1. Еволюція світової фінансової системи. Значення Європейської валютної інтеграції в рамках міжнародної економіки, що перебуває під впливом тенденцій глобалізації.
Світова валютна система пройшла кілька етапів розвитку. ВИ залежності від того, який саме актив визнавався резервним, розрізняють золотомонетний стандарт, золотодевізний стандарт і девізний стандарт.
Золотомонетний стандарт в міжнародній валютній системі був започаткований в 1880 році. Золотомонетний обіг - це найстійкіша валютна система. У ній дійсні гроші, тобто золоті монети, злитки та коштовності, виконують всі функції грошей всередині країни і водночас є світовими грошима. позитивними рисами золотомонетного стандарту були повна конвертованість національних валют, стабільність покупної спроможності грошей, стабільність валютних курсів і світових цін.
на початку XX століття золотомонетний стандарт перестав відповідати масштабам господарських зв'язків через обмежену кількість золота, недостатню гнучкість валютної системи, стихійне регулювання її і невтручання держави в сферу валютних відносин. Тому після першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений золотодевізним стандартом, що було підтверджено угодою на Генуезькій конференції в 1922р. Суть цього стандарту полягає в тому що поряд з золотом функції світових грошей почали виконувати валюти окремих провідних країн світу. Він діяв протягом 1922-1976 pp.
В його розвитку прийнято розрізняти кілька етапів. Перший етап золотодевізного стандарту охоплював період після Генуезької конференції 1922р. до 1933р. і характеризувався золотозливковим стандартом. Суть його полягала в тому, що монети в обіг не випускалися, але центральні банки обмінювали за фіксованою державною ціною паперові банкноти на зливки стандартної ваги (приблизно 12,5 кг.). Золотозливковий стандарт встановлювався тільки для таких економічно розвинутих країн як Великобританія, Бельгія, Франція, Нідерланди.
Отже, основними рисами першого етапу золотодевізного стандарту були:
-використання в ролі платіжного засобу золота і девізів (іноземної валюти);
-відсутність загальновизнаної резервної валюти;
-збереження золотих паритетів валют і обміну валют на золото;
-встановлення режиму вільного коливання валютних курсів.
Другий етап золотодевізного стандарту охоплює 1933-1944рр.і характеризується такими рисами:
-припинення обігу золотих монет і перехід до використання всередині країни паперових грошей;
-припинення оберненості паперових грошей в золото всередині країни;
-застосування державного регулювання міжнародних валютних відносин;
-обмін центральними банками національних банкнот на ту іноземну валюту (девіз), яка залишалася розмінною.
Проте під впливом кризових явищ в економіці виникла потреба вдосконалення світової валютної системи. Реалізація цієї потреби означала перехід до третього етапу золотодевізного стандарту. Третій етап золотодевізного стандарту охоплює 1944 -1976 pp. Організаційно він був оформлений на міжнародній фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 p. Відтоді існуючу валютну систему почали називати "Бреттон-Вудською валютною системою". '
Основними елементами Бреттон-Вудської валютної системи були:
запровадження уніфікованої системи валютних курсів у відповідності з встановленим паритетом, тобто офіційно зафіксованим курсом валюти до золота або іншої валюти;
встановлення паритету валют до золота прямо або опосередковано через золотий зміст американського долара, зафіксований на 1 липня 1944 р. в розмірі 0,88571 г чистого золота за 1 долар, або 35 доларів за тройську унцію (31,1 г чистого золота);
забезпечення конвертованості двох резервних валют (долара США і фунта-стерлінгів) в золото за офіційним курсом;
підтримання ринкового валютного курсу всіх валют в межах 1% відхилення в будь-який бік від паритету.
Однак система фіксованих курсів з часом перестала відповідати потребам розвитку міжнародної економіки. Тому головні промислові країни в 1968 р. розділили офіційний та приватний ринки золота, а влітку 1971р. США офіційно припинили конвертувати долари в золото за офіційним курсом. В грудні того ж року було запроваджено плаваючі курси валют. А це означало, що Бреттон-Вудська валютна система почала відмирати. І цей процес визнала Міжнародна конференція, що відбулася в 1976р. в столиці Ямайки - Кінгстоні. Вона визначила нові принципи регулювання світової валютної системи, тобто започаткувала так звану Ямайську валютну систему, яка означала перехід до девізного стандарту.
Девізний стандарт (паперово-валютний стандарт) лежить в основі сучасної валютної системи. Основні її риси такі:
-вільний вибір країною системи валютного курсу - фіксованого або плаваючого, встановленого в односторонньому порядку чи на основі багатосторонніх угод;
-наділення МВФ правом здійснювати жорсткий нагляд за розвитком валютних курсів і угодами про їх встановлення;
-відміна золотодевізного стандарту і введення стандарту СДР-спеціальних прав запозичення;
-відміна офіційної ціни золота, і воно перестало виконувати роль офіційного засобу платежу між МВФ і його членами, тобто замість принципу обміну валюти на золото по схемі
"національна валюта - СДР" і навпаки. Золото перестало виконувати роль грошей і перетворилося у звичайний товар, який вільно купується і продається за цінами, що складаються під впливом попиту і пропозиції.
Система девізного стандарту має певні недоліки, серед яких найбільш істотні такі:
-СДР не має зв'язку з золотом і використовується тільки як рахункова одиниця, тобто виступає світовою валютою номінально, а не реально. Тим більше, що до курсу СДР прив'язані тільки вісім валют країн світової співдружності, тоді як до долара США прив'язані валюти майже 40 країн;
-золото продовжує впливати на курси валют і є основним резервним активом.
В рамках Ямайської валютної системи діють регіональні валютні системи, в тому числі і Європейська валютна система, рішення про створення якої було прийнято в 1979р. Європейська валютна система становить собою договірно-правову форму організації валютних відносин між країнами ЄС, кінцевою метою якої є перехід до єдиної грошової політики, створення єдиного центрального банку і введення єдиної валюти.
В становленні Європейської валютної системи прийнято виділяти три етапи. Перший етап започатковано в липні 1990 року. Він характеризувався повним зняттям обмежень на рух капіталу між країнами ЄС і поступовим зближенням головних макроекономічних показників їх економік. Він тривав до листопада 1993р.
Другий етап становлення Європейської валютної системи охоплює листопад 1993-1999рр. Його започатковано Маастріхтською , угодою (від міста Маастріхт в Голландії) про Європейський Союз. На цьому етапі з метою зближення національних господарств в галузі державних фінансів, довгострокових ставок і валютних курсів до країн, які претендують на участь в валютному союзі, були висунуті такі вимоги:
їх бюджетний дефіцит не повинен перевищувати 3% ВВП, а загальний урядовий борг - 60% ВВП;
інфляція споживчих цін не повинна перевищувати інфляцію в трьох країнах-учасницях з найнижчою інфляцією більш ніж на 1,5 процентних пункти;
процентні ставки по довгострокових боргових цінних паперах уряду не повинні перевищувати більш ніж на 2 процентних пункти такі ставки в трьох країнах - членах з найнижчою інфляцією;
коливання курсів національних валют не повинне бути більше ніж встановлене для Європейської валютної системи протягом двох років перед приєднанням до валютного союзу.
Третій етап становлення Європейської валютної системи розпочався з 1999 року і його головним завданням є перехід до єдиної валюти - евро. Цей перехід планується здійснювати поступово шляхом реалізації цілого комплексу заходів валютно-фінансового характеру. За здійснюваними заходами третій етап умовно можна поділити на три стадії. Перша - розпочавшись з моменту визначення учасників валютного союзу, буде тривати до взаємної фіксації їх валютних курсів. На цій стадії: 1) ліквідуються всі існуючі механізми валютної системи в тому числі і розрахункова валютна одиниця екю; 2) повноваження грошової політики передаються Європейській системі центральних банків, головну роль в якій відіграватиме Європейський центральний банк; 3) в результаті цих дій появиться можливість здійснювати повністю координовану грошову політику, яка призведе до припинення коливання курсів національних валют відносно один до одного; 4) євро буде використовуватися лише як безготівкова валюта, і фінансова підтримка з метою забезпечення стабільності курсів національних валют буде здійснюватися в євро.
Друга стадія триватиме з моменту фіксації валютних курсів і до зняття з обігу національних валют. Третя стадія, за розрахунками країн-учасниць, розпочнеться не пізніше 1 січня 2002 року. її результатом буде випуск в готівковий обіг євро у вигляді банкнот і монет. Реалізація завдань третьої стадії буде означати утвердження якісно нового рівня валютно-фінансової інтеграції країн ЄС.
Введення єдиної валюти принесе країнам-учасницям валютного союзу певний виграш, оскільки, по-перше, дозволить щороку економити до 26 млрд. доларів тільки на витратах по обміну валюти; по-друге, позбавить валютного ризику інвесторів і цим самим сприятиме надходженню нових інвестицій та зростанню темпів економічного зростання; по-третє, захистить економіку країн ЄС від руйнівних наслідків потенційно можливих зовнішніх потрясінь. Таким чином, створення єдиної грошової системи зробило Європейський валютний союз – найбільшим у світі єдиним ринком, який зараз динамічно розвивається та вдосконалює власну інфраструктуру з огляду на ситуацію викликану старінням населення в Європі, а також великою кількістю соціальних програм і гарантій.
Європейський валютний союз – це друга в світі економічна система за розміром ВВП та досить відкрита економічна спільнота.
2. Досвід фінансово-економічного співробітництва країн Західної Європи до моменту підписання Римського договору.
Історія створення валютних союзів у Європі почалася набагато раніше за виникнення ідеї створення Європейського валютного союзу (ЄВС). Перші спроби європейських країн об'єднати свої валютні системи були ще в XVII-XVIII ст., коли в Європі укладалися численні конвенції німецьких держав (1753, 1836-1838 pp.).
Бурхливий розвиток капіталізму й інтернаціоналізація господарської діяльності наприкінці XIX — на початку XX ст. викликали появу численних європейських монетних і валютних союзів.
Першим з'явився Австро-німець-кий валютний союз (1857-1866 pp.), створений на основі договору між Австрією і членами німецького митного союзу щодо постійного обмінного курсу валют і загальної одиниці обліку. Національні валюти країн при цьому не заміщувались єдиною грошовою одиницею. Не існувало також наднаціонального органу прийняття рішень і врегулювання спорів. Союз мав формальний характер, оскільки не сприяв реальній інтеграції грошових і банківських систем. Причиною розпаду об'єднання стала війна між Австрією і Пруссією 1866 р.
Другою спробою створення валютного союзу в Європі був Латинський монетний союз (1865—1878 pp.). Його ініціатором була Франція, яка і відігравала в ньому домінуючу роль. Усі інші члени союзу — Бельгія, Італія, Швейцарія — прийняли французький біметалевий стандарт з фіксованим співвідношенням срібла і золота. Об'єднання валютних систем країн передбачало розробку єдиного стандарту карбування монет і прийняття до сплати на території союзу будь-яких грошових знаків країн-членів. Емісія грошей відбувалась пропорційно до чисельності населення кожної з країн.
Причинами, які призвели до розпаду союзу, стали використання банкнот, обіг яких не був передбачений в угоді, а також тимчасове падіння вартості срібла щодо золота. В 1878 р. союз припинив карбування срібних монет, що фактично поклало кінець його існуванню.
Скандинавський монетний союз (1875-1917 pp.) був укладений між Данією, Норвегією і Швецією. Він базувався на запровадженні єдиної грошової одиниці — золотої крони, а також карбуванні золотих і срібних монет стандартної маси і проби. В союзному договорі не було обумовлено функціонування банкнот, але невдовзі центральні банки почали приймати банкноти один одного і пересилати їх для кредитування поточного балансу.
Досягненнями союзу стали економія на операціях із золотом і створення ефективного міжнародного клірингового механізму.
Однак Перша світова війна спричинила економічний і фінансовий розлад Скандинавських країн. Незбігання структурних цін поряд зі значним припливом золота, яке стало єдиним засобом розрахунків між країнами-члєнами, призвело в 1917 р. до краху союзу.
Бельгійсько-люксембурзький економічний союз був заснований у 1921 р. і проіснував понад 70 років, аж до створення ЄВС. На початку існування союзу люксембурзький франк був прив'язаний до бельгійського у співвідношенні 1:1. З 1981 р. до угоди між Бельгією і Люксембургом були внесені доповнення, згідно з якими бельгійські монети і банкноти приймались як засіб платежу в Люксембурзі, проте люксембурзькі монети і банкноти не вважались законним платіжним засобом у Бельгії, хоча могли еквівалентно обмінюватись на бельгійські. Люксембурзький і бельгійський франк мали однакову вартість щодо інших валют, а курсова політика країн — учасниць союзу щодо валют третіх країн розроблялась на основі взаємної домовленості.
Шлях до створення Європейського валютного союзу і запровадження єдиної грошової одиниці евро був складним і тривалим.
Початком західноєвропейської валютної інтеграції вважається вересень 1950 р. — дата створення Європейського платіжного союзу (ЄПС) (European Payments Union, EPU), який був розпущений наприкінці 1958 р. До складу союзу входили 17 країн Західної Європи. Валютою ЄПС була міжнародна розрахункова валютна одиниця — єпуніт (європейська платіжна одиниця), яка дорівнювала золотому вмісту долара США на той період — 0,888671 г чистого золота. Функціями ЄПС були щомісячний багатосторонній залік платежів країн-учасниць (багатосторонній кліринг) і кредитування боржників за рахунок країн з активним сальдо платіжного балансу. Міждержавні суперечності і вичерпання джерел кредитування призвели до реорганізації ЄПС у Європейську валютну угоду.
У серпні 1955 р. було підписано Європейську валютну угоду (European Monetary Agreement, EM А). В її рамках зберігався механізм взаємних розрахунків країн — учасниць ЄПС, але на змінних умовах. Угода втратила свою силу в 1972 р. із запровадженням конвертованості валют.
У березні 1957 р. було підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) між Бельгії, Франції, Голландії, Люксембургу, Німеччини та Італії Цей договір став основою для тривалого процесу економічної інтеграції Європи.
3. Римський договір про фінансові цілі Європейського економічного співтовариства. Європейські фінанси з 60-ті pp. 20-го століття.
25 березня 1957 р. Бельгії, Франції, Голландії, Люксембургу, Німеччини та Італії підписали в Римі договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства (Римський договір). Цей договір став основою для тривалого процесу економічної інтеграції Європи.
Римський договір не містив положень про валютну інтеграцію. Його положення стосувалися лише реалізації цілей держав-членів, а не цілей Співтовариства. Кожен член Співтовариства проводить таку економічну політику, яка є необхідною для забезпечення рівноваги його платіжного балансу, а також зміцнення довіри до його валюти, не забуваючи при цьому про забезпечення високого рівня зайнятості та стабільності цін. Для полегшення реалізації вищезгаданих цілей члени Співтовариства координують свою економічну політику та організовують співпрацю між відповідними відділами своїх адміністрацій та центральних банків. Кожен член Співтовариства зобов'язується також дозволити проводити платежі, пов'язані з обміном товарів та послуг, рухом капіталів та платежів, у валюті тієї держави, у якій мешкає платник чи одержувач, до тієї міри, до якої Договором є лібералізований рух товарів, послуг, капіталів та осіб між державами-членами Співтовариства. Отже, Римський договір передбачав лише такий рівень лібералізації руху капіталів, який був необхідний для функціонування спільного ринку. Щодо валютної політики, то Договір зобов'язував держав-членів трактувати ведені ними політики валютних курсів як справу, що цікавить всіх членів Співтовариства.
Детальна регуляція валютної сфери на рівні Співтовариства не була необхідною, оскільки заснована на доларі Бреттон-Вудська валютна система, до якої належали і країни Співтовариства, працювала добре і без серйозних недоліків. Це була система фіксованих валютних курсів, з періодичним пристосуванням. У рамках ЄЕС координацією грошової політики та співпрацею у монетарній сфері займалися: Валютний комітет, створений у 1958 р., а також Комітет голів центральних банків, який було створено у 1964 р.. Це був т.зв. координаційний підхід, який став вихідним пунктом для вироблення концепції Економічного та Валютного Союзу.
У грудні 1969 р. на саміті в Гаазі було прийняте рішення про створення в Європі економічного і валютного союзу. Розробку плану створення союзу було доручено комітету на чолі з президентом Ради міністрів Люксембургу і міністром фінансів П. Вернером.
У травні 1971 р. було затверджено "план Вернера", який передбачав створення економічного і валютного союзу в Європі за 10 років у три етапи. Згідно з планом, мала бути досягнута повна свобода переміщення грошей і капіталу всередині ЄЕС, запроваджена конвертованість валют і фіксація обмінних курсів, об'єднання валютних резервів країн-членів і навіть заміщення їхніх національних валют єдиною грошовою одиницею.
У серпні 1971 р. за рішенням США було припинено обмін доларів на золото для офіційних монетарних органів інших країн, що скасувало останню форму конвертації валют у золото.
У грудні 1971 р. у Смітсонівському інституті у Вашингтоні була прийнята міжнародна Угода про врегулювання валютних курсів, у результаті чого долар США був знецінений на 8 %, а через рік — на 10 %, що призвело до краху Бреттон-Вудської системи й унеможливило початок реалізації "плану Вернера".
Березень 1972 р. — запровадження "європейської валютної змії" {Currency Snake) — режиму узгодженого коливання західноєвропейських валют щодо долара США у чітко визначених межах (±2,25 %).
У 1973 р. було засновано Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) {European Monetary Cooperation Fund, EMCF), який проіснував до 1993 p. Його основне завдання полягало в регулюванні регіональної міждержавної валютної взаємодії країн — членів ЄЕС і наданні кредитів для покриття дефіциту платіжних балансів і розрахунків щодо регулювання валютного курсу. Діяльність фонду не була ефективною, внаслідок чого країни припинили запозичення єврокредитів.
У 1975 р. створення валютного союзу було проголошено довгостроковою метою ЄЕС.
У листопаді 1977 р. було констатовано застій у процесі створення економічного і валютного союзу внаслідок нафтової кризи і девальвації долара США, погіршення економічної ситуації в західноєвропейських країнах, політичних розбіжностей.
У березні 1979 р. почала функціонувати Європейська валютна система, ініціаторами якої стали французький президент Ж. д'Естен і німецький канцлер X. Шмідт. Водночас виникла нова європейська валюта — ЕКЮ (European Currency Unit, ECU), що базувалась на "кошику" (наборі) валют країн — членів ЄЕС.
У 1985 р. набув чинності Акт про Єдину Європу, спрямований на усунення будь-яких нетарифних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, робочої сили, послуг і капіталу. Реалізації цієї програми завдали шкоди коливання обмінних курсів та великі операційні витрати при обміні валют, і вкотре постало питання про необхідність створення у Європі валютного союзу.
У червні 1989 р. у Мадриді на засіданні Ради Європи було ухвалено "план Делора", що передбачав створення економічного і валютного союзу, або Європейського валютного союзу (ЄВС), у три етапи. Встановлювалися такі терміни етапів: І- 1 липня 1990 р. - 31 грудня 1993 р. II- 1 січня 1994 р. - 31 грудня 1998 р.
III - 1 січня 1999 р. - 2002 рік.
Комітет Ж. Делора запропонував також:
• цілковиту лібералізацію руху капіталів;
• повну інтеграцію фінансових ринків;
• повне і незворотне конвертування всіх валют на базі фіксованих валютних паритетів.
З 1 липня 1990 р. розпочалася реалізація першого етапу "плану Делора" на основі лібералізації руху капіталів, а також подальшого зближення національних центральних банків країн — учасниць майбутнього союзу і синхронізація їхньої економічної, фінансової і грошової політики.
7 лютого 1992 р. Маастрихтський договір був підписаний і набув чинності у листопаді 1993 р. Маастрихтським договором були визначені такі основні аспекти:
• правова база економічного і валютного союзу та майбутньої єдиної валюти;
• інституціональна структура ЄВС;
• остаточний графік переходу до ЄВС;
• критерії конвергенції країн — членів ЄЕС до економічного і валютного союзу;
• пріоритети кредитно-грошової політики ЄВС. Європейське економічне співтовариство 1 січня 1994 р. було
перетворено на Європейський Союз (ЄС) {European Union, EU).
1 липня 1998 р. вважається датою створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) (European Central Bank, ЕСВ) і Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) (European System of Central Banks, ESCB).
З 1 січня 1999 р. почався третій етап валютної інтеграції в межах ЄС і була запроваджена єдина європейська валюта евро.
4. Проблеми європейських фінансів у 70-80-ті pp. 20-го століття. Створення Європейської Валютної Системи.
Історики характеризують європейську інтеграці. 70-х словами «євросклероз» або «європесимізм»
Економічна криза 1970-их рр. (зростання безробіття та інфляції) негативно вплинула на функціонування тогочасної міжнародної валютної системи (ревальвація німецької марки, девальвація французького франка). Виникла необхідність захистити від регресу досягнуту економічну інтеграцію і розвиток торгівлі між країнами Співтовариства. Держави-члени вирішили розпочати підготовку до тіснішої економічної інтеграції та утворення єдиного економічного та валютного простору.
У 1969 р., на самміті в Гаазі, глави держав та урядів країн ЄЕС прийняли рішення про створення Економічного та Валютного Союзу (ЕВС). Створення такого Союзу мало зміцнити позиції Співтовариства у світі, а також вплинути на зростання добробуту у державах-членах. Було створено групу експертів, котрі в рамках Комітету Вернера підготували доповідь про поступову реалізацію ЕВС. Доповідь Вернера, що визначала форму Союзу, була прийнята Європейською Радою у 1971 р.. Згідно з доповіддю він мав бути створений у три етапи, до 1980 р. Суттю цього плану була координація економічної політики, яка мала створити основи для валютної інтеграції.
Згідно плану Вернера, процес валютної інтеграції розвивався по наступних напрямах:
- міжурядові консультації в цілях координації валютно-економічної політики;
- сумісне плавання курсів валют ЄЕС ( "Європейська валютна змія");
- валютна інтервенція не тільки в доларах, але і в європейських валютах (з 1972г.), щоб зменшити залежність від американської валюти;
- формування системи міждержавних взаємних кредитів в цілях покриття тимчасових дефіцитів платіжних балансів і здійснення розрахунків між банками;
- створення бюджету ЄЕС, який значною мірою використовується для валютний-фінансового регулювання аграрного "Спільного ринку";
- встановлення до 1996/ р. системи "зелених курсів" фіксованих, але періодично змінних в області ціноутворення і розрахунків при торгівлі сільськогосподарськими товарами
- введення системи компенсаційних валютних сум -налогов і субсидій у формі надбавки або знижки до єдиної ціни на аграрні товари, які до введення ЕКЮ встановлювалися в с/х розрахункових одиницях, рівних долару і перераховуваних в нац. валюту по"зеленому курсу";
- установа міждержавних валютний-кредитних інститутів : Європейського інвестиційного банку, Європейського фонду розвитку, Європейського фонду валютної співпраці і ін.;
Проте, економічні труднощі у державах-членах (розвал Бреттон-Вудської валютної системи, коливання курсу долара, нафтовий шок, часті зміни курсів валют) спричинили сповільнення процесу економічної та валютної інтеграції. Єдиним результатом тогочасних прагнень до валютної інтеграції була "валютна змія", тобто механізм, що обмежував коливання ринкових курсів валют країн Співтовариства між собою до 2,25 %. Коли зміна курсу даної валюти відносно валют інших держав-членів перевищувала допустиму межу, центральні банки повинні були здійснювати інтервенції на валютних ринках, щоб повернути курс на попередню позицію.
Протягом 1968-1972 років посилились інфляційні розбіжності між країнами-учасницями ЄЕС.
Монетарна стабільність була одним із вирішальних аспектів ССП. Її здійснення вимагало наявності міри, загальної для різних валют, як для підтримки установчих цін у національній валюті, так і для функціонування механізму "імпортні компенсаційні збори/експортні субсидії" в зовнішній торгівлі Співтовариства.
  Ці вимоги визначили створення в 1962 р. Європейської розрахункової одиниці - валютного стандарту, еквівалентного золотому паритетові США, зареєстрованого МВФ (888 мг золота).
  Будь-яка зміна паритетів серйозно порушувала цінову систему ССП, оскільки змінювалася вартість Розрахункових одиниць по відношенню до національних валют.
  Після девальвації франка в серпні 1969 р. вартість Розрахункових одиниць зросла з 4,93 до 5,55 франків. За цих умов Франція запропонувала запровадити систему Валютних компенсаційних сум (ВКС). Французький сільськогосподарський експорт до країн-учасниць Спільного ринку підлягав негативним ВКС на рівні 12,5%, тоді як французькі імпортери сільськогосподарської продукції з ЄЕС отримували відповідні субсидії. Фінансові витрати, пов'язані з ВКС, ніс французький уряд.
  Не бажаючи відобразити девальвацію франка на сільськогосподарських цінах, Франція встановила подвійний обмінний курс:
• нормальний обмінний курс - використовувався для всіх міжнародних несільськогосподарських торгівельних операцій і встановлювався відповідно вартості франка після девальвації: 1 долар=5,55 франка=1 Розрахункова одиниця;
• спеціальний обмінний курс, або "зелений курс" - використовувався для сільськогосподарських товарів і відповідав вартості франка до девальвації: 1 долар=4,93 франка=1 Розрахункова одиниця.
  Різниця між обома курсами становила ВКС, застосування яких дозволяло відновити єдність внутрішнього ринку Співтовариства.
  Негативні ВКС були відмінені через два роки, коли французькі ціни досягли європейського рівня внаслідок швидших темпів інфляції.
  Німеччина встановила позитивні ВКС - субсидії в розмірі 9,3% на німецький сільськогосподарський експорт, а також імпортні компенсаційні збори на сільськогосподарські товари - 9,3%.
  Застосування режиму ВКС викривлювало конкуренцію, а також викликало технічні й адміністративні труднощі, які ускладнювали нормальний процес збуту сільськогосподарської продукції всередині та поза межами. Співтовариства.
ДЕВАЛЬВАЦІЯ ----------------► зростання національних сільськогосподарських цін
застосування ВКС негативних = експортні компенсаційні збори й субсидування імпорту
РЕВАЛЬВАЦІЯ ----------------► пониження національних сільськогосподарських цін
застосування ВКС позитивних = субсидування експорту й імпортні компенсаційні збори
12 лютого 1969 р. віце-президент євро комісії Раймонд Барр у своєму «Меморандумі комісії» визначив засоби монет. стаб-ціїї в Європі.
Всі рішення нац.. урядів з питань ек. поточ. політики мали підлягати поперед. консультації з партнерами.
Програмувалась ек. політика 1971-75рр. і урахув. зрост ВНП, рівня інфляції і безробіття ПБ, що у свою чергу передбачало гармонізацію нац.. валют. і бюджет .політик.
17 липня 1969р. Рада Мін-в схвалила «Меморандум Барра». Також отримав схвалення Голова держав, країн-членів ЄЕС під час Гаазського саміту (1-2 грудня 1969р.).
Оскільки для інтервенцій на валютних ринках з метою утримання бажаного курсу валюти потрібні були значні кошти, у 1973 році країни ЄЕС створили Європейський Фонд Валютної Співпраці (ЄФВС). Метою цього Фонду було надання національним центральним банкам кредитів для інтервенцій, а також координація політики, яку проводили центральні банки держав-членів. ЄФВС існував до кінця 1993 р., тобто до утворення Європейського Валютного Інституту.
Створена система функціонувала, на жаль, далеко не ідеально (часті зміни центральних курсів), тому необхідність стабілізації курсів валют у рамках економічної інтеграції наштовхнула на пошуки нових розв'язків.
5. Питання валютного союзу у Маастрихтському договорі.
Створення єдиного внутрішнього ринку було лише необхідним етапом на шляху до досягнення вищого рівня інтеграції - Європейського Союзу (ЄС). Європейський Союз був створений договором, підписаним 07.02.1992 року у Маастрихті. Положення Договору щодо наступних кроків на шляху до економічної та валютної інтеграції охоплюють ті заходи, які у Доповіді Делора були названі другим та третім етапами створення ЕВС. Згідно з Договором, Економічний та Валютний Союз означає остаточну фіксацію курсів валют держав-членів між собою та запровадження спільної валютної одиниці, а також вироблення і проведення спільної монетарної та фіскальної політики, метою яких є стабілізація цін.
Положеннями Маастрихтського договору визначено:
критерії, які повинні виконати держави-члени ЄС для входження до ЕВС,
реалізацію національних фіскальних політик,
принципи роботи Європейського Центрального Банку,
графік створення ЕВС,
процедури прийняття рішень інституціями Співтовариства .
Договір не передбачав проведення спільної економічної політики. Проте, держави-члени ЄС зобов'язалися визнати реалізацію економічної політики предметом спільного зацікавлення і координації.
Відповідно до положень Договору Рада ЄС готує проект загальних принципів проведення економічної політики державами-членами та Співтовариством, а також складає звіти Європейській Раді. Європейська Рада, діючи на основі звіту Ради ЄС, схвалює загальні принципи проведення економічної політики. Для забезпечення координації економічних політик і зближення економічних результатів держав-членів, Рада ЄС, на підставі звітів, складених Комісією, здійснює моніторинг економічного розвитку кожної держави-члена та Співтовариства в цілому, а також слідкує за відповідністю їх економічних політик загальним принципам проведення економічної політики, затвердженим Європейською Радою. Рада ЄС, діючи за дорученням Комісії, може скеровувати рекомендації окремим країнам, політика яких не відповідає визначеним Європейською Радою загальним принципам або становить загрозу функціонуванню Економічного та Валютного Союзу. Рада ЄС може також прийняти рішення про оприлюднення своїх рекомендацій.
Багато місця у Договорі присвячено бюджетній політиці. Європейському Центральному Банку та національним центральним банкам забороняється кредитувати інституції чи органи Співтовариства, органи центральної, регіональної, місцевої чи іншої влади, державні організації чи підприємства держав-членів. Це означає, що Європейський Центральний Банк та центральні банки окремих держав-членів не можуть фінансувати дефіцит бюджету ЄС, а також дефіцити національних бюджетів. Держави-члени ЄС зобов'язалися також уникати надмірного дефіциту національних бюджетів. Протоколом до Договору Критерії приєднання до ЄВС:
• цінова стабільність — рівень інфляції в країні-кандидаті не повинен перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень інфляції в трьох країнах ЄС з найменшими інфляційними показниками;
• стабільність державних фінансів — річний дефіцит державного бюджету не може перевищувати 3 % валового внутрішнього продукту. Рівень державного боргу не перевищує 60 % річного ВВП;
• рівень процентних ставок за довгостроковими кредитами не повинен перевищувати 2 % рівня, що існує в трьох країнах ЄС з найкращими результатами;
• обмінний курс валют не повинен виходити за межі встановленого в ЄС діапазону коливань обмінних курсів. Девальвації забороняються щонайменше протягом двох років.
Якщо держава-член не виконує обох критеріїв чи лише одного з них, то Комісія готує з цього питання звіт. У цьому звіті Комісія бере до уваги всі істотні чинники, включно зі середньостроковим економічно-бюджетним становищем держави-члена. Комісія висловлює свою думку Раді ЄС, яка після ознайомлення зі звітом приймає рішення про те, чи є дефіцит надмірним.
У ситуації, коли економічна політика даної держави-члена не відповідає загальним принципам або дефіцит та державний борг визнаються надмірними, Рада ЄС дає даній державі рекомендації, метою яких є виправлення ситуації у визначений термін. Якщо країна не виконує рекомендацій, то Рада ЄС, за дорученням Комісії, може оприлюднити ці рекомендації, а коли і це не допоможе, то вжити один із наступних заходів:
вимагати від країни публікації додаткової інформації, визначеної Радою ЄС, перед емісією облігацій та цінних паперів,
звернутися до Європейського Інвестиційного Банку з вимогою переглянути політику кредитування цієї країни,
вимагати від даної держави складення безвідсоткової застави відповідного розміру на користь Співтовариства, до часу, коли Співтовариство не вирішить, що надмірний дефіцит ліквідовано,
накласти штраф відповідної величини.
Якщо Рада ЄС оприлюднить свої рекомендації, то відразу після помітного покращення ситуації вона робить заяву про те, що надмірний дефіцит у даній державі було ліквідовано.
Слід також зауважити, що ЄС не відповідає за зобов'язання органів центральної, регіональної, місцевої та іншої влади, державних організацій чи підприємств жодної з держав-членів, що має запобігти необхідності відповідальності всіх членів Союзу за можливу неплатоспроможність якоїсь держави-члена.
Запроваджені принципи та обмеження необхідні для успішної антиінфляційної грошової політики на рівні Валютного Союзу, тому що за спільної валюти наслідки бюджетного дефіциту однієї чи кількох країн були би відчутними в цілому Союзі.
6. Передумови і проблеми введення єдиної європейської валюти.
Ідея переходу країн Європи до єдиної валюти бере свій початок на межі
60-70-х років ХХ ст., коли було зроблено першу спробу створити
європейську валютну систему. У другій половині 60-х років існуюча на той
час Бреттон-Вудська система зазнала проблем. Інфляція 60-70-х років, частково спричинена великими витратами на фінансування В'єтнамської війни, поступово набирала темпів. Ревальвація німецької марки та девальвація французького франка загрожували валютній стабільності інших держав Європи. За таких умов спеціальному комітетові було доручено розробити програму створення Європейського Валютного Союзу (ЄВС). Це був перший серйозний виклик європейської спільноти Бреттон-Вудській системі, в якій головним гравцем були Сполучені Штати Америки. Вінцем двох років плідної роботи стало затвердження 22 березня 1971 року
Радою міністрів Європейського співтовариства "плану Вернера" — проекту,
спрямованого на створення валютного союзу протягом 10 років.

"План Вернера" передбачав: повну мобільність капіталу; створення єдиної бюджетної системи; заснування загального центру для розв'язання валютно-фінансових питань,
а в перспективі — введення європейської валюти і об'єднання центральних
банків ЄС з метою гармонізації грошово-кредитної та валютної політики. Значні економічні труднощі того часу в державах-членах (руйнація
Бреттон-Вудської валютної системи, коливання курсу долара, нафтовий шок,
часті зміни курсів валют) спричинили уповільнення процесу економічної та
валютної інтеграції. Єдиним результатом тогочасного прагнення валютної інтеграції була "валютна змія", тобто механізм, що обмежував коливання ринкових курсів
валют країн Співтовариства між собою до 2,25 %. Коли зміна курсу даної
валюти відносно валют інших держав-членів перевищувала допустиму межу,
центральні банки повинні були здійснювати інтервенції (збільшувати
пропозицію національної валюти на валютному ринку), щоб повернути курс
на попередню позицію. У 1973 році країни ЄЕС створили Європейський Фонд Валютної Співпраці (ЄФВС). Метою цього Фонду було надання національним центральним банкам кредитів для інтервенцій, а також координація політики, яку проводили центральні банки держав-членів. ЄФВС існував до кінця 1993 р., тобто до утворення Європейського Валютного Інституту. Створена система функціонувала, на жаль, зовсім не ідеально (часті зміни центральних курсів), тому необхідніст стабілізації курсів валют у рамках економічної інтеграції наштовхнула на пошуки нових ідей.
7. Економічний і валютний союз (ЕВС) та інші країни Європейського Союзу, що не увійшли в зону євро (Великобританія, Данія, Швеція).
Початком інтеграційних процесів у Європі вважається створення шістьма країнами в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке згодом поступово розширювалося і перетворилося на Європейський Союз (ЄС), до складу якого до 1 травня 2004 р. входило 15 європейських держав (Австрія,  Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). 1 травня 2004 року до ЄС приєдналися ще 10 країн (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чехія). До початку дев’яностих років держави ЄС створили „Спільний ринок”, у рамках якого забезпечується вільне пересування товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів. Тобто валютному союзу передував митний союз – були відмінені митні збори та обмеження щодо взаємної торгівлі, введений єдиний митний тариф на ввіз товарів з третіх країн з метою зменшення іноземної конкуренції в Європейському Економічному Союзі (ЄЕС). На основі „плану Делора” була розроблена Маастрихтська угода про Європейський Союз, яка передбачала поетапне формування валютно-економічного союзу. Ця угода була прийнята у 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) і набула чинності з листопада 1993 р. Відповідно до Маастрихтської угоди країни ЄС вводять єдину європейську валюту поступово - у три етапи. Перший етап (1990-1993 рр.) передбачав проведення всіх підготовчих заходів. Протягом другого (1994 р. – 31 грудня 1998 р.) – організаційного етапу -  був створений Європейський Центральний Банк (ЄЦБ). Третій – заключний – етап (1 січня 1999 р. – 1 липня 2002 р.) почався з моменту введення євро у безготівковий обіг. Значні фінансові та інші витрати несе також економіка країн єврозони загалом — приватні підприємства та населення. Проте всі ці витрати здебільшого разові, і країни зони євро йдуть на них, аби досягти значних очікуваних переваг від запровадження євро — одного з головних елементів об'єднаної Європи. Велика Британія, Данія та Швеція на даний момент не входять до зони євро і користуються євро як будь-якою іншою іноземною валютою. Серед інших причин додержання ними такої позиції слід відзначити небажання цих держав ліквідувати свої національні валюти, побоювання щодо втрати національного суверенітету, а також інші економічні та політичні мотиви. Варто підкреслити, що Євросоюз і Європейський центральний банк за своєю структурою та методах залучення – демократичні інститути. Вони не мають наміру "заганяти" силою британців і скандинавів у європейський монетарний союз. Керівництво ЄС упевнене в тому, що країни-маргінали після введення готівкового євро самі усвідомлюють переваги нової валюти і приєднаються до єврозони. Тим більше, що єврозона з входженням до неї Великої Британії і двох держав Скандинавії неодмінно підсилить свої позиції на світових ринках, зможе робити більш ефективну протидію експансії американського капіталу, а головне  - поступово обмежувати сферу дії американського долара на європейських просторах. На думку експертів, вагання Великої Британії, Данії і Швеції стосовно євро обумовлені перш за все національними і психологічними причинами, ніж чисто економічними і фінансовими факторами, оскільки євро виявився життєздатною валютою і зумів восени 2000 року переломити негативний для нього тренд до долара.
Країни-члени ЄС, що приєдналися до Союзу 1 травня 2004 року, введуть євро на своїх територіях за умов досягнення високого рівня стабільності цін, валютних курсів та довгострокових відсоткових ставок, а також виконання інших критеріїв конвергенції, дійсних для всіх учасників зони євро.
8. ЕВС і міжнародна валютна система. Роль євро у стабілізації міжнародної валютної системи. Євро і долар. Євро і країни СНД.
Новий етап в розвитку західноєвропейської інтеграції - програма створення валютного і економічного союзу, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року. План “Делора” передбачав створення спільного ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики в цілях заборони інфляції, стабілізації цін і економічного зростання, обмеження дефіциту держбюджету і вдосконалення методів покриття. На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений
Маастріхтський договір про Європейський союз, що передбачає поетапне формування валютно-економічного союзу. Перший етап фактично почався в липні 1990 року одночасно з повною відміною валютних обмежень по руху капіталів в ЄС. Основна увага приділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту. Другою почався з січня 1994 року створенням Європейського валютного інституту у Франкфурте-на-Майне у складі керівників центральними банками країн-членів. Метою створення Європейського валютного інституту була підготовка до організації Європейської системи центральних банків і емісії банкнотів ЕКЮ. Європейська рада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердила вирішення про введення єдиної європейської валюти з 1 січня 1999 року, що стане третім завершальним етапом. Учасники ради вирішили відмовитися від назви “ЕКЮ”, прийнявши замість нього євро. По задумах ради євро стане не паралельною, наднаціональною валютою який є ЕКЮ, а саме єдиною, загальною для всіх членів Євросоюзу валютою, яка остаточно замінить марки, фунти, франки... Для введення єдиної європейської валюти країни Європейського союзу повинні задовольняти наступним критеріям:
1. Рівень інфляції не повинен перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів ЄС з найбільш низьким рівнем інфляції.
2. Державна заборгованість повинна складати менше 60 % від ВНП.
3. Державний дефіцит повинен складати менше 3 % від ВНП.
4. На протязі щонайменше двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації по відношенню до валюти інших країн-членів.
Євро, як одна зі світових валют, набуває всього більшого значення як валюту міжнародних інвестицій і іноземних запасів. Євро вже стало основною валютою позик: емісія міжнародних цінних паперів в євро зараз конкурує з доларовими емісіями.
Роль нової валюти в міжнародній фінансовій системі буде заснована в майбутньому на стабільності і силі євро проти долара і ієни і визначатися часткою євро в офіційних і приватних інвестиційних портфелях, міжнародних фінансових транзакціях і торгових потоках.
З іншого боку, зона євро має позитивне сальдо поточного платіжного балансу, що досягло $ 100 млрд. торік, тоді як
США - зростаючий дефіцит, що оцінюється в $ 400 млрд5. Якщо не брати до уваги інших чинників, то це повинно привести до ослаблення долара.
Проте, на практиці все ж таки діють інші чинники: зростаючий дефіцит платіжного балансу США в минулому році не викликав падіння долара завдяки високій мобільності приватних капіталів, які без зусиль профінансували дефіцит. Можна стверджувати, що обмінний курс долара до євро не зазнає великих змін в 2000 р., поки не відбудеться крупних змін в світовому балансі офіційних і приватних доларових активів. Долар протягом багатьох років був домінуючою резервною валютою, в якій інші країни по всьому світу вважали за краще тримати свої валютні резерви. На кінець 1997 р. 57% всіх офіційних резервів іноземної валюти в світі доводилося на долар. Німецька марка займала лише 12,8%, французький франк - 1,2%, а японська ієна - 4,9%. Проте при цьому центральні банки Евроленда мали валютних резервів на $ 300 млрд25. Після введення загальної валюти вони, почали скорочувати свої резерви в іноземних валютах. Оскільки торгівля усередині зони проводиться в євро, відпаде потреба підтримувати її за допомогою накопичення резервів іноземних валют. Різні розрахунки визначають об'єм "надмірних" резервів в країнах
ЕВС в діапазоні від $ 50 млрд. до $ 230 млрд. Ринкові оцінки експертів МВФ, які базуються переважно на величині торгових потоків, указують, що європейцями може бути продано до $ 50 млрд. Проте, величина і передбачувана структура резервів в ЕВС визначатиметься більшою мірою напрямом руху потоків капіталу і політикою обмінного курсу
ЕЦБ, чим торговими потоками. Більш того, якщо колишня лінія поведінки основних центральних банків може служити орієнтиром в цьому питанні, то ЕЦБ навряд чи продаватиме доларові резерви найближчим часом. Оскільки цифра "надмірних" резервів незначна в порівнянні із загальним об'ємом міжнародних активів і зобов'язань США, що знижує тиск на обмінний курс долара до євро унаслідок продажу доларових резервів у будь-якому випадку буде слабким. Значення євро як резервної валюти значною мірою залежатиме від політики центральних банків азіатських країн.
Введення євро зачіпає не тільки Росію, але і всі інші держави
СНД, має безпосереднє відношення до перспектив розвитку інтеграційних процесів в “пострадянському” просторі.
Головні уроки, які держави СНД можуть витягувати із західноєвропейського досвіду, зводяться до наступного:
1. Валютна інтеграція — не автоматичний процес, вона є продуктом політичної волі і наполегливих зусиль національних держав, які при цьому можуть привести до успіху лише в тому випадку, якщо вони економічно обгрунтовані.
2. Валютній інтеграції обов'язково передує інтеграція соціально економічна: гармонізація національного законодавства і розвиток інтеграційного права, стале переплетення національних економік, затвердження однотипної моделі соціально-економічних стосунків, наявність інтегрованого спільного ринку і митного союзу.
3. Непорушною передумовою валютної інтеграції є повні монетизация національних економік, оздоровлення національних фінансових систем і створення на цій основі стабільних вільно конвертованих національних валют. Вирішення цих завдань входить в круг виняткової відповідальності національних держав.
4. Об'єднання грошових ринків припускає і об'єднання фінансових ринків, повну лібералізацію руху капіталів між странами- учасницями.
5. Валютний союз може бути міцним лише за умови високого рівня конвергенції поточних економічних показників країн, що беруть участь в нім: низької інфляції, збалансованих державних бюджетів, надійно контрольованого державного боргу, схожих процентних ставок, стійких обмінних співвідношень між національними валютами. Очевидно, що державам СНД, що поставив перед собою завдання економічної і валютної інтеграції, належить пройти великий шлях у всіх цих областях. На даному етапі практичний інтерес для них представляє досвід Європейського платіжного союзу (1950 — 1958 рр.), який свого часу допоміг країнам Західної Европи подолати валютні обмеження в розвитку взаємної торгівлі, забезпечити стабільність національних валют і підготувати умови для переходу до їх повної конвертованої. Що ж до координації валютною, зокрема, курсової політики, то, як показав досвід самого Євросоюзу, її проведення йшло паралельно або услід за досягненням певної синхронності в розвитку основних економічних процесів, вирівнюванням економічних умов, створенням сумісної правової бази і так далі Проте в даний час не можна говорити про те, що створені необхідні умови, що забезпечують ефективність такої координації, навіть застосовне кРоссии, Білорусії і Україні, що зберіг достатньо тісне переплетення економічних зв'язків.
в даний час окремі країни СНД поки орієнтуються на проведення самостійної політики курсоутворення своїх валют у відношенні до євро. Положення може змінитися лише в тому випадку, якщо межстрановые домовленості приведуть до лібералізації фінансових потоків. Тоді необхідність чіткої курсової координації стане достатня гострою, оскільки без неї можуть виникати невиправдані можливості для валютного арбітражу і спекулятивного переливу фінансових ресурсів, що дестабілізують валютний і фінансовий ринки.
Очевидно, що тісний взаємозв'язок низки країн СНД з російським ринком і самі масштаби цього ринку припускають провідну роль рубля в їх економічних і валютно-фінансових стосунках. Проте, враховуючи нинішнє неблагополучне положення в економіці Росії, в самому русі курсу рубля закладені певні кон'юнктурні чинники. Тому говорити про прив'язку курсоутворення валют країн СНД до рубаю було б некоректне, оскільки це означало б перенесення цих чинників за допомогою курсу на внутрішні ціни і у результаті на економіку цих країн в цілому. Це перенесення, звичайно, неминуче, але він повинен регулюватися з метою досягнення певної оптимальності.
В той же час недоцільної представляється і перспектива жорсткої прив'язки курсів валют країн СНД або до долара, або до євро. Одній з найважливіших передумов оптимального, економічно обгрунтованого вибору країнами СНД міжнародних валют для здійснення зовнішніх платежів є нормалізація їх взаєморозрахунків. Недосконалість валютних ринків СНД штовхає взаємний товарообмін у бік натуралізації через розширення бартерної торгівлі.