під повним контролем повстанців. На початку грудня того ж року постав пров'етнамський Єдиний фронт національного порятунку Камбоджі, збройні сили якого разом з в'єтнамською армією увійшли в січні 1979 р. в Пномпень. Влада перейшла до рук Народно-революційної ради Камбоджі, в маніфесті якої від декларувалося, що основною метою боротьби камбоджійського народу є побудова миролюбної, незалежної, демократичної країни.
Підтримані в'єтнамською армією збройні сили Камбоджі протягом березня—липня 1979 р. розгромили головні опорні бази полпотівців у ряді провінцій країни, що зробило неможливою реставрацію колишнього режиму. Залишки полпотівських військ знайшли притулок на території Таїланду чи укрились у важкодоступних районах джунглів, звідки здійснювали криваві вилазки проти нової пров'єтнамської влади. Ці вилазки створювали обстановку напруженості в Камбоджі й на тривалий час затримали виведення з цієї країни в'єтнамських збройних сил, щ0 залишалися там згідно з камбоджійсько-в'єтнамським Договором про мир, дружбу й співробітництво від 18 лютого 1979 р.
Відповідно до цього договору сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу в галузях економіки, культури, освіти, науки й техніки, підготовки кадрів, висловили рішучість сприяти зміцненню обороноздатності обох країн. У договорі говорилось про намір В'єтнаму і Камбоджі зміцнювати солідарність із Лаосом, проводити політику дружби й добросусідства з Таїландом та іншими країнами Південно-Східної Азії, робити активний внесок у встановлення в цьому регіоні миру і стабільності. Сторони домовилися вирішувати мирним шляхом усі питання взаємовідносин двох країн. Зокрема, було домовлено провести переговори з метою підписання угоди про визначення державних кордонів між В'єтнамом і Камбоджею. Підписання цього договору мало особливо важливе значення для Народної Республіки Камггучії, оскільки відразу після її утворення певні міжнародні сили розгорнули проти молодої республіки жорсткий політичний, економічний та збройний наступ, використовуючи для цього опозиційні новому камбоджійському урядові збройні формування різних угруповань, що укрилися на території Таїланду. В березні 1979 р. було підписано довгострокову угоду про співробітництво в економічній, культурній та науково-технічній галузях між Камбоджею і Лаосом. У відповідності з цими міжнародно-правовими документами три країни Індокитаю зобов'язалися надавати одна одній різнобічну допомогу й підтримку в усіх галузях з метою захисту їхнього суверенітету й територіальної цілісності.
Таким чином, В'єтнам, Лаос і Камбоджа створили новий політичний центр, який почав справляти вплив на міжнародних відносин у ПІВДЄННО-СХІДНШ Ази. Гпе^их ПОЛІТИЧНИХ і наукових колах цей центр при-івнювався до індокитайської федерації під в'єтнамською ^ію
Англо-нідерландська агресія проти Індонезійської Республіки
Індонезія була однією з перших колоній Південно-Східної Азії, що добилася політичної незалежності внаслідок поразки мілітаристської Японії в другій світовій війні. Перспектива безповоротної втрати такої важливої колонії підштовхнула колишню метрополію Нідерланди на шлях спільної з Великобританією агресії проти Індонезійської Республіки, проголошеної 17 серпня 1945 р.
Індонезійські події привернули до себе увагу міжнародної спільноти. 21 січня 1946 р. делегація України надіслала в Раду Безпеки ООН спеціального листа, в якому вказувала, що англо-нідерландські воєнні дії проти населення Індонезії створили загрозу миру й безпеці в цьому районі, і закликала провести розслідування становища в країні. Під тиском світової громадськості Лондон змушений був змінити тактику й відмовитися від прямої воєнної підтримки Нідерландів, які 10 лютого 1946 р. зробили заяву щодо майбутньої політики в Індонезії. Вони запропонували створити Індонезійську співдружність, до складу якої мали ввійти індонезійські території з різним рівнем самоврядування.
Індонезійсько-нідерландські переговори, що проходили в складній внутрішньополітичній обстановці в Індонезії, привели до парафування 15 листопада 1946 р. угоди, яка дістала назву Лінгаджатської. В межах цієї угоди Нідерланди визнавали де-факто владу Індонезії, Республіки на Яві, Мадурі й Суматрі, де проживало населення країни. Республіка разом з утвореними на інших островах під нідерландським контролем «авто, номними державами» зобов'язувалася створити не пізніше січня 1949 р. суверенну федеративну державу Сполучені Штати Індонезії (СШІ), яка мала ввійти до Нідерландсько-Індонезійського союзу. Офіційно індонезійсько-нідерландська угода, яку А. Сукарно порівнював з холодним душем для революції, була підписана 25 березня 1947 р. Цей акт відкрив шлях міжнародному визнанню нової держави. 31 березня 1947 р. Республіку Індонезію визнала де-факто Великобританія, 17 квітня — США. На 1948 р. Індонезія мала офіційні й неофіційні представництва в Лондоні, Празі, Канберрі, Коломбо, Манілі, Рангуні. Дипломатичні відносини з Радянським Союзом, який підтримував Індонезійську Республіку на міжнародній арені, зокрема в ООН, з перших днів її існування, були встановлені 3 лютого 1950 р. Посольствами ж сторони обмінялися тільки в грудні 1953 р. Таке зволікання пояснювалося політичним тиском Нідерландів і США та опором внутрішньої індонезійської опозиції.
Не встигли висохнути підписи під Лінгаджатською угодою, як виникли суперечності в її тлумаченні. Наприкінці травня 1947 р. нідерландська сторона передала індонезійському урядові меморандум, в якому юна вимагала на період до утворення СПИ сформувати тимчасовий федеративний уряд для всієї Індонезії під керівництвом представника нідерландської корони, створити спільну нідерландсько-індонезійську жандармерію для підтримання порядку на всій території республіки. Індонезійський уряд прагнув обмежити повноваження нідерландського губернатора. 19 липня нідерландці заявили, що більше не вважають себе пов'язаними Лінгаджатською угодою, і 21 липня розпочали «операцію силами поліції». Насправді ж це була 120-тисячна механізована нідерландська армія, яка за підтримки авіації рушила на республіку зі своїх баз на Яві й Суматрі, розпочавши справжню колоніальну війну.
Нідерландці розраховували, що ця акція не викличе реакції з боку інших держав. Але Індія й Австралія звернулися з цього приводу до Ради Безпеки ООН, яка 31 липня 1947 р. приступила до обговорення індонезійського питання. 1 серпня 1947 р. Рада Безпеки прийняла рекомендацію про припинення воєнних дій і вирішення питання мирним шляхом. 9 серпня губернатор ван Моок заявив, що зайняті нідерландськими військами території переходять під суверенітет Нідерландів, а 23 вересня Гаага запропонувала створити на окупованих територіях автономні органи управління, незалежні від Індонезійської Республіки. Невдовзі ван Моок зібрав у Джакарті представників 10 «автономних» територій, які висунули вимогу про негайне утворення Сполучених Штатів Індонезії та запропонували запросити Індонезійську Республіку увійти до їхнього складу. Гаага була за крок від тріумфу своєї політики.
З грудня 1947 р. на борту американського корабля «Ренвіл» розпочалися організовані створеною згідно з рішенням Ради Безпеки ООН від 25 серпня 1947 р. Посередницькою комісією в складі США, Бельгії й Австралії індонезійсько-нідерландські переговори про мирне вирішення питань двосторонніх відносин. Поставлений у скрутне становище, індонезійський уряд змушений був підписати 17 січня 1948 р. угоду, яка дістала назву Ренвільської. Ця угода передбачала припинення вогню і встановлення «лінії ван Моока», яка з'єднувала пункти максимального просунення нідерландських військ на території Індонезійської Республіки. Угода викликала бурхливу реакцію в республіці, прискорила процес розмежування політичних сил і падіння уряду Аміра Шарифуддіна. Новий так званий президентський Уряд очолив М. Хатта, що як віце-президент був поза політичними партіями.
Уряд М. Хатта оголосив, що він погоджується з "енвільською угодою, готовий продовжувати переговори на її основі, прискорити створення Сполучених Штатів Індонезії, а також вирішувати завдання відновлення господарства, реорганізації держапарату й армії. Створену за сприяння нідерландців 13 січня 1948 р. Тимчасову індонезійську раду заступила Федеральна рада Індонезії, що мала діяти до 10 січня 1949 р. Відмова уряду Індонезійської Республіки проголосувати за нову конституцію і приєднатися до неї привела до відставки 10 листопада 1948 р. ван Моока з поста верховного комісара Нідерландів у Сполучених Штатах Індонезії й заміни його колишнім прем'єр-міністром Белем. Ця ж відмова, на думку західних авторів, спричинила другу «операцію силами поліції» проти Індонезійської Республіки, яку уряд Нідерландів розпочав 18 грудня 1948 р.
Розпочата Нідерландами друга «операція силами поліції» завершилась арештом і висланням 22 грудня на острів Банка президента та інших найвищих посадових осіб Індонезійської Республіки й окупацією значної частини її території нідерландськими військами. Проте ця успішна для Нідерландів операція мала згубні наслідки для їхньої політики.
В цих умовах 7 січня 1949 р. Рада Безпеки ООН відновила розгляд індонезійського питання, а 21 січня ухвалила резолюцію про створення до 15 березня 1950 р. тимчасового уряду, проведення до 15 жовтня виборів та передання влади Сполученим Штатам Індонезії. 1 липня 1950 р. Гаага змушена була піти на переговори з Джакартою як під тиском резолюції Ради Безпеки ООН, так і в зв'язку зі значною активізацією антинідерландської боротьби на індонезійських островах. Весною 1949 р. о. Ява, за винятком великих міст, був очищений від окупантів, партизани й республіканські війська контролювали також ряд районів островів Калімантан та Суматра.
23 серпня 1949 р. в Гаазі розпочала свою роботу конференція «круглого столу», в якій взяли участь делегації Нідерландів, Республіки Індонезії та делегації 15 створених ван Мооком «автономних» урядів, які представляв султан Понтінака Хамід II. Головними рішеннями конференції, що закінчила роботу 2 листопада, були:
 передання верховної влади республіці Сполучених Штатів Індонезії, до складу яких входять Республіка Індонезія та 14 інших територій або автономних держав;
 створення Нідерландсько-індонезійського союзу під верховною владою нідерландського суверена;
 виведення нідерландських військ.
27 грудня 1949 р. королева Нідерландів Юліана підписала ухвалу про надання суверенітету Сполученим Штатам Індонезії, внаслідок чого Індонезія стала незалежною державою. 19 травня 1950 р. уряди Сполучених Штатів Індонезії й Республіки Індонезії підписали угоду про скасування федерального устрою й утворення унітарної держави, яка дістала назву Індонезійської Республіки. 15 серпня 1950 р. обраний 16 грудня 1949 р. президентом держави Сполучених Штатів Індонезії Ахмед Сукарно схвалив нову тимчасову конституцію унітарної індонезійської держави. Нідерландсько-індонезійський союз пі шов у небуття.
Міжнародні відносини Республіки Індонезії в період парламентської «скерованої демократії»
В перші роки існування незалежної унітарної держави її зовнішня політика мала прозахідну орієнтацію. В цей період наочно виявилися переорієнтація Індонезії на США та відхід ід Нідерландів. У лютому 1952 р. уряд Сукимана таємно від парламенту зробив спробу укласти зі США угоду про «взаємне забезпечення безпеки», яка передбачала отримання американської економічної й військової допомоги. Коли американо-індонезійський договір про «взаємне забезпечення безпеки» набув широкого розголосу, уряд Сукимана мусив піти у відставку. В той період найінтенсивнігш контакти Індонезія встановила з Індією. В 1950 р. президент А. Сукарно і прем'єр Д. Неру обмінялися державними візитами. В серпні того ж року в Індонезію прибув посол КНР.
У середині 50-х років основні напрями міжнародної діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеку в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і союзах. Неприєднання було однією з відправних точок індонезійської зовнішньої політики в 1955—1965 pp., хоча протягом цього десятиріччя вона проводилася не завжди послідовно. Прийняття Індонезією проголошених у Бандунзі принципів мирного співіснування і співробітництва сприяли здійсненню країною активної й незалежної зовнішньої політики.
Після Бандунга потреби соціально-економічного розвитку країни дедалі настійніше підштовхували керівництво Індонезії до розширення зовнішньоекономічних зв'язків. У пошуках можливих зовнішніх союзників для вирішення внутрішніх проблем правлячі кола Індонезії активізували контакти з державами обох протилежних суспільно-політичних систем. Що стосується країн Азії, то відносини співробітництва й взаєморозуміння з ними продовжували становити одну з основ зовнішньополітичної діяльності індонезійського уряду.
Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 грудня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, а невдовзі — угоду про культурне співробітництво терміном на 10 років. 28 лютого 1956 р. була підписана індонезійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спорядженням.
Особливу лінію зовнішньополітичної діяльності Індонезії після Бандунзької конференції становили відносини з КНР. Протягом 1955—1957 pp. були закладені основи тісного співробітництва між двома країнами. Слід підкреслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезійська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в її внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу. Гостра політична боротьба в Індонезії в середині 50-х років навколо програм соціально-політичного розвитку висвітлила нездатність правлячих кіл вирішити такі важливі питання, як стабілізація внутрішньополітичного ста¬новища в країні, успішний розвиток економіки, поліпшення умов життя населення та ін. На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демократії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. Зовнішньополітичним завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від 2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Закідний Іріан на XII сесії ГА ООН у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Західного Ірану без сприяння ООН. Відносини з Нідерландами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загострення відносин з колишньою метрополією супроводжувалося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Індонезії, що вилилося в один з найнебезпечніших антиурядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність держави, її безпека. В цій обстановці індонезійський уряд звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З морально-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР.
У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукарно явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів з Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з оверненням Індонезії Західного Ірану, з питань відносин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індійсько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мовчазного спостерігача.
Починаючи з 1960 року Індонезія почала претендувати на роль провідної держави регіону. Першочерговим завданням країни в галузі зовнішньої політики, велась боротьба проти світового імперіалізму й колоніалізму, за визволення Західного Іріану. В умовах проникнення індонезійських збройних груп на західноіріанську територію розпочалися індонезійсько-нідерландські переговори, які закінчилися підписанням 15 серпня 1962 р, двостороннього договору про передання з 1 жовтня 1962 р. до 1 травня 1963 р. Західного Іріану під управління Тимчасового виконавчого органу ООН. З 1 травня 1969 р. над усією територією мав майоріти прапор Індонезії.
Після визволення Західного Іріану Індонезія спрямовує свою зовнішню політику на проблему утворення Федерації Малайзії. В середині 50-х років Індонезія прагнула до розширення традиційних зв'язків з Малайською Федерацією і Сінгапуром, хоча колоніальний статус останніх перешкоджав налагодженню відносин по всіх лініях політичного й економічного життя. На початку 1963 р. індонезійське керівництво оголосило Малайзію породженням неоколоніалістських задумів імперіалістичної Великобританії й проголосило боротьбу проти держави, що створювалась. Постання нового державного утворення на північних кордонах Індонезії, на яке мали поширитися особливі військово-політичні відносини Малайзії з Великобританією, розглядалось урядом Сукарно як закріплення і розширення позицій Великобританії в Південно-Східній Азії. Джакарта побоювалася, що пов'язана з Заходом Малайзія стане містком для його втручан¬ня у внутрішнє життя Індонезії, місцем зосередження підривних елементів, які загрожуватимуть безпеці країни. На підхід керівництва Індонезії до майбутньої Федерації справляли вплив і його великодержавні амбіції. У новій державі вбачався можливий суперник у боротьбі за провідні позиції в регіоні. На курс опору планам утворення Федерації Малайзії Індонезію підштовхувало й керівництво КНР, яке прагнуло використати націоналістичні настрої індонезійської правлячої верхівки у своїх інтересах. Після утворення 16 вересня 1963 р. Федерації Малайзії уряд Сукарно проводив політику конфронтації під гаслом «розтрощити Малайзію». Індонезійсько-малайзійський конфлікт ще більше загострився, коли в травні 1964 р. Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайзії, Сінгапуру, Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати маріонеткову державу Малайзі». Проте демонстрація Індонезією сили щодо Федерації Малайзія не здобула широкої підтримки в афро-азіатському світі. Джакарта опинилася в ще скрутнішому становищі, коли 7 січня 1965 р. президент Сукарно зробив заяву про вихід Індонезії з ООН у відповідь на обрання Федерації Малайзія непостійним членом Ради Безпеки ООН.
Співробітництво Індонезії з КНР розвивалось на основі збігу їхніх інтересів. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р. сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне співробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керівництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР. Разом з китайською делегацією на конференції Комітету афро-азіатської солідарності індонезійські представники намагалися заблокувати пропозиції Індії та інших країн про участь у її роботі радянської делегації.
Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні 1961 р. на Белградській конференції країн, що не приєдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибрала для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань індійсько-китайських відносин.
Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти відповідали планам керівництва КНР, яке прагнуло використати напруженість в Азії у своїх інтересах. Саме з цих міркувань індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовтні 1964 р. на другій конференції країн, що не приєдналися. Індонезія фактично продемонструвала перехід від політики неприєднання до рівняння на авантюристичний курс Китаю, який підтримав концепцію А. Сукарно про те, що мирне співіснування «нових сил, що народжуються» і «старих, сформованих» неможливе.
Прокитайська орієнтація дедалі більше віддаляла Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям в Азії як миролюбної країни, як активного провідника принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, що нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набирали сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації в країні, спричиненого кризовими явищами в економіці, зростаючим погіршенням становища широких народних мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політиці призвели до різкого загострення соціально-економічних і політичних суперечностей у країні. Наслідком цього загострення стало падіння наприкінці 1965 р. уряду на чолі з президентом А. Сукарно.
• Міжнародні відносини режиму «нового порядку»
Провал руху З0 вересня 1965 р. став зручним приводом для антикомуністичної й антипрези-дентської кампанії, кінцевою метою якої був державний переворот в Індонезії. Розгромивши протягом двох місяців компартію і масові демократичні організації й позбавивши тим самим президента Сукарно можливості ефективного політичного маневрування, військове керівництво приступило до усунення з політичної арени наближених до президента кіл цивільної демократії й поетапного усунення від влади самого А. Сукарно. З формуванням генералом Сухарто кабінету міністрів відбулася фактична передача військовим виконавчої влади, а в червні—липні 1966р. сесія Тимчасового народного консультативного конгресу (ТНКК) позбавила Сукарно титулу довічного президента. Цим самим було покладено початок легітимації нового політичного режиму, що дістав назву «нового порядку». Весною 1967 р. спеціальна сесія ТНКК призначила генерала Сухарто виконуючим обов'язки президента, а в березні 1968 р. — обрала його новим президентом країни. Внаслідок численних реорганізацій кабінетів і військового керівництва новий політичний режим ставав дедалі авторитарнішим. Це відбивалося у сфері не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики країни, основний зміст якої визначався передусім президентом та його найближчим оточенням.
Улітку 1966 р. на сесії ТНКК було прямо заявлено, що попередня зовнішня політика недостатньо відповідала національним інтересам і цілям індонезійської революції, підкреслено, що прагнення Індонезії виступати в ролі «маяка» для країн Азії й Африки за відсутності політичної, воєнної й економічної стабільності всередині країни викликало лише збільшення злиднів і страждань народу, підірвавши його віру в уряд, а конфронтація з Малайзією і вихід з ООН призвели врешті-решт до міжнародної ізоляції країни. Конгрес закликав повернутися до активного й незалежного зовнішньополітичного курсу, що базується на національних інтересах, які не повинні приноситись у жертву міжнародним. Зазначалося також, Що проголошена після перемоги революції 1945 р. незалежна й активна зовнішня політика має базуватися на принципах мирного співіснування і добросусідства, на принципах Бандунга, на прагненні до регіонального співробітництва. В рішеннях ТНКК указувалося, що Індонезія, відмовляючись від участі у військових блоках і союзах, виступає також за заборону розміщення іноземних військових баз будь-якої країни на території іншої, оскільки наявність останніх веде до посилення міжнародної напруженості. Конгрес звернув особливу увагу на те, що ядерна зброя являє собою загрозу для справи миру в усьому світі й існування людства.
Вже 30 травня в Бангкоці (Таїланд) розпочались індонезійсько-малайзійські переговори, наслідком яких стала лише спільна заява для преси. В ній сторони констатували досягнення згоди відновити дружні відносини й підтримувати прямі контакти. Тоді в справу втрутилися західні країни, які прямо чи опосередковано підтримували Малайзію як антикомуністичний бар'єр на шляху індонезійсько-китайського зближення в період «скерованої демократи». Вони дали зрозуміти індонезійській стороні, що доки не припиниться конфронтація з Малайзією, ні про яку економічну допомогу не може бути й мови. В контексті викладеного слід підкреслити, що ТНКК націлював індонезійський уряд на проведення зовнішньополітичного курсу, який відповідав би передусім економічним інтересам країни. 11 серпня 1966 р. в Джакарту прибула малайзійська делегація на чолі з прем'єр-міністром країни А. Разаком, і в той самий день був опублікований текст угоди про припинення конфронтації. Одночасно з припиненням конфронтації з Малайзією Індонезія здійснила кроки до нормалізації відносин із Сінгапуром, який вона не визнала після його виходу в серпні 1965 р. зі складу Малайзійської Федерації. Дипломатичні відносини з Малайзією і Сінгапуром Індонезія офіційно встановила восени 1967 р. Нормалізація відносин із сусідами відповідала національним інтересам Індонезії, сприяла поліпшенню її економічних зв'язків із традиційними ринками Малайзії й Сінгапуру-Наприкінці вересня 1966 р. Індонезія відновила своє співробітництво з ООН.
Усі ці кроки вивели Індонезію з певної дипломатичної ізоляції на регіональному й міжнародному рівнях. У цей період зовнішня політика країни набирала дедалі виразнішого прозахідного характеру
Зближення з провідними капіталістичними державами, особливо на основі економічного співробітництва, вносило серйозні корективи в індонезійський курс неприєднання, яке Індонезія почала трактувати як відмову від підтримання політики обох протилежних суспільно-політичних таборів.
Викладене певною мірою проливає світло на ставлення лідерів «нового порядку» до міжнародних подій, що відбувалися в південно-східноазіатському регіоні в другій половині 60-х — 70-х роках. Індонезія припинила надавати підтримку боротьбі в'єтнамського народу проти агресії Вашингтона в Індокитаї, заявила, що вона не визнає офіційного статусу за представництвом Національного фронту визволення Південного В'єтнаму, відкритим у Джакарті в попередні роки, а визнання створеного в червні 1969 р. Тимчасового революційного уряду Південного В'єтнаму було відкладено до закінчення переговорів у Парижі. Індонезійські представники в Міжнародній контрольній комісії з В'єтнаму аж до перемоги південно-В’єтнамської революції весною 1975 р. виступали на підтримку сайгонського режиму.
Таким чином, внутрішня політика правлячих кіл Індонезії, які пов'язували надії на економічну й політичну стабілізацію в країні з провідними капіталістичними дер¬жавами, справляла вплив на зовнішню політику країни, що об'єктивно відбивалося в прозахідній орієнтації при проведенні політики неприєднання.
Інтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та її діяльність у 60—70-ті роки
Політичні зміни, що відбулися в Південно-Схід-ній Азії в першій половині 60-х років, позначилися на подальшому розвитку міжнародних відносин у регіоні і в Азії в цілому. В Брунеї на виборах 1962 р. в законодавчу раду перемогла Народна партія Брунею, проте розпочате під її керівництвом збройне повстання було придушене, а сама партія поставлена поза законом. У 1963 р. шляхом об'єднання Малайської Федерації з Сінгапуром, Сараваком та Сабахом утворилася Федерація Малайзія. В 1965 р. Сінгапур вийшов зі складу цієї федерації й був проголошений самостійною держа¬вою. У внутрішній і зовнішній політиці Індонезії відбувся різкий поворот управо внаслідок установлення в країні політичного режиму «нового порядку», вирішальна роль У якому належала індонезійській армії. Політику придушення демократичних свобод здійснювало військове керівництво Таїланду, що прийшло до влади в 1957 р.
Таким чином, на другу половину 60-х років у Південно-Східній Азії сформувалася група країн з однотипною західною орієнтацією, але неоднотипним державним устроєм. Правлячі кола цих країн розуміли, що вирішення економічних і політичних проблем, життєво важливих для їхнього розвитку, нерозривно пов'язане зі зміцненням миру й принципів добросусідства та співробітництва в Південно-Східній Азії, з досягненням прогресу в справі роззброєння.
Передумови створення в Південно-Східній Азії суб-регіональної організації склалися в другій половині 60-х років. Прагнення країн регіону до встановлення взаємних різносторонніх зв'язків становило вияв універсальної й об'єктивної тенденції до регіональної інтеграції. Не випадково тоді в «третьому світі» поширилася концепція колективної опори на власні сили», яка ідеологічно обґрунтовувала необхідність економічного, політичного й культурного зближення цих країн, зміцнення їхнього взаємного співробітництва.
Створенню Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) сприяли такі фактори, як одно типність економічних систем країн, схожість соціальщ політичних структур, культурна спільність та ідеологічна однорідність. 8 серпня 1967р. на засіданні міністрів закордонних справ Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Таїланду, Філіппін у Бангкоці було проголошено утворення на субрегіональній основі Асоціації держав Південно-Східної Азії. Офіційна мета організації — прискорення економічного зростання, соціального прогресу й культурного розвитку, сприяння встановленню миру й стабільності в Швденно-Східній Ази. Найвищим органом організації стали щорічні конференції міністрів закордонних справ, що проводились по черзі в столицях країн Асоціації. У випадках виникнення надзвичайних обставин, кризових ситуацій, конфліктів і т.д. передбачалося проведення спеціальних конференцій міністрів закордонних справ з метою вирішення особливо важливих і термінових, переважно політичних, проблем.
Головними спонукальними причинами, які привели до створення субрегіональної організації, були причини не тільки внутрішнього, а й зовнішнього характеру. До того ж політичні міркування нерідко превалювали над економічними. Створення АСЕАН за часом збіглося з апогеєм американської агресії у В'єтнамі, коли азіатські союзники Вашингтона вочевидь упевнилися в його нездатності силою стримати зростання національно-виз¬вольного руху в Південно-Східній Азії, забезпечити спри¬ятливі політичні умови для стабільного розвитку країн регіону. Вашингтон, як вважали в регіоні, не зміг також протистояти посиленню там позицій Радянського Союзу й Китаю. Створюючи АСЕАН, керівники п'яти держав прагнули завчасно підготуватися до будь-якого можли¬вого наслідку боротьби між двома політичними силами в Індокитаї, створити умови для того, щоб азіатські проб¬леми вирішувалися самими азіатами в межах регіональ¬ного співробітництва. Внутрішньорегіональним чинни¬ком створення АСЕАН було намагання ухвалювати колективні рішення і мирним шляхом усувати складні супе¬речки й конфлікти, що виникають між державами Південно-Східної Азії.
Проблема забезпечення регіональної безпеки безпосереднім чином пов'язана з таким елементом політичного співробітництва між країнами—членами АСЕАН, як координація їхньої зовнішньополітичної діяльності. Мабуть, найважливішим здобутком початкового етапу становлення АСЕАН стало вироблення концепції «зони миру, свободи й нейтралітету» в Південно-Східній Азії, проголошеної в Куала-Лумпурі в листопаді 1971 р. Сутність концепції полягає в прийнятті державами Південно-Східної Азії зобов'язання будувати свої відносини на основі принципів мирного співіснування, утримуватись від участі в конфліктах між великими державами, від розміщення на своїх територіях іноземних баз тощо.
У 70-ті роки під впливом розрядки міжнародної напруженості й зміни політичної ситуації в Південно-Східній Азії країни АСЕАН виявили прагнення не тільки до взаємного зближення і нормалізації відносин між ними на базі принципів мирного співіснування, а й до розширення на цій основі зв'язків з іншими країнами азіатського континенту, зокрема з КНР, яку більшість держав субрегіону не визнавали протягом тривалого відрізка часу. Мова йде про Малайзійську Федерацію, ФІліппіни й Таїланд, які встановили дипломатичні відносини з Пекіном у 1974 і 1975 pp. відповідно. Цим самим були усунуті перешкоди на шляху розвитку між¬державних відносин між цими країнами.
Важливою віхою розвитку АСЕАН стала Перша конференція глав держав і урядів країн-учасниць, що відбулася на острові Балі (Індонезія) в лютому 1976 р. Скликання цієї конференції спричинювалося необхідністю дати оцінку новій ситуації в Південно-Східній Азії, яка склалася внаслідок воєнної перемоги В'єтнаму й поразки авантюристичного курсу Вашингтона в Індокитаї, потре¬бою підбити підсумки початкового етапу розвитку Асоціації, виробити нову стратегію і тактику.
Таким чином, Балійський саміт відкрив новий етап У розвитку АСЕАН, виявив тенденцію до її організаційного зміцнення й політичної консолідації.
В серпні 1977 р. в Куала-Лумпурі відбулася Друга конференція глав держав і урядів країн—членів АСЕАН. Вона підтвердила, що асеанівські зустрічі у верхах остаточно перетворилися на вищий політичний орган Асоціа¬ції, а характер питань, які обговорювалися, засвідчив поступальний, хоча й повільний, розвиток інтеграційних процесів у межах АСЕАН.
Що стосується ставлення США до АСЕАН, то воно визначалося тим, що основна мета довгострокової стратегії Вашингтона в Південно-Східній Азії полягала в тому, аби за будь-яку ціну зберегти позиції Заходу в регіоні, не допустити там радикальних соціальних змін. Такий підхід зумовлювався передусім економічними інтересами Вашингтона, увагу якого привертали відносно дешева й цінна сировина, емкий ринок збуту американських товарів та сфера ефективного прикладання капіталу. В ці роки в галузі економічних відносин із країнами— членами АСЕАН США проводили курс на всебічну підтримку експансії в цей регіон американських транснаціональних корпорацій, яка здійснювалася під гаслом «взаємозалежності». Про політичне значення АСЕАН для США свідчила «тихоокеанська доктрина», з якою 7 грудня 1975 р. виступив у Гонолулу президент США Д. Картер. Окремий пункт доктрини був цілком присвячений АСЕАН. Отже США визнали її як нову політичну реальність. У Вашингтоні дійшли висновку, що за АСЕАН слід боротись ефективніше, використовуючи тенденцію «азіатського ре-гіоналізму» в інтересах Заходу. Після падіння проамери¬канских режимів в Індокитаї політичне й військове значення АСЕАН у стратегічних планах Вашингтона ще більше зросло.
Радянська політика відносно АСЕАН не була сталою і пройшла кілька стадій у своєму розвитку. Спочатку, в 1967—1971 pp., Москва розглядала АСЕАН як інструмент Вашингтона й новий варіант блоку СЕАТО. Основу тако¬го ставлення радянського керівництва до АСЕАН ста¬новили побоювання, що ця організація, яка на той період не мала чітко визначеної системи зобов'язань, може ста¬ти новим військовим альянсом, очолюваним антико¬муністичною Індонезією. Після прийняття в листопаді 1971 р. міністрами закордонних справ країн АСЕАН Куала-Лумпурської Декларації про мир, свободу й нейтралітет, яка проголосила курс на недопущення зброй¬них конфліктів у Південно-к США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.