Східній Азії, на відмову країн субрегіону від блокової політики, вказувала на тимчасовість перебування всіх іноземних військових баз у регіоні, АСЕАН почала розцінюватися Москвою як потенційно корисне угруповання, здатне прискорити відхід Заходу з регіону.
Водночас у середині 70-х років серйозне занепокоєння СРСР викликали зміни в політиці країн АСЕАН щодо КНР, що виявилося в установленні Малайзією, Таїландом і Фшгаїінами дипломатичних відносин з Пекіном. Зміцнення позицій КНР у Південно-Східній Азії зводило нанівець радянські переваги в цьому регіоні-Радянський Союз вніс певні корективи у свою асеанську політику, яка стала більш стриманою. Чергове потепління в середині 1978 р. в радянсько-асеанівськнх відносинах заступило різке похолодання у зв'язку зі ставітенням Радянського Союзу до вторгнення в'єтнамських військ у Камбоджу в 1979 р. Москва стала об'єктом критики асеанівських столиць, які, у свою чергу, подавалися радянською пропагандою як слухняні маріонетки Вашингтона.
Таким чином, протягом свого більш ніж десятирічного існування АСЕАН перетворилася на важливий політичний і певною мірою економічний фактор розвитку регіональних процесів у Південно-Східній Азії. Помітно підвищився її авторитет і на міжнародній арені. На тому етапі розвитку країни АСЕАН стикалися з необхідністю вирішення багатьох складних міжнародних і регіональних проблем. Це було пов'язане з тим, що Південно-Східна Азія залишалася осередком політичної й воєнної напру¬женості, зоною затяжних регіональних конфліктів.
КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ АЗІЇ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
• Міжнародна позиція Індії й основні напрями її зовнішньої політики
Наслідком розпаду світової колоніальної системи, що розпочався відразу по закінченні другої світової війни, стала поява на політичній карті світу молодих незалежних держав, серед яких особливе місце поСША Індійська Республіка. Вже перші кроки моло¬дої держави на міжнародній арені засвідчили її намір твердо стояти на власних ногах і співробітничати як рівна з рівними з усіма, хто бажав співпраці з нею. Індія центр Азії, міст між Сходом і Заходом, Північчю і Півд¬нем, сполучна ланка між Південно-Східною і Південно-Західною Азісю, а також між Центральною і Південною Азією. Політика неприєднання і мирного співіснування, яку започаткував і послідовно втілював у життя Д. Неру, його прагнення закласти за допомогою науково-техніч¬ного прогресу підвалини сучасної держави, стимулювати економічний розвиток країни, здійснювати прогресивні соціальні перетворення викликали інтерес у багатьох мо¬лодих незалежних держав.
На середину 50-х років визначилися в головних рисах міжнародна позиція Індії й спрямування її зовнішньої політики. Індія активно виступила проти політики Заходу в Азії, яка полягала в насадженні військово-політичних блоків і союзів, наданні азіатським країнам військової допомоги й створенні на їхніх територіях іноземних військових баз. Індійське керівництво слушно вважало, що така політика нав'язує азіатському континентові участь у «холодній війні», протиставляє азіатські народи один другому і, що найважливіше, суперечить інтересам їхньо¬го мирного розвитку. Індія почала активно налагоджу¬вати широкі дружні зв'язки з азіатськими країнами, в яких при владі перебували прогресивні режими, а також із соціалістичними країнами, зокрема з СРСР. В основі самостійної зовнішньої політики Індії лежали національ¬ні інтереси індійської держави: необхідно було зберегти мир, уникнути участі в протиборстві двох суспільно-політичних систем, щоб забезпечити максимально спри¬ятливі міжнародні умови для здійснення головного за¬вдання — незалежного політичного й економічного розвитку.
Основними загальнонаціональними проблемами Індії середини 50-х років стали прискорений і всебічний роз¬виток національної економіки, подолання успадкованої від колоніалізму загальної відсталості, злиденності й залежного становища на світовому капіталістичному ринку, зв'язку з інтегруванням країни в систему світового капіталістичного господарства правлячі кола Індії сподівалися на одержання необхідних для економічного розвитку коштів від капіталістичних країн, передусім США. В той період західні держави сподіваючись зв'язати Індію вшськово-політичними зобов'язаннями, виступили із засудженням індійського кур¬су неприєднання як «аморального» й недалекоглядного. Проте індійський підхід до цього питання докорінно від¬різнявся від західного: в Індії не вважали, що міжна¬родний комунізм приховує суттєву загрозу для країни.
Демонструючи незалежність своєї зовнішньої політики, Індія стала однією з перших країн «третього світу», яка пішла на зближення з соціалістичними країнами. Це не тільки дало змогу підірвати монополію Заходу на тех¬нічний досвід, а й змусило країни розвинутого капіталіз¬му надати Індії широку допомогу в будівництві об'єктів промисловості й електроенергетики, а також пом'якшити умови її надання. Намітилося зближення Індії з соціаліс¬тичними країнами з таких проблем, як роззброєння, підтримка представництва КНР в ООН, послаблення міжнародної напруженості, боротьба проти курсу Заходу на створення військово-політичних пактів в Азії, проти надання ним військової допомоги своїм азіатським союзникам, розміщення на їхніх територіях іноземних військових баз тощо.
Однак економічні відносини Індії з соціалістичними країнами, зокрема з СРСР, аж до 1955 р. розвивалися порівняно повільно. 2 грудня 1953 р. була підписана пер¬ша індійсько-радянська торговельна угода терміном на п'ять років. Хоча ця угода відкривала можливості для отримання Індією продукції радянського машинобуду¬вання, деякі індійські державні діячі, розраховуючи пере¬дусім на підтримку Заходу, не прагнули до одержання радянської допомоги. Тим часом відмова Міжнародного банку реконструкції й розвитку в наданні допомога в будівництві металургійних заводів і невигідні умови угоди з західнонімецькими фірмами «Крупп» і «Демаг» про будівництво одного з трьох запланованих заводів посилити інтерес індійського уряду до пропозиції СРСР з цього ригання. 2 лютого 1955 р. була підписана індійсько-радянська угода про радянську участь у будівництві в Бхілаї металургійного заводу потужністю 1 млн т сталі на рік з перспективою подальшого розширення заводу в 2 5 раза й надання Індії кредиту в 647 млн рупій з розра¬хунку 2,5 % річних з наступним погашенням його постав¬ками індійських товарів. Такі умови не мали прецеденту в практиці відносин Індії з західними країнами. Швидкий розвиток індійсько-радянських відносин спонукав західні держави переглянути їхню економічну політику з ураху¬ванням індійських інтересів.
Становлення співробітництва Індії з Радянським Со¬юзом та іншими соціалістичними країнами мало важливе значення для утвердження Індії на світовій арені. Цьому значною мірою сприяли взаємні обміни урядовими де¬легаціями на найвищому рівні. В червні 1955 р. відбувся візит в СРСР прем'єр-міністра Індії Д. Неру, а в листо¬паді—грудні того самого року — візит-відповідь радян¬ської урядової делегації на найвищому рівні. В ході пере¬говорів на урядовому рівні були закладені основи еконо¬мічного, політичного й культурного співробітництва двох
країн на довгі роки.
В грудні 1961 р. індійський уряд ужив заходів, спрямо¬ваних на звільнення територій Гоа, Даман та Діу, щ0 залишались португальськими колоніальними анклавами на індійській землі. Рішення про визвольні дії на вка¬заних територіях було прийняте індійським урядом у зв'язку з посиленням загрозливих воєнних приготувань Португалії для утримання за собою Гоа, Даману та Діу, охоплених антиколоніальною боротьбою. Відчайдушна спроба західних держав протягнути в Раді Безпеки ООН резолюцію з вимогою «негайно припинити воєнні дії й від¬вести збройні сили Індії» не увінчалась успіхом завдяки рішучій позиції Радянського Союзу, підтриманого краї¬нами, що звільнились від колоніального гноблення.
Індії належала вирішальна роль у тому, що політика неприєднання була визнана міжнародною спільнотою як активний миролюбний курс країн, що визволились. Саме з ініціативи Індії, Індонезії та Югославії 1—6 вересня 1961р. в Белграді відбулася Перша конференція глав урядів і країн, що не приєднались. Індія дотримувалась такого розуміння неприєднання, яке передбачає активний вплив країн, що не приєднались, на глобальні проблеми й не обмежується антиколоніальними позиціями, як вважало багато інших учасників руху неприєднання. Власне під впливом Індії в рішеннях конференції першочергове зна¬чення було надане загальним проблемам забезпечення миру, роззброєння та недопущення війни. Індійська по¬літика неприєднання опинилася під вогнем атак західних країн, які перейшли до прямої дискредитації політики неприєднання з різних аспектів у цілому й індійського зокрема залежно від специфіки міжнародної ситуації. Нові спроби примусити Індію відмовитись від неприєд¬нання й зорієнтувати свою політику на військово-полі¬тичне співробітництво з Заходом збіглися із загостренням індійсько-китайських суперечностей.
Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р. та його вплив на міжнародні відносини в Південній Азії
Індія вітала перемогу народної революції в Китаї їй проголошення 1 жовтня 1949 р. Китайської ■ Народної Республіки. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років, на відміну від багатьох азіатських країн, вона не виявляла побоювань у зв'язку з тради¬ційним експансіонізмом і шовінізмом Китаю, який у минулому виказував свої претензії на сюзеренітет і навіть суверенітет над багатьма країнами Південної й Швденно-Східної Азії. Індійський уряд виходив з того, що в мину¬лому дві країни підтримували дружні відносини, хоч їхні окремі райони були загарбані іноземними державами й поділені на сфери впливу, і прагнув докладати чесних і щирих зусиль для розвитку дружби й співробітництва з великим сусідом. Уже в 1947—1950 pp. Індія намагалася переконати Китай у необхідності досягнення мирної до¬мовленості з далай-ламою в Тибеті. Проте спроби Індії мирно врегулювати тибетську проблему були розцінені в Пекіні як втручання у внутрішні справи Китаю і ви¬кликали різкі заяви на її адресу. Проте не Індія, а західні держави постачали зброю і провокували певні тибетські верстви на повстання проти нового пекінського уряду.
Індійсько-китайські переговори з тибетського питання проходили з 23 грудня 1953 р. до 29 квітня 1954 р. Пере¬говори були складними, але врешті-решт сторони дійшли згоди і 28 червня 1954 р. підписали Угоду про торгівлю і відносини між Тибетським районом Китаю і Індією. В пре¬амбулі цієї угоди вперше були проголошені п'ять принципів мирного співіснування («панча шила»), на базі яких Індія почала будувати свої міжнародні відносини. Ці принципи зводяться до такого: взаємна повага територіальної цілісності й суверенітету; взаємний нена¬пад; невтручання у внутрішні справи один одного; рівність і взаємна вигода; мирне співіснування.
Індійсько-китайські відносини середини 50-х років складались як відносини добросусідства й співробітництва. Проте Пекін, взявши курс на завоювання в перспективі абсолютного лідерства Китаю в «третьому світі», починає розглядати Індію, дру¬гу за величиною і значенням азіатську державу, як основ¬ного супротивника й суперника у своєму прагненні до керівництва Азією. Політична боротьба проти зростаючо¬го впливу Індії в азіатському регіоні набирає різних форм.
Невизначеність індійсько-кигайського кордону спричинила, починаючи з липня 1955 p., численні збройні сутички між прикордонниками двох країн. У вересні 1957 р. КНР закінчила розпочате в 1954 р. будівництво автодороги, яка, зв'язавши Тибет із Синьцзяном, у знач¬ній своїй частині, на думку індійської сторони, пройшла по території Індії. На офіційні протести Делі відносно будівництва Китаєм дороги на індійській території ки¬тайська сторона відповіла заявою про належність ука¬заних територій КНР, підкресливши при цьому, що лінія кордону між КНР і Індією ще не визначена і підлягає переглядові й уточненню.
Розбіжності відносно конкретної лінії кордону між Індією і КНР і особливо заява китайської сторони про необхідність перегляду в цілому кордонів між двома краї¬нами викликали в Індії серйозну стурбованість і протест, хоча обговорення проблеми в межах закритих диплома¬тичних контактів тривало. Цей територіальний спір набув особливого політичного змісту й міжнародного значення у зв'язку з різким погіршенням індійсько-китайських від¬носин, спричиненим загостренням обстановки в Тибеті, де в березні 1959 р. розпочався антикитайський збройний виступ, придушений військовою силою. Республіка Індія прийняла значну частину біженців з Тибету на чолі з далай-ламою і надала їм політичний притулок, що викли¬кало різке незадоволення Пекіна. Слід підкреслити, що, надаючи далай-ламі притулок, індійський уряд чітко за¬стережив, що він не повинен займатися ніякою політич¬ною діяльністю. З виходом китайських збройних сил у прикордонні райони інциденти на шдійсько-китайському кордоні почастішали.
Пропагандистська кампанія з дискредитації індійської зовнішньої й внутрішньої політики набула широкого роз¬маху і в Китаї. Ця цілеспрямована пропаганда проти Індії при одночасному розширенні китайсько-пакистанських зв'язків свідчила про те, що в роздутому Пекіном до міжнародної проблеми спорі про кордони з Індією він не стільки справді намагався досягти прикордонного врегу¬лювання, скільки ставив собі політичну мету — дискреди¬тувати міжнародну політику Індії, особливо в афро-азіат-ському світі, до такої міри, щоб підірвати її позиції як визнаного лідера політики неприєднання. Водночас на словах Пекін заявляв про необхідність мирними засобами шукати розумне й прийнятне для обох сторін вирішення прикордонних спорів, підкреслюючи надзвичайне зна¬чення китайсько-індійської дружби для миру в Азії й у всьому світі. Запропонована ним як паліативний захід до загального врегулювання спору схема додержання прин¬ципу «ліня фактичного контролю» не дістала підтримки індійської сторони. Делі висунув свій варіант відведення збройних сил і воєнного роз'єднання, який передбачав додержання існуючого кордону у відповідності з картами, а не принципом «лінії фактичного контролю», що нав'я¬зувався китайською стороною.
Керуючись прагненням до нормалізації становища на кордоні, прем'єр-міністр Індії Д. Неру запросив у квітні 1960р. в Делі прем'єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая для обговорення розбіжностей із прикордонних питань. Сторони виклали свої погляди з територіальних спорів, що, проте, не привело до їхнього врегулювання. Не дала результатів і вереснева 1960 р. зустріч двох прем'єрів У Пекіні, що відбулась у відповідності з досягнутою в Делі домовленістю.
Протягом 1961 р. знову активно стало порушуватися нетривале затишшя, що встановилося на кордонах двох країн у період індо-китайських переговорів. Після виник¬нення в липні 1962 р. загрозливого становища в районі Ладакху 8 вересня 1962 р. китайські війська перейшли «лінію Макмагона», що було сприйнято в Індії як розши¬рення китайської агресії. Індійські війська не змогли стримати китайського наступу й змушені були відступити. Розв'язуючи агресію проти Індії в розпал «карибсь¬кої кризи», пекінське керівництво, певно, вважало, що зайняті своїми справами «наддержави» навряд чи змо¬жуть у цей час приділити Індії належну увагу.
В умовах відступу індійської армії уряд Д. Неру звер¬нувся до всіх країн із проханням надати допомогу у відсічі китайській агресії. США й Великобританія негай¬но розпочали поставки в Індію зброї, боєприпасів та військового обладнання. Вашингтон так швидко прий¬шов на допомогу Індії, що навіть не дочекався укладення офіційної угоди між двома країнами. Перша партія американської зброї була доставлена 3 листопада, а дво¬стороння індійсько-американська угода підписана лише 14 листопада. Важливо підкреслити, що навіть у цій складній для Індії обстановці китайської агресії Д. Неру заявив у парламенті, що військові поставки Заходу здійс¬нюватимуться без будь-яких умов і політичних зобов'я¬зань з боку Індії перед країнами, що надають допомогу. Що стосується СРСР, то його уряд заявив, що головним є завдання побороти чад війни й розпочати переговори про мирне врегулювання, доклавши зусиль до ухвалення взаємоприйнятного рішення на основі розуміння й спів¬робітництва. Однак розширення китайської агресії проти іЩЩ змусило Москву зайняти активнішу позицію щодо конфлікту. Виявленням чіткої проіндійської позиції стали вщкрита радянська критика Китаю у зв'язку з розпоча¬тою ним збройною акцією проти Індії й відмова поділити китайські аргументи та позицію в конфлікті.
Досягнувши в ході агресії проти Індії тих рубежів, які китайський уряд уважав кордонами КНР, 20 листопада 1962 р. він в односторонньому порядку заявив про при¬пинення вогню і намір розпочати з 1 грудня відведення своїх військ на 20 км від лінії фактичного контролю, що склалася на 7 листопада 1959 р. Індійській стороні було запропоновано здійснити аналогічний відхід і суворо до¬тримуватись статус-кво, а на випадок його порушення Китай залишав за собою право завдати відповідного уда¬ру. Загострення відносин між Індією і КНР розглядалося більшістю афро-азіатських країн як надзвичайно небезпечний поворот у міжазіатських відносинах, що міг при¬звести до розколу в їхніх рядах. З ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962 р. в Коломбо відбулася конференція шести країн, що не приєднались (Бірма, Гана, Єгипет, Індонезія, Камбоджа та Шрі-Ланка), на якій були вироблені пропозиції, представлені згодом Індії й КНР як платформа для прямих двосторонніх переговорів з метою
точного припинення вогню і мирного розв'язання ^«кордонного спору. Уряд Індії прийняв ці пропозиції в ілому а китайська сторона — із застереженнями з ряду ПУНКТІВ тлумачення», що, звичайно, не сприяло віднов¬ленню прямих політичних контактів. Зберігши за собою захоплену територію в західному секторі (Ладакх), Китай водночас мусив залишити окуповані райони східного сек¬тора, оскільки лінії його комунікацій виявилися надто розтягненими, що не давало змоги підтримувати тилове
забезпечення.
Таким чином, індійсько-китайські відносини вкрай погіршилися, хоч офіційні дипломатичні відносини між двома країнами не були розірвані. Сфера розбіжностей між ними почала розширюватись і ускладнюватися в міру переходу пекінського керівництва до підтримки пакис¬танської сторони зі спірних індійсько-пакистанських пи¬тань, і передусім з кашмірської проблеми.
Поразка у збройному конфлікті з Китаєм змусила Ін¬дію усвідомити необхідність зміцнення своєї обороно¬здатності, якій вона раніше приділяла недостатньо уваги. Індія розпочала негайне здійснення програм нарощуван¬ня оборонного потенціалу, в чому їй надавали допомогу Австрія, Нова Зеландія, Франція, Італія, ФРН, Велико¬британія та США. Особливо значних розмірів набула військова допомога з боку Великобританії й США.Необхідно зазначити, що хоча західні країни й заявит, про свою підтримку Індії у збройному конфлікті з КНР • почали надавати допомогу з метою зміцнення її оборо нездатності, вже дуже швидко вони, з ініціативи Великобританії, зробили спробу натиснути на Делі, аби примусити Індію вступити в переговори з Пакистаном з кашмірського питання. Зі своєї сторони Пакистан, не пропускаючи нагоди домогтися вирішення кашмірської проблеми на свою користь, висловлював різкий протест проти надання Індії американської військової допомоги у вигляді зброї та обладнання. Пакистанські правлячі кола стверджували, що Індія використовує інцидент із Китаєм з метою одержання великих об'ємів військової допомоги від США, і висловлювали побоювання, що вона застосує отриману зброю проти Пакистану.
Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не привівши до врегулювання прикордонних спорів, спри¬чинив тривалу політичну конфронтацію між двома краї¬нами. На кордоні двох країн відбувалися постійні сутич¬ки індійських і китайських військ. Під час пакистано-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану.
Затяжна індіисько-китаиська конфронтація ускладню¬вала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Пе¬реконавшись у неможливості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пекінське керівництво поча¬ло прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час роз¬мови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Економічні від¬носини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам на¬дійний ринок збуту.
Індійсько-пакистанський збройний конфлікт 1971 р. справив значний вплив на подальший розвиток подій у Південній Азії. Поразка Пакистану серйозно послабила в цьому районі позиції Китаю, який надавав Ісламабадові підтримку практично з усіх основних проблем пакистано-індійських відносин, у тому числі й з кашмірського пи¬тання. Проведена з ініціативи Індії індійсько-пакистансь¬ка зустріч на найвищому рівні в Сімлі влітку 1972 р., на якій були визначені шляхи вирішення спірних проблем у двосторонніх відносинах, сприяла певному потеплінню міжнародного клімату в цій частиш світу. В цих умовах почало виявлятися прагнення Індії й Китаю знизити рі¬вень міждержавної конфронтації. З ініціативи прем'єр-міністра Індіри Ганді в 1976 р. дипломатичне представ¬ництво Індії в Китаї знову отримало статус посольства, поліпшилися двосторонні політичні відносини. На початку лютого 1979 р. відбувся візит до Пекіна індійського міністра закордонних справ. Цей візит, перерваний у зв'язку з китайською агресією проти Со¬ціалістичної Республіки В'єтнам, дістав неоднозначну оцінку в індійських політичних і правлячих колах. Якщо лідер створеної на початку 1978 р. партії Індійський національний конгрес (І) Індіра Ганді заявила, що візит індійського міністра закордонних справ до Пекіна тільки дав нагоду образити Індію, то сам міністр стверджував, що його візит приніс певну користь і ним було покладено початок відлиги в шдо-китайських відносинах.
Подальший розвиток індійсько-китайських відносин відбувався в руслі нових тенденцій, що позначилися в зовнішній політиці КНР на початку 80-х років. У своїй новій зовнішньополітичній стратегії Пекін відводив чіль"
Q місце примиренню з Індією. Орієнтація на віднов¬лення добросусідських відносин з КНР почала усталю¬ватися і в індійських правлячих колах. З нормалізацією іддійсько-китайських відносин офіційний Делі пов'язу¬вав можливість зменшення економічного й політичного тягаря оборонних заходів, зокрема пов'язаних з утриман¬ням великої армії вздовж індійсько-китайського кордону.
9 Вплив кашмірської проблеми на індійсько-пакистанські відносини
Умови, що склалися в Пакистані після проголошення його незалежною державою, нагально вимагали широко¬го і всебічного розвитку національної економіки, підви¬щення життєвого рівня населення країни. Досягнення цих цілей було можливим лише шляхом глибоких соці¬ально-економічних перетворень, ліквідації колоніальних та доколоніальних пережитків у всіх сферах життя па¬кистанського суспільства, демократизації суспільного и політичного життя, проведення самостійної зовнішньої політики, розвитку широких зв'язків і взаємовигідного -Пшробітництва з усіма країнами, незалежно від їхнього Усгильного устрою. Проте правлячі кола Пакистану не диснили якихось серйозних соціально-економічних пе-орень) вони виявилися нездатними створити сприятливих умов для розвитку капіталізму в країні, налагодити взаємовигідне співробіт¬ництво з якомога ширшим колом країн.
Перебуваючи при владі, напівфеодальна поміщицька верхівка й велика буржуазія Пакистану спрямували дер¬жавну політику на зміцнення своїх позицій у країні. Вони нехтували інтересами не тільки широких народних мас, а й інтересами інших груп панівних класів, які були тіс¬ніше пов'язані з капіталістичним підприємництвом, праг¬нули прискореного розвитку капіталізму в Пакистані, а отже й певної модернізації суспільства. До цих груп на¬самперед належали зростаюча промислова буржуазія і досить широкий прошарок середніх поміщиків. В умовах внутрішньої нестабільності правлячий блок Пакистану зробив ставку на зовнішню підтримку й допомогу у ви¬рішенні як економічних, так і зовнішньополітичних проблем, зокрема спорів з найближчими сусідами. Як відомо, в процесі поділу Британської Індії виникла низка складних проблем між Індією і Пакистаном, найваж¬ливішими серед яких були визначення кордонів двох дер¬жав, розподіл вод річки Інд та державна належність кня¬зівства Кашмір.
Уже за кілька місяців після досягнення Пакистаном незалежності між ним і Індією вибухнув збройний конфлікт, спричинений неврегульованістю кашмірського питання. Цей конфлікт містив елементи територіальних спорів, що сконцентрувалися в основному навколо проб¬леми Кашміру, яка протягом більш як півстоліття за¬лишається кризовою точкою у взаємовідносинах між Ін¬дією і Пакистаном. Індійсько-пакистанський спір є не тільки внутрішньою проблемою двох держав, а й регіо¬нальним конфліктом, яким його визнали після індійсько-китайської війни 1962 р.
Географічне положення Кашміру визначає його вагу для міжнародної безпеки Індії, її економіки та зв'язків з іншими країнами. Цими самими параметрами зумов¬люється і важливість Кашміру для Пакистану. Для Індії втрата Кашміру не тільки означатиме втрату родючої И населеної Кашмірської долини, а й позбавить підстав претензії Індії на район Аксай Чин, а також поставить під загрозу контроль над Пенджабом. Для Пакистану втрата Кашміру означатиме втрату сухопутного зв'язку з Китаєм -найважливішим його союзником в Азії, а також загрожуватиме його присутності в стратегічно важливих районах на кордонах з Афганістаном і Китаєм. Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави.
Пакистан не пов'язаний так щільно історично й еко¬номічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.
Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням ЗО жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських пле¬мен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголо¬шенням З червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в ньому його активно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобри¬танії й США пояснюється прагненням установити контроль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти
Пакистано -індійський збройний конфлікт через Кашмір продовжувався понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії ООН удалося досягнути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з резолюціями Ради Безпеки ООН від 13 липня 1948 р. і січня1949 р. була встановлена лінія припинення вогню, було розділено князівство Джамму і Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною. До Пакистану відійшли контрольовані збройними силами західні й північні райони князів, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини князівства відійшли до Індійської Республіки. Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила загроза посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її розпаду. Всі подальші спроби ООН урегулювати розбіжності між Індією і Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефектив¬ними.
В 1951—1952 pp. індійський уряд створив Конститу¬ційну асамблею штату Джамму і Кашміру для визначення його майбутнього, що викликало незадоволення Пакис¬тану й різку критику з боку США. В лютому 1954 р. вказана Конституційна асамблея одностайно ратифіку¬вала рішення про приєднання штату до Індії. Після під¬писання в травні 1954 р. Пакистане-американського дого¬вору про взаємодопомогу в галузі оборони ставлення Заходу до кашмірського питання зазнало змін. З цього року США розпочали постачання озброєнь своєму союзнико¬ві, що, на думку індійської сторони, «не могло бути роз¬цінене інакше, як втручання в шдійсько-пакистанський конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 p.». Пакистан і Кашмір набували великої ваги для США як військовий оплот проти поширення комунізму в Азії. Ось чому при обговоренні кашмірського питання в Раді Без¬пеки ООН у 50-ті роки англо-американський блок під¬тримував позицію Пакистану.
Відверто пропакистанська позиція англо-американсь-кого блоку в Раді Безпеки завела врегулювання кашмір¬ської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на пос¬тупове усунення ООН від участі в кашмірському врегу¬люванні, даючи згоду обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.
В 1959—1969 pp. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд невре-гульованих проблем. Серед них були численні прикор¬донні питання, врегульовані в межах січневої I960 Р-індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розпо¬ділу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.
Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загос¬трення дещо приглушених у попередні роки суперечнос¬тей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-кятайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962 р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо кашмірської проблеми на основі визнання лінії припи¬нення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сто¬рін провести переговори з метою визначення й уточнен¬ня кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти не¬законної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в ООН про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Па¬кистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського пи¬тання.
Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ус¬кладнила її міжнародне становище й певним чином пос¬лабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакиста¬ном з урахуванням домагань останнього висувалось Захо¬дом як одна з умов надання Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулювання в індійсько-пакистанських розбіжностей.
Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962 р. Індія розпо¬чала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія Шінла на переговори, сподіваючись зменшити напру¬женість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану не дала сторонам змогу дійти згоди. Переговори були значною мірою зумовлений тими кроками до взаємного зближення, які в цей робили Пакистан і КНР. На кінець 1963 р. центр напруженості переміщається на індопакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки спостерігалися періоди певного потепління.
Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність сторін' використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р сталися серйозні збройні сутички між військами Індц й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посе¬редництва англійського уряду. 30 червня 1965 р. була до¬сягнута, індійсько-пакистанська угода про припинення вог¬ню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.
Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-па кистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джам-му і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів ООН у Кашмірі з приводу порушен¬ня лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря ООН із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти «індійського ярма», відхилили звинува¬чення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії при¬пинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утри¬мувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка артилерія та авіація.
Індійсько-пакистанський конфлікт викликав занепо¬коєння світової громадськості і з самого свого початку опинився в центрі міжнародної уваги. На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки ООН 4 і 6 вересня 1965 р. були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 2W (1965), які закликали обидві сторони до негайного при¬пинення вогню і відведення військ на вихідні позиції-Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання
ддлнення воєнних дій з питанням «гідного врегулю¬вання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не вибитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогаю 22 вересня і по¬дальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припи¬нений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогни¬ща на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і СЩА. Сконцент¬рувавши свої зусилля на досягненні негайного припи¬нення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.
Незважаючи на припинення вогню, загроза перерос¬тання двостороннього конфлікту в міжнародний залиша¬лася реальною. Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном про¬вокаційно проголосило свою цілковиту підтримку остан¬нього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «дру¬гий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведеш на позиції, які вони зай¬мали до 5 серпня 1965 р.
В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посе¬редника в урегулюванні індійсько-пакистанського конф¬лікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про Добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Па¬кистаном і порадили їм прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прийом радянську пропозицію без будь-яких попередніх Умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Піастрі і президента Узбекистана Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особлив увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації йдеться про відмову сторін від застосування сили та мип не врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.
Своєю участю у врегулюванні індійсько-пакистансь-кого конфлікту Москва створила важливий політичний прецедент у міжнародних відносинах. Цього разу не тільки Захід і країни, до яких Індія традиційно зверталась у моменти криз, а й ООН була усунута від участі у вирішенні проблем цього стратегічно важливого регіону. Вашингтон, заявляючи про бажання принести мир на розкраюваний війною півострів, стояв на тому, що шлях до цього лежить через ООН. Дипломатичне втручання Москви заблокувало й китайську участь у врегулюванні конфлікту, в якому Пекін мав на меті свої інтереси. Мос¬ква здобула важливу дипломатичну перемогу і значно просунулась вперед у справі формування спільної позиції з країнами субконтиненту на міжнародній арені.
Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов'язувані з ними надії не виправ¬далися. На думку фахівців, головною причиною неефек¬тивності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.
Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки і Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.
Бангладешська криза
П
ідписані в Ташкенті в січні 1966 р. індійсько-пакистанські угоди на певний час пригасили гостроту у двосторонніх відносинах країн Індостану Встановилась атмосфера стриманого оптимізму, вперше з'явилася надія, що Індія і Пакистан зуміють звернути зі шляху конфліктів і жити в мирі й дружбі. Проте породжені Ташкентом надії виявились ілюзією: взаємні звинувачення знову почали затьмарювати індійсь-ко-пакистанські відносини. Обидві країни по-різному тлумачили зміст Ташкентської угоди й чекали від неї абсолютно різних наслідків. Пакистан уважав її першим кро¬ком у розморожуванні кашмірського питання, вирішення якого він бачив у приєднанні Кашміру до своєї території. Ісламабад пропонував провести плебісцит під міжнародним контролем, будучи впевненим у своїй перемозі на ньому. Індія заперечувала проти референдуму. З точки зору її уряду, значення Ташкентської угоди полягало в появі надії на те, що обидві країни відмовляться від застосування сили, припинять сіяти взаємну ненависть і про¬водитимуть реалістичні переговори з турбуючих їх проблем, не вдаючись до іноземного втручання.
В умовах різкого розходження поглядів сторін на значення Ташкентської угоди незабаром пролунали взаємні звинувачення в порушенні букви й духу цієї угоди. Обидві країни закидали одна одній нарощування військового потенціалу, що, втім, і справді мало місце. Основ¬ними постачальниками зброї в обидві країни субконтиненту були СРСР і США. Забезпечивши собі міцні позиції в Індії, після Ташкента Москва спрямувала свої зусилля на налагодження дружніх зв'язків і з Пакистаном. Нарощуючи витрати на захист своїх володінь, Пакистан потрапляли в дедалі більшу від економічної й військової допомоги Радянського Союзу. Характерно, що, отримуючи військову допомогу СРСР, Індія рішуче протестувала проти поставок Пакистанові радянської зброї навіть в обмежених масштабах, вважаючи їх фактором посилення напруженості на субконтиненті. Оскільки питання безпеки почали посідати головне місце в політиці обох країн, індійсько-пакистанські відносини дедалі більше погіршувалися.
Напруженість в індійсько-пакистанських відносинах зростала і з огляду на ряд інших причин. Зокрема, Індія негативно поставилася до пакистано-китайської угоди про будівництво шосе між Плгітом і Синьцзяном, вважаючи цей район Кашміру незаконно окупованим Пакистаном і у зв'язку з цим таким, що не може бути об'єктом па-кистано-індійської угоди. Зі свого боку, Пакистан негативно відреагував на будівництво Індією на річці Інд греблі Фаракка, яке, на його думку, позбавляло річкової води Східну Бенгалію і ставило її у скрутне становище. Двосторонні зустрічі як технічного, так і політичного ха¬рактеру виявилися неефективними.
Суттєвою причиною напруженості була й нелегальна міграція пакистанців в Індію, що розцінювалося індійсь¬кою стороною як порушення національного кордону. У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації в Пакистані тисячі індусів та мусульман переселялися зі Східного Пакистану в Індію в пошуках безпеки й засобів для існу¬вання. Додаткову напруженість у міждержавні стосунки вносила також релігійно-общинна проблема. Пакистан використовував будь-які заворушення на цьому грунті в Індії для різкої критики її внутрішньої політики й пропа¬ганди своєї теорії двох націй. Індія висловлювала серйоз¬не невдоволення роздуванням Пакистаном релігійних чвар та його втручанням у її внутрішні справи. Пік загострен¬ня кризи в індійсько-пакистанських відносинах припав на період масового руху в Східній Бенгалії за відділення від Пакистану. Опозиційність східнобенгальських політи¬ків особливо посилилася після встановлення в ПакистаШ військового режиму генерала Ях'я-хана. Ще в лютому 1966 р. лідер східнобенгальської Народної ліги Муджиоур Рахман висунув програму з шести пунктів, центральним 9 яких була вимога про надання Східному Пакистанові цілковитої регіональної автономії при збереженні в компетенції федеральної влади тільки питань зовнішньої по¬літики та оборони.
Політична криза в країні ще більше загострилася після агальнопакистанських парламентських виборів, що відбийся в грудні 1970 р. На цих виборах Народна ліга Муджибура Рахмана завоювала мало не всі місця від Східної Бенгалії й відповідно здобула більшість у Національних зборах країни. Згідно з парламентською практикою Муджибур Рахман та його партія мали право сформувати центральний уряд, що було цілком неприйнятним для правлячої еліти Західного Пакистану. Перенесення на невизначений термін відкриття сесії парламенту у зв'язку з суперечностями між лідерами Партії пакистанського народу й Народної ліги, яка одержала більшість голосів на попередніх парламентських виборах, ускладнило внутрішньополітичну ситуацію в країні. Спроба її врегулювання була здійснена під час переговорів у лютому—березні 1971 р. генерала Ях'я-хана і 3. А. Бхутто з Муджибуром Рахманом. Проте, як показав подальший перебіг подій, розпочинаючи переговори з Народною лігою, західнобенгальська верхівка намагалася виграти час, щоб підготуватись до розгрому руху за автономію Східної Бенгалії. Під час цих переговорів у Дакку та інші східнобенгальські міста перекидалися військові частини й бойова техніка із Західного Пакистану. Військовий режим готувався завдати нищівного удару силам руху за автономію, щоб раз і назавжди зняти це питання внутріш¬ньополітичного життя країни. З арешту в ніч на 26 березня 1971 р. лідера Народної ліги Муджибура Рахмана й роз¬грому керівних органів партії в Східній Бенгалії розпо¬чалися жорстокі репресії. В багатьох містах Східної Бен¬галії відбулися збройні сутички між урядовими військами і загонами повстанців. Мільйони біженців рушили через кордони до Індії.
Події в Східному Пакистані викликали занепокоєння и обурення Індії. Визнаючи, що вони є внутрішньою справою Пакистану, індійський уряд водночас засудив дії пакистанської армії й заявив про свою готовність надати допомогу жертвам репресій. Занепокоєність Індії зростала в міру збільшення потоку бенгальських біженців. Стикнувшись із проблемою забезпечення понад 10 млн біжінців в умовах погірщення соціально-економічного стану у власній країні, індійський уряд розпочав спочатку неофіційну, а потім і відкриту допомогу східно-бенгальським повстанцям. Своє занепокоєння ситуацією, що склалася на Індо-станському півострові у зв'язку з подіями в Східній Бенгалії, висловило радянське керівництво. Вже 2 квітня 1971 р. голова президії Верховної Ради СРСР звернувся до президента Пакистану із закликом вжити невідклад¬них заходів до того, щоб припинити кровопролиття й репресії проти населення Східної Бенгалії, перейти до методів мирного політичного врегулювання. Москва активізовувала свої зв'язки з Делі в міру погіршення ра¬дянсько-пакистанських і радянсько-китайських відносин. Це засвідчило підписання в Делі в серпні 1971 р. ін-дійсько-радянського Договору про мир, дружбу й спів¬робітництво. Договір створив міцну базу для розвитку індійсько-радянських відносин, надав їм нового виміру, адже радянська підтримка стала вирішальним фактором в усуванні надзвичайно серйозної загрози безпеці й ці¬лісності Індії. В опублікованій у вересні того самого року після радянсько-індійських переговорів на найвищому рівні спільній заяві вказувалось, що інтереси збереження миру в Південній Азії вимагають вжиття невідкладних заходів для досягнення політичного вирішення проблем, що там виникли, з урахуванням волі, невід'ємних прав і законних інтересів народу Східного Пакистану, а також для прискореного й безпечного повернення біженців на батьківщину.
Позиція американського уряду була далеко не одно¬значною. Заявивши про свій нейтралітет як щодо Пакис¬тану, так і щодо Індії, американський уряд фактично протягом 1971 р. дедалі більше схилявся до підтримки Пакистану, надаючи йому військову й економічну допо¬могу. Хоч обсяги американської військової допомоги Ісламабаду були невеликими, проте вони стали формою його політичної підтримки. У протистоянні з Індією Па¬кистан одержав допомогу й підтримку і з боку Китаю, уряд якого запевнив Ісламабад, що «якщо індійські екс¬пансіоністи наважаться вчинити агресію проти Пакис^ тану», Китай надасть йому «тверду підтримку». Суттєвий вплив на ситуацію на Індостані справляла й нормалізація китайсько-американських відносин, що розпочалася за згоди обох сторін.
За таких умов пакистанський уряд не здійснив заходів з політичного врегулювання в Східному Пакистані, а вживав поступові воєнні приготування. 3 21 листопада в прикордонних районах спалахнули бійки, в яких були застосовані важка артилерія, танки. 3 грудня пакистанські військово-повітряні сили здійснили нальоти на ряд міст та аеродромів Північно-Західної Індії, а артилерія піддала обстрілу індійську територію на кордоні між Індією і Західним Пакистаном. Так розпочалася третя Пакистане-індійська війна.
Воєнні дії між Пакистаном і Індією проходили на тлі опосередкованого суперництва великих держав. Надаючи Індії військово-матеріальну допомогу в межах Договору про мир, дружбу й співробітництво, Радянський Союз підтримував її і політично, заблокувавши в ООН прий¬няття будь-яких антиіндійських рішень. Зі свого боку, підтримуючи Пакистан, США оголосили на початку грудня 1971 р. про припинення військової й економічної допомоги Індії. Поряд з цим Вашингтон удався до демон¬страції військової сили, направивши до Бенгальської затоки кораблі 7-го флоту під виглядом турботи за долю американських громадян у Дацці.
Радянська підтримка позиції Індії в бангладешській кризі мала вирішальне значення для Індії, яка натрапила на об'єднану опозицію США, Китаю та Пакистану. Ця підтримка дала Індії можливість знайти оптимальний для неї шлях виходу з серйозної кризи, що склалась на її східних кордонах і могла втягнути в конфлікт великі дер¬жави. Спираючись на радянську військову допомогу, Індія легко завдала поразки Пакистану. 16 грудня пакис¬танські війська в Східному Пакистані капітулювали, і того ж дня прем'єр-міністр Індії І. Ганді віддала наказ індійсь¬ким військам про припинення вогню по всьому західному Фронтові з 17 грудня.
Одностороннє припинення вогню Індією і перемога сил національного визволення Східної Бенгалії створили нову обстановку в Раді Безпеки ООН. 21 грудня 1971 р. гада Безпеки ухвалила компромісну резолюцію, що під¬креслювала необхідність забезпечення тривалого миру на Індостанському півострові й містила важливі положення, які сприяли нормалізації ситуації. Воєнна поразка Пакистану спричинила ослаблення впливу США в Південній Азії. Військово-політичне спів¬робітництво з Пакистаном дедалі більше втрачало зна¬чення для Вашингтона, оскільки «в масштабах субкон¬тиненту Пакистан перестав бути реальною противагою Індії». Вашингтон змушений був також заявити про своє невтручання у вирішення спірних питань, що виникли внаслідок бангладешської кризи, хоч Ісламабад дуже роз¬раховував на американську підтримку. Така позиція Ва¬шингтона визначалася, зокрема, тим, що в'єтнамська авантюра на той час багато в чому скомпрометувала його політику не тільки на азіатському континенті, а й у всьому «третьому світі». На початку 70-х років для США більш важливими були зв'язки з демократичною нейт¬ральною Індією, ніж з військовим режимом Пакистану.
Криза 1971 р. справила глибокий багатосторонній вплив на внутрішнє життя Пакистану. Величезними були не тільки матеріальні, а й морально-політичні втрати. Цілковитого банкрутства зазнали як військово-політичні методи управління країною, так і спроби вирішення зовнішньополітичних проблем з позиції сили. 20 грудня 1971 р. прем'єр-міністром країни став 3. А. Бхутто — лідер Партії пакистанського народу, яка під гаслами широких соціально-економічних і загальнодемократич¬них перетворень добилась перемоги в Західному Па¬кистані на загальнопакистанських парламентських вибо¬рах 1970 р. Наслідки чергового збройного конфлікту з Індією засвідчили життєву необхідність для Пакистану мати мирні, добросусідські відносини з цією країною.
Зміни внутрішнього й зовнішнього характеру, що від¬булися на Індостані в 1971 p., утворення незалежної На¬родної Республіки Бангладеш справили значний вплив на співвідношення сил у Південній Азії, на розвиток систе¬ми міжнародних відносин у цьому регіоні. Становище, в якому опинився Пакистан унаслідок подій 1971 p., вима¬гало нагальних дій у сферах як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Для посилення позицій Пакистану на міжнародній арені необхідна була стабілізація ситуації всередині країни, а успіхи в економіці прямо залежали від зміцнення старих і встановлення нових міждержавних зв'язків, знаходження ринків збуту пакистанській товарів, збільшення іноземної допомоги. Стабілізація внут-
пішньопояітичного становища значною мірою зумовлю¬валась урегулюванням відносин з Індією, а також Бангла¬деш, ставлення до якої в Пакистані було вкрай складним і напруженим. Це спонукало пакистанський уряд висту¬пати за поетапне врегулювання відносин із сусідніми країнами, і передусім за репатріацію військовополонених і цивільних осіб та відведення військ із зайнятих у ході бойових дій територій. Індія висловлювалася за одночас¬не врегулювання проблем за участі Бангладеш, що вима¬гало визнання цієї держави Пакистаном.
Унаслідок мирних ініціатив Індії й доброї волі Па¬кистану в червні—липні 1972 р. в Ситі пройшла зустріч глав урядів двох країн, на якій були визначені шляхи розв'язання спірних проблем. 2 липня сторони підписали угоду, яка стала важливою віхою в процесі нормалізації обстановки в Південній Азії. Сімльська угода містила програму вирішення конкретних проблем і водночас визначала перспективи відносин між двома країнами, во¬на стала правовою основою індійсько-пакистанських від¬носин на тривалий період. Сімльська угода сприяла тому, що Національна Асамблея Пакистану в липні 1973 р. надала урядові повноваження визнати Народну Респуб¬ліку Бангладеш. Офіційне визнання Ісламабадом цієї країни відбулося в лютому 1974 р.
Подолання наслідків кризових подій 1971 р. стало одночасно початком процесу нормалізації індійсько-па¬кистанських відносин, який не виявився простим. Окрім кашмірської проблеми, яка гальмувала цей процес, із середини 70-х років на серйозний фактор підриву двосто¬ронніх відносин перетворилися ядерні програми обох країн. Щойно 18 травня 1974 р. Індія здійснила перше ядерне випробування, Ісламабад відмовився брати участь У черговому раунді переговорів з Індією, незважаючи на запевнення останньої про мирний характер вибуху.
На стані індійсько-пакистанських відносин другої по¬ловини 70-х років чималою мірою позначилися внут-Ршіньополітичні події в обох країнах, а також нашаруван¬ня тривалої міждержавної конфронтації. Проте в цілому в ставленні правлячих кіл Пакистану до Індії відбулися по¬зитивні зміни, зумовлені комплексом факторів внутріш¬нього й зовнішнього гатунку.

В ПСА під час ІІ Світової війни відбувався національно – визвольний рух В’єтнаму проти Франції та Японії. Серпень 1945 р. – конгрес патріотичних сил В’єтнаму закликав народ зо загального повстання. До цього 6 провінцій Північного В’єтнаму були звільнені партизанськими загонами від Японців і Французів.
19 серпня 1945 р. – визволено місто Ханой. Очолив цю боротьбу Хошімін.
В серпні 1945 р. більша частина маріонеткової в’єтнамської армії (сформованою за допомогою Японії), перейшла на бік повстанців. Номінальний голова держави, імператор Бао Дай відмовився від престолу і 2 вересня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В’єтнам.
Перемога В’єтнаму над Францією і Японією дала поштовх до розвитку визвольного руху в Лаосі та Камбоджі.
Франція в 1945 р. зробила спробу поновити своє панування в Європі. Окупували місто Сайгон, за допомогою англійських союзницьких військ поширюють свій вплив на півдні В’єтнаму. Китайські війська під керівництвом Чан-Кай-Ші теж займають частину в’єтнамської території, захопили навіть частину Лаосу.
Березень 1946 р. – президент В’єтнаму Хошімін підписали в місті Ханой з представниками Франції попередню компромісну угоду про те що незалежний В’єтнам і Лаос будуть членами Індокитайської федерації, який увійде у Французький союз.
Франція після ІІ Світової війни вирішила об'єднати свої колишні колонії у так званий Французький союз, який ніби то надавав колоніям незалежність, але де-факто вони б повністю залежали від Франції, як в економічному так і в політичному сенсі. Франці не виконала підписаних угод в березні 1946 р.
В квітні починається нова в’єтнамо-французька війна.
Візит Хошіміна до Парижу. Франція сепаратно оголошує Південний і Середній В’єтнам вільною країною.
Бойові дії продовжуються до початку 50 рр. з перемінним успіхом. Офіційно бойові дії проти ДРВ з боку Франції почалися з грудня (квітня) 1946 р.
Квітень 1947 р. – Уряд ДРВ запропонував Парижу підписати перемир'я. Франція виставила такі умови що ДРВ відмовився.
1948 р. – Франція бере на озброєння американську тактику розподілу країни на частини.
Восени 1948 р. – загально – національні вибори. Пропонували колишнього імператора Бао Дая. Під тиском США Франція в травні 1949 р. підписала серію угод з імператором Бао Даєм, за якими він отримав право створити власну армію, фінансову систему, мати дипломатичні представництва.
Дві частини: маріонетковий В’єтнам на чолі з Бао Даєм; В’єтнам на чолі з Хошіміном.
США починають надавати Франції військову, дипломатичну, фінансову допомогу.
1950 р. – США примусили Францію дати згоду на підписання США з цим маріонетковим В’єтнамом договір про взаємну допомогу і оборону.
1950 р. – СРСР + ДРВ = договір про дружбу і співробітництво.
1951 р. – національні фронти В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі підписали на конференції заяву про створення «трьох фронті», союзного комітету.
Франція в цей період все більше схиляється до того, щоб вийти з конфлікту підписавши перемир’я з цими трьома державами. США не хотіли цього. Вони поступово перебирають на себе ведення війни.
Разом з тим США вважали, що Франція і надалі буде продовжувати цю війну. Франція не змогла добитися нічого і французькі війська практично капітулювали.
Кінець 1953 р. – СРСР вніс пропозицію про скликання наради міністрів закордонних справ з приводу Індокитаю. Скликана нарада в Женеві (квітень – липень 1954 р.). Попередні зустрічі в Берліні. Женевська нарада завершилася заключенням женевських угод по Індокитаю. США відмовилися її підписати, але взяли зобов’язання утримуватись від загрози силою та її застосуванням.
Франція зобов’язалася вивести свої війська з Індокитаю взагалі. СРСР хотів, щоб ці угоди прийняли всі сторони. В Женеві було підписано 12 документів. Біло також погоджено, що в 1955 р. в Індокитаї повинні відбутись вільні вибори на демократичних засадах у Лаосі та Камбоджі, в 1956 р. – у В’єтнамі.
З метою розподілу ворогуючих сил у В’єтнамі встановлена розмежувальна лінія за 17 паралеллю. Передбачалося відведення військ протягом 300 діб. Ця лінія була тимчасова, не могла розглядатися як кордон. Американські дипломати все зробили для того, щоб ця угода не виконувалась. Вони заявили, що є необхідність у спільних діях США і Франції, з метою створення колективної безпеки в регіоні; військово-політичного блоку, який було створено у вересні 1954р.
Маніла – 6 вересня 1954р. – підписання документів по створенню  СЕАТО (8 країн – США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни.)
НАТО-СЕНТО-СЕАТО пов’язані. Це наслідок біполярності світу.
1973р. – Франція виходить з цього блоку.
З 1954р. – починається планомірний зрив Женевських угод з боку США.
1955р. – сепаратні вибори у В’єтнамі. Обирають  Нго Дід,єна (маріонетка США) – перший президент.
1956р. – проголошення Республіки В’єтнам.
З В’єтнаму поступово витискається Франція. США надають значну матеріальну допомогу цій державі, Франція залишає Південний В’єтнам.
Починаючи з 1956р. США направляють туди своїх військових спеціалістів.
1956-1973 рр. – американці пов'язли у своїй в’єтнамській авантюрі.