1. Політична карта світу. Етапи формування політичної карти світу. Типологія країн.
Політична карта світу відображає поділ його на держави, що реально існують, і розмежовуються національними кордонами. Основними елементами політичної карти світу є країни (держави) і міжнародні (міждержавні) організації. З погляду географії термін "держава" найкраще визначається через поняття "країна". У загальногеографічному сенсі країна означає певну (окрему) частину суходолу, обмежену природно- чи суспільно-географічними границями. Держава – це країна, обмежена тільки суспільно-географічними (політичними) кордонами, яка сама здійснює суверенітет (верховну владу) на всій своїй території. У світі зараз немає єдиної думки щодо кількості держав. Вона коливається у межах 190-195. Залежні країни світу – це ті, на території яких суверенітет здійснює інша держава. У науці і політиці немає єдності щодо їх кількості (сьогодні нараховують 33 залежні країни). Загальна кількість країн світу дорівнює 226.
Формування політичної карти світу розпочинається з часу появи перших держав та міждержавних утворень (перша половина IV тис. до Хр.).
Періодизація формування політичної карти світу тісно пов'язана з загальноісторичною (цивілізаційною) періодизацією. Виділяються такі періоди: Стародавній; Середньовічний; Новий; Новітній.
Стародавній період. Він тривав з першої половини IV тис. до Хр. до V ст. н.е. Близько 3100р. до Хр. на території Єгипту виникли два державні утворення: Нижній Єгипет (дельта Нілу) та Верхній Єгипет (долина Нілу). Приблизно у 3000 р. до Хр. вони об'єднались в одну державу. У другій половині III тис. до Хр. в Месопотамії виникає. Шумеро-Аккадська держава, яка проіснувала до 2150 р. до Хр. Пізніше на території Месопотамії виникають Вавилонія (ІІ-І тис. до Хр.) та Ассірія (1 тис. до Хр.).
В Індії у ІV-ІІІ ст. до Хр. існувала імперія Маур'їв. Пізніше у ІV-V ст. – імперія Уптів – золота доба індуської культури. Розрізнені китайські царства вперше були об'єднані в ІІІ ст. до Хр. імператором Шихуаном. Правління династії Хань у III ст. до Хр. – ІІІ ст. – період класичної китайської культури.
Найбільш відомими державами цього періоду були Давня Греція, Персія, держава Александра Македонського та Римська імперія.   На території України у даному періоді виникло Боспорське царство – V-ІІ ст. до Хр., відновлене у І-ІV ст.
Середньовічний період. Він тривав з V до XV ст. Основну роль у цьому періоді відігравали Візантійська імперія, Арабський халіфат, Монгольська та Германська імперії. Основною територією існування Візантійської імперії у V-ХV ст. було Східне Середземномор'я. Арабський халіфат існував як більш-менш єдина держава у VІІ-ХІІІ ст. Він охоплював Близький Схід (без Малої Азії), Північну Африку та Піренейський півострів. Гігантська Монгольська імперія існувала у ХІІІ-ХІV ст. Вона займала майже всю Азію (крім Малої Азії, Аравії, Індії, Південно-Східної Азії та Японії) і Східну Європу. Германська імперія (офіційна назва "Священна римська імперія німецької нації") сформувалась у Х ст. До кінця XVIII ст. вона домінувала у Серединній Європі.
В Індії у XIII ст. виникає перша мусульманська держава – Делійський султанат. Китай був поділений на дві держави-династії Тан (ІІ-Х ст.) та Сун (Х-ХІІІ ст.).
У цьому періоді виникає перша етнічно українська держава – Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.) та її наступниця – Галицько-Волинська держава (ХІІІ-ХІV ст.).
Новий період. Тривав з XVI ст. до XIX ст. Відкриття Америки у 1492 р. і розширення уявлень про світ дало поштовх до формування колоніальних імперій. Виникають іспанська, португальська, голландська, французька та російська монархії. Утверджується ще одна євразійська Османська (турецька) імперія, що охоплює Південно-Східну Європу та Близький Схід. У цьому періоді розпочинається епоха виникнення національних держав. Першою національною державою стали Нідерланди у 1581р.   В Індії у ХІІІ-ХVІІ ст. існує держава Великих Моголів. З XVIII ст. Британія починає перетворювати Індію на свою колонію. У Китаї з XVI до XVII ст. править остання національна династія Мін. А з XVII ст. і до початку XX ст. Китай під пануванням маньчжурів перетворюється у напівколонію.
У другій половині XVII ст. невдалу спробу відновити свою незалежність у формі козацької держави зробила Україна. У XIX ст. Україна була поділена між Російською та Австро-У горською імперіями.
Новітній період. Розпочався на початку XX ст. і триває досі. У цьому періоді політична карта світу зазнала найбільших змін в 20-х, 40-х, 60 та 90-х роках. Перша світова війна (1914-1918 рр.) спричинила розпад Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Постали нові незалежні країни – Польща, Чехословаччина, Єгипет, Ірак та ін. Друга світова війна (1939-1945 рр.) поклала початок розпаду британської та французької імперій. У 1945 р. здобула незалежність Індонезія, 1947 р. – Індія, 1948р. – виникла держава Ізраїль та ін. В 60-х рр. ХХ ст. незалежними стали більшість країн Африки.
У першій половині 1990-х років політична карта світу зазнала серйозних змін. У 1990 р. Західна та Східна Німеччина, а також Північний та Південний Ємен об'єднались у єдині держави, відповідно Німеччину та Ємен. У 1991-1993 рр. розпались: СРСР (1991); Югославія (1991-1992); Чехословаччина (1993). На місці СРСР утворилось 15 держав, у тому числі і Україна (24 серпня 1991 р.), Югославії – 5, Чехословаччини – 2.
Зараз на політичній карті нараховується 193 незалежних держави та 33 колоніальні володіння, з них у Європі 43 держави і одна колонія (Гібралтар і Фарери), в Азії – 47 незалежних держав і одна колонія, в Африці 53 держави та 4 колонії, в Америці 35 держав і 16 колоній. В Австралії та Океанії нараховується 14 незалежних держав та 10 колоніальних володінь.
Типологія країн залежить від того, які ознаки покласти в її основу. Критеріями поділу можуть бути:
– розмір території,
– кількість населення,
– рівень економічного розвитку,
– частка країни у світовому господарстві,
– структура економіки, тощо
Існує найбільш загальна соціально-економічна типологія країн сучасного світу:
1. Економічно розвинені країни. Це країни, які мають тривалу історію розвитку ринкової економіки, високі (рідше — середні) доходи на душу населення, стійкі фінансові ринки, широку і різноманітну структуру економіки, включаючи сектор обслуговування, значні експортно-імпортні можливості тощо. Більшість із них вступили в постіндустріальну стадію суспільного розвитку.
До цієї групи країн належать: а) головні економічно розвинені країни («велика сімка» — США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада); б) «малі» економічно високорозвинені країни Західної Європи — Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Фінляндія, Швейцарія, Австрія; в) країни «переселенського типу» — Австралія, Нова Зеландія, ПАР (у минулому разом із Канадою розвивалися як «білі» домініони Великобританії), а також Ізраїль; г) західноєвропейські країни середнього економічного розвитку — Греція, Португалія, Іспанія та Ірландія (дві останні досягли високих середньодушових показників ВВП); д) європейські «держави-карлики» (до даного типу країн їх можна відносити умовно).
2. Країни перехідного типу економіки (від централізовано планової до ринкової). Сюди відносять 28 постсоціалістичних країн — європейських, колишнього СРСР та Монголію. Майже всі вони є індустріально-аграрними країнами.
3. Країни, що розвиваються. Ця найчисельніша група країн (усього — понад 130) об’єднує: по-перше, «молоді» держави, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни, по-друге, більш давні незалежні держави (латиноамериканські, Китай, Туреччина, Іран, Таїланд, Ефіопія та ін.), які в ході історичного розвитку відстали від розвинених країн, перетворившись в аграрно-сировинну периферію світового господарства.
Більшість країн, що розвиваються, залишаються винятково аграрними чи аграрно-індустріальними.
З’явилися країни із середніми і високими душовими доходами. Серед них виділяються такі групи: а) нові індустріальні країни — латиноамериканські (Бразилія, Мексика, Аргентина) та азіатські (чотири «далекосхідні дракони» — Південна Корея, Тайвань, Сянган і Сінгапур); б) нафтодобувні країни — Перської затоки, Лівія, Алжир, Бруней; в) малі острівні країни — Багами, Кіпр, Антигуа і Барбуда, Барбадос, Сейшельські о-ви.
2. Україна в міжнародних економічних зв'язках.
В сучасних умовах економічного розвитку України зовніш¬ньоекономічні відносини — одна з найважливіших сфер її діяль¬ності. Створення і розвиток цих відносин з усіма країнами світу, і особливо з найбільш розвинутими, сприятиме інтернаціоналізації пиробництва, підвищенню рівня його технології та якості продук¬ції. Тільки цим шляхом Україна зможе інтегруватися в Європейський і світовий ринок. В той же час структура та обсяги експор¬ту не відповідають стану України у світогосподарських зв'язках. Україна, населення якої становить майже 1,5% населення світу, країна, яка має великий промисловий і природно-ресурсний по-Іенціал, має невідповідно низьку частку у світовому експорті — 0,2%. Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її еко¬номіки особливо важливим є повне і ефективне використання зов¬нішніх економічних зв'язків для вирішення нагальних науково-технічних і господарських проблем.
ЗЕД України регулює прийняття таких законів: Закону про зовнішньоекономічну дія¬льність України, Закону про створення експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також Декретів Кабінету міністрів України.
На сучасному етапі соціально-економічного розвитку Україна має тісні зовнішньоекономічні зв'язки з більш ніж 100 країнами світу. Провідну роль у розвитку зовнішніх економічних зв'язків України відіграють країни близького зарубіжжя. Найважливішими торговельними партнерами України є Росія, Туркменія, Білорусія, Азербайджан, Литва, Казахстан та інші країни.
В цілому експорт товарів з України за 2008 рік склав 67002502,8 тис. дол., імпорт – 85534445,7, що свідчить про від’ємне торговельне сальдо. Лідируючими статтями експорту в 2008 році були: продукція чорної металургії, мінеральні продукти, продукція хімічної промисловості, машини та електрообладнання. В імпорті переважають мінеральні продукти, зокрема, нафта та газ, механічне та транспортне обладнання, продукти неорганічної хімії. Головними торговельними партнерами України є: за експортом – Росія (1584493,9 тис. дол.. США), Туреччина (401787,5), Китай (378681,0),  Італія (296232,2); за імпортом – Росія (2001173,5 тис. дол.. США), Німеччина (765903,5), Узбекістан (912059,0).
Україна є членом таких між нар. економ. організацій: МВФ, СБ,ЄБРР, ПРООН, ЮНІДО, МОП. Діяльність усіх цих організацій має велике значення для нашої країни. Так, мета ЮНІДО – заохочувати промисловий розвиток та структурну трансформацію економіки. Крім того, участь в організаціях  дає можливість здійснювати підприємницькі зв’язки з європейським бізнесом та отримувати фінансові кошти, в тому числі й через організаційно-технічне сприяння. Україна є членом МВФ. Ставши його членом, Україна водночас увійшла до структури Світового банку, їй виділено квоту в 10 678 акцій на загальну суму в 1,3 млрд дол. США. Це допомагає вирішити наступні проблеми: по-перше, Україна як держава поки що фактично не має реального доступу на міжнародні фінансові ринки. Зовнішнє фінансування вона може отримати переважно з офіційних джерел. А головне офіційне джерело - це МВФ. І навіть можливе однобічне фінансування з боку таких країн, як США, Японія, як правило, пов'язане з домовленостями з Фондом. По-друге, політика Фонду, яка проводиться в Україні і пов'язана з грошовою підтримкою, спрямована на стабілізацію соціально-економічної ситуації в Україні. Світовий банк надає Україні позики. Вони є досить привабливим джерелом зовнішнього фінансування як дефіциту державного бюджету, так і реформування економіки України. Фінансові умови, на яких Світовий банк надає позики Україні, є вигіднішими, ніж більшість інших зовнішніх Джерел запозичення, доступних для України в даний час. 13 серпня 1992р. Україна вступила у ЄБРР. Мале та середнє підприємництво в нашій країні поки що розвинуте недостатньо, і міжнародне співробітництво з Банком максимально спрямоване на сприяння розвитку цього перспективного сектора економіки. Пріоритетами діяльності банку в Україні на сьогодні є:
- підтримка та розвиток приватного сектора;
- зміцнення позицій фінансового сектора;
- сприяння та допомога в реструктуризації та модернізації сектора енергетики;
- розвиток малих та середніх підприємств (МСП);
- сприяння реконструкції та реформам ключових секторів інфраструктури, а саме: секторів транспорту, телекомунікацій та комунальних послуг;
- підтримка підвищення ядерної безпеки.
У 2008 р. Україна стала членом СОТ. Цей крок має як позитивні, так і негативні наслідки для України: по-перше, Україна як в минулому ізольована від світового господарства радянська держава, зі вступом в СОТ має отримати всі переваги світового  поділу праці. По-друге, участь в СОТ має стати потужним стимулом для здійснення макроекономічних, структурних та інституційних реформ. Ринкова конкуренція сприятиме зростанню загальної ефективності економіки, підвищенню якості товарів та послуг. Покращення інвестиційного клімату внаслідок запровадження стабільних прозорих та передбачуваних правил призведе до зростання обсягу та покращення структури інвестицій. Зниження обсягів нелегального сектору зовнішньої торгівлі сприятиме зростанню надходжень до бюджету. По-третє, головною перевагою, яку мали б отримати українські підприємці внаслідок вступу України до СОТ, повинно стати створення прозорого та передбачуваного ділового середовища. Це означає, що адміністративні процедури не будуть часто змінюватися, обмеженим буде запровадження заходів державної підтримки на користь окремих підприємств чи галузей, відбудеться спрощення процедур зовнішньоторговельної діяльності в цілому. Зокрема,у відповідність до угод СОТ буде приведено правила ліцензування. Проте зі вступом до СОТ Україна зустрілася з наступними проблемами: запровадження правил СОТ у сфері ліцензування, стандартизації та сертифікації потребує суттєвих витрат для розробки та впровадження нових інститутів і механізмів здійснення таких процедур. Значна частина витрат, пов’язаних з переходом до нових стандартів, припадає на вітчизняних виробників, що може стати значним тягарем для багатьох підприємств. Також товари, вироблені в країнах СОТ, отримали більш вільний доступ на українські ринки. Зросла конкуренція між вітчизняними та іноземними виробниками, що може спричинити скорочення виробництва неконкурентоздатних вітчизняних підприємств та галузей.
Очікується, що участь України в СОТ збільшить привабливість українських підприємств для іноземних інвесторів завдяки встановленню стабільного прозорого торговельного режиму, чіткого закріплення в національному законодавстві прав інвесторів, що суттєво звузить можливості втручання чиновників у діяльність підприємств. Інвестори зможуть з більшою впевненістю прогнозувати потенційні доходи та видатки. Відкриття світових ринків збільшить привабливість експортоорієнтованих виробництв.
3. Населення світу. Чисельність та відтворення населення. Расовий, етнічний та релігійний склад. Міграція населення. Трудові ресурси.
До числа найбільш актуальних проблем сучасного людства відноситься проблема народонаселення, пов'язана насамперед із прискореними темпами зростання населення. Зараз чисельність населення Землі складає 6,2 млрд. осіб. Протягом ХХ ст. кількість людей виросла у чотири рази. У містах мешкає 47% населення, у селах - 53%.
      За оцінками ООН, чисельність населення збільшується на 1,2%, тобто 77 млн. 97% зростання доводиться на такі країни, як Індія, Китай, Пакистан, Нігерія, Бангладеш, Індонезія. А з розвинених країн високий рівень народжуваності зберігається лише в США. 80% цього зростання забезпечують іммігранти. Чисельність населення в Європі скорочується незважаючи на імміграцію.
Розподіл населення по континентах (млн. чол.):
      • Євразія - 4300 (Європа - 800, Азія - 3500);
      • Африка - 800;
      • Північна Америка - 430
      • Південна Америка - 350
      • Австралія та Океанія - 26.
Країни - лідери за чисельністю населення (млн. чол.):
      Китай - 1300, Індія - 934, США - 262, Індонезія - 198, Бразилія - 162, Росія - 147, Пакистан - 140, Японія - 125, Бангладеш - 120, Нігерія -114.
Середня густота населення становить до 40 осіб на кв. км (Європа - 70, Азія - 75, Африка - 22, Америка - 17, Австралія - 2,5).
Розрізняють два типи відтворення населення, як показники його природного руху:
      1 тип відтворення: низька народжуваність і низька смертність. Природний приріст до 10 чол. на 1000 жителів (менше 1%). Це призводить до скорочення трудових ресурсів, старіння нації. До цього типу відносять розвинені країни Західної, Східної, Центральної Європи, США, Японію, Канаду, Австралію. Від'ємний приріст населення мають ФРН, Угорщина, Бельгія, Австрія, Данія, Україна.
      2 тип відтворення: висока народжуваність і низька смертність. Природний приріст перевищує 1,2% (понад 12 чол. на 1000 жителів). До цього типу належать країни Африки, Азії, Латинської Америки, Албанія.
У світі налічується близько 3 тис. народів (етносів). З-поміж них вирізняються 18 найчисленніших, що становлять більшу частину населення Землі. Це такі наро¬ди, як китайці, хіндустанці, американці США, бенгальці, росіяни, бразильці, японці. В Європі найчисельнішими народами є німці, італійці, французи, англійці, українці, іспанці.
Расовий поділ населення світу відбувається переважно за зовнішніми ознаками. Сучасний вид людей охоплює чотири раси: європеоїдну (євразійську), монголоїдну (азіатсько-американську), негроїдну (африканську), і австралоїдну (океанійську). Раси формуються під впливом природного середовища, а зовнішні відмінності передаються у спадок наступним поколінням і закріплюються у генотипі людини.
Релігія. Найбільш поширені в світі три релігії, які через це дістали назву світових: хри¬стиянство, іслам, буддизм. Крім того, значна частина людства сповідує індуїзм, синтоїзм, конфуціанство, даосизм.
Християнство поширене на всіх материках. Воно включає три гілки - католиць¬ку, православну та протестантську. Його сповідує понад 1/4 людства, з них 3/5 - ка¬толики, 1/3 - протестанти, 1/10 - православні. Католицизм поширений у країнах Південної Європи, а також у Франції, Польщі, країнах Латинської Америки, окре¬мих країнах заходу та півдня Африки, на Філіппінах. Протестантизм - в англоамериканських країнах та в Австралії. Православ'я дотримуються греки, народи півдня Центральної Європи, країн СНД (росіяни, українці, грузини тощо) та Ефіопії.
Послідовники ісламу становлять близько 20 % населення Землі. Іслам пошире¬ний переважно в країнах Центральної, Південно-Західної Азії, Африки, в Індонезії.
Буддизм та синтоїзм сповідують понад 11 % людства, трохи менше прихиль¬ників індуїзму, конфуціанства й даосизму - 7,5 %. Буддизм поширений у Східній, Південно-Східній та Південній Азії. Народи Південної Азії сповідують також індуїзм. Конфуціанство та даосизм розповсюджені переважно в Китаї.
Серед релігій, які є етнічною ознакою певного народу, найбільш поширені іудаїзм (євреї), синтоїзм (японці), сікхізм (сікхи в Індії), джайнізм (маратхи на півночі Індії) та інші.
Міждержавна міграція населення та трудових ресурсів вини¬кає за наявності значного контрасту в рівнях економічного та соці¬ального розвитку і темпах природного демографічного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу. Розрізняють внутрішню міграцію ро¬бочої сили, що відбувається між регіонами однієї держави, та зов¬нішню міграцію, що торкається кількох країн.
Можна виділити такі країни та регіони, що є центрами тяжін¬ня для мігрантів з інших країн:
– США, Канада й Австралія. Кожен рік в США приїжджає більше іммігрантів, аніж в усі інші країни, разом узяті. Основні потоки малокваліфікованої робочої си¬ли спрямовуються в США з прилеглих латиноамериканських країн - Мексики, країн Карибського басейну. Висококваліфіковані пра¬цівники іммігрують у США практично з усіх країн світу, включаю¬чи Західну Європу, Латинську Америку, Росію, Індію й ін. У США легально іммігрують 740 тис. чоло¬вік у рік і емігрують 160 тис. чоловік. Чиста імміграція (міграційне сальдо) становить 580 тис. чол.
– Західна Європа. Найбільш розвинуті західноєвропейські країни, насамперед країни, що входять у Європейський Союз, при¬тягають робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки та Близького Сходу, країн Африки на південь від Сахари, східноєвропейських країн і республік колишнього СРСР. Припливи іммігрантів у Західну Європу оцінюються на рівні 180 тис. чоловік на рік.
– Близький Схід. Нафтовидобувні країни цього регіону залу¬чають дешеву іноземну робочу силу на важкі низькооплачувані ро¬боти. Біль¬ше половини робочої сили Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабсь¬ких Еміратів, Катару, Бахрейну, Кувейту й Оману складають інозе¬мні робітники з Індії, Пакистану, Філіпін.
– Нові індустріальні країни. У зв'язку з бурхливим розвитком цих держав Південно-Східної Азії туди значно збільшився приплив іммігрантів, які наймаються на тимчасові роботи. Особливо це по¬мітно на прикладі Південної Кореї та Малайзії.
Державне регулювання міжнародного ринку праці здій¬снюється на основі національного законодавства приймаючих країн і країн, що експортують робочу силу, а також на основі міждержав¬них і міжвідомчих угод між ними. Регулювання здійснюється через прийняття програм, які фінансуються з бюджету та спрямовані на обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання іммігрантів до повернення на батьківщину (рееміг¬рації). Більшість приймаючих країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції.
До трудових ресурсів належить частина населення, що досягла працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавче (в США, Росії, Україні -16-60 років.)
Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво, на даний час становить економічно активне населення. На нього припадає в світі майже 3/4 трудових ресурсів. Відмінність між економічно активним населенням і зайнятим у виробництві визначається як рівень безробіття.
У розвинутих країнах зайнятість у промисловості становить 25-40 %, а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до 35-50 % зростає кількість зайня¬тих у невиробничій сфері, що представлена не тільки такими традиційними вида¬ми діяльності, як освіта, охорона здоров'я та відпочинок, а й торговельно-фінансо¬вою діяльністю. В країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному секторі економіки. Частка зайнятих в промисловості тут не перевищує 15 %. Значний відсоток становлять зайняті у невиробничій сфері, переважно в сфері послуг. У постсоціалістичних країнах основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (майже 40 % - у промисловості й 20 % - в сільсько¬му господарстві). На невиробничу сферу припадає близько 30 %, причому 2/3 за¬йняті в освіті, охороні здоров'я, культурі.
4. Світові природні ресурси. Ресурсозабезпеченість.
До світових природних ресурсів відносять компоненти живої та неживої природи, що використовуються (або можуть бути використані в перспективі) як предмети виробництва, споживання й рекреації. До природних ресурсів належать: сприятливі кліматичні умови (енергія сонця, вітру, води), грунти, рослини, тварини, мінеральна сировина, води.
Класифікація природних ресурсів може бути різною, залежно від того, за якими ознаками її проводять. Найчастіше трапляється такий поділ:
• за видами: мінерально-сировинні, водні, земельні, біологічні (тваринні та рослинні, у тому числі лісові), кліматичні, рекреаційні, Світового океану;
• за вичерпністю: вичерпні (ресурси надр та екосистеми) і невичерпні (енергія сонця, вітру, припливно-відпливна, хвильова, геотермічна, термоядерна тощо);
• за можливістю самовідновлення: відновлювані (земельні, біологічні, водні) та не відновлювальні (більша частина мінеральних ресурсів).
Природні ресурси на земній кулі розміщуються вкрай нерівномірно. Регіони різняться за рівнем забезпеченості певними ресурсами. Рівень забезпеченості мав значний влив на первинний розвиток промисловості та її спеціалізацію до ери науково-технічної революції (НТР). Зараз ресурсозабезпеченість є важливим, але не вирішальним фактором розвитку території. Наприклад, Японія, Республіка Корея, деякі західноєвропейські країни за мінімального природно-ресурсного потенціалу досягли значних економічних і соціальних успіхів, використовуючи досягнення НТР, людські та фінансові ресурси, міжнародну інтеграцію тощо. Є й зворотні приклади, коли природно-ресурсний потенціал країни використовується нераціонально (більшість країн Африки, Індія, Росія, Казахстан тощо).
Земельні ресурси - землі, що використовуються або можуть бути використані в різних галузях національної економіки. Земельні ресурси - основа розміщення господарських об'єктів, головний засіб виробництва у сільському, лісовому та інших господарствах, де використовується й відіграє роль родючість грунтів. Якість земельних ресурсів, насамперед залежить від вмісту гумусу в грунті. Загальна площа суходолу - 149 млн. кв. км. Земельний фонд (без Антарктиди) становить 133,9 млн. кв. км (13,4 млрд. га), або 26,3% загальної площі земної кулі. Одним із найважливіших показників у земельному фонді території є частка орних земель. На Євразію припадає 59% світової ріллі, на Північну та Центральну Америку - 15%, на Африку - 15%, на Південну Америку - 8%, на Австралію - 3%. 80% світової ріллі знаходиться у посушливій зоні. Найбільша частка пасовищ - у країнах Африки (24%) та Азії (18%).
Вкрай негативний вплив на земельні ресурси справляє ерозія. Грунти втрачають свою родючість як через природні процеси, так через нераціональну господарську діяльність людини. Щорічне скорочення сільськогосподарських угідь становить більш як 9 млн. га.
Водні ресурси - складова частина невичерпних природних ресурсів. Це - прісні води суходолу: поверхневі (річки, озера, льодовики, штучні водойми, болота) та підземні. Вода - одна з найпоширеніших речовин у природі. На Світовий океан припадає 361 млн. кв. км, або 71% загальної площі земної кулі; на всі внутрішні водойми суходолу - до 3%. Близько 10% суходолу вкрито льодовиками.
Загальний об'єм гідросфери Землі - 1,4 млрд. куб. км, причому 96% припадає на води Світового океану. Об'єм підземних вод становить понад 23 млн. куб. км, у льодовиках міститься 24 млн., в озерах - 176 тис., у болотах - 12 тис., у річках - більш як 2 тис. куб. км. Але прісної води - тільки 2,5% від усієї маси води (47 тис. куб. км), до того ж понад 2/3 її законсервовано в льодовиках і сніжниках. Потреби у кислій воді постійно зростають; її щорічне споживання становить більш як 4000 куб. км. Нерівномірне розміщення водних ресурсів пояснюється кліматичними та рельєфними особливостями території. Третина суходолу вже зараз відчуває нестачу води. Проблема нестачі води в густозаселених регіонах земної кулі пов'язана також із значним забрудненням вод річок і озер унаслідок господарської діяльності. Брудна вода стає непридатною для побутових, господарських, рекреаційних потреб. Процес забруднення вод особливо інтенсивно розвивається в останні 20-30 років. До цього проблеми, пов'язані з забрудненням вод, мали локальний характер. Нині проблема водозабезпечення стала однією з найбільших проблем людства.
Основними споживачами прісної води є сільське господарство (63%), промисловість (27%), комунальне господарство (7%) і транспорт. Для раціонального використання водних ресурсів у світі збудовано понад 16000 водосховищ, потужні іригаційні системи. Поки що слабо використовується енергетичний потенціал річок (на 15-20%).
Лісові ресурси світу налічують 3,8 млрд. га, промислові запаси деревини становлять до 50 млрд. куб. м. Більша частина лісів сконцентрована у двох лісових поясах - північному, з переважанням хвойних пород (пролягає через Канаду, США, Скандинавію, Росію) та південному, з листяними породами дерев (території Центральної та Південної Америки, Екваторіальної Африки, Південної та Південно-Східної Азії).
Ліси є основним постачальником кисню в атмосферу. Деревина використовується як паливо, як цінний матеріал для будівельної та хімічної індустрії. Щороку площі лісів скорочуються на 25 млн. га, що є важливим аспектом екологічної проблеми. За запасами деревини провідні місця в світі належать Росії, Канаді, Бразилії, США, Індонезії; з-поміж африканських країн - Демократичній Республіці Конго.
Мінеральні ресурси - природні речовини мінерального походження, що використовуються в господарстві як сировина чи джерело енегії. Мінеральних ресурсів налічується понад 200 видів. Щорічно із земних надр видобувається понад 120 млрд. тонн різноманітної сировини і палива. Сучасне розміщення корисних копалин світу - це результат геологічного розвитку нашої планети. Росія, Китай, Австралія, Канада, США мають практично всі види мінерально-сировинних ресурсів і належать до категорії країн максимальної ресурсозабезпеченності.
Рудні корисні копалини мають велике значення у сучасному світі, оскільки метали залишаються неперевершеним конструкційним матеріалом.
Паливно-енергетична сировина. Загальносвітові запаси нафти - 350-450 млрд. тонн (достовірно відомі - 100 млрд. тонн). Провідні країни за запасами: Саудівська Аравія (24 млрд. тон), Росія (20 млрд. тон), Кувейт, Іран (по 13 млрд. тон), Ірак, США. Основні райони залягання: Перська затока (Саудівська Аравія, Кувейт, Ірак, ОАЕ, Іран); Росія (Сибір, Урало-Поволжя); шельф Мексиканської затоки (США, Мексика); Аляска; акваторія Північного моря; північ Південної Америки; Гвінейська затока, Північна Африка; Великі Зондські острови.
Природний газ утворюється із нафтою, тому їх родовища часто співпадають територіально. Запаси природного газу - 200-300 трлн. куб. м (достовірні - до 100 трлн. куб. м). Провідні країни за запасами: Росія (43% світу), Іран, США, Катар, Саудівська Аравія, Ірак, Алжир, Норвегія.
Вугільні басейни світу (їх близько 3600) охоплюють до 15% площі суходолу. Загальні запаси - 15 трлн. тонн, розвідані - 9 трлн. тонн. Найбільші поклади вугілля знаходяться у КНР, США, Росії, Україні, Казахстані, Польщі, Австралії, ФРН, Канаді, ПАР. Найбільші басейни: Ленський, Тунгуський, Кансько-Ачинський, Тімано-Печорський (Росія), Аппалацький, Пенсільванський, Центральний, Форт-Юніон (США), Тянсінський, Шансі (КНР), Рурський, Ахенський, Рейнський (ФРН), Карагандинський, Екібастузський (Казахстан), Донецький (Україна).
Рудні корисні копалини. Уранові руди є важливою стратегічною сировиною. Найбільші запаси їх мають Австралія, ПАР, Канада, Нігер, Бразилія, США.
Великі запаси залізної руди (у світі - 800 млрд. тонн, розвідані 200-250 млрд. тонн) є в Росії, Австралії, Бразилії, Україні, США, Канаді, Індії тощо. Світові запаси марганцевих руд становлять майже 17 млрд. тонн. Більше як 90 % із них припадає на ПАР та Україну.
Хімічна та агрохімічна сировина. Калійні солі: світові запаси - 70 млрд. тонн; провідні країни за запасами: Росія, Канада, Німеччина, Франція, Ізраїль, Йорданія, США.
Кам'яна сіль: Україна.
Фосфатна сировина (світові запаси - до 100 млрд. тонн, розвідано - 37 млрд. тонн): Марокко (перше місце, 55 млрд. тонн), Росія, КНР, Бразилія, ПАР, Казахстан, Австралія.
5. Глобальні проблеми світової економіки та можливі шляхи їх вирішення.
На зламі тисячоліть людство зіткнулося із складними та принципово новими проблемами забезпеченості ресурсами, їх використання та наслідків обробки у процесі економічної діяльності. Ситуація, що таким чином виникла, є по-справжньому загрозливою: вона кидає принциповий виклик організації суспільно-господарської діяльності в масштабах усього світу.
Обмеженість глобальних ресурсових запасів, з одного боку, та руйнівні наслідки їхнього використання, з іншого, потребують радикальної реформи характеру та структури, зменшення абсолютних фізичних обсягів споживання ресурсів, а також зменшення ресурсомісткості кожної одиниці вироблюваної продукції. Необхідно змінити й політичне ставлення до проблеми, особливо з урахуванням обмеженості технологічних можливостей та об'єктивних потреб країн, що розвиваються. А це висуває завдання радикальної зміни самого світового економічного устрою з метою зробити глобальний процес виробництва більш керованим та підпорядкованим не тільки логіці ендогенних економічних чинників, а й широким та перспективним міркуванням щодо виживання людства, забезпечення прийнятних умов життя прийдешніх поколінь.
У довгостроковому плані проблема дефіциту сировинних ресурсів та її розв'язання перебувають у залежності від обраної парадигми відносин «людина — навколишнє середовище», моделі технологічного розвитку. Отже, це безпосередньо пов'язано із завданням розробки та запровадження нових технологій. Йдеться як про створення матеріально-технічних замінників деяких обмежених ресурсів, так і про використання утилізованих відходів. Це дасть змогу не тільки зменшити обсяги споживання первинних природних ресурсів, а й значно підвищити ефективність виробництва, продуктивність праці, забезпечити випуск товарів, що задовольнятимуть принципово нові потреби людей.
У товарно-номенклатурному аспекті це стосується практичного використання різноманітних видів кераміки, волокон, полімерів, вирощування більш продуктивних тварин і рослин тощо. Особливого значення набуває перетворення інформаційної продукції на дедалі важливіший об'єкт споживання, що взагалі змінює характер суспільно-економічних відносин.
Відповідно до цього в галузевому плані прогресивний, енерго-заощаджувальний тип господарювання пов'язується з розвитком таких виробничих сфер, як лазерна техніка, сучасні види комунікацій, біотехнологія (генна та клітинна інженерія), виготовлення нових матеріалів та створення промислових технологій, зокрема напилювання, порошкової металургії, зварювання тощо, використання нових та поновлюваних джерел енергії, а також інформатики та мікроелектроніки.
Але нові технології — це не тільки засіб переходу до використання більш ефективних ресурсів, а й умова раціональнішої, максимально повної утилізації ресурсів традиційних. Йдеться про те, що дуже важливим використовуваним або потенційним джерелом сировини та навіть енергії можуть виступати відходи виробництва та побутове сміття, тобто вторинна сировина.
Щодо виробничих відходів, то прикладом ставлення людини до використання ресурсів планети, яке відповідає реаліям третього тисячоліття, можна вважати елементи господарського життя північноєвропейських країн та Японії. Скажімо, у Фінляндії утилізується 90 % металевого брухту.
Загалом же для індустріальне розвинутих країн типовою стає ситуація, коли від 1/10 до 1/4 вартості використовуваних ресурсів припадає саме на вторинну сировину.
Ресурсово-енергетична криза, а також загострення проблем збуту виробленої продукції, перехід до нової технологічної стадії розвитку зумовлюють географічну реструктуризацію світової промисловості. Ця реструктуризація є додатковим засобом реагування на зміни в забезпеченості ресурсами. Так, вичерпання власних природних ресурсів і можливість переорієнтації сировинно-обробних галузей на імпортовані сировину та енергоносії з країн, що розвиваються, стимулювали провідні країни Заходу або пересунути виробничі потужності ближче до морських портів з метою економії порівняно з перевезеннями суходолом.
На принципово новій моделі відносин споживання ресурсів базується виробнича діяльність у технологічних парках — технополісах. Вони також являють собою приклад значно більш заощаджувального господарського використання сировинно-енергетичних ресурсів. Технополіс — це створений за чіткою функціональною ознакою конгломерат науково-академічних, навчальних, дослідницько-конструкторських закладів, промислових підприємств тощо з розвинутою системою виробничого постачання, комунікацій, об'єктів інфраструктурної мережі. Його призначення — створення найсприятливіших умов для високотехнологічного, соціальне необхідного, конкурентоспроможного, екологічно чистого виробництва, підготовка висококваліфікованих фахівців.
У практичному плані найбільш придатними для створення технополісів є мікрорайони, що утворювалися переважно навколо високотехнологічних виробництв і таких навчальних закладів, як університети й технологічні інститути. Адже головне тут — наявність відповідних кадрових ресурсів (правилом є 60—80-відсоткова та навіть більша питома вага науковців у загальному штаті працівників), дослідницько-виробничої, соціально-побутової інфраструктури, транспортно-комунікаційної мережі. Найбільш показовим стосовно перспектив розвитку технополісів є досвід Японії'. Саме там було розроблено чіткий програмно-цільовий підхід до створення мережі спеціальних зон високотехнологічного виробництва, яка поступово поширюється на всю національну економіку.