20. Радянсько-американські відносини в 50-80-х pp. XX ст.
Радяно-американські відносини в 50-60 рр ХХ ст.
Після Другої світової війни система міжнародних відносин зазнала суттєвих змін. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.
По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.
По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США остаточно відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.
По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.
Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.
Холо́дна війна́ - термін, що позначає геополітичну й ідеологічну боротьбу між СРСР і Сполученими Штатами після Другої світової війни. Вона почалася приблизно в 1948-му, тривала (з усе меншою активністю) впродовж наступних сорока років і врешті-решт завершилася розпадом радянського блоку в 1989 році.
Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були США та СРСР.
Головні характеристики МВ повоєнного періоду.
1. холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на “околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали.
2. створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія – відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод, що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на східні та західні.
3. військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни, в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;
4. виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;
5. Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала опонента через призму власної ідеології (комуністичної, антикомуністичної, антиколоніальної).
Наприкінці 80-х років почали проступати нові тенденції у розвитку МВ. Кінець “холодної війни” і розпад СРСР поклали край біполярній системі МВ. Явно почали проступати дві суперечливі тенденції: інтеграційна – як наприклад створення ЄС і дезінтеграційна – розпад Чехословаччини, Югославії, і серйозні внутрішні проблеми в Росії, Туреччині і ряді інших країн. 
Одним з ініціаторів повороту у зовнішньополітич¬ному курсі США був дипломат Джордж Ф.Кеннан. Про¬тягом  1945-1946  pp.  він  звернувся  до держдепартаменту США з трьома записками. Найбільш відома з них - так звана «довга телеграма» з Москви від 22 лютого 1946 p.
Головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному:
 СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в країнах Централь¬ної та Східної Європи, по-друге, через вплив на комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати на¬ціонально-визвольний рух з метою послаблення там по¬зицій західних держав й заповнення «вакууму» сили;
 необхідно стримувати комуністичну загрозу. Для цього потрібно, перш за все, інформувати світове співто¬вариство відносно реального стану справ у СРСР, про дії тоталітарного режиму;
 комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства», тому необхідно розробити пози¬тивну й конструктивну програму повоєнного світу;
 необхідне гуртування країн Заходу для протидії ра¬дянській загрозі.

5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великоб¬ританії У.Черчілль у присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він стверджував, що почалася епоха проти¬стояння двох систем: демократичної й тоталітарної. Замість фашизму виник новий ворог - комуністичний то¬талітаризм, який несе загрозу світу. СРСР перегородив Європу «залізною завісою», створивши собі сфери впли¬ву у Центральній та Східній Європі. Він використовує для розширення сфери своєї експансії «п'яту колону», тобто комуністичні партії. Радянському Союзу повинна проти¬стояти асоціація англомовних народів, США мають взя¬ти на себе основний тягар боротьби з комунізмом, а Великобританія стане ланкою, що пов'яже Північну Аме¬рику, західноєвропейські держави, британські колонії та домініони.
Й.В.Сталін оцінив промову У.Черчілля як заклик до війни проти СРСР. Проте й радянські лідери зробили чи¬мало для розпалювання вогнища «холодної війни».
9 лютого 1945 p. Й.В.Сталін виступив з промовою перед виборцями. Він, зокрема, стверджував, що внутрішні конфлікти капіталізму неминуче призведуть до нових війн. А ці війни, у свою чергу, послаблюють капіта¬лістичну систему, прискорюють її неминучий крах внас¬лідок соціалістичних революцій.
У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний виступ міністра закордонних справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції 00Н у Сан-Франциско отримав назву «першого пострілу у «холодній війні».
«Доктрина Трумена».
Зовнішня політика США по¬воєнних років базувалася на так званій доктрині «стри¬мування» Радянського Союзу.
Доктрину «стримування» вперше було впровадже¬но у Східному Середземномор'ї. Великобританія підтри¬мувала Грецію, де місцеві комуністи загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччи¬ну, від якої СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівав¬ся, що конгрес проголосує за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен зак¬ликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надан¬ня допомоги урядам Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні про¬водити політику підтримки вільних народів, які чинять опір спробам захопити владу збройними меншинами або тис¬ку ззовні».
Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:
1. регіо¬нальний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.
2. глобальний. Глобальний ас¬пект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захища¬ти їх шляхом надання як економічної, так і військово-полі¬тичної допомоги.
Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національ¬ну незалежність та побудувати справді вільний світ.
Ця програма заклала підвалини закону від 15 трав¬ня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови аме¬риканської допомоги Греції й Туреччині.
Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.
«План Маршала».
Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почало розробляти план економічної допомоги Європі.
- 5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал виступив з промовою у Гарвардському універси¬теті з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Він сформулював основні положення комплексу еконо¬мічних та політичних заходів щодо здійснення реконст¬рукції в Європі, що здобули назву «плану Маршала». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститу¬ти «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянсько¬го впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допо¬мога Західній Європі, що повинна здійснюватися крупномасштабно.
З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.
Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярність серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн За¬хідної Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали «ворогами» національних інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після цього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.
Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.
Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком «холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне розшарування Західної і Східної Європи.

Створення біполярної системи МВ і протистояння між СРСР і США призводило і до відповідних МВ між державами
Кінець 40 – всі 50 рр. відбувалось нагнітання суперечностей в МВ. Боротьба на політичній арені в світі. Ці країни мали великий військово – економічний потенціал. Кожна з них створювала військово – політичні союзи. 1949 р. – утворення НАТО – перший військово – політичний союз.
На заході з'явилася концепція двох великих наддержав.
Ставлення до цієї концепції МВ з боку СРСР було негативним. Він виступав проти загострення розбіжностей між державами, він виступав за мир і можливість домовитися мирними засобами.
Основою післявоєнної ЗП США була доктрина «Стримання та відкидання комунізму». Проголошена доктрина «Масової помсти». СРСР був вимушений нарощувати свої ядерні сили.
Протягом початку 50 рр. СРСР неодноразово подавав заявку до вступу до НАТО.
1954 р. – порушуючи всі рішення Потсдамської конференції союзники приймають в НАТО ФРН.
1955 р. – як відповідь на це створюється Варшавський Пакт = СРСР + країни Східної Європи.
1954 р. – СЕАТО – Південно – Східна Азія.
1956 р. – СЕНТО – на середньому і близькому сході.
Утверджується ланцюжок НАТО-СЕНТО-СЕАТО.
З'являються ланки: Туреччина, Пакистан.
1952 р. – Туреччина прийнята в НАТО.
Йшло нарощування військово – технічного потенціалу СРСР та США.
Це був розгар «Холодної війни».
Країни світу – заручники цієї біполярної системи МВ.
1957 р. – СРСР першим запустив у космос свій супутник.
Америка була в паніці.
Кінець 50 рр. – перший візит керівника СРСР – Хрущова до США.
Досягнуті повні домовленості про покращення стосунків.
Серпень 1959р. – повідомлення про домовленість обмінів візитами урядів СРСР і США.
Грудень 1959 р. – по дипломатичним канонам була досягнута угода про скликання в Парижі в травні 60 р. наради глав урядів чотирьох Ядерних держав світу: СРСР, Англії, Франції, США.
Намічалася позитивна тенденція між СРСР і США.
США посилають шпигунські літаки на територію СРСР – один літак збили – зустріч у Парижі відмінена.
Ускладнення стосунків й через Кубу.
Червень 1961 р. – Відень – зустріч президента США з Хрущовим але це привело до змін у ЗП.
Президент США Дж. Кеннеді – підтримав позитивний курс у відносинах з СРСР але не вступає у принципових питання ЗП.
Доктрина «Гнучкого реагування», яка відкидала доктрину «Стримання комунізму».
Ставка робилась на те, щоб посилити удари не по головній меті (СРСР), а там, де по американським розрахункам, ці удари будуть максимально ефективними для США при мінімальних втратах.
1965 р. – саме в цей час починається активне загострення радянсько-американських відносин через Кубу.
Карибська криза показала неефективність доктрини «Гнучкого реагування», коли навіть регіональний конфлікт міг привести до ІІІ світової війни.
В самих США існувало Z угрупування: яструби і більш-менш демократи.
Кеннеді зрозумів що треба орієнтуватися на мир.
(21 листопада)
Кінець жовтня – Хрущов надсилає (23 жовтня – критична точка, коли вирішується питання чи буду чи ні ІІІ світова) листа президенту США, в якому погоджувався вивести з Куби радянські ракети середнього радіусу діє під контролем ООН.
А США повинні відмовитись від нападу на Кубу.
Кеннеді погодився на це.
Листопад 62 р. – при посередництві генсека ООН Утана були зафіксовані ці домовленості.
21 листопада 1962 р – США відводять літаки, знімають блокаду Куби, СРСР вивозять ракети.
США не визнали Кубу.
Радянські війська весь час знаходяться на Кубі.
США відмовляються звільняти і віддавати м. Гуанта Наму. Після карибської кризи радянсько-американські стосунки починають покращуватися.
Підписано про часткову заборону ядерних випробувань і контроль над озброєнням.
Вересень 1963 р. Кеннеді виступаючі в ООН висловлюється за мирне співробітництво між СРСР і США.
Однак це були перші нелегкі кроки до покращення радянсько-американських стосунків.
З обох боків відбуваються дії, які казали про те, що холодна війна продовжується.
Створення ефективної ПРО, збільшення наступальних сил швидкого реагування. 60 рр. підготовлено договір«про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космосу, «про повернення космонавтів». 
21. Проблеми безпеки і співробітництва у Європі з др. пол. XX на поч. XXI ст.
Зміни у світі внаслідок Другої світової війни.
Підсумки другої світової війни спричинилися до цілковитої — порівняно з повоєнними роками — зміни не тільки «декорацій», а й глибинного змісту світової системи міжнародних відносин, яка від притаманної їй до того багатополярності доволі швидко трансформувалася в біполярну. Остаточно цей процес завершився наприкінці 40-х років, коли СРСР вдалося порушити монополію США на володіння ядерною зброєю, сформувати навколо себе пояс держав-сателітів, насамперед у Центральній та Східній Європі.
Для Європи кінець другої світової війни ознаменувався утворенням доволі чіткого геополітичного вододілу. Захід був окупований англо-американськими військами й опинився таким чином у західній сфері впливу; на Сході, визволеному зусиллями Червоної Армії, панівного становища домігся Радянський Союз.
США остаточно відкинули доктрину довоєнного ізоляціонізму і встановили своєю стратегічною метою досягнення світової гегемонії; СРСР порушив американську монополію на ядерну зброю, практично вийшов з глибокої економічної скрути й завершив створення єдиного табору держав-сателітів у Центральній та Східній Європі успішно здійснивши там «народно-демократичні революції».
Формування двох протидіючих блоків держав Заходу Сходу дістало своє перше інституалізоване втілення: були створені НАТО та Рада економічної взаємодопомог (РЕВ). Одним з найяскравіших виявів розмежування двох систем став у тому ж 1949 р. розкол Німеччини. На цеі момент фактично завершилося формування біполярної системи міжнародних відносин, яка базувалася на силовому балансі, що він установився між Радянським Союзом і США.
Кримська конференція керівників СРСР, США і Великобританії, що відбувалася 4—11 лютогі 1945р., головним чином була присвячена проблемам завершення війни в Європі. Прийнята в Ялті Декларація про визволену Європу, а також інший підсумковий документ «Єдність в організації миру, як і у веденні війни» фактично створювали ту модель мирних міжнародних відносин, що якнайкраще відповідала об'єктивним потребам світового розвитку. Прийнята в Ялті Декларація про визволену Європу, а також інший підсумковий документ «Єдність в організації миру, як і у веденні війни» фактично створювали модель мирних міжнародних відносин, що якнайкраще відповідала об'єктивним потребам світового розвитку. У Декларації про визволену Європу (до якої додавалася угода щодо Польщі) передбачалися вільні вибори і встановлення нормальних демократичних режимів по всій східноєвропейській території. Ці дипломатичні документи могли стати основою побудови демократичної повоєнної Європи, але Й. Сталін згодом фактично проігнорував їх, по-своєму стлумачивши такі надкласові поняття, як вільні вибори й демократичні свободи.
СРСР спромігся за образом і подобою сталінського варіанта командно-адміністративної системи створити свого роду пояс соціалістичних країн Центральної та Східної Європи, який фактично відгородив Радянський Союз від решти континенту, що, у свою чергу, стало однією з причин створення двох протидіючих блоків — НАТО і Варшавського договору. Всі наступні спроби вирватися з вищезгаданого поясу, що робилися опозиційними силами в ряді соціалістичних країн Європи, послідовно придушувалися, що навіть дістало згодом своє теоретичне обгрунтування у «доктрині Брежнєва».
Зміни, що сталися після війни в центрально- та східноєвропейських країнах, були привнесені ззовні, часто-густо насильницьким шляхом. Саме через це так несподівано легко розпався «соціалістичний табір» та його військова організація — ОВД, коли на рубежі 80—90-х років керівництво Радянського Союзу послабило «узи братерської солідарності». Фактично в ці часи з більш ніж 50-річним запізненням дістали своє практичне втілення ялтинські рішення — у їхньому неупередженому тлумаченні.
Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин довершувалося на Потсдамській конференції лідерів великих держав, що проходила з 17липня до 2 серпня 1945 р. Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання». Від останнього аспекту значною мірою залежали як контури, так і сама сутність повоєнного європейського устрою, що, власне, й підтвердив перебіг подій у наступних кількох десятиліттях.
Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості, з одного боку, необхідно враховувати, що вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих держав — на момент укладання відповідних угод; з іншого боку, не цілком коректним є твердження, що з плином десятиліть вони остаточно втратили свій сенс. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.
Головні учасники Ялтинської та Потсдамської конференцій створювали новий біполярний світ, у якому кожен із них мав найкращим чином облаштуватися сам і облаштувати своїх союзників. Водночас ялтинсько-потсдамська система передбачала такий світопорядок, який міг забезпечити мирне співіснування, взаємодію та більш-менш пристойні умови існування для членів світового співтовариства, включаючи й переможені держави.
Однак уже наприкінці 50-х років у фундаменті біплярного світопорядку з'явилися перші тріщини, початок чому поклало погіршення, а потім і розрив радянсько-китайських відносин. Виявом протилежної тенденції став вихід на арену світової політики руху неприєднання, який зробив чималий внесок у зміцнення миру й добросусідських відносин між державами.
Значущі поправки до біполярної системи були внесені поступовим перетворенням Японії та ФРН могутні економічні держави, Китаю — на ядерну державу а також постанням ОПЕК — Організації країн—експортерів нафти, які поставили собі за мету звільнитися від економічного диктату індустріально розвинутих країн.
Біполярність підривалася з відродженням націоналізму. В Європі Ш. де Голль, успішно використавши ідею величі Франції, зумів значно зміцнити самостійність своєї країни в межах начебто єдиного західного світу. В середині 60-х років Франція вийшла з військової організації НАТО, а американські війська залишили її територію. На Сході ж Китай порвав з Радянським Союзом і став проводити курс, цілком незалежний від Москви.
Неабияке значення в цьому плані мало також створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке поступово перетворювалося на самостійний центр прийняття економічних і політичних рішень. Подальшій ерозії ідеології біполярного світопорядку сприяло й посилення протистояння між Північчю і Півднем.
Шестиденна війна на Близькому Сході послабила роль ООН у цьому регіоні. Наступні кризи в Домініканській Республіці, у Чехословаччині, війни у В'єтнамі та Ємені, громадянська війна в Біафрі показали, що стриманість держав у взаєминах є доволі відносним чинником. Одночасно стала «пробуксовувати» створена після другої світової війни світова валютна система, що зрештою привело до скасування Бреттон-Вудської системи та золотого стандарту. На зовнішню політику наддержав дедалі більше впливали такі чинники, як поступове притуплення біполярного конфлікту, зростаюча гетерогенність світу, охопленого конфліктами, які часто-густо не піддавалися контролю, набуття «другого дихання» принципом національного суверенітету тощо.
Стала наочно простежуватися тенденція до зростання економічного й військового потенціалів, а також міжнародної політичної ваги союзників СРСР та США, ряду нейтральних країн. У реаліях ядерно-стратегічного паритету, що його було досягнуто на початок 70-х років, дві наддержави мусили відмовитися від тотального протиборства й будувати відносини, в яких елементи суперництва органічно поєднувалися б з елементами співробітництва, насамперед у сфері військової безпеки.
25 квітня 1945 рік – день початку Сан-Французької конференції. Головна мета конференції полягала в тому, щоб ухвалиш Статут ООН, визначити її цілі, принципи, структуру, основи функціонування. Вона мала величезне історичне значення. Вона породила ООН — головний міжнародний інструмент підтримання і зміцнення мира та міжнародної безпеки, головний міжнародний орган сприяння багатоплановому співробітництву країн і народів. В умовах глобального протистояння Схід—Захід керівництво ООН мусило виявити гнучкість у пошуках компромісних рішень із різних міжнародних питань. Але особливої винахідливості вимагали дії з підтримання миру і міжнародної безпеки. Конфлікти виникали не тільки між державами, але й усередині держав у вигляді громадянських воєн, рухів визволення з-під колоніального ярма тощо. Ставало очевидним, що застосування міжнародної сили в таких конфліктах малопродуктивне, а часто і шкідливе. Отже, життя підказувало нову, не передбачену Статутом форму підтримання миру: використання збройних контингентів, але без застосування їхньої бойової сили. В перші післявоєнні роки ще не фігурував термін «операції з підтримання миру». Вживалися такі назви, як «легіон ООН», «польові кадри ООН» та ін. Термін «підтримання миру» вперше ввійшов у міжнародний лексикон у 1956 p. у зв'язку з конфліктом Англії, Франції та Ізраїлю з Єгіптом. Назва «операції ООН з підтримання миру» остаточно усталилася в 1965 p., коли Генеральна Асамблея створила Спецкомітет з операцій з підтримання миру. Особливість таких операцій полягає в тому, що військові контингенти! використовуються не як бойова сила, а як механізм для припинення ворожнечі і як буфер між конфліктуючим силами.
В 60-х роках і на початку 70-х основні перешкод для розв'язання проблем європейської безпеи становили продовження гонки озброєнь, поширення в міжнародній політиці силових рішень. У Європі перебували атомна авіація й ракети НАТО середнього радіуса дії, в 1959-—1961 pp. аналогічні ракети розмістили на своєму сході СРСР.
Одним з факторів, що негативно впливали на безпеку в Європі, були намагання деяких західних політични діячів залучити ФРН до кола ядерних держав, що мало на меті підкреслити рівноправність ФРН у західному блоці її роль у протистоянні з Радянським Союзом. Ці намгання викликали рішучий опір СРСР та інших країн Варшавського договору, які не без підстав побоювалися, ця ядерна зброя в руках ФРН стане додатковим чинникої напруженості в Європі.
Друга половина 60-х років позначилася рухом країн ОВД і країн НАТО в напрямі пошуку взаємоприйнятних конкретних заходів для зміцнення безпеки. Країни ОВД послідовно наполягали на тому, що для цього необхідно скликати спеціальну конференцію, а НАТО спершу робила наголос на взаємному скороченні озброєнь у Європі, на «вільному обмін людьми й ідеями». На початку 70-х років позиції сторін відносно питань європейської безпеки зблизилися і в подальшому узгоджувалися під час переговорів щодо проведення загальноєвропейської наради. Первісне обережне ставлення НАТО до пропозицій ОВД скликати загальноєвропейську нараду змінилося, коли країни ОВД погодилися на участь США й Канади в конференції. Саме тоді в НАТО побачили перспективу скористатися рішеннями конференції, щоб пов'язати безпеку в Європі з попередженням збройного втручання країн ОВД у справи своїх союзників, як це було в Чехословаччині в 1968 р. Для СРСР європейська безпека в той час асоціювалася насамперед з визнанням НАТО непорушності кордонів у Європі, які встановилися після другої світової війни.
НБСЄ – ОБСЄ у 90-ті рр. ХХ – поч. ХХІ ст.
Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), що раніше називалася Нарадою з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ), було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації. Внаслідок розпочатого у 1972 році процесу НБСЄ, у 1975 р. було ухвалено Гельсінкський Заключний акт. Цей документ охоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях. Перелік держав-учасниць: Австрія, Албанія, Азербайджан, Андорра, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Великобританія, Вірменія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Кіпр, Киргизька Республіка, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Російська Федерація, Румунія, Сан-Марино, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Таджикистан, колишня Югославська Республіка Македонія, Туркменістан, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція, Югославія (участь призупинено). Інституціоналізація ОБСЄ 21 листопада 1990 р. у рамках НБСЄ відбулася зустріч на найвищому рівні, на якій глави держав і урядів тодішніх 34 країн-учасниць ухвалили Паризьку хартію для нової Європи. Цим документом було засновано Раду міністрів закордонних справ країн — учасниць НБСЄ як головний форум для регулярних політичних консультацій. Відповідно до Хартії також було створено Комітет старших посадовців, відповідальний за розгляд поточних питань, підготовку засідань Ради та виконання ухвалених нею рішень, та три постійні органи НБСЄ: Секретаріат у Празі, який згодом увійшов до загального Секретаріату у Відні, Центр запобігання конфліктам у Відні та Бюро вільних виборів (Варшава), пізніше перейменоване на Бюро демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ). 19 червня 1991 р. в Берліні відбулося перше засідання Ради міністрів закордонних справ. Рада затвердила механізм консультацій та співпраці з надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ. Цей механізм було задіяно для врегулювання ситуації в колишній Югославії та Нагірному Карабаху. 9 липня 1992 р. на заключному засіданні у Гельсінкі глави держав та урядів країн — учасниць НБСЄ ухвалили Декларацію Гельсінського самміту "Проблеми доби змін". Декларація відображала досягнуту домовленість щодо подальшого зміцнення інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, створення структури раннього попередження, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомчих візитів та місій доповідачів.  Заходи щодо зміцнення довіри і безпеки (ЗЗДБ). 14 грудня 1992 р. на засіданні Ради міністрів закордонних справ у Стокгольмі було ухвалено Конвенцію про примирення і арбітраж в рамках НБСЄ та вирішено заснувати посаду Генерального секретаря. 1 грудня 1993 р. Рада міністрів закордонних справ на своєму засіданні в Римі схвалила ці організаційні зміни, в тому числі заснування у Відні двох нових структур — Постійного комітету, що став першим постійно діючим органом НБСЄ для проведення політичних консультацій і ухвалення рішень, та єдиного загального Секретаріату. Учасники засідання висловили також занепокоєння зростанням кількості і масштабів регіональних конфліктів та підтвердили своє прагнення до їх врегулювання, зокрема в колишній Югославії. У зв'язку з цим було запропоновано заходи, покликані підвищити здатність НБСЄ до врегулювання і відвернення конфліктів, та досягнуто домовленості щодо розвитку взаємин з іншими європейськими і трансатлантичними організаціями. На самміті 1994 року в Будапешті були ухвалені інституційні рішення, спрямовані на зміцнення НБСЄ. До них, зокрема, належать такі: про перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), про наступну зустріч глав держав і урядів країн ОБСЄ у 1996 р. в Лісабоні, про заміну Комітету старших посадовців Вищою радою, яка скликатиметься щонайменше двічі на рік, а також перед засіданнями Ради міністрів, та збиратиметься як Економічний форум; про створення Постійної ради (замість Постійного комітету), яка працюватиме у Відні як орган проведення регулярних політичних консультацій і ухвалення рішень; про розгляд виконання усіх зобов'язань НБСЄ на засіданнях, які мають відбуватися у Відні напередодні кожного самміту. На самміті в Будапешті держави НБСЄ висловили політичну волю і заявили про свою готовність надіслати до Нагірного Карабаху багатонаціональні сили з підтримки миру після прийняття сторонами домовленості про припинення збройного конфлікту. Діалог з питань безпеки, контроль над озброєннями, роззброєння та заходи зміцнення довіри й безпеки (СЗВМЗ) Знаменною віхою в розвитку процесу НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках. На Гельсінкській зустрічі в липні 1992 р. країни учасниці прийняли рішення заснувати у Відні Форум НБСЄ з питань співробітництва в галузі безпеки, під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки. Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22 вересня 1992 р., проходили переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі ("Програма термінових заходів"). У листопаді 1993 р. Форум прийняв чотири важливих документи: "Стабілізаційні заходи в умовах локалізованих кризових ситуацій"; Керівні принципи здійснення передачі звичайних озброєнь; Планування оборони; Контакти і співпраця у військовій галузі. Дві наступні частини "Програми термінових заходів" були узгоджені в грудні 1994 р. напередодні саміту НБСЄ в Будапешті: нова редакція Віденського документа (Віденський документ-94), що об'єднала колишні Стокгольмський та Віденський документи і включила в себе тексти документів про Планування оборони та Контакти і співпрацю у військовій галузі, узгоджені в 1993 р., а також документ про глобальний обмін військовою інформацією. Заключний документ самміту, який увібрав в себе нові Керівні принципи нерозповсюдження, став важливим кроком в узгодженні Кодексу поведінки з політично-військових аспектів безпеки, куди було включено нові суттєві зобов'язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх використання. В руслі контролю над звичайними озброєннями, під час відкриття самміту НБСЄ в Парижі 19 листопада 1990 р., 22 країни НАТО та тодішньої Організації Варшавського договору підписали далекосяжний Договір про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ), який обмежує цю категорію сил в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір набув чинності 9 листопада 1992 року. 10 липня 1992 року в рамках Гельсінкського самміту НБСЄ було підписано Заключний акт Договору ЗЗСЄ-1 А, яким вводились обмеження щодо чисельності звичайних збройних сил та запроваджувались додаткові стабілізаційні заходи. Дейтонська мирна угода 1995 р. відкрила шлях до переговорів із заходів зміцнення довіри й безпеки між суб'єктами Боснії—Герцеговини, а також режиму контролю над озброєннями для сторін Дейтонської угоди. Переговори відбулися під егідою ОБСЄ в 1996 році. Особисті представники Голови ОБСЄ здійснювали головування на переговорах та сприяли виконанню досягнутих угод. Відділ Секретаріату ОБСЄ у Відні відповідає за організацію необхідних перевірок, в яких беруть участь країни — учасниці ОБСЄ. Запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій Відповідно до Декларації Гельсінкського самміту 1992 р. ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам. За останні кілька років ОБСЄ вживала таких заходів по відношенню до Косова, Санджака, Воєводіни, Скоп'є, Грузії, Естонії, Таджикистану, Молдови, Латвії, Нагірного Карабаху та Чечні. Починаючи з вересня 1992 р. НБСЄ здійснювала в Албанії, Болгарії, Хорватії, колишній Югославській Республіці Македонії3, Угорщині та Румунії місії, покликані сприяти перевірці дотримання режиму санкцій, введених ООН щодо Федеративної Республіки Югославії (Сербія та Чорногорія). У 1996 році, після підписання Дейтонської мирної угоди, ОБСЄ організувала в Боснії—Герцеговині проведення загальних, а у вересні 1997 р. — муніципальних виборів. У 1997 році особистий представник Голови ОБСЄ надавав допомогу у політичному врегулюванні кризи в Албанії. Одним із результатів стало проведення в країні виборів, на яких ОБСЄ виступила в ролі спостерігача. Система безпеки, запропонована ОБСЄ На самміті в Будапешті 5—6 грудня 1994 р. глави держав та урядів країн НБСЄ започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розробки її концепції на 21 сторіччя і з урахуванням поточних дебатів з цих питань в країнах-учасницях. Декларація Лісабонського самміту 1996 року про Систему спільної всеосяжної безпеки Європи у 21 сторіччі підтвердила, що європейська безпека вимагає якнайширшої співпраці і координації між країнами — учасницями ОБСЄ та європейськими і трансатлантичними організаціями і визначила ОБСЄ як особливо ефективний форум для розвитку співпраці та взаємодоповнення між такими організаціями та установами. В декларації також було висловлено намір ОБСЄ поглиблювати співпрацю з іншими організаціями безпеки, дії яких є прозорими та передбачуваними, члени — поодинці й разом — дотримуються принципів і зобов'язань ОБСЄ, а членство базується на відкритих та добровільних обов'язках. Наступним етапом у розбудові Системи безпеки стала зустріч країн — членів ОБСЄ на рівні міністрів закордонних справ у Копенгагені в грудні 1997 р., яка ухвалила рішення про Основні напрямки розробки Документа-хартії ОБСЄ з питань європейської безпеки. Документ-хартію має бути розроблено на платформі безпеки, що базується на співробітництві і має на меті поглиблення співпраці між взаємопідсилюючими інституціями через неієрархічні робочі стосунки, зорієнтовані на практичну діяльність. На зустрічі в Копенгагені було вирішено, що Спільна концепція розвитку співпраці між взаємопідсилюючими інституціями має закласти підвалини для такої роботи. Розбудова системи безпеки триває.
1 августа 1975 года в Хельсинки был подписан Заключительный акт ОБСЕ - Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе. Его подписали 33 европейских страны, США и Канада после трех лет консультаций. Этот документ заложил новые принципы международного сотрудничества. На совещании в Хельсинки также была принята Декларация принципов, которыми государства-члены должны руководствоваться во взаимных отношениях. Среди этих принципов - нерушимость границ, сложившихся после Второй мировой войны, мирное урегулирование споров, уважение прав человека и основных свобод, сотрудничество между государствами. Также в документе был заложен принцип единогласия, согласно которому все решения должны приниматься странами-членами СБСЕ на основе консенсуса. 1 января 1995 года СБСЕ была преобразована в Организацию по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ). Встречи глав государств и правительств в рамках ОБСЕ проводятся один раз в два года. Парламентская ассамблея ОБСЕ проводит свои заседания раз в год. Руководящим органом ОБСЕ является Совет министров ОБСЕ, сессии которого с участием министров иностранных дел, проводятся раз в год. Действующий председатель ОБСЕ избирается на год по принципу ротации. В 2000 году им стала министр иностранных дел Австрии Бенита Ферреро-Вальднер. Решение о создании Совета министров было принято 19-21 ноября 1990 года на встрече СБСЕ в Париже. Совет может принимать решения о создании групп для предотвращения конфликтов и разрешения споров, о начале проведения операций по поддержанию мира и т.д. Сейчас членами ОБСЕ являются 55 стран. Членство Югославии в ОБСЕ было приостановлено в 1992 году. В ноябре 2000 года на заседании постоянного совета ОБСЕ СРЮ вновь была принята в члены ОБСЕ. Последняя 7 сессия Совета министров на уровне министров иностранных дел состоялась 2-3 декабря 1998 года. В ноябре 1999 года в Стамбуле состоялась 5 встреча глав государств и правительств стран-членов ОБСЕ, на которой была принята Хартия европейской безопасности, инициатива разработки которой принадлежит России. ЧТО ТАКОЕ ОБСЕ Организация по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ) - это организация системы безопасности, в состав которой входят 55 государств-членов, перекрывая географический регион от Ванкувера до Владивостока. В зоне своей ответственности эта организация является главным инструментом для раннего оповещения, предотвращения конфликтов, улаживания кризисов и урегулирования после-кризисных ситуаций. Для обеспечения безопасности ОБСЕ использует комплексный и корпоративный подход. Она занимается широким спектром вопросов безопасности, включая контроль за вооружениями, превентивную дипломатию, мероприятия обеспечения конфиденциальности и строительства системы безопасности, права человека, наблюдение за выборами, вопросы экономической и экологической безопасности. Исходя из принципа принятия решений на основе консенсуса, все страны-участницы ОБСЕ имеют равный статус. Эти атрибуты делают ОБСЕ уникальной организацией и выделяют ее из ряда других организаций и учреждений Европы.

Під час холодної війни СРСР і колишні соціальні країни в 50-60 рр. активізував виступ за створення колективної системи безпеки в Європі.
Січень-лютий 1954 р. на берлінській нараді МЗС СРСР виступив з пропозицією створення системи колективної безпеки країнами на 50 р.
Головна умова: не вирішувати питання в Європі за допомогою зброї; необхідно створити різні союзи, коаліції, які б виключали можливість існування 2-х протидіючих військових угрупувань.
Передбачалося створення спільного консультативного комітету з політики і військових питань.
СРСР пропонував зробити 2 нім. Держави повноправними членами цього колективного договору.
Найбільшим країнам світу (Китай, США) пропонувалося направити свої спостерігачів  в колективний європейський орган. Однак ця ініціатива була відкинута західними державами.
Листопад-грудень 1954 р. – скликати нараду з питань колективної безпеки в Європі. Однак і цю ініціативу західні держави відкинули.
Липень, жовтень 1955 р. На Женевських нарадах представники 4 країн  (СРСР, США, Франції, Англії). СРСР знову пропонує створити систему колективної безпеки в Європі.
На розгляд було винесені такі документи: «Загальноєвропейський договір про загальну безпеку (основні принципи», «Проект договору про безпеку в Європі», «Поетапне застосування договору по колективній безпеці».
І етап – між двома протилежними таборами пропонувалося утримування проти застосування сили.
ІІ етап – розпущені НАТО і Варшавський дог. Повинні були вступити в силу постанови загальноєвропейського договору про колективну безпеку.
І це не знайшло підтримку в західних державах.
Липень 1958 р. – СРСР звертається до західноєвропейських держав і США з пропозицією, щоб Європейські держави підписали між собою договір про дружбу і співробітництво. А країнам з НАТО та Варшавським дог. – підписати пакт про ненапад на 25 років.
І ці пропозиції були відкинуті західними державами.
Крім СРСР, соціалістичні країни теж пропонували дії зі створенні колективної безпеки в Європі.
Вересень 1957 р. – уряд Румунії виступив з планом організації мірного співробітництва на Балканському півострові. Туреччину теж запросили.
Греція та Туреччина зірвали втілення цього плану в дію.
Жовтень 1957 р. – уряд Польщі виносить на розгляд ХІІ асамблеї ООН «план створення без'ядерної зони в центрі Європи». Пропонували також створити систему ефективного контролю.
Західні держави відхилили цю пропозицію.
Червень 1959 р. – СРСР звернувся до колишніх союзників – створити на Балканах і в районах Адріатичного моря зону вільну від ядерної і ракетної зброї.
Країни НАТО знову відхилили це.
Починаючи з 1957 р. уряди СРСР, Польщі і Демократичної Республіки Німеччина неодноразово звертались до західних країн Європи і США перетворити Балтику в без'ядерну зону і ліквідувати в усіх При балканських Країнах будь-які іноземні військові бази.
Однак і ці пропозиції не знаходили підтримки.
Один раз в 1955 р. Англія під впливом усіх цих пропозицій та щоб показати, що вона – за мир, висловила побажання створити в центрі Європи інспекції з озброєнь і певні зони обмежень озброєнь.
СРСР і соціальні країни одразу ж підтримали цю пропозицію, іле тільки дійшло до конкретики, Англія відмовилась від свого плану.
Надалі західні країни продовжували нагнітати напругу в Європі. Особливо це стосувалося німецького питання.
1961 р. – загострення німецького питання. В серпні 1961 р. уряд НДР вводить строгий контроль за пересуванням на кордоні. Для цього на кордонах НДР та ФРН побудовано прикордонні пости і смуги. Відбулась делімітація кордону. Це викликало негатив США та їх союзників.
США організовували в Західному Берлині демонстрацію своєї військової міцності.
До кордонів НДР підтягнуті танкові війська Англії та Франції.
Восени 1961 р. США і СРСР почали переговори про нормалізацію відносин навколо Західного Берліну та з приводу вирішення німецького питання. Зустрічі і переговори проходили в Нью-Йорку, Вашингтоні, Берліні.
Радянська пропозиція: Західний Берлін повинен бути вільним демілітаризованим містом;заміна окупаційних військ військами ООН; відміна окупаційного режиму в Західному Берліні. Якщо ні – то зробити його нейтральним містом.
Логічним наслідком таких відносин стало підписання в 1964 р «договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між ФРН, ФРН».
Один з пунктів цього договору заявлення про недоторканість кордонів НДР. В кінцевому рахунку сторони домовились розглядати Західний Берлін як самостійну одиницю.
Стосунки між ФРН і ДРН – як між самостійними державами.
Відносини між СРСР і ФРН в 50-60 рр. були неконструктивними.
ФРН настоювало на кордонах в межах 1937 р.
Німецьке питання остаточно не було вирішено на поч.. 60 рр.  воно було затиснуте в глухий кут.
В січні 1965 р. політичний консультаційний комітет країн Варшавського дог. Запропонував Західним державам скликати НБСЄ.
9 травня 1965 р. в день 20-х роковин закінчення ІІ Світової війни СРСР знов з цією пропозицією звернувся до західних країн.
Липень 1966 р. країни ВД – Бухарест – приймають «Декларацію про зміцнення миру та безпеки у Європі.
Соціалістичні країни визнали неготовність всіляко розвивати стосунки між Європейськими країнами і шукати разом шляхи до зміцнення миру у Європі.
В цій же декларації підтверджено готовність розпустити ЛВД, як тільки розпустять НАТО.
Пропонувалося ліквідувати іноземні військові бази у Європі, зменшити наявність збройних сил у Європейських країнах, особливо німецьких.
Пропонувалося створити в Європі без'ядерні зони.
В Бухарестській декларації підтверджувалася головна теза – непорушність кордонів після ІІ світової війни.
Пропонувалося скликати НБСЄ.
Події, яків в 1961 р. відбулися в Чехоловатччені підтвердили, що центр Європи – це те місце, де можливо виникне ІІІ світова війна.
Березень 1969 р. країни – учасниці ВД надсилають звернення західним країнам про скликання НБСЄ. В ньому вказувалось, що не одна з Європейських країн офіційно не висловилась проти цієї ідеї. Але й за ніхто не висловлювався.
Фінляндія разом з нейтральними державами підтримала цю ідею. Вона надала свою територію для проведення наради.
5 травня 1969 р. уряд Фінляндії направив 32 урядам Європейських країн, СШВ, Канади пам’ятну записку про надання своїх послуг в організації наради.
До кінця 1969 р. 23 Європейські країни з 32 передали уряду Фінляндії позитивні відповіді, що дало можливість приступати до двосторонніх та багатосторонніх консультацій.
Грудень 1969 р. – Відень – загальна Європейська неурядова конференція «про безпеку і співробітництво в Європі 26 Європейських країн, 23 міжнародних громадських організацій». Висновок за створення системи загальної Європейської безпеки, скликання наради в Гельсінкі.
В кінцевому рахунку в Женеві й Гельсінкі відбувається зустріч.
І етап – липень 1973 р. – Гельсінкі.
ІІ етап – на рівні експерті Європейських країн – вересень 1973 р. – Женева.
Напередодні цього Фінляндія запропонувала питання, які мали вирішуватись на цій нараді, організацію роботи, порядок денний, склад учасників конференції.
Всі ці питання утрясалися протягом майже 7 місяців.
Питання: економічна корзинка, гуманітарний кошик питань, військовий, природоохоронний напрямки.
ІІ етап – найдовший – з вересня 1973 р. по 21 липня 1975 р. – Женева, працює організаційний кабінет, 3 чоловіки комісії, підкомісії, групи.
Розглянуто 4700 проектів. (Цей етап нагадував боротьбу)
1 серпня 1975 р. – Гельсінкі – підпис заключного акту наради з питань безпеки і співробітництва і Європі.
Ця нарада зняла німецьке питання: 2 німецькі держави + Берлін – держава.