24. Міжнародні відносини на далекому сході з 40-80-х pp. XX ст.
Японія
У 1936 році японці підписали Антикомінтернівський пакт з Німеччиною, а у 1940 році приєднались до країн Осі.
У 1937 році Японія розпочала другу японсько-китайську війну. Превентивний напад на США у 1941 році втягнув країну до другої світової війни, яка закінчилась поразкою для Японії. В серпні 1945 року американці провели атомне бомбардування міст Хіросіми і Нагасакі, а 2 вересня країна капітулювала.
Кінець війни ознаменувався окупацією Японії силами союзників — США та СРСР. У 1947 році, під тиском окупаційної американської влади була прийнята Конституція Японії, яка проголошувала принципи демократії, пацифізму та міжнародного співробітництва. У 1951 році уряд Японії підписав із США договір про мир та безпеку, вступивши до холодної війни на боці західних сил.

Еволюція концептуальних основ зовнішньої політики Японії в 50—70-ті роки
Вважається загальновизнаним факт, що основою яп зовнішньої політики в повоєнний період стала «доктрина Йосіда», згідно з якою Японія мала концентркватися на завданнях економічного зростання не звертаючи серьозної уваги на стретегічну боротьбу між СРСР і США. Навіть уже наприкінці 70-х років тодішний японських міністр закордоних справ заявив, що 90% усієї дипломатичної роботи ведеться навколо економічних проблем. Основною метою цієй цілеспрямованої «економічної дипломатії» Японії, на думку багатьох аналітиків, було зміцнення її економічних позицій поза національними кордонами.
Проте подібний підхід зовсім ігнорував реальний внесок Японії в «отримання комунізму» і ті прибутки, що вона одержала завдяки участі в цьому «стриманні». Тільки на корейській війні японські компанії «заробили» близько 13 млрд доларів, дещо меншими були їхні прибутки від війни у В'єтнамі. Таким чином, внесок Японії в боротьбу проти комунізму мав не тільки економічний, а й політичний характер, якщо взяти до уваги підтримку як стратегічного, так і локального антикомунізму. А участь у «стриманні» СРСР і КНР мала й чисто військовий компонент, оскільки це «стримання» базувалося, зокрема, на сукупному військовому потенціалі США та Японії.
Три важливі події початку 70-х років внесли корективи в зовнішню політику Японії. По-перше, це поразка США У В'єтнамі, по-друге, Японія поСША друге місце в кашталістичяому світі за ВНП і, по-третє, почалася розрядка в радянсько-американських відносинах. «Доктрина Йосіда» трансформувалася в класичну доктрину національних інтересів, компоненти якої в японському варіанті виглядали таким чином: загальна безпека, національна безпека, мир і стабільність у всьому світі. На початку 70-х років у японських політичних, наукових і ділових колах пролунали заклики до приведення міжнародної ваги країни у відповідність з її економічним потенціалом. Стратегічна мета цієї ідеї випливала з зовншшьополітичного компонента доктрини національних інтересів. Для Азії була сформульована додаткова концепція, яка дістала назву «доктрина Фукуда». Слід підслити, що майже всі цілі й завдання, що визначалися доктриною національних інтересів зразка 70-х років Японія виконала за винятком головного — вона так і не стала великою політичною державою.
• Японо-американські відносини
В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Радянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір дозволяв Вашингтону використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні. Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження перебування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили створення японо-американського військового союзу. За умовами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без її відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.
Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США. Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйозної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монополіям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.
На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прийшов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував японо-радянські дипломатичні відносини.
Посилення руху за ліквідацію американських військових баз на японській території, проти «договору безпеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому існуванню японо-американського миру й нейтралітету, створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського військового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в перегляді «договору безпеки». 4 жовтня 1958 року в Токіо розпочались переговори, уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі оборони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «становитиме загрозу миру і безпеці другої».
Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіційний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Ркжю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Японія зобов'язувалася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська.
На середину 70-х років військово-політичні вплив США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабився, про що свідчили падіння проамерикански* режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. На міжнародній арені в цілому загострювалися міжімперіалістичні суперечності в умовах енергетичної кризи, посилювалася борохьба країн, що розвиваються, за встановлення нового Міжнародного економічного порядку, розгортався націо¬нально-визвольний рух на африканському континенті. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон¬фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб¬лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз¬глядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.
Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 p., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами.
Японо-радянські відносини
Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Противники нормалізації відносин із СРСР наголошували на територіальному питанні: Південний Сахалін та «Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії, їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».
Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далекому Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлення контактів з Японією. Він постійно підкреслював бажання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність припинення стану війни, встановлення нормальних дипломатичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпочались японо-радянські переговори. Радянська делегація запропонувала проект мирного Договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Враховуючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хоккайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. Під тиском японських рибо-промисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Вони завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надання допомоги людям, що потерпають у морі. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завер¬шились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація. Вона заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин, які розвивалися на основі принципів мирного співіснування.
Пріоритетні інтереси Японії в Південно-Східній Азії
Південно-Східній Азії традиційно належить одне з перших місць у сфері економічних, політичних та військово-стратегічних інтересів Японії в новітній період. Після підписання Сан-Франциського мирного договору й відновлення національного суверенітету Японії головним рушієм активізації політики Токіо в Південно-Східній Азії було не стільки прагнення до примирення з народами тепер уже незалежних країн південно-східноазіат-ського регіону, скільки намагання відновити доступ до необхідних для відбудови японської економіки нафти, олова, каучуку, бавовни та інших стратегічних матеріалів. І хоча до кінця 60-х років відносини Японії з країна ми ПСА були порівняно обмеженими як за масштабами, так і за змістом, проте Токіо не відмовлявся від планів із плином часу отримати широкий доступ до джерел сиро¬вини в цьому регіоні, домогтися тут свого економічного, а якщо вдасться, то й військово-політичного лідерства. формально ж у 60-ті роки Японія обмежила сферу своїх інтересів у ПСА суто економічними, проголосивши свій зовнішньополітичний курс вільним від ідеології.
В 70-ті роки підтримувані урядом японські монополії за допомогою «мирної єни» зуміли утвердитися на ринках країн ПСА, зокрема на ринках Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Вважається, що «мирний» наступ Японії виявився навіть ефективнішим за військовий, оскільки вона стала головним експортером та імпортером країн АСЕАН. В серпні 1977 року Японія висунула програми широкої економічної допомоги розвиткові країн АСЕАН, налагодження безпосередніх контактів з їхніми лідерами, відмова Японії від ролі воєнної держави (з огляду на побоювання політичних кіл країн АСЕАН, що внаслідок скорочення американської присутності в ПСА після поразки в Індокитаї Японія може спокуситися перспективою заповнити «вакуум сили») — все це мало, за задумом Токіо, створити один із найважливіших додаткових факторів реалізації планів Японії щодо регіону.

Корея
Відповідно до угод між союзниками про організацію повоєнного миру на Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Армії, на південь —американських військ.
Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та створенні корейської демократичної держави.
Ця домовленість стала наслідком компромісу між СРСР і США.
СРСР бачив майбутнє Кореї після розгрому Японії як незалежної та неподільної держави, маючи на увазі, що на Корейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво.
Сполучені Штати запропонували власний план, який передбачав установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у 20—ЗО років, після якого можна буде надати незалежність корейському народові. Реалізація цього плану привела б до створення на Корейському півострові держави — союзника США.
Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську армію в північно-східному Китаї та угруповання японських військ на Корейському півострові, наприкінці серпня 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в розгромі японських військ на корейській території.

Північна Корея

Відразу після капітуляції Японії радянське командування розпочало формування прорадянської адміністрації в Північній Кореї. У свою чергу, американська військова адміністрація заходилася створювати на Півдні систему органів управління, зорієнтованих на США На Півдні зберігався японський колоніальний апарат. Американське військове командування на чолі з генералом А. Арнольдом вжило «обмежених політичних та військових заходів, щоб перетворити південну частину півострова на фортецю антикомунізму». І США здійснили це. Створений ними уряд очолив Лі Син Ман, який став найбільш проамериканськи спрямованим лідером на Тихому океані. Такі дії свідчили, що США свідомо здійснили розкол Корейського півострова.

Південна

У відповідь на дії США північнокорейські політичні організації провели в серпні 1948 р. вибори на території Півночі та Півдня до Верховних народних зборів, а у вересні 1948 р. проголосили створення КНДР. Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що він єдиний є законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948 р. на Корейському півострові фактично виникло дві держави — КНДР, зорієнтована на СРСР, і Республіка Корея, зорієнтована на США.
Розкол півострова на Південь та Північ призвів до гострої військово- політичної конфронтації, що переросла в 1950 р. в громадянську війну. КНДР неодноразово пропонувала Сеулові провести переговори, однак щоразу натрапляла на відмову. Втім, на той час пропозиції КНДР були малореалістичними та не відповідали вимогам політичної ситуації. Гостра конфронтація подекуди переходила у воєнні сутички, що точилися на 38-й паралелі. 25 червня тут відбулися великі бої, в ході яких північно- корейські війська розгромили армію Південної Кореї, розгорнули наступ на Сеул, який здобули за три дні.
Після здобуття Сеула північнокорейські війська продовжили наступ у південному напрямку та 2 липня вийшли на рубіж річки Нактонган, але були зупинені спільними діями південнокорейських частин та контингенту американських військ, які ще залишалися на півострові. Участь Сполучених Штатів призвела до інтернаціоналізації конфлікту. Як писав у своїх мемуарах колишній президент США Дуайт Ейзенхауер, США втрутилися в конфлікт задля «здійснення поліцейської акції», але на практиці це була справжня інтервенція з метою розгрому північнокорейської армії та ліквідації КНДР.
По-перше, Сталін вважав, що США не підуть на участь у корейській війні через проблеми з підтримкою Чан Кайші в китайській революції
По-друге, в 1949 р Радянський Союз оголосив про створення власної ядерної зброї, що позбавило американців ядерної монополії
Перебільшення радянським керівництвом ролі цих двох факторів становило суттєвий зовнішньополітичний прорахунок, що призвів до затягування війни. Завдяки величезному впливові на нещодавно створену Організацію Об'єднаних Націй, а особливо на Раду Безпеки 00Н, США отримали мандат 00Н на здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті До бойових дій було залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою 00Н
Щодо планів США відносно застосування ядерної зброї проти КНДР та Китаю, то, як свідчать документи, у Пентагоні серйозно замислювалися над можливістю застосування ядерної зброї з метою досягти переможного закінчення війни та одночасно випробувати її руйнівну силу під час бойових дій Але, незважаючи на настійливі пропозиції військових, ні Д. Ейзенхауер, ні Г. Трумен не дали своєї згоди, і ядерну зброю не було застосовано
Наміри Сполучених Штатів застосувати ядерну зброю в корейській війні викликали рішучу протидію громадськості, в тому числі в самих США. Загроза виникнення ядерної війни спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо припинення воєнних дій. Переговори завершилися підписанням у 1953р. перемир'я між командуванням військ 00Н, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців — з другої Глава південноко-рейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати документ, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця». В листі до президента США 9 лютого 1953 р. він настійно радив йому не припиняти бойові дії, не укладати перемир'я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в Кореї» Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни.
Звертаючись до корейської війни, неможливо не зупинитися на ролі Китаю і СРСР у цьому конфлікті Участь китайських добровольців та радянських льотчиків, а також велика матеріально-технічна допомога СРСР відіграли вирішальну роль у відстоюванні самого існування КНДР. Після висадки американського морського десанту в Упгхоні армія КНДР була фактично розгромлена, і в жовтні 1950 р американо-корейські війська підійшли до кордонів Китаю 25 жовтня 1950 р китайські добровольчі підрозділи вступили в бойові дії, а до кінця грудня вся Північна Корея була фактично визволена 3 цього часу й до підписання перемир'я фронт у цілому стабілізувався вздовж 38-ї паралелі. Треба визнати, що основний тягар війни винесли на своїх плечах китайські добровольці
За три роки війни Півдню та Півночі Корейського півострова було заподіяно велику матеріальну шкоду. Втрати тільки корейських сторін становили понад 4 млн. убитих, поранених та зниклих безвісти. Кривава трирічна війна в Кореї продемонструвала неможливість вирішення корейської чи будь-якої іншої міжнародної проблеми шляхом застосування військової сили. Війна також показала: за сучасних умов будь-який воєнний конфлікт може перерости в ядерний, що загрожує катастрофічними наслідками для усього людства.

Одним з головних питань МВ стала корейська проблема після ІІ св. війни. У зв’язку з розгромом Японії колоніальний гніт її було скасовано в цьому регіоні. 1945 – радянські війська звільнюють Корею від японських окупантів. В грудні 1945 – держсекретар США на Московській нараді МЗС, запропонував встановити над Кореєю опіку. Причому американський проект передбачав таку форму керування Кореєю, яка б відстороняла самих корейців від самостійного керування державою. В зв’язку з цим, Корея була поділена на 2 частини: Південна (американські війська), північна (радянські війська).
Відповідно, адміністрації СРСР та США надавали допомогу місцевим адміністраціям. Радянська окупаційна адміністрація ліквідувала представників японської адміністрації. Те ж саме було зроблено і на півдні Кореї. Оголосили незаконність народних комітетів, встановили японську адміністрацію.
В Південній Кореї з США повернувся корейський діяч Лі-Син-Ма. За пропозицією радянської сторони було вирішено створити спільну комісію з представників обох командувань – Спільна комісія по Кореї.
СРСР пропонував створити в Кореї єдиний національний уряд на демократичних засадах. З 20 березня 1946 р. почала працювати Спільна комісія. Були названі політичні сили, які повинні були приймати участь у спільних виборах. США включили в цей список лише проамериканські політичні сили. З весни 1946 р. американська сторона почала саботувати роботу цієї комісії.
У вересні 1947 р. радянська делегація винесла пропозицію вивести окупаційні війська з Кореї (і війська США і СРСР) і хай корейці самі вирішують на яких засадах їм далі жити але США виступили проти цього.
В жовтні 1947 р. США виносять корейське питання на другу сесію Генеральної асамблеї ООН. Запропонували припинити діяльність спільної комісії. СРСР виніс пропозицію у відповідь на хід США – вивести взагалі війська з обох Корей. Більшістю голосів 14 листопада 19947 р. Генеральна асамблея ООН ухвалила американський проект без радянського додатку.
Створена тимчасова комісія ООН по Кореї. Практично це означало, що ГА ООН під тиском США фактично розкололо Корею на дві частини. СРСР відмовився визнати необхідність діяльності такої комісії.
Травень 1948 р. в Південній Кореї було проведено сепаратні вибори. Переміг представник США, громадянин США Лі-Син-Ма.
Серпень 1948 р. – Південна Корея підписала угоду з США про продовження перебування американських військ на цій території. Згідно з рішенням ООН цей уряд почав вважатися єдиним урядом в Кореї.
В вересні 1948 р. на півночі за допомогою СРСР створено КНДР. Фактично узаконюється розділ Кореї на дві держави. Лідер КНДР – громадянин СРСР Кім-Ір-Сен.
1948 – 1949 р. виникає регіональний корейський конфлікт. 1950 р. – війна.
Грудень 1948 р. радянські війська залишають Північну Корею, американські війська продовжують там знаходитись.
25 червня 1950 р. – південно корейська армія починає провокації проти КНДР.
27 червня 1950 р. – президент Трумен заявив, що американським ВПС і ВМС надано наказ надавати підтримку Південній Кореї, наказано окупувати о. Тайвань. На думку США війна в Кореї повинна була ліквідувати КНДР і створити плацдарм для нападу на комуністичний Китай.
Межею розподілу Кореї на Південну і Північну стала 38 паралель. США прикривались флагом ООН (резолюцією 1947 р.). Разом з США участь у війні приймали 14 їх держав сателітів.
Червень 1951 р. – СРСР виступив з пропозицією, щоб воюючі сторони почали переговори про перемир'я. Переговори почалися в липні 1951 р. і тривали 2 роки, до липня 1953 р., поки США його не підписали. Лінія розмежування по 38 паралелі.
Встановлена демаркаційна лінія та дві демілітаризовані зони. Обмін військово полоненими. Прийнято рішення скликання політичної міжнародної конференції для врегулювання цієї проблеми.
Серпень 1953 р. – СРСР вносить цю пропозицію на розгляд ГА ООН. СРСР запропонували залучити до цієї конференції нейтральні країни, які входили до ООН. США відмовилось. Практично все було провалено.
Південна Корея в жовтні 1953 р. підписує договір з США про взаємну оборону за яким, США отримали право на необмежений строк утримання військ на її території.
В 1945 р. Китай звільнився від Японської окупації. Відбувається розмежування політичних сил. Партія Гоміндан бере орієнтацію на США (Чан-Кай-Ші), компартія Китаю (Мао-Дзе-Дун) орієнтована на СРСР. Вони отримують допомогу від цих країн.
Намагаючись врятувати режим Чан-Кай-Ші, американці починають поставляти зброю в Китай.
Червень 1946 р. уряд США прийняв рішення відправити у Китай літаки для 8 повітряно – військових з'єднань.
СРСР надає допомогу народній армії Китаю: зброєю Японської армії та армії Манчжоу-Го; радянські командири.
Американці навчили 57 сухопутних дивізій і озброїли їх.
Листопад 1946 р. – підписано американо – китайський договір про дружбу, торгівлю, навігацію, згідно з яким американці отримали право безконтрольно займатися в Китаї торгівлею, фінансовою діяльністю, релігійними справами, промисловим виробництвом, освітою, їм було надано національний режим (іноземні громадяни мають ті самі права як і громадяни цієї країни).
В 1947 р. Чан-Кай-Ші підписує ще один договір з США, передає під їх контроль важливі сировинні джерела Китаю, в тому числі стратегічні. В 1947 р. на долю США приходилась половина китайського імпорту.
Військові дії продовжувалися до кінця 1948 р. З другої половини 1947 р. почала перемагати національна визвольна армія Китаю. Чан-Кай-Ші звертається до урядів США та СРСР виступити посередником у переговорах. СРСР відмовився, заявив, що дотримується принципу  невтручання у внутрішні справи інших держав.
1949 р. перемога прокомуністичних сил в Китаю.
1 жовтня 1949 р. – день незалежності КНР. СРСР надавав допомогу, перший визнав КНР.