23. Міжнародні відносини на близькому та середньому сході в 40-80-х pp. XX ст.
Після другої світової війни завершився крах мандатної системи на Близькому Сході. До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії. В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до щгь у відповідності з угодою «Сайкс—Піко» (1916) Великобританія і Франція підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван ввійшли до сфери впливу Франції.
У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про передання Франції мандата на Сирію і Ліван.
Формально Сирія і Ліван отримали незалежність у роки другої світової війни від керівництва «Вільної Франції», відповідно 27 вересня і 26 листопада 1941 р. Сирія і Ліван у лютому 1945 р. оголосили війну Німеччині і Японії, ввійшли до складу Об'єднаних Націй. У березні 1945 р. Сирія і Ліван взяли участь у створенні Ліги арабських держав (ЛАД).
Однак, незважаючи на проголошення державного суверенітету, присутність французьких військ на території Сирії й Лівану тривала, що ставило обидві країни в пряму політичну залежність.
На початку 1945 р. уряди Сирії й Лівану виступили з вимогою про виведення з їхніх територій іноземних військ. У відповідь уряд Франції заявив, що зробить не лише після того, як у Сирії й Лівані будуть забезпечені «особливі привілеї» Франції. Сирія і лЬан відмовилися прийняти ці умови. 6 травня 1945 р. в Бейруті висадився новий контингент французьких військ, спалахнули заворушення, відбулися збройні сутички. Фактично фРаН^ розв'язала в Лівані колоніальну війну.  Під привода «припинення подальшого  кровопролиття»  Великоор танія ввела свої війська в Сирію і Ліван.
«Посередництво» Лондона  насправді  призвело до cтановлення в Сирії і Лівані англо-французького кондомініуму. В грудні 1945 р. Великобританія і Франція дали угоду про подальшу спільну окупацію Сирії й Лівану. Терміни евакуації англо-французьких військ не були визначені.
В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію англо-французьких військ на обговорення Ради Безпеки ООН. Цю вимогу активно підтримали Радянський Союз, Польща, Єгипет та Мексика. Але запропонована США резолюція фактично заблокувала розв'язання проблеми. Саме тоді СРСР уперше в історії ООН використав право вето.
Незважаючи на те, що Рада Безпеки так і не змогла ухвалити якогось конкретного рішення, сам факт порушення й обговорення питання про виведення іноземних військ із території незалежних держав змусив Великобританію і Францію розпочати евакуацію своїх військових контингентів із Сирії й Лівану.
17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії, а 31 грудня 1946 р. були виведені з Лівану.
Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність в Іраку і Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.
Створення Ліги арабських держав
Восени 1944р. на установчій конференції арабських країн було підписано так званий Александрійський протокол, що передбачав створення Ліги арабських держав. Статут Ліги підписали в Каїрі 22 березня 1945 р. Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак та Ліван (Ємен підписав Статут у травні). Статут зафіксував цілі й завдання організації: розвиток відносин між арабськими країнами на основі поваги до незалежності й суверенітету, співпраця в галузі економіки, соціальній та культурній сферах. Передбачалася також координація зовнішньополітичних курсів арабських країн.
Принципами діяльності ЛАД проголошувалися: добровільність відносин між державами, взаємна повага до суверенітету й незалежності, суверенна рівність держав, заборона використання сили для розв'язання суперечок.
З самого початку існування ЛАД центральною проблемою в її діяльності стала палестинська проблема.
Утворення Держави Ізраїль. Арабо-ізраїльська війна 1948—1949 pp.
Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з палестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.
З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проблема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки ООН. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської держави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Однак ця пропозиція була відхилена як арабськими, так і єврейськими представниками. Згодом Радянський Союз висловився за створення на території Палестини двох незалежних держав.
У квітні 1947 р. ГА ООН ухвалила рішення створити спеціальний комітет ООН у справах Палестини, до складу якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гватемали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехословачини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів підписали звіт, що рекомендував утворити на території Палестини дві держави — арабську і єврейську та надати міжнародний статус Єрусалиму.
Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив план її поділу більшістю голосів 29 листопада 1947р. прийнято резолюцію, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти — арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія Куба та Греція, 10 утрималися, включаючи Великобританію.
У відповідності з резолюцією 181/П на колишній підмандатній території Палестини мали утворитися дві держави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км — 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км —43 % території Палестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % території Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведенню англійських військ — до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовтня 1948 р.
Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкритого протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них додались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зовнішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення. Все це в сукупності й породило близькосхідний конфлікт, який триває вже 50 років.
Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задовольняла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Москва намагалася повернути всі економічні привілеї, якими користувалася на Близькому Сході царська Росія (адже цей регіон є одним з найширших ринків збуту зброї). Приблизно таку ж мету ставили собі США. Основною перешкодою для реалізації радянської й американської близькосхідної політики було домінування в цьому регіоні Великобританії, що й зумовило збіг позицій США й СРСР. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішні устроєм. Проаналізувавши загальносвітову кон'юнктуру, Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу ГРСР на Близькому Сході може мати вкрай небажані для неї наслідки, про що яскраво свідчила ситуація в Східній Європі. Крім того, США сподівалися на певні поступки з боку Великобританії. Тож у Вашингтоні визнали за необхідне взяти курс на політичний та ійськово-стратегічний союз із арабським світом, а не державою євреїв у Палестині, яка ще не існувала.
Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА ООН про створення двох незалежних держав на території Палестини.
Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх делегацій. Це означало, що ідею створення в Палестині незалежної єврейської держави поховано.
Проте 14 травня 1947 року в Тель-Авіві було проголошено конституювання незалежної Держави Ізраїль та створено його тимчасового уряду на чолі з Бен-Гуріоном.
Великобританія вирішила не перешкоджати розв'язувань арабо-єврейського конфлікту і заявила, що з 15 травня 1948 р. (з дня проголошення Держави Ізраїль) вона пр пиняє чинність свого мандата на Палестину.
В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїлська (палестинська) війна.
Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перервами, пов'язаними з посередницькими зусиллями.
Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася Єрусалиму. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію — Арабський легіон, яким командував англієць генерал Глабб.
Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення арабської палестинської держави, частину Єрусалима. Сектор Газа відійшов під контроль Єгипту. Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йорданією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимчасовий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання.
Отже головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулювання – однієї з ключових проблем післявоєнних міжнародних відносин.
Палестинська проблема дедалі загострювалася. Рішення про створення палестинської держави не було виконано внаслідок ряду причин, а саме:
 окупації Ізраїлем значної частини території палестинської держави;
 роз'єднаності арабських країн, поділу між Єгиптом і Йорданією частини території палестинської держави;
 втручання наддержав, які змагалися за втягнення цього регіону у свої сфери впливу.
Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948—1949 pp. понад 900 тис. палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії ООН добитися хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням ГА ООН, не мали успіху. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала свої повноваження. Згідно з рішенням ООН було створено спеціальне Агентство Об'єднаних Націй з надання допомоги біженцям та їхнього працевлаштування (ЮНРВА).
Троїста агресія проти Єгипту та її міжнародні й регіональні наслідки
Головний зміст політичного життя єгипетського народу в повоєнний період становила боротьба за відміну нерівноправного англо-єгипетського договору 1936 р. В липні 1952 р. патріотично налаштовані єгипетські офіцери повалили режим короля Фарука і проголосилистворення республіки. В 1954 р. була підписана англо-єгипетська угода про виведення англійських військ і ліквідації англійської військової бази на території Єгипту, Угода поклала край 74-річній окупації країни.
В галузі зовнішньої політики нове керівництво взяло курс на нейтралітет і неучасть у військових блоках. Воно намагалося балансувати між двома наддержавами, запобігаючи зміцненню в Єгипті позицій США або СРСР. Каїр убачав у нерозв'язаності проблеми близькосхідного врегулювання можливий чинник підвищення своєї ролі в арабському світі, тому велику увагу став приділяти зміц¬ненню єгипетського військового потенціалу. У вересні 1955 р. були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини й Польщі. Це викликало нега тивну реакцію з боку США і Великобританії.
Захід не влаштовувало й негативне ставлення Єгипту до Багдадського пакту. Утворення пакту було започатковано підписанням у Багдаді 24 лютого 1955 р. договору про спільну безпеку та оборону між Іраком та Туреччиною. Того ж року до Багдадського пакту приєдналися Великобританія (5 квітня), Пакистан (23 вересня), Іран (З листопада).
Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення засушних земель і спорудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть надані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.
Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 % судноплавства каналом. США виступили як співавтор проекту врегулювання суецького питання, що передбачав створення «міжнародного органу» з управління Суецьким каналом. За цей проект висловилася більшість, проти — СРСР, Індія, Індонезія та Цейлон. Єгипетський уряд відкинув саму ідею інтернаціоналізації каналу. Тоді було запропоноване тимчасове рішення — створити «асоціацію користувачів каналу» для управління ним. 15 вересня Г. А. Насер відхилив і цей проект. Ухвалена Радою Безпеки ООН 12 вересня 1956 р. резолюція містила шість принципів мирного врегулювання конфлікту, що передбачали визнання суверенітету Єгипту над каналом, свободу транзитного судноплавства, визначення прав на транзитне мито, порядок арбітражу. Визнанню принципу управління каналом «асоціацією користувачів» перешкодило радянське вето.
Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великобританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали секретні переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.
В ніч на ЗО жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами завдали раптового удару по Єгипту. 30 жовтня Великобританія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького каналу- Ьгипет відхилив ультиматум.
Уряд США розцінив цю агресію проти Єгипту як підрив атлантичного фронту. Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії. Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александрії та міст у зоні каналу
5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу. В той же день радянський уряд звернувся до Англії Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки, до яких може призвести продовження інтервенції.
6 листопада президент  США Д.  Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій. 7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН 64 голосами (12 представників утрималися) проголосувала за сформування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипетської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН.  22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.
В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією. Провал троїстої агресії мав велике міжнародне значення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс авго-„TV.T Єгипту та його президента Г. А. Насера, що став Р наним лідером арабського світу. Ослабли позиції Ве-Вшсобританії Й франції на Близькому Сході. Віднині цей регіон став ареною суперництва двох наддержав — США і радянського Союзу.
5 січня 1957р. У щорічному посланні до конгресу США президент запропонував конгресові ухвалити резолюцію, відому як «доктрина Ейзенхауера». Вона передбачала право президента використати силу на Близькому Сході в разі «прямого» комуністичного нападу або агресії з боку «країни, що контролюється міжнародним комунізмом». Президент мав отримати повноваження надати арабським країнам, що приймуть «доктрину Ейзенхауера», допомогу в розмірі 200 млн доларів. Але більшість арабських країн відмовилася прийняти «доктрину Ейзенхауера».
СРСР зміцнив свої позиції в регіоні. Він забезпечував фінансову підтримку будівництву Асуанської греблі. 26 січня Єгипет і СРСР підписали угоду про економічне й технічне співробітництво.
Війна стимулювала доцентрові тенденції в арабському світі. 1 лютого 1958р. була підписана угода про об'єднання Єгипту й Сирії в унітарну державу — Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Створення ОАР розглядалося як перший крок на шляху до загальної арабської єдності. Після утворення ОАР до неї приєднався Ємен на правах федерації.
Великобританія виявила активність у створенні об'єднання монархічних режимів, де при владі перебували представники династії Хашимітів. 14 лютого 1958 р. було проголошено створення хашимітської Арабської Федерації у складі Іраку і Йорданії.
    Посилювався революційний рух у Лівані. Під цас війни 1956 р. уряд Лівану відмовився розірвати дипломатичні відносини з Францією. Ліван визнав «доктрину Ейзенхауера». Курс уряду викликав широкий рух протесту, до якого були втягнуті широкі верстви населення, в травні 1958 р. в країні вибухнула гостра політична криза загальний страйк переріс у повстання.
Режим президента К. Шамуна звернувся по допомогу до США. Вашингтон направив до берегів Лівану кораблі 6-го американського флоту. Водночас було вирішено використати механізм Багдадського пакту. Нарада військової комісії Багдадського пакту ухвалила рішення про надання допомоги урядові Лівану. Іракський уряд почав вербувати «добровольців» для вирядження в Ліван.
Це прискорило революційний вибух у самому Іраку. Військові частини, що готувалися для відправлення в Ліван, повернули зброю проти монархічного режиму. 14 липня 1958р. штурмом був здобутий королівський палац, король Фейсал та всі члени королівської сім'ї загинули. Згодом така ж доля спіткала й колишнього прем'єр-міністра Нурі СаІда.
Ірак було проголошено незалежною республікою. Республіканська влада заявила про вихід з Хашимітської федерації й Багдадського пакту.
Президент Лівану й король Йорданії звернулися до США і Великобританії з проханням про допомогу.
15 липня 1958р. США почали висадку свого 20-тисячно-го контингенту в Лівані.
17 липня 1958 р. Великобританія направила війська в Йорданію.
В жовтні 1958 р. США вивели свої війська з Лівану. Новим президентом країни став Ф. Шихаб. Уряд очолив Р. Караме.
В листопаді 1958 р. завершилася евакуація англійських військ з Йорданії.
«Шестиденна війна» 1967 p.: чинники, цілі, хід, результати
Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР поси¬лював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. США зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.
Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.
Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював власну військову промисловість.
Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».
Невирішеною залишалася палестинська проблема, тривав процес формування палестинського руху опору
У лютому 1966 р. до влади в Сирії прийшла Партія арабського соціалістичного відродження (ПАСВ). Вона проголосила курс на будівництво соціалізму і всебічний розвиток відносин з СРСР. Сирія, як і Єгипет, активно використовувала палестинський фактор для зміцнення фінансових позицій в арабському світі, надавала військову підтримку створеній 1964 р. Організації визволення Палестини (ОВП). Ця організація розпочала проводити операції проти Ізраїлю з території Сирії. 16 квітня літаки порушили повітряний простір Єгипту.
СРСР закликав арабські країни створити елільнм фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.
У травні 1967 р. в Москві перебувала єгипетська делегація на чолі з головою парламенту А. Садатом. Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Подгорный передав йому інформацію радянської розвідки про те, що Ізраїль сконцентрував свої війська на кордоні з Сирією і має намір завдати удару по цій країні в період між 18 і 28 травня. (Як з'ясувалося згодом, ця інформація була помилковою.)
Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 p., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.
В травні 1967 р. Єгипет прийняв рішення про підсилення сінайського угруповання військ і призов резервістів. Але у випадку загострення обстановки єгипетські війська не могли ввійти в зіткнення з супротивником, бо в прикордонній смузі згідно з угодою про припинення вогню з 1956 р. дислокувалися Надзвичайні сили ООН (З 400 солдатів — норвежців, шведів, югославів, індійців, бразильців та канадців). Єгипетське командування звер¬нулося до Генерального секретаря ООН У Тана з вимогою відведення цих військ від кордону. Але він дав наказ зовсім їх вивести.
Протягом п'яти днів війська ООН покинули Єгипет, а їхні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня^ президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.
Виведення з Сінаю військ ООН і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.
5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була короткою й дістала назву «шестиденна війна». Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки ООН 6, 7 і 9 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізраїльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припинити воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я. 10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних заходів для припинення агресії.
10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту.
Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.
На засіданнях Ради Безпеки ООН у жовтні 1967 р. Радянський Союз наполягав на негайному виведенні ізраїльських військ з окупованих територій без укладання миру з Ізраїлем. США, Канада та ряд інших країн дотримувалися думки, що укладення миру має бути попередньою умовою виведення ізраїльських військ. Дискусія зайшла в глухий кут, і її було відкладено. В листопаді 1967 р. дискусія відновилася, але Радянський Союз залишався на попередніх позиціях. Тоді Великобританія запропонувала компромісний проект резолюції, який і було прийнято. 22 листопада 1967 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 242, що визначила принципи політичного врегулювання близькосхідного конфлікту. В преамбулі резолюції вказувалося на «неприпустимість набуття території шляхом війни».
Червнева війна 1967 р. завершилася серйозною воєнною поразкою арабських країн. Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан, сектор Газа, а також Сінайський півострів (Єгипет) та Голанські висоти (Сирія).  Внаслідок ЦІЄЇ війни кількість палестинських біженців зросла ще на 400 тис. чоловік (до початку війни 1967 р. — 1 344 тис).
Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів, викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.
Тпетій міжнародний аспект—полягає в тому, що у звязку зі значенням даного регіону в системі міжнародниx відносин у близькосхідний конфлікт із самого початку були втягнуті й позарегіональні країни, насамперед наддержави. Це справляло негативний, певною мірою каталізуючий вплив на його розвиток.
Маючи на меті відновити свій авторитет в арабському світі Радянський Союз розпочав масовані поставки озброєнь у цей регіон. Протягом двох років єгипетська армія була відновлена. У квітні 1969 р. Єгипет розпочав обстріл ізраїльських військ на Сінаї. Але Ізраїль знищив артилерію Єгипту й установив контроль над його повітряним простором. На прохання Г. А. Насера для захисту повітряного простору Єгипту туди було направлено близько 15 тис. радянських військовослужбовців.
Зміцнювалися радянські контакти з Організацією визволення Палестини.
Боротьба палестинського народу має тривалу історію. Можна виділити кілька етапів розвитку палестинського руху опору.
1-й етап (40-ві—50-ті роки) — зародження ПРО, поява перших палестинських організацій, формування перших груп партизанів (федаїнів).
2-й етап (60-ті роки) — створення і становлення ОВП. Згідно з Палестинською національною хартією, прийнятою в 1964 p., ця організація об'єднує всіх палестинців. У Цьому документі була сформульована кінцева мета боротьби — створення держави на всій території Палестини. Створення ОВП стало наслідком розвитку двох різних тенденцій. З одного боку — відродження у формі палестинського національно-визвольного руху. З іншо - прагнення деяких арабських країн використати палестинський рух опору для зміцнення власних позицій в арабському світі.
3-й етап (70-ті роки) — формування більш реалістичної ограми. В 1974 р. ОВП поставила проміжне завдання — створити палестинську державу на тій Палестині, яку буде визволено.
Відбулися зміни і в політиці Єгипту щодо близько¬східного врегулювання.
Після смерті Г. А Насера у вересні 1970 р. президен¬том Єгипту став А. Садат. Спершу він продовжив полі¬тику співробітництва з СРСР. 27 травня 1971 р. в Каїрі був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Єгиптом і СРСР.
Водночас вживалися заходи, спрямовані на зближення зі США. Єгипетсько-американські контакти здійсню¬валися по двох каналах: офіційно — між відомстиш закордонних справ і неофіційно — між розвідками двох країн.
У червні 1972 р. Єгипет відмовився від послуг радянсь¬ких військових фахівців, але продовжував отримувати радянську військову допомогу.
Готуючись до нової війни на Близькому Сході, А. Садат прагнув зробити її обмеженою. Про це не була поінформована Сирія, незважаючи на створення об'єдна¬ного військового командування.
6 жовтня 1973 p., в день єврейського свята Йом Кіпур (Судний день), збройні сили Єгипту й Сирії атакували позиції Ізраїлю. Разом з Єгиптом і Сирією у воєнних діях брали участь військові частини й підрозділи Іраку, Марок¬ко, Саудівської Аравії, Алжиру, Кувейту, Тунісу, Судану та Йорданії.
В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на східний берег Суецького каналу й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жов¬тня єгипетські війська здобули Сіпай. Сирійська армія просунулася на Голанських висотах, визволила місто Ку-нейтру.
В ході «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним сяла> Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.
Ефективно використовувалася арабськими країн»01 «нафтова зброя». 17 жовтня 1973 р. на зустрічі країн-^ членів ОПЕК у Кувейті було прийняте рішення про ско-
видобутку нафти й ембарго на її no-країни, що не справляють тиск на Ізраїль у х визволення окупованих територій (США, Ні-планди, Португалія, Південно-Африканська Республіка). 12 жовтня прем'єр-міністр Ізраїлю Г. Меїр звернулася по США з проханням про негайні поставки зброї й спо¬рядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-Авіву військову допомогу по повітряному «мосту».
8 жовтня 1973 р. представник США в ООН вніс про¬позицію про припинення вогню з відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.
20—21 жовтня в Москві перебував державний секретар США Г. Кіссінджер. Сторони досягай домовленості про внесення на розгляд Ради Безпеки ООН спільної резо¬люції й про скликання конференції з питань близькосхід¬ного врегулювання з участю США й СРСР. дь „ жовтня Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію ■№ 338, що передбачала припинення воєнних дій і вико¬нання резолюції Ради Безпеки № 242.
11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про при¬пинення вогню.
21 грудня 1973 р. в Женеві згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 338 почала роботу мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Сирія, спочатку погодившись на проведення конференції, не направила в Женеву своїх представників, але зберегла за собою право участі.
В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар ООН повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.
31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка пе¬редбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 p., і з частини територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів ООН у зоні роз'єднання військ.
Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально не приймалося.
До припинення роботи конференції спричинилися як непримиренні суперечності між Ізраїлем і арабськими країнами, так і втручання великих держав та їхня кон¬фронтація на Близькому Сході, що ускладнювала процес близькосхідного врегулювання.
Після «жовтневої війни» почалося поступове зближен¬ня Єгипту зі США й одночасне погіршення єгипетсько-радянських відносин.
У результаті «човникової дипломатії» державного сек¬ретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.
R березні 1976 р. Єгипет денонсував договір з СРСР. Отже в другій половині 70-х років склалися передумови сепаратного розв'язання Єгиптом проблеми близькосхід¬ного врегулювання.
Кемп-девідський процес та його наслідки
Президент Єгипту А. Садат 9 листопада 1977р. зробив заяву, що він готовий зустрітися з ізраїльськими керівниками для досягнення миру на Близькому Сході.
19—21 листопада відбувся візит А. Садата в Єрусалим, у грудні 1977 р. — серія зустрічей представників Єгипту, Ізраїлю і США.
2—4 грудня 1977 р. відбулася нарада керівників Алжиру, Лівії, НДРЄ, Сирії та ОВП, яка осудила ініціативу А. Садата й ухвалила рішення про невизнання результатів переговорів і розірвання відносин з Єгиптом. Був створений Фронт стійкості й протидії. 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч Президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата та прем’єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна. 17вересня сторони підписали два документи — «Рамки миру на Близькому Сходi»  і  «Рамки  для укладення мирного  договору між з Ізраїлем».
Д. Картер назвав цей мир «справедливим», М. Бегін охарактеризував підписання кемп-девідських угод як най¬важливішу подію після Віденського конгресу 1815 р.; А. Садат — як велику перемогу Єгипту, Ізраїлю й усього людства. Ці три політичні діячі стали лауреатами Но¬белівської премії миру.
У вересні 1978 р. арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього економічних санкцій.
У листопаді 1978 р. відбулася нарада глав держав і урядів арабських країн у Багдаді. Вона засвідчила розмежування сил в арабському світі у зв'язку з кемп-девідськими угодами.
26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок». Договір складався з преамбули, дев'яти статей і додатків. Договір передбачав встановлення нормальних дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем-
До договору додавалися роз'яснення про його пріоритетний характер порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту-Кемп-девідські угоди й Вашингтонський мирний договір, налагодження «стратегічного співробітництва»
паїлем і США посилили позиції провідних країн Захо-v зокрема США, на Близькому Сході. Позиції СРСР начно похитнулися. Ізраїль мав змогу продовжувати 3 ю політику, що засвідчили, зокрема, його вторгнення в Ліван 1982 p., політика з питання Єрусалима.
Кемп-девідський процес завдав удару по єдності арабських країн, подальше розмежування тривало, що дістало відображення в утворенні у 80-ті роки арабських суб-регіональних організацій економічного й політичного спрямування.
Після підписання договору Єгипет певний час зали¬шався в ізоляції в арабському світі. Однак необхідність компромісу у справі близькосхідного врегулювання ставала дедалі очевиднішою. Єгипет був першою арабською країною, що нормалізувала відносини з Ізраїлем. Не мине й 15 років, як цим шляхом підуть і інші арабські країни.
У жовтні 1981 р. А. Садат загинув від руки мусуль¬манського фанатика. Наступник А. Садата X. Мубарак продовжив його політику щодо врегулювання близько¬східного конфлікту, але спромігся нормалізувати відно¬сини з арабськими країнами й відновити роль Єгипту як «центру сили» на Близькому Сході.
Революція в Ірані та зростання ролі ісламського фактору в міжнародних відносинах
У 60—70-ті роки в Ірані були здійснені реформи, що мали на меті прискорення капіталістичного розвитку країни. Вони дістали назву «білої революції», або «революції шаха і народу».
Тема
Антишахський рух очолило шиїтське духівництво в 1978 р. в країні прокотилася хвиля опору проти шаха г січні 1979 р. шах подався у вигнання, а видатний лідЄп мусульман-шиїтів аятола Хомейні проголосив «Ісламську Республіку».  Влада фактично перейшла до рук духів. ництва. Новий режим почав проводити антиамерикан-ську й ангарадянську політику, розірвав відносини з СРСр і США. В листопаді 1979 р. американське посольство в Тегерані було взяте приступом, його працівники залишалися заручниками до січня 1980 р. Іранська революція є типовою для традиційних суспільств, що модернізуються, де народні маси прагнуть відновити порушені умови існування, повернутися до звичаїв, норм та традицій минуло¬го. Вона справила значний вплив на міжнародні відноси¬ни, дала поштовх поширенню ідей фундаменталізму в ісламському світі.
Після революції в Ірані, подій в Афганістані 1979 р. роль ісламського фактору в міжнародних відносинах зросла. Адже іслам — державна релігія у 28 країнах, мусульмани становлять більшість населення в 42 країнах АзЯ та Африки. У сучасному світі понад 1 млрд мусульман. Ідейні течії ісламу можна поділити на два типи: традиціоналізм і реформізм. Останній має два різновиди: фундаменталізм та модернізм.
Традиціоналізм, який відкидає будь-які нововведення, є офіційною ідеологією в країнах Перської затоки. Прихильники ісламського модернізму вважають іслам систе¬мою, що здатна пристосовуватися до зміни умов. Вони не тільки не наполягають на відособленні мусульманського світу, а й виступають за співробітництво з неісламськими країнами, допускаючи при цьому синтез ісламської й неісламської культур.
Найактивнішим з усіх сучасних ідейних течій в ісламі є фундаменталізм. З посиленням цієї течя пов'язане «ісламське відродження» в багатьох арабських та інших мусульманських країнах. Фундаменталісти закликають повернутися до інститутів раннього ісламу, очистити ісла> від пізніших нашарувань, відновити його в первісній чистоті.
Ісламський фактор відігравав і відіграє величезну роль у подіях у Лівані, де в 1975 р. почалася громадянська війна. Ця країна стала «випробним полігоном» для всіляких терористичних ісламських організацій.
Значний вплив справляє цей фактор і на проблему близькосхідного врегулювання, «серцевиною» якої є палестинська проблема. Розкидана по багатьох країнах світу палестинська еміграція слугує важливим джерелом поповнення фундаменталістських організацій.

Вже на початку ХХ ст., особливо під час І світової війни територія Палестини, яка за мандатною системою належала Англії, була населена арабами, євреями. З виникненням сіоністського руху виникає ідея створення Єврейської країни. Після І світової війни відносини між арабською та єврейською частинами населення різко погіршилися.
1917 – 1939 Англія у відповідності з рішеннями Версальської системи обіцяла створити в Палестині Єврейський національний очаг, заохочувала переселення сюди євреєв зі всього світу.
До 1946 р. частка єврейського населення збільшилась з 12 до 33% у Палестині. Цьому сприяла Англія. Під час ІІ світової війни на території Палестини Діяли терористичні єврейські організації, наприклад «Зірка Давида». Вимоги терористів були підтримані США: створити на території Палестини окрему Єврейську державу.
Під час ІІ світової війни США активно втручаються на територію Близького Сходу. Мета – отримати контроль за нафтовими родовищами. У зв’язку з цим у 1943 р. США заявили, що Саудівська Аравія має життєво важливе значення для США, хоча втручання на Близький Схід почалось ще в 30 роки. США надали Саудівській Аравії ленд-ліз, фінансову й військову допомогу, минаючи Англію. Почали будівництво там в 1943-1944 рр. військово – повітряної бази стратегічної операції США (Дах ран).
В липні 1951 між США та Саудівською Аравією було підписано договір про взаємну допомогу і оборону, який сприяв пануванню США в Саудівській Аравії. Усі нафтові ресурси Саудівської Аравії були монополізовані нафтовим концерном АРАНКО (це араба –американська нафтова компанія, яка була створена найбільшими нафтовими компаніями – Соконі Вакуум, Техас Оил). Крім Саудівської Аравії США активно втручались в справи Туреччини й Ірану. Компанія АРАНКО видобувала 75% всіє нафти Саудівської Аравії.
Що стосувалося Ірану й Туреччини, втручання США призвело до того, що Туреччина в 1952 стала членом НАТО.
Серпень 1945 р. – США офіційно виступило в підтримку подальшого переселення євреєв до Палестини (в першу чергу з Європейських країн). Англія в цей період не могла протистояти США, але посилює репресивні дії проти сіоністських терористичних організацій.
В листопаді 1945 року Англія створює для вирішення Палестинського питання Спільну англо-американську комісію, але вона працювала безрезультатно. Квітень 1947 р. Англія виносить Палестинську проблему на обговорення в ООН.
Протягом року (квітень 1947 – травень 1948) Палестинська проблема обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки. З'явились принципові розбіжності по цій проблемі. Англія хоті залишити все як було, вимагала статус – кво. США підтримали ідею створення окремої єврейської держави. СРСР – за ліквідацію англійських колоній в цьому регіоні, ліквідацію мандатної системи Ліги Націй, вивід англійських військ з цих територій, створення демократичної арабо – єврейської держави, збудованої на рівних правах арабів та євреєв.  Але пропозиція СРСР була відхилена як арабськими, так і єврейськими представниками.
Тоді СРСР виступили за створення двох незалежних держав на території Палестини.
Листопад 1947 р. – Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів включаючи голоси США та СРСР проголосували за створення на території Британської Палестини двох самостійних країн – Єврейської і Арабської.
Мандат Англії на цій території відмінявся 29 листопада 1947 р. і Англія повинна була вивести свої війська до весни 1947 р. 56% території Палестини – повинно було належати євреям, 42% - арабам, 2% (місто Єрусалим) передавався під колективну опіку ООН.
Сіоністи не хотіли утворення окремої арабської держави. Назрівав конфлікт. Англія робила вид що нічого не бачить.
14 травня 1948 р. Англія офіційно відмовляється від мандату на Палестину. 15 травня сіоністське коло Палестини проголошує утворення держави Ізраїль на території Палестини. У відповідь на це 7 арабських країн: Єгипет, Іран, Сирія, Йорданія, Саудівська Аравія, Ємен, Ліван почали проти Ізраїлю військові дії – І арабо – ізраїльська війна. Військові дії продовжувалися в Палестині до весни 1949 р., мали перемінний успіх.
Сіоністські формування захопили більшу частину земель майбутньої арабської держави, а західний берег ріки Йордан і схід Єрусалиму були анексовані Йорданією при підтримці Англії. Територія Гази відійшла під контроль Єгипту. В ході цієї війни чітко визначилися протиріччя між Англією і США в цьому регіоні. США відкрито підтримували Ізраїль, Англія – арабські країни.
Завуальовану позицію до цього конфлікту займав СРСР: офіційно заявляв що потрібно створити 2 держави, де-факто підтримував Ізраїль (туди поставлялась Радянська зброя, ізраїльські військові навчалися в Радянських училищах, фінансова допомога).
Війна завершилася в липні 1949 р. заключенням ООН про перемир'я між Ізраїлем та Арабами – перемога Ізраїлю над арабськими державами. Переговори про підписання миру відбувалися на грецькому острові Родос, за родоською формулою. Від імені арабських країн виступали представники ООН. З'явилася держава Ізраїль. У відповідності з угодою були встановлені тимчасові кордони і демілітаризовані зони між Палестиною та Ізраїлем.
Наслідки І арабо – ізраїльської війни (плачевні):
- породили/продовжили палестинську проблему яка не вирішена і по сьогодні;
- сіоністські кола Ізраїлю заявляють ідею великої єврейської держави від Єгипту до Ірану (від Нілу до Євфрату)
- 1,5 млн арабів – палестинців вимушені покинути територію Ізраїлю. Вони осіли в Єгипті, Сирії, Йорданії, Лівані.
Виникає Організація визволення Палестини, яка об'єднала у собі дрібні палестинські – арабські організації.
50 рр. – період зростання національно-визвольного руху в арабських країнах.
Червень 1952 р. – уряд Єгипту почав переговори з Англією про вихід англійських військ з Єгипту, передати Єгипту Судан.
Жовтень 1952 р. – договір 1936 з Англією стосовно кордонів Судану денонсовано, Англія не визнала цього, збільшила присутність свої військ там. Англійська розвідка почала зміни уряду в Єгипті. Січень – Липень 1952 р. – змінилося 6 урядів в Єгипті.
23 липня 1952 р. – «Вільні офіцери» зробили державний переворот, до влади приходять національні патріотичні сили на чолі з Насером.
1953 р. – ліквідована монархія в Єгипті. Єгипет починає прогресивну орієнтацію.
і КНР. СРСР надавав допомогу, перший визнав КНР.