9. Міжнародні відносини в світі на поч. XX ст.
Однієї з особливостей міжнародних відносин кінця XIX- початку XX століття стала зростаюча конфліктність, обумовлена нерівномірністю розвитку великих держав в умовах, коли територіальний розподіл світу вже був довершений і почалася боротьба за його перерозподіл. Адекватний міждержавний механізм регулювання міжнародних відносин був відсутній. Рівновага сил до часу підтримувалося гонкою озброєнь і протистоянням союзів і коаліцій держав. Але вже почалися перші війни за переділ світу, що носили поки локальний характер. Вивчаючи період від початку ХХ ст. до першої світової війни, варто звернути увагу на ознаки нової епохи в історії людства і генезис війни світового масштабу, а також зробити акценти відповідно на завершенні другої стадії індустріальної революції, боротьбі за домінування в колоніях і напівколоніях, вгасанні імперій (Османської, Британської, Австро-Угорської, Російської), формуванні військово-політичних блоків протистояння і перших локальних криз. Саме до них і відноситься італо-турецький конфлікт 1911-1912 рр., що виник через північноафриканські провінції Туреччини – Тріполітанії і Кіренаїки, які згодом одержали назву Лівії.
В 1910 р. відбувається чергове загострення міжнародних відносин. Протиріччя були пов'язані з геополітичними інтересами промислове розвинутих країн в Ірані, Афганістані, на Далекому Сході, а головне - на Балканах, де зосередили свою увагу Німеччина, Англія, Франція, Австро-Угорщина, Росія.
Утворення Антанти свідчило про те що англо-германский антагонізм виявився глибшим за англо-російські і англо-французских суперечності. Англія вимушена була визнати Німеччину головною своїм ворогом і перед лицем німецької небезпеки домовлятися з франко-русской стороною. Особливо турбував англійців розвиток німецького військового флоту. Після кризи 1905 — 1906 рр. Англія і Німеччина ще більш підсилили гонку морських озброєнь. У 1905 р. в Англії був закладений броненосець нового типу, названий «Дредноут» (звідси — загальна назва однотипних кораблів). Британське адміралтейство думало, що створенням могутніших бойових судів воно підсилить морську перевагу Англії. Воно вважало, що протягом ряду років німецькі верфі не зможуть почати споруду дредноутів. Адміралтейство помилилося: Німеччина дуже швидко приступила до їх споруди. У 1908 р. в строю і на верфях в Англії було 12 дредноутів. У цьому ж році Німеччина спустила на воду свої перші дредноути в кількості чотирьох, а всього в споруді мала їх вже вісім або дев'ять. Тим часом співвідношення броненосців старого типу було — 63 (Англія): 26 (Німеччина). З появою дредноутів кораблі старого типу значно знецінювалися. Морське суперництво починалося тепер з нового старту — із споруди першого дредноута. Вже в 1906 р. німецький Рейхстаг прийняв закон, що свідчив, що всі нові броненосці мають бути кораблями типу «Дредноут».
Боротьба за Балкани і Туреччину на початку XX століття.
Морське суперництво було не єдиним проявом англо-германского антагонізму. Одночасно розгорталася і боротьба за переважання на Близькому Сході. Після отримання концесії на Багдадську залізницю Германію посилено працювала над тим, щоб закабалити Туреччину і перетворити її на свою колонію.
Перша світова війна розпочалась 19 липня (1 серпня) 1914 року між двома ворогуючими блоками країн - Антантою (Англія, Франція, Росія) та Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). У війну було втягнуто 34 держави з населенням понад 1 млрд. чоловік.
Основний театр воєнних дій розгорнувся на європейському континенті, де були зосереджені центри фінансового життя, промислового виробництва. Війна набула затяжного характеру і потребувала величезних матеріальних і фінансових затрат. Виникла потреба поставити економіку на воєнні рейки. За таких умов країни, що воювали, намагалися за будь-яку ціну підірвати господарство противника. Одним із таких засобів була економічна блокада. Оскільки на початку XX ст. сформувалася світова система господарства, то залежність економіки країни від імпорту сировини, палива, продуктів харчування була дуже велика. Тому воюючі країни великого значення надавали контролю над світовими шляхами сполучення. Найбільш вразливою щодо цього була Німеччина. В 1913 р. вона ввозила на 10,7 млрд. марок сировини і продуктів харчування. Антанта, прагнучи послабити воєнно-економічний потенціал Німеччини, оголосила їй економічну і морську блокаду. Такі дії негативно вплинули на господарство Німеччини.
З початком війни в Німеччині був утворений Воєнно-промисловий комітет, до складу якого увійшли військові, великі підприємці, фінансисти. Він узяв на себе функції обліку втрат сировини, організацію виробництва сурогатів і централізацію розподілу воєнних замовлень. Для прискорення мілітаризації господарства уряд Німеччини прийняв "програму Гінденбурга", яка передбачала нарощення воєнної продукції. Переорієнтувавши металургійні, машинобудівні, хімічні та інші підприємства на виробництво зброї та військового спорядження, Німеччина збільшила випуск гармат з 4 тис. у 1915 р. до 22 тис. у 1918 р., снарядів з 1 млн. на місяць у 1914 р. до 11 млн. у 1918 р., кулеметів з 200 на місяць у 1914 р. до 1400 у 1917 р. Мілітаризація господарства набирала критичних меж. Виробництво зброї та воєнного спорядження на кінець війни складало 75% усієї продукції Німеччини. Скорочувалося виробництво товарів масового споживання, чавуну, сталі, кам'яного вугілля. Щоб забезпечити промисловість сировиною, уряд починає широко залучати нейтральні країни як посередників у постачанні сировини.
США були єдиною країною, яка за роки війни швидко нарощувала виробництво. Особливо це проявилося після їх вступу у війну на боці Антанти (квітень 1917 р.). Випуск промислової продукції зріс на 26% , виробництво пшениці - в 1,5 рази. США зайняли лідируюче становище в світі, перетворившись з боржника в міжнародного кредитора. Національне багатство країни збільшилося зі 192 млрд. доларів у 1914 р. до 488,7 млрд. дол. у 1920 році, капіталовкладення за кордоном - з 3,5 млрд. до 6,5 млрд. дол. Постачання іноземних ринків створило надзвичайно сприятливі умови для розвитку нафтової, кораблебудівної, автомобільної та інших галузей промисловості.
10. Міжнародні відносини в др. пол. 1917 р.- на поч. 1918 р.
В  кінці лист.1917р.підпис.тимчас.преміря між німец.та радян.правлін.,до мовлення про початок перегов.у Брест-Литовську з 3 грудня 1917р.
Напередодні уряд СРСР звернувся до кр-н Антанти про те, щоб вони приєдн.до конференц.Вони ніяк не відповіли.
БРЕСТСЬКА КОНФ.відбув у 3 етапи: з 22 грудня 1917 р. до 3 березня 1918 р.
1) 22  грудня – 28 грудня 1917р. Керівником рад.делігації був Йохер.Запропонув.відкрито проводити конфер. з правом публікації їхніх протоколів і обговорити умови демократичного миру без анексій і контрибуцій згідно з Декретом про мир. Німці не дозволили цього робити.
2) 9 січня- 10 лютого 1918р. очолював Троцький. Отримав від Леніна вказівки затяг.переговори як умога довше.»Вікрив.кордони,закінч.війну,розпустити армію».
Він не виконав вказівок В. І. Лені на, офіційно визнав делегацію Центральної Ради й дав привід німцям зірвати переговори та перейти в збройний наступ проти радянської держави. им часом на конференції в Бресті 18 січня генерал Гоф ман поклав на стіл перед радянською делегацією карту, де було визначено, яку територію (понад 150 тис. км2) буде відрізано від Росії на користь Німеччини. Росія мала погодити ся на окупацію України відповідно до договору з Централь ною Радою. Німецька делегація категорично зажадала задоволення її умов. Радянська делегація домоглася нової пере рви на 10 днів, яка фактично тривала 12 днів — до ЗО січня.
3) Третій етап переговорів відбувся 1 — 3 березня 1918 р. в Бресті. Тепер Німеччина диктувала набагато кабальніші умови, ніж у січні — на початку лютого. При цьому ні¬мецький уряд вимагав прийняти ультиматум протягом 48 годин, а ще через три дні підписати мирний договір і ратифікувати його у двотижневий термін.
Умови німців були настільки несприятливі, що навіть Й. В. Сталін, який до цього підтримував В. І. Леніна, за пропонував поки що договір не підписувати. На засідан ні ЦК партії Ленін заявив: «Ці умови треба підписати. Якщо ви їх не підпишете, то ви підпишете смертний ви рок радянській владі через 3 тижні».
Ленін знову взяв гору. 1 березня радянська делегація в Бресті заявила, що змушена «прийняти умови, які зі зброєю в руках продиктовані Німеччиною Російському урядові». Обговорювати умови договору вона відмовилася.
Брестський мир між Росією й державами Четверного со юзу. З березня 1918 р. Брестський принизливий, грабіж ницький мир між Росією, з однієї сторони, і Німеччи¬ною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною — з другої, був підписаний. Мирний договір, зокрема, передбачав: припинення стану війни, демобілізацію російської армії, відторгнення від Росії Прибалтики, Білорусії й України, визнання Росією Центральної Ради, виведення російських військ з Карса, Ардагана й Батума, відновлен ня невигідного для Росії торговельного договору 1904 р. тощо. Загалом було підписано 6 документів: мирний до говір Росії з державами Четверного союзу (з 13 статей), заключний протокол та додаткові договори з кожною з цих держав.
13 листоп 1918р- анульов.Брестський мирн.догов.
Октя́брьская револю́ция— этап русской революции, произошедший в России в октябре 1917 года. В результате Октябрьской революции было свергнуто Временное правительство, и к власти пришло правительство, сформированное II Съездом Советов, большинство в котором незадолго до революции получила партия большевиков — Российская социал-демократическая рабочая партия (большевиков), в союзе с частью меньшевиков, национальных групп, крестьянских организаций, некоторыми анархистами и рядом групп в партии социалистов-революционеров.
ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ поклала початок і сприяла завершенню 1 св.війни.
1) Зовн.політ.акт Радян.уряду «Дикрет про мир», «Дикрет про землю»- 25.10
В цьому декреті «Про мир» Рос.не хотіла воювати,виходила з війни. Відображав можлив.існування кр-н з різними соц.-екон.сист-ми. Рад.влада вислов.за демократ.і справедливий мир. Було визначено,що таке анексія і контрибуція.Р.Р відмовл.від таємн.диплом.і несправедл.договорів; Р.уряд повинен був підписати мир з німцями.
2) Створ.наркомату закорд.справ. Перший нарком- Троцький. 15 листопада 1917 р – декларац. Прав народів Р. Кожна з націй мала право на утворення власної держ.,навіть відокремившись від Р. Цим скорися.Польща,Укр.,Білорусь, Прибалт.,Фінлянд.,Закавказ.народ.
3) Акт від 20 листоп.1917р. « вказівка генер.провести переговори з німцями про переміря»
4) 7 грудня 1917р надання незалежності Фінляндії
5) 20 люте 1918р. став однією з причин початку інтервенцій. «Про націоналізацію банків та інш.власності іноз.компан.,аналюв.іноземн.позик…» Розмір кредиту = 16 млрд.золот.карбов. Росія щорічно повина була сплач.3 млрд.зол караб.
6) 22 квітня 1918р. Р.уряд прийняв акт «Про націоналіз.зовн.торг.»
11. Міжнародні відносини і зовнішня політика РФСР під час громадянської війни та іноземної інтервенції (1918-1922 pp.)
Радянська дипломатія й Україна на на початку іноземної воєн.інтервенції 1918р.
Західні держави планували інтервенцію проти радянської Росії ще наприкінці 1917р.,після Жовтневої революції. 23 грудня 1917р. в таємній англо-франц.конвенції дві держави фактично поділили землі російського союзника на сфери впливу. Це було рішення про майбутню інтервенцію в Росію.
Саме з санкції Антанти румунські війська в січні 1918р.першими почали цю інтервенцію. Користуючись невизначен.радян.кордону з Румунією,ії уряд силою заграбав Бессарабію.
Укладення Брестського договору в березні 1918р.допомогло радянській Росії вийти з війни. Але західні держави одна за одною почали вторгатися на територ Росії та України.
Наприкінці квітня німці роззброїли війська Центральної Ради в Київі, визнавши режим Скоропатського. Таким чином була знехтувана Конституцыя УНР, затверджена Грушевським.
10 вересня 1918 р. окупаційні власті на додаток до Брестського договору з Центральною Радою підписали нову економ.угоду з гетьманом Скоропадським. В обмін на збройну підтримку тепер уже Скоропатьскому німці і австрійці одержали право вивести з України 1.2 млн.т хліба, 11 млн пудів живої ваги великої рогатої худоби, 300 тис голів овець, 460 тис пудів сала, масла і сиру і т.д.
Війська держав Антанти активно здійснювали інтервенцію в різних краях Росії.Інтервенти захопили Мурманськ,Архангельськ. Загал.кільк.інтервентів на півночі Росії – америк.,англ.. та франц.- перевищила 40 тис.
На територ.Росії перебув.численні групи агентів іноземних секретних служб,які намагалися повалити радянську владу. Вони тісно співпрац.з більшовиками. З їхньою допом. Есери підняли антирадянські повстання.
З 1918р. держави Антанти і США повністю припинили торгівлю з радян.держ.
Іноземні окупанти грабували багатства Росії, розправлялися з населенням.
Що ж робила радянська дипломатія в 1918 р:
1.  Рад уряд надсилал урядам кр-н Антанти і США ноти протесту проти їх збройної інтервенції. В 1918р було підписано 7 таких нот із пропозиції миру.
2. Рада народних комісарів кілька разів зверталися безпосередньо до народів союзних держав з роз’ясненням цілей інтервентів.  Три цілі вони мають на меті: перша – загарбання по можливості більшої терит-ії Рос., друга ціль- роз топтання робоч.револ., третя – створення нового східного фронту, відвернути німців з західн.фронту на терит.Росії.
3. Неоднароз.пропонув.державам Антанти й США компроміси,екон.поступки та угоди. Але ніхто ніяк не реагував, Англія,Китай, Японія відмовилися від торгов.звязків з радян.держ.
Радян.уряд уклав понад 20 великих торгове.угод із Швецією,торгував з Данією.
Проте спроби держав Антанти,США й НІМ  в 1918р. своїми силами повалити рад.владу зазнали поразки.
1919рік.
1 червня 1919 року 5 радянських республік- Росія,Україна,Білорусія, Латвія і Литва утворили воєнний соз для боротьби проти інтервентів.
Рад.ур.звертався до салдатів інтерв. І прохав їх поверн.додому.У своїх нотах 20 жовтня 1919р.попередив уряди Нім,Швеції,Норвегії, Данії,Голландії й Швейцарії про серйозні наслідки для них у випадку їхнього приєдн.до економ.блокади Росії й допомогти білогвард.військам.Ці ноти бентежили громад кість й солдатів Антанти.
Почалися зворушення.Інтервеннти стали евакуйовуватися з Росії.
1920 р. рад.уряд розпочинає мирні переговори з Прибалтикою. Підписує мирні договори з Литвою 1920, Латвією і Фінляндією. Фінл.отримала більшу частину Карелії та Печенгу.
На Длекому Сході ще тривала інтервенція Японії й США. Японці не хотіли вести мирні переговори,захопили ще й частину ос-ва Сахалін.
6 квітня 1920р. було створ ДАЛЕКОСХІДНУ РЕСПУБЛІКУ як своєрідний буфер між рад.Рос і Япон. . ДСР обіймала терит-її на схід від о.Байкал до узбережжя Тихого океану. Японці хотіли присвоїти ії. Тільки перемога Червоної Армії й партиз.загонів над білогвард.та японськ.інтервентами змусили японців,а також невеликий америк.загон на початку листопада 1922 року поспішно евакуватися з території ДСР
12. Версальсько—Вашингтонська система міжнародних відносин у 20-х pp. XX ст.
В 1914 р. нац..багатство США складало 192 млрд.дол,  1919 – 489 млрд.дол. В роки 1 св.війни загинуло 10 млн, скалічено 20 млн, 0.9 всіх втрат приходило на Європу. Найбільші втрати в Росії- 2.3 млн, Фр- 1.4 млн, Великобр- 940 тис, США- 130 тис, Японія 300 осіб.
Мета США- послабити конкурентів у Європі і завоювати ек-ку світу. Коли рад.Рос.почала переговори про мир, то 8 січня 1918р.Вільсон за підтримкою Конгрессу вкл..14 пунктів про мир,які базув-ся на демокр.засадах.
В грудні 1917 між Англ. І Фр. Було підписано угоду «Про розподіл сферів впливу в Росії» (політ,економ,воєн.,соц.) Домовленості про це відбувалося набагато раніше-восени 1917р. після провалу контр.наступу рос.армії.
ПАРИЗЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ- 18 січня 1919 року в дзеркальному залі Версал.палацу почала роботу мирна конференція,на якій було представлено 27 держав.
Очолювали- Англ, Франція,США, Італ. Вони приймали рішення, а затвердж.рада 10 держав.
Фр.претендувала на європейську гегемонію.Саме тут пролунала думка про «залізний занавес» та «санітарний порядок».
Англ.не хотіла уступати Фр. Європ.гегемонію.  СшА  віз з собою 1300 диплом. Європа заборгув.СЩА 9.5 млрд.дол. Вільсон привіз план створ.Лігі Нації.Конфер.проводил.майже півроку.
ВЕРСАЛЬСКИЙ МИРНЫЙ ДОГОВОР 1919 28 ЧЕРВНЯ  БУЛО підписано з Німеч.,як голов.держ.Четвертного союзу.
Сама Нім.втратила 1/7 частину своєї території, ½ населення.Армія Нім. Повина бути не більше 100 тис.чол. Генштаб розпускався.Протягом 30р. Нім.повинна була сплачувати репарації союзникам.Заг.сума не була визначела.До 1 травня 1921р.Нім. повин.сплатити 20 млн.золотих марок.
10 вересня 1919 р.- у перемісті Сен-Жермен було підписано договір з Австрією.
4 чепвня 1920р-  Тріанонськи йдоговір з Угорщиною.
27 листопада 1919р – Нейський дог.з Болгарією.
10 серпня 1920р- Северський дог.з Туреччиною.
З Рос.ніхто договори не вів.,т.я навіть не запросили на Паризьку конфер. На Версал.конфер.було чітко видно анти рад.направл.переможців.
Три напрям.поведінки зах.держ.відносно Росії:
1) Пряма воєна інтервенція проти Росії.Коаліція 14 держав проти Росії.
2) Створити на тер-ії Рос.якумога більшу кільк.маленьких держав.
3) Опосередкована інтервенція проти Росії.
Сиситема МВ,яка принципово відрізн.від попередньої.На карті  Європи велик.кільк.мал.держав,які знах-ся під кер-м країн Антанти.Верс.сис-ма приводила до протиріч з Рос. Більшість мален.держ.рівнялися на кр-ни Антанти, а серед членів Антанти не було єдності. Особливо між Англ.і Франц.
Верс.сис-ма МВ повинна була забезпеч.мир у Європі на досить тривалий час. Тут же було прийнято рішення про створення Ліги Націй- орг.-я до складу якої увійшли кр-ни переможці і нейтральні держави. Переможені не мали права входити до ЛН. США не увійшла до ЛН, конгрес вирішив не втручатися. Головна мета ЛН- не допустити нової світової війни.
В статуті ЛН встанов. Мандатна система на колишні нім.колонії і турецькі.колонії. Три види мандату:
А)- колиш араб.колон.Туреч(Ірак,Палестин,Сірія,Ліван,Транстордонія)
Б)- колиш.нім.колон.в Централ.Африці. Афр.не давали незалежність( Татаніка, Тоно-Камерун,Руана,Урунді)
С) –південно-афр.союз (Намібія)- частина Нової Гвінеї, Карал, Маршалови острови.
Вашингтонська конференція 1921-22
представників США, Великобританії, Китаю, Японії, Франції, Італії, Голландії, Бель¬гиі і Португалії проходила з 12.XI 1921 по 6.II 1922 і була присвячена обмеженню морських озброєнь, тихоокеанським і далекосхідним воп¬росам. На Вашингтонській конференції були присутні деле¬гаты, що виступали від імені британ¬ских домініонів і Індії. Скликана за ініціативою США; мала на меті завершити переділ миру на Далекому Сході після першої світової війни 1914-18.
Основні документи Вашингтонської конференції:
1) Договір чотирьох держав (США, Ве¬лікобрітанії, Франції і Японії) про сумісний захист «прав» на остров¬ные володіння і острівні території в районі Тихого океану підписаний 13.XII 1921. Переслідував мету об'єднати сили колоніальних держав в боротьбі проти національно-визвольного руху на¬родов тихоокеанських островів і Дальне¬го Сходу, а також в їх боротьбі про¬тив Радянської держави. З укладенням Договору втрачав силу англо-японский союз 1902-21, направлений в той період проти США.
2) Договір дев'яти держав (США, Ве¬лікобрітанії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голландії, Порту¬галії і Китаю) підписаний 6.II 1922. Формально проголошував принцип пошани суверенітету, территори¬альной і адміністративною неприкос¬новенности Китаю; містив обяза¬тельства дотримуватися принципу «рівних можливостей» для торгівлі і промисловості «всіх націй на всій території Китаю».
Цей договір був направлений проти домагань Японії на монопольне панування в Китаї. Договір відповідав американській політиці «відкритих дверей», за допомогою якої США розраховували витіснити своїх конкурентів з Китаю. Ще раніше, 4 лютого 1922, Японія вимушена була підписати так звану Вашингтонську угоду — китайско-японское угода про евакуацію японських військ з китайської провінції Шаньдун, а також про повернення Китаю ж. д. Циндао — Цзінань і території Цзяочжоу. Глава японської делегації дав зобов'язання, що японський уряд не вимагатиме від китайського уряду виконання п'ятої групи «Двадцяти однієї вимоги» Японії (про призначення японських радників при китайському уряді і ін.). Проте вимога Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії Японія відхилила. Одночасно з Договором дев'яти держав 6 лютого 1922 був підписаний Трактат про китайський митний тариф, що закріплював митне нерівноправ'я Китаю.
Договір з'явився по суті соглаше¬нием про сумісне пограбування Китаю імперіалістичними державами.
Одночасно з укладенням Договору 6.II 1922 був підписаний трактат про ки¬тайском митному тарифі, закреп¬лявший митне нерівноправ'я Китаю. Підписанню Договору предшествова¬ло японо-китайское угода від 4.II 1922, по якому Японія зобов'язалася вивести війська з провінції Шаньдун і повернути Китаю залізницю Циндао - Цзінань і територію Цзяочжоу.
Японська делегація, продовжуючи наполягати на своїх «спеціальних інтересах» в Китаї, відхилила вимогу Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії. Англія на Вашингтонська конференція заявила про відмову від арендован¬ной китайської території Вейхайвей, але не погодилася на повернення Китаю Цзюлуна.
3) Договір п'яти держав (США, Велі¬кобрітанії, Японії, Франції і Іта¬лії) про обмеження морських воору¬жений, що встановив вигідне, головним чином для США, співвідношення морських сил, був підписаний 6.II 1922.
Договір встановив для США, Веліко¬брітанії, Японії, Франції і Іта¬лії певне співвідношення пре¬дельного тоннажу лінійного флоту (5:5:3:1,75:1,75), загальний тоннаж лінкорів і авіаносців, максимальні норми водотоннажності кораблів і граничний калібр артилерії. Для останніх
13. Проблеми нормалізації та стабілізації міжнародних відносин у Європі 20-х pp. XX ст.
Після закінчення Першої світової війни народи Европи сподівалися на закріплення позитивних початків в світовій політиці. Але положення залишалося нестійким. У Европе, яка була осереддям світових суперечностей, замість старих проблем виникли нові. Вона виявилася розділеною на три частини: "Європу переможців" (Великобританія, Франція і союзники, що прилучилися до них), "Європу переможених" (Німеччина, Угорщина і Австрія) і Росію, теж ущемлену підсумками війни і що вступила на шлях повного заперечення капіталізму.
В центрі європейської політики першої половини 20-х років знаходилися три блоки питань: дозвіл проблеми боргів і відновлення єдиного торгового простору Европи; врегулювання репараційного питання і відновлення нормальних виробничих циклів в європейських країнах; забезпечення гарантій міжнародних меж
Генуезька конф. Відбулася 10 квітня – 19 травня 1922 р. з економ.питань. Було створено 4 комісії : з питань рос.боргів, фінансова,економічна,транспортна.
Приймали участь 27 держав і 5 Британських домініонів. Виникло питання про радянські борги.
14 квітня 1922р. – на вілі Альбертист зібралися представники Англ,Фр,Бельгії і Росії. Борг 16.2- 19 млрд.золотих карбованців.
16 квітня 1922р-  в містечку Рапалло під Генуї між Рад.і Нім.делегаціями було підписано сепаратний нім-рад мирний договір.
- Оба боки відмовлялися від претенз.одна до одної.
- В повному масштабі відновл.дипломат.та консул.стосунки
- Німці відмовл.від власн.німец.громадян в Росії
- Договір передбачав розв-к взаємовиг.торг-лі.
На кінець року нім.експопрт  зріс  у 2 рази, а експорт Росії у 14 разів.
Борг Західної Європи до Рос. = 39 млрд.дол.
Генуезька конфер.завершилась провалом.
Через де-кілька місяців відбул. Гаазька конференція з економ.питань.
15 червня-20липня 1922р – участь 26 країн без Нім.
Рос. Делег.приїхала з конкретн.пропозиц. Вона пропонув.Захід.держ.консеційну політику( здання в аренду на довгий час ліса,надри,підпр-ва) ; просила кредит 3 млрд.золот.карбов.і погодження на певні компроміси- відмов.взаємно від боргів.
Англ.і Італія зацікавилися.США заявили,що та країна,яка підтримує РАД РОС можуть не разрохов.на допомогу США,
Гаазька конф.закінч.безрезульт.для зах.держав.Ніхто ні з ким не хотів ідти на компроміс.
- Зах.дер-ви де-факто визнали Рад.Рос.і погодил.з нею співпрац.
- Нім.визнала де-юре Р.Р.
- Відбувся обмін думок, як вийти з кризов.стану після війни.
- США і кр-ни Зах.Євр.побачили в Р.Р. майбутнього партнера як в політ.так і в економ.сфері.
В січні 1921р сума репарацій стосовно Нім.під тиском Фр.була 226млрд.золот.марок(виплата протягом 40 років).
Під тиском Англ. Сума зменш. До 126,5 млрд і на період 48 років.
ПЛАН ДАУЕСА
ЖОВТЕНЬ-листопад 1923р Чарльз Дауес очолив перший комітет, Марк Кен – другий.
Комітет Дауеса повинен був займат.питан.стабільн.Нім.економіки;валют.сис-му і бюджету;винайти нову схему погаш-ня Нім-ю репарацій.
Комітет Кена- винайти шляхи отримання Нім-ю іноз.інвест.і винайти схему поверн-ня Нім.капіт., які перетекли за кордон.
Пл.Дауеса не встановив загал.суми репарац.Нім.повинна сплатити 1 млрд зол.марок . В наступні 3 роки платіж збільш.на сумму 1.7 млрд. З 1928р по 2.5 млрд. марок щорічно.
Порівняно з 1921 пл Д. зменшив у 2 рази виплати.
Пл.Д.не забороняв Нім вести активну торгів. Політику з Р.Р. Вона повинна була сплачув.прибуток від торг.з Р.Р. Зах Європі та США.
Пл.Д.передбачав жорстокий контроль за бедж.Нім.
Локарнськие договори 1925 року — сім договорів, переговорів, що стали підсумком, проходили в швейцарському Локарно з 5 по 16 жовтня 1925 року і підписаних 1 грудня в Лондоні. Вони вступили в дію 10 вересня 1926 року, коли Німеччина стала членомЛиги Націй.
У Локарнськой конференції брали участь рейхсканцлер Німеччини Ганс Лютер, міністр закордонних справ Німеччини Густав Штреземан, а також представники Італії (Беніто Муссоліні), Великобританії (Остін Чемберлен), Бельгії (Еміль Вандервельде),Франции (Арістід Бріан), Польщі (Олександр Ськшиньський) і Чехословакії (д-р Едвард Бенеш).
Основним документом, підготовленим в Локарно, став Рейнський пакт — гарантійний договір між Німецькою імперією і її гарантами: Францією, Бельгією, Великобританією і Італією. Згідно гарантійному пакту Німецька імперія визнавала свої західні межі, встановлені Версальським договором. У разі порушення умов договору держави-гаранти отримували право на рішучі у відповідь дії. Арбітражною угодою, ув'язненим між Німецькою імперією, Францією і Бельгією, передбачалося, що спори, що виникають між країнами, вирішуються мирним шляхом — через Лігу Націй або міжнародні суди.
На додаток Німецька імперія уклала арбітражні договори з Польщею і Чехословакією, в яких відмовилася від військового вирішення територіальних суперечок. У цих договорах про підтримку цих країн на випадок нападу заявила Франція. Відмова від військового рішення територіальних суперечок на сході жодним чином не означала відмови в цілому від перегляду східних меж Німеччини. Експансія на схід стала послідовним напрямом в зовнішній політиці Німеччини як мінімум з моменту укладення Версальського договору. Угодами з цими країнами Францію забезпечила їм підтримку у разі нападу.
14. Міжнародні відносини з період світової економічної кризи в XX ст.
Криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p., коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38%.
Криза охопила традиційні і нові галузі господарства, хоча останні - у меншій мірі, що пояснювалося порівняно високою питомою вагою державного сектора в "молодих" галузях. Більш, ніж удвічі скоротився випуск засобів виробництва. Приблизно на таку ж величину впав об'єм торгівлі, транспортних перевезень і фрахту. Продукція сільського господарства не могла знайти збуту на ринках із-за зменшення платоспроможності населення, викликаної масовими звільненням працівників нерентабельних підприємств, а також виникнення значної різниці між цінами на промислові і сировинні товари, тобто "ножиць цін". У фінансовій сфері впродовж 1929-1933 рр. наголошувалися сплески інфляції, падіння вартості акцій, дестабілізація ситуації на валютних біржах, що змусила США, Великобританію і Францію остаточно розлучитися з планами відновлення "золотого стандарту".
Ніколи раніше економічні потрясіння не супроводилися такими масштабними соціально-політичними наслідками. Високий рівень безробіття, характерний для розпалу кризи (до кінця 1931 - початку 1932 р. налічувалося більше 26 млн. безробітних), падіння рівня життя середнього класу - службовців, інтелігенції, дрібних підприємців, розорення фермерів - не повний перелік чинників, які знищили надії на подолання труднощів. Була істотно підірвана віра в традиційні цінності лібералізму, які у поєднанні з успіхами науки обіцяли відкрити дорогу до благоденствування.
Практично відразу за катастрофою на фондовій біржі Нью-Йорка криза охопила економіку Німеччини, розвиток і технічне переоснащення якої особливо сильно (із-за проблеми репарацій) залежали від зарубіжних інвестицій. Безперервне падіння виробництва продовжувалося в країні з кінця 1929 до серпня 1932 р. Не діяли цілі промислові райони, більш ніж в 2,5 разу впали обсяги зовнішньої торгівлі, безробіття охопило майже 50% осіб найманої праці (абсолютний рекорд серед розвинених країн). Сформоване весною 1930 р. уряд Генріха Брюнінга спробував подолати кризу шляхом скорочення витрат на соціальне страхування, збільшення податків, підвищення імпортних мит на сільськогосподарські продукти, але ці заходи тільки загострили соціально-політичну ситуацію.
Вступ до смуги кризи Великобританії, в порівнянні з США і Німеччиною, виявився сповільненим. Найбільшої глибини криза досягла тільки весною 1933 р., уразивши переважно старі галузі (видобуток вугілля, виплавку стали, суднобудування), а також фінанси. Вимушена відміна в 1931 р. прив'язки британської валюти до золота викликала знецінення фунта і ланцюгову реакцію падіння курсів валют малих країн, що входили в "стерлінговий блок", - Ірландії, Данії, Швеції і так далі До 1932 р. вперше за багато десятиліть в платіжному балансі Сполученого Королівства виник дефіцит.
Протиріч.загострюв.між найбільшими держ.в  світі.
В 1934р. Італія веде колон.завоюв.
Нім.виходить з кризи за рахунок мілітаріз.в ек-ці.»Гармати замість масла»
Посилилися протиріч.між США і Япон., між переможцями і переможеними в 1 св.війні.
В Лондоні в січні-квітні 1930 р. зустрілися сучасн..»Договору 5». Для  Англ. 339 тис тон перевага крейсерів, США_ 323 тис.то, Япон- 290 тис.тон
Фр. І Італ. Відмов.обмежув.кільк-ть своїх крейсерів і підводних човнів.
ЛЮТИЙ 1929р – приступив до роботи репараційн.комітет очолюв.ЮНГОМ.
Загал.сума репарац.для Нім.113,9млрд.золот.марок.
План Юнга зменшив суму репарац.Нім і ростягнув у часі до 1989р. Одним из важнейших следствий принятия Плана Юнга был досрочный вывод оккупационных войск из Рейнской области.
Усі форми контролю над Нім.ек-ювідмін-ся. Замість репарац.комісії був створен.банк між нар.розрахунків.Саме банк повинен був контролюв.виплату Нім-ю репарац.внесків; координ.ліяльн.найбільших банків соц..країн і перш за все америк.,які надав.фінанс.допом.Нім.
Липень 1931р.за пропоз.презид.США Губера у зв’язку з світ.екон.кризою було введено на 1 рік мораторій на платежі по усім міжнародним боргам.
Через рік в червні 1932р. рішенням Лозанськ.конфер.Нім була повн.звільн.від сплати репарацій.  Следовательно, план Юнга діяв тільки 2 роки.
НАСЛІДКИ: Нім. З 1919-1931р.виплатила репар.21.8 млрд.зол.марок = 17,2% від запланованої суми 126,5 млрд . Отрим.довгострок.і короткостр.кредити від захід.банків Амер.і Англ.= 38 млрд. Ці гроші пішли на розвиток важкої промисловості та розвитку військ-промисл.комплексу.
1930 р- Римський папа оголосив початок хрест.походу проти країн Р.С.
В економ.плані Р.С.звинувачили в демпінгу.
1929р.частка СРСР в світ.експорті 1,4 %, 1932р. 2,3%
30р.Зах.держ.готув.військ.напади на Рад.Союз.Працюв.спецслужби проти РС.
15. Утворення вогнищ війни на Далекому Сході та в Європі в кінці 20-х-30-х рр XX ст.
1933 рік став переломним у міжнародних відносинах. Цього року в Німеччині прийшли до влади фашисти на чолі з Гітлером (Звернімо увагу на цікавий збіг обставин: у сині 1933 р. у СІНА прийшов до влади 32-й презіздені Франюгін Д. Рузввльт, а в Німеччині — Ддольф Гіглср, які дотримувалися прямо праіилсжних курсів у зовнішній поллиці. Обидва вони були керівниками своїх країн до своєї смергі у квшгі 1945 р.), що мало трагічні міжнародні наслідки. Німеччина відверто взяла курс на агресію в Європі й воєнний переділ світу. Японія й Німеччина демонстративно вийшли з Ліги Націй, щоб розв'язати руки для агресії. Європа та Далекий Схід поступово втягувалися у воєнні дії, що врешті-решт призвело до світової катастрофи.
Радянський Союз і США активізували свою дипломатичну діяльність — перший обстоював ідею створення системи колективної безпеки, а другі, прийнявши закони про нейтралітет, водночас дедалі більше втручалися в справи інших країн. Усе виразніше виявлялося в той час розмежування між країнами — блок агресивних держав, західні демократичні держави, малі країни, що шукали захисту в Лізі Націй, і Радянський Союз.
Експансія Японії в Китаї й виникнення вогвипщ війни на Далекому Сході. На початку 30-х років міжнародне становище на Далекому Сході особливо загострилося. За інвестиціями в Китаї в 1931 р. перше місце посідала Англія (36,7 %), друге — Японія (35,1 %). У зовнішній торгівлі Китаю перше місце закріпилося за Японією (23,4 %), друге — за США (18,8 %). Сполучені Штати, підтримуючи уряд Чан Кайпгі в Нанкіні, рішуче відтісняли своїх конкурентів з китайського ринку.
Але ще в середині 1927 р. японський уряд генерала Та-наки, відбиваючи інтереси найагресивніших кіл Японії, прийняв програму широкої експансії на Далекому Сході. В «меморандумі Танаки» ставилися по черзі основні завдання японських збройних інтервенцій. Щоб з допомогою політики «заліза та крові» кінець кінцем розтрощити США, як це зробила Японія з Росією в 1905 р., необхідно спочатку завоювати Китай. Щоб завоювати Китай, потрібно насамперед захопити Маньчжурію, потім Внутрішню Монголію і навіть зовнішню — МНР. Далі знову схрестити зброю з Росією. В меморандумі підкреслювалося: «Поки цей підводний риф (СРСР) не буде знищений, ми не зможемо піти швидко вперед». Протягом тривалого часу «меморандум Танаки» становив зовнішньополітичну програму японських мілітаристів.
У 1928 р. японські війська окупували Шаньлунський півострів у Китаї. В 1929 р. з допомогою мукденівських китайських військ і білогвардійців вони захопили телеграф Китайсько-Східної залізниці, яка контролювалася спільно СРСР і Китаєм, і заарештували понад 200 радянських співробітників. У -листопаді 1929 р. мукденівські війська з білогвардійцями перейшли радянський кордон у Примор'ї та Забайкаллі, але були відкинуті Червоною Армією. Укладений після радянсько-мукденівських переговорів Хабаровський договір (грудень 1929 р.) відновив статус-кво на КСЗ.
У 1931 р. різко погіршилося економічне становище Японії: її промислове виробництво скоротилося на третину, з'явилося понад 3 млн безробітних. Агресивні кола Японії бачили вихіД тільки у війні в Кітгаї.
У ніч на 19 вересня 1931 р. біля Мукдена на залізниці пролунав вибух бомби. Це була провокація, привід для вступу японських військ у північно-східні міста Китаю — Мукден, Чанчунь, Гірин та ін. Почалася японська окупація в Маньчжурії.
Китай звернувся зі скаргою до Ради Ліги Націй, яка зажадала від Японії вивести свої війська з Китаю. Оскільки японська інтервенція тривала. Рада Ліги Націй на прохання Китаю вирішила 9 грудня 1931 р. відрядити на місце подій спеціальну комісію на чолі з лордом Літтоном. Поки комісія Літгона понад півроку добиралася до Китаю, японська агресія в Китаї поширювалася. Наприкінці 1931 —в січні 1932 рр. японські війська окупували Ци-цикар, Харбін, а потім усю Маньчжурію, захопили Шанхай, бомбардували китайські міста.
Західні держави морально осудили Японію за порушення пакту Бріана—Келлога, але не оголосили ніяких санкцій проти неї. Президент Гувер, осудивши інтервенцію Японії («доктрина Стімсона або Гувера» від 7 січня 1932 р. про невизнання її захоплень китайської території), водночас оголосив: «Вони (японці. — Г. Ц.) відновлюють порядок у більшовизованій частині Китаю». Дауес (посол США в Англії), запрошений на засідання Ради Ліги Націй, у Парижі заявив, що США не хочуть економічних санкцій проти Японії й пропонують спільну «інтернаціоналізацію» дій і створення «нейтральної зони» в Маньчжурії.
Французький генерал Вейган зазначив, що Японія «зміцнює позиції цивілізації на Сході проти більшовиків». Французький генштаб почав готувати «добровольців» для відрядження в Китай.
Радянський Союз оголосив суворий нейтралітет і запропонував Японії укласти договір про ненапад, але остання відмовилася. Тоді за пропозицією СРСР 12 грудня 1932 р. були відновлені радянсько-китайські дипломатичні відносини. СРСР почав економічно допомагати Китаю.
Не натрапивши на опір великих держав (жодних санкцій з боку Ліги Націй!), японське командування з допомогою своїх китайських прихильників проголосило 9 березня 1932 р. маріонеткову державу Маньчжоу-Го на чолі з імператором Пу 1, який прибрав собі ім'я Канте.
Нарешті комісія Літгона добралася до Китаю і в жовтні 1932 р. (майже через рік після призначення) опублікувала свою доповідь. Комісія в щлому осудила японську окупацію Маньчжурії, обвинуватила Японію в порушенні пакту Бріана—Келлога та Вашингтонського «договору 9-ти» (1922 р.) і закликала до «міжнародного співробітництва» і «відкритих дверей» у Китаї. Радянському Союзу закидалася підтримка антияпонського руху в Китаї.
В грудні 1932 р. надзвичайна сесія Асамблеї Ліги Націй заслухала представників Китаю та Японії. Лорд Сай-мон навіть підтримав Японію, після чого японський представник подякував йому за те, що той «за півгодини чітко сформулював позицію Японії, яку протягом 10 днів вона намагалася висловити на Асамблеї». Асамблея передала питання в «Комісію 19-ти» й підкомітети Ліги Націй. Тим часом японські війська спокійно просувалися до Пекіна й Внутрішньої Монголії.
В лютому 1933 р. Генеральна Асамблея Ліги Націй нарешті затвердила доповідь (Японія голосувала проти), осудивши Японію, але без жодних санкцій, і закликала «продовжувати переговори». Ліга Націй виявила своє цілковите безсилля. Японська делегація лицемірно заявила, що «зусилля Японії щодо співробітництва з Лігою Націй досягли своєї межі» і що Японія не може залишатися членом організації. 28 березня 1933 р. Японія вийшла з Ліги.
Окупація Маньчжурії й демонстративний вихід Японії з Ліги Націй створили вогнище війни на Далекому Сході. В той час понад 50 тис. японських солдатів перебували в Китаї. В 1937 р. їх налічувалося вже понад 300 тис.
Тим часом в Іспанії вибухнув фашистський заколот і розпочалася гро¬мадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою ді¬яльність Народний фронт Іспанії, керований комуніста¬ми. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемог¬ли на виборах в кортеси (парламент) і створили республі¬канський уряд єдиного фронту.
Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколо¬ту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-мо¬нархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового за¬клику мадридської радіостанції - «Над усією Іспанією безхмарне небо» - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, на¬дали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх «добровольців» в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.
Громадянська війна й воєнна інтервенція фашист¬ських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.
Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допо¬магала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його про¬позицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в Лондоні вони створили «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побою¬ючись перемог народних фронтів у своїх країнах.
 США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акта про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії.
 Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко но¬вого вогнища війни. Тож вони не тільки придушували де¬мократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.
 Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжна¬родної комісії невтручання», вже в жовтні 1936 р. висло¬вив протест проти того, що комісія фактично сприяла фа¬шистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.
 СРСР вимагав від західних держав установити конт¬роль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іс¬панії на користь заколотників.
 Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радян¬ської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Схо¬ді радянським кордонам загрожувала японська вояччина.
Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину сво¬го золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.
Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському уря¬дові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уря¬ду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських па¬роплавів з борошном і продовольством німецькі та італій¬ські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.
На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтерна¬ціональної бригади» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були не¬рівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспа¬нії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.
Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій¬ський союз. Німеччина та Італія домовилися про розме¬жування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайсько¬му басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Іта¬лією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».
А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Бер¬ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо¬мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са¬ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро¬ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних до¬говорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччи¬на влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгро¬мили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре¬акцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли полі¬тичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирі¬шальну роль у розв'язанні другої світової війни.
Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допо¬могу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.
Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призна¬чений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянт¬ської Франції.
В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтрим¬ки англійської й французької агентури здійснила перево¬рот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роз¬давлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.
Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.
16. Агресивні дії Німеччини у Європі в кінці 30-х pp. XX ст. Передвоєнна міжнародна політична криза 1939 р.
У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова могутність і вплив у Європі фашистської Ні¬меччини. В 1938 р. вона виробляла 12 % світової промис¬лової продукції й стала другою індустріальною державою в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові ви¬трати зросли в 10 разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 ди¬візії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з 4 млн солдатів. Німець¬кий уряд відкрито проголошував свої наміри розширяти агресію в Європі.
Все це створювало небезпечну ситуацію на континен¬ті. Проте західні великі держави вперто відхиляли пропо¬зиції Радянського Союзу про створення системи колек¬тивної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні держави відповідали політикою «невтручання» й «умиро¬творення», сподіваючись, що німецька агресія буде спря¬мована на Схід і не зачепить їхніх територій.
У відповідності із зовнішньополітич¬ними планами в європейських країнах відбулися зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому 1938 р. замінив по¬міркованих керівників на більш рішучих нацистів — мі¬ністром закордонних справ став Й. Ріббентроп, головно¬командуючим — генерал Браухіч, начальником штабу — генерал Кейтель.
В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордон¬них справ замість А. їдена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі загарбання Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гдан¬ська. Англійським послом у Берліні став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів переговори без¬посередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти друж¬ній договір з Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про «встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».
У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма від¬вертий антикомуніст К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й планував запро¬понувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на нових і здорових засадах, — це була б всесвітньо-істо¬рична подія».
Державний департамент США відкликав з Берліна ві¬домого антифашиста У. Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон по¬відомив, що не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини. 8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав ко¬лишній президент США Г. Гувер, який у дружній розмо¬ві з Гітлером та Герінгом запевняв їх у солідарності Ва¬шингтона з планами Берліна.
Отже, загальна західна політика «умиротворення» фа¬шистської Німеччини всіляко сприяла здійсненню агре¬сивних планів Гітлера. Черговою жертвою фашистської агресії стала Австрія.
У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга, поводився з ним брутально, вима¬гав свободи діяльності нацистів і призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня канцлером був призначений гітлерівський ставле¬ник Зайсс-Інкварт. А наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням нового канцлера Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.
Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Ще напередодні (11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що Англія не втручатиметься в авст¬рійське питання. Міністр фінансів Саймон пізніше за¬явив, що, мовляв, Англія взагалі ніколи не давала гарантій Австрії. Державний секретар США К. Хелл повідомив, що це питання «не торкається Сполучених Штатів».
Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було «протестувати» проти насильницьких дій Німеччини, але їх навіть не прийняли. 2 квітня 1938 р. західні країни ви¬знали анексію Австрії й перетворили свої посольства у Відні в консульства. Між іншим, у Мадриді через рік во¬ни повелися протилежним чином, визнавши фашист¬ський уряд Франко.
Радянський Союз зайняв принципову позицію й за¬явив рішучий протест проти загарбання Австрії Німеччи¬ною, визначивши дії останньої як агресію й загрозу без¬пеці не тільки 11 сусіднім із Німеччиною країнам, а й усьому світові. Проте Англія та Франція відхилили радян¬ську пропозицію організувати колективний захист неза¬лежних країн.
Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі. Німеччина значно збільшила свій військово-промисловий потенціал і почала готуватися до нових аг¬ресивних дій. У Римі 16 квітня 1938 р. була підписана англо-італійська угода (так звана «джентльменська»), за якою Лондон визнав загарбання Італією Ефіопії, фактич¬но підтримав італо-німецьку інтервенцію в Іспанії й по¬годився на надання Італії англійських позик.
Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала ста¬ти Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточу¬вали Чехословаччину. У квітні Гітлер під¬писав «Зелений план», який передбачав окупацію Судет¬ської області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з Генляйном і поступитися йому заради миру.
Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників СРСР, Франції та Чехо¬словаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхили¬ли радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд роз¬робив «план Z», за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської області.
13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судет¬ських німців про автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер запросив Чемберлена до Ні¬меччини.
Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.
1. 15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені від¬булася його зустріч із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією.
Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділен¬ня Судетської області, запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після консульта¬ції 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про відторгнення Судетської області як «унесок у справу збереження миру».
Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР на¬дасть Чехословаччині негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з договора¬ми про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р. керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив через нього передати Е. Бенешу, що Ра¬дянський Союз готовий надати конкретну воєнну допо¬могу Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: як¬що Чехословаччина попросить Москву про таку допомо¬гу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії.
Але Англія та Франція 21 вересня попередили Бене¬ша, що допомагати Чехословаччині не будуть, а якщо во¬на прийме допомогу СРСР, західні держави разом з Ні¬меччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і зіт¬руть Чехословаччину з лиця Землі.
В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум.
2. 22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на анексію Судетської області також від французького та чехословаць¬кого урядів. Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а також задовольнити територі¬альні претензії Польщі та Угорщини.
Гітлер заявив, що не відмовиться від жодної зі своїх вимог, і запропону¬вав скликати міжнародну конференцію 4-х держав (без СРСР і Чехословаччини). Гітлер запевняв, що «це — остання територіальна вимога, яку я висуваю в Європі».
3. 29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми мініст¬рами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.
Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складала¬ся з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордо¬ни ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відді¬ляється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територі¬альні претензії Польщі та Угорщини.
До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюн¬хенська конференція?
1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашист¬ськими державами за спиною Чехословаччини про її роз¬членування, «миротворчість» за чужий рахунок. Німеччи¬на одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисло¬вості. Німецький кордон проходив тепер у долині в 40 км від Праги.
Польща загарбала шматок чехословацької території з на¬селенням 230 тис. чоловік. Угорщина захо¬пила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував са¬мостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостій¬ність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостій¬ність проголосила Підкарпатська Русь.
Отже, Мюнхен «благословив» розчлену¬вання Чехословаччини.
2. Мюнхенська змова фактично означала поразку са¬мої політики «невтручання» й «умиротворення» фашист¬ських агресорів.
3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Фран¬цію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союз¬ників й загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівно¬го удару, якого вона не знала в останні 200 років.
4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне отри¬мання агресорів.
4. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегіч¬не становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Че¬хословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став проло¬гом до нової світової війни.
Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу.
Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.
1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Ан¬глії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радян¬ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Ру¬мунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Ан¬глія відмовилася від радянської ініціативи.
З травня М. Литвинова, прихильника європейської ко¬лективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по¬літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.
Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Ра¬дянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеч¬чину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім то¬го, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кенне-ді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.
2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нота¬ми до прямих переговорів у Москві.
2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих перегово¬рів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмо¬вився. В Москву направили У. Стренга — ке¬рівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.
У липні англійська дипломатія розглядала два можли¬вих результати переговорів у Москві — їх зрив або укла¬дення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере¬говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості під¬писання англо-німецької угоди про відмову від застосу¬вання сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).
Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секрета¬рем Ріббентропа Т. Кордтом.
Все це спонукало радянський уряд припинити не¬ефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з ме¬тою укладення воєнної конвенції.
3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські перего¬вори. Вони відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.
Радянський уряд призначив для цих переговорів деле¬гацію високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике зна¬чення, яке надавав переговорам Радянський Союз.
Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другоряд¬них військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.
Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк.
Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме¬ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька ар¬мія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».
Переговори були не просто безглуздими, це було зну¬щання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.
Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радян¬ські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.
Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини.
Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Руму¬нію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».
Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР че¬рез Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, вистави¬ти проти Німеччини не менш як 45 дивізій.
Західні місії по суті знехтували радянськими пропози¬ціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.
К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть пов¬ної ясності» у свої позиції.
Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки.
Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька диплома¬тія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї кра¬їни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солда¬тів у той час намагалися прорватися на радянську територію.
Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закор¬донних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радян¬сько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз¬начав поразку англо-французької політики. Був перекрес¬лений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).
Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Поль¬щу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.
Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підпи¬саний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держа¬ви, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, прово¬дити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти ви¬ключно мирним шляхом.
Був і таємний протокол. В його трьох ос¬новних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впли¬ву» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.
Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.
1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.
2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Ра¬дянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріб¬бентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.
3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини бу¬ли незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила  «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі¬тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.
4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був виму¬шеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.
Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеч¬чиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощен¬ну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розгля¬дати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.