1. Економічні інтереси та їх реалізація у світовому господарстві.
Економічні інтереси (ЕІ)– це відносини між фіз, юр особами, утвереними ними групами, країнами (носіями економічних інтересів) відносно формування і руху матеріальних умов суспільного виробництва і реалізації його цілей.
Система ЕІ світового господарства  - сукупність економічних інтересів незалежно від походження їх носіїв. Система ЕІ складається з: підсистеми національних ЕІ та підсистеми інтернаціональних ЕІ.
Передумови розвитку системи ЕІ:
Об’єктивні матеріальні: НТП; МРТ; МКТ; інтернаціоналізація, глобалізація і економічна інтеграція.
Суб’єктивні політичні: льготи та обмеження, що використовуються окремими країнами стосовно країн-партнерів по ЗЕД;  економічні санкції, що використовуються країнами і міжнародними економічними організаціями стосовно інших країн.
Економічні інтереси можна класифікувати за  критеріями:
за ознакою важливості розрізняють інтереси головні та другорядні;
* за часовою ознакою - поточні та перспективні;
*за об'єктом інтересів - майнові, фінансові, інтелектуальні, інтереси режиму праці та вільного часу, комфорту, умов праці й життя;
* за ступенем усвідомлення - дійсні та помилкові.
2. Сутність і структура  системи   регулювання   міжнародних   економічних відносин.
Правове регулювання МЕВ на національному, міжнародному і наднаціональному рівні.
Національний рівень.
На національному рівні МЕВ регулюється нормами національного законодавства.  Ці норми  застосовую ться тільки до економічних суб‘єктів, що є суб‘єктами МЕВ даної країни за її законодавством . Таким чином, діяльність іноземних суб‘єктів МЕВ і інших  держав не підлягає регулюванню на національному рівні, доки ця діяльність не відбувається на території даної країни.
Міжнародний рівень.
На міжнародному рівні МЕВ регулюється  нормами міжнародного економічного права, що втілені в його джерелах – міжнародних економічних договорах, рішеннях міжнародних економічних організацій, міжнарод- но- правових звичаях тощо. Суб‘єктами МЕВ є лише держави і міжнародні організації, тобто на цьому рівні регулювання МЕВ відбувається шляхом визначення прав і обов‘язків держав в сфері МЕВ.
Наднаціональний  рівень.
На наднаціональному рівні держави , що входять до певних блоків або угрупувань, частково позбавлюються самостійності в прийнятті рішень в деяких галузях шляхом делегування повноважень наднаціональним органам управління, рішення яких в межах їх компетенції є обов‘язковими до виконання всіма державами-членами даного угрупування, тобто на цьому рівні регулювання МЕВ відбувається в рамках інтеграційних угрупувань і носить характер встановлення норм здійснення МЕВ для групи держав.
Як і всяка система, міжнародні економічні відносини потребують існування інституціонального забезпечення, яке б здійснювало регулювання їхнього функціонування й розвитку.
Інституціональне забезпечення МЕВ – це сукупність правових інституцій (конференцій, конгресів, нарад, комітетів, комісій, організацій) і правових норм, вироблених ними, котрі забезпечують регулювання МЕВ на різних рівнях.
Слід розрізняти міжнаціональні й наднаціональні органи регулювання міжнародних економічних відносин.
Міжнаціональні органи регулювання МЕВ – це такі інституції, які виконують рекомендаційно-координаторські функції, постанови яких бажані для виконання.
Наднаціональні органи регулювання МЕВ – це інституції (як правило, блокових об'єднань), які здійснюють наказово-координаторські функції, і їхні постанови мають виконуватись беззаперечно.   Правові інституції мають різні назви, й тому виникає необхідність у з’ясуванні  основних відмінностей між ними.
Міжнародні конференції, конгреси, наради в основному являють собою інститути, які виробляють норми в певних напрямках  розвитку міжнародних відносин, створюють виконавчі органи, скликаються порівняно рідко, а ще рідше періодично. Наприклад, конференції ГАТТ чи валютні конференції. Бувають випадки, коли конференції переростають в організації, які до своїх назв додають слово «конференція». Наприклад, Конференція з питань тихоокеанського співробітництва.
Міжнародні комітети та комісії мають визначений статус, хоч і бувають в основному представницькими чи виконавчими органами. Це – постійно діючі інститути, завданням яких є втілення в життя рішень і намірів, ухвалених на міжнародних нарадах, конференціях, конгресах; також комітетами і комісіями називають підрозділи організацій. Працюють вони, як правило, постійно, але бувають тимчасові комісії, завданням яких є виконання якогось одного завдання. При одному з головних органів ООН, Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР), працює п'ять комітетів і п'ять регіональних комісій.
Міжнародні організації – це стійкі, міцно зорганізовані інститути зі своїми органами управління, що діють на основі чітко вироблених статутних засад. Класифікувати міжнародні організації можна за декількома критеріями, і вони бувають залежно  від:
рівнів створення й функціонування – міждержавними, регіональними, груповими;
роду діяльності – політичними, науковими, промисловими, аграрними, торговельними, валютними,  з питань реконструкції та розвитку  і  т. д.;
рівня представництва — урядовими, міжурядовими, міжпарламентськими, неурядовими.
Кожна з розглянутих інституцій по-своєму впливає на розвиток економічних відносин, але всі разом вони складають управлінську систему, котра регулює їх. Напевно, варто відзначити, що інколи управлінські інститути, особливо на національному рівні, не сприяють нормальному розвитку МЕВ. Наприклад, корумповані уряди деяких країн сприяють задоволенню інтересів тільки окремих кланів, дозволяючи займатись незаконним бізнесом чи чимось подібним. Заважають розвитку міжнародних економічних відносин і протекціоністська політика багатьох країн, надзвичайно високі митні перепони.
3. Державне регулювання міжнародної торгівлі.
В сучасних умовах стало нормою державне регулювання міжнародної торгівлі. Воно може бути одностороннім, двостороннім і багатостороннім. Одностороннє державне регулювання міжнародної торгівлі здійснюється урядом країни в односторонньому порядку без Узгодження чи консультацій з її торговими партнерами. Односторонні заходи вживаються, як правило, у відповідь на аналогічні дії інших країн і призводять до виникнення політичного напруження між партнерами.
Двостороннє державне регулювання передбачає узгодження торгової політики між країнами, які є торговими партнерами. Скажімо, країни можуть домовлятися про технічні вимоги до маркірування та Упаковування товарів, про взаємне визнання сертифікатів якості і т.п.
Багатостороннє державне регулювання міжнародної торгівлі має місце тоді, коли торгова політика узгоджується і регулюється1 багатосторонніми угодами. Прикладом таких угод можуть бути Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Світова організація торгівлі (СОТ), Міжнародна торгова палата (МТП).
В залежності від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два види державної торгової політики: політику фритредерства і політику протекціонізму. Політика фритредерства (лібералізації) передбачає мінімальне державне втручання в зовнішню торгівлю і спрямована на відкриття внутрішнього ринку ятя іноземних конкурентів шляхом зниження кількості обмежень в торгівлі. Політика фритредерства забезпечується шляхом здійснення вільної торгівлі, тобто шляхом невтручання держави у розвиток торгових відносин між суб'єктами світового господарства, і шляхом застосування режиму найбільшого сприяння торгівлі, тобто шляхом надання податкових та митних пільг для суб'єктів зовнішньоторгових відносин.
Політика протекціонізму становить собою державну політику захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом збільшення обмежень у торгівлі. В сучасних умовах можна виділити кілька форм протекціонізму:
селективний протекціонізм, що являє собою державну торгову політику, спрямовану проти окремих країн або окремих товарів; колективний протекціонізм становить собою політику, яку здійснюють інтеграційні об'єднання країн стосовно третіх держав; прихований протекціонізм здійснюється методами внутрішньої економічної політики, такими, скажімо, як разове зниження рівня митного збору, розширення кількості нетарифних обмежень тощо; галузевий протекціонізм полягає в захисті певних галузей, передусім сільського господарства,монопольний протекціонізм становить собою політику одноосібного здійснення та регулювання державою зовнішньоторгових відносин, тобто він має місце тоді, коли існує монополія держави у зовнішній торгівлі.
Інструменти (методи) зовнішньоторговельної політики дуже різноманітні, їх нараховується понад тисячу. Це обумовлює існу¬вання різних підходів до їх класифікації.
Класифікація інструментів регулюван¬ня міжнародної торгівлі товарами:
1)  за характером та цілями застосування заходів регулю¬вання:
- інструменти, які передбачають застосування заходів регулю¬вання при перетині товаром митного кордону (прикордонні заходи);
- інструменти, які передбачають застосування заходів, які сто¬суються внутрішнього ринку в цілому, але не зачіпають умов досту¬пу іноземних товарів на внутрішній ринок;
- інструменти, які використовуються для покращення умов до¬ступу вітчизняних товарів на іноземні ринки. Зокрема це заходи у відповідь. Вони не мають на меті обмеження доступу на ринок, але є засобом тиску на партнерів, щоб ті скасували свої обмеження. Ці обмеження можуть набувати найрізноманітніших форм;
2) за характером інструментів, що використовуються:
-  тарифні - мита та інші митно-тарифні заходи;
-  нетарифні -  решта інструментів регулювання;
3) за характером впливу на умови конкуренції:
- інструменти, які обмежують іноземну конкуренцію на внутріш¬ньому ринку;
-  інструменти забезпечення добросовісної конкуренції;
-  інструменти, які забезпечують підвищення конкурентоспро¬можності власних (національних) товарів на закордонних ринках;
- інструменти, спрямовані на усунення обмеження конкуренції на закордонних ринках та полегшення доступу національних то¬варів на ці ринки;
4)  залежно від особливостей застосування заходів регулю¬вання:
-  односторонні (автономні) заходи - застосовуються урядами країн в односторонньому порядку без погодження або консультації з торговими партнерами. Такі заходи вживаються здебільшого під час загострення політичних відносин;
- двосторонні заходи - застосовуються у рамках двосторонніх угод. Такі заходи попередньо узгоджуються країнами - торгови¬ми партнерами. Кожна з країн попереджає свого торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять сут¬тєвих змін у торговельні відносини, а лише сприяють їм;
- багатосторонні заходи - застосовуються у рамках багатосто¬ронніх угод (наприклад, ГАТТ/ВТО);
5) з погляду історичного розвитку форм протекціонізму та еволюції міжнародної торгівлі:
-  інструменти традиційного протекціонізму - носять в ос¬новному обмежувальний характер та виявляються у створенні тор¬гових бар'єрів, які перешкоджають доступу іноземних товарів на внутрішній ринок у цілому;
-  інструменти виборчого протекціонізму - спрямовані в ос¬новному проти недобросовісних і найбільш небезпечних інозем¬них конкурентів;
- інструменти глобального (екстериторільного) протекціонізму – впливають на умови виробництва за кордоном.
4. Тарифні методи регулювання міжнародної торгівлі.
Тарифні методи - це ті, що базуються на відповідних тарифах. Нетарифні, тобто всі інші методи. Тарифи - це сукупність нормативів, за допомогою яких держава і міжнародні економічні організації регулюють ціни на послуги, виробництво і споживання, а також збори, податки і мито. Зміст тарифів розкривається в тарифних ставках, тарифних сітках, тарифно-кваліфікаційних довідниках і національних митних тарифах.
Митний тариф - це конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивезенні чи ввезенні певного товару на митну територію країни. Митний тариф ( мито) виконує три основні функції: Фіскальну, оскільки експортне та імпортне мито виступає однією із статей доходної частини бюджету. Протекціоністську, оскільки за допомогою імпортного мита держава захищає місцевих виробників від іноземних конкурентів. Балансувальну, оскільки через експортне мито держава відвертає небажаний експорт товарів, внутрішні ціни на які з якихось причин нижчі за світові.
Мито класифікують за способом зняття, за об'єктом обкладання за характером, за походженням, за типом ставок і за способом обчислення.
За способом зняття розрізняють три види мита:
адвалорне, тобто таке, що нараховується в процентах до митної вартості товарів (скажімо, 20% від митної вартості);
специфічне, тобто таке, що нараховується фіскально за одиницю товару (скажімо, 20 дол. за 1 тонну);
комбіноване, тобто таке, що поєднує обидва види мита (скажімо 20% від митної вартості, але не більше 10 дол. за 1 тонну).
За об'єктом обкладання мито поділяється на:
імпортне мито. Воно накладається на імпортні товари при випуск} їх для вільного обігу на внутрішньому ринку країни;
експортне мито. Воно накладається на експортні товари при вивезенні за межі митної території;
транзитне мито. Воно накладається на товари, що перевозяться транзитом через територію даної країни.
За характером мито поділяється на:
сезонне мито. Воно використовується для регулювання міжнародної торгівлі продукцією сезонного характеру, головним чином сільськогосподарською;
антидемпінгове мито. Воно застосовується у випадку ввезення на територію країни товарів за цінами більш низькими ніж їх нормативна ціна в країні, що експортує товари, але за умови, якщо такий імпорт завдає шкоди місцевим виробникам аналогічних товарів;
компенсаційне мито. Воно накладається на імпорт тих товарів, при виробництві яких прямо чи опосередковано використовувалися субсидії, якщо їх імпорт завдає школи національним виробникам такого ж товару.
Крім того, розрізняють мито за походженням:
автономне. Його встановлює односторонньо якась з країн;
конвенційне (договірне).Воно встановлюється на основі двосторонніх або багатосторонніх угод;
преференційне. Воно встановлюється на основі багатосторонніх угод з метою сприяння експорту якогось товару з менш розвинених країн. Ставки цього мита, як правило, нижчі в порівнянні із звичайними.
За типами ставок:постійні – митний тариф, ставки якого одноразово встановленні огранами державної влади та не можуть  змінюватись в залежності від обставин. змінні – митний тариф, ставки якого можуть змінюватися у встановлених органами державної влади випадках .
За способом обчислення:номінальні – тарифні ставки, вказані у митному тарифі. ефективні – реальний рівень митних стягнень на кінцеві товари, розраховані з врахуванням рівня стягнень, накладених на імпортні вузли та деталі цих товарів.
Серед економістів та політиків відсутня єдина точка зору щодо доцільності тарифного регулювання міжнародних торговельних відносин. Прихильники тарифів вважають, що їх запровадження необхідне для того, щоб захистити слабкі галузі вітчизняної економіки, стимулювати національне виробництво, збільшувати надходження до бюджету і забезпечувати національну безпеку. Противники тарифного регулювання вважають, що в більшості випадків накладання мита веде до зниження економічного добробуту країни, породжує торгові війни, збільшує податковий тягар на споживачів, підриває експорт і скорочує зайнятість.
5. Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі.
У практиці міжнародних торгових відносин, крім тарифних методів регулювання, використовуються і нетарифні методи. їх поділяють на дві групи:
методи, які прямо обмежують експортно-імпортні операції і передбачають захист і регулювання вітчизняного виробництва;
методи, що спрямовані на стимулювання експорту.
До першої групи нетарифних методів регулювання міжнародних торгових відносин належать квотування, ліцензування, добровільні обмеження експорту, технічні перешкоди, внутрішні податки, політика державних закупівель тощо.
Квотування - це визначення контингенту (обсягу) товарів, які підлягають експорту-імпорту. За напрямом дії квоти поділяються на:
експортні квоти, тобто ті, що вводяться у відповідності до міжнародних угод і визначають частку кожної країни в загальному експорті певного товару (скажімо, експорт нафти з країн ОПЕК, експорт зерна з країн Європейського союзу), або урядом країни для відвернення вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку (вивезення нафтопродуктів з України);
імпортні квоти, тобто ті, що вводяться національним урядом для захисту вітчизняних виробників, досягнення збалансованості торгового балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також у відповідь на дискримінаційну торгову політику інших держав.
За рівнем охоплення квоти поділяються на глобальні та індивідуальні. Глобальна квота встановлюється на експорт або імпорт певного товару на певний період часу незалежно від того, з якої країни Цей товар імпортується чи в яку країну експортується. Ця квота спрямована на забезпечення певного рівня внутрішнього споживання. Індивідуальна квота - це встановлення в межах глобальної квоти певної частки (квоти) кожної країни, що експортує чи імпортує товар.
Ліцензування становить собою регулювання зовнішньоекономічної діяльності через письмовий дозвіл державних органів на експорт та імпорт товару в певних кількостях і за певний проміжок часу. Ліцензування може бути складовою частиною процесу квотування або ж виступати самостійним інструментом державного регулювання. В першому випадку ліцензія виступає лише документом, | що підтверджує право на експорт-імпорт товару в межах одержаної квоти. А в другому - набуває самостійного значення і виступає в таких І формах:
разова ліцензія, тобто письмовий дозвіл строком до одного року на експорт-імпорт, що видається урядом конкретній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторгової угоди;
генеральна ліцензія, тобто дозвіл на експорт-імпорт якогось товару протягом року без обмеження кількістю угод;
глобальна ліцензія становить собою дозвіл на експорт-імпорт даного товару в будь-яку країну за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості;
автоматична ліцензія - це дозвіл, що видається негайно після одержання від експортера чи імпортера заявки, яка не може бути відхилена державним органом.
Розподіл ліцензій між експортерами та імпортерами здійснюється у різноманітних формах. Найбільш типовими серед них є:
аукціон, тобто продаж ліцензій на конкурсних засадах;
система явних переваг, яка становить собою закріплення ліцензій за певними фірмами пропорційно розмірам їх імпорту за попередній період або пропорційно структурі попиту з боку вітчизняних імпортерів;
розподіл ліцензій на позаціновій основі, тобто надання ліцензій тим фірмам, які виявили здатність найбільш ефективно здійснювати експортно-імпортні операції.
Добровільні обмеження експорту як метод нетарифного регулювання міжнародних торгових відносин становить собою зобов'язання одного із торгових партнерів зменшити або не розширювати експорт того чи іншого товару. На практиці цей метод застосовується головним чином в торгівлі розвинутих країн між собою.
Технічні перешкоди становлять собою сукупність національних технічних, адміністративних та інших норм і правил, спрямованих на створення перешкод ввезенню товарів в країну. До технічних перешкод відносяться вимоги про дотримання національних стандартів, одержання сертифікатів якості імпортної продукції, специфічну упаковку та маркірування товарів, про дотримання певних санітарно-гігієнічних норм і т.п.
Внутрішні податки і збори спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару і скорочення тим самим його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Ці податки можуть бути прямими (податок на добавлену вартість, акцизний податок, податок на продаж) або непрямими (прихованими). До останніх відносяться збори на митне оформлення, реєстрацію та виконання інших формальностей.
Політика державних закупівель як метод нетарифного регулювання міжнародних торгових відносин становить собою вимогу держави закуповувати певні товари тільки у вітчизняних виробників, незважаючи на те, що ці товари можуть бути дорожчими у порівнянні з імпортними.
До другої групи нетарифних методів регулювання міжнародних торгових відносин, як зазначалося вище, належать ті з них, що спрямовані на стимулювання експорту. Серед них найчастіше використовуються субсидії, експортні кредити, демпінг тощо.
Субсидії - це грошові виплати, спрямовані на підтримку національних виробників і опосередковану дискримінацію імпорту. За характером виплат субсидії діляться на прямі та непрямі. Прямі субсидії становлять собою дотації виробнику при його виході на зовнішній ринок. Непрямі субсидії становлять собою приховане дотування експортерів шляхом надання їм податкових пільг, пільгових умов страхування та кредитування, повернення імпортного мита тощо.
Експортні кредити як метод нетарифного регулювання міжнародних торгових відносин становлять фінансове стимулювання державою розвитку експорту вітчизняних товарів. Експортне кредитування виступає в таких формах:
субсидовані кредити національним експортерам. Вони становлять собою кредити, що надаються державними банками на пільгових умовах, а отже, дозволяють зменшувати ціну товару;
державні кредити іноземним імпортерам при зобов'язанні їх закуповувати товари тільки у фірм країни, яка надала цей кредит;
страхування експортних ризиків вітчизняних експортерів. Маються на увазі комерційні ризики (нездатність імпортера оплатити поставки товарів) і політичні ризики, які виникають тоді, коли непередбачені дії уряду не дозволяють імпортеру виконати свої зобов'язання перед експортером.
Експортні кредити поділяють на короткострокові (на строк менше одного року і використовуються для кредитування експорту споживчих товарів та сировини); середньострокові (на строк від 1 до 5 років і використовуються для кредитування експорту машин та обладнання); Довгострокові (на строк понад 5 років і використовуються для кредитування експорту інвестиційних матеріалів та великих проектів).
Субсидування експорту може відбуватися у формах, спрямованих на витіснення конкурентів з ринку. Так, за рахунок державних субсидій вітчизняним фірмам можуть створюватися передумови для здійснення цими фірмами демпінгу. Демпінг становить собою просування товарів на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін всередині країни. В комерційній практиці демпінг може виступати в таких формах
спорадичний демпінг, тобто епізодичний продаж надлишкових товарів на зовнішній ринок за зниженими цінами; навмисний демпінг, що становить собою навмисне зниження експортних цін з метою витіснення конкурентів з ринку і наступного запровадження монопольних цін;
постійний демпінг становить собою постійний продаж товарів за кордоном за цінами, що є нижчими від нормальних; зворотній демпінг становить собою завищення цін на експорт в порівнянні з цінами на ці товари на внутрішньому ринку; взаємний демпінг, що становить собою зустрічну торгівлю двох країн одним і тим же товаром за зниженими цінами. " В сучасних умовах широко практикуються і неекономічні методи регулювання міжнародних торгових відносин. До них, зокрема, відносяться правові інструменти, які докладно вивчаються міжнародним правом. Але ці інструменти тісно зв'язані з міжнародною економікою. До них відносяться торгові договори, угода на торгівлю та мореплавання, правові режими (скажімо, режим найбільшого сприяння торгівлі тощо), організаційно-інформаційне забезпечення експортерів тощо.
Зазнає регулювання з боку держави і міжнародна торгівля послугами. При цьому інструменти торгової політики, що використовуються для обмеження торгівлі послугами, у більшості випадків ті ж, що і в торгівлі товарами. Це обумовлено тим, що торгівля більшістю послуг супроводить торгівлю товарами, а тому якщо товар підпадає під обмеження, то зазнає обмеження і послуга, зв'язана з ним. Заходи по регулюванню доступу на ринок послуг виступають у більшості випадків у формі кількісних обмежень. Ці обмеження можуть виступати в таких формах:
обмеження на торгівлю послугами у вигляді законодавчої вимоги про те, що певні види послуг надаються лише національними фірмами (страхування імпортних платежів лише вітчизняними фірмами, транспортування експортних вантажів лише національними транспортними компаніями);
запровадження кількісних квот на імпорт іноземних послуг (встановлення обов'язкового обсягу ефірного часу, що віддається національним радіостанціям і телебаченню є прямою дискримінацією щодо іноземних радіо і телебачення);
обмеження на створення на внутрішньому ринку філіалів іноземних компаній, що надають послуги;
обмеження на пересування виробників послуг (наприклад тестування іноземних лікарів у США та багатьох інших країнах до того, як вони одержують право займатися лікарською практикою);
обмеження на пересування споживачів послуг (скажімо, лімітування кількості туристичних віз, які можуть бути видані нерезидентам протягом певного періоду.
На рівні міжнародних організацій та на двосторонньому рівні між окремими країнами вживаються заходи щодо лібералізації міжнародної торгівлі послугами, тобто заходи спрямовані на те, щоб іноземні виробники послуг мали умови не менш сприятливі, як їх мають національні виробники послуг.
6. Валютно-фінансові інструменти регулювання МЕВ.
Фінансові методи ведення торговельної політики.
Субсидії - грошова виплата, направлена на підтримку національних виробників та непряму дискримінацію імпорту.
По характеру виплат субсидії є:
- прямі - безпосередні виплати експортеру після проведення ним експортної операції на суму різниці його витрат та отриманого ним доходу. Це дотації виробнику при його виході на зовнішній ринок.
Непрямі - таємне дотування експортерів через надання пільг з уплати податків, пільгові умови страхування, та ін.
Субсидії можуть надаватися:
виробникам товарів, що конкурують з імпортом
виробникам товарів, які продаються на експорт
Для виробників в цілому субсидія є негативним податком, оскільки він виплачується їм урядом, а не віднімається з їх прибутку.
Експортні кредити - фінансове стимулювання державою розвитку експорту національними фірмами.
Експортне кредитування може мати форму:
кредитів, що субсидуються, національним експортерам – кредитів, що видаються державними банками під ставку відсотка нижче ринковою;
державних кредитів іноземним імпортерам за обов'язкової умови закупівлі товарів тільки у фірм  країни,  що надала  такий кредит (зв'язаний кредит);
страхування експортних рисок національних експортерів, які включають комерційні ризики і політичні ризики.
Експортні кредити бувають:
короткостроковими — на строк до 1 року,  використовуються  для  кредитування експорту   споживчих товарів   і сировини
середньостроковими — на термін від 1 до 5 років, використовуються для кредитування експорту машин і устаткування
довгостроковими — на термін більше 5 років,   використовуються   для   кредитування експорту   інвестиційних  товарів  і великих проектів
Демпінг -  виведенні товарів на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін існуючого у цих країнах.
Демпінг – метод фінансової нетарифної торгової політики, що полягає в експорті товарів по цінах нижче за собівартість або, принаймні, за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку, тобто демпінг є формою міжнародної цінової дискримінації
Демпінг може здійснюватися за рахунок:
ресурсів окремих фірм, прагнучих оволодіти зовнішнім ринком своєї продукції;
державних субсидій експортерам.
У основі демпінгу зазвичай лежить ринкова ситуація, при якій еластичність попиту за ціною на внутрішньому ринку нижче, ніж на зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносне монопольне положення на внутрішньому ринку, продавати свої товари по вищих цінах, ніж на зовнішньому ринку, де попит еластичніший за ціною і де конкуренція вища
Форми демпінгу
Спорадичний демпінг – епізодичний продаж зайвих запасів товарів на зовнішній ринок по занижених цінах. Відбувається тоді, коли внутрішні обсяги виробництва товару перевищують  ємкість внутрішнього ринку і перед компанією встає дилема – або взагалі не використовувати частину виробничих можливостей і не проводити товар, або провести товар і продати його нижчою, ніж внутрішня, ціні на зовнішній ринок
Навмисний демпінг – тимчасове умисне зниження експортних цін з метою витіснення конкурентів з ринку і подальшого встановлення монопольних цін. На практиці це може означати експорт товарів по цінах нижче за ціни свого  внутрішнього  ринку   або  навіть нижче за витрати виробництва
Постійний демпінг – постійний експорт товарів за ціною нижче справедливою
Зворотний демпінг – завищення цін на експорт в порівнянні з цінами продажу тих же товарів на внутрішньому ринку. Зустрічається украй рідко, зазвичай в результаті непередбачених різких коливань курсів валют
Взаємний демпінг – зустрічна торгівля двох країн одним і тим же товаром по занижених цінах. Зустрічається також рідко в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару в кожній з країн
Демпінг заборонений як міжнародними правилами в рамках ВТО, так і національними антидемпінговими законами багатьох країн, які дозволяють застосовувати антидемпінгові мита у разі виявлення факту демпінгу
Антидемпінгове мито – тимчасовий збір у розмірі різниці між цінами продажу товару на внутрішньому і зовнішньому ринках, що вводиться імпортуючою країною в цілях нейтралізації негативних наслідків нечесної цінової конкуренції на основі демпінгу
Ставка антидемпінгового мита визначають наступними способами:
Як різниця в ціні, по якій товар реально продається на ринку експортуючої країни і на ринку тієї, що імпортує
Як різниця в ціні, по якій товар повинен був би продаватися на ринку    експортуючої країни,  і ціни, по якій він реально продається на ринку імпортуючої країни. Якщо товар проводиться тільки на експорт і не продається на ринку країни-експортера, то
ціна на нього на внутрішньому ринку країни-імпортера    порівнюється   з    його   ціною на внутрішньому  ринку будь-якої третьої країни або
потенційна ціна продажу товару на ринку країни-експортера встановлюється на базі суми витрат виробництва.
7. Державне регулювання міжнародної торгівлі послугами.
Система протекціоністських заходів у сфері міжнародної торгівлі послугами зазвичай набагато складніша: захаращена численністю обмежень, що тягне за собою значне зростання зловживань. Складність і численність інструментів державного регулювання міжнародної торгівлі послугами пояснюється тим, що торгівля послугами, як правило, супроводжує або торгівлю товарами або рух капіталу. Будь-яка зовнішньоторговельна угода з купівлі-продажу товарів не може бути здійснена без міжнародної купівлі-продажу послуг, передусім транспортних, фінансових, страхових (зокрема транспортно-експедиторські операції, обслуговування суден в іноземних портах, здійснення міжнародних розрахунків, міжнародне кредитування тощо). Крім того, традиційні зовнішньоторговельні операції не можуть здійснюватись без міжнародного обміну послугами у сфері зв'язку, ділових поїздок, реклами, юридичних послуг, консалтингу, оподаткування, аудиту та інших видів послуг.
Таким чином, ця сфера міжнародних економічних відносин регулюється інструментами зовнішньоторговельної політики, які використовуються у сфері міжнародної торгівлі товарами та міжнародного руху капіталу.
Кірєєв пропонує класифікувати інструменти торгової політики у сфері торгівлі послугами, розділивши їх на дві групи.
1. Заходи регулювання доступу на ринок - включають інструменти торгової політики, які обмежують чи забороняють іноземним фірмам - виробникам послуг оперувати на місцевому ринку. До цих заходів, які в основному набувають форми кількісних обмежень, належать: а) обмеження на торгівлю послугами. Наприклад, законодавча вимога про те, щоб всі імпортні вантажі страхувались лише місцевими страховими компаніями; б) введення кількісних квот на імпорт іноземних послуг. Наприклад, встановлення кількості іноземних фільмів, які можуть бути закуплені та показані на національних каналах телебачення протягом певного періоду часу; в) обмеження на створення на внутрішньому ринку філій іноземних компаній, що надають послуги. Наприклад, заборона на за¬конодавчому рівні створення філій банків, страхових, туристичних-іноземних компаній або встановлення переліку послуг, які вони можуть надавати місцевим покупцям; г) обмеження на пересування виробників послуг у формі державного ліцензування імпорту робочої сили. Наприклад, обов'язкове ліцензування та тестування у багатьох країнах іноземних лікарів, ветеринарів та юристів до того, як вони отримають дозвіл займатись лікарською, ветеринарською та юридичною практикою відповідно; д) обмеження на пересування споживачів послуг. Наприклад, лімітування кількості в'їзних віз, які можуть видаватись протягом обмеженого часу.
2. Заходи вилучення із національного режиму - включають інструменти внутрішньої економічної політики, які дискримінують на внутрішньому ринку іноземних виробників послуг порівняно з місцевими. До цих заходів відносять: а) надання цінових переваг місцевим виробникам. Наприклад, прямі цінові субсидії з державного бюджету місцевим виробникам послуг — страховим, туристичним та іншим компаніям; б) створення місцевим виробникам більш сприятливих умов, ніж іноземним. Наприклад, іноземні авіаперевізники можуть не отримати доступу до національної системи резервування авіаквитків або до кращих аеропортів країни.
Розміри обов'язкового резервування або податків на операції іноземних банків можуть бути вище, ніж для місцевих. Зусилля по лібералізації міжнародної торгівлі послугами робляться як на рівні ГАТТ/ВТО. де розглядаються проблеми регулювання торгівлі послугами в цілому, в рамках окремих галузей (цивільна авіація в рамках ІКАО), де вирішуються питання торгівлі послугами, властиві для даної галузі, так і на двосторонньому рівні між окремими країнами. Лібералізація торгівлі послугами повинна розвиватися паралельно лібералізації торгівлі    товарами.
Свідоцтвом    цього    є,    наприклад,    те,    що    погана транспортна інфраструктура і міжнародний зв'язок завжди називаються в числі причин, що ускладнюють міжнародну торгівлю товарами. Але у будь-якому випадку лібералізація торгівлі послугами грунтується на загальній макроекономічній стабілізації в країнах, її провідних.
8. Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили.
Проблеми, які несе з собою міжнародна міграція робочої сили, привели до створення широкої системи державного  і     міждержавного     регулювання.     Звичайне державне  регулювання  здійснюється  через  ухвалення  програм, що фінансуються  з  бюджету, направлених на обмеження притоки іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).
Заходи державного регулювання імміграції.
• Професійна кваліфікація. Законодавства всіх приймаючих країн установлюють жорсткі вимоги до рівня освіти і стажу роботи зі спеціальності.
• Обмеження особистого характеру(стан здоров'я, віку, судженим за карні злочини, членам терористичних і рофашистських організацій).
• Кількісне квотування. Більшість країн, що приймають іммігрантів, установлюють їхню максимальну кількість. Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки в цілому, визначаючи максимальну частку іноземної робочої сили в числі всіх трудових ресурсів; у рамках окремих галузей, визначаючи максимальну частку іноземних робітників у числі всіх зайнятих у даній галузі; у рамках окремих підприємств, визначаючи максимальну частку іноземних робітників на одному підприємстві; або як обмеження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом одного року.
• Економічне регулювання. Воно уводить визначені фінансові обмеження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів.
• Тимчасові обмеження. Законодавства більшості країн установлюють максимальні терміни перебування іноземних працівників на їхні території, після закінчення яких вони повинні або залишити приймаючу країну, або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження свого перебування в ній.
• Географічні пріоритети. Практично кожна країна, що приймає іммігрантів, законодавчо встановлює географічну і національну структуру імміграції. Вона звичайно регулюється за допомогою кількісних квот на в'їзд іммігрантів з певних країн.
• Заборони. Явні і сховані заборони наймати іноземну робочу силу звичайно є в законах про професії, якими іноземцям займатися заборонено.
Заходи державного стимулювання рееміграції. Стимулювання рееміграції:
• Програми стимулювання рееміграції. Вони включають широке коло заходів, починаючи від заходів для примусової репатріації незаконних іммігрантів до надання матеріальної допомоги іммігрантам, що бажають повернутися на батьківщину.
• Програми професійної підготовки іммігрантів. Як засіб, що могло б спонукати іммігранта повернутися на батьківщину, уряди окремих країн (Франція, ФРН, Швейцарія) розглядають програми професійного утворення іммігрантів. По логіці цих програм, одержавши утворення в розвиненій країні, іммігранти зможуть розраховувати на більш високооплачувану і престижну роботу, що і спонукає їхній повернутися на батьківщину.
• Програми економічної допомоги країнам масової еміграції. Розвинені країни укладають угоди з країнами-експортерами робочої сили про інвестиції частини переведень працівників на батьківщину і частини державних коштів у створення нових підприємств у країнах, що розвиваються, що могли б стати місцями роботи для реемігрантів.
9. Державне регулювання міжнародної передачі технології.
У сучасній міжн економіці технологія є ключовим фактором міжнародної конкурентоспроможності країни. Це спонукає кожну країну до утримання технологій в національних рамках, особливо таких, що мають світову новизну, до заборони вивозу технологій або встановлення обмежень на її переміщення. Також нац економіки мають
підстави для обмеження передачі технологій, пов'язані з екон, політ ризиками та гарантуванням нац безпеки. Причини введення держ регулювання та контролю за міжн передачею технологій такі: - обмеження імпорту технологій в країну з метою захисту нац виробника від іноземної конкуренції та збереження робочих місць, які дають змогу скоротити нові працезберігаючі та більш ефективні технології; - технічні бар'єри -невідповідність іноз технології нац технічним стандартам; - технологічне лідерство -країна, що є лідером у певній технологічній сфері, має відносні переваги над іншими країнами у виробництві технологічно ємної продукції, що забезпечує високі доходи(проте і витрати на розробку технологій теж значні!). Країни, які понесли великі витрати на нововведення прагнуть їх окупити шляхом встановлення монополії на науково-технічні знання.; - національна безпека. Опікуючись інтересами нац безпеки, держава запобігає потраплянню технології на виробництва зброї та технології подвійного призначення до країн, що фактично або потенційно можуть проводити немиролюбну політику.
На держ рівні застое прямі та непрямі методи регулювання вивозу та ввозу технологій через певні інституційні структури. Пряме державне регулювання вивозу і ввозу технології здійснюється органами експортного контролю, методами митного і прикордонного контролю. Непряме регулювання - в основному через державну систему реєстрації патентів і торговельних знаків. Іноді потрібне спеціальний дозвіл уряду.
Країни - одержувачі іноземної технології найчастіше регулюють її ввіз тільки по розуміннях законності і правопорядку, забороняючи увіз визначених видів технології, що небезпечні для суспільства. Найчастіше рівень загального технологічного розвитку країни, що прагне придбати іноземну технологію, сам по собі може виявитися перешкодою на шляху її передачі. Соціальні, культурні розходження, розриви в загальноосвітньому рівні між країнами, що не дозволяють працівникам з менш розвитих країн освоїти і застосовувати новітню технологію, розходження в підходах до керування і впровадження технологій також можуть перешкоджати її міжнародному рухові.
10. Моніторінг та регулювання МЕВ на міжнародному рівні.
Організаційно-інституціональну структуру механізму моніторингу та регулювання МЕВ складають угоди та міжнародні економічні організації. В мире насчитывается более 100 международных организаций, в большей или меньшей степени вовлеченных в обсуждение и регулирование экономических проблем. Они различны по составу, размерам, функциям и влиянию на международную экономику. Международные организации можно классифицировать в соответствии с разными критериями, но ни один из них не является идеальным. В конце XX в. проявилась тенденция к сосредоточению ключевых функций по регулированию и мониторингу важнейших процессов международной экономики в рамках небольшого количества организаций. Ключевыми и наиболее универсальными из них являются организации, которые возникли практически одно временно в конце 40-х гг. и выступают сегодня важнейшими форумами согласования экономической политики между странами. Ключевые международные экономические организации: Международный валютный фонд (макроэкономическая политика); Всемирная торговая организация (торговая политика); Группа Мирового банка (структурная политика); Система Организации Объединенных Наций (социальная политика).
Міжнародний валютний фонд є компактною міжнародною організацією, що виконує, окрім інших, функцію нагляду за розвитком міжнародної економіки в цілому і макроекономіки кожній з 182 країн, що є її членом зокрема. Група Світового банку складається з п'яти організацій: Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Міжнародній асоціації розвитку (159 членів). Міжнародної фінансової корпорації (170 членів) і Міжнародного центру по врегулюванню інвестиційних суперечок (126 членів). Їх головним завданням є надання кредитів країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою для здійснення мерів структурної політики, таких як реформи фінансового сектора, підтримка ринку праці, поліпшення навколишнього середовища, удосконалення системи освіти і ін. Усесвітня торгова організація, членами якої є 131 держава, концентрується на регулюванні ключової сфери міжнародної економіки  — торгівлі  товарами  і  послугами.   ВТО  виникла  в   1995   р.   на основі Генеральної угоди по тарифах і торгівлі, яке було підписано в 1947 р. Нарешті, ООН сама є системою багатьох організацій, яка знаходиться в процесі реорганізації. Офіційно система ООН включає: • Програми ООН) —   штаб-квартира   ООН   в   Нью-Йорку,   офіси   в   Женеві   і   Відні;   регіональні економічні комісії — для Африки в Аддіс-абебе (ЕСА), для Европи в Женеві (ЕСЕ), для Латинської Америки і Карібського басейну в Сантьяго (ECLAC), для Азії і Тихого океану в Бангкоку (ESCAP), для Західної Азії в Аммані (ESCWA); Дитячий фонд ООН (UNICEF); Конференція ООН з торгівлі і розвитку (UNCTAD); Програма розвитку ООН (UNDP), Світова продовольча програма (WFP), Міжнародний торговий центр (ITC) і ін. • Спеціалізовані агентства ООН — Міжнародна організація праці (ILO), Продовольча і сільськогосподарська організація (РАО), Організація ООН в області освіти, науки і культури (UNESCO), Світовий банк (IBRD), Міжнародний валютний фонд (IMF), Організація ООН по промисловому розвитку (UNIDO), Міжнародна організація цивільної авіації (1САО) і ін. • Автономні організації ООН    — Міжнародне агентство по атомній енергії (IAEA), Міжнародна туристична організація (WTO).
Сфери   діяльності    Функції   міжнародних   організацій   визначаються   тими завданнями, які на них покладені міжнародним співтовариством. Практично всі основні форми міжнародних економічних відносин в тому або іншому ступені регулюються   міжнародними   організаціями,   завдання   яких   в   тій   або   іншій конкретній     сфері     нерідко     перетинаються     або     доповнюють     один     одного.Серед міжнародних організацій, що відповідають за спостереження і регулювання тих або інших сфер міжнародної економіки, можна виділити наступні основні функціональні групи:   •  Консультативні групи  країн — відносно  постійні  механізми узгодження економічної політики країн, не оформлені зазвичай в постійну міжнародну організацію, але що нерідко мають свій секретаріат, що надається в їх розпорядження     країною-членом       або     якою-небудь     міжнародною організацією, що постійно     діє. Група п'яти складається з найбільших промислових країн, представники    яких    проводять    наради    переважно    в рамках    Банку міжнародних розрахунків. Група семи об'єднувала до ухвалення в неї Росії в 1997 р. основні промислові країни, президенти або прем'єр-міністри яких проводять з 1975 р. щорічні наради, на яких узгоджуються магістральні напрями макроекономічної політики по таких питаннях, як стимулювання економічного зростання,   бюджетні   дефіцити,   інфляція,   валютні   курси,   зайнятість,   стосунки   з країнами, що розвиваються, і   країнами   з   перехідною   економікою.   Групою   восьми називають або розширену за рахунок приєднання Росії Групу семи, або Групу G-8. Група десяти об'єднує 11 країн, що погодилися в 1962 р. надати кредитну лінію МВФ в рамках Загальної угоди про позики. У їх числі була Швейцарія, яка вступила в МВФ тільки в 1992 р. Група двадцяти чотири об'єднує країни — члени Комітету з розвитку, що збирається під час щорічних овещаний МВФ і Світового банку, який виносить пропозиції за рішенням структурних і макроекономічних проблем  країн, що розвиваються.  Група сімдесяти  семи — коаліція приблизно   100 країн, що розвиваються, створена на засіданні ЮНКТАД в 1964 р. з метою координації їх  зусиль   в  міжнародних  переговорах  по  ключових  проблемах  міжнародної економіки. • Універсальні міжнародні організації — об'єднують переважну більшість  країн  світу,  збирають  інформацію  і  регулюють  конкретні  форми міжнародних економічних відносин. У їх числі МВФ, група Світового банку, система ООН, ВТО, Міжнародна організація праці. • Галузеві міжнародні організації — регулюють певні галузі виробництва товарів або послуг і торгівлі ними на міжнародній арені. Найбільш значущою з них є Організація країн — експортерів нафти (OPEC), що є форумом  12 нефтеэкспортирующих держав, головне завдання якого полягає в тому, щоб встановлювати і стежити за дотриманням квот на виробництво нафти, що вважається за механізм підтримки світових цін на нафту. У числі інших організацій цієї групи вьщеляются товарні угоди, такі як міжнародні організації по какао, каві, джуту, натуральному каучуку, цукру і ін. Їх головне завдання — забезпечити стабільність світових цін на відповідні товари, служити форумом для обговорення проблем, що виникають на товарних ринках, між їх виробниками і імпортерами, збирати і аналізувати статистичні дані про світовий ринок відповідного товару. • Регіональні міжнародні організації — численні об'єднання невеликих груп країн, що не перейшли в інтеграційну форму і службовці для них форумом для обговорення регіональних проблем, що представляють взаємний інтерес, узгодження регіональної політики в питаннях виробництва і зовнішньої торгівлі, збору і узагальнення інформації про даний регіон. Прикладами регіональних міжнародних організацій є Балтійська рада і Балтійська асамблея, Латиноамериканська енергетична організація (OLADE), Союз країн річки Мано і ін. У числі регіональних міжнародних організацій виділяється підгрупа регіональних комісій ООН —для Латинської Америки, Африки, Європи і т.д.* Банківські міжнародні організації включають такі організації, як Банк міжнародних розрахунків, Скандінавський інвестиційний банк (NIB), Латиноамериканський експортний банк (BLADEX). Окремою групою в числі міжнародних банківських організацій є міжнародні банки розвитку — Європейський банк реконструкції і розвитку (EBRD), Африканський банк розвитку (ADB), западно-африканский банк розвитку (EADB), Міжамериканський банк розвитку (laDB), Скандінавський банк розвитку (NDB), Ісламський банк розвитку (IDB), Банк розвитку країн Карібського басейну (CDB) і ін. Характерною межею банків розвитку є те, що вони носять регіональний характер і їх діяльність направлена на сумісне з іншими банками фінансування проектів в країнах-членах. Оскільки фінансування надається на більш пільгових, ніж ринкові, умовах і багато кредитів не повертаються в строк, деякі банки розвитку, об'єднуючі країни, що розвиваються, знаходяться награнуй банкрутства. Виконувані функції Функції, що виконуються міжнародними організаціями, вельми численні і залежать від того, які завдання покладають на них країни, що беруть участь. З погляду міжнародної економіки найбільш важливими є наступні основні функції: • Содействіє— організація міжнародних конференцій, збір і аналіз статистичних і фактичних матеріалів, публікація і розповсюдження статистики і досліджень, надання приміщень і секретаріату для проведення багатобічних і двосторонніх переговорів. • Спостереження — сприяння з можливістю формулювання і обнародування офіційної точки зору організації на ті або інші проблеми, що є способом створення громадської думки і надання тим самим дії на економічну політику країни. Нагляд — жорсткіша форма спостереження, пов'язана із зобов'язанням повідомляти на регулярній основі і по встановленій формі дані про свій економічний стан і вислуховувати рекомендації по суті поточного економічного розвитку.* Регулювання — нагляд, що спирається на примушення країн до виконання рекомендацій міжнародного співтовариства через розробку відповідних міжнародних норм і механізмів примушення до їх виконання.
Отже, в кінці XX ст. виявилася тенденція до зосередження ключових функцій по регулюванню і моніторингу найважливіших процесів в рамках невеликої кількості організацій.