1. ЄС - найбільший у світі економічний блок
Європейський Союз (The European Union) –інтеграційне об’єднання 27-ми країн на основі спільних людських і демократичних цінностей, яке має на меті досягнення стабільності, миру та процвітання. ЄС є унікальним міжнародним утворенням, адже його держави-члени заснували спільні інституції та делегували їм певну частку свого суверенітету для того, щоб можна було демократично, на загальноєвропейському рівні ухвалювати рішення з конкретних питань, які становлять загальний інтерес. Членами Євросоюзу на сьогодні є: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція. Країнами-кандидатами наразі визнані Македонія, Туреччина й Хорватія.
Історія створення ЄС
Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів.
9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”) Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).
18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала “локомотивом” європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.
27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).
10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору.
Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.
Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.
Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому).
На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).
23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом).
Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).
Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою “Римські договори”.
8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.
У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).
Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.
На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС.
1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.
1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція.
1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.
7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття “Європейський Союз” з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні “три колони” Європейського Союзу:
 “перша колона” – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;
 “друга колона” – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);
 “третя колона” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.
В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).
1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.
2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей , визначених Маастрихтським договором.
Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.

Існує п’ять інституцій ЄС, кожна з яких відіграє свою конкретну роль:
Європейський Парламент (обирається громадянами країн ЄС);
Рада Європейського Союзу (представляє уряди країн ЄС);
Європейська Комісія (рушійна сила та виконавчий орган ЄС);
Суд Європейського Союзу (забезпечує дотримання законодавства ЄС);
Рахункова плата або Суд аудиторів ЄС (контролює ефективне та законне використання коштів з бюджету ЄС).
З цими інституціями співпрацюють ще п’ять важливих органів:
Європейський економічний та соціальний комітет (представляє думку громадських організацій з економічних і оціальних питань);
Комітет регіонів (представляє думку регіональної та місцевої влади);
Європейський центральний банк (відповідає за монетарну політику та здійснює управління грошовою одиницею ЄС – євро);
Європейський Омбудсман (уповноважений з прав людини) (розглядає скарги громадян щодо неналежного функціонування певної установи чи органу ЄС);
Європейський інвестиційний банк (сприяє досягненню цілей ЄС через фінансування інвестиційних проектів).
Економічна та політична інтеграція між країнами Європейського Союзу означає, що ці країни повинні приймати спільні рішення з різних питань. Таким чином країни ЄС розробили спільну політику у дуже широкому спектрі галузей – від сільського господарства до культури, від прав споживачів до умов конкуренції, від охорони довкілля та використання енергії до транспорту та торгівлі.
У 1992 році було прийнято рішення створити в рамках ЄС Економічно-валютний союз (ЕВС) і запровадити єдину європейську валютну одиницю, управління якою мав здійснювати Європейський центральний банк. Єдина європейська валюта – євро – стала реальністю 1 січня 2002 року, коли банкноти та монети євро замінили національні валюти у 12 з 15 країн ЄС.
2. Теоретичні концепції міжнародної економічної інтеграції
Міжнародна економічна інтеграція – це етап у процесі розвитку міжнародного поділу праці, для якого характерним є утворення однорідного, внутрішньоєдиного господарського організму, що охоплює декілька країн, виникнення цілісності відокремленого комплексу держав. Хронологічно інтеграційний тип міжнародних економічних відносин почав формуватися після другої світової війни.
В основі інтеграції лежать об’єктивні потреби розвитку продуктивних сил.
У загальному вигляді об’єктивну причину міжнародної економічної інтеграції можна визначити як необхідність подолання суперечності між очевидними реальними вигодами для підприємств від участі в міжнародному поділі праці та негативними факторами міжнародної економічної взаємодії – територіальною віддаленістю, меншою мобільністю факторів виробництва і ресурсів, митних та валютних обмежень тощо.
Об’єктивно подолати цю суперечність можливо двома шляхами:
1) створенням і розвитком ТНК;
2) міждержавними узгодженими заходами щодо цілеспрямованого формування світогосподарського ринкового (економічного, правового, інформаційного, політичного, психологічного) простору в крупних регіонах світу.
Поєднання цих двох напрямків і забезпечило перехід до вищого, більш ефективного та перспективного стану міжнародних економічних відносин — міжнародної економічної інтеграції.
Інтеграційні процеси за своєю природою – явище складне та суперечливе. Їх розгортання та розвиток може бути зумовлене:
а) економічними;
б) політичними чинниками.
Економічні чинники міжнародної економічної інтеграції виступають першопричиною інтеграції, як правило, коли мова йде про інтеграційні процеси серед високорозвинених країн.
Внаслідок розвитку міжнародних ринків товарів та послуг, капіталів та трудових ресурсів господарські системи таких країн перетворюються на єдине ціле. У результаті внутрішні державні заходи щодо економічного регулювання здійснюють активний вплив на економіку і господарську політику інших країн, особливо тих, з якими їх пов’язують тісні економічні зв’язки (підтримка рівня позичкового проценту, державні субсидії окремим галузям економіки, рівні податків, внутрішні ціни, заробітна плата, технічні стандарти).
Це спричиняє об’єктивну потребу в узгодженні на державному рівні основних цілей і методів регулювання не тільки зовнішньоекономічних зв’язків, але і тих аспектів національної внутрішньогосподарської політики, які торкаються економічних інтересів інших держав. Таке узгодження поділяється на два види:
1) передбачає координацію зусиль щодо знищення перешкод на шляху міжнародного руху товарів, капіталів та послуг;
2) передбачає узгодження цілей, інструментів і створення інститутів для здійснення групою країн спільної економічної політики..
Оскільки процеси міжнародної економічної інтеграції розвиваються під впливом двох основних чинників (політичних та економічних), то і теоретичні концепції міжнародної економічної інтеграції поділяються на два блоки. Одна група науковців ототожнює інтеграцію з нерегульованим розвитком міжнародних економічних зв’язків, який відбувається незалежно від регулюючих заходів держав. Інші – визнають інтеграційними лише процеси, що відбуваються в межах офіційно оформлених економічних союзів під офіційно проголошеним цілеспрямованим впливом урядів держав, що інтегруються.
Тобто, дискусійним є питання щодо співвідношення регулюючих та ринкових засад, політики та економіки в міжнародних інтеграційних процесах, що має велике значення при оцінці сутності та перспектив інтеграції в кожному конкретному випадку.
3. Етапи і механізми європейської економічної інтеграції
Сучасна історія освіти і розвитку Європейського Союзу (ЄС) починається з 1951 року. У квітні цього року був підписаний договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЕОУС), в який вошяи 6 країн - Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Це була свого роду передісторія західноєвропейської інтеграції. Реальний відлік її виникнення і розвитку починається з 1957 року, коли ті ж країни підписали договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Евратом). До складу суспільства увійшли країни з високим рівнем розвитку, що багато в чому визначило високі темпи його економічного зростання впродовж подальших 15 років.
Розвиток західноєвропейської інтеграції з кінця 50-х років до теперішнього часу протікав нерівномірно і відносно суперечливо. Разом з тим, цілі і завдання, поставлені при утворенні Європейського економічного співтовариства впродовж всього його здійснення, реалізовувалися достатньо послідовно і успішно.
Процес розвитку західноєвропейської економічної інтеграції можна умовно розділити на 4 етапи.
Перший етап (кінець 50-х - середина 70-х років) вважається за "золоте століття" в житті Співтовариства. Він ознаменувався достроковим створенням Митного союзу, порівняно успішним формуванням єдиного аграрного ринку, вступом в ЄЕС трьох нових країн: Великобританії, Данії, Ірландії.
Конкретними цілями створення ЄЕС або, як часто називали його, "Спільного ринку" були:
- поступове усунення всіх обмежень в торгівлі між країнами-учасницями;
- встановлення загального митного тарифу в торгівлі з третіми країнами;
- ліквідація обмежень для вільного пересування "людей, капіталів, послуг";
- розробка і проведення загальної політики в області транспорту і сільського господарства;
- створення валютного союзу;
- уніфікація податкової системи;
- зближення законодавства;
- розробка принципів узгодження економічної політики.
В цілях реалізації цих установок була створена комплексна управлінська структура - Рада Міністрів ЄЕС, Комісія європейських співтовариств, Європейська рада, Європейський суд, Європейський парламент.
Своєю першою за мету ЄЕС поставило рішення задачі створення спільного ринку товарів, капіталів, послуг і робочої сили країн-учасниць. Для цього був створений Митний союз. Саме Митний союз лежить в основі ЄЕС. В рамках Митного союзу були:
- ліквідовані торгові обмеження у взаємній торгівлі країн-учасниць;
- встановлений єдиний митний тариф по відношенню до третіх країн;
- досягнута свобода пересування капіталів, кредитів, грошових переказів, надання послуг;
- забезпечена вільна міграція робочої сили і свобода вибору місця проживання.
Всі ці заходи сприяли прискоренню промислової інтеграції. Одночасно робилися спроби по здійсненню аграрної інтеграції у формі встановлення колективного протекціонізму за допомогою компенсаційних зборів і фінансування через сільськогосподарський фонд. Аграрна політика ЄС базується на єдиній системі цін, яка гарантує встановлення єдиної мінімальної ціни для багатьох сільськогосподарських продуктів країн - членів ЄС.
Формування спільного ринку прискорило процес перетворення національних монополій країн ЄЕС в транснаціональних, сприяло проникненню в економіку країн-партнерів. Розвиток ЄЕС означав інтенсивний перехід країн - учасниць Співтовариства від замкнутих національних господарств до економіки відкритого типу, зверненої до зовнішнього ринку.
Другий етап (середина 70-х - середина 80-х років) увійшов до історії ЄС в основному як застійний період. Хоча в цей період країнам - членам ЄС вдалося прийняти програму європейської валютної співпраці, створити механізм зовнішньополітичних консультацій, негативні тенденції, що все ж таки виявилися, привели до серйозної кризи західноєвропейської економічної інтеграції, що отримала назву євросклероз. У 70-х і початку 80-х років розривши в рівнях розвитку між країнами ЄС збільшився. Зі вступом в ЄС Греції в 1981 р. ця тенденція виявилася ще виразніше, оскільки її економіка знаходилася на значно нижчому рівні в порівнянні з іншими учасниками Співтовариства.
Третій етап (друга половина 80-х - початок 90-х років) - етап подальшого розширення складу Співтовариства. У 1986 р. приєднання Іспанії і Португалії привело до загострення раніше існуючих межстрановых диспропорцій. На момент вступу в ЄЕС душовий дохід в Португалії складав приблизно половину середнього по ЄЕС, в Іспанії - близько 3/4. У нових країнах - учасницях приблизно один з п'яти працював в сільському господарстві, тоді як в ЄЕС - один з тринадцяти. Разом з тим, саме цей період характеризується новими імпульсами в розвитку західноєвропейської інтеграції, пов'язаними перш за все з ухваленням Єдиного європейського акту (ЄЄА).
У ЄЄА підтверджувалася загальна мета країн - учасниць Співтовариства - створення Європейського Союзу - об'єднання, яке є політичним альянсом учасників Співтовариства і передбачає не тільки високий ступінь їх економічного, валютно-фінансового, гуманітарного співробітництва, але і узгодження зовнішньої політики, включаючи забезпечення безпеки. Центральним положенням ЄЄА з'явилася зафіксована в нім мета створення єдиного економічного простору, в якому різні країни, - члени ЄЕС складали б єдиний господарський організм. З ухваленням Єдиного європейського акту посилилися інтеграційні процеси країн - членів Співтовариства в області мікро- і макроекономіки, політики і права, науки і екології, регіонального розвитку, соціальних стосунків. На початку 90-х років країни - члени ЄС практично завершили створення основ єдиного ринку і впритул наблизилися до формування валютно-економічного і політичного союзів.
Четвертий етап (середина 90-х років - початок XXI століття). Відповідно до положення Єдиного європейського акту з 1 січня 1993 р. було введено вільне пересування чинників виробництва усередині меж Співтовариства. Фактично в рамках Співтовариства виник єдиний економічний простір, що означає вступ ЄС до якісно нового етапу економічної інтеграції.
На підставі Маастріхтського договору (лютий 1992 р.) Європейське економічне співтовариство трансформувалося з 1 січня 1994 р. в Європейський Союз з числом країн - учасниць, збільшених до 15. В рамках ЄС здійснюється створення повністю єдиного внутрішнього ринку. Проголошені цілі подальшої інтеграційної співпраці. Вони включають створення єдиного Європейського банку з правами емісії єдиної валюти ЄВРО, утворення єдиного західноєвропейського простору без внутрішніх меж.
Поступальний розвиток ЄС зовсім не означає відсутність суперечностей і труднощів цього процесу. Вище вже наголошувалися межстрановые і внутристрановые диспропорції, виниклі в результаті приєднання нових членів ЄС. Значні проблеми виникали і виникають в процесі здійснення єдиної аграрної політики, єдиних централізованих цін на основні види сільськогосподарської продукції. Турбує ідеологів Євросоюзу і падіння конкурентоспроможності європейських товарів на міжнародних ринках, скорочення частки ЄС в світовій торгівлі, відставання від США в комп'ютеризації і ін.
Європейська асоціація вільної торгівлі
Економічна інтеграція в Західній Европе не обмежується тільки межами ЄС: з початку 60-х років існує Європейська асоціація вільної торгівлі (ЕАСТ). ЕАСТ на відміну від ЄС не має наднаціональних функцій і міждержавних координуючих інститутів. ЕАСТ в розділ кута ставить економічне співробітництво. Насамперед вона сприяла лібералізації торгівлі і усуненню митних бар'єрів.
Країни - члени ЕАСТ (у 80-і роки їх було 7, в середині 90-х років - 4 - Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн, Швейцарія) добровільно приєднуються до тієї або іншої торговельно-економічної угоди з третіми країнами, а також володіють суверенним правом встановлювати відносно цих країн будь-які митні тарифи. У торгівлі між країнами - членами Європейської асоціації вільної торгівлі режим вільного безмитного торгового обороту діє тільки відносно промислових товарів, оскільки дія конвенції ЕАСТ не розповсюджується на сільськогосподарську продукцію.
У 1972 р. кожна держава, що входить в ЕАСТ, підписала угоду з ЄЕС/ЄС, відповідно до якого поступово були понижені мита і кількісні обмеження на промислові товари. Безмитна торгівля між цими країнами базується на системі складних правил, розроблених залежно від походження товару. Через відсутність єдиного митного тарифу усередині ЕАСТ свобода безмитної торгівлі існує тільки для товарів, вироблених в країнах - членах.
У 1994 р. ЕАСТ і ЄС підписали угоду про утворення "єдиного економічного простору" (ЄЕП), в який із західноєвропейських країн не увійшла тільки Швейцарія. Основоположний принцип угоди - вільне переміщення капіталів, товарів, послуг і фізичних осіб.
Слід підкреслити, що ЄЕП не є митним союзом. Вхідні в нього держави в рамках структур ЄС і ЕАСТ не мають ні єдиної торгової політики, ні загальних митних тарифів по відношенню до третіх країн. Єдиний економічний простір очолює рада, що складається з міністрів держав - учасників угоди.
Не дивлячись на високий рівень розвитку вхідних в неї держав і взаємних економічних зв'язків між ними, ЕАСТ не стала повноцінним інтеграційним угрупуванням. Фактично вона з'явилася своєрідним "підготовчим класом" для нових членів ЄЕС/ЄС. В даний час багато членів ЕАСТ розглядають її як потенційну зону вільної торгівлі між східноєвропейськими і західноєвропейськими країнами. Європейська асоціація вільної торгівлі вітала створення на початку 1996 р. центральноєвропейської зони вільної торгівлі з 12 країн. Не виключено, що з часом ці держави поповнять ЕАСТ, членство в якій стане для них першим кроком на шляху в ЄС.
Економічна потужність ЄС, динамічність його розширення і сильна залежність окремих країн Західної Европи від торгівлі з ним, як вважає Вольфганг Хойер, автор відомої книги "Як робити бізнес в Европе", в найближчому майбутньому поставлять перед рештою країн альтернативу: або вступити в ЄС і частково відмовитися від свого суверенітету, та зате скористатися всіма можливостями найбільших ринків миру, або залишатися осторонь, відрізувати собі шлях до участі в процесі об'єднання Західної Европи зі всіма негативними наслідками для власної економіки.
Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю
Після припинення діяльності інтеграційного угрупування колишніх соціалістичних держав - Ради економічної взаємодопомоги (СЕВ), колишні члени цієї організації не відмовилися від поглибленої співпраці. У 1990 р. Вони утворили своє інтеграційне угрупування "Вишеградськую трійку", до якої увійшли Угорщина, Польща і Чехословакія. Після розпаду Чехословакії це угрупування перетворилося в "Вишеградськую четвірку". З 1 березня 1993 р. в рамках цього угрупування набула чинності Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (СЕФТА), що передбачає поступове взаємне зниження мит. Цей крок був продиктований тим, що, не дивлячись на спеціальні так звані "європейські угоди" з ЄС, кожній з "Вишеградськой четвірки", їх торговельно-економічні стосунки розвиваються в цілому малозадовільний, Тому для збереження і примноження напрацьованих за останні десятиліття торговельно-економічних зв'язків Центральної Европи і було створено це інтеграційне угрупування.
З вересня 1995 р. СЕФТА придбала статус відкритої організації. Важливим принципом діяльності СЕФТА стало те, що "внутрішні ринки відкриваються не для конкуренції, а щоб доповнювати один одного". До договору може приєднатися будь-яка держава за умови його членства в Усесвітній торговій організації і наявності у нього договорів про вільну торгівлю з ЄС і кожним з учасників СЕФТА. По прогнозах експертів на початок XXI століття в СЕФТА можуть увійти Болгарія, Литва, Латвія, Естонія, Україна. Населення, що проживає в цій зоні, складе понад 120 млн. чоловік. При цьому тільки 30% товарів, циркулюючих в рамках СЕФТА, обкладатиметься податками.
В середині 1998 р. була установлена нова міжнародна регіональна організація за участю ряду європейських держав - Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС). Членами ЧЕС "стали 11 держав: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдавія, Румунія, Туреччина, Україна і Росія.
4. Створення економічного і валютного союзу
На першому етапі (1 липня 1990 р. - 31 грудня 1993р.) робилися перші кроки у напрямку великої координації економічної політики країн-членів. Кожен із них контролював економіку інших, що гарантувати більш однорідний розвиток. Перший етап охоплював повну лібералізацію руху капіталів та більш вузьку кооперацію країн Європейського співтовариства у сферах економічної, фінансової та грошової політики.
Другий етап реалізації Економічного та Валютного Союзу (1994-1998 рр.)
Маастрихтським договором початок другого етапу створення ЕВС був призначений на 1 січня 1994 р.. На другому етапі країни зобов'язалися координувати грошову та макроекономічну політику, уникати надмірного дефіциту своїх бюджетів і забезпечити незалежність своїх центральних банків.
1 січня 1994 р., після розпущення Комітету голів центральних банків та Європейського Фонду Валютної Співпраці, було створено Європейський Валютний Інститут (ЄВІ). Головним завданням ЄВІ був контроль за виконанням зобов'язань, що випливають з другого етапу створення Союзу, насамперед:
 зміцнення співпраці між центральними банками держав-членів,
 зміцнення координації грошових політик окремих держав-членів, а також прагнення до гарантування стабільності цін,
 контроль за функціонуванням Європейської Валютної Системи,
 підготовка документів та процедур, необхідних для проведення в ЕВС спільної валютної політики,
 вироблення принципів операцій, які будуть здійснюватись центральними банками держав-членів у межах Європейської Системи Центральних Банків,
 підготовка до емісії банкнот нової валюти.
ЄВІ успадкував завдання, а разом з ними і активи та пасиви Європейського Фонду Валютної Співпраці. ЄВІ проводив підготовчу діяльність, щоб у майбутньому Європейська Система Центральних Банків могла правильно розпочати реалізацію своїх завдань. ЄВІ не мав жодних зобов'язальних повноважень. Він міг лише:
 формулювати думки чи рекомендації, необов'язкові до виконання, щодо загальних напрямків валютної політики і політики валютних курсів, як і пов'язаних з ними інструментів, що застосовуються у кожній державі-члені,
 представляти свою думку чи рекомендації урядам та Раді ЄС стосовно напрямків діяльності, які можуть вплинути на зовнішню чи внутрішню валютну ситуацію у Співтоваристві, а особливо на функціонування Європейської Валютної Системи
 давати органам влади держав-членів рекомендації щодо їх валютної політики.
ЄВІ виконував свої функції до часу створення Європейського Центрального Банку, після чого був розпущений.
Для забезпечення бюджетної дисципліни не лише перед створенням Валютного Союзу, а й під час його функціонування, у 1996 році Європейська Рада схвалила Пакт Стабільності та Зростання. Згідно з положеннями Пакту за нормальних умов дефіцити бюджетів держав-членів мають бути зрівноваженими, а за поганої кон'юнктури не можуть перевищувати 3% ВВП. У випадку, коли дефіцит бюджету буде визнано надто високим, державу може покарати санкціями Європейська Рада. Санкції полягають у складенні безвідсоткового стабілізаційного депозиту (застави). Якщо дана держава упродовж двох років не ліквідує надмірного дефіциту, то депозит перетворюється на штраф, величина якого коливається між 0,2 та 0,5% ВВП, залежно від рівня перевищення допустимого показника дефіциту бюджету у 3% ВВП
Третій етап реалізації Економічного та Валютного Союзу (01.01.1999) Держави-члени ЄС у протоколі, доданому до Маастрихтського договору, підтвердили, що прийняття ними положень Договору надає невідворотного характеру переходу Співтовариства до фінальної стадії створення ЕВС, до якої прагнутимуть усі члени. Отож, вони повинні поважати волю Співтовариства до початку третього етапу і не перешкоджати одне одному в досягненні цієї спільної мети.
Перехід до третього етапу залежав від темпів виконання членами ЄС вимог до їх економічного становища, визначених Маастрихтським договором. Договір передбачав складення Європейською Комісією та ЄВІ звітів Раді ЄС про економічне становище окремих держав-членів та ступінь виконання поставлених перед ними вимог. Метою цих дій було зближення рівня економічного розвитку держав-членів.
Критерії вступу держав до Економічного та Валютного Союзу були визначені у Маастрихтському договорі:
1. річний показник інфляції у державі-члені не може перевищувати 1,5 відсотка від середнього рівня інфляції у трьох державах-членах ЄС з найкращими з цієї точки зору показниками;
2. величина бюджетного дефіциту не може перевищити 3% ВВП;
3. величина державного боргу не може перевищувати 60% ВВП;
4. величина середньої номінальної довготермінової процентної ставки не може перевищувати більше ніж на два відсотки середню номінальну довготермінову процентну ставку у трьох державах-членах ЄС з найнижчим річним показником інфляції;
5. держава-член у межах курсового механізму Європейської Валютної Системи принаймні два роки повинна втримати свою валюту в нормальному коридорі коливань курсів валют. За цей час валюта цієї держави не може бути девальвована щодо валют інших членів ЄС.
Європейська Комісія та ЄВІ мали завдання підготувати доповіді про економічне становище держав-членів. На підставі цих доповідей Рада ЄС, що складалася з міністрів економіки та фінансів держав-членів, оцінювала, якою мірою кожна держава-член виконала поставлені критерії.
Остаточну дату початку третього етапу створення Валютного Союзу було призначено на 1 січня 1999 р., незважаючи на те, скільки держав будуть готовими вступити до ЕВС. Європейська Рада мала до 1 липня 1998 р. визначити, які держави стануть членами Валютного Союзу.
Серед позитивних наслідків утворення ЕВС можна виокремити:
 ліквідацію витрат на обмін валют, великі заощадження,
 усунення курсового ризику в діяльності підприємств та банків,
 покращення планування виробництва, розвиток виробництва в масштабах цілого європейського ринку,
 прозорість цін, зростання конкуренції,
 поглиблення спеціалізації економік окремих держав-членів,
 злиття національних ринків капіталів у єдиний європейський ринок,
 євро стане валютою, здатною конкурувати з доларом,
 прискорення темпів економічного зростання у державах-членах.
 Створення ЕВС дає його членам шанси швидкого розвитку, але несе із собою і загрози, пов'язані із:
 втратою можливості державами-членами ЕВС користуватись політикою валютного курсу, відсотковими ставками, а також значною мірою, фіскальною політикою з метою протидії сповільненню економічного зростання,
 труднощами у виробленні економічної та монетарної політики, що відповідала б потребам усіх держав-членів (через відмінності у рівнях економічного розвитку),
 браком можливостей підтримки ресурсами з бюджету ЄС проблемних регіонів, що могло б компенсувати втрату традиційних інструментів.
5. Спільні політики ЄС в різних секторах економіки
Розглянемо політику ЄС в головних секторах економіки: промисловість, дослідна діяльність, енергетика, транспорт, сільське господарство.
На відміну від промисловості, в інших основних секторах європейські договори чітко вимагали виробляти спільну політику. Взагалі, увесь процес багатонаціональної економічної інтеграції спрямовувався саме на реструктуризацію та посилення конкурентоздатності європейської промисловості.
Запровадження спільної дослідної діяльності й енергетичної політики було частково передбачено секторальними договорами, насамперед, договором про заснування Євратому.
Різне правове підґрунтя п’ятьох основних спільних політик у різних секторах економіки обумовлює розбіжності у їх розвитку. Ці розбіжності стали також наслідком різних вимог держав-членів щодо цих політик на різних історичних етапах.
Договір про ЄЕС не вимагав запровадження спільної або союзної промислової політики, а насамперед регулював функціонування спільного ринку промислових товарів.
Спільна підприємницька політика допомагає малим та середнім підприємствам пристосовуватися до нових умов великого внутрішнього ринку не лише в секторі промисловості, але й у сфері послуг.
Спільна політика щодо досліджень вкрай важлива для визначення промислової стратегії, для технічного розвитку у високотехнологічних секторах, розв’язання енергетичних проблем Спільноти і для пристосування підприємств і громадян до постіндустріального інформаційного суспільства.
Дослідна діяльність є ключовою рисою спільної енергетичної політики, яка насамперед добре розвинута в секторах вугільної й атомної енергетики. Втім, спільна політика щодо нафти й газу розроблена гірше.
Транспортну політику безпосередньо згадано в Договорі про заснування ЄЕС.
Спільна сільськогосподарська політика була найсуперечливішою та найменш стійкою. Її реформували практично кожні 5 років з метою відповідності внутрішнім та зовнішнім вимогам.
Структурна політика ЄС – система дій урядів, спрямована на перерозподіл ресурсового потенціалу для створення, розвитку та якісного оновлення бази економічного зростання. Вона будується на основі вироблення національних пріоритетів структурних перетворень промисловості та формування методів регулювання для забезпечення концентрації ресурсів і капіталів на пріоритетних напрямках (економічне зростання зумовлене переливанням ресурсів та капіталів зі збиткових видів діяльності у прибуткові).
6. Економіка країн-членів ЄС: рівень розвитку, спільні та специфічні проблеми
Перспективи розвитку європейської валютної інтеграції пов'язаними з економічними перспективами основних країнах Європейського валютного союзу і швидкістю вирішення тих економічних проблем, які загострилися або виникли в цих країнах після переходу на євро.
Для детального аналізу економічного майбутнього країн Єврозони необхідно, перш за все, розглянути ті чинники, які зроблять вплив на стан економіки країн ЕВС в перспективі, інвестиційний і фінансовий клімат, конкурентоспроможність європейських товарів на світових ринках, а також внутрішні економіко-соціальні аспекти. Такими чинниками мають бути посилення процесів економічної консолідації, перспективи євро як міжнародна валюта, економічний потенціал створюваного союзу, а також процес розвитку фінансових ринків.
Поява євро істотно підсилює процеси економічної консолідації в Европе. Останніми роками відбулося помітне зближення основних макроекономічних показників країн ЄС: досягнуті реальні успіхи в забезпеченні стабільності цін, зниженні довгострокових процентних ставок, стабілізації обмінних курсів національних валют, що не входять в Єврозону країн. Із створенням валютного союзу в Европе різко зростає глибина інтеграції усередині самої Єврозони.
Перспективи євро як міжнародна валюта. Сьогодні євро використовується багатьма країнами для створення власних валютних резервів, деякі держави прив'язують курси національних валют до євро. Також євро все частіше використовується як валюта міжнародних контрактів і угод.
Економічний потенціал. Останніми роками Єврозона по розмірах ВВП удвічі перевершувала Японію, але поки все ще поступалася США. Структура господарства в країнах ЕВС майже ідентична: на аграрний сектор доводиться близько 2% ВВП, на промисловість відповідно – 31 і 26%, на послуги – 67 і 72%. До 2005 року в порівнянні з 2000 роком ситуація в цілому змінилася не значно. В той же час, якби Великобританія увійшла в ЕВС, це відставання було б зведене до мінімуму.
Рівень розвитку фінансових ринків. Найслабкішим местомом зони євро є фінансові ринки: по ступеню свого розвитку, глибині, широті і ліквідності вони значно поступаються американським. Єдиним сектором фондового ринку, де Европа утримує сильні позиції, є облігації. Проблема Західної Европи полягає не тільки в тому, що її фондові ринки значно менше американських, але і в тому, що вони багато в чому залишаються національними. Ще один дезинтегруючий чинник – податкове законодавство, воно є національним зараз і буде таким в осяжній перспективі.
Розширення на схід. Аналіз джерел формування бюджету ЄС і основних напрямів його використання свідчить про те, що ради¬кальная реформа бюджетною, регіональною і аграрною полити¬ки мала бути завершена ще до початку розширення на схід. Також одному з найважче вирішуваних завдань на етапі приєднання залишається адаптація сільського господарства країн ЦВЕ до європейських стандартів. Усвідомлюючи це, нові країни-члени, безперечно, сподівалися на отримання значних фінансових ресурсів від ЄС. Проте Єдина сільськогосподарська політика (ЕСП) Европей¬ського Союзу вже сьогодні поглинає 50% його бюджету. Система підтримки сільського господарства, що діє в ЄС, давно визнається неефективною і такою, що веде до значного перепроиз¬водству в рамках Союзу, коли значна частина продукції може бути реалізована тільки на зовнішніх ринках по цінах істотно нижче за собівартість. Очевидні напрями необхідних змін, зокрема, істотне скорочення прямих субсидій товаровиробникам. Проте спроби рефор¬мирования ЕСП впродовж 2000-2002 рр. виявлялися безуспішними з причини жорсткої позиції низки країн, перш за все Франції. Таким чином, майбутня модель підтримки сільського господарства в рамках ЄС залишається невизначеною.
Приєднання до ЄС нових членів з Центральної і Вос¬точной Европи поставило під сумнів можливість проведення по¬литики солідарності в тому об'ємі і тих формах, в яких вона проводилася в ЄС в 1990-і роки. А це – один з наріжних кам¬ней всієї політики європейської інтеграції. Її інструментами яв¬ляются так звані, структурні фонди і фонд об'єднання, що формуються шляхом жорсткого закріплення за ними определенно¬го відсотка бюджету ЄС.
Вступ до Союзу країн ЦВЕ автоматично істотно знизив і показник сукупного ВВП на душу населення. Всі вступаючі автоматично поповнили число країн-одержувачів зважаючи на свою відсталість.
Проблеми приєднання нових членів накладають на країни Європейського союзу додаткові зобов'язання по створенню ефективнішої системи функціонування.
7. Порівняння економічних систем. Місце і роль ЄС у світовому господарстві
Економічна система - це форма організації економіки, господарський механізм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи і методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. Функціонує економічна система з допомогою таких економічних інститутів, як власність, грошова система, урядові органи, податки, гроші, доход, планування, виробництво, прибуток тощо.
Розрізняють "чистий" капіталізм, командну економіку, традиційну економіку і змішані системи.
Чистий капіталізм
Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції є:
1. Приватна власність на фактори виробництва.
2. Ринкова система координації і управління господарської діяльності людей.
3. Свобода підприємництва і вибору діяльності.
4. Мета господарюючих суб'єктів - отримання максимального прибутку і діючи на свій страх і ризик.
5. Банкрутство чи прихід окремих нових виробників суттєвого значення для ринку немає.
6. Діє чиста або досконала конкуренція і отримується максимум прибутку при мінімумі витрат.
7. Забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується.
Командна економіка
Командна економіка, або адміністративно-господарська система має такі характерні риси:
1. Суспільна власність на фактори виробництва.
2. Панування централізованого планування і розподілу економічних ресурсів.
3. Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності.
4. Відсутність будь-якої конкуренції і монополізм виробників.
5. Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.
6. Панування виробника над споживачем. На ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється. Вибору у споживача немає.
Традиційна економіка
Вона існує близько в 100 країнах. Основними специфічними рисами традиційної системи є:
1. Панування приватної власності.
2. Низький рівень економічного і соціального розвитку.
3. Багатоукладність економіки.
4. Залежний характер соціально-економічного розвитку.
5. Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах.
6. Технічний прогрес різко обмежений.
7. Неписьменність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці.
8. Темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва.
9. Велика зовнішня фінансова заборгованість.
10. Виключно висока роль держави і силових структур в економіці і політиці.
Країни традиційної системи є постачальниками сировини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції.
Змішані системи
Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші. Характерними рисами змішаних систем є:
1. Приватна власність у її різноманітних формах.
2. Переплітання, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший.
3. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Людина стає головною цінністю в такій системі. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, а з іншого боку, повинні проявлятись умови ринкового саморегулювання. У такому випадку держава не повинна втручатися в діяльність господарських структур. Для змішаних систем характерне поєднання саморегулювання і державного регулювання економіки.
4. Демократична форма управління спроможна забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації можливостей кожної людини.
Необхідно підкреслити те, що жодна з названих вище основних економічних систем не існує нині в чистому вигляді.
Сучасна капіталістична економіка у Західній Європі набуває нових якостей. Так, у розвитку продуктивних сил - це спільний устрій виробництва, який дедалі більше базується на інформаційно-технологічній системі виробництва. На його основі формується і відтворюється інтенсивний тип економічного зростання, що характеризується не звичайними приростами "фізичного обсягу" вироблюваної продукції, а передусім продукції, яка раніше не вироблялася, чи вищої якості. У виробничих відносинах економіка Західної Європи характеризується всебічним розвитком ринкових сил, підприємництва й конкуренції.
Досить відчутні позиції державного сектора в енергетиці, на транспорті, у зв'язку, металургії, окремих галузях машинобудування. На базі державного сектора розробляються довгострокові програми економічного і соціального розвитку, істотною мірою забезпечується соціальне регулювання ринкової економіки.

ЄС є одним з трьох основних і найбільш розвинених центрів сучасного світу, разом із Сполученими Штатами Америки і Японією. ЄС - найбільша світова торгова держава; на нього доводиться майже чверть світової торгівлі. Це також найбільший нетто-імпортер сільськогосподарських продуктів і сировини. На ЄС доводиться і основна частина допомоги країнам, що розвиваються. Відповідно до Ломейськой конвенцією, ЄС має угоди про асоціацію з 69 країнами Африки, Карібського моря і Тихоокеанського басейну, до яких відносяться і більшість бідних країн світу. Ще приблизно з 60 країнами ЄС уклав двосторонні договори різного типу. У цілому ЄС підтримує дипломатичні стосунки більш ніж з 130 країнами світу. Він бере участь в роботі ОЕСР і має статус спостерігача в ООН. Він бере участь в щорічних зустрічах на вищому рівні семи провідних держав Заходу - в особі чотирьох своїх найбільших членів - Франції, Німеччини, Великобританії і Італії, а також президента Комісії ЄС, що безпосередньо представляє Союз. ЄС із самого початку є активним учасником процесу СБСЕ (нині ОБСЄ).
Але найголовніше те, що після введення валюти "євро", ЄС став основним і сильним конкурентом США на світовій економічній арені. І зараз можна вже сказати, що сьогодення і майбутнє Союзу залежить від цієї нової валюти. Повернемося до 18 грудня 2001, моменту введення євро. Протягом першого ж місяця торгівлі нова валюта відтіснила долар на друге місце на міжнародному ринку облігацій. Євро вибрали як валюту того, що номінує для 49% міжнародних випусків облігацій ($ 69,3 млрд.), тоді як долар - тільки для 40% ($ 55,7 млрд.). Саймон Медоуз, керівник підрозділу глобальних синдикованих боргових зобов'язань в інвестиційному банку Credit Suisse First Boston, в зв'язку з цим заявив: "Якщо судити по ринку облігацій, то ми тепер живемо в світі двох валют".
8. Економічне співробітництво України з ЄС на сучасному етапі
Україна повільно, але робить поступові кроки інтеграції до ЄС. Першим з них стало законодавче врегулювання з боку України своїх відносин з ЄС шляхом укладення Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) від 14 червня 1994 року. В економічному аспекті УПС є важливим кроком щодо залучення України до правового поля єдиного європейського ринку та ГАТТ/СОТ. Положення УПС регулюють питання переміщення товарів, послуг, робочої сили та капіталів. УПС відкриває Україні легший доступ до ринку Європи завдяки режиму найбільшого сприяння і принципу недискримінації.
У 2007 році ЄС запровадив Європейський інструмент сусідства і партнерства (ЄІСП), який замінив програму TACIS та сформулював нові пріоритети діяльності ЄС.
Починаючи з 1 січня 2007 року Європейський інструмент сусідства і партнерства став основним джерелом фінансування для 17 країн-партнерів ЄС, включаючи Україну. Розроблений задля стратегічного продовження існуючих раніше програм, головною метою ЄІСП, як вже було зазначено вище, є створення території спільних цінностей, стабільності та добробуту, тіснішої співпраці та поглибленої економічної та регіональної інтеграції завдяки охопленню широкого спектру сфер співпраці.
Можна виділити такі інноваційні напрямки та механізми ЄІСП:
• Транскордонне співробітництво
• Механізм сприяння реформам управління
• Програми Twinning та TAIEX
• Бюджетна підтримка.
Транскордонне співробітництво
Транскордонна співпраця на зовнішніх кордонах ЄС є ключовим пріоритетом для Європейської політики сусідства. Запровадження Європейського інструменту сусідства та партнерства (ЄІСП) значно збільшило обсяг транскордонного співробітництва як кількісно, так і якісно.
У рамках програм транскордонного співробітництва фінансуються спільні програми, що виконуються сусідніми країнами. Головна мета таких програм полягає в підтримці сталого розвитку по обидва боки зовнішніх кордонів ЄС, у допомозі задля зменшення різниці у стандартах життя, у розв’язанні існуючих проблем та наданні додаткових можливостей, пов’язаних із розширенням ЄС і близькістю регіонів через їх наземні й морські кордони. Протягом 2007-2013 років Євросоюз надасть близько 1 мільярду євро на посилення транскордонного співробітництва.
Механізм сприяння реформам управління
Ще однією інновацією є запровадження Механізму сприяння реформам управління. Цей механізм надає додаткові ресурси тим партнерам, які продемонстрували найбільші досягнення у реалізації реформ щодо запровадження принципів належного врядування, визначених у Планах дій.
У 2007 році Україна отримала 22 млн. євро з Механізму сприяння реформам управління на додаток до 120 млн. передбачених в рамках ЄІСП на цей рік. А в 2008 році через цей механізм Україні було надано додаткові 16,6 млн. євро, в той час як сума фінансування в рамках ЄІСП склала 122 млн. євро.
Twinning
Twinning – це ініціатива Європейської Комісії, що була започаткована для допомоги країнам-кандидатам на вступ до ЄС набути необхідних навичок та досвіду щодо прийняття і впровадження законодавства ЄС, а також контролю за його дотриманням. Станом на другу половину 2008 року в Україні проекти Twinning реалізуються в таких сферах:
• Гармонізація стандартів Україні у цивільній авіації з нормами законодавства ЄС
• Посилення регуляторної та юридичної складової регулювання енергетичного сектору
• Впровадження конкурентного законодавства в Україні
• Зміцнення стандартизації, ринкового нагляду, метрології, законодавчої метрології, з оцінки відповідності та споживчої політики в Україні
• Підтримка співпраці України з Європейським Союзом у космічній галузі
• Допомога в запровадженні нової системи державного фінансового контролю
• Посилення діяльності Національного агентства з акредитації України.
TAIEX
TAIEX – це інструмент зовнішньої допомоги, що надається Європейською Комісією для обміну інформацією з метою розбудови інституціональної спроможності, необхідної для адаптації національного законодавства до європейських норм.
Впродовж вересня 2006 – грудня 2008 років представники органів державної влади України отримали методичну допомогу в рамках 86 заходів ТАІЕХ (як за кордоном, так і в Україні) в таких сферах як безпека та юстиція, внутрішній ринок, транспорт, навколишнє середовище та енергетика, сільське господарство та безпека харчових продуктів, державні фінанси, конкурентна політика та інші.
Бюджетна підтримка з боку ЄС
Протягом тривалого часу Європейський Союз надавав іншим країнам так звану «макроекономічну підтримку». Сьогодні такий механізм співпраці називають «загальною бюджетною підтримкою», оскільки підтримується не лише макроекономічна стабільність, але й надається допомога у впровадженні національної політики та стратегій з таких питань як економічне зростання та зниження рівня бідності. Макроекономічні питання все частіше розглядаються як критерії правомірності під час розгляду можливості надання загальної бюджетної підтримки або галузевої бюджетної підтримки.
Починаючи з 2007 року Європейський Союз запровадив в Україні програму бюджетної підтримки. Кошти бюджетної підтримки надаються безпосередньо в державний бюджет України на реалізацію реформ. Основними секторами, для розвитку яких надаватиметься вказана допомога, є управління державними фінансами, енергетика, а також процеси реадмісії, тобто повернення нелегальних мігрантів до країн їх походження.