26. Міжнародні відносини в Африці та латинській Америці в 50-80-х pp. XX ст.
• Формування засад зовнішньої політики молодих африканських держав
Ідеологію панафриканізму. Вона активно пропагувалася й використовувалася для визначення долі народів Африки. Досить довго крайні ліві, радикальні діячі національно-визвольного руху вважали, що після звільнення колоній вони повинні об'єднатися в єдиній федеративній африканській державі й саме цю мету ставили перед країнами, що звільнялися від колоніальної залежності. Ідеологія панафриканізму передбачала також перегляд кордонів, що склалися в Африці за доби колоніалізму. В грудні 1958 р. відбулася перша конференція народів Африки, в ній взяли участь представники 28 країн, як незалежних колоній. З ініціативи Кваме Нкруми, тоді прем'єр-міністра незалежної Гани, конференція ухвалила спеціальну резолюцію «Про кордони і федерації», яка визнала кордони, встановлені колонізаторами. Концепція африканського націоналізму" таким чином, набула різних рівнів. Це рівень загальної африканської єдності:  боротьба за ліквідацію колоніа-лізму, апартеїду та расизму в Африці, нерівноправності африканських країн на світовій арені, за співробітництво країн Африки та подолання їхньої соціально-економічної відсталості; субрегіональний рівень; створення відповідних субрегіональних економічних об'єднань та організацій заради   названих   цілей;   і,   нарешті,   рівень   держави: функціонування націоналізму як чинника, що згуртовує в межах однієї держави її населення і долає негативні наслідки встановлення колоніальних кордонів і племінної структури населення африканських країн. На цьому, ос¬танньому, рівні націоналізм може протиставляти інтереси однієї держави інтересам інших і навіть протидіяти об'єд¬навчим тенденціям.
Принцип антиколоніалізму передбачав цілковите звіль¬нення народів Африки від колоніальної залежності й зміц¬нення самостійності молодих африканських держав.
Принцип єдності мав два напрями: перший — об'єднання проти зовнішніх сил, що являють собою загрозу африканським державам; другий —організація співробітництва між країнами континенту. Діапазон завдань тут надзвичайно широкий: недопущення конфліктів, воєнних зіткнень та їх припинення в разі виникнення; ство рення й розвиток двостороннього та багатостороннього співробітництва, передусім економічного; спільний захист інтересів Африки на міжнародній арені.
Принцип неприєднання був породжений поділом світу на дві сили, що протистояли одна одній, — з одного країни вільної ринкової економіки під керівництвом США і, з іншого — країни, що звались належали СРСР, його сателіти в Східній Європі, а також Китай, В'єтнам, Північна Корея та Куба в Латинській Америці. Своєрідність ситуації полягала в тому, що друге угруповання (світ соціалізму) виявилось розколотим (конфлікт СРСР—Китай). Радянський Союз та його сателіти в Східній Європі, а також Куба кинули виклик усьому Заходові й намагались кон¬курувати з ним у різних регіонах світу, що було по своїй суті авантюризмом. У цих умовах політика неприєднання передбачала рівновіддаленість від двох головних сил, що змагалися за панування в різних регіонах світу, викорисання цього суперництва задля зміцнення власних позицій на міжнародній арені й отримання іноземної допомоги національному розвиткові з якомога більшої кількості джерел. З цією метою розроблялася відповідна зовнішньополітична тактика африканських держав. А. Масамба-Деба (президент Республіки Конго в 1963— 1968 pp.) говорив з цього приводу, що його ставлення до країн, що допомагають, аналогічне поведінці чоловіка, в якого багато дружин і який не має права виявити особ¬ливу любов до якоїсь одної з цих дружин.
На початку 60-х років в Африці вже налічувалося близько 30 молодих незалежних держав, без Ефіопії, Ліберії та Єгипту, котрі або вже звільнились (Єгипет у 1922 p.), або не були колоніями. Пошуки концептуальної основи їхніх взаємовідносин стали найважливішою проблемою державного будівництва та розробки зовнішньої політики. Зберігати чи переглядати кордони.
Ідея об'єднання в такий спосіб певний час становила важливий елемент політичного життя Африки через те, що її сповідували видатні діячі національно-визвольного руху Африки, а потім лідери перших незалежних держав. ветеран панафриканізму, перший президент Гани К. Вкрума, Секу Туре (Гвінея), Джуліус Ньєрере (Танзанія). Положення про об'єднання континенту і про відмову у зв'язку з цим від національного суверенітету були включені в конституції Гани та Гвінеї.
Ще однією спробою тісного політичного об'єднання стало створення в 1959 р. Сенегалом і Суданською Республікою (сучасна Малі), що входили до генерал-губернаторства Французька Західна Африка, спільної федерації. Федерація мала єдині уряд та парламент. Більше бажаючих приєднатися не знайшлося, і в серпні I960 р. федерація розпалася, оскільки Суданська Республіка пра¬гнула діяти щодо Франції більш незалежно, аніж Сенегал. Об'єднання розпалося зразу після проголошення неза¬лежності Сенегалу та Малі. В умовах, що склалися, об'єднання африканських держав пішло шляхом створення союзів та організацій зі збереженням суверенітету країн-учасниць. Але й тут не обійшлось без складнощів. Країни, де при владі перебували більш помірковані політичні сили, створювали об'єднання за ознакою колишньої належності до одної метрополії. Так виник ряд Угруповань: у 1959 р. Рада згоди з п'яти країн (Бенін, УРКша-Фасо, Кот д'Івуар, Нігер та Того), яка понині діє як політично-економічний союз; Браззавільське угрупування країн (1960), що в 1961 р. перетворилося на держав-членів. Робочі мови організації — англійська, французька арабська.
Створення ОАЄ стало віхою в історії Африки й міжнародних відносин у цілому. Свідченням авторитету, здобутого ОАЄ, стали її досягнення в підтримці та захисті антиколоніальної визвольної боротьби народів Африки, а також повноваження, які визнала за ОАЄ Організація Об'єднаних Націй. Невдовзі після свого створення ОАЄ вдалося лереко-нати Об'єднані Нації визнати визвольну боротьбу законною і надати визвольним рухам статус спостерігача в ООН. У 1963 р. Асамблея ОАЄ створила африканську групу в ООН з метою співробітництва з цією органі¬зацією. Ця група має свій апарат, що складається з координаційної ради й виконавчого секретаріату, до якого входять усі постійні представники африканських країн в ООН. Секретаря призначає координаційна рада. ОАЄ має в ООН статус постійного спостерігача. Більше того, на XX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1965 р. було прийнято рішення про встановлення співробітництва міх ООН і ОАЄ. Згідно з цим рішенням Генеральний секре¬тар ООН запрошує для участі в роботі ГА ООН як спостерігача Генерального секретаря ОАЄ, а Генеральний секретар ООН запрошується як спостерігач на сесії Асамблеї глав держав та урядів ОАЄ. В 1973 р. була створена африканська група в європейському центрі ООН у Женеві, а в 1978 р. — африканська група при ЄС у Брюс¬селі.
ОАЄ призначає (як правило, на засіданнях Ради мі¬ністрів) спеціальних представників для порушення і ООН того чи іншого питання, сприяння ухваленню органами ООН загальноафриканських рішень та документів, узгодження кандидатур від Африки на керівні посади ООН.
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН між африканськими державами в 60—70-ті роки
Зразу ж після створення ОАЄ організації та її членам довелося докладати зусиль, аби виро¬бити спільні підходи до взаємовідносин афри¬канських держав. Основні принципи співробітництва про¬голошувалися в Статуті ОАЄ: суверенна рівність і рівно¬правне співробітництво, невтручання у внутрішні справи один одного, взаємна повага існуючих кордонів, відмова від використання сили і мирне врегулювання суперечок. Тим самим було анульовано рішення конференції в Аккрі (1958) про невизнання встановлених колонізаторами кор¬донів. У 1964 р. принцип недоторканності кордонів, що існували на момент проголошення незалежності, ще раз підтвердило спеціальне рішення 2-ї сесії (Каїр) Асамблеї ОАЄ. Але, як з'ясувалося, на практиці далеко не всі афри¬канські держави були готові дотримуватись існуючих кор¬донів, що спричинювало конфлікти, зокрема збройні, між ними.
Ускладнював ситуацію і поділ країн Африки на дві групи: з одного боку, переважна частина країн конти¬ненту, з іншого — група країн «соціалістичної орієнта¬ції», що мали особливо тісні, в тому числі й військово-політичні, відносини з СРСР (Ефіопія, Ангола, Мозам¬бік, Алжир).
За таких непростих обставин країнам Африки все ж Удалося виробити норми поведінки, які забезпечували співробітництво та спільний пошук шляхів розв'язання назрілих проблем. Так, стало правилом, що ОАЄ та її члени зосереджувалися на питаннях, щодо яких можна було дійти згоди, й уникали питань, що викликали суперечки, оскільки це блокувало роботу всіх органів ОАЄ. Гострих проблем у 70-ті роки постало чимало:  1976 pp. — криза в Анголі та питання перебування  кубинських військ, коли одні держави це схвалювали, Х засуджували; 1977—1978 pp. — проблема май-о Західної Сахари, коли переважна більшість держав—членів ОАЄ відмовилася брати участь у надзвичай¬ній Асамблеї ОАЄ з питань Західної Сахари (проблема виникла після того, як 1975 р. Іспанія заявила, що більше не вважає її своєю колонією); 1977—1978 pp. — війна між Сомалі й Ефіопією.
У всіх означених ситуаціях ОАЄ відмовлялась обгово¬рювати питання з точки зору визначення винуватця й зосереджувала свої зусилля на врегулюванні проблеми. Навіть в ООН представник ОАЄ утримується при голосу¬ванні або залишає залу засідань, якщо держава—член ОАЄ не згодна з рішенням, у якому зацікавлена вся Аф¬рика.
Наприкінці 60-х років перед африканськими країнами постала гостра проблема найманства й надання притулку біженцям, оскільки держава, що надає притулок, могла формувати з них військові загони найманців для вторг¬нення до їхніх країн з метою створення маріонеткових режимів. В 1969 р. Асамблея ОАЄ ухвалила конвенцію з проблеми біженців (набрала чинності наприкінці 1973 p.). Вона  фіксує право надавати політичний притулок і під¬креслює, що надання такого притулку не є недружнім актом відносно будь-якої африканської країни. Разом з тим держава, що надала притулок, не має права вико¬ристовувати біженців з політичною метою, а самим бі¬женцям забороняється вести ворожу діяльність щодо будь-якої африканської держави—члена ОАЄ. Біженці мають перебувати в глибині території держави, що їх прийняла. Завдяки цій конвенції Ангола та Заїр наприкінці 70-х років поліпшили свої відносини.
Специфічною рисою зовнішньої політики африкан¬ських країн було і є те, що вона спрямовувалася насампе¬ред за межі континенту, головні її об'єкти — країни Заходу, здебільшого колишні метрополії, та міжнародні організації. В 70-ті роки багато африканських країн на¬віть не встановлювали між собою дипломатичних відносин. У 1973 p., коли в Африці налічувалося вже понад 40 незалежних держав, лише 19 з них мали дипломатичні відносини на рівні послів з Ефіопією, де перебуває штао-квартира ОАЄ; 18 — із Нігерією, 22 — із Заїром. Наприкінці 70-х років розвиток двосторонніх відносин африканських держав прискорився.
В 60—70-х роках особливу увагу ОАЄ приділяла ліквідації португальської колоніальної імперії в Африці (Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік, Острови Зеле¬ного Мису — сучасна Кабо-Верде), звільненню Зімбабве, Намібії та ліквідації расистського режиму в ПАР. Урешті-решт ці завдання були вирішені. Португальські колонії стали незалежними: Гвінея-Бісау — 1973 р., Кабо-Верде, Ангола, Мозамбік — 1975 р. У 1980 р. Зімбабве і в 1990 р. Намібія здобули незалежність. У 1994 р. впав расистський режим у ПАР. Протягом 60—70-х років ліквідація коло¬ніалізму та расизму становила головну мету діяльності ОАЄ. Прагнення до її досягнення було головним стиму¬лятором налагодження політичного співробітництва та взаємодії між африканськими країнами. По суті справи ОАЄ та її органи компенсували здебільшого дуже низь¬кий рівень двосторонніх політичних відносин між афри¬канськими державами.
Важливий чинник у діяльності ОАЄ і в розвитку всебічного співробітництва між державами Африки в 60— 70-ті роки становила необхідність збереження миру на африканському континенті загалом і в кожній окремій країні. Відразу ж після досягнення незалежності (Бельгійське Конго) або через кілька років після цього афри¬канські країни ставали жертвами збройних.
5 липня 1960 р. в столиці Леопольдвілі повстали солдати, обурені надзвичайно високими окладами бельгійських офіцерів у конголезькій армії. У відповідь бельгійські морські піхотинці відкрили вогонь. їхня чисельність у країні після початку повстання була збільшена. Завдяки поступкам уряду повстання припинилося, але криза не вщухала. Найбагатша провінція Катанга (Шаба) 11 липня 1960 p. проголосила незалежність, очолив її Моїз Чомбе. Фактично незалежними стали Східна провінція на чолі з прихильником П. Лумумби Антуаном Гізенгою, якого під¬тримували прокомуністичні елементи, а також провінція Касаї на чолі з королем Калонджі, У вересні 1960 р. внаслідок перевороту владу в столиці захопив полковник Мобуту. Взимку 1960—1961 pp. вплив прокомуністичних елементів зменшився, але Гана та Гвінея продовжували допомагати Гізензі, оскільки вважали, що він один спро¬можний упоратися з економічною та політичною дезінте¬грацією. П. Лумумба спробував пробратись у Стенлівіль (Кісангані) до А. Гізенги, ате його було схоплено, передано людям М. Чомбе, а ті його 17 січня 1961 р. вбили. Після цього за допомогою Заходу Касавубу повернувся до влади. ООН приступила до реорганізації збройних формувань центрального уряду, щоб перетворити їх на на¬ціональну армію під африканським цивільним контро¬лем. В країні за допомогою Заходу було сформовано кабінет Сірка Адули.
Подальїішй перебіг подій позначився спробами уряду становити свою владу в усій країні і загостренням на цій основі громадянської війни. Наприкінці 1962 р. війська ООН та війська уряду Адули розбили сили Чомбе в Катанзі. Сам Чомбе втік за кордон. В 1964 р. Бельгія та США допомогли йому стати прем'єр-міністром, оскільки сподівались, що він зможе придушити будь-який опір
ОАЄ відіграла активну роль у припиненні цієї складної кризи. 21 африканська країна висунула вимогу скли¬кати спеціальне засідання Ради Безпеки для обговорення питання про Конго. І це обговорення, всупереч спротиву західних держав, відбулося в грудні 1964 р. Під час обго¬ворення представники Гани, Конго (Браззавіль), Малі, Гвінеї, Марокко, Танзанії вимагали припинити збройне втручання Заходу в Африці. 22 грудня 1964 р. ОАЄ рішуче засудила збройну інтервенцію в Конго. Значною мірою під тиском африканських держав ЗО грудня 1964 р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію, в якій усім державам пропо¬нувалося утримуватись від втручання у внутрішні справи Республіки Конго й ставилася вимога вивести іноземні війська. Справа в тому, що коли в серпні 1964 р. за підтримки Заходу президент Касавубу призначив лідера сепаратистів Катанги М. Чомбе прем'єр-міністром, у країну знову повернулися бельгійські радники та офіцери. В конголезькій армії з'явилися загони білих найманців, Слід особливо підкреслити, що відповідальність за вико¬нання цієї резолюції покладалася на ОАЄ. Жодна регіо¬нальна організація такого права не отримувала.
В листопаді 1965 р. владу внаслідок перевороту захопив Ж. Мобуту. На початку червня 1967 р. в Букаву висадився десант найманців — південнородезійців, південноафриканців та португальців — з метою захоплення столиці. Це вторгнення було відбите конголезькою армією за Допомогою африканських держав. Велику роль відіграли підрозділи ефіопської авіації.
Незабаром весь Захід активно почав підтримувати уряд Мобуту. Коли в Заїрі (так із 1971 р. стала називатися країна) в березні 1977 p., а потім у 80-х роках у провінції Шаба (колишня Катанга) та в інших містах неодноразово спалахували повстання, Франція, Бельгія, а також США допомагали урядові Мобуту в його придушенні.
Якщо в колишньому Бельгійському Конго громадянська війна являла собою боротьбу за владу тих чи інших сил, що ускладнювалася сепаратистськими рухами, то громадянська війна в Нігерії в 1967—1970pp. була породжена спробою відокремлення Східної, економічно розвинутої провінції, яку сепаратисти проголосили республікою Біафра. В цьому регіоні розташовані основні нігерійські за¬паси нафти. До громадянської війни країна була підведена попереднім перебігом подій. У1966р. в Нігерії стався перший за роки незалежності військовий переворот і до влади прийшов генерал Агійї-Іронсі, що належав до схід¬ної народності ігбо. Саме представники ігбо почали посідати тоді державні пости. Агійї-Іронсі заборонив будь-яку політичну діяльність, крім державної, і проголосив перетворення Нігерії на унітарну державу. В липні 1966 р. черговий переворот скинув Іронсі, до влади прийшов підполковник Якубу Говон. В цих умовах 27 травня 1967р. губернатор Східної провінції почав повстання за відокремлення і проголосив незалежну республіку Біафра.
Позиція ОАЄ щодо нігерійської проблеми передбачала збереження територіальної цілісності країни. В 1970 р-війна завершилась перемогою центрального уряду. Її сумний підсумок — 1 млн загиблих, не кажучи вже про матеріальні втрати.
Ще один варіант війни — спробу перевороту ззовні --продемонстрували події у Гвінеї. В ніч з 21 на 22 листопада 1970 р. за участю й під керівництвом португальців заго¬ни найманців чисельністю близько 400 чоловік висадились з португальських бойових кораблів у кількох місцях біля столиці Конакрі, щоб повалити режим президента Секу Туре. ОАЄ рішуче виступила на підтримку жертви нападу і закликала всіх друзів Африки надати їй допомогу. 23 листопада 1970р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію № 289 про негайне припинення збройного нападу на Гвінейську республіку й виведення іноземних військ. 8 грудня 1970 р. Рада на підставі доповіді, підготовленої створеною нею комісією, прийняла резолюцію, в якій засудила Пор¬тугалію за вторгнення у Гвінейську Республіку й висунула вимогу, щоб Португалія виплатила компенсацію за за¬вдані збитки. Резолюція містила також попередження, що в разі повторення Португалією агресії проти незалежних африканських держав відносно неї будуть вжиті заходи згідно зі Статутом ООН. В умовах протиборства Захід— Схід союзники Португалії продемонстрували солідарність із нею і при голосуванні цієї резолюції Іспанія, Велико¬британія, США та Франція утрималися. Вже 9—12 грудня 1970 р. в Лагосі (Нігерія) відбулася VII надзвичайна сесія Ради міністрів ОАЄ, яка осудила агресію Португалії, позицію її прихильників, висунула вимогу взагалі припи¬нити будь-яку воєнну допомогу Португалії з боку Заходу й створила спеціальний фонд для надання всебічної до¬помоги Гвінеї.
Спроба перевороту закінчилася невдачею: гвінейські війська успішно впоралися із загонами найманців.
60-ті й особливо 70-ті роки позначилися низкою міждержавних конфліктів, які ускладнювали відносини між африканськими державами. Спричинювалися ці конфлікти здебільшого територіальними суперечками, які набирали особливої гостроти, коли спірна територія була багата на корисні копалини. У Північно-Східній Африці 1Щіатором конфлікту стала Сомалі.
Коли в липні 1960 р. виникла незалежна держава Сомалі (до неї ввійшли колишні англійські та італійські колонії), то вона відразу висунула територіальні претензії всім своїм сусідам. В лютому 1964 р. почався збройний конфлікт Coмалі—Ефіопія. ОАЄ розглянула цю ситуацію на надзви¬чайній сесії Ради міністрів тоді ж, у лютому, і закликала учасників конфлікту негайно припинити вогонь і почати переговори з мирного врегулювання суперечностей. Роз¬горнуте рішення ухвалила чергова сесія Ради міністрів ОАЄ. Завдяки посередництву затвердженого на цю роль Судану ворогуючі сторони в березні роз'єднали війська, а потім припинили взаємну ворожу пропаганду.
Проте свої претензії до сусідів Сомалі не зняла, що призвело до війни між Сомалі й Ефіопією в 1977—1978pp. Цією війною скористалися головні суперники того часу — США й СРСР. Підтримуючи «прихильника со¬ціалізму* М. X. Маріама, СРСР здобув можливості для використання портів Ефіопії радянськими військовими кораблями. США зробили ставку на сомалійський режим Сіада Барре й підписали з ним у 1980 р. угоду
Ефіопська-сомалійська війна 1977—1978 pp. становила типовий приклад дій ОАЄ щодо припинення конфлікту. Як правило, ця організація уникала підтримки або засудження якоїсь із сторін і зосереджувала свої зусилля на мирному врегулюванні. Саме так діяла посередницька комісія ОАЄ з урегулювання сомалійсько-ефіопського конфлікту.
Зовсім іншим був сюжет розвитку угандо-танзанійських відносин. Уганда вимагала встановити кордон по річці Кагера, тобто претендувала на частину території Танзанії. Восени 1978 р. спалахнули прикордонні збройні зіткнення, а на початку листопада 1978 р. угандійські війська вдерлися на територію Танзанії. Для мирного врегулювання конфлікту Секретаріат ОАЄ створив комісію у складі Габону, Гамбії, Заїру, Замбії, Мадагаскару, Нігерії, Того, Тунісу та сучасної ЦАР (тоді Центрально-Афри-канська імперія). Конфлікт, спровокований Угандою, виявився настільки гострим, що комісії його подолати не вдалось. За два тижні після вторгнення угандійські війська були вигнані з території Танзанії. Наприкінці 1978 — на початку 1979 pp. Танзанія розгорнула наступ у глиб Уганди. Крім того, в наступ перейшов Фронт національного визволення Уганди, створений на території Танзанії. У квітні 1979 р. режим Аміна було скинуто.
У 1978 р. Хісен Хабре, що очолював «збройні сили Півночі» (ФАН), порозумівся з режимом Маллума та став прем'єр-міністром. У лютому 1979 р. загони Хабре підняли повстання проти режиму Маллума, а головні сили ФРОЛІНА на чолі з Гукуні Уеддеєм зайняли головну частину столиці. Після цього найбільші чотири угруповання, включаючи значну частину сил Маллума, створили новий уряд. Це були: ФРОЛІНА на чолі з Г. Уеддеєм, ФАН (X. Хабре), колишні прихильники Маллума на чолі з В. Камуге (був міністром внутрішніх справ) та «народний РУХ за визволення Чаду» (А. Абдеррахман).
З 1979 р. встановлення миру в Чаді стало постійною турботою ОАЄ. Миротворчу діяльність у цій країні проводили Нігерія, Лівія, Судан. Під егідою ОАЄ в серпні в Лагосі відбулася конференція всіх зацікавлених сторін, які виробили спільну угоду: припинити воєнні дії, демілітаризацію, створити перехідний уряд національної єдності на основі представництва в ньому Півночі та Півдня.
Важливо зазначити, що ОАЄ перешкоджала спробам деяких країн Африки захопити окремі території, які звільнялися від колоніальної залежності. Мова йде про Іспанську Сахару та Джібуті.
Коли в 1975 р. нова, демократична Іспанія відмовилася від свого володіння Західної Сахари, передала її під тимчасове управління Марокко та Мавританії, останні ввели в Західну Сахару свої війська, щоб поділити її між собою. Боротьба за незалежність Фронту Полісаріо (створений 1973 p.), який 27 лютого 1976 р., за день до повного виходу з території Західної Сахари іспанської адміністрації, проголосив створення Сахарської Арабської Демократичної Республіки (САДР), та підтримка його ОАЄ, багатьма африканськими державами перешкодили анексії цієї території.
На початок 80-х років в Африці не «лишилося жодної держави, яка б не була членом того чи іншого торговельно-економічного угруповання. На кінець 70-х років в Африці існувало 18 економічних угруповань інтеграційного характеру (три учасники й більше) і 20 за -гальноафриканських економічних установ (Африканський банк розвитку, Асоціація центральних банків, Африканський союз залізниць, Асоціація сприяння міжафрикан-ській торгівлі тощо). Діяли також десятки двосторонніх комітетів і комісій з економічного сшвробітництва, об'єд¬нання виробників конкретного типу продукції (організації виробників кави, арахісу та ін.). У 70-ті роки процес створення таких об'єднань активізувався, що спричинювалося необхідністю вирішувати складні економічні проблеми, і насамперед проблему збільшення національного виробництва.
В центральноафриканському регіоні економічна інте¬грація розвивалася менш активно. Найбільшим угрупо¬ванням тут став Митний та економічний союз Центральної Африки, створений 1964 р. у складі Габону, Камеруну, Конго, ЦАР та Чаду.
В 1976 р. в зазначеній частині континенту виникло об'єднання колишніх бельгійських володінь — Економіч¬не співтовариство району Великих озер у складі Заїру, Ру¬анди та Бурунді. Прийнята співтовариством програма передбачала освоєння долини р. Рузізі, спільне викорис¬тання ресурсів озера Танганьїка, інші проекти. Плану¬ється також сформувати спільний ринок товарів, праці та капіталу. В 1979 р. було створено спільний банк розвитку. Діяльність цього об'єднання обмежувалася через брак ка¬піталів.
В Північній Африці для здійснення економічної інтег¬рації в 1964р. була створена Консультативна комісія країн Магрибу у складі Алжиру, Марокко, Тунісу та Лівії (ос¬іння вийшла з комісії через чвари з іншими учасни¬ками). Комісія не ставила за мету створити митний союз, зосереджувалась на здійсненні конкретних проектів.
Деколонізація дала імпульс розвиткові співробітництва між окремими африканськими державами. Особливо заінтересовані в такому співробітництві країни, що не мають виходу до моря і здійснюють свою зовнішню тор¬гівлю через порти інших держав.
У 60—70-ті роки був нагромаджений значний ДОСВІД, співробітництва у згаданих сферах. Ось деякі приклади Гвінея і Сенегал уклали 18 угод про торговельно-економічне співробітництво, Зімбабве й Мозамбік — сім угод про співробітництво в розвитку зв'язку, повітряного І наземного транспорту, енергетики, торгівлі й банківської справи. Танзанія і Руанда здійснювали спільні транспорт¬ні проекти. Заїр і Ангола підписали фінансову угоду про розвиток взаємної торгівлі, а також угоду про співробіт¬ництво в розвитку рибальства, транспорту та морського судноплавства. В 1972 р. було створено Африканськпї союз залізниць, який розробляє проекти й координує бу¬дівництво залізниць. Значним досягненням стало завер¬шення в 1967 р. будівництва залізниці Танзам між Тан¬занією і Замбією.
Латинська Америка .
Революції у Гватемалі та Болівії
В
одночас саме в розпал «холодної війни», в атмосфері, коли найменший вияв реформізму роз¬глядався як «комуністична загроза», в Латинській Америці відбулися дві буржуазно-демократичні ре¬волюції у Гватемалі (1944—1954) та в Болівії (1952). Революція у Гватемалі 1944—1954 pp. пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Уже в перші її роки за підтримки народних мас уряд X. Аревало (1944—1950) ужив ряд заходів на захист національного суверенітету. Через відмову в концесіях американським нафтовим компаніям та прийняття в 1949 р. Закону про нафту США в ті роки не змогли заволодіти нафтовими багатствами країни. Революційній процес у Гватемалі вплинув на зовнішню політику країни, в якій з поглибленням курсу на внутрішні перетворення посилилися тенденції до самостійності.
В ООН позиція країни явно не відповідала відведеній їй Сполученими Штатами ролі слухняного учасника «машини голосування».
На міжнародних форумах представники Гватемали, хоч і залишались часто наодинці, виступали на захист на¬ціонального суверенітету, наприклад права на незалежну від США зовнішню політику.
У 1954р. США в союзі з місцевою реакцією і нікарагу-анським режимом А.  Сомоси організували вторгнення військових найманців до Гватемали й придушили революцію. Патріотично налаштовані дрібнобуржуазні прошарки не змогли довести започатковані перетворення у Гватемалі до кінця.  Буржуазно-демократтна революція в Болівії 1952 p., мала порівняно менш радикальний характер в 1952   р.   уряд В. Пас Естенсоро під тиском народних мас націоналізував  олов'яні  копальні,  а також був прийнятий закон про аграрну реформу, запровад¬жено загальне виборче право, здійснено інші заходи з демократизації суспільного життя. Болівійська правляча верхівка досить швидко й ефективно скористалася пло¬дами визвольного руху і спрямувала подальший розвиток подій у річище компромісів з олігархією та імперіалізмом У галузі зовнішньої політики Болівія в 50-ті роки дотримувалася проамериканської орієнтації. Однак ряд акцій болівійської дипломатії, особливо в досить ко¬роткий період безпосередньо революційних перетворень (1952 p.), виходили за традиційні рамки провашингтонської орієнтації й мали незалежний характер.
Популістські режими в Аргентині та Бразилії
Окремо варто згадати режими X. Перона в Ар¬сині (1946—1955) і Ж. Варгаса в Бразилії (1950—1954), у зовнішній і внутрішній політиці яких своєрідно віддзеркалилася специфіка суспільного розвитку континенту. Режими X. Перона і Ж. Варгаса об’єктивно відображали інтереси націоналістично налаш¬тованих угруповань місцевої буржуазії  яка прагнула до модернізації суспільства, до зміцнення своїх позицій за рахунок традиційної олігархії та іноземного капіталу.
Однією з характерних особливостей урядів X. Перона і Ж Варгаса була політика «економічного націоналізму об'єктивно спрямована на зміцнення держсектора, обме¬ження іноземного підприємництва в ряді важливих галу¬зей переорієнтацію зовнішньої торгівлі, національний ва-дюхно-фінансовий контроль і т.д.
Схильність до постійного маневру, динамізм, праг¬нення діяти на перетині інтересів різних соціальних угру¬повань досить специфічно виявились у зовнішній політи¬ці наділивши її неоднозначністю і суперечностями, не¬рідко зумовленими поєднанням взаємовиключних рис.
Особливо характерний у цьому плані режим X. Перо¬на. Проголошення ним незалежної «третьої позиції» в міжнародних справах поєднувалося з відкритим антико-мунізмом, а відмова підписати двосторонній договір про взаємодопомогу зі США — з підтримкою вторгнення США в Корею. Відправка аргентинських військ у Корею не відбулася лише через рішучий масовий протест ар¬гентинців.
Однак можливості для зовнішньополітичного маневрування, до якого виявили схильність популістські режи¬ми, в умовах «холодної війни» значно звузилися. Жорст¬кий курс Вашингтона в регіоні, його політика «викручу¬вання рук», тиск на Латинську Америку з допомогою фінансово-економічних важелів стримували зовнішньо¬економічні амбіції Аргентини й Бразилії, змушували по¬пулістські уряди до відступу від проголошених антиаме-риканських настанов і до пошуку компромісів з прав¬лячими колами США. Так, прагнення уряду Ж. Варгаса у своїй зовнішній політиці дистанціюватися від СПІА на¬штовхнулося на сильний тиск Вашингтона по всьому Фронту взаємовідносин двох країн з метою залучити Бра¬зилію до участі в корейській війні, чому Сполучені Шта¬ти надавали великого значення.
Внаслідок напруженої дипломатичної боротьби урядові *К. Варгаса вдалося обмежитися поставками США війсь¬ково-стратегічної сировини.
Демократизація у країнах регіону. Посилення суперечностей зі США
В другій половині 50-х років у Латинській Америці настав новий період демократично-визвольного руху. Він розгортався в умовах різкого загострення структурної кризи моделей розвитку. Дедалі очевиднішою ставала згубність для національних інтересів курсу військово-політичних режимів на консервацію від¬сталих соціально-економічних структур. Зростали анти-диктаторські настрої, розширювався фронт демократич¬них сил.
Під тиском демократичних рухів упали диктаторські режими М. Одрії в Перу (1956), Р. Пінільї в Колумба (1957), П. Хіменєса у Венесуелі (1958). В 1954—1956 РР-вдалося відстояти констшуційний режим у Бразилії.
Помітну роль стали відігравати й нові підходи до зовнішньої політики. Це, наприклад, дістало вираження «панамериканській операції» президента Бразилії, основна мета якої полягала в тому, щоб США та країни Заходу визнали необхідність створення умов ^соціально-економічного розвитку Латинської Амери-ки й підвищення її ролі в міжамериканських справах.
З середини 50-х років країни регіону стали займати дедалі більш ініціативну й самостійну позицію в ООН з таких питань, як становище країн, що розвиваються, бо¬ротьба з колоніалізмом і неоколоніалізмом. Так, незважа¬ючи на опір Вашингтона, вони обстоювали створення спеціального фонду економічного розвитку країн, що звільнилися від колоніалізму. В 1956 р. 19 із 20 латино¬американських держав разом з країнами Ази та Африки й соціалістичними країнами виступили за подолання склад¬ної ситуації в питанні про прийом нових членів, яка була штучно створена США та їхніми західними партнерами Для проведення дискримінаційної політики щодо ряду держав Східної Європи та Азії. Латиноамериканські дер¬жави осудили в ООН англо-франко-ізраїльську (1956), а також американську агресію на Близькому Сході (1958). На позитивні зрушення, що намітилися в міжнародних відносинах країн регіону з другої половини 50-х років, значний вплив справила широка антидиктаторська та антиімперіалістична боротьба.
• Кубинська революція
Головним напрямом політики соціалістичної Куби в Західній півкулі стала протидія впливові США на південноамериканському континенті, їх втручанню (в тому числі й через ОАД) у внутрішні справи латиноамериканських країн, боротьба за встановлення рівноправних і взаємовигідних відносин між цими країнами і США. Реакція офіційного Вашингтона на революційні події на Кубі з самого початку була негативною і ворожою. США ніяк не могли змиритися ні з радикальними змінами у внутрішній і зовнішній політиці Куби, ні з її новою роллю в міжамериканських та міжнародних спра¬вах.
Найбільшого розмаху й гостроти підривна діяльність спецслужб США проти Куби набрала в першій половиш 60-х років, коли новий кубинський уряд взяв курс на поглиблення перетворень і проведення аграрної рефор¬ми, націоналізацію власності іноземних, головним чином американських, компаній.  Спочатку основними мето¬дами боротьби Вашингтона проти Куби були переважно економічні санкції: скорочення, а згодом і відміна квоти імпорту кубинського цукру в США, зупинення експорту на Кубу американського обладнання, нарешті, встанов¬лення з 2 лютого 1962 р. повної економічної блокади луо«-Паралельно  йшла  підготовка  кубинських  контрревО' люційних найманців для збройного вторгнення. зазначити, що економічна блокада завдала знач-господарському розвитку Куби. Але завдяки допомозі Радянського Союзу та інших соціа-країн, а також напруженій праці самих ку-йинців'країш вдалося максимально мінімізувати негатив¬ні наслідки блокади і не допустити зупинки промислових підприємств і транспорту.
Серед інтервенціоністських антикубинських дій особ¬ливо слід відмітити висадку кубинських найманців, орга¬нізованих і навчених ЦРУ, на Плайя-Хірон 17 квітня 1961р. під прикриттям американських кораблів та літаків. Інтервенція на Плайя-Хірон, відома як авантюра в «Затоці свиней», завершилася невдачею. До осені 1962 р. на Кубу було перекинуто контингент радянських військовослужбовців та потужні ракетні сили, щоб за потреби дати відсіч воєнній агресії СЕЛА. Саме це й послужило, як відомо, причиною так званої карибської кризи в жовтні 1962 p., коли через кубинське питання зіштовхнулися дві ядерні потуги світу — США і Радянський Союз.
Важливим підсумком урегулювання «карибської кризи» було те, що завдяки рішучій підтримці Куби з боку СРСР Вашингтон мусив прийняти важливе зобов'язання — відмовитися від здійснення в майбутньо¬му воєнних інтервенцій проти Куби (в обмін на виведен-вд Радянських ракет з цієї країни).
Але вже на початку 70-х років, наперекір усім зусилям США, визначився новий підхід більшості країн Латинської Америки до відносин із соціалістичною Кубої До середини 70-х років 11 держав Латинської Америки Карибського басейну встановили дипломатичні та консульські зв'язки з Кубою, не чекаючи відповідного pішення ОАД.
У 70-ті роки під впливом міжнародних і регіональних факторів позначилася певна еволюція і в кубинсько-аме¬риканських відносинах. Розуміючи безперспективність ворожої політики Вашингтона щодо Куби, представит певних політичних і суспільних кіл США почали висту¬пати за відмову від економічної блокади острова, закли¬кати Білий дім нормалізувати американсько-кубинські зв'язки.
В 1977—1978 pp. в результаті двосторонніх зусиль були зроблені певні кроки в напрямі зменшення напруженості в американсько-кубинських відносинах: підписано угоду з питань рибальства та морських кордонів; США відкрили «відділ інтересів» при швейцарському посольст¬ві в Гавані, яке представляло інтереси СІНА на Кубі, а Куба — «відділ інтересів» при посольстві Чехословаччини у Вашингтоні та ін.
Однак на кінець 70-х років позиція США з кубин¬ського питання стала помітно жорсткішою, і процес нормалізації американсько-кубинських відносин загальму¬вався.
Навпаки, міцніли радянсько-кубинські відносини економічного й технічного сприяння СРСР.
Піднесення антиімперіалістичного руху в регіоні
З метою ізолювати кубинську революцію і зміцнити в Латинській Америці свої економічні, політичні та військово-стратегічні позиції в 1961 р. США почали реалізувати вже згадувану програму «Союз заради прогресу», що втілювала ідею «мирної регульованої революції». У ряді країн правлячим колам за підтримки США вдалося ослабити селянський рух, по¬сіяти певні ілюзії серед середніх
Наприкінці 1963 р. — на початку 1964 р. посиливс народний рух у Панамі за повернення країні зони Панамського каналу. Війська США розстріляли мирну демонстрацію, але американська адміністрація все ж виму. шена була розпочати переговори відносно перегляду д< говору про Панамський канал 1963 р. В 1965 р. СІЩ здійснили збройну інтервенцію в Домініканську Респуб. ліку й придушили виступи народу цієї країни проти американських монополій та місцевої олігархії.
Найбільшим досягненням антиімперіалістичного руху в Латинській Америці після кубинської революції була перемога лівих сил на президентських виборах у Чилі у вересні 1970 р. і прихід до влади уряду Народної єдності ш чолі з Сальвадором Альенде. Значних змін зазнала і зов¬нішня політика країни, принципами якої стали самовиз¬начення народів і невтручання у внутрішні справи інших країн.
Свою зовнішню політику уряд Народної єдності про¬водив послідовно по різних напрямах, одним з яких був розвиток відносин із соціалістичними країнами. Зміцни¬лись і поглибились різносторонні зв'язки з СРСР. Краї¬ни—члени РЕВ зобов'язалися надати допомогу Чилі і будівництві 20 великих промислових об'єктів. Одним із магістральних напрямів зовнішньоекономічної діяльності уряду С. Альенде стало розширення відносин з країнами Латинської Америки. В листопаді 1970 р. були відновлен відносини з Кубою. Період 1970—1973 pp. позначивс суттєвим зближенням обох держав. У квітні 1973 р. УР* Чилі виступив з конкретними пропозиціями відносно Д0' корінної реорганізації структури ОАД.
Сфера міжнародних відносин у Латинській Америці в 50—70-х роках перетворилася на арену жорстокої бороть¬би в якій імперіалістичні сили виступали як опорою для внутрішньої контрреволюції, так і реакційним зовнішнім фактором.
Становлення та розвиток міжамериканської системи
Створення після війни біполярної моделі розвит¬ку світового співтовариства визначило підхід Вашингтона до Латинської Америки. їй відво¬дилась не тільки роль економічного придатка США, а й важливе місце в глобальній стратегії Білого дому, спрямо¬ваній на конфронтацію з СРСР, проти національно-ви¬звольного руху, на утвердження американської гегемонії в повоєнному світі.
Підходи США до Латинської Америки вирізнялися мілітаристським характером.
30 квітня 1948 р. на IX Міжнародній конференції в Боготі (Колумбія) була створена Організація американській держав (ОАД). Нова міждержавна організація виникла на підвалинах Панамериканського союзу, який існував з 1890 р. Згідно з задумом її творців ОАД мала стати зако¬нодавчим і виконавчим механізмом міжамериканської системи, яка формувалася протягом багатьох десятиліть. Вашингтон  розглядав  цю  організацію  насамперед як механізм військово-політичного тиску США на країни регіону й мобілізації їх ресурсів в інтересах стратегії Бі¬лого дому. На кінець 70-х років учасниками ОАД були 29 латиноамериканських держав і США.
В історії ОАД можна виділити кілька етапів, що відо¬бражають стан розвитку міжамериканської системи.
Перший — з 1948 р. до середини 60-х років — етап, коли США домінували в ОАД. До середини 50-х ро¬ків американській дипломатії вдалося нав'язати 12 лати¬ноамериканським країнам двосторонні договори про вій¬ськову допомогу, які значною мірою порушували сувере¬нітет країн, що їх підписали.
В цей період в основу міжамериканської системи було покладено доктрини «несумісності» (пропагувалась нес місність комунізму з принципами міжамериканської сис теми) і «першочерговості» (Рада Безпеки ООН факти* усувалася від розгляду спірних питань, які виникали мі державами—членами ОАД).
Другий етап розвитку ОАД (1964—1972) пов'язаний з проведенням першої реформи цієї організації. На III Надзвичайній міжамериканській конференції (Буенос-Айрес, 1967) був підписаний «Протокол Буенос-Айреса» (набрав сили в лютому 1970 p.), який доповнив стару редакцію Статуту положеннями про посилення соціально-економічної діяльності організації, рівно¬правне співробітництво, інтеграцію тощо, вніс зміни в структуру ОАД.
Початок третьому етапові розвитку міжамериканської системи, що проходив під знаком активізації ДІЙ латиноамериканських країн, поклала III сесія Генераль¬ної   асамблеї   ОАД   (квітень   1973 р.).   На   сесії  була прийнята резолюція, яка висловлювала «загальне невдо¬волення результатами діяльності міжамериканської сис¬теми» і закликала до перегляду не тільки структури, а й доктрин міжамериканської системи з наголосом на необ¬хідності  посилення  соціально-економічної   активності ОАД.
Основні етапи політики США в Латинській Америці
З початком у 1950 р. війни в Кореї, користуючись загостренням міжнародної напруженості, США намага¬лися тісніше прив'язати країни Латинської Америки до своєї агресивної зовнішньої політики.
У своїй латиноамериканській політиці Вашингтон орієнтувався на антидиктаторські режими й надавав їм необмежену підтримку аж до прямого втручання у внут¬рішні справи суверенних держав. Яскравим прикладом є організована США в 1954 р. інтервенція проти Гватемали.
Вторгнення американських морських піхотинців у домініканську Республіку в 1965 р. означало відродження в політиці США методів «великого кийка» та «дипломатії канонерок».
З приходом до влади в 1979 р. адміністрації Д. Карте¬ра   демократична   партія   США   спробувала   піднести престиж Вашингтона в Латинській Америці й у всьому світі шляхом проголошення кампанії із захисту «прав людини», засудження реакційних диктатур та оптимізації відносин   зі   своїми  латиноамериканськими  сусідами. Однак ішлося здебільшого про надання диктаторським режимам  дещо   «респектабельнішого»   характеру,   аби заспокоїти критиків їхньої недемократичної діяльності. В 1977 р. після тривалих і складних переговорів між США І Панамою був підписаний новий договір про Панамський канал, який у 1999 р. має перейти під повне управління цієї латиноамериканської держави.
Латиноамериканська інтеграція
У 1968 р. держави Карибського басейну створили Ка¬рибську асоціацію вільної торгівлі (КАВІ), яка в 1973 р. трансформувалась у Карибський спільний ринок (КСР), а також Східно-Карибський спільний ринок (СКСР), який згодом перетворився в Організацію східнокарибських держав (ОСКД). У 1969 р. Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор, Чилі об'єдналися в Андську групу.
Наприкінці 60-х і на початку 70-х років у Латинській Америці широкого розвитку набуває боротьба за еконо¬мічну незалежність і справжній суверенітет, що набрала особливої сили в Чилі (при уряді Сальвадора Альенде), в Перу (при уряді Веласко Альварадо), а також в Еквадорі, Аргентині, Панамі й на Ямайці.
З'явились нові тенденції в підході до іноземного ка¬піталу, що дістали офіційне визнання в 1967р. на зустрічі президентів латиноамериканських країн у Пунта-дель-Есті (Уругвай). У прийнятій учасниками зустрічі декларації вказувалось, що інтеграція має повністю слугувати інте¬ресам Латинської Америки, і підкреслювалося, що «іно¬земні компанії тільки тоді зможуть відігравати важливу роль у досягненні мети інтеграції, коли вони будуть скорятися латиноамериканським планам розвитку».
У 70-ті роки, з поглибленням процесу інтеграції й збільшенням кількості об'єктів, що підлягали спільному управлінню, досконалішою ставала шституційно-політична структура, ширші можливості відкривалися для узгод¬жених політичних акцій країн-учасниць. В Андській групі, в Карибському спільному ринку, ЛАВТ, Організації східнокарибських держав з'явилися спеціальні органи, покликані формувати зовнішню політику інтеграційних об'єднань. В Андській групі був створений парламент..
До Ла-Платської групи, створеної в 1967 p., ввійшли Аргентина, Бразилія, Болівія, Парагвай та Уругвай. До¬говір, який підписали країни-члени, не передбачав ні створення спільного ринку, ні лібералізації торгівлі. Су¬перечності між країнами-учасницями, нестача фінансо¬вих засобів, небажання Бразилії та Аргентини брати на себе тягар економічного розвитку молодших партнерів — усе це тривалий час заважало співробітництву країн з освоєння басейну Ла-Плати. Тільки в 1979 р. Аргентина, Бразилія та Парагвай підписали першу велику угоду про спільне будівництво гребель на прикордонних річках.
Амазонський пакт був створений 1978 р. Договір про «амазонське співробітництво» підписали Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Суринам та Еквадор. Ці країни зобов'язалися спільними зусиллями досліджувати, освоювати й охороняти природні ресурси басейну Амазонки. В липні 1981 р. в Перу відбулася перша нарада на рівні міністрів країн-учасниць, на якій розглядалися питання розвитку Амазонського пакту.
Країни Латинської Америки і НМЕП
У квітні-травні 1974 р. на 6 спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята Декларація і Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку, які стали серьозним політичним здобутком країн, що розвиваються.
Програма нового міжнародного економічного порядку (НМЕП) посіла одне з центральних місць у зовнішньополітичній діяльностілатиноамериканських держав.
Виступивши серед ініціаторів руху за НМЕП, держави регіону сподівалися шляхом його встановлення полегшити вирішення таких взаємопов’язаних питань, як утвердження необмеженого суверенітету над своїми природними ресурсами, включаючи право на їх націоналізацію, а також поширення цього суверенитету на ресурси континентинентального шельфу й Світового океану, обмеження НЄ пансії транснаціональних корпорацій (ТНК), контроль за їхньою діяльністю та її регулювання на основі націо¬нального законодавства.
Важливим напрямом боротьби латиноамериканських країн за встановлення НМЕП стала реалізація суверенно¬го права на націоналізацію власності іноземного капіталу й обмеження діяльності ТНК.
У1974 р. до створеної Міжнародної асоціації боксито-видобувних країн увійшли такі латиноамериканські країни, як Домініканська Республіка, Гаїті, Гайана, Ямайка та ^-Уринам.
У1975 р. сформувалася Асоціація латиноамериканських і карибських держав—експортерів цукру, яка об'єднала 22 країни. В цей же період виникли Союз країн—експор¬терів бананів та Латиноамериканська асоціація виробників м 'яса. Як правило, такі «сировинні антикартелі» мали на меті захист цін на свою продукцію і боротьбу з маніпу¬ляціями міжнародних концернів на світовому ринку кофе.
27. Міжнародні відносини в світі на сучасному етапі (90-х pp. XX ст. - поч. XXI ст.)
У сучасних умовах традиційні методи дослідження міжнародних відносин досить часто виявляються недостатніми. Це пояснюється не тільки небувалим зростанням масштабів міжнародних відносин, але й їх дедалі більшим впливом на політику кожної держави та на розвиток усього людства. Важливу роль відіграв і розпад у XX ст. колоніальної системи. На світовій арені виникла значна кількість історично молодих національних держав, які внесли в міжнародне життя свою культуру, свої принципи. При розгляді міжнародних відносин необхідно виділити два комплекси проблем: один пов’язується із внутрішньосистемними процесами, другий включає процеси, що виникають внаслідок відносин системи із зовнішнім середовищем. Одна з основних специфічних особливостей міжнародних відносин і зовнішньої політики в порівнянні з внутрішньою політикою і внутрішніми відносинами держав – це відсутність єдиного центру міжнародної влади, що була б світовим еквівалентом державної влади. У міжнародних відносинах держава вважається найважливішим, ефективним суб’єктом їх реалізації. Сучасні держави перебувають у більш складній, різнобічній і суперечливій взаємодії з міжнародним середовищем, їх зовнішня політика постійно та активно впливає на систему міжнародних відносин. Вплив системи міжнародних відносин на окремо взяту державу і суспільство реалізується за трьома основними напрямками. Cистема міждержавних відносин на глобальному і регіональному рівнях для кожної держави створює комплекс об’єктивних матеріальних та духовних (в тому числі політичних) зовнішніх умов життєдіяльності. Вступаючи у міждержавні стосунки, будь-яка держава зустрічається з уже сформованою практикою реалізації різних конкретних видів відносин: визначені певні світові ринки товарів, світові, регіональні, економічні, військові, військово-політичні й інші союзи, угруповання тощо. На світовій арені держава, переслідуючи власну мету, зобов’язана враховувати, поважати вже існуючу об’єктивну дійсність, прагнути використовувати її сприятливі можливості, намагатися відгородитися від негативних аспектів міжнародного життя тощо. В результаті внутрішні процеси в такій державі відчувають прямий чи непрямий вплив міжнародної об’єктивної реальності. По-друге, зовнішні впливи на державу і суспільство виявляються і на такому всезростаючому за важливістю напрямку, як поширення світових інформаційних потоків. По-третє, система міжнародних відносин у певному сенсі має визначальний вплив не лише на зовнішню політику, але й на інші форми поведінки держав-суб’єктів міжнародних відносин. Можна виділити дві групи суб’єктів міжнародних відносин. Перша: національні (нації, етноси, класи, профсоюзи, молодіжні, жіночі та інші об’єднання). Друга: інтернаціональні (групи держав, міжнародні системи і рухи).