25. Міжнародні відносини в південній та південно-східній Азії з 40-80-х pp. XX ст.
Після розгрому в другій світовій війні мілітаристської Японії в Південно-Східній Азії відбулися значні зміни політичного характеру. Всі колонії, які належали західним країнам, за невеликим винятком, здобули незалежність. Проголошена 17 серпня 1945 р. Індонезійська Республіка розірвала всі зв'язки з Нідерландами. Французький Індокитай унаслідок революційних подій на певний час був поділений на три «асоційовані держави», що ввійшли до Французького союзу. В липні 1946 р. незалежними стали Філіппіни, в січні 1948 р. здобула цілковиту незалежність Бірма, яка відмовилась увійти до Британської Співдружності, в липні 1957 р. отримала незалежність Малайзія, а в 1959 р. «самоврядним» містом став Сінгапур, незалежна з серпня 1965 р. держава в складі Британської Співдружності. Але, незважаючи на ці суттєві зрушення, ситуація в Південно-Східній Азії залишалася нестабільною.
Демократична Республіка В’єтнам
2 вересня 1945 р. на багатотисячному мітингу в Ханої Хо Ші Мін урочисто проголосив Декларацію незалежності В 'єтнаму й утворення Демократичної Республіки В'єтнам. Проте правлячі кола Франції не бажали миритися з втратою Індокитаю. Вони швидко замінили французьким експедиційним корпусом британські окупаційні війська на півдні від 16-ї паралелі, а в лютому 1946р. підписали з гомінданівським Китаєм угоду про виведення китайських військ із північної від 16-ї паралелі частини В'єтнаму і з Лаосу. 7 січня і 27 серпня 1946 р. були підписані угоди з Камбоджею і Лаосом про надання їм статусу автономій у межах Французького союзу та Індокитайської федерації. 6 березня 1946 р. В'єтнам і Франція підписали угоду, за якою Франція визнала В'єтнамську Республіку як незалежну державу зі своїми урядом, парламентом, армією та фінансовою системою і як складову частину Індокитайської федерації та Французького союзу. Шляхом референдуму передбачалося визначити, чи приєднається Південний В'єтнам до В'єтнамської Республіки.
Французький верховний комісар адмірал Тьєррі Аржанльє спробував здійснити тиск на громадську думку Південного В'єтнаму, що було сприйняте Ханоєм як порушення угоди від 6 березня 1946 р. Проте на розрив з Парижем керівництво ДРВ не пішло. 14 вересня 1946 р. Хо ІШ Мін підписав у Парижі тимчасову угоду, яка передбачала рівні права громадян В'єтнаму й Франції, створення єдиної митної та грошової системи в Індокитаї, відкриття консульських представництв В'єтнаму в сусідніх країнах. Підписання тимчасової угоди викликало різку критику уряду ДРВ з боку певних політичних сил В'єтнаму. Для в'єтнамського ж керівництва підписання цієї угоди було ще однією спробою не допустити розширення колоніальної війни, яка фактично розпочалась у вересні 1945 р. після захоплення французькими збройними силами Сайгона та інших великих міст Південного В'єтнаму. Все це свідчило про намір французьких правлячих кіл перетворити Південний В'єтнам на плацдарм для подальшого наступу на В'єтнамську Республіку.
Дещо іншу політику проводили китайські окупаційні війська, розташовані на північ від 16-ї паралелі. Гомінданівська верхівка та американські монополії, що стояли за нею, відкрито не виступали проти республіки, розраховуючи використати ослаблення французького колоніального управління у своїх інтересах. Війна на Тихому океані дала США змогу проникнути в Індокитай та інші країни азіатського континенту. Американські військові, певно з санкції Вашингтона, неодноразово пропонували урядові ДРВ американську підтримку в обмін на пільговий режим для американського капіталу у В'єтнамі. Північнов'єтнамська сторона відхилила ці пропозиції.
Підписана 14 вересня франко-в'єтнамська тимчасова угода не стала кроком уперед у нормалізації франко-в'єтнамських відносин, на що розраховував Ханой. 13 грудня 1946 р. Париж розпочав відкриту колоніальну війну у В'єтнамі. Як причину відновлення воєнних дій в Індокитаї він висував напад в'єтнамців на французькі збройні сили. Запевняючи французький та в'єтнамський народи в тому, що з колоніальним режимом покінчено назавжди і що він прагне до якнайшвидшого визнання самостійного В'єтнаму в межах Індокитайської федерації й Французького союзу, очолюваний правим соціалістом Блюмом французький уряд водночас усіляко сприяв направленню все нових і нових збройних підкріплень в Індокитай, унаслідок чого війна набувала ще більшого розмаху. Французи платили високу ціну за цю війну, що змусило Париж поступово змінити свій політичний курс. Війна в Індокитаї набрала антикомуністичної спрямованості, що спричинило рішучий поворот політики США в Індокитаї, яка спершу орієнтувалась на підтримку ДРВ. З 1950 р. Вашингтон почав постачати французьким військам зброю У великих розмірах. За останні роки війни у В'єтнамі США передали французькому експедиційному корпусові 340 літаків, 1400 танків та бронемашин, 350 десантних катерів, велику кількість важкої й легкої зброї, тисячі тонн боєприпасів. Але навіть за такої значної військової допомоги США Париж не зумів добитися рішучої переваги у в'єтнамській війні й зазнавав поразок.
Воєнні невдачі підштовхували Париж до нових маневрів. У цих умовах він уже не сподівався на відновлення безпосереднього володарювання Франції в Індо-Китаї і вдався до пошуків серед в'єтнамців «авторитетної особи», якій можна було б передати повноваження. Тим самим Париж розраховував відвернути більшість населення від В'єтміню. Тривалі пошуки завершились у травні 1948р. створенням тимчасового уряду генерала Игуєн Ксю Ана, що становило перехідний крок до повернення колишнього імператора Бао Дая, який, відкрито не пориваючи з республікою, поспішив перебратися до Гонконгу. США також взяли участь у формуванні маріонеткового уряду, розраховуючи згодом використати його у своїх інтересах. Створення цього уряду супроводжувалося спробою Парижа здійснити воєнний наступ на райони В'єтнаму, що перебували під контролем республіканського уряду. Проте добитись значних успіхів у воєнній кампанії правлячим колам Франції не вдалось. Зміцнілі збройні сили республіканського уряду не тільки успішно протистояли французькій армії, а й завдавали їй відчутних ударів.
Мобілізуючи народні маси на відсіч поневолювачам, уряд ДРВ намагався врегулювати франко-в'єтнамський конфлікт мирними засобами. Протягом перших двох років війни він 18 разів звертався до французького уряду з мирними пропозиціями, але всі вони залишилися без відповіді. Французький уряд зробив ставку на укладення угоди з маріонетковими ставлениками. 8 березня 1949р. в Парижі французький президент та імператор Бао Дай підписали тимчасову угоду, яка узаконила створення маріонеткової Держави В'єтнам і зберегла французьким монополістичним колам найважливіші економічні та політичні позиції в «об'єднаному» під владою Бао Дая — генерала Нгуєн Ксю Ана В'єтнамі. 19 липня 1949 р-подібна угода була укладена з Лаосом, а 9 листопада —з Камбоджею. 29 січня 1950 р. всі ці угоди ратифікували Національні збори Франції. В січні 1950 р. ДРВ офіційно визнали Радянський Союз і КНР, а Великобританія і США оголосили 7 лютого, що вони визнають уряд Бао Дая й уряди Лаосу та Камбоджі.
На початку 1950 р. у співвідношенні сил ДРВ і Франції спостерігалася ще певна рівновага, проте ініціатива перейшла до республіканської армії. В 1951—1953 pp. армія ДРВ продовжувала успішні воєнні операції проти французів, визволила багато районів В'єтнаму. Зірвавши наприкінці 1953 р. спробу французів перехопити ініціативу, збройні сили республіканського уряду оточили в районі Дьєнб'єнфу значне угруповання військ противника, а 7 травня 1954 р. розгромили його. Ця перемога стала вирішальною у війні опору, як була названа війна народів Індокитаю 1946—1954 pp. проти французького поневолення. Париж наочно переконався в марності спроб силою зброї зламати волю індокитайських народів до незалежності й свободи. Втративши близько 500 тис. солдатів і офіцерів, Франція мусила піти на припинення агресивної війни в Індокитаї. Борючись проти французької агресії, ДРВ надавала значну політичну й воєнну підтримку визвольним рухам лаоського і камбоджійського народів, які в 1954 р. добилися значних успіхів.
Унаслідок перемог, здобутих народами Індокитаю, визріли умови для врегулювання становища в цьому регіоні. На Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії й Франції в січні 1954 р. Москва висунула пропозицію скликати нову нараду міністрів закордонних справ за участі КНР для розгляду питання про припинення війни в Індокитаї. США висловились проти наради п'яти держав, особливо різко Вашингтон протестував проти участі в нараді КНР. Американський уряд узагалі не бажав мирного врегулювання в Індокитаї й прагнув до продовження війни. США збільшили військові поставки Франції, взяли зобов'язання в 1954 р. додатково виділити їй кошти на суму 385 млн доларів. Розглядаючи Індокитай як важливу стратегічну й сировинну базу, Вашингтон готувався взяти безпосередню участь у воєнних операціях. Франція ж, зазнаючи поразки, сподівалася за допомогою наради вийти з надзвичайно скрутного становища. На позицію Великобританії здійснювали тиск члени Британської Співдружності, зокрема Індія, Цейлон та Пакистан, які рішуче виступали за припинення воєнних дій в Індокитаї й визнання незалежності В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі. В результаті переговорів було досягнуто угоду про скликання в Женеві такої наради за участі КНР.
8 травня 1954 р. делегації СРСР, США, Великобританії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південнго В'єтнаму розпочали розгляд питання про відновлення миру в Індокитаї. Проте переговори просувалися повільно через позицію очолюваного Ланьєлем французського уряду, який, на противагу французькій громадскості, виступав за продовження «брудної війни» у В'єтнамі. Після падіння 12 червня уряду Ланьєля глава нового французького уряду Мендес-Франс вирушив до Женеви з наміром покінчити з непопулярною і виснажливою війною. 20 і 21 липня 1954 р. були підпікані угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Камбоджі й заключна декларація наради. США не приєдналися до угод про пришшення воєнних дій в Індокитаї', хоча американський уряд заявив, що бере до уваги ці угоди й утримуватиметься від їх порушення.
Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести свої війська з країн Індокитаю, створювалася міжнародна комісія у складі представників Канади, Індії й Польщі зі спостереження й контролю за виконанням угод про припиення воєнних дій. Угоди містили положення про заборону введення в усі індокитайські країни іноземних військ і ввезення зброї й боєприпасів, створення на їхніх територіях іноземних військових баз, зафіксували відмову всіх індокитайських учасників наради від участі в будь-яких воєнних союзах. У заключній декларації учасники Женевської наради зобов'язалися поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й не допускати втручання в їхні внутрішні справи. Декларація передбачала політичне врегулювання у В'єтнамі на основі його незалежності й територіальної цілісності. Була встановлена тимчасова лінія між ДРВ і Південним В'єтнамом, яка проходила дещо південніше 17-ї паралелі.
Женевські 1954 р. угоди з Індокитаю стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище Демократичної Республіки В'єтнам, забезпечили незалежність народам Лаосу й Камбоджі. Проте розрядка міжнародної напруженості в Індокитаї не входила до планів правлячих кіл країн Заходу. Ще під час роботи Женевської наради американська дипломатія поспішила розпочати переговори про укладання Договору про колективну оборону в Південно-Східнії Азії і створення його учасниками військової організації CEATO. В цей союз увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія, які втягнули до його складу Таїланд, Філліпіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення женевських угод.
Усупереч женевським угодам США продовжували постачати в Індокитай, переважно в Південний В'єтнам, зброю і військову техніку. Згодом вони направили в Південний В'єтнам свій військовий персонал, тобто здійснили пряме втручання у внутрішню боротьбу, що там розгорнулася. З вини сайгонського режиму було зірвано виконання женевських угод у частині, що стосувалася проведення загальних вільних виборів у В'єтнамі й об'єднання країни на цій основі. Більше того, вже 26 жовтня 1955 р. Держава В'єтнам, за підтримки США, була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом. 4 березня 1956 р. сайгонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав підтримку західних учасників Женевської наради, в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу урядові Нго Дінь Зьєма. Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську територію (26 квітня 1956 p.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змішаних комісій з виконання женевських угод. Припинення французької військової присутності у В'єтнамі фактично означало надання поля діяльності Сполученим Штатам.
У той час, коли Сполучені Штати Америки розширювали свою присутність у Південному В'єтнамі, уряд ДРВ почав розвивати й зміцнювати відносини з різними країнами для одержання підтримки у своїй зовнішньополітичній діяльності. Крім соціалістичних країн, найтісніші відносини у ДРВ склалися з азіатськими державами. Китайське керівництво в перші роки після Женевської наради підтримувало ідею вирішення індокитайської проблеми шляхом утілення в життя женевських угод та принципів Бандунзької конференції. Проте в позиції Пекіна вже проглядалася тенденція добитися для себе у відносинах із ДРВ особливого місця. З країнами південно-східноазіатського регіону тісні економічні й культурні зв'язки в дусі Бандунга склалися в ДРВ з Бірмою та Індонезією. Особливе значення для Ханоя мав розвиток відносин з Лаосом і Камбоджею. Уряд ДРВ намагався встановити з цими країнами тісні відносини на основі традицій спільної боротьби в період воєнного опору. Однак це виявилося далеко не простою справою. Проголосивши політику нейтралітету, король Камбоджі підтримував зв'язки і з друзями, і з супротивниками ДРВ, намагаючись таким чином убезпечити Камбоджу від воєнних конфліктів. Переговори між двома країнами на тому етапі завершились укладенням торговельної угоди в листопаді 1958 р. і прибуттям у I960 р. в Ханой дипломатичного представника Камбоджі. Проте до встановлення офіційних дипломатичних відносин залишалося ще цілих сім років. Ще складнішим виявилося встановлення відносин з Лаосом, який невдовзі після підписання женевських угод потрапив у сферу впливу Вашингтона. У квітні 1955 р. було підписано в'єтнамо-лаоську угоду про врегулювання мирним шляхом прикордонних питань на основі взаємного визнання суверенітету й територіальної цілісності. До розвалу в серпні 1958 р. коаліційного уряду Лаосу в'єтнамо-лаоські переговори й офіційні зустрічі проходили в нормальній обстад овді але згодом розпочалися прикордонні інциденти. В травні 1959 р. в Лаосі вибухнула громадянська війна, яка на кілька років затримала встановлення офіційних дипломатичних зв'язків між ДРВ і Лаосом на державному рівні. Дуже важливим для ДРВ було зміцнення відносин з Індією, початок яким було покладено в жовтні 1954 р. візитом індійського прем'єр-міністра Д. Неру в Ханой. Уже тоді в Ханої працювало консульство Індійської Республіки, а в'єтнамське консульство в Делі було відкрите в 1959 р. Індія виявляла великий інтерес до проблеми визначення майбутнього країн Індокитаю. В 1955 р. пакистанський уряд визнав ДРВ, а одночасно й Південний В'єтнам як самостійну державу.
Що стосується Південного В'єтнаму, то зусилля ДРВ щодо нормалізації відносин із ним залишалися безплідними, а в самій Республіці В'єтнам посилювався рух опору сайгонському режимові, що проводив політику жорстокого терору проти власного народу. Проте вже на початку 60-х років стало очевидним, що, незважаючи на підтримку США, сайгонський режим не в змозі придушити боротьбу південнов'єтнамського народу, більше того, сам він опинився на межі розвалу. Повстанські сили на чолі з утвореним 20 грудня 1960 р. Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму добилися великих успіхів, вони контролювали понад третину території Республіки В'єтнам. У цих умовах правлячі кола США вдалися до розширення свого втручання у внутрішні справи В'єтнаму, перейшли до відкритої збройної інтервенції проти цієї країни.
Друга індокитайська війна. Утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам
З утворенням Національного фронту визволення Південного В'єтнаму розпочався новий етап боротьби південнов'єтнамського народу за свободу і незалежність, який вніс суттєві зміни в питання про об'єднання В'єтнаму. По-перше, вже не було можливості визначити конкретні строки об'єднання, тому програмні документи Національного фронту визволення Південного В'єтнаму передбачали лише поетапне вирішення питання шляхом переговорів. По-друге, для початку переговорів між Північчю й Півднем про об'єднання необхідно було, щоб Південний В'єтнам став суверенною, незалежною країною з коаліційним урядом на чолі.
Така перспектива суперечила задумам як сайгонського режиму, так і Вашингтона, який за всяку ціну намагався зберегти свої позиції у В'єтнамі, добитись увічнення розколу країни, перетворення Південного В'єтнаму, поряд з Південною Кореєю, у військовий плацдарм на материковій частині азіатського континенту для придушення національно-визвольного руху в усій Південно-Східній Азії. В досягненні цих цілей роль ударної сили Вашингтон відводив армії сайгонського режиму. З осені 1961 р. США розпочали швидке нарощування чисельності й бойової оснащеності американської армії в Південному В'єтнамі, створили там штаб американського командування з надання воєнної допомоги сайгонському режимові. Цьому штабові фактично підпорядковувалася сайгонська армія, що було розцінене в урядових колах ДРВ як воєнне втручання США в Південному В'єтнамі.
В серпні 1964 р. США здійснили збройну провокацію в територіальних водах ДРВ — Тонкінській затоці — з метою створити привід для поширення американської агресії на територію ДРВ. Група військових кораблів 7-го флоту США, вийшовши з японських портів, наблизилась до берегів ДРВ і почала обстрілювати її територію, мотивуючи свої дії умисним нападом на них торпедних катерів ДРВ. 5 серпня президент США Л. Джонсон підтвердив американську версію подій у Тонкінській затоці й віддав наказ ужити «відповідних заходів». Такими заходами стали нальоти американських літаків на територію ДРВ, що розпочалися в той самий день. 7 серпня 1964 р. американський конгрес ухвалив «тонкінську резолюцію», яка надала президентові США право необмеженого використання американських збройних сил у Південно-Східній Азії й започаткувала пряму агресію США у В'єтнамі. Таким чином, США відшукали привід для нарощування збройних сил у Південному В'єтнамі, поширення повітряної війни на територію ДРВ і Лаосу та втручання у внутрішні справи Камбоджі.
В 1965 р. Вашингтон розв'язав війну проти В'єтнаму, а згодом проти Лаосу й Камбоджі. Ця «локальна» війна, безпосередньою метою якої було збереження і зміцнення американських позицій у Південному В'єтнамі, стала разом з тим спробою здійснити воєнними засобами далекосяжні плани «глобальної стратегії» США. На Півдні В'єтнаму діяв півмільйонний американський експедицій¬ний корпус, оснащений найновішою бойовою технікою, Північ В'єтнаму піддавалась інтенсивним бомбардуван¬ням з повітря і моря. Розпочинаючи неоголошену війну проти ДРВ, США намагались придушити прагнення в'єтнамського народу до незалежності й об'єднання країни, змусити ДРВ відмовитись від підтримки визвольного руху
в Південному В'єтнамі.
Агресія США у В'єтнамі спричинила утворення в Південно-Східшй Азії небезпечного вогнища напруженості, що тривалий час ускладнювало всю міжнародну обстановку. Після того як СЛІА розв'язали агресивну війну проти ДРВ, національно-визвольна війна на Півдні злилась з війною в'єтнамського народу на захист батьківщини на Півночі й набрала загальнонаціонального характеру. Відбиття американського вторгнення стало першочерговим завданням для всього в'єтнамського народу. Вже на початку червня 1965 р. близько 1 млн в'єтнамців виявили добровільне бажання зі зброєю в руках боротись проти американської агресії.
Вживши енергійних заходів з евакуації великих промислових підприємств у сільську місцевість, уряд ДРВ забезпечив випуск основних видів продукції. Особлива увага приділялася підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва й місцевої промисловості. Був взятий курс на досягнення самозабезпеченості кожної провінції Північного В'єтнаму в задоволенні потреб оборони, виробництва, населення. Важливим фактором моральної й матеріальної підтримки ДРВ слугувала допомога СРСР. Завдяки поставкам сучасного озброєння з СРСР та інших дружніх країн відбувалося технічне переоснащення В'єтнамської народної армії. В'єтнамські війська перетворювались на сучасну армію, здатну протистояти америкадській агресії, відбивати нальоти американської авіації.
Внаслідок успіхів визвольних сил Південного В'єтнаму, які спирались на підтримку й допомогу Північного В'єтнаму, СРСР, інших країн та співчуття світової громадськості, збройна інтервенція США в Південному В'єтнамі зайшла на кінець 60-х років у глухий кут.
Успішно відбиваючи удари агресора, ДРВ і національно-визвольні сили Південного В'єтнаму вели активну дипломатичну боротьбу за припинення бомбардувань Північного В'єтнаму, виведення іноземних військ із Південного В'єтнаму, справедливе врегулювання у В'єтнамі на основі неухильної поваги законних інтересів і невід'ємних прав його народу, без будь-якого зовнішнього втручання. Малося на увазі, що питання об'єднання В'єтнаму повинне бути вирішене мирним шляхом у від¬повідності з волевиявленням населення обох його частин. Необхідно підкреслити, що в прийнятій в 1967 р. новій програмі Національного фронту визволення Південного В'єтнаму відзначалось, що до об'єднання країни Пів¬денний В'єтнам буде протягом певного часу існувати як незалежна держава. В червні 1969 р. був утворений Тимчасовий уряд Республіки Південний В'єтнам, який відіграв важливу роль в організації" відсічі агресії США на Півдні країни, в мобілізації міжнародної підтримки визвольної боротьби південнов'єтнамського народу. Одним з перших (13 червня 1969 р.) цей уряд визнав СРСР.
Поєднання зусиль ДРВ і Республіки Південний В'єтнам на воєнному, політичному й дипломатичному фронтах відкрило шлях до переговорів з урегулювання У В'єтнамі. Ще в листопаді 1968 р. США мусили оголосити про припинення всіх воєнних дій і початок переговорів з ДРВ і Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму. Переговори були тривалими і складними.
З кінця березня 1972 р. національно-визвольні сили Південного В'єтнаму добилися значних перемог, які змінили стратегічну ситуацію і завдали серйозної поразки політиці «в'єтнамізації». 20 жовтня 1972 р. уряди ДРВ і СПІА досягли угоди про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода, яку обидві сторони домовились підписати 31 жовтня 1972 p., відповідала реальній обстановці в Південному В'єтнамі, гарантувала основні національні права в'єтнамського народу й право південнов'єтнамського народу на самовизначення. Проте через позицію Вашингтона мирна угода не була підписана до кінця 1972 p., а агресивна війна США у В'єтнамі набрала ще жорстокішого характеру.
Агресивна політика США в Індокитаї викликала енергійний протест в ООН. В січні 1973 р. 40 країн—членів ООН, що не приєдналися, виступили зі спільною заявою, в якій рішуче засуджувались безпрецедентні за інтенсивністю і варварством бомбардування В'єтнаму Сполученими Штатами, спрямовані на те, щоб залякати народ Північного В'єтнаму й нав'язати в'єтнамському народові своє рішення проблеми. Глибоке занепокоєння погіршенням ситуації у В'єтнамі висловив Генеральний секретар ООН К. Вальдхайм, який засудив бомбардування В'єтнаму й закликав припинити всі акти насильства, що можуть перешкодити успіхові переговорів.
У підсумку стратегія ДРВ і Республіки Південний В'єтнам у поєднанні з воєнними й політичними успіхами визвольних сил Південного В'єтнаму, перемога у відбитті американської агресії проти Північного В'єтнаму, а також широка міжнародна підтримка забезпечили умови Для укладання Угоди про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода була підписана в Парижі 27 січня 1973р. представниками ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США та сайгонського режиму.
Важливу роль у справі підкріплення Паризької угоди відіграла Міжнародна конференція з В'єтнаму, яка відбулася 26 лютого —2 березня 1973 р. в Парижі. В конференції брали участь представники ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції, Великобританії, КНР, Угорщини, Польщі, Канади, Індонезії та Генеральний секретар ООН. Конференція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до відома Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись поважати й беззасте¬режно виконувати їх.
Підписання Паризької 1973 р. угоди з В'єтнаму створювало якісно нову обстановку у В'єтнамі й означало найбільшу воєнну поразку Вашингтона за всю історію Сполучених Штатів. З підписанням Паризької угоди ДРВ отримала можливість приступити до відбудови народного господарства. Вона продовжувала курс на створення мирного, об'єднаного й демократичного В'єтнаму.
В період з 15 по 21 листопада 1975 р. в Хошіміні працювала Політична консультативна конференція представників Півночі й Півдня В'єтнаму з питань об'єднання країни. На ній були досягнуті домовленості про проведення в усій країні загальних виборів до Національних зборів. 2 липня перша сесія Національних зборів ухвалила рішення про об'єднання Демократичної Республіки В'єтнам і Республіки Південний В'єтнам і проголосила утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ). Створення СРВ стало видатною віхою в тривалій боротьбі в'єтнамського народу за свободу й незалежність, започаткувало якісно новий етап у його багатовіковій історії.
Свою міжнародну діяльність СРВ спрямувала на забезпечення сприятливих зовнішніх умов для щонайшвидшого заліковування ран багаторічної війни, відновлення й розвитку економіки, створення передумов для гармонійного розвитку в'єтнамського суспільства. В комплексі зовнішньополітичних завдань СРВ пріоритетне місце посідали питання зміцнення й розвитку відносин з сусідніми країнами та країнами соціалістичної співдружності. Радянські позиції у В'єтнамі особливо зміцніли в середині 1978 p., коли він став членом Ради економічної взаємодопомоги. З листопада 1978 р. в Москві був підписаний радянсько-в'єтнамський Договір про дружбу та співробітництво, в межах якого сторони зобов'язалися неухильно розвивати політичні відносини й поглиблювати всесторонне співробітництво на основі взаємної поваги державного суверенітету й незалежності, рівноправності й невтручання у внутрішні справи одна одної.
В'єтнам здійснив у січні 1979 р. воєнну інтервенцію в Камбоджу СРСР підтримав цю акцію В'єтнаму й навіть намагався переконати Китай та країни АСЕАН, що гегемонія В'єтнаму в Індокитаї є доконаним фактом, як і військова присутність Москви в цьому регіоні. Країни АСЕАН були дуже занепокоєні зростаючою радянською військово-морською присутністю в Південно-Східній Азії, і деякі з них, зокрема Малайзія, Таїланд, Індонезія та Філліпіни, відхилили прохання Москви надати право заходу в їхні порти для ВМС СРСР. Унаслідок підтримки незаконних акцій В'єтнаму в Камбоджі Москва не тільки опинилася в надто складній ситуації в Південно-Східній Азії, а й певною мірою потрапила в міжнародну ізоляцію.
Відповіддю КНР на інтервенцію В'єтнаму в Камбоджі став напад Китаю на північні в'єтнамські провінції з метою «дати урок за утиски в'єтнамськими властями населення китайського походження, за дрібні й великі провокації на спільному кордоні, за претензії на китайські території, такі як острови Спратлі й Парасельські». В агресії проти В'єтнаму була задіяна 600-тисячна армія Китаю. Китайсько-в'єтнамська війна, обмежена в просторі й часі (північні провінції, 17 лютого — 3 березня), завдала економіці В'єтнаму збитків на мільярд доларів і забрала з обох сторін життя десятків тисяч солдатів та офіцерів. В'єтнамсько-китайський кордон на десятки років перетворився на небезпечне вогнище військової напруженості. Порушення кордонів повітряного простору літаками, перестрілки, у тому числі й з важкої артилерії, стали тут звичайним явищем.
Після нападу Китаю на В'єтнам СРСР добився найбільшого прориву в Південно-Східній Азії — права користуватися в'єтнамськими базами в Камрані й Дананзі. Проте зміцнення радянських політичних та військових позицій в Індокитаї викликало серйозне занепокоєння у Вашингтоні. У відповідь на зростання радянської присутності в Південно-Східній Азії адміністрація Р. Рейгана приступила до створення військово-морських та військово-повітряних баз у Тихому океані, що призвело до подальшого погіршення американо-радянських відносин.
Лаоська криза. Женевська угода 1962 р. з Лаосу та її наслідки
пецифіка внутрішньополітичного становища Лаосу порівняно з іншими країнами Індокитаю полягала в тому, що Лаос фактично являв собою поділену країну, але без демаркаційної лінії. Значна частина території перебувала під контролем уряду національного опору на чолі з принцем Суфанувонгом. На початку 1955 р. королівський уряд Лаосу за підтримки Вашингтона розпочав воєнні дії проти національно-патріотичних сил, котрі, у свою чергу, розгромили королівські війська. Протягом наступних 10 років Лаос не виходив зі стану політичної кризи, що періодично ускладнювалась розпа¬люванням громадянської війни. 22 жовтня 1957р. представники створеного в січні 1956 р. Патріотичного фронту Лаосу уклали у В'єнтьяні з королівським урядом угоди, які окреслили шляхи вирішення політичних проблем Лаосу. Згідно з цими угодами, Лаос мав проводити політику миру та нейтралітету, заборонялося застосовувати репресії проти учасників антифранцузької боротьби 1946—1954 pp. Передбачалося визнати за Патріотичним фронтом статус легальної партії, створити перший коаліційний уряд національної єдності за участі двох представників Фронту, внести зміни до закону про вибори, прийняти новий закон про надання населенню демократичних свобод. У нових Умовах значно посилився вплив лаоських патріотичних сил. Налякані зростанням демократичного руху, праві кола Лаосу 18 серпня 1958 р. усунули з уряду представників Патріотичного фронту й розпочали жорстокі репресії проти прихильників національно-патріотичного руху. Спинившись перед фактом зриву як женевських 1954 p., так і в'єнтьянських угод 1957 p., національно-патріотичні сили вдалися до збройної боротьби проти внутрішньої реакції та її іноземних покровителів.
На шляху мирного, демократичного й нейтрального розвитку Лаосу виникли перешкоди. За підтримки Вашингтона праві сили виступили проти створеного після державного перевороту 9 серпня I960 р лідером нейтралістської партії Лаосу Суванна Фума нового уряду країни. Цей уряд зобов'язався поважати женевські і в'єнтьянські угоди, співпрацювати з Патріотичним фронтом Лаосу й повести країну шляхом миру і нейтралітету. 7 жовтня 1960 р. він установив дипломатичні відносини з СРСР, який почав надавати матеріальну допомогу, необхідну для подолання труднощів, що виникли внаслідок економічної блокади Лаосу. СРСР зорганізував «повітряний міст» Ханой—В'єнтьян (згодом — Долина Глечиків), по якому відбувалося постачання зброї Патріотичному фронтові й нейтралістам.
Поряд з матеріально-технічною допомогою СРСР надавав національно-патріотичному рухові й нейтралістським силам Лаосу дипломатичну підтримку, спрямовану на припинення воєнних дій і мирне вирішення лаоської проблеми. Ці завдання могла вирішити міжнародна конференція, на скликання якої праве угруповання погодилося лише тоді, коли національно-патріотичні й нейтралістські сили визволили 2/3 території Лаосу. 16 травня 1961 р. в Женеві відкрилася нарада з урегулювання лаоського питання, робота якої надовго затягнулась у зв'язку з ускладненням внутрішньополітичного становища Лаосу. Лише за місяць після створення 23 червня 1962 р. уряду національної єдності Лаосу в складі представників Патріотичного фронту, правих сил та нейтралістів учасники міжнародної наради підписали Декларацію про нейтралітет Лаосу та Протокол до неї. В цих документах були підтверджені принципи суверенітету, незалежності, єдності та територіальної цілісності Лаосу, а також принципи невтручання у його внутрішні справи. Учасники наради — Бірма (М'янма), Великобританія, ДРВ, Індія, Камбоджа, Канада, КНР, Лаос, Південний В'єтнам, СРСР, США, Таїланд та Франція — взяли на себе зобо¬в'язання сприяти мирному, демократичному розвиткові Лаосу, досягненню національної злагоди і єдності в цій країні, а також зміцненню миру та безпеки в Південно-Східній Азя.
Проте Лаосу не вдалося скористатися здобутками же¬невських угод і досягнути національної єдності. Розпочавши війну проти В'єтнаму, Вашингтон пішов на підрив женевських угод з Лаосу, на пряме втручання у внутрішні справи цієї країни. За його підбурювання війська правого угруповання розпочали в червні 1963 р. воєнні дії проти визволених районів, а 17 травня 1964 р. вже США приступили до бомбардування цих районів. Разом з американськими військами у воєнних діях брали участь підрозділи сайгонського режиму, а також наймані тайські військові. Заклик співголів Женевської наради 1954 р. (СРСР та Великобританії) до нормалізації становища в країні праві сили Лаосу не взяли до уваги. У свою чергу, Вашингтон відхилив пропозицію СРСР у липні 1964 р. про скликання нової наради 14 країн для врегулювання ситуації в Лаосі. Відтепер Лаос опинився міцно прив'язаним до Південного В'єтнаму в планах США з розширення війни в Індокитаї відповідно до «тонкінської резолюції».
За допомогою США швидко зростали збройні сили в'єнтьянського уряду, а також «спеціальні війська», що, як і попередні, утримувалися й керувалися американцями. Крім того, всупереч положенням женевських угод 1962 р. США вели на лаоській території будівництво військових баз та інших військових об'єктів. Загалом американці стали повними господарями в зоні, що контролювалась в'єнтьянським урядом. У зоні контролю національно-патріотичних сил Лаосу зростали й зміцнювались їхні збройні сили, що дістали назву Народно-визвольної армії Лаосу. Ця армія здійснила серію вдалих наступальних операцій, а на початок 1973 р. вже визволила 4/5 території Лаосу, на якій проживало близько половини населення країни. Національно-патріотичні сили вели активну політичну діяльність, висували конструктивні пропозиції з урегулювання лаоської проблеми.
Наслідком політичної та дипломатичної діяльності національно-патріотичних сил Лаосу стало укладення 21 лютого 1973 р. угоди з в'єнтьянським урядом про встановлення миру й досягнення національної злагоди. о єнтьянська угода передбачала припинення американських бомбардувань, а також будь-якого втручання іззовні в лаоські справи, заборону введення військового персоналу та ввезення зброї та військового спорядження до країни, розпуск військових та напіввійськових іноземних держав. Відповідно до угод мав бути створений Тимчасовий уряд національної єдності та Національна політична консультативна рада. Підписання В'єнтьянської угоди про відновлення миру й досягнення національної злагоди стало історичною перемогою лаоського народу в боротьбі за свободу, незалежність та соціальний прогрес. 14 вересня 1973 р. був підписаний Протокол до В'єнтьянської угоди, в якому вирішувалися питання створення Тимчасового уряду національної єдності, Національної політичної консультативної ради, питання нейтралізації міст В'єнтьяна та Луангпрабанга, припинення вогню та роз'єднання збройних сил сторін, організації виконання угоди та ін.
Специфічну рису тодішньої обстановки в Лаосі становила наявність трьох зон і трьох типів влади в країні — у визволеній зоні влада мала революційний характер, у зоні контролю в'єнтьянської адміністрації зберігалися монархічні й феодальні порядки, в нейтралізованих у лютому 1974 р. містах В'єнтьяні та Луангпрабанзі панувала коаліційна влада. Весною 1975 р. в Лаосі склалася революційна ситуація, на виникнення якої суттєво вплинула ліквідація маріонеткових режимів у Південному В'єтнамі й Камбоджі. З травня розпочався поступовий перехід влади під контроль сил визволення, який закінчився проголошенням 2 грудня 1975 р. Лаоської Народно-Демократичної Республіки (ЛНДР), створенням Верховних народних зборів та уряду республіки.
Перемога революційних сил у Лаосі збіглася в часі з цілковитим визволенням Південного В'єтнаму й Камбоджі від маріонеткових режимів. І цей збіг не є випадковим, оскільки народи цих трьох країн тісно пов'язані своєю багаторічною боротьбою за свободу, незалежність та соціальний прогрес. Тільки допомагаючи один одному, вони змогли добитися перемог у боротьбі проти інозем¬них поневолювачів та їхніх місцевих прислужників.
Зовнішньополітична діяльність лаоського уряду здійснювалася згідно з програмою, схваленою 2 грудня 1975 р. Національним конгресом народних представників. Ця програма передбачала: встановлення дипломатичних відносин та розвиток торговельних зв'язків з усіма країнами, незалежно від їхньої соціальної та ідеологічної системи, на основі мирного співіснування; активну участь у діяльності Руху неприєднання на захист незалежності й суверенітету всіх країн; участь у діяльності ООН та інших всесвітніх організацій з метою зміцнення міжнародних позицій та захисту національних інтересів Лаосу; сприяння загальній боротьбі народів за мир, справедливість та соціальний прогрес. Особлива увага в зовнішньополітичній програмі приділялася зміцненню відносин дружби, співробітництва та взаємодопомоги з В'єтнамом і Камбоджею. Вже в січні 1976 р. в Ханої був підписаний міжурядовий протокол про транзит через в'єтнамську територію різних вантажів, що направлялись у Лаос. Згодом ці країни уклали низку угод про співробітництво й надання в'єтнамської допомоги Лаосу. 18 липня 1977 р. у В'єнтьяні були підписані договір про Дружбу й співробітництво між ЛНДР і СРВ, а також угода про безоплатну допомогу та безвідсотковий в'єтнамський кредит Лаосу на 1978—1980 pp. Загалом починаючи з 1976 р. дві країни підписали багато угод про співробітництво в політичній, економічній, науковій, культурній, освітянській та інформаційній сферах. З установленням народно-демократичного ладу в Лаосі успішно розвивались його відносини з Індією, Бірмою, Малайзійською Федерацією, яка мала своє посольство у В'єнтьяні ще до проголошення ЛНДР. Починаючи з 1979 р. успішно розвивалися також економічні відносини Лаосу з Камбоджею.
Особливого значення набули відносини Лаосу з Таїандом, на території якого знайшли притулок залишки сил поваленого лаоського режиму. їх підтримували певні кола Таїланду, котрі намагалися не допустити нормалізації тайсько-лаоських відносин. Тільки в 1979 р. з'явилися зрушення в міждержавних тайсько-лаоських зв'язках. Цьому сприяли взаємні візити прем'єр-міністрів обох країн, які підкреслили прагнення їхніх народів зміцнювати зв'язки на основі принципів мирного співіснування і невтручання у внутрішні справи один одного, а також висловили намір перетворити річку Меконг на «кордон миру й дружби Камбоджа в боротьбі за незалежність і свободу
Незалежність Камбоджі було підтверджено на Женевській нараді 1954 p., де делегація Камбоджі заявила, що основу зовнішньої політики країни становитиме політика нейтралітету. Вибір саме цього курсу зовнішньої політики й специфіка його здійснення зумовлювалися особливостями економічного й соціально-політичного розвитку країни, численними спробами тиску на її позицію Вашингтона, що розгорнув втручання у внутрішні справи країн Індокитаю, а також активізацією діяльності КНР на півострові. Створюючи юридичну базу для впливу на внутрішньо- й зовнішньополітичні справи Камбоджі, США після Бангкоцької сесії Ради СЕАТО, що відбулася 28 лютого 1955 p., проголосили протекторат СЕАТО над Камбоджею, від якого камбоджійський уряд відмовився. Проте він пішов на підписання в травні 1955 р. угоди про надання Камбоджі американської економічної та військової допомоги. В 1962 р. очолюваний принцом Нородомом Сіануком камбоджійський уряд виступив із пропозицією про визнання нейтралітету й територіальної цілісності країни та надання їй міжнародних гарантій.
Нейтралістська політика Камбоджі не влаштовувала правлячі кола США, які намагалися змінити зовнішньополітичну орієнтацію камбоджійського уряду шляхом грубого тиску. У відповідь на це в листопаді 1963 р. він відмовився від усіх видів американської допомоги, заборонив діяльність американських інформаційних агентств на території країни. У квітні 1964 р. Камбоджа відкликала з Вашингтона свою дипломатичну місію. Коли ж вторгнення на камбоджійську територію американо-сайгонських і тайських військових з'єднань стали регулярними, а США відмовилися брати участь у забезпеченні міжнародних гарантій нейтралітету Камбоджі, її уряд У 1965 р. оголосив про розрив дипломатичних відносин зі Сполученими Штатами.
Камбоджа виступала проти американської агресії у В'єтнамі, висловлювала солідарність із боротьбою націо-нально-патріотичних сил Південного В'єтнаму проти сайгонського режиму. Після розриву дипломатичних відносин зі США позначилося зближення Камбоджі з ДРВ і Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму. Проте встановлення дипломатичних відносин із ДРВ затягувалось у зв'язку з тим, що Пномпень уважав основою мирного співіснування з будь-якою країною офіційне підтвердження нею нейтралітету й територіальної цілісності Камбоджі. Маневруючи між ДРВ і сайгонським режимом, США і КНР, камбоджійське керівництво робило все можливе, щоб не дозволити США втягнути Камбоджу у воєнні дії, що набували дедалі ширшого роз¬маху в сусідніх В'єтнамі й Лаосі.
Вашингтон розглядав нейтральну Камбоджу як свого роду «розрив» у ланцюзі його баз на Індокитайському півострові. Ліквідувати цей розрив він намагався за допомогою уряду генерала Лон Нола, що прийшов до влади в Пномпені внаслідок державного перевороту 18 березня 1970 р. Цей уряд «санкціонував» вторгнення американо-сайгонських військ на територію Камбоджі в травні 1970 р. у відповідь на агресивні дії США й режиму Лон Нола патріотичні сили Камбоджі почали формувати збройні підрозділи для відсічі інтервентам і повалення маріонеткового режиму. Були створені Національний єдиний фронт Камбоджі на чолі з Нородомом Сіануком і Армія національного визволення, що розгорнула боротьбу за визволення країни. Під тиском світової громадськості й у зв'язку з широкими антивоєнними виступами американського народу адміністрація США змушена була ще в липні 1970 р. вивести свій 80-тисячний експедиційний корпус з Камбоджі. Проте там ще довго залишались сай-гонські війська, а американська авіація бомбардувала камбоджійську територію.
Наростання протестів світової громадськості проти втручання СЛІА у внутрішні справи Камбоджі й піднесення антивоєнного руху в самих США змусили американську адміністрацію припинити з 15 серпня 1973 р. бомбардування камбоджійської території. В цей же час американське військове відомство застосувало тактику посиленого переозброєння лоннолівських військ із метою примусити камбоджійців воювати проти камбоджійців. Але ця тактика не принесла Вашингтону бажаного успіху. Національно-патріотичні сили розгорнули могутній наступ проти військ лоннолівського режиму, що перебував на межі краху. 31 березня 1975 р. керівники цього режшму разом з Лон Нолом залишили Камбоджу, а 17 квітня сили національного визволення увійшли в Пномпень. Кілька днів по тому спеціальна сесія Національного конгресу патріотичних сил Камбоджі визначила першочергові завдання народно-демократичної влади, в тому числі в галузі зовнішньої політики. В підсумковому комюніке конгрес підтвердив, що Камбоджа неухильно дотримуватиметься політики незалежності, миру, нейтралітету та неприєднання.
Проте подальші поди в Камбоджі мали трагічні наслідки для всієї країни. До влади в Камбоджі прийшло промаоїстське угруповання Пол Пота — Ієнг Сарі, правління якого (квітень 1975 р. —січень 1979 р.) дістало назву чотирирічної «Варфоломіївської ночі». Правління полпотівців набуло нечувано жорстоких форм, дійшовши врешті-решт до геноциду щодо власного народу. В історії людства важко знайти відповідний приклад: у країні здійснювали курс на будівництво суспільства без міст, без власності, без ринків та грошей, суспільства без сім'ї.
Що стосується зовнішньої політики полпотівського режиму, то з перших днів приходу до влади він почав нагнітати напруженість у Південно-Східній Азії, ставши вигідною картою в експансіоністській «грі» Пекіна в ньому регіоні. Пномпень узяв курс на розрив традиційних зв'язків народів Індокитаю, курс на ворожнечу й недовіру-Вже в травні 1975 р. збройні сили полпотівської Кам¬боджі атакували в'єтнамський острів Фукуок, і з цього часу розпочалися систематичні вторгнення полпотівських військ на в'єтнамську територію на протязі всього в'єтна-мо-камбоджійського кордону завдовжки понад 1100 км. Пол Пот почав виступати з претензіями на значні території В'єтнаму, в чому діставав підтримку з боку Пекіна. В лютому 1976 р. було укладено камбоджійсько-китайську угоду про військову допомогу, в межах якої в Камбоджу стали направлятися китайські літаки, танки, важка артилерія, стрілецька зброя. Пекін публічно заявив про «цілковиту підтримку» Китаєм «справедливої боротьби камбоджійського народу». В підготовці агресивних пій проти В'єтнаму камбоджійській армії допомагали понад 20 тис. китайських військових спеціалістів, що пе¬ребували в Камбоджі в 1976—1978 pp.
З квітня 1977 р. в наскоках на в'єтнамську землю почали брати участь полки й дивізії збройних сил полпотівського режиму, що означало розв'язання великомасштабної прикордонної війни, яка, на думку деяких аналітиків, фактично стала першим етапом агресивної війни Китаю проти СРВ. Силами полпотівської Камбоджі Пекін сподівався здійснювати постійний тиск на СРВ, примусити в'єтнамське керівництво відмовитися від незалежного зовнішньополітичного курсу й прямувати у фарватері його політики. Зі своєї сторони, Пномпень зробив ставку на цілковиту ізоляцію країни від зов¬нішнього світу, орієнтуючись майже виключно на Пекін і відмовляючись від співробітництва з країнами Південно -Східної Азії. Таким чином, Камбоджа перетворювалася на плацдарм збройних провокацій не тільки проти В'єтнаму, а й проти інших сусідніх країн, дедалі більше ставала дестабілізуючим фактором у системі міжнародних відносин в Індокитаї та в Південно-Східній Азії.
У вересні 1975 р. вибухнуло перше повстання камбоджійців проти ненависного режиму. Незважаючи на звірячу розправу над повсталими, спалахували нові повстан¬ня. В результаті виникли перші визволені зони, які постійно розширювалися. На осінь 1978 р. в переважній більшості камбоджійських провінцій утворилися райони, які перебували х