1. Світове фінансове середовище, домінуючи тенденції його розвитку.
Виділяють кілька складових світових фінансів. Це:
світовий фінансовий ринок;
міжнародна банківська справа;
міжнародні портфельні інвестиції;
фінанси транснаціональних корпорацій.
Названі чотири складові світових фінансів об’єднує, по суті, світове фінансове середовище. Адже саме у фінансовому середовищі функціонують перелічені складові і між ними існує фінансовий зв’язок. Цю структуру міжнародних фінансів запропонували американські фахівці Максімо В. Енг, Френсіс А. Ліс, Лоуренс Дж. Мауер.
Світове фінансове середовище — це середовище, яке визначає умови зростання світового фінансового ринку і впливає на рішення, що приймаються керівниками банків, керівниками фінансів корпорацій та інвесторами.
Розвиток світового фінансового середовища тісно пов’язаний зі змінами у світовому економічному середовищі. Зміни, що відбуваються в останньому, помітно впливають як на формування, так і на функціонування світового фінансового середовища.
Упродовж повоєнних років формування структури світової економіки було позначено впливом найважливіших тенденцій світового економічного розвитку. Серед них: перегрупування країн світу та зміни у співвідношенні сил; пріоритетний розвиток наукомісткого виробництва на противагу трудомісткому у промислово розвинутих країнах; зростання впливу багатонаціональних корпорацій у міжнародному інвестуванні; посилення значення міжнародного руху капіталу у світовій економіці.
Основні зміни в економічному середовищі ХХ ст. і початку ХХІ ст. можна характеризувати через чотири головні структурні тенденції.
По-перше, відбулися зміни у відносинах між промислово розвиненими країнами та сировинними країнами. Ці зміни можна поділити на три основні етапи.
1914 р. — початок 1950-х років — відновлення світових господарських зв’язків, які фактично було згорнуто під час двох світових воєн, революцій, громадянських війн, економічної кризи 30-х років. Понад сорок років знадобилося для того, щоб обсяги світової торгівлі та руху факторів виробництва досягли рівня 1913 р. Це період домінування двох сил — СРСР та США.
1950—1970-ті роки — посилення інтеграційних процесів, поява угруповань ЄС, СЕВ, НАФТА, розвиток ТНК, швидке переміщення приватного капіталу, технологій трудових ресурсів. Зміцнення позицій соціалістичних країн та країн «третього світу» у світовій економіці. Високі темпи економічного зростання в таких країнах, як Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, і перетворення їх на розвинуті країни. Утворення трьох полюсів усередині розвинутих країн: Європейський Союз (20 % світового ВВП за паритетом купівельної спроможності), НАФТА (24 %) та Японія (7 %).
1980—1990-ті роки — значні зміни у розвитку окремих груп країн: колишні соціалістичні країни розпочали ринкову перебудову, тоді як у найбільш розвинутих країнах помітними стали ознаки постіндустріального суспільства. Наприкінці 1980-х років визначальний прорив здійснила головна країна з перехідною економікою — Китай. Його частка у світовому ВВП перевищила 10 %. З кінця 90-х років Китай — друга за економічною могутністю держава світу та лідер Азіатсько-Тихоокеанського регіону.
По-друге, перехід промислово розвинутих країн від трудомісткого до наукомісткого виробництва. Автоматизація та комп’ю¬теризація виробництва у цих країнах обумовила зростання попиту на висококваліфікованих й освічених працівників, збільшився рівень зайнятості «білих комірців» на відміну від «синіх комірців». Інвестування у «людський капітал», тобто у здібності і трудові навички, які приносять дохід, стало чинником підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності.
По-третє, зростання транскордонних фінансових потоків, яке відбувається значно вищими темпами, ніж зростання міжнародної торгівлі. Так, щоденний обіг валюти з 80-х до 90-х років ХХ ст. зріс: у Лондоні з 90 млрд до 303 млрд дол.; у Нью-Йорку — з 50 млрд до 192 млрд дол.; у Токіо з 48 млрд до 128 млрд дол. Світовий експорт становив у 1981 р. 2000 млрд дол. та 3447 млрд дол. у 1991 р.
Якщо з 1982 до 2002 р. щорічний приріст світового ВВП становив 3,47 %, світової торгівлі — 6,02 %, то приріст випуску облігаційних позик зростав у середньому на 64,6 % щорічно, а накопичений обсяг вихідних прямих іноземних інвестицій збільшувався у середньому на 44 % щороку. Отже, на кожні 10 % зростання світового виробництва припадає близько 17 % збільшення обсягу світової торгівлі, 186 % приросту облігаційних позик та 126 % накопиченого обсягу прямих іноземних інвестицій.
По-четверте, виникнення та посилення ролі транснаціональних корпорацій у розвитку світового господарства. Наприкінці XX ст. кількість материнських компаній ТНК становила близько 64 тис., а їхніх філій у різних країнах світу — близько 870 тис. На них припадало близько 25 % загальносвітового обсягу виробницт¬ва та дві третини обсягу світової торгівлі. Валовий продукт іноземних філій ТНК зріс з 1982 до 2002 р. у 5,4 раза, загальні активи — в 12,7 раза. До групи ТНК належать і транснаціональні бан¬ки (ТНБ), які мають розгалужену мережу підрозділів за кордоном.
Після Другої світової війни спостерігаються також певні зміни в основних формах міжнародної економіки, які обслуговує світова валютна система. До цих змін відносять:
постійне зростання міжнародного товарообороту; обсяг світового експорту щорічно збільшується на 5—6 %; розвиток міжнародної торгівлі супроводжується нарощуванням світового багатства;
посилення міграції робочої сили; наприкінці ХХ ст. значно підвищився рівень легальної та підпільної міграції робочої сили, особливо між розвинутими країнами, з одного боку, та країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою, з іншого; міграція населення супроводжується міжнародним рухом грошових коштів; у 1980—1990-х роках спостерігається щорічне збільшення переказів грошових коштів робітниками на 27 %;
полегшення доступу на національні фінансові ринки для іноземних інвесторів та емітентів з промислово розвинутих країн з кінця 1960-х — на початку 1970-х років унаслідок поступового пом’якшення валютного контролю; розмір фінансових потоків між країнами, основну частину яких становлять портфельні інвестиції, наприкінці 1990-х років досяг понад 1 трлн дол. США.
Усі розглянуті зміни в основних формах міжнародної економіки сприяють розвитку системи фінансових послуг у світовому масштабі.

2. Фінансова інтеграція на зламі тисячоліть, як прояв глобалізації економіки.
В другій половині ХХ століття відбуваються певні зміни в основних формах міжнародних економічних відносин між країнами світу, які обслуговує світова валютна система: Постійне зростання міжнародного товарообміну; обсяг світового експорту щорічно збільшується на 5-6%; розвиток міжнародної торгівлі супроводжується нарощуванням світового багатства;
Відбувається посилення міграції робочої сили ; наприкінці XX ст. значно підвищився рівень легальної та підпільної міграції робочої сили, особливо між розвинутими країнами, з одного боку, та країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою – з іншого; міграція населення супроводжується міжнародним рухом грошових коштів; у 1980 —90-х роках спостерігається щорічне збільшення переказів грошових коштів робітниками пересічно на 27%;
З кінця 1960-х — на початку 70-х років внаслідок поступового пом’якшення валютного контролю полегшується доступ на національні фінансові ринки для іноземних інвесторів та емітентів з промислово розвинутих країн; розмір фінансових потоків між країнами, основну частину яких становлять портфельні інвестиції, наприкінці 90-х років сягнув понад 1 трлн. дол. США.
Все це сприяє розвитку системи фінансових послуг у світовому масштабі. Зміна напрямків і обсягів світових валютно-фінансових потоків відбувалася на підґрунті загальносвітової тенденції глобалізації економічного розвитку, у тому числі глобалізації міжнародних валютно-фінансових відносин.
Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною системою фінансово-економічних відносин. Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків. Поштовхом для такого бурхливого розвитку міжнародних фінансових потоків стала суттєва лібералізація валютних ринків, валютного регулювання. Уже наприкінці 40-х – на початку 50-х років виник ринок євродоларів на базі доларових авуарів колишнього СРСР, що розміщувались, зокрема, в Московському народному банку в Лондоні й тому не підлягали правилам валютного регулювання згідно з законодавством США та Великої Британії. В подальшому зміст поняття “євродоларовий ринок” розширився, і нині воно охоплює будь-які операції з національною валютою за межами країни. Ключові елементи фінансової революції
• поглиблення міжнародної фінансової інтеграції,
• формування системи міжнародних фінансових інститутів.
• швидкий розвиток фінансових інновацій .
1. Провідні країни світу – США, Великобританія, Японія значно послабили державний контроль щодо руху капіталу. 2. Особливого значення набуло формування системи міжнародних фінансових інститутів, серед яких організаціями світового рівня є спеціалізовані інститути ООН – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), регіональні фінансові інститути, що виникли внаслідок завоювання політичної незалежності країнами “третього світу” і необхідністю вирішення їх економічних проблем.
3. Міжнародна фінансова інтеграція спричинила глибокі якісні зміни у фінансових технологіях. З’явились нові фінансові інструменти. Прискорення потоків капіталів відбувається також завдяки запровадженню новітніх технологій у галузі телекомунікацій. Формування світового фінансового ринку стало основою колосальної експансії глобального капіталу, і особливо – спекулятивного капіталу. Взагалі за своєю гостротою кризові події 1997-1998 років впевнено були внесені експертами до анналів найбільших фінансових потрясінь століття. У зв’язку з подіями, що відбуваються у світовому фінансовому середовищі спостерігається скорочення обсягів світового валютного ринку. Головними причинами скорочення обсягів міжнародного валютного ринку на думку експертів Банку Міжнародних Розрахунків були:
§ введення євро;
§ зростаюча доля електронного брокінгу на міжбанківському спот ринку;
§ процеси консолідації в банківській галузі;
§ більш значний рівень неприйняття ризиків операторами ринку після фінансової кризи 1998 року;
§ консолідація в промислових галузях, що призвело до скорочення кількості клієнтів та зменшенню обсягів операцій. Суперечливість, неоднозначність розгортання процесу глобалізації взагалі й міжнародних фінансових відносин зокрема підтверджуються нерівномірним розвитком окремих сегментів світового фінансового ринку, з одного боку, і далеко не однаковим впливом міжнародної фінансової складової на економічний розвиток окремих груп країн — з іншого.
3. Міжнародні організації з системі формування міжнародних валютних угруповань
Розвинуті країни світу створили свій організаційно-правовий механізм валютних відносин. Його структурними ланками є самі держави або уповноважені ними відповідні державні органи. Сьогодні спостерігається тенденція посилення впливу окремих держав на міжнародні валютні відносини. Це пояснюється тим, що держави з метою уникнення кризових явищ намагаються розумно поєднувати стихійний розвиток валютних відносин з їх державним регулюванням. Уряд цих країн відіграє значну роль у визначенні державної валютної політики і проведенні її через свої державні (центральні) банки. У виробленні й реалізації валютної політики важливу роль виконують і неурядові структури міжнародного і національного характеру. Провідні країни вишукують найефективніші форми координації своєї валютної політики. Серед них — щорічні зустрічі керівників країн великої «сімки» (США, Англії, Франції, ФРН, Італії, Канади, Японії). У 1997 р. до цієї групи увійшла Російська Федерація і група почала називатися група «вісімки». На зустрічах лідерів цієї групи обговорюються питання скоординованої валютної політики та шляхи її реалізації, розробляється загальний економічний курс, виробляється єдиний підхід стосовно ключових проблем світогосподарських зв’язків. Значну роль у розвитку міжнародних валютних відносин відіграють міжнародні кредитні організації і фонди, котрі, як правило, поділяють на шість груп. 1) Організації і фонди як спеціалізовані заклади ООН (Міжнародний валютний фонд — МВФ, Міжнародний банк реконструкції і розвитку — МБРР, Спеціальний фонд ООН — СФ, Фонд капітального розвитку ООН — ФКР, Міжнародна фінансова корпорація — МФК); 2) Міжнародні організації європейського континенту (Банк міжнародних розрахунків — БМР, Європейська валютна система — ЄВС, Європейський інвестиційний банк — ЄІБ, Північний інвестиційний банк — ПІБ, Міжнародний кооперативний банк — МКБ, Європейська федерація асоціацій кредитних інститутів — ЄФАКІ); 3) Азіатські міжнародні організації (Азіатський банк розвитку — АзБР, Ісламський банк розвитку — ІБР, Азіатський кліринговий союз — АКС, Фінансова корпорація АСЄАН); 4) Африканські міжнародні організації (Африканський банк розвитку — АфБР, Африканський фонд розвитку — АфФР, Західноафриканський банк розвитку — ЗБР і Банк розвитку держав Центральної Африки — БРЦА, Західноафриканська клірингова палата — ЗАКП); 5) Міжнародні організації країн Латинської Америки (Міжамериканський банк розвитку — МАБР, Карибський банк розвитку — КБР, Центральноамериканський банк економічної інтеграції — УАБЄР, організації Андської групи: корпорація розвитку, резервний фонд, зовнішньоторговельний банк); 6) Міжнародні організації арабських країн (Арабська інвестиційна компанія — АІК, Арабський банк економічного розвитку Африки — АБЕРА, Арабо-африканський міжнародний банк — ААМБ, Арабо-латинський банк — АЛБ, Союз арабських і французьких банків — САФБ, Арабський фонд економічного і соціального розвитку — АФЕСР, Саудівський фонд розвитку — СФР, Спеціальний фонд арабських країн для надання допомоги Африці). Ці міжнародні кредитні організації і фонди створені на основі міжнародних угод відповідних держав, і їх функціонування регулюється міжнародно-правовими актами. Вони, як правило, мають право від свого імені укладати договори як із країнами-учасницями, так і з іншими країнами.
4. Історичні передумови формування валютних союзів.
Історія знає чимало прикладів спроб створення та існування валютних союзів. Проте ті союзи були створені на інших засадах, аніж союзи сьогодення, й мали лише початкову та недосконалу форму валютної інтеграції. Потрібен був певний відкат у процесах валютної інтеграції, щоб розвинулась економічна інтеграція, яка стала важливим підґрунтям для створення валютних союзів у сучасному світі й вивела валютну інтеграцію на якісно новий рівень.
Поняття монетного союзу виникло практично разом із появою самих монет. Відомо, що перші монети були викарбувані ще в VІІ ст. до н. е. в царстві Лідія в Малій Азії. Пізніше монети були викарбувані в Греції на острові Егіна. У давні часи створення валютних союзів відбувалося з метою централізації малих держав під дахом великих імперій. Античні імператори запроваджували спільну валюту, яка часто складалась лише з однієї монети імператора. Після смерті імператора монета припиняла своє існування, а грошовий обіг цих територій знову ставав децентралізованим.
В епоху середньовіччя юридичною базою валютних союзів були монетні конвенції, які укладали карбувальники, міста і цілі регіони здебільшого для здійснення монопольного контролю над карбуванням монет і для поширення їх на значній території. Відомі, наприклад, такі союзи тих часів:
Віденський (1255 р.) між містами Любек, Гамбург, Люнебург та Вісмар; Трейнський між містами Кьольн, Майну, Трір та Пфальц, а також Рапенський (1403– 1584 рр.) між містами Базель, Брайзах, Кольмар та Фрайнбург.
Перша спроба створити колективні гроші була здійснена в межах Ганзейського монетного союзу. Це був своєрідний політичний і торговельний союз міст Північної Німеччини, що існував у ХІІ–ХVІ ст. Інтенсифікація світового економічного розвитку, індустріалізація виробництва, зростання обсягів світової торгівлі, лібералізація руху капіталів спричинили трансформацію грошового устрою з національного рівня на міжнародний.
У ХІХ ст. в Європі виникає низка валютних союзів. Вони докладно розглянуті у працях. Ус і ці союзи розпалися з тих чи інших причин, але їх створення та існування дало змогу дійти таких висновків:
1. За відсутності політичного союзу, у валютному союзі повинна бути якась домінуюча країна, що мала б сильну геопо-літичну мотивацію й солідарність з іншими учасниками валютного союзу. Домінуюча країна, її економіка повинна бути могутньою і впливовою, а також тісно пов'язаною з економіками інших країн-учасниць.
2.  У валютному союзі повинні бути центральні інститути, які б координували діяльність кра-їн-учасниць, здійснювали моніторинг за виконанням спільних політичних і технічних рішень, проведенням фіскальної політики, контролем емісії грошей.
3.  За відсутності політичного союзу або домінуючої позиції одного з членів валютного союзу, система регулювання валютних відносин країн — членів валютного союзу повинна мати наднаціональний характер і досконало розроблений інсти-туційний механізм координації діяльності країн — членів валютного союзу.
Першим валютним союзом в Европе був Авс¬тро-германський валютний союз (1857- 1866 рр.). У 1857 р. Австрія зак¬лючила договір з членами Німецького митного союзу, по якому три різні валюти були зв'язані разом обумовленим постійним обмен¬ным курсом і загальною одиницею обліку. Проте випуск єдиних грошей замість національних валют не передбачався. Не було наднаціонального органу або методу вироблення угод для врегулювання спірних питань у випадках, коли одна із сторін не виконувала узятих на себе обязатель¬ств. За відсутності реальної інтеграції банківської і грошової систем союз залишався формальним зобов'язанням підтримувати обумовлені об¬менные курси. У 1866 р. політичний конфлікт між Австрією і Прусси¬ей переріс у війну і союз розпався.
За ініціативою Франції в 1865 р. був створений Латинський валютний союз (1865- 1878 рр.), до якого увійшли Франція, Бельгія, Італія і Швейцарія. Франція грала в нім домінуючу роль. Три решта країн до часу створення союзу прийняла французький біметалічний стандарт з фіксованим співвідношенням між сріблом і золотом, і база для валютної кооперації вже існувала. Метою договору було досягнення одноманітності чеканки монет, які повинні були взаємно прийматися національними казначействами як законний платіжний засіб. Емісія обмежувалася відповідно до формули, заснованої на відносному розмірі населення кожної країни. Цей союз не міг бути успішним, оскільки не були враховані використання банкнотів, про які в договорі не згадувалося, що розширюється, а також тимчасове падіння вартості срібла по відношенню до золота. Союз не міг бути успішним, оскільки не були враховані використання банкнотів, про які в договорі не згадувалося, що розширюється, а також тимчасове падіння вартості срібла по відношенню до золота. У 1878 р. союз погодився припинити чеканку срібних монет, що фактично означало його кінець, хоча формально він пережив першу світову війну.
Скандінавський валютний союз (1875- 1917 рр.) утворився в ре¬зультате укладення угоди між Данією, Норвегією і Швецією про вы¬пуске однакових монет. Конвенція не містила положень, що стосуються звернення банкнотів, хоча останні вже широко використовувалися в цих країнах. Проте їх центральні банки незабаром почала приймати банкноты один одного і пересилати їх для кредитування поточного балансу, підтримуваного кожним банком. Економлячи на операціях із золотом і створивши ефективний міжнародний кліринговий механізм, союз успішно просу¬ществовал до першої світової війни. Перша світова війна розладнала економічну і фінансову систе¬мы скандінавських країн. Невідповідність структур цін в цих країнах і значна притока золота привели до руйнівних наслідків для відносних обмінних вартостей їх валют. У 1917 р. країни перейшли до використання у взаємних операціях виключно золота, що привело до краху союзу.
Бельгийсько- люксембурзький економічний союз був установлений в 1921 р. Люксембурзький франк був прив'язаний до бельгійського у відношенні один до одного. Під час другої світової війни окупований Люксембург став частиною німецької валютної зони, але переглянутий в 1944 р. договір знов підтвердив рівну вартість бельгійського і люксембурзького франків. У 1981 р. більш деталізована угода визначила структуру подальшої валютної співпраці в рамках даної валютної асоціації. Бельгійські банкноты і монети є законним засобом платежу в Люксембурзі, тоді як люксембурзькі банкноты і монети не служать законним засобом платежу в Бельгії, але можуть бути обміняні без по¬терь на бельгійських. Зовнішня вартість до решти всіх валют у них однакова. Курсова політика по відношенню до валют третіх країн проводиться на основі взаємної угоди. Не дивлячись на те, що экономи¬ческие показники свідчать про відмінності між цими країнами, валютний союз діє вже протягом 70 років.
5. Оптимальні валютні зони як основа регіональних валютних -угруповань.
6. Найважливіші аспекти валютної інтеграції.
Потенційні економічні й політичні вигоди та витрати валютного союзу можна розподілити на п'ять аспектів:
1)   вплив на ефективність та зростання економіки;
2)   вплив на зайнятість;
3)   вплив на стабільність цін;
4)   вплив на державні фінанси;
5)   зовнішньоекономічні або міжнародні наслідки.
Розглянемо коротко кожен із перелічених аспектів
Вплив на ефективність та зростання — запровадження єдиної валюти означає ліквідацію курсових коливань та відповідно втрат від пов'язаних з ними валютних ризиків. У зв'язку з цим зникає потреба страхування валютних ризиків, а також ліквідуються транзакційні витрати. У макроеко-номічному аспекті це стимулює додаткове залучення інвестицій у країну і забезпечує економічне зростання. На мікроекономічному рівні це означає зменшення внутрішньовиробничих витрат підприємств, надійність планування, поліпшення загальноекономічних умов для товарообміну для тих підприємств, що здійснюють торгівлю в межах спільного валютного простору. Завдяки усуненню кордонів між національними господарствами відбувається посилення конкуренції між підприємствами, що разом із спрощенням у порівнянні цін спричиняє появу широкої товарної пропозиції, що веде до зростання спільного добробуту країн-учасниць валютного союзу.
Вплив валютного союзу на зайнятість — відомо, що за умов існування курсової невизначеності інвестори під час оцінювання ефективності економічних проектів закладають у загальні витрати можливі фінансові втрати внаслідок коливань валютних курсів. Це зменшує кількість рентабельних проектів і відповідно кількість робочих місць. Проте, якщо розглядати дію цього фактора на прикладі Європейського валютного союзу, зазначимо, що для позитивного впливу євро на зайнятість у ЄВС мають зрости мобільність робочої сили та ефективність її використання. Але й у цьому разі проблема не буде вирішена без проведення структурних реформ ринків робочої сили з метою підвищення їх гнучкості та зменшення зарегульо-ваності.
Вплив на стабільність цін — завдяки виваженій політиці наднаціональних органів регулювання висока стабільність цін робить можливим ефективніший розподіл і використання ресурсів та сприяє раціональній політиці в галузі доходів.
Вплив на державні фінанси — у цій сфері існують економічні переваги та політичні втрати. До економічних переваг належить економія процентних виплат при обслуговуванні боргів завдяки скороченню процентних надбавок за інфляційний та валютний ризики. До політичних належать втрата сеньйоражу, суворіші вимоги у валютному союзі до бюджетної дисципліни та координації бюджетної політики окремих країн.
Зовнішньоекономічні або міжнародні наслідки
— нова валюта інтеграційного угруповання може зайняти на міжнародному валютному ринку більш вагомі і значущі позиції, ніж їх займали до того валюти окремих країн — учасниць інтеграційного угруповання. Зокрема, так сталося з валютою євро, яка склала альтернативу долару США та японській єні на світових валютних ринках.
Процеси валютної інтеграції є складними і суперечливими. Нині існує п'ять типів валютних союзів, кожен з яких має свої передумови виникнення та інструменти функціонування. Основна загроза валютної інтеграції — це часткова втрата національного суверенітету, втрата можливості проведення власної грошово-кредитної, валютної політики, а також можливості кожної країни друкувати гроші. В одному випадку це є платою за більш стійку спільну валюту, більш вагому на світовому валютному ринку, в інших випадках — це ситуація, яку можна пом'якшити участю кожної країни в наднаціональній системі регулювання валютним союзом. Окрема країна, зважаючи на успіхи свого економічного розвитку, зокрема обсягів ВВП, має домагатись якомога більшої кількості голосів у наднаціональній системі прийняття рішень, тоді валютна інтеграція буде працювати на її користь. Тому не кожній країні, особливо Україні, потрібно поспішати зі вступом до валютного союзу і взагалі до регіонального інтеграційного угруповання. Потрібно розбудувати і розвивати власну економічну ідентичність, щоб не стати трофеєм на шляху розширення гегемонії лідерів світового економічного розвитку.
7. Валютно-фінансова конвергенція як передумова створення Європейського валютного союзу
8. Роль євро у забезпеченні міжнародної валютної стабільності..
9. Вплив Європейського валютного союзу на економіку України.

12. Управління фінансовими ризиками
1. Сутність ризику та його зв'язок з невизначеністю
Поняття риски
Як відзначають Р.Хеберт і А.Лінк, американські дослідники історичного розвитку підприємницьких концепцій, місце риски в теорії підприємництва - тема, по якій автори як у минулому, так і в сьогоденні продемонстрували мало схильності до згоди. Разом з тим аналіз риски і невизначеності в підприємництві став обов'язковим елементом і інструментом дослідження.
Вперше поняття риски як функціональна характеристика підприємництва було висунуте в XVII ст. французьким економістом шотландського походження Р.Кантільоном. Він розглядав підприємця як фігуру, що ухвалює рішення і що задовольняє свої інтереси в умовах невизначеності.
Прибули і втрати підприємця є следствия риски і невизначеності, супроводжуючим його рішення. Сам прибуток або дохід залежать від різниці між цілком певною закупівельною ціною чинників виробництва або товарів, і тією невизначеною ціною, по якій їх або результуючий продукт можна буде продати.
Підприємець постійно уловлює рух цін відповідно можливості прибули і тим самим служить суб'єктом процесу встановлення балансу між попитом і пропозицією на різних ринках.
Важливо підкреслити, що підприємець по Р.Кантільону - це будь-який індивід, що володіє передбаченням і бажанням узяти на себе ризик, спрямований в майбутнє, чиї дії характеризуються і надією отримати дохід, і готовність до втрат.
В цілому ж, по визнанню авторитетних економістів, робота Р.Кантільона вперше вивела підприємця в центр ринкової системи, фактично стала початком наукового підходу до підприємницької тематики, заклавши цілий ряд фундаментальних основ для подальших теоретичних досліджень в цьому напрямі.
Розвиток концепції риски - найважливішого елементу підприємницької функції - перш за все пов'язано з дослідженнями природи доходу підприємця. Послідовники Р.Кантільона в оцінці риски як істотної характеристики дотримувалися в принципі схожих поглядів, а саме: підприємницький дохід або його частина в тій або іншій формі є платою за ризик і якісно відрізняється від доходу (прибули) на авансований капітал і заробітної плати.
Представник німецької класичної школи XIX ст. Й. фон Тюнен, намагаючись визначити величину підприємницького доходу або "виграшу", прямо пов'язував його появу з підприємницьким ризиком. При цьому початковою передумовою, вважав Тюнен, є та обставина, що "... не існує такої страхової компанії, яка застрахує від будь-якого виду риски, пов'язаної з бізнесом. Завжди частину риски повинен брати на себе підприємець".
Виявлення доходу підприємця щодо теорії риски вперше, хоча і в неявній формі, вводить в економічний аналіз підприємницької функції поняття поставлених втрат або прибутків в результаті невикористання альтернативного курсу дій (opportunity costs). По Тюнену, очікування підприємця відображають свідомий вибір на користь невизначеної, чреватої ризиком втрат, ситуації. У разі несприятливої для нього ситуації він може втратити все на відміну від службовця. Таким чином, в описаній німецьким економістом ситуацією, виграш має як мінімум дорівнювати доходу службовця, проте підприємець ризикує, і чим більше цей ризик, тим більше має бути виграш в порівнянні з можливими втратами, тобто з мінімальним доходом.
У загальний дохід підприємця також складовою частиною входить, окрім винагороди за ризик, і винагороду за підприємницьке мистецтво. У основі цього доходу - діяльність підприємця як новатора. І як новатор-винахідник, підприємець винагороджується за цю функцію з суми економічного ефекту від вживаного їм даного удосконалення або винаходу. Таким чином, з'єднавши в особі підприємця виконання функцій несення риски і реалізації нововведень, Тюнен подолав відому однобічність поглядів основоположника теорії підприємництва Р.Кантільона (тільки несення риски).[3]
Ще один представник німецької класичної школи, Р. фон Мангольдт, опублікував в 1855 році роботу "Дійсне призначення підприємця і дійсна природа підприємницького прибутку". У центр своїх теоретичних досліджень підприємництва він поставив несення риски як найважливішу ролеву функцію підприємця, проте, спробував детальніше розглянути її у виробничій плоскості. "Те, що само по собі є невіддільним від поняття "підприємець", полягає, з одного боку, у володінні ... контролем за проведеною продукцією, а з іншої - в перейнятті на себе відповідальності за будь-якого роду можливі збитки. Щодо теорії риски Мангольдт розділив поняття "Виробництва на замовлення" і "виробництво на ринок". У виробництві на замовлення гарантований дохід, оскільки заздалегідь ясний замовник і визначена ціна, отже, ризик мінімальний або взагалі відсутній. У подібних ситуаціях фактично усувається невизначеність, супутня процесу між початком виробництва і продажем кінцевого продукту. У виробництві на ринок така невизначеність присутня, оскільки продукт призначений для продажу при невизначеному попиті і невідомій ціні.
Відносячи діяльність підприємця до "виробництва для ринку", Мангольдт першим ставить питання про оцінку ступеня риски, яка несе підприємець. Для його оцінки він вводить в своє дослідження чинник часу. Чим більше відрізок часу, що відокремлює початок виробництва товару, і його продажем, тим більше невизначеність успіху, більше ризик можливих втрат для підприємця і відповідно більше очікувана винагорода. Підприємець бере на себе всю тяжкість рішень, пов'язаних з подоланням можливих коливань інвестицій і грошових надходжень в часі. Звідси, по Мангольдту, і практичний дозвіл економічній функції несення риски в ролевому призначенні підприємця ухвалювати рішення в невизначеному навколишньому середовищі. При цьому підприємець Мангольдта залишається в рамках пристосування до обставин, тобто пасивній або активній реакції на ситуацію, що змінюється не по його волю. Але разом з тим саме підприємець Мангольдта вперше отримує тимчасовий горизонт своєї діяльності, що заклало основи для подальших розробок питань підприємницької риски і відповідного підприємницького доходу.[4]
Якнайповніший розвиток чинник риски як найважливіша складова підприємницької функції отримала у американського економіста Френка Найта. Ф.Найт пов'язував появу підприємницького доходу не з будь-яким видом риски. Більш того, туманність і нечіткість попередніх досліджень риски в підприємницькій функції він вважав за наслідок відсутності чіткого розуміння істотних різних видів риски, не обов'язково відношуваних до підприємця.
Ризик, по Ф.Найту, є об'єктивною вірогідністю тієї або іншої події, і може бути виражений кількісно, зокрема, у вигляді математично імовірнісного розподілу доходів. Чим більше вірогідність стандартного відхилення від очікуваної величены при такому розподілі, тим менше ризик, і навпаки.
В той же час існує невизначеність, що означає, що очікуваний дохід в принципі може бути отриманий, проте вірогідність такої події не можна зміряти або прорахувати. До таких ситуацій Ф.Найт відносив, наприклад, неможливість передбачити поведінку або спрямованість споживчого попиту.
Ризик, зміряний імовірнісним розподілом, слід відносити до категорії страхованих заздалегідь. Саме ризик як такий враховується в первинних інвестиційних рішеннях і перетворюється, по словах Ф.Найта, в "постійний елемент витрат" у вигляді страховки. У такій якості ризик не може бути чинником невизначеності для підприємця і, відповідно, служити причиною його прибутку або втрат.
3.1. Джерела і види невизначеності.
Несподівані ситуації, що виникають в управлінській діяльності, достатньо часто вимагають термінових і часто неординарних дій, зв'язаних з ризиком. Проблеми, що з'явилися, і пов'язаний з їх рішенням ризик може мати явний і неявний характер. Все залежить від інформації, що поступає. У першому випадку вона визначеніша, в другому -слабо сигналізує про небезпеку, що насувається. Дуже важливо не ігнорувати сигнали, а підсилити спостереження за ходом подій.
Відомо, по критерію визначеності інформації розрізняють рішення, принятыевусловиях:
а) визначеності
б) вероятностнойопределенности (риски)
в) вусловиях невизначеності (ненадійності).
Якщо рішення ухвалюється в умовах визначеності (достовірності), то збільшується оперативність розробки, зменшуються витрати на вибір доцільного варіанту. Перевага подібної ситуації: всі змінні для розрахунків вводяться самим суб'єктом управління при одному і тому ж стані об'єктивних умов (об'єкту).
У практичній роботі нерідкі випадки відсутності повної визначеності ситуації. Тоді вичленяють її елементи із загального контексту по ступеню їх визначеності. Якщо рішення ухвалюється в умовах риски (вимірній невизначеності), то за допомогою введення імовірнісних оцінок невизначеність значною мірою зменшується. Коливання змінних, що характеризують стан об'єктивних умов, можуть бути передбачені. Ризик полягає в можливих помилках при оцінці ступеня вірогідності настання умов (подій). Тому покладаються не тільки на розрахунки, використовуються також досвід, інтуїція і мистецтво керівника. Ці якості особливо необхідні при розробці рішень в умовах невизначеності, коли встановити вірогідність настання подій і потенційних результатів  неможливо. Відбувається це під впливом нових, складних  чинників, врахувати які скрутно.
Поняття невизначеності
На додаток до ризику необхідно розглядати "справжню" невизначеність, в якій виявляється підприємницька функція і формується його дохід. Саме нестрахована невизначеність, що не враховується в очікуваннях інвесторів-власників капіталу, стає "середовищем" діяльності підприємця. Залишок доходу, який отримує підприємець, формується після задоволення всіх зобов'язань, у тому числі і по страхуванню риски. Розмір же цього залишку залежить частково і від підприємницьких здібностей, і уміння "пройти" крізь невизначеність, а також, і від характеру поєднання випадкових чинників з навколишніми економічними умовами. В результаті, "тільки той ризик веде до підприємницького прибутку, який є унікальною невизначеністю, витікаючою з ухвалення кінцевої відповідальності, що за своєю природою не може ні страхуватися, ні капіталізуватися, ні компенсуватися платнею".
Невизначеність відносно майбутнього - невід'ємна межа кожного дня, і лише ті індивідууми, які мають з нею справу постійно в своїх економічних очікуваннях, є підприємцями. Р.Кантільон вважав, що функція підприємництва - діяти в невизначеності, в ній знаходити джерело задоволення своїх матеріальних потреб, і ця функція лягла в основу його концепції ринкової системи.
Саме таке трактування підприємця позначило напрям для дослідників, що розділяли точку зору Р.Кантільона на ризик як на найважливіший аспект підприємницької функції.
Мотивом особистої відповідальності за ухвалені рішення в умовах невизначеності відрізняються і дослідження Г.Шекла. Для нього характерний взагалі заперечення стан рівноваги, поза якою тільки і може існувати підприємець, і порушення якої є напрямом його діяльності. При цьому як найважливіші функції він виділяє перенесення невизначеності і ухвалення рішень. Останнє здійснюється на інтуїтивному або інстинктивному рівні з повною відповідальністю за нього. Невизначеність також є "станом розуму", чимось суб'єктивним, проте, обмеженим можливостями як особистими, так і навколишнього середовища.
Дослідження Ф.Найтом природи підприємницького доходу лягли в основу сучасних точок зору на ризик і невизначеність. Його результати дають можливість оцінити межі між традиційним управлінням корпорацією і підприємництвом.
Суть і причини невизначеності і риски
Економічна діяльність реалізується в умовах неоднозначності протікання реальних соціально-економічних процесів, різноманіття можливих станів і ситуацій реалізації рішення, в якому в майбутньому може опинитися господарюючий суб'єкт. Ризик об'єктивно складає неминучий елемент ухвалення будь-якого господарського рішення внаслідок того, що невизначеність - неминуча характеристика умов господарювання. У момент ухвалення рішення не завжди неможливо отримати повні і точні знання про віддалене в часі середовище реалізації рішення, про тих, що всіх діють або потенційно можуть виявитися внутрішніх і зовнішніх чинниках. Об'єктивно існує і неусувна невизначеність, що має місце при ухваленні рішень, приводить до того, що ризик ніколи не буває нульовим. Наслідком цього є невпевненість в досяжності поставленої мети, і в результаті реалізації вибраного рішення намічена мета більшою чи меншою мірою не досягається.
Джерел невизначеності декілька, але, перш за все - це неповнота, недостатність наших знань про економічну сферу, навколишній світ. З подібного роду невизначеністю чоловік зіткнувся дуже давно, коли почав ухвалювати осмислені рішення. Непоінформованість про закони природи заважала виробничій діяльності, не дозволяла ефективно вести господарство.
Інше джерело невизначеності - це випадковість, те, що в схожих умовах відбувається неоднаково, що заздалегідь не можна передбачити. Спланувати кожен даний випадок неможливо. Вихід устаткування з ладу і раптова зміна попиту на продукцію, несподіваний зрив постачання сировини - все це прояв випадковості.
Є і третя причина невизначеності - протидія. Так, протидія може виявлятися у разі порушення договірних зобов'язань постачальниками, при невизначеності попиту на продукцію, труднощах її збуту.
Унаслідок цих причин і проводиться відмінність між ризиком і невизначеністю. Невизначеність означає недолік інформації про вірогідні майбутні події, ризик же означає ситуацію, в якій люди точно не знають, що трапиться, але представляють вірогідність кожного з можливих результатів. На відміну від невизначеності, ризик є вимірним величиною, його кількісною мірою може служити вірогідність сприятливого або несприятливого результату.
Для розуміння природи підприємницької риски фундаментальне значення має зв'язок риски і прибутку. Адам Сміт в "Дослідженнях про природу і причини багатства народів" писав, що досягнення навіть звичайної норми прибутку завжди пов'язане з великим або меншим ризиком.[6] Відомо, що отримання прибули підприємцеві не гарантовано, винагородою за витрачених їм час, зусилля і здібності можуть опинитися як прибуток, так і збитки.
Підприємець проявляє готовність йти на ризик в умовах невизначеності, оскільки разом з ризиком втрат існує можливість додаткових прибутків. Й. Шуймпетер в книзі "Теорія економічного розвитку" пише про те, що якщо ризики не враховуються в господарському плані, тоді вони стають джерелом, з одного боку, збитків, а з іншої - прибутків. Можна вибрати рішення, що містять менше риски, але при цьому менше буде і отримуваний прибуток. На рис.1 показана залежність риски і прибутку. Вищий ризик зв'язаний з імовірнісного витягання вищого доходу.

Малюнок 1
З графіка видно, що нульовий ризик забезпечує найнижчий дохід (0; П0), а при найвищому ризику Р = Р2. прибуток має найбільш високе значення П = П2 (П2 > П1> П0). Звідси справедлива приказка: "хто не ризикує, той не п'є шампанська". Іншими словами, для отримання економічного прибутку підприємець повинен усвідомлено піти на ухвалення ризикового рішення.
Можна з упевненістю сказати: невизначеність і ризик в підприємницькій діяльності грають дуже важливу роль, містячи в собі суперечність між планованим і дійсним, тобто джерело розвитку підприємницької ъдеятельности. Зовнішнє середовище включає об'єктивні економічні і соціально-політичні умови, в рамках яких фірма здійснює свою діяльність, і до динаміки яких вона вимушена пристосовуватися. Невизначеність ситуації зумовлюється тим, що вона залежить від безлічі змінних, контрагентів і осіб, поведінку яких не завжди можна передбачити з прийнятною точністю. Позначається також і відсутність чіткості у визначенні цілей, критеріїв і показників їх оцінки (зрушення в суспільних потребах і споживчому попиті, поява технічних і технологічних нововведень, зміна кон'юнктури ринку, непередбачувані природні явища).
Відношення до ризику у людей можна розділити на три групи: перевага риски, антипатія до ризику і нейтралітет до ризику. Оцінка риски і вибір рішення багато в чому залежать від людини, що його приймає. Одна і та ж ризикована ситуація характеризується різними підприємцями неоднаково, оскільки ризик сприймається суто індивідуально. Немало залежить від того, що візьме верх - передчуття успіху або невдачі. Підприємці, що мають нейтралітет до ризику, зазвичай консервативного типу, і уникають ризикованих рішень, пов'язаних з нововведеннями.
У ухваленні підприємцем рішення, пов'язаного з ризиком, важливу роль грає його інформованість, досвід, кваліфікація, ділові якості. Підприємець схильний до ризикованих рішень в тому випадку, якщо упевнений в професіоналізмі виконавців. Також готовність йти на ризик неабиякою мірою визначається дією результатів реалізації попередніх рішень, прийнятих в тих же умовах. Помилки, допущені раніше, в аналогічній ситуації, диктують вибір обережнішої стратегії. Принципове рішення про ухвалення ризикового проекту залежить для підприємця, що приймає це рішення, від його переваг між очікуваною прибутковістю (рентабельністю) засобів, що вкладаються в цей проект, і їх надійністю, яка у свою чергу розуміється як вірогідність отримання доходів з найменшим ступенем риски.
Вказані переваги підприємця зазвичай відбиваються в так званій карті його переваг між очікуваною комерційною ефективністю вкладених засобів, тобто прибутковістю, рентабельністю і їх ризиком. Ця карта припускає також облік декількох рівнів корисності для підприємця.
Криві на карті переваг мають позитивний нахил, оскільки з критеріїв, що зіставляються, один - позитивний, а інший - негативний. Зображені на малюнку криві носять назву "Кривих рівних переваг" або "кривих байдужості", оскільки кожна з них відображає своїми крапками рівні умови ефективності і ризикованої рішення, що віддаються перевага для підприємця.
Прийнятних рівнів задоволеності (корисності) може бути декілька. На приведеному малюнку їх три, з них найбільш низький зі всіх прийнятних рівень F1 найбільш високий — F3 .Уровень F1 нижче, ніж рівень F2 оскільки при одній і тій же очікуваній прибутковості рішення в першому випадку (для F1) величина риски R3 більша, ніж ризик R1 в другому випадку (для F3). Поєднання ж очікуваної рентабельності рішення і його ризикованої, що відповідає одній з точок кривої рівних переваг для рівня F3, виявляється тоді за рахунок вищої очікуваної прибутковості вкладень в дане рішення (хоча і при більшому ризику) більш привабливим для підприємця, відповідає вищому рівню корисності для нього. Карта переваг підприємця має бути побудована для нього або ним самим, або за допомогою приватних експертів на основі обробки даних аналізу рішень, які приймалися раніше.