4. Основні наукові школи та напрямки теорії міжнародних відносин.
Різноманіття тих, що існують сьогодні в міжнародно-політичній науці теорій і поглядів кінець кінцем може бути зведено до трьом відомим парадигмам:
реалистской (що включає класичний реалізм і неореалізм)
ліберальною (традиційний ідеалізм і неолиберализм)
неомарксистською
Кожна з яких виходить зі свого розуміння природи і характеру міжнародних відносин. Ці парадигми, природно, не вичерпують змісту теорії міжнародних відносин. Останні два десятиліття відмічені інтенсивним розвитком в її рамках таких напрямів як транснационализм і институционализм, конструктивізм і постмодернізм, все більш самостійного значення набувають міжнародна політична економія і соціологія міжнародних відносин; відмінності, і нерідко досить істотні, є і в рамках самих вказаних парадигм. В той же час найбільш поширеними і на сьогоднішній день залишаються саме вказані парадигми, а серцевинною дискусією по питаннях теорії міжнародних відносин, що багато в чому визначає шляхи її розвитку, залишається дискусія між неореалізмом і неолиберализмом. Це дає підстави не тільки розглядати вказані вище три парадигми як «базові» для міжнародно-політичної науки, але і аналізувати на їх основі і само стан останньої.
Центральними для теорії політичного реалізму є «поняття інтересу, визначеного в термінах влади», і пов'язані з ним поняття балансу сил, геополітичній стратегії і тому подібне У неореалізмі, основні ідеї якого сформулював в кінці 70-х років До. Уолц, ці акценти декілька зміщені. Відстоюючи структурне розуміння сили, неореалізм не зводить її до військового компоненту, а включає в неї також економічну, інформаційно-комунікативну, наукову, фінансову і виробничу складові. У нім знайшли місце і інші нові для цієї парадигми положення, наприклад про взаємозалежність, про внетерриториальной суть нового, набагато ефективнішого, ніж колишній, типу влади - власті над ідеями, кредитами, технологіями, ринками і ін. Та все ж сама суть реалістичного підходу з характерним для нього розумінням світової політики як безкомпромісної боротьби держав за владу і вплив залишається колишньою.
Із закінченням холодної війни авторитет політичного реалізму був серйозно поколеблен. Деякі з представників неореалізму навіть почали називати себе «ліберальними реалістами», або ж «утопічними реалістами», показуючи тим самим готовність до певного перегляду ряду положень реалістичної парадигми, у тому числі і положення про анархічність природи міжнародних відносин. Так, Би. Бузан, не ставлячи під сумнів реалістичну тезу про радикальну відмінність політичних взаємодій в рамках держави і на міжнародній арені, в той же час вважає, що в цілому природа міжнародних відносин міняється у бік «зрілої анархії», в рамках якої західні ліберально-демократичні держави здатні грати роль гаранта міжнародній безпеці, а досягнення прогресу стають доступними для всіх, зокрема слабких держав і рядових індивідів. Проте критики указують, що якщо той факт, що західні демократії не мають ніякого бажання битися один з одним, можливо, частково підтверджує тезу про «зрілу анархію», то це не відноситься до стосунків між ними і рештою світу. Вони підкреслюють відсутність яких-небудь гарантій того, що багаті і сильні демократичні держави почнуть допомагати слабкішим державам в інших регіонах, коли виникне загроза їх безпеці.
З критикою основних положень реалістичної парадигми виступає і неомарксизм. Його прихильники представляють мир у вигляді глобальної системи багатообразних економік, держав, суспільств, ідеологій і культур. Знатися на цьому складному різноманітті допомагають базові поняття «мир-система» і «мир-економіка». Останнє відображає не стільки суму економічних стосунків в світі, скільки найобширнішу систему взаємодії міжнародних акторів, що веде роль в якій грають економічно найбільш сильні. Основні риси мир-экономики - це усесвітня організація виробництва, зростання значення ТНК в світовому господарському розвитку, координація виробничих комплексів, що посилюється, інтернаціоналізація капіталів і зменшення можливостей державного втручання в сферу фінансів. За твердженням неомарксистов, держави, які раніше захищали себе від зовнішніх потрясінь, сьогодні перетворюються на агентів, передавальних національним економікам вимоги мир-экономики з метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку. При цьому вказані процеси, як і відповідні структури, є результатом діяльності людей, продуктом історії. В той же час, підкреслюють неомарксисты, існують і процеси, протилежні глобалізації, - диверсифікація економічних, політичних, суспільних, соціокультурних і інших організацій і структур, пошуки інших шляхів розвитку. Проте радикально-ліберальна ідеологія прагне завуалювати ці процеси. Вона вселяє людям, що альтернативи глобалізації немає, що в основі тих, що спостерігаються на світовій арені жорсткої конкуренції, дерегламентации взаємодій і егоїзму лежить невблаганна економічна логіка.
5. Суб'єкти міжнародних відносин.
1) Поняття суб’єкта міжнародних відносин
В міжнар. практиці і науці склалося декілька термінів для визначення діючих осіб: «суб’єкт міжнар. відносин», «міжнародний актор» («соціальний актор»).
Головне, щоб цей суб’єкт був наділений свідомістю і мав можливість до дій.
Більшість науковців не погоджуються з терміном «соц.. актор» - дуже вузьке або широке поняття. Найбільш використовується поняття «міжнар. актор».
Міжнар.актор – будь-яка особа. Яка приймає активну участь і займає важливе положення в міжнар. відносинах. Головною умовою міжнар. актора є активна участ ь у міжнар. відносинах.
Деякі науковці вважають, що міжнар. відносинами є 3 типи: 1-держави (нац. актор); 2 -ТНК; 3 -універсальні.
Науковець Мерль вважає, що в ролі типових міжнар. акторів є: - держави; - міжнар. організації; - транснац. сили; - світ. громад. думка (політ. партії, їх лідери, окремі впливові особи).
Всі науковці погоджуються з тим.що головним міжнар. актором є держава.
Зовнішня політика держав визначає в більшості випадків відносини тієї чи іншої епохи. Держава є універсальною формою політ. організації, яка об’єднує практично все людство.
На сер. XV ст. В Європі нараховувалося 5-6 великих держав, які визначали  міжнар. відносини у світі.
2) Сутність та роль держави, економічного учасника міжнародних відносин
Держава – політ. оформлення суспільством або союзом громадян; єдина універсальна організація,що виконує ф-ції соц.. арбітра та є знаряддя легалізованого примусу.
На горизонт. рівні – це координація громадян, їх громад. союз. На вертикал. рівні – підпорядкованість громадян держ. владі та союз панівних верств.
В класич. розумінні міжнар. відносини виглядають як взаємодія держав, де кожна з них діє за своїми напрямками, відповідно до своїх нац. інтересів => представляють її глави держав та дипл. представництва.
Держави як суб’єкти міжнар. відносин поділяються між собою за масштабами свого впливу та могутність. Головні цілі:
- розвиток держави;
- безпека;
- співробітництво.
Є так звані центри сили в сучасних міжнар. відносинах, вони почали вже давно складатися  з появою імперій (великих держав). Імперії об’єднували інколи в декілька держав, а токаж вони є вищою формою традиц. держави. Інколи вважають наддерж. утворенням, але в нашому розумінні держави як суб’єкта міжнар. відносин імперії вже відішли у минуле.
1618-1648рр. – Вестфальський мир -> відкинута ідея міжнар. Папського с-ва.
Нова Вестфальська міжнар. с-ма ґрунтувалася на засадах суверен. рівності всіх держав, які входили до складу цієї с-ми.
Новими принципами в Європі стали: -рівновага сил; -всі засоби для досягнення мети.
Тільки держави мали право форм-ти і здійсн-ти міжнар. політику. Терит. кордони держави збіглися з єдиною с-мою політ. прав-ня (в Європі - монархія). Спостерігається централізація влади, створена єдина фіскальна податкова с-ма, з являються постійні професійні армії. Кожна держава в цій Вестфальській с-мі ставила свій нац. інтерес інших, а головним аргументом була сила.
«Велика держава» - ек. поняття на Віденському конгресі завдяки міжнар. інозем. справ (1815р.) => Франція, Талейран.
«Супер-держава» - після ІІ світ. війни створилися Біполяр .с-ми МВ, інколи їх називали лідерами => США, СРСР.
У 1991р. Біполяр. с-ма припинила своє існування. З являється полі полярність (зараз приблизно 5 центрів – Росія, Китай, Японія, ЄС, США).
3) Недержавні суб’єкти міжнародних відносин:
- міжурядові орг-ції;
- неурядові орг-ції;
- ТНК;
- групи осіб і навіть окремі особи.
Міжнар. орг-ції хар-ся 3ма рисами:
1- політ.воля до співроб-ва
2- наявність постійного апарата
3- автономність при прийнятті рішень.
6. Процес детермінації зовнішньоекономічної поведінки суб'єктів міжнародних відносин.
Детермінація та причинність, або причини та умови тінізації суспільно-економічних відносин, об’єднані родовими поняттями “детермінанти”, “фактори”, “причини”, що зумовлюють тінізацію суспільно-економічних відносин. Їх можна поділити на “детермінанти, що зумовлюють прояви криміногенного характеру”, “детермінанти що зумовлюють прояви перемінного характеру” та “детермінанти, що зумовлюють некриміногенні прояви”. Усі зазначені детермінанти є сукупністю соціально-політичних, правових, економічних, ідеологічних, психологічних і організаційно-управлінських факторів, які певною мірою є взаємозалежними й зумовлюють ту чи іншу форму проявів тінізації суспільно-економічних відносин.
Детермінованість (від лат. determinia – визначаю, зумовлюю, опосередковую) включає будь-які зв’язки (жорсткі, розпливчасті, імовірнісні), що зумовлюють залежність об’єктів, явищ, подій, станів у їх визначенні та зміні.
У сукупності детермінант, що впливають на корисливу поведінку, взаємодію, зв’язки станів кореляційних залежностей, найважливіше значення мають причини та умови. Причинність є органічною частиною будь-якого зв’язку явищ, а отже, входить у процес детермінації як підстава для всіх інших форм зв’язку.
Причинний зв’язок явищ носить об’єктивний і універсальний характер. Усі явища, усі зміни, процеси обов’язково виникають у результаті певних причин. Прояви тіньової економіки також вчиняються у причинно-наслідковому зв’язку. Немає і не може бути безпричинних явищ. Тобто тіньові прояви виникли з об’єктивних причин – існують, розвиваються за тими ж об’єктивними причинами й законами детермінації.
На взаємодію причин і наслідку, тобто на правопорушення, що складають прояви тіньової діяльності, впливають також явища, що оточують ці прояви. У сукупності ці явища мають назву умов вчинення правопорушення. Умова – це явища, необхідні для того, щоб настала певна подія, але самі по собі вони її не викликають. Серед умов одні фактори стримують вчинення проступку, а інші – його стимулюють. Причинні взаємозв’язки явищ є дуже важливими, визначальними, проте різноманітності зв’язків, що детермінують правопорушення, вони не вичерпують.
У юридичній літературі в основному висвітлюються обставини вчинення злочинів. Останнім часом з’явився ряд праць, у яких аналізується діавентна поведінка особистості у цілому. Дослідження у цьому напрямі через призму тінізації та детінізації економіки необхідно, насамперед, здійснювати в контексті причинності тіньової економіки в цілому, однак слід мати на увазі, що тіньова економіка –явище до аморфності різноманітне, що складається з багаточисельних джерел, які можуть мати причинний комплекс, притаманний тільки їм. Відповідно дослідження причинного комплексу тіньових відносин необхідно проводити в контексті конкретних джерел тіньової економіки як через призму об’єктно-технологічного складу тіньових прояв, так і через їх конкретний суб’єктний склад.
Саме такий підхід до класифікації причин злочинності відмічається в юридичній літературі. Причини злочинності поділяють на два види: а) загальні причини злочинності та причини окремих груп злочинів; б) причини злочинності у цілому (загальне) і причини конкретного злочину (окреме). Тобто йдеться про структуризацію причинних комплексів за схемою загальне, особливе і окреме (одиничне). Проблема співвідношення загального, особливого й окремого відносно причин тінізації економічних відносин є основним питанням, оскільки для встановлення причин глобалізації тіньової економіки в Україні однаково важливо вивчення її причин у цілому або у розрізі окремих її видів, чи особливостей конкретних тіньових проявів, окремі з яких можуть досягати глобальних розмірів і порівнюватись з ВВП чи іншими категоріями легального капіталообороту.
Окремий прояв тіньової економіки завжди є індивідуальним. Він має специфічні, лише йому притаманні особливості. Проте, поряд з ними, на макрорівні він має і загальні риси, характерні для всіх проявів ТЕ, а також риси, притаманні не всій сукупності, а лише певній її частині.
Виходячи із зазначеного вище, причини та умови тінізації суспільно-економічних відносин, як і їх джерела, доцільно класифікувати на “однопрофільні”, “різнорівневі” (макро- і мікрорівні) та “різнопрофільні”. Вивчення джерел за такими ознаками покаже, що вони є різноманітними за технологічним і причинно-мотиваційним наслідковим і суб’єктним складом та потенціалом свого впливу на ті чи інші сектори тінізації суспільно-економічних відносин. Класифікація джерел ТЕ, їх технологічного і суб’єктного комплексу, причин та умов тінізації суспільних відносин лежить в основі вирішення проблем розробки державних заходів детінізації організаційно-управлінських і фінансово-господарських відносин. Зміст цих причин та умов в однопрофільних джерелах ТЕ є взаємопроникаючим, взаємозалежним. Але причини та умови тінізації суспільно-економічних відносин за їх рівнем, профілем, притаманною їм технологією і потенціалом впливу на зазначені відносини мають не тільки спільні, а й певні специфічні чи особливі властивості, характерні тому чи іншому різнорівневому та різнопрофільному видам чи підвидам джерел тіньової економіки. Саме це потребує використання наукових досягнень економічного, юридичного та управлінського блоків наук, економіко-кримінологічних та інших суміжних з ними підходів (методів) дослідження. Об’єднані, через призму тіньових відносин знання, напрацьовані в межах зазначених блоків наук і синтезовані в теорії детінізації економіки в комплекс гносеологічного інструментарію пізнання тіньових відносин, повинні взаємоузгоджуватись з усіма елементами даної теорії, і особливо з кримінологічною наукою. Водночас з урахуванням технологічних, суб’єктних і причинно-детерміністичних особливостей процесів, пов’язаних з феноменом “тіньова економіка”, теорія детінізації економіки повинна стати повністю самостійною методологією дослідження тіньових економічних процесів у контексті вимог, засад та специфіки предмета свого дослідження.
Основні відтворювально-прогресуючі причини, умови технології та напрями тінізації суспільно-економічних та інших цивільно-оборотних відносин включаються в зміст предмета теорії детінізації як продовження вчення “про джерела тіньової економіки”, визначення серед них найбільш суспільно небезпечних криміналізованих і некриміналізованих діянь, що скоюються за допомогою використання легітимних організаційно-управлінських та фінансово-господарських технологій і видів діяльності як умов тінізації значної сукупності відносин у сфері цивільного обороту країни.
У межах визначення умов, що сприяють тіньовому капіталообороту, доцільно дослідити кредитно-фінансові інститути, готівкові й безготівкові розрахункові технології, технології, пов’язані з обігом фондових цінних паперів, боргових зобов’язань, ринку гарантій, валютних операцій, технології приватизаційних процесів, інституту банкрутства, криміногенних аспектів екосестейту та ін.
Класифікація джерел тіньової економіки на предмет виявлення причин і умов їх існування здійснюється, перш за все, за ознакою “суспільна небезпека” тіньових капіталооборотних процесів, операцій, діянь як джерел тіньової економіки, що виникають у сфері фінансово-господарського обороту речей, прав, дій. Ця ознака є відправним елементом визначення сутнісної природи джерел ТЕ, виділення серед них найбільш небезпечних, встановлення причин та умов їх виникнення, визначення притаманних їм закономірностей, форм і механізмів функціонування, методів їх пізнання, моніторингу і локалізації, а також створення організаційно-правової профілактично-попереджувальної інфраструктури детінізації економіки. Учення про джерела тіньової економіки, методи оцінки їх небезпечності, моніторинг стану та змін, а також методи визначення і усунення причин та умов тінізації економічних відносин є основними гносеологічними інструментами теорії детінізації економіки. Зазначені та ряд інших компонентів даної теорії є і методологічною основою визначення діапазону тіньових економічних відносин, які першочергово необхідно включати в систему соціально-політичних, економічних, технологічних, правових та організаційно-управлінських державних заходів, спрямованих на побудову інфраструктури детінізації економіки, основними елементами якої є системи визначення, усунення, нейтралізації або послаблення чинників, що зумовлюють чи сприяють виникненню і розвитку конкретних джерел тіньової економіки. Класифікація джерел ТЕ лежить в основі класифікації причинного комплексу тінізації, притаманного конкретному джерелу ТЕ. Побудована на об’єктивній основі класифікаційна система та економіко-кримінологічний моніторинг стану та змін джерел ТЕ і об’єктивно побудована на їх основі комплексна профілактична система усунення причин і умов тінізації відносин є важливою складовою теорії детінізації економіки, яка вивчається і розробляється в розрізі всіх елементів даної теорії в контексті наукового пошуку ефективних засобів усунення макро- і мікрорівневих причин та умов тінізації, а також розбудови превентивної інфраструктури детінізації конкретних галузей народного господарства, видів і напрямів підприємницької діяльності, що в сукупності утворює комплексну інфраструктуру детінізації економіки в цілому. Дані проблеми тісно пов’язані з причинно-мотиваційним комплексом ризик-менеджменту, економічної безпеки підприємництва, документооборотних, облікових і інформаційних технологій тощо. Організаційно-правова інфраструктура детінізації економіки за своєю природою передбачає вирішення проблем протидії тіньовим процесам також у контексті всіх наведених елементів, перш за все, на засадах усунення основних причин тінізації підприємницьких відносин, шляхом встановлення економічного інтересу підприємців створити на власному підприємстві окремі елементи загальної інфраструктури детінізації економіки.
Слід ще раз наголосити, що це можливо зробити за умови визначення реальних причин тінізації і методів протидії тіньовим процесам. У свою чергу, досягти об’єктивної реальності у встановленні причинного комплексу можливо за умов, якщо врахувати галузево-напрямові технологічні особливості капітало- і документообороту, притаманних тій чи іншій галузі або напряму підприємницької діяльності, іншим об’єктам, що піддаються моніторингу на предмет наявності джерел ТЕ, а також якщо врахувати типи осіб-суб’єктів тіньових діянь, фактори, механізми й моделі формування психології тіньовика-делінквента, причини, що його спонукають здійснювати свої капіталооборотні операції в підпільному секторі тіньової економіки.
Для створення ефективної профілактичної системи, здатної протистояти стрімкому відтворенню криміногенного потенціалу процесів тінізації, економіко-кримінологічному моніторингу слід піддати багато інших параметрів, пов’язаних з тіньовою економікою. Це така, наприклад, проблема, як екосестейт (економічна безпека держави).
Як зазначалося вище, довготерміновий чинник зовнішньої небезпеки “взаємозалежність” (збільшення складності асиметричних дезінтеграційних економічних зв’язків країни) на причинно-детермінаційному рівні призводить до неминучих змін при формуванні принципів у основних напрямах державної політики. Водночас останні автоматично, на рефлективно-залежному рівні відтворюють у країні соціально-політичні, організаційно-управлінські, психологічні умови, які сприяють зовнішньоекономічній дискримінації країни, зовнішньоекономічному диктату відносно неї, детермінують її економічне засилля, порушення економічної рівноваги, підтримання потенціалу конфліктів, економічну експансію, економічну інтервенцію тощо. Дана категорія тіньових відносин є значно складнішою, а детермінанти, чинники, фактори, умови цієї категорії тінізації так чи інакше пов’язані або зумовлені головною причиною (мотивом, каталізатором) – корисливим, криміногенним інтересом з боку організаторів і виконавців-суб’єктів цих небезпечних для країни тіньових процесів.

Нормативно-правовий, технічний і технологічний детермінаційно-причинний комплекс тінізації фінансово-господарських відносин
Характеристика нормативно-правового та пов’язаного з ним технічного й технологічного детермінаційно-причинного комплексу є продовженням розвитку вчення про причини та умови, що сприяють зростанню тіньових процесів у сфері фінансово-господарського обороту речей, прав, дій.
Причому перед тим, як перейти до більш детальної характеристики зазначеного причинного комплексу, слід зауважити, що він суттєво відрізняється від макрорівневих, де технічні та технологічні аспекти є частіше не причинами, а умовами скоєння тіньових проявів. Наприклад, погане технічне укріплення об’єкта торгівлі та технологічна простота протиправного діяння провокує особу до скоєння злочину. Інша справа, коли скажімо, технологічні аспекти недосконалості системи оподаткування, кредитної і монетарної політики і т. ін. викликають глобальний масив негативних чинників, що зумовлюють суб’єкта суспільно-економічних відносин вести свої справи у тіньовому секторі економіки, при цьому скоювати службові підлоги, корупційні діяння і т. ін.
У попередньому параграфі ми позначили деякі першопричини або макрорівневі соціально-економічні та організаційно-правові чинники, що сприяли виникненню та стрімкому розповсюдженню тіньових процесів. Позначили деякі нормативно-правові акти та змодельовані ними технології і механізми, які стали в основі первісного накопичення, “намивання”, акумуляції і “відмивання” тіньових капіталів. Визначили, що перші такі нормативно-правові рішення були прийняті у сфері кримінального судочинства щодо змін підходів до кваліфікації такого складу злочинів, як розкрадання державного чи колективного майна, приписки та інші перекручення звітності про виконання планів, спекуляція та хабарництво. Ці нормативно-правові акції в сукупності з упровадженням кооперативів, які частіше створювались при державних підприємствах родичами та друзями керівників зазначених підприємств і започаткували механізми родинно-кланового перерозподілу суспільної власності, у чому відобразився перший етап тінізації суспільно-економічних відносин.
Трансформація банківської системи (1987–1991 р. р.) та допущені прорахунки при цьому забезпечили доступ даних кланів до легітимних фінансово-господарських інструментів, стали другим етапом тінізації економіки.
Далі відзначили, що третій етап поглиблення тінізації відносин, який розпочався в 1992 році, пов’язується з прорахунками в кредитній, монетарній та податковій політиці держави, зародженням ринку цінних паперів та приватизації. Усе це викликало глобалізовані шахрайства трастів, незаконні емісії фіктивних безготівкових коштів із авізо, чеків, випуск різноманітних платіжних сурогатів, шахрайств з використанням електронних засобів зв’язку і перетворило окремі протиправні діяння у протизаконний капіталоутворюючий процес накопичення капіталів криміногенного характеру. Якщо провести аналіз технологічних аспектів цих політичних, фінансово-, кримінально-правових та управлінських акцій, то ми побачимо, що кожен з попередніх етапів готував базу для впровадження наступного. Врешті-решт, усе це призвело до гіперінфляції, руйнації виробничого сектора економіки, втрати двох третин національного валового продукту, глибокої економічної кризи та глобальної тінізації суспільно-економічних відносин. За розрахунками різних фахівців, обсяги тіньової економіки в 1994–1996 роках зросли від 50 до 65 відсотків загального економічного обороту країни, а в зверненні Президента України до Верховної Ради у 2001 році обсяг тіньової економіки прирівняно до обсягів легальної економічної діяльності.
Поряд з іншими чинниками тінізації економіки на сучасному етапі одним із основних називають надмірний податковий тиск. У яких конкретно технологічних механізмах відображаються прорахунки держави у сфері податкової політики? Деякі аспекти цієї проблеми позначили вище. Тут доцільно їх розкрити глибше. Як відомо, податкова система складається з двох компонентів – податкової служби та системи оподаткування. Якщо перша складова – податкова служба – покликана забезпечити адміністрування податків у строки та порядку, визначеному в системі оподаткування, то виходить, що основні технологічні механізми реалізації податкової політики закладені саме в конкретних податках, які складають систему оподаткування.
Не претендуючи на повне визначення змісту поняття “система” (оскільки це не є основним предметом даного дослідження), ми лише відзначимо, що будь-яка система передбачає чітку взаємодію всіх її компонентів і категорично не припускає внутрішньої суперечності між її складовими. В області техніки такі суперечності між елементами “системи” руйнують і виводять з ладу весь механізм технічного приладу. У сфері суспільних відносин механізм “системи” якийсь час існує, але дає результати протилежні від задекларованих. У результаті така “система” стає чинником деградації відносин.
Розглянемо хоча б коротко, що в контексті основних завдань “системи” являє собою чинна система оподаткування. Економіко-кримінологічний аналіз показує, що існуюча система оподаткування України є не прозорою економічною моделлю взаємоузгоджених між собою податкових зобов’язань, оформлених у цілісну правову конструкцію, а набором суперечливих, дезінтегруючих фінансові потоки кумулятивних податків. Економічна і правова модель системи оподаткування впровадила в податкові відносини дезінтеграційно-пригнічувальні за своєю природою принципи “податки на податки” та “податки на витрати”. Це, перш за все, ускладнило саму систему оподаткування, зробило її непрозорою, зумовило непродуктивний документооборот, обслуговування якого вимагає додаткових людських ресурсів, а водночас упроваджує багатократне оподаткування одних і тих же сегментів виробничого циклу. Включення в базу оподаткування витрат, зокрема витрат, що йдуть на сплату податків, детермінує “вимивання” оборотних коштів підприємств на стадії започаткування економічного циклу, штучно збільшує собівартість продукції, її ціни, зниження конкурентоспроможності перед імпортом, а відповідно викликає пригнічення збуту продукції, купівельної спроможності юридичних і фізичних осіб, подавлення процесів започаткування нового циклу виробництва, зростання заборгованості за сировину й матеріали, виникнення боргових зобов’язань щодо заробітної плати, відрахування у бюджет з усіма дезінтеграційно-руйнівними наслідками, що випливають з цього. Таким чином, існуюча система оподаткування, у поєднанні з однобокою монетарною політикою та невиваженою внутрішньою і зовнішньою кредитною політикою, виштовхує підприємницьку діяльність у тіньовий сектор економіки, а в стратегічному плані усуває вітчизняного виробника з ринків власної країни на користь іноземного конкурента. Більш детально дані проблеми розглянемо нижче, але саме такі чинники, як наявність у системі оподаткування принципів “податки на податки” та “податки на витрати” детермінують штучно збільшений податковий тиск на платників податків, що зумовлює тіньовий оборот, мотивом якого є ухилення від сплати податку, з метою уникнення “вимивання” оборотних коштів, штучного збільшення собівартості та кінцевої ціни продукції, а відповідно зменшення її конкурентоспроможності перед імпортом.
Безумовно, причин системної економічної кризи є більше. Це й згадувані нами невиважена кредитна й монетарна політика. Однак у сучасних умовах основною ланкою в системі державних заходів, що можуть повернути тіньовий капіталооборот у легальний сектор економіки, є, перш за все, еволюційна, але докорінна та динамічна трансформація чинної системи оподаткування на засадах створення саморегулятивних алгоритмів “детінізації” суспільно-економічних відносин.
Саме побудована на нових, прозорих, технологічно-стимулюючих (а не пригнічуючих) виробництво засадах система оподаткування з її механізмами формування собівартості продукції, інтеграційними алгоритмами збалансованого розподілу валового доходу в процесі фінансово-господарського обороту повинна сформувати продуктивно-відтворювальні, прозорі й недорогі, у плані здійснення податкового контролю, акумуляційно-стимулюючі схеми обороту фінансових потоків. Такі регулятивно-стимулюючі динаміку економічного обороту механізми розробити нескладно, якщо систему оподаткування розглядати як регулятивно-відтворювальний єдиний механізм, а не набір окремих дезінтеграційно-суперечливих податків і зборів.
Хаотичне введення нових податків і зборів, як це робилось до цих пір, призведе лише до подальшого пригнічення процесів акумуляції і обігу оборотних коштів підприємств, а це – прямий шлях до розвитку тенденцій зменшення надходжень до бюджету, зростання нестабільності законодавства та криміногенної “тінізації” економіки й корупціонізації фінансово-господарських відносин.
Вивчаючи таку різноаспектну проблематику, як економічний і нормативно-правовий та пов’язаний з ним технічний і технологічний детермінаційно-причинний комплекс тінізації економіки, необхідно окреслити хоча б основні алгоритми, які можуть відобразити зміст причин та умов неналежної правової адаптації трансформаційних процесів до економіко-правового середовища країни відносин, що сприяє відтворенню тіньових процесів у сфері економічних відносин.
1. Правове регулювання реформ базується не на комплексному економіко-правовому аналізі економічної ситуації, що склалася, визначенні її причин і шляхів подолання, а на впровадженні в життя невиважених ситуаційно-кон’юнктурних, економіко-правових концепцій декларативного характеру. Трансформаційний і нормотворчий процес, що будується на зазначених засадах, призвів до руйнації цілісності та узгодженості правової системи України, детермінував саморегулятивні механізми дезінтеграційно-відтворювальних процесів, руйнацію виробничого сектора економіки, надмірне зростання недієздатних державно-правових інституцій, непродуктивне перетікання до них значних масивів людських ресурсів, деградацію продуктивних сил країни.
1.2. При розробці нормативно-правових актів з питань упровадження ринкових фінансово-господарських інструментів, як правило, не робляться економічні, фінансові та інші ресурсно-витратні прогнози, не моделюються і не визначаються очікувані результати від упровадження їх в життя. Зокрема, не визначаються такі основні питання: як вплине той чи інший ринковий інструмент і нормативний акт, що його впроваджує на ефективність організаційно-управлінських процесів у державі на макро- та мікроекономічному рівнях; яка результативність очікується від тих чи інших структурних перетворень, які людські ресурси перетечуть з виробничого сектора економіки у сферу управління, надання послуг, правоохоронну діяльність тощо. Також не встановлюються, як це вплине на економічну ситуацію в країні, дієздатність державно-правових, управлінських і правозастосовчих інституцій, зайнятість населення, його рівень життя, соціальний захист, на збільшення чи зменшення виробничого сектора економіки, криміногенну ситуацію тощо.
1.3. У концепціях тих чи інших нормативно-правових актів при їх розробці не визначаються причини колізій та методи подолання даних протиріч. Такі підходи за останні роки законотворення призвели до значної концентрації суперечностей у правовому регулюванні економічних відносин. Відповідно, упровадження нормативно-правових актів без належної їх адаптації до економіко-правового середовища країни дає ефект протилежний задекларованому, підвищує концентрацію руйнівних чинників та негативний потенціал їх впливу на соціально-економічні та криміногенні процеси.
1.4. До зазначених вище детермінант, які викликають суперечності в законодавстві, що регулює фінансово-господарські відносини, а також у нормативній базі з інших галузей права, можна додати такі:
1.4.1 Надання права розробляти законопроекти суб’єктам їх виконання – відомствам та комерційним структурам, які в процесі розробки проектів дуже часто ігнорують загальносуспільні інтереси, закладають у їх положення суто відомчу чи кланову зацікавленість.
1.4.2. Неврахування чинної системи права, що склалася в країні. Ігнорується той факт, що більшість галузей права були кодифіковані. У результаті сучасний нормотворчий процес здійснюється поза межами кодифікованої частини правової системи, що зумовлює прийняття суперечливих і неузгоджених з іншими галузями права нормативних актів, викликає “війну законів”, колізії норм, правовий нігілізм не тільки у суб’єктів виконання, а і в дезорієнтованих співробітників правозастосовчих органів.
З цього приводу слід зазначити, що здійснена раніше кодифікація тих чи інших галузей права базується на науково виважених, всесвітньо визнаних формально-логічних методах законотворення, тому її не можна вважати застарілою, хоча б у частині формально-логічних підходів до законотворчих процесів. Розробка та прийняття великої кількості окремих (дрібних) законодавчих актів з питань підприємницької діяльності, власності тощо, без урахування уже кодифікованих галузей права вимагає починати все з чистого аркуша, тобто з інкорпорації прийнятого в останні роки великого та суперечливого масиву нормативно-правового матеріалу.
2. До другого рівня даної категорії причин та умов, які, з одного боку, є причиною і засобом поглиблення тінізації економіки, а з іншого – сприяють відмиванню доходів, здобутих злочинним шляхом, слід віднести такі категорії чинників:
2.1. Прийняття окремих нормативно-правових актів у сфері валютного регулювання, кредитних, розрахункових та інших банківських операцій, операцій з цінними паперами, приватизаційними сертифікатами тощо, які прямо сприяють скоєнню зловживань та вуалюванню (тінізації) джерел накопичення капіталів злочинного походження.
2.2. Встановлення дезінтегруючої фінансові потоки системи оподаткування.
2.3. Прогалини у нормативних актах чи неповнота механізмів контролю, які сконструйовані без урахування специфіки технологій документообороту того чи іншого об’єкта регулювання, а також організаційно-правової процедури здійснення контролю.
2.4. Доповнюють дану категорію чинників, декларативність норм, відсутність механізму їх виконання та суперечливість між ними.
Як приклад, щодо першої категорії чинників можна розглянути нормативно-правові акти стосовно регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Проблемам встановлення валютного контролю, урегулюванню інших питань у сфері зовнішньоекономічних відносин присвячено понад вісімдесят законодавчих і підзаконних актів. Разом з тим, з прийняттям кожного наступного акта з цих питань, механізм валютного контролю погіршується.
Аналогічна ситуація щодо правового режиму відкриття анонімних валютних рахунків, введених Указом Президента України від 1 серпня 1995 р. № 679/95, згідно з яким банківським установам було дозволено відкривати такі рахунки що сприяло тіньовому капіталообороту, насичувало фінансово-господарський механізм капіталами протиправного походження, а також суперечило міжнародній практиці з цих питань, а саме п.1 ст. 3. Директиви Ради Європейського співтовариства від 10 червня 1991 року за № 91/308/ЄЕС, Конвенції Ради Європи “Про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом”, ст. 12 “Рекомендації Ради Європи фінансовій поліції з питань відмивання грошей", прийнятих на Страсбурзькій конференції з питань відмивання грошей 28–30 вересня 1992 року. У цих актах, зокрема, вказано, що країни-учасниці беруть на себе зобов’язання не відкривати анонімних чи адекватних кодованих валютних рахунків. Україна приєдналася до рішень зазначеної Конвенції.
Доповнює першу категорію даної групи чинників і висвітлює другу – спроба провести ідею легалізації тіньових капіталів. У кінці 2000 року Кабінетом Міністрів подано законопроект, що передбачає легалізацію тіньових доходів злочинного походження шляхом податкової амністії.
Слід підкреслити, що в разі прийняття такого законопроекту це призведе не до легалізації, тобто залучення в легальний сектор економіки тіньових капіталів, а до амністії тіньовиків, уже виявлених правоохоронними органами. Щодо звільнених у результаті такої амністії правопорушників і тих, які ще не виявлені правоохоронними органами, то накопичені ними кошти, як і раніше, будуть використовуватись у нелегальному чи псевдолегальному обороті й надалі, оскільки основна мотивація здійснення ними нелегального бізнесу – це не побоювання відповідальності за порушення закону, а мета – ухилитися від дезінтеграційно-пригнічувального впливу на процеси економічного відтворення недосконалої системи оподаткування.
Аналіз, наведених вище факторів тінізації економіки, дає нам можливість сконцентрувати узагальнений блок причин та умов, що сприяють посиленню і зростанню обсягів тіньової економіки в Україні. Такими є:
- відсутність економічно обґрунтованого, взаємоузгодженого, збалансованого, а звідси – і стабільного законодавства, яке б упроваджувало в фінансово-господарські відносини відтворювальні економічні процеси, сприяло б реалізації суспільно корисної підприємницької ініціативи та подоланню правового нігілізму влади і населення країни;
– недосконалість системи обліку, звітності необхідних контрольно-аналітичних інформаційних баз даних та механізмів документального контролю;
- дезінтегруючий фінансові потоки податковий тиск, антагоністичний з інтересами та можливостями переважної кількості фізичних та юридичних осіб;
- відсутність відтворювально-стимулюючої монетарної та кредитно-фінансової політики, невиплати пенсій, заробітної плати, а в результаті – відсутність інвестиційної альтернативи тіньовим капіталам;
- зростання чисельності родинно-кланових кримінальних структур, безкарність їх діяльності, пасивна згода держави на кримінальні форми первісного накопичення капіталів, легалізацію кримінальних авторитетів, зокрема – у суспільно-політичному житті, і як результат – інтеграція організованої злочинності з суб’єктами економічної діяльності та саморегулююче відтворення протиправно-нігілістичної психології у всіх прошарках населення та суб’єктів організаційно-управлінських та суспільно-економічних відносин;
- недооцінка посадовими особами держави суспільної небезпеки існування тіньової економіки та висунення ними таких концепцій щодо її подолання, які суперечать міжнародній практиці з цих питань, і є хибними та безперспективними в плані юридичної техніки їх здійснення;
- неадекватність форм і методів діяльності правоохоронних органів у зв’язку з докорінними змінами в тіньовій економіці та в економічній злочинності й слабким науковим і організаційно-правовим забезпеченням проблем детінізації економічних відносин;
- адміністративні бар’єри, правова незахищеність суб’єктів економічної діяльності від зловживань, утисків протидії небаченої до цих пір державної бюрократії та корупційних вимагань з боку непомірно збільшеного державного апарату на всіх його рівнях.
Слід відзначити, що недосконалість законодавства та інші наведені вище фактори дозволяють посадовим особам використовувати державні та службові повноваження з корисливою метою, створюючи сприятливі умови для шахрайства з фінансовими, енергетичними та сировинними ресурсами. Стимулює зазначені негативні прояви також безкарність, що виникає в результаті прогалин та суперечностей у законодавстві та інших зазначених вище причин, які викликають проблеми в правозастосовчій практиці.
Вищенаведені фактори віктимологізують економічні та пов’язані з ними управлінські відносини, розбещують суб’єктів підприємництва й корумпованих службовців – втягують у протиправну діяльність все нових посадових осіб.
7. Проблема "сили" теорії міжнародних відносин.
   Незважаючи на те, що 1) сила здавна активно використовується як засіб у міжнародних відносинах і 2) з силою пов'язана проблема війни і миру як одна з центральних проблем міжнародних відносин, немає повної ясності відносно змісту поняття сили. Найчастіше під силою мають на увазі здатність міжнародного актора нав'язати свою волю і тим самим вплинути на характер міжнародних відносин у власних інтересах.
   З кінця 40-х рр. у ТMB набули поширення два підходи до розуміння сили -- атрибутивний і біхевіоріальний (біхевіористський), до яких пізніше додався третій -- структуралістський.
   Атрибутивний підхід характерний для представників політичного реалізму. Вони розглядають силу міжнародного актора, насамперед держави, як щось властиве йому з самого початку, як його невід'ємну властивість. Звідси, Г. Моргентау розглядає міжнародну політику як політику сили. При цьому він не проводить різниці між силою, могутністю, владою і впливом, виражаючи все це одним терміном "power". Він виступає для нього як узагальнена характеристика для позначення цілі та засобу політики держави на світовій арені. Г. Моргентау виділяє наступні елементи сили: воєнні ресурси, промисловий потенціал, природні ресурси, геостратегічні переваги, чисельність населення, культурні характеристики (національний характер), національна мораль, якість дипломатії і державного керівництва.
   Другий підхід -- біхевіористський -- пов'язує силу з поведінкою міжнародного актора, його взаємодіями на, світовій арені. На такий підхід, наприклад, звертають увагу російські дослідники на чолі з академіком Е, Поздняковим у збірнику        "Баланс сил в мировой политике: теория и практика".
   Однак останнім часом великою популярністю користується структуралістський підхід до розуміння сили, його предтечею можна вважати відомого французького соціолога Р. Арона. Він розглядав силу лише як один із елементів державної могутності. В цьому випадку могутність ґрунтується на використанні сили, в тому числі й для здійснення ефективної зовнішньої політики. Могутність міжнародного актора - це здатність нав'язати свою волю іншим, вона виражає соціальні відносини. Тим самим уже Р. Арон поставив силу в залежність від характеру і природи широкого комплексу зв'язків і взаємодій між державами. Основи такого підходу, який одержав назву структуралістського, виходили з теорії взаємозалежності та набули поширення в 70-і рр.
   Теоретики взаємозалежності (наприклад, Р. Коохейн і Дж. Най) звернули увагу на перерозподіл сили у взаємодії міжнародних акторів, на переміщення основного суперництва між ними з воєнної сфери у сфери економіки, фінансів тощо та на збільшення у зв'язку з цим можливостей малих держав і недержавних суб'єктів міжнародних відносин. Отже, великий внесок школи взаємозалежності полягає в тому, що вона показала неправомочність зведення феномену сили тільки до її воєнного компоненту. Він витісняється іншими елементами сили, в першу чергу такими, які належать до сфери економіки, фінансів, нових технологій і культури, Водночас слід визнати поспішність положень представників цієї школи про відмирання ролі воєнної сили у відстоюванні міжнародними акторами своїх інтересів (збройний конфлікт у районі Перської затоки, війна Росії на Кавказі, дії НАТО в Югославії з весни 1999 р.).
   У зв'язку з цим прихильники структуралістського розуміння сили, спираючись на позитивні здобутки політичних реалістів і особливо теоретиків взаємозалежності, запропонували в сучасних умовах поняття "структурна сила". Під структурною силою треба розуміти здатність міжнародних акторів забезпечити чотири соціальні потреби, які знаходяться в основі сучасної економіки: безпеку (в т.ч. оборонну могутність), знання, виробництво і фінанси. Французькі соціологи міжнародних відносин Б. Баді та М.-К. Смуц особливо виділяють такий елемент структурної сили як технологія. Технологічна могутність є не просто продовженням економічної і торгової сили, але й відіграє самостійну роль у системі засобів міжнародних акторів. Вона знаходиться в основі трьох вирішальних для сучасної міжнародної діяльності феноменів: автономії рішення актора у воєнній сфері, його політичного впливу, а також культурної привабливості.
   Таким чином, цілі та засоби в глибинними взаємозалежними категоріями ТMB, які мають як стійкі елементи, так і збагачуються новими компонентами, пов'язаними з виникненням нових явищ у системі міжнародних відносин. Однак у будь-якому випадку головні цілі міжнародних акторів пов'язані із забезпеченням національних інтересів і безпеки, чому повинні служити й відповідні засоби, в т.ч. структурна сила.
8. Міжнародний конфлікт.
   Конфлікт- це багатогранне поняття та явище, яке є незаперечним та невід`ємним від людського соціуму, адже вся його історія пов`язана із динамікою наростання та спадання конфліктної напруги на протязі розвитку людства.
Под конфликтом понимается особое социально-политическое положение, которое характеризуется обострением противоречий между двумя или несколькими участниками, когда для его разрешения становится недостаточным использование обычных мер и процедур. Конфликт – противоречие/противодействие его участников.
Стадии развития конфликта:
•        латентная (скрытая) – характеризуется тем, что уже существует объект взаимных притязаний, идет идеологическая и пропагандистская борьба, стороны апеллируют к общественному мнению, но не переходят к жестким конфликтным методам;
•        предконфликтная – характеризуется тем, что стороны предъявляют жесткие юридические требования, апеллируют к общественному мнению, используют тактику взаимных угроз и конфронтацию, провокацию;
•        стадия открытого конфликта – когда начинаются вооруженные действия, появляются первые жертвы, доминирует ориентация на физическое уничтожение жертвы;
Конфликтные группы – хорошо организованные, способные возглавить большие массы населения на акции вооруженного противодействия/противостояния, связывающие свой приход к власти и ее удержание вооруженными методами с сохранением конфликта.
Основные функции конфликтологии ТМО:
•        инструментальная – выработка понятий, приемлемых для переговорного процесса, связанного с конфликтами, выработка процедур и механизмов, сочетание которых может быть использовано при решении задачи предотвращения или урегулирования конфликта;
•        аналитическая – сбор и обработка текущих данных в процессе зарождения и развития конфликта, которые свидетельствуют о меняющемся взаимодействии основных факторов и тенденций;
•        прогностическая – выработка эффективных прогнозов и моделей возможного развития конфликтных ситуаций.
Прогнозы бывают:
•        поисковый – определение путей и сроков достижения будущих состояний исследуемого явления при помощи условного продолжения в будущем действующих основных тенденций и факторов. Отвечает на вопрос: Что будет при сохранении существующих тенденций ?
•        нормативный – определение возможных состояний исследуемого международного явления, которые воспринимаются как цели. Отвечает на вопрос: Какими путями достигнуть желаемого ?
Модель конфликта – сложное системное сочетание основных и второстепенных факторов, явных и скрытых взаимосвязей, противоречий, которые определяют развитие конфликта, внешних и внутренних условий.
В политической модели необходимо учитывать реальное и потенциальное влияние как жестко детерминированных компонентов, так и таких, которые попадают под понятие случайных.
Признаки международного конфликта (по мнению Р.Мака и Р.Снайдера):
•       наличие как минимум двух сторон (индивиды, группы, государства, культуры);
•       конфликт возникает в связи с наличием дефицита 2-х типов: «позиционного» и «дефицита источников». Под первым имеется в виду невозможность выполнения одной роли или функции двумя субъектами, что ставит их в отношение соперничества. Во втором случае речь идет о недостаточности определенных ценностей, поэтому субъекты не в состоянии удовлетворить свои претензии в полной мере;
•       конфликт возникает только в ситуации, когда стороны стремятся достичь преимуществ за счет друг друга. Таким образом успех одной стороны означает поражение другой. А само конфликтное поведение выглядит как стремление ликвидировать или, как минимум, поставить под контроль противника;
•       действия конфликтующих сторон должны быть направлены на достижение несовместимых и взаимоисключающих целей;
•       важнейшим аспектом конфликтных ситуаций является власть и влияние.
Американский политолог Митчелл. Конфликт не есть что-либо отрицательное, а способ разрешения противоречий. Он так же естественен, как естественный отбор в природе, и имеет приблизительно такой же эффект.
Триединая процедура управления конфликтами:
А) избежание конфликта – предотвращение развития конфликтной ситуации, или же напротив: инициирование конфликта с попыткой направить его развитие по заранее заданной схеме.
Б) предупреждение международного конфликта – предотвращение вытекающего из ситуации конфликтного поведения (с нейтрализацией конфликтных групп; или же наоборот: поддержка и организация конфликтных групп при полном контроле над ними
В) урегулирование или разрешение конфликта – приостановка нежелательного конфликтного поведения путем устранения его источника или через различные формы соглашений между сторонами конфликта
Превентивная (to prevent – предупреждать) дипломатия – представлена на юбилейной сессии ООН – предупреждение конфликтов в зародыше.
Сжатое определение концепции конфликтов Джона Бертона, директора Лондонского колледжа. По мнению Бертона фокус современных конфликтов перемещается сегодня с борьбы за территориальные захваты на борьбу за определение характера внутренней организации того или иного общества. Кроме того, он полагает, что современные региональные конфликты на своих начальных стадиях возникают не между великими державами, а в среде малых и средних по масштабам государств кризисной (или «догоняющей») модели развития. Такие ситуации развиваются чаще всего возникают вследствие  внутренних противоречий, и только потом затрагивают стратегические и  идеологические интересы великих держав, которые втягивают их в конфликт.
9. Співробітництво та інтеграція в міжнародних відносинах.
Поглиблення і розширення сфери об'єктивної дії загальних економічних законів грунтуються на цілісності світового господарства, сприяють глобалізації світового господарства, формами якої є співробітництво і, в подальшому, інтеграція. Міжнародне співробітництво обумовлено міжнародним поділом праці та його формами: міжнародною спеціалізацією та кооперацією. Міжнародне співробітництво можна розділити на міжнародне виробниче співробітництво та
Міжнародне виробниче співробітництво – це форма МЕВ, яка виникає у сфері матеріального виробництва на основі міжнародного поділу праці з приводу виготовлення речових виробів, які можна використати для виробничого чи індивідуального споживання.
Міжнародне виробниче співробітництво здійснюється у різних напрямках, логіку одного з яких розкриває його структура:
– енергетичне співробітництво. (Промислово розвинені країни допомагають добувати природні ресурси(паливно-енергетичні) економічно слабшим країнам. До основних паливно-енергетичних ресурсів відносять: нафту, природний газ, вугілля, уран. Організації: ОПЕК, ЄВРАТОМ, )
– співробітництво у галузі сировинного виробництва. (це напрямок міжнародного виробничого співробітництва в дослідженні, розвідуванні та добуванні природних ресурсів, які відіграють роль предметів праці в промисловому виробництві. Оргацізації: Європейське об”єднання вугілля і сталі, Міжнародна бокситова організація, урановий картель.)
– співробітництво у сфері переробного виробництва. (це міжнародне виробниче співробітництво, яке здійснюється у формі міжнародної спеціалізації та кооперації переробного виробництва на різних рівнгях господарювання і координується міжнародними організаціями. Організації: ЮНІДО, створений при ООН)
– агропромислове співробітництво. (це міжнародне співробітництво на різних рівнях господарювання, пов”язане з виготовленням сільськогосподарських засобів праці, з аграрним виробництвом, з переробленням агросировини та реалізацією агропродуктів. Організації: ФАО при ООН.)
Міжнародне Науково - Технічне Співробітництво (МНТС) – це форма МЕВ, яка являє собою систему економічних зв”язків у сфері перетину науки, техніки, виробництва, послугової діяльності та торгівлі і існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, які закріплені в міжнародних економічних договорах.
Структура МНТС:
Створення координаційних міжнародних програм, спільних науково- технічних досліджень.
Міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами, патентами, ліцензіями.
Міжнародний інжиніринг.
Співробітництво у підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів.
Проведення міжнародних науково-технічних конференцій, симпозіумів.
Створення та функціонування міжнародних науково-дослідних інститутів, організацій.
Розробка науково-технічних прогнозів.
Пріоритетні напрямки розвитку МНТС:
Електронізація та автоматизація виробничих процесів.
Надійне мирне використання атомної енергії.
Розширення практичного вмкористання біотехнології та генної інженерії(клонування).
Космічні дослідження.
Міжнародна економічна інтеграція – характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з третіми країнами.
Міжнародна економічна інтеграція означає: співробітництво між національними господарствами різних країн, ліквідацією бар”єрів у торгівлі між країнами, зближення ринків кожної з країн з метою створення єдиного спільного ринку.
Етапи:
Зона вільної торгівлі – це пільгова зона регіонального типу, у межах якої підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна торгівля країн-учасниць.(Зона вільної торгівлі промисловими товарами в Європі).
Митний союз – це спільна митна територія країн з повною ліквідацією мит у взаємних відносинах і з єдиним митним тарифом по відношенню до інших країн.
Спільний ринок – це об”єднання національних ринків декількох країн в єдиний великий ринок з вільним переміщенням в його межах капіталів, товарів, послуг і робочої сили.У процесі вирішення знаходяться такі питання, як: повне узгодження економічної політики і т.д., вирівнювання економічних показників.
Економічний союз – це об”єднання національних економік декількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики.
1Економічний союз - виникає на етапі високого економічного розвитку. Проводиться погоджена (чи навіть єдина) економічна політика і на цій основі йде зняття всіх перешкод. Створюються міждержавні (наддержавні) органи. Йдуть великі економічні перетворення у всіх країнах-учасницях.
2. Валютний союз - форма економічного союзу й одночасно велика
складова економічного союзу.
Повна економічна інтеграція(політичній союз) - єдина економічна політика і, як наслідок, уніфікація законодавчої бази.
Цілі і значення міжнародної економічної інтеграції:
1.Досягнення найбільш високої ефективності виробництва.
2.Можливість регулювання соціально-економічних процесів на регіональному рівні.
3.Насичення ринку товарами.
4.Забезпечення економічної і політичної консолідації та міжнародної воєнної безпеки.
Наслідки й ефективність міжнародної економічної інтеграції для економічного розвитку країн-учасниць.
Переваги:
Збільшення розмірів ринку - ефект від масштабів виробництва (для країн с малою ємністю національного ринку), на цій основі необхідність визначення оптимального розміру підприємства.
Зростає конкуренція між країнами.
Забезпечення кращих умов торгівлі.
Розширення торгівлі паралельно з поліпшенням інфраструктури.
Поширення передової технології.
Негативні наслідки:
Для більш відсталих країн це приводить до відтоку ресурсів (факторів виробництва), йде перерозподіл на користь більш сильних партнерів.
Олігопольна змова між ТНК країн-учасниць, що приводить до підвищення цін.
Ефект утрат від збільшення масштабів виробництва при дуже сильної концентрації.
Приклади інтеграційних об’єднань:
Організація економічного співробітництва (ОЕС) – інтеграційне угруповання, створене у 1985 р. у складі: Пакистан, Туреччина та Іран. У 1992 р. до нього приєднались Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан. Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР) – інтеграційне угруповання у складі: Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай. Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) – інтеграційне угруповання, що об’єднує США, Канаду та Мексику. Політичний союз – найвища форма міжнародної економічної інтеграції, в якій поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.
Співдружність Незалежних Держав (СНД) було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди, Європейський союз (ЄС) – найбільш розвинене інтеграційне угруповання у світі; за своєю суттю є економічним, валютним і політичним союзом 27 держав-членів.
10. Глобальна система міжнародних відносин.
Міжнародна економіка як наука вивчає рух потоків товарів, послуг та платежів на міжнародному рівні з метою виявлення сталих причинно-наслідкових зв’язків між ними та внутрішньогосподарськими явищами і процесами; економічну політику, яка регламентує вищеназвані потоки та їх вплив на суспільний добробут.
Об’єктами міжнародних економічних відносин є товари, послуги, матеріально-грошові та трудові ресурси, які є предметом міжнародного обміну.
Суб’єкти міжнародних економічних відносин – це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, які здатні сам Внаслідок зростання взаємозалежності світогосподарські зв’язки поступово переходять до нового якісного стану, який характеризується тим, що світове економічне співтовариство з сукупності більш чи менш економічно об’єднаних країн перетворюється в цілісну економічну систему, в якій національні господарські системи виступають складовими елементами єдиного світового господарського організму, а їх доля визначається, насамперед, процесом розвитку цього організму в цілому.
Причина цього явища – інтернаціоналізація виробництва, тобто переростання сучасним виробництвом його національних кордонів, розвиток взаємозалежності між національними виробничими процесами.
Матеріальною основою інтернаціоналізації виробництва є міжнародний поділ праці (МПП). Поняття МПП відображає явища якісної диференціації трудової діяльності на міжнародному рівні, в процесі суспільного розвитку і є основою різних форм обміну цією діяльністю між країнами, об’єктивною базою розвитку світового ринку. Поглиблення і розвиток МПП і, відповідно, міжнародних економічних відносин залежать від наступних чинників:
– природних (кліматичних, географічних, демографічних, тощо), які є історично і логічно похідними;
– набутих (виробничих, технологічних), які на сьогодні є визначальними;
– соціальних, національних, етнічних, політичних та правових норм.
У сучасних умовах вирішальний вплив на МПП має науково-технічний прогрес. Якщо раніше природні ресурси розглядались як один з головних факторів економічного розвитку країни, то останнім часом ставлення до нього змінюється, оскільки:
а) науково-технічна революція докорінно трансформує паливно-сировинну базу виробництва;
б) наявність природних ресурсів може мати й негативні наслідки.
Головними компонентами МПП є міжнародна спеціалізація і спричинене нею міжнародне кооперування.
Міжнародна спеціалізація – це така форма інтернаціональної організації виробництва, яка передбачає відокремлення, виділення видів виробництв і галузей у міжнародному масштабі.
Міжнародна кооперація – форма довгострокових виробничих зв’язків, які встановлюються між спеціалізованими підприємствами.
Розвиток міжнародної спеціалізації та кооперації економіки означає зростаючу технологічну взаємопов’язаність певної частини виробничого апарату окремих країн, тобто процес зближення між підприємствами, створення міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств, і дає підстави для формування світового господарства.
Існує три підходи до визначення структури світового господарства:
1) світове господарство є системою міжнародних економічних відносин зі спеціалізації і кооперування виробництва, переміщення між країнами капіталу, робочої сили, товарів, валюти;
2) світове господарство – система окремих секторів національних господарств, що безпосередньо беруть участь у міжнародних економічних відносинах;
3) світове господарство це єдність двох підсистем – національних господарств і міжнародних економічних відносин, які об’єднують ці господарства в цілісну систему.
У складі світового господарства виділяють однакові за обраним критерієм типи взаємодіючих національних господарств:
– розвинені країни з ринковою економікою;
– країни, що розвиваються;
– країни з перехідною економікою.
Група розвинених країн з ринковою економікою включає 24 країни.
Існування, функціонування і розвиток будь-якого явища залежить як від внутрішньої будови, внутрішніх рушійних сил, так і від умов, які впливають на це явище ззовні.
Середовище міжнародної економіки може бути визначене як система умов і факторів існування міжнародних економічних зв’язків. Таке середовище можна поділити на внутрішнє та зовнішнє.
Внутрішнє середовище міжнародної економіки – це внутрішня будова системи міжнародних економічних відносин, що разом з її законами функціонування і розвитку може бути представлене як набір таких елементів:
– зовнішньоекономічна діяльність країн та їх суб’єктів;
– управління міжнародними економічними процесами, регулювання міжнародної економічної взаємодії;
– форми і рівні міжнародних економічних відносин;
– внутрішні закони розвитку міжнародної економіки, тобто ті явища і процеси, що відбуваються у світовій економіці і мають чітко виражений причинно-наслідковий характер.
Зовнішнє середовище міжнародної економіки – це система зовнішніх умов, у яких розвиваються міжнародні економічні відносини, та система факторів, що формують мікро- та макромотивацію поведінки суб’єктів світогосподарської взаємодії та визначають ефективність їх участі у МПП.
Зовнішнє середовище має певну структуру. За характером воно поділяється на:
– умови й фактори прямої (безпосередньої) дії;
– умови й фактори непрямої (опосередкованої) дії.
Основні принципи міжнародних відносин, які зафіксовані в статуті ООН і інших міжнародних документах.
– Принцип невтручання – ніяка держава не може втручатися у внутрішні і зовнішні справи іншої держави.
– Принцип мирного вирішення міжнародних конфліктів і протиріч.
– Принцип мирного співіснування держав з різним суспільним ладом.
– Принцип рівноправності і самовизначення народів.
– Принцип суверенної рівності держав.
– Принцип повного дотримання прав людини основних свобод.
– Принцип безумовного утримання від пропаганди насилля, терору і війни.
– Принцип добросовісного виконання державами зобов’язань, узятих згідно зі статутом ООН.