http://220609.mybb.ru/ гос бля ru-ru Sun, 21 May 2017 20:53:28 +0300 MyBB/mybb.ru http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=42#p42 <p>В нашей жизни порой бывают безвыходные ситуации. Вот и я попала в такую. Мой муж изменил мне и ушёл к любовнице. Я не захотела с этим мириться, ведь страдали не только я, но и дети. Срочно нужна была помощь мага, экстрасенса, ясновидящей. Просмотрела весь интернет, прочитала кучу отзывов про магов. Случайно увидела центр магии по НТВ. Я позвонила по горячей линии и рассказала о проблеме. Мне назначили специалиста и провели диагностику. После проведенной работы супруг вернулся на третий день с вещами. Все мои проблемы как рукой сняло. В моей жизни все наладилось очень быстро, что даже я не ожидала. Единственное скажу ОТЛИЧНЫЕ специалисты, самые низкие цены с которыми столкнулась во время поиска, да и цены все на сайте, не то что у мошенников, удобно что прием дистанционно. Сайт называется МИСТИК ИНФО особенно для тех, кому очень плохо или запутались в жизни и не знаете что делать. Дают очень хорошие, полезные рекомендации. На сайте много бесплатных ритуалов и обрядов! Вы не останетесь без помощи!</p> mybb@mybb.ru (granenova95) Sun, 21 May 2017 20:53:28 +0300 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=42#p42 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=40#p40 <p>Those of you who have played Indian rummy will concur that the amusement holds your advantage more than you expected at first. The vast majority when they begin playing rummy anticipate that the amusement will excite minor intrigue, however get themselves suddenly and ceaselessly captivated by the diversion. Presently the diversion has wore an Internet clothing making it exceptionally advantageous. </p> <p>The diversion is truly easy to play and loans itself effortlessly to being changed over onto a web based game.Again the noteworthy thing about online rummy recreations is that you may not hope to locate the amusement as much fun as the physical diversion, however you will find that great locales can truly create an exact reenactment of the diversion internet making it similarly engaging. The sounds and sights of rummy that holds us hostage keep on captivating us in the online form.</p> mybb@mybb.ru (coolsimrankaur) Mon, 17 Oct 2016 11:16:25 +0300 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=40#p40 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=34#p34 <p>Міжнародні фінанси:<br />1. Міжнародні економічні відносини:<br />Частина І. Історія міжнародних економічних відносин</p> <p>1. Зародження та розвиток міжнародних економічних відносин<br />2. Особливості зовнішньоекономічних відносин стародавніх держав<br />3. Закономірності розвитку міжнародних економічних відносин з епоху середньовіччя<br />4. Зовнішньоекономічні зв'язки Київської Русі, Російської централізованої держави і Запорізької Січі<br />5. Зовнішня торгівля в період первісного нагромадження капіталу<br />6. Міжнародний поділ праці, формування світового ринку і особливості розвитку зовнішньоторгової політики<br />7. Монополістичний капіталізм і система економічних відносин господарства <br />8. Розвиток всесвітніх економічних зв'язків протягом XX - на поч. XXI ст. </p> <p>Частина II &quot;Сучасні міжнародні економічні відносини&quot;</p> <p>1. Міжнародні економічні відносини: базові поняття, теорія і господарська практика.<br />• Міжнародні економічні <br />2. Структура світового господарства.<br />3. Закони і закономірності розвитку світового господарства.<br />• Світове господарство&#160; <br />Інтернаціоналізація пр-ва <br />1. Інтернаціональна форма закону вартості<br />2. Міжнародна конкуренція<br />3. Закон нерівномірності економічного розвитку<br />4. Міжнародна торгівля товарами та послугами.<br />Показники міжнародної торгівлі<br />Показники результатів:<br />Еволюція теорій міжнародної торгівлі</p> <p>5. Світова валютно-фінансова система.<br />6. Міжнародний рух капіталу.<br />7. Міжнародна міграція робочої сили.<br />8. Міжнародна передача технології.<br />9. Міжнародна економічна інтеграція.<br />10. Глобалізація економіки.</p> <p>Частина III &quot;Система регулювання міжнародних економічних відносин&quot;</p> <p>1. Економічні інтереси та їх реалізація у світовому господарстві.<br />2. Сутність і структура&#160; системи&#160; &#160;регулювання&#160; &#160;міжнародних&#160; &#160;економічних відносин.<br />3. Державне регулювання міжнародної торгівлі.<br />4. Тарифні методи регулювання міжнародної торгівлі.<br />5. Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі.<br />6. Валютно-фінансові інструменти регулювання МЕВ.<br />7. Державне регулювання міжнародної торгівлі послугами.<br />8. Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили.<br />Заходи державного регулювання імміграції.<br />• Заходи державного стимулювання рееміграції<br />9. Державне регулювання міжнародної передачі технології. <br />10. Моніторінг та регулювання МЕВ на міжнародному рівні.</p> <p>11. 2. Теорія міжнародних відносин<br />1. Міжнародні відносини як суспільно-політичний феномен<br />2. Теорія міжнародних відносин як наука.<br />3. Історичні етапи становлення теорії міжнародних відносин.<br />4. Основні наукові школи та напрямки теорії міжнародних відносин.<br />5. Суб'єкти міжнародних відносин.<br />6. Процес детермінації зовнішньоекономічної поведінки суб'єктів міжнародних відносин.</p> <p>Нормативно-правовий, технічний і технологічний детермінаційно-причинний комплекс тінізації фінансово-господарських відносин<br />7. Проблема &quot;сили&quot; теорії міжнародних відносин.<br />8. Міжнародний конфлікт.<br />9. Співробітництво та інтеграція в міжнародних відносинах. </p> <p>10. Глобальна система міжнародних відносин.<br />3. Світова економіка<br />1. Політична карта світу. Етапи формування політичної карти світу. Типологія країн.<br />2. Україна в міжнародних економічних зв'язках.<br />3. Населення світу. Чисельність та відтворення населення. Расовий, етнічний та релігійний склад. Міграція населення. Трудові ресурси.<br />4. Світові природні ресурси. Ресурсозабезпеченість. <br />5. Глобальні проблеми світової економіки та можливі шляхи їх вирішення.<br />6. Міжнародний розподіл праці. Фактори розподілу та міжнародна спеціалізація. Розміщення виробничих сил.<br />7. Промисловість світу та вплив науково-технічного прогресу на її розвиток. Головні галузі добувної та оброблювальної промисловості та значення енергетики, металургії, машинобудування.<br />8. Фінансовий сектор світової економіки. Структура фінансового сектора. Кредитний та грошовий ринок. Ринок цінних паперів. Світова банківська система. Міжнародні економічні зв'язки.<br />9. Регіонально-територіальна сфера світової економіки. Значення найбільших регіонів і міст у світовій економіці. Розвиток країн та причини відсталості країн що розвиваються.<br />10. Багатостороннє економічне співробітництво і роль міжнародних організацій у регулюванні міжнародних економічних відносин.</p> <p>11. Специфічні риси економіки розвинутих країн Світу. Економіка Японії, США. Канади.<br />12. Країни СНД - один з найбільших регіонів світу. Проблеми та перспективи розвитку. Значення у світовій економіці.<br />4. Європейська економічна Інтеграція<br />1. ЄС - найбільший у світі економічний блок<br />Історія створення ЄС<br />2. Теоретичні концепції міжнародної економічної інтеграції<br />3. Етапи і механізми європейської економічної інтеграції<br />4. Створення економічного і валютного союзу<br />5. Спільні політики ЄС в різних секторах економіки<br />6. Економіка країн-членів ЄС: рівень розвитку, спільні та специфічні проблеми<br />7. Порівняння економічних систем. Місце і роль ЄС у світовому господарстві<br />Чистий капіталізм<br />Командна економіка<br />Традиційна економіка<br />Змішані системи<br />8. Економічне співробітництво України з ЄС на сучасному етапі<br />5. Основи зовнішньоекономічної діяльності <br />1. Методологічні підходи до ЗЕД<br />2. Міжнародній маркетинг у господарсько-підприємницькій діяльності <br />3. Регулювання ЗЕД. Товари і послуги на зовнішньому ринку.<br />4. Зовнішньоторговельні підрозділи: структура, принципи і завдання роботи.<br />5. Пошук партнерів для ЗЕД. <br />6. Види та форми зовнішньоекономічних угод. <br />7. Види торгівельно-посередницьких операцій. <br />8. Зовнішньоторговельний контракт купівлі-продажу<br />9. Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів ІНКОТЕРМС – 2000<br />10. Страхування та арбітраж в зовнішньоекономічній діяльності<br />6. Зовнішня політика України<br />1. Українські землі у міжнародних відносинах під час литовсько - польської доби.<br />2. Україна з міжнародних подіях часів української національно – визвольної революції (1648-1676 pp.).<br />Причини революції. <br />3. Зовнішня політика України періоду Національно-визвольних змагань (1917-1921pp.).<br />4. &quot;Українська карта&quot; у зовнішній політиці європейських країн з 1921 -1944 pp. Україна і розв'язання повоєнних проблем у Європі (1945-1949 pp.).<br />5. Україна і ООН.<br />6. Україна і її зовнішня політика на сучасному етапі (після 1991р.). Становлення і розвиток зовнішніх відносин з країнами СНД.<br />7. Європейський аспект зовнішньої політики України.<br />8. Відносини між Україною та США: ретроспектива, сучасність, перспектива.<br />7.&#160; &#160;Міжнародні відносини і світова політика<br />1. Вступ до курсу. Міжнародні відносини у II половині ХVШ ст.<br />2. Велика французька буржуазна революція та міжнародні відносини. Зовнішня політика країн світу в 1789-1815 pp.)<br />3. Міжнародні відносини з Європі в І пол. XIX ст. Зовнішня політика країн у цьому періоді.<br />4. Міжнародні відносини і зовнішня політика США (кінець ХVII ст. поч. XIX ст.)<br />5. Колоніальна політика розвинутих країн в кінці ХУШ - на поч. XIX ст.<br />6. Міжнародні відносини на Близькому Сході з другій половині XIX ст.<br />7. Зовнішня політика країн і міжнародні відносини у Європі в другій пол. XIX ст.<br />8. Міжнародні відносини і зовнішня політика країн світу з Африці та на Далекому Сході з кінця XIX та на поч. XX ст.<br />9. Міжнародні відносини в світі на поч. XX ст.<br />Боротьба за Балкани і Туреччину на початку XX століття. <br />10. Міжнародні відносини в др. пол. 1917 р.- на поч. 1918 р.<br />ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ В <br />11. Міжнародні відносини і зовнішня політика РФСР під час громадянської війни та іноземної інтервенції (1918-1922 pp.)<br />Радянська дипломатія й Україна на на початку іноземної воєн.інтервенції 1918р.<br />12. Проблеми нормалізації та стабілізації міжнародних відносин у Європі 20-х pp. XX ст.<br />13. Міжнародні відносини з період світової економічної кризи в XX ст.<br />14. Утворення вогнищ війни на Далекому Сході та в Європі в кінці 20-х-30-х рр XX ст.<br />.<br />15. Агресивні дії Німеччини у Європі в кінці 30-х pp. XX ст. Передвоєнна міжнародна політична криза 1939 р.<br />16. Міжнародні&#160; відносини&#160; на&#160; початку&#160; Другої&#160; світової та&#160; великої&#160; вітчизняної&#160; воєн, утворення антигітлерівської коаліції (1939-1942 рр)<br />17. Міжнародні&#160; відносини&#160; під&#160; час&#160; корінного&#160; перелому&#160; і&#160; заключного&#160; етапу&#160; Великої Вітчизняної та другої світової воєн (1942-1945 p.p.)<br />18. Міжнародні відносини в світі після ІІ світової війни (1945-1950 рр) <br />19. Радянсько-американські відносини в 50-80-х pp. XX ст.<br />Радяно-американські відносини в 50-60 рр ХХ ст.<br />Холо&#769;дна війна&#769; - термін, що позначає геополітичну й ідеологічну боротьбу між СРСР і Сполученими Штатами після Другої світової війни. Вона почалася приблизно в 1948-му, тривала (з усе меншою активністю) впродовж наступних сорока років і врешті-решт завершилася розпадом радянського блоку в 1989 році.<br />20. Проблеми безпеки і співробітництва у Європі з др. пол. XX на поч. XXI ст.</p> <p>21. Міжнародні відносини розвинутих країн заходу, США та Японії між собою з 50-80-х pp. XX ст.<br />Країни Заходу<br />Велика Британія<br />Франція<br />Німеччина<br />Італія<br />• Японо-американські відносини. </p> <p>Японо-радянські відносини<br />22. Міжнародні відносини на близькому та середньому сході в 40-80-х pp. XX ст.</p> <p>Створення Ліги арабських держав<br />Троїста агресія проти Єгипту та її міжнародні й регіональні наслідки</p> <p>23. Міжнародні відносини на далекому сході з 40-80-х pp. XX ст.<br />Япония<br />• Японо-американські відносини<br />Японо-радянські відносини<br />Пріоритетні інтереси Японії в Південно-Східній Азії</p> <p> Корея</p> <p>24. Міжнародні відносини в південній та південно-східній Азії з 40-80-х pp. XX ст.<br />Демократична Республіка В’єтнам<br />Друга індокитайська війна. Утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам<br />Лаоська криза. Женевська угода 1962 р. з Лаосу та її наслідки<br />Англо-нідерландська агресія проти Індонезійської Республіки<br />Міжнародні відносини Республіки Індонезії в період парламентської «скерованої демократії»<br />Інтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та її діяльність у 60—70-ті роки<br />КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ АЗІЇ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ<br />• Міжнародна позиція Індії й основні напрями її зовнішньої політики<br />9 Вплив кашмірської проблеми на індійсько-пакистанські відносини<br />Бангладешська криза<br />П</p> <p>25. Міжнародні відносини в Африці та латинській Америці в 50-80-х pp. XX ст.<br />• Формування засад зовнішньої політики молодих африканських держав<br />РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН між африканськими державами в 60—70-ті роки<br />Популістські режими в Аргентині та Бразилії<br />Демократизація у країнах регіону. Посилення суперечностей зі США<br />• Кубинська революція<br />Піднесення антиімперіалістичного руху в регіоні<br />Становлення та розвиток міжамериканської системи<br />. <br /> Основні етапи політики США в Латинській Америці<br />Латиноамериканська інтеграція<br />Країни Латинської Америки і НМЕП<br />26. Міжнародні відносини в світі на сучасному етапі (90-х pp. XX ст. - поч. XXI ст.)<br />8.&#160; &#160;Міжнародні валютно-кредитні відносини<br />1. Визначить&#160; &#160;поняття&#160; &#160;міжнародних&#160; &#160;грошей.&#160; &#160;Які&#160; &#160;функції&#160; виконують&#160; міжнародні гроші? Які типи міжнародних грошей ви знаєте?<br />2. Визначте основні складові світового фінансового ринку. Поясніть його сутність з інституціональної та функціональної точок зору.<br />3. Які види валютних котирувань ви знаєте? Поясніть розходження між прямим и непрямим котируваннями. Що таке крос-курс?<br />4. Дайте&#160; &#160;визначення&#160; &#160;поняттю&#160; &#160;валютна&#160; &#160;позиція.&#160; &#160;В&#160; &#160;чому&#160; &#160;полягає&#160; &#160;різниця&#160; &#160;між відкритою та закритою валютними позиціями?<br />5. Які інструменти обертаються на світових грошових та капітальних ринках? Опишіть їхні основні характеристики.</p> <p>6. Охарактеризуйте операції на вимогах спот: визначення, правила валютування, різновиди. Як здійснюється котирування операцій спот на клієнтському та міжбанківському ринках?<br />7. Обґрунтуйте зв'язок між доларом США та крос-курсами. Як розраховуються крос-курси валют із прямим котируванням до долара США, із прямим та непрямим котируванням до долара США та непрямим котируванням до долара США?<br />8. Що являють собою термінові валютні операції? Які види контрактів обертаються на терміновому валютному ринку?<br />9. Охарактеризуйте основні особливості форвардних контрактів. Обґрунтуйте та доведіть твердження про взаємозв'язок між форвардними контрактами та ринком депозитів з іноземній валюті.<br />10. Яким чином розраховуються премії та дисконти при стандартних форвардних угодах? Наведіть правила розрахунку форвардних курсів купівлі та продажу. Яким чином відбувається закриття та пролонгація форвардних контрактів?<br />11. Поясніть особливості розрахунку премій та дисконтів при форвардних контрактах на ламану дату.<br />12. В чому полягає сутність форвардних операцій з тимчасовими опціонами, як банки розраховують форвардні курси купівлі та продажу.</p> <p>13. Що таке свопи на валютному ринку? У чому їх переваги перед іншими строковими операціями? Які типи своп-контрактів ви знаєте? Охарактеризуйте їх.<br />14. Яка особливість розрахунку форвардного курсу зустрічної операції стандартного свопу? В чому відмінність від форвардних контрактів?</p> <p>15. Охарактеризуйте особливості розрахунку валютних курсів свопів з датою валютування до споту.<br />16. Які особливості опціонних валютних контрактів? У чому принципова відмінність опціонних контрактів від інших строкових контрактів? Охарактеризуйте види опционів.</p> <p>17. Дайте визначення міжнародного кредиту та охарактеризуйте його види. Визначить принципи та функції міжнародного кредиту.<br />9.&#160; Облік та аналіз ЗЕД<br />1. Проведення аналізу зовнішньоторговельної діяльності окремої галузі за три останні роки.<br />2. Проведення&#160; &#160;аналізу&#160; &#160;виконання&#160; &#160;контрактних&#160; &#160;зобов'язань&#160; &#160;та&#160; &#160;аналізу&#160; &#160;динаміки експорту (імпорту) діючого підприємства.<br /> Понятие анализа ВЭД предприятия<br />Показатели анализа ВЭД предприятия:<br />2) Анализ исполнения обязательств по exp/imp <br />3. Розробка аналізу конкурентоспроможності імпортної продукції. +3<br />4. Розрахунок раціональності використання оборотних коштів при експорті-імпорті продукції.</p> <p>5. Проведення&#160; аналізу&#160; впливу&#160; умов&#160; платежу&#160; на розрахунок&#160; показників&#160; ефекту&#160; й ефективності зовнішньоторгової операції.<br />6. Проведення аналізу впливу валютних курсів на ефективність експорту та імпорту.<br />7. Розрахунок ефективності придбання і використання імпортного обладнання.<br />8. Приклад розрахунку та аналізу ефективності придбання ліцензій.<br />9. Практичне завдання по пошуку джерел інформації щодо проведення аналітичного звіту.<br />10.&#160; Європейська валютна інтеграція<br />1. Еволюція світової фінансової системи. Значення Європейської валютної інтеграції в рамках міжнародної економіки, що перебуває під впливом тенденцій глобалізації.<br />2. Досвід фінансово-економічного співробітництва країн Західної Європи до моменту підписання Римського договору.<br />3. Римський договір про фінансові цілі Європейського економічного співтовариства. Європейські фінанси з 60-ті pp. 20-го століття.<br />4. Проблеми європейських фінансів у 70-80-ті pp. 20-го століття. Створення Європейської Валютної Системи.<br />5. Питання валютного союзу у Маастрихтському договорі.<br />6. Передумови і проблеми введення єдиної європейської валюти. <br />7. Економічний і валютний союз (ЕВС) та інші країни Європейського Союзу, що не увійшли в зону євро (Великобританія, Данія, Швеція).<br />8. ЕВС і міжнародна валютна система. Роль євро у стабілізації міжнародної валютної системи. Євро і долар. Євро і країни СНД.<br />11.&#160; Міжнародні валютні угруповання<br />1. Світове фінансове середовище, домінуючи тенденції його розвитку.<br />2. Фінансова інтеграція на зламі тисячоліть, як прояв глобалізації економіки.<br />3. Міжнародні організації з системі формування міжнародних валютних угруповань<br />4. Історичні передумови формування валютних союзів.<br />5. Оптимальні валютні зони як основа регіональних валютних -угруповань.<br />6. Найважливіші аспекти валютної інтеграції.<br />7. Валютно-фінансова конвергенція як передумова створення Європейського валютного союзу<br />8. Роль євро у забезпеченні міжнародної валютної стабільності..<br />9. Вплив Європейського валютного союзу на економіку України.<br />12. Управління фінансовими ризиками <br />1. Сутність ризику та його зв'язок з невизначеністю</p> <p>2. Види ризиків. їх класифікація та особливості.<br />3. Оцінка ризиків<br />4. Управління ризиками (ризик-менеджмент)</p> <p>5. Прийняття управлінських рішень з урахуванням ризику.</p> <p>6. Ризик та капітал. <br />7. Банківські ризики<br />8. Хеджування та ринки ф'ючерсів.<br />9. Страхові ринки і ризик.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:59:51 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=34#p34 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=33#p33 <p>5. Прийняття управлінських рішень з урахуванням ризику.<br />Управлінське рішення - це свідомий вибір однієї якнайкращої (оптимальною, найбільш переважною) альтернативи (або декілька кращих з безлічі всіх початкових альтернатив) або впорядкування вибраних кращих (або всіх альтернатив), які здійснює (або затверджує після вироблення фахівцями проекту - рішення) особа, що ухвалює рішення (ЛПР), в результаті аналізу альтернатив, виходячи з поставлених цілей і з урахуванням обмеженості ресурсів в процесі здійснення ним функцій управління і вирішення конкретних завдань організації. <br />Управлінське рішення - це вибір курсу дій, що забезпечує отримання необхідних результатів.<br />На управлінське рішення впливає безліч внутрішніх і зовнішніх чинників: <br />- знання і досвід ЛПР; <br />- наявність своєчасної інформації; <br />- здатність застосовувати спеціальну техніку ухвалення рішень; <br />- час, наданий для ухвалення рішень; <br />- рівень повноважень ЛПР; <br />- система вірувань і переконань ЛПР; <br />- здатність ЛПР відстояти ухвалене рішення; <br />- ухвалення управлінського рішення однією людиною або групою; <br />- регламентируемость управлінського вирішення внутрішнім кодексом організації; <br />- важливість управлінського рішення для виконавців; <br />- управлінське рішення - рішення нової задачі або воно неодноразово приймалося раніше; <br />- можливість реалізації управлінського рішення; <br />- ступінь конфіденційності управлінського рішення; <br />- якість управлінського рішення і тому подібне <br />Розрізняють управлінські рішення: <br />- запрограмовані і незапрограмовані; <br />- стратегічні, довгострокові, середньострокові, оперативні; <br />- единоначальные, колегіальні, суспільні; <br />- політичні, адміністративні, економічні, моральні; <br />- можуть носити директивний або рекомендаційний характер.<br />Ухвалення рішень в організації характеризується як процес визначення і вирішення проблем. У більшості джерел виділяється дві ключові стадії в процесі ухвалення рішень в організації:<br />1. Визначення проблеми. Тут відстежується інформація про умови зовнішньої обстановки і самої організації з метою визначити рівні ефективності і виявити причину недоліків.<br />2. Вирішення проблеми. Тут розглядаються альтернативні варіанти дій, потім вибирається і упроваджується один варіант.<br />Більшість управлінських рішень, пов'язаних з фінансовою діяльністю підприємства, приймаються в умовах риски, що обумовлене рядом чинників — відсутністю повної інформації, наявністю протиборчих тенденцій, елементами випадковості і багато чим іншим. У зв'язку з цим проблема оцінки і обліку економічної риски набуває важливого значення як складова частина теорії і практики управління.<br />В умовах української нестабільності проблема риски має велике значення при обгрунтуванні управлінських вирішень не тільки стратегічного характеру, але і на стадії короткострокового планування діяльності підприємства — в процесі бюджетування.<br />Центральне місце в оцінці риски на етапі формування бюджету підприємства займають аналіз і прогнозування можливих втрат ресурсів. При цьому маються на увазі випадкові, непередбачені втрати, що виникають унаслідок відхилення реальної ситуації від передбачуваного ходу подій. Найбільш важливе значення при цьому в умовах ринкової економіки відводиться таким елементам риски, як непредвидимость кон'юнктура ринку, попиту, цін. В той же час російським підприємствам доводиться мати справу з «накладенням» чинників ринкового і неринкового типу (порушенням договірних зобов'язань, недотриманням норм і правил господарської діяльності і так далі).<br />Так, щоб оцінити вірогідність втрат, обумовлених розвитком подій по непередбаченому варіанту, слід перш за все виявити всі можливі чинники риски: як властиві взагалі господарській або виробничо-комерційній діяльності, так і специфічні. Крім того необхідно здійснювати ранжирування чинників рисок по важливості або по ступеню їх внеску в загальний профіль конкретного виробничого підприємства.<br />Виявлення рисок, що впливають на виконання бюджету.<br />Всі можливі на практиці чинники рисок діляться на дві групи. До першої групи відносяться ті, що «передбачаються», тобто відомі з економічної теорії або господарської практики. Разом з тим можуть з'явитися чинники, виявити які на апріорній стадії аналізу чинників рисок підприємства не реально. Ці чинники відносяться до другої групи. Одне із завдань полягає в тому, щоб, створивши регулярну процедуру виявлення чинників рисок, звузити круг чинників другої групи, тим самим ослабити вплив так званої «неповноти генерації» чинників рисок.<br />До зовнішніх чинників рисок (або слабким сигналам) відносяться чинники, обумовлені причинами, не пов'язаними безпосередньо з діяльністю даного підприємства, залежні від економічного і політичного стану країни. Це вірогідність жорстких урядових мерів, які можуть викликати зміни фінансово-економічній діяльності підприємства, податкової політики, розвитку неконтрольованих інфляційних процесів. Дані слабкі сигнали на момент формування бюджету можуть бути ще приховані, але підприємство все одно зобов'язане оцінити їх дії за допомогою експертних оцінок або методів кількісного прогнозування і моделювання.<br />За внутрішні чинники рисок (або сильними сигналами) вважаються чинники, поява яких породжується діяльністю самого підприємства, тобто ризики, пов'язані безпосередньо з об'єктом. Це — невиконання зобов'язань постачальниками, невчасна оплата продукції споживачами, оформлення кредитів дочірніми суспільствами під поручительство підприємства і так далі<br />При аналізі сильних сигналів необхідно враховувати, що наслідки можуть бути як позитивні, так і негативні.<br /><br /><br /> <br /></p> <p>6. Ризик та капітал. <br />Основою контролю риски і управління капіталом є взаємозв'язок суми коштів, схильної до ризику в операції і кількість підряд збиткових операцій, що йдуть. <br />Що виникають в процесі проведення ризикованих операцій втрати розділяються на дві категорії - очікувані і несподівані (випадкові). <br />Під очікуваними втратами розуміється якийсь середній рівень втрат, які повинні виникати при проведенні операцій. Дані втрати повинні компенсуватися за рахунок формування резервів і включення вартості даних резервів в ціну відповідних продуктів, тобто дані втрати не повинні покриватися за рахунок власних засобів організації. <br />Під випадковими втратами розуміється можливі відхилення в гіршу сторону рівня реальних втрат від рівня очікуваних втрат (середнього рівня втрат). При цьому на великих тимчасових інтервалах (при проведенні великої кількості операцій) випадкові втрати повинні компенсуватися рівнозначними випадковими доходами. Випадкові втрати переважно повинні покриватися за рахунок власних засобів організації - т.з. &quot;риск-капитала&quot;. &quot;Ризик-капітал&quot; є часткою капіталу організації, яку акціонери готові піддати ризику, тобто втратити протягом деякого періоду за умови збереження бізнесу. <br />Власне обмеження, утримання рівня випадкових втрат в рамках встановленого &quot;риск-капитала&quot; - можна вважати за основне практичне завдання управління ризиками і капіталом.<br />Разом з очікуваними і випадковими втратами слід виділити, т.з. катастрофічні втрати. Дані втрати є окремим, граничним випадком випадкових втрат, при яких збереження бізнесу в колишній формі неможливе, зокрема дані втрати не можуть бути покриті за рахунок &quot;риск-капитала&quot;. Стратегія організації винна будується так, щоб мати можливість уникнути катастрофічних втрат, обмеживши збитки &quot;риск-капиталом&quot;. Засобами для уникнення стресових втрат можуть послужити скорочення об'ємів операцій при зростанні втрат і наближенні їх рівня до катастрофічних, а також страхування окремих видів рисок.<br />Лімітація і розподіл капіталу <br />Не дивлячись на можливість зниження операційних рисок, багато з них в значній мірі зменшити без обмежень операцій неможливо. У наслідок цього, виникає необхідність обмеження об'ємів операцій - лімітації - операцій, що проводяться під операційним ризиком. <br />Величина ліміту повинна визначатися виходячи із здатності організації покрити що викликаються операційним ризиком збитки за рахунок власних засобів - &quot;риск-капитала&quot; без загрози для досягнення стратегічних цілей організації. Тобто ліміт вимагає тієї або іншої оцінки операційних рисок - величини можливих втрат і вірогідності їх настання. При цьому ключовою є оцінка величини втрат - при неможливості оцінки вірогідності виникнення втрат, оцінку максимально можливих втрат саму по собі можна вважати за вимогу до &quot;риск-капиталу&quot;. <br />Для більшості операцій достатнім лімітом буде об'ємний ліміт, що обмежує або оборот в рамках тієї або іншої діяльності або об'єми вкладень в певні активи/залучення певних пасивів. Також доцільною може бути лімітація величин окремих операцій, що проводяться під операційним ризиком, - якщо ризики по операціях не корелюють, то обмеження їх об'ємів дозволяє істотно скоротити можливі втрати. <br />Оскільки &quot;ризик-капітал&quot; організації призначений для покриття можливих збитків по всіх видах діяльності і всіх видах рисок, то операційні ризики при комплексному підході повинні впливати не тільки на ліміти операційних рисок, але і на ліміти ринкових і кредитних рисок.<br />7. Банківські ризики<br />Банківський ризик — властива банківській діяльності можливість (вірогідність) понесения кредитною організацією втрат і (або) погіршення ліквідності унаслідок настання несприятливих подій, пов'язаних з внутрішніми чинниками (складність організаційної структури, рівень кваліфікації службовців, організаційні зміни, текучість кадрів і так далі) і (або) зовнішніми чинниками (зміна економічних умов діяльності кредитної організації, вживані технології і так далі).<br />1. Кредитний ризик<br />Кредитний ризик&#160; — ризик виникнення у кредитної організації збитків унаслідок невиконання, невчасного або неповного виконання боржником фінансових зобов'язань перед кредитною організацією відповідно до умов договору. Можна виділити чотири основні причини виникнення кредитної риски:<br />- несприятливі зміни в економічній системі країни, регіону; кризові ситуації в окремих галузях економіки, що ведуть до зниження ділової активності позичальників.<br />- нездатність позичальника досягти запланованого фінансового результату у зв'язку із змінами в економічній, діловій, політичній або соціальній сферах.<br />Зміни в ринковій вартості або втрата якості забезпечення (насамперед застави).<br />- недобросовісна позичальника, зловживання у використанні кредиту, зокрема погіршення ділової репутації позичальника (гудвілу).<br />2. Ринковий ризик<br />Ринковий ризик&#160; — ризик виникнення у кредитної організації збитків унаслідок несприятливої зміни ринковій вартості фінансових інструментів торгового портфеля і похідних фінансових інструментів кредитної організації, а також курсів іноземних валют і (або) дорогоцінних металів. Ринковий ризик включає фондовий ризик, валютний і процентний ризики.<br />Фондовий ризик — ризик збитків унаслідок несприятливої зміни ринкових цін на фондові цінності (цінні папери, зокрема закріплюючі права на участь в управлінні) торгового портфеля і похідні фінансові інструменти під впливом чинників, пов'язаних як з емітентом фондових цінностей і похідних фінансових інструментів, так і загальними коливаннями ринкових цін на фінансові інструменти. пк<br />Валютний ризик — ризик збитків унаслідок несприятливої зміни курсів іноземних валют і (або) дорогоцінних металів по відкритих кредитною організацією позиціям в іноземних валютах і (або) дорогоцінних металах.<br />Процентний ризик — ризик збитків унаслідок несприятливої зміни процентних ставок по активах, пасивах і позабалансових інструментах кредитної організації.<br />Основні джерела процентної риски:<br />- неспівпадання термінів погашення активів, пасивів і позабалансових вимог і зобов'язань по інструментах з фіксованою процентною ставкою;<br />- неспівпадання термінів погашення активів, пасивів і позабалансових вимог і зобов'язань по інструментах з процентною ставкою, що змінюється (ризик перегляду процентної ставки);<br />- зміни конфігурації кривої прибутковості по довгих і коротких позиціях по фінансових інструментах одного емітента, що створюють ризик втрат в результаті перевищення потенційних витрат над доходами при закритті даних позицій (ризик кривої прибутковості);<br />- для фінансових інструментів з фіксованою процентною ставкою за умови збігу термінів їх погашення - неспівпадання ступеня зміни процентних ставок по тих, що привертаються і розміщуваним кредитною організацією ресурсам; <br />- для фінансових інструментів з плаваючою процентною ставкою за умови однакової частоти перегляду плаваючої процентної ставки - неспівпадання ступеня зміни процентних ставок (базисний ризик);<br />- широке застосування опційних операцій з традиційними процентними інструментами, чутливими до зміни процентних ставок (облігаціями, кредитами, іпотечними позиками і цінними паперами і ін.), що породжують ризик виникнення збитків в результаті відмови від виконання зобов'язань однієї із сторін операції (опційний ризик).<br />3. Операційний ризик<br />Операційний риск— ризик виникнення збитків в результаті невідповідності характеру і масштабам діяльності кредитної організації і (або) вимогам чинного законодавства внутрішніх порядків і процедур проведення банківських операцій і інших операцій, їх порушення службовцями кредитної організації і (або) іншими особами (унаслідок некомпетентності, ненавмисних або умисних дій або бездіяльності), невідповідності (недостатності) функціональних можливостей (характеристик) вживаних кредитною організацією інформаційних, технологічних і інших систем і (або) їх відмов (порушень функціонування), а також в результаті дії зовнішніх подій.<br />4. Ризик ліквідності</p> <p>Ризик ліквідності — ризик виникнення збитків унаслідок нездатності кредитної організації забезпечити виконання своїх зобов'язань в повному об'ємі. Ризик ліквідності виникає в результаті незбалансованості фінансових активів і фінансових зобов'язань кредитної організації (зокрема унаслідок невчасного виконання фінансових зобов'язань одним або декількома контрагентами кредитної організації) і (або) виникнення непередбаченої необхідності негайного і одноразового виконання кредитною організацією своїх фінансових зобов'язань.<br />5. Странової ризик<br />Странової ризик — ризик виникнення у кредитної організації збитків в результаті невиконання іноземними контрагентами (юридичними, фізичними особами) зобов'язань із-за економічних, політичних, соціальних змін, а також унаслідок того, що валюта грошового зобов'язання може бути недоступна контрагентові із-за особливостей національного законодавства (незалежно від фінансового положення самого контрагента).<br />6. Правовий ризик<br />Правовий ризик — ризик виникнення у кредитної організації збитків унаслідок недотримання кредитною організацією вимог нормативних правових актів і укладених договорів; правових помилок, що допускаються, при здійсненні діяльності (неправильні юридичні консультації або невірне складання документів, зокрема при розгляді спірних питань в судових органах); недосконалість правової системи (суперечність законодавства, відсутність правових норм по регулюванню окремих питань, що виникають в процесі діяльності кредитної організації); порушення контрагентами нормативних правових актів, а також умов укладених договорів.<br />7. Ризик втрати ділової репутації<br />Ризик втрати ділової репутації — ризик виникнення у кредитної організації збитків в результаті зменшення числа клієнтів (контрагентів) унаслідок формування в товаристві негативного уявлення про фінансову стійкість кредитної організації, якість послуг, що надаються нею, або характер діяльності в цілому.<br />8. Стратегічний ризик<br />Стратегічний ризик — ризик виникнення у кредитної організації збитків в результаті помилок (недоліків), допущених при ухваленні рішень, що визначають стратегію діяльності і розвитку кредитної організації (стратегічне управління) і що виражаються в неучете або недостатньому обліку можливих небезпек, які можуть загрожувати діяльності кредитної організації, неправильному або недостатньо обгрунтованому визначенні перспективних напрямів діяльності, в яких кредитна організація може досягти переваги перед конкурентами, відсутності або забезпеченні в неповному об'ємі необхідних ресурсів (фінансових, матеріально-технічних, людських) і організаційних мерів (управлінських рішень), які повинні забезпечити досягнення стратегічних цілей діяльності кредитної організації.<br />8. Хеджування та ринки ф'ючерсів.<br />Хеджування — позиція по термінових операціях, що встановлюється на одному ринку, для компенсації дії цінових рисок рівною, але протилежною терміновою позицією (позицією по термінових операціях), на іншому ринку. Хеджування здійснюється з метою страхування рисок зміни цін шляхом висновку операцій на термінових ринках.<br />Найбільш вид хеджування, що часто зустрічається, — хеджування ф'ючерсними контрактами. Зародження ф'ючерсних контрактів було викликане необхідністю страхування від зміни цін на товари. Перші операції з ф'ючерсами були здійснені в Чікаго на товарних ринках саме для захисту від різких змін кон'юнктури ринку. До другої половини 20 століть хеджування (даний термін був вже тоді закріплений в деяких нормативних документах) використовувалося виключно для зняття цінових рисок. В даний час метою хеджування виступає не зняття рисок, а їх оптимізація.<br />Механізм хеджування полягає в балансуванні зобов'язань на наявному ринку (товарів, цінних паперів, валюти) і протилежних по напряму на ф'ючерсному ринку.<br />Окрім операцій з ф'ючерсами за операції хеджування можуть вважатися і операції з іншими терміновими інструментами: форвардними контрактами і опціонами. Продаж опціону згідно нормам МСФО (Міжнародні стандарти фінансової звітності) не може визнаватися операцією хеджування.<br />Результатом хеджування є не тільки зниження рисок, але і зниження можливого прибутку.<br />Розрізняють хеджування покупкою і продажем. Хеджування покупкою (хедж покупця, довгий хедж) пов'язане з придбанням ф'ючерсу, що забезпечує покупцеві страхування від можливого підвищення цін в майбутньому. При хеджуванні продажем (хедж продавця, короткий хедж) передбачається здійснити продаж на ринку реального товару, і в цілях страхування від можливого зниження цін в майбутньому здійснюється продаж термінових інструментів.<br />Типи хеджування<br />1. Класичне (чисте) хеджування<br />Хеджування шляхом заняття протилежних позицій на ринку реального товару і ф'ючерсному. Перший вид хеджування, який застосовувався торговцями сільськогосподарської продукції в Чікаго (США).<br />2. Повне і часткове хеджування<br />Повне хеджування припускає страхування рисок на ф'ючерсному ринку на повну суму операції. Даний вид хеджування повністю виключає можливі втрати, пов'язані з ціновими ризиками. Часткове хеджування страхує тільки частину реальної операції.<br />3. Передбачаюче хеджування<br />Передбачаюче хеджування припускає покупку або продаж термінового контракту задовго до укладення оборудки на ринку реального товару. У період між укладенням оборудки на терміновому ринку і укладенням оборудки на ринку реального товару ф'ючерсний контракт служить замінником реального договору на постачання товару. Також передбачаюче хеджування може застосовуватися і шляхом покупки або продажу термінового поставного товару і його подальшого виконання через біржу. Даний вид хеджування найчастіше зустрічається на ринку акцій.<br />4. Селективне хеджування<br />Селективне хеджування характеризується тим, що операції на ф'ючерсному ринку і на ринку реальних товарів розрізняються за об'ємом і часу висновку.<br />5. Перехресне хеджування<br />Перехресне хеджування характеризується тим, що на ф'ючерсному ринку здійснюється операція з контрактом не на базовий актив ринку реального товару, а на інший фінансовий інструмент. Наприклад, на реальному ринку здійснюється операція з акцією, а на ф'ючерсному ринку з ф'ючерсом на біржовий індекс.<br />Фью?черс — похідний фінансовий інструмент — стандартний терміновий біржовий контракт купівлі-продажу базового активу, при висновку якого сторони (продавець і покупець) домовляються тільки про рівень ціни і термін постачання активу, обумовлюючи заздалегідь всі параметри активу і несуть зобов'язання перед біржею аж до його виконання.<br />Ф'ючерс можна розглядати як стандартизований різновид форварда, який звертається на організованому ринку і взаємними розрахунками, централізованими усередині біржі.<br />Поставний ф'ючерс припускає, що на дату виконання контракту покупець повинен придбати, а продавець продати встановлену в специфікації кількість базового активу. Постачання здійснюється за розрахунковою ціною, зафіксованою на останню дату торгів.<br />Розрахунковий (беспоставочный) ф'ючерс припускає, що між учасниками проводяться тільки грошові розрахунки в сумі різниці між ціною контракту і фактичною ціною активу на дату виконання контракту без фізичного постачання базового активу. Зазвичай застосовується для цілей хеджування рисок зміни ціни базового активу або в спекулятивних цілях.<br />Ф'ючерсна біржа — форма товарної біржі, торгівля на якій ведеться ф'ючерсними контрактами. Торгівлю на ф'ючерсній біржі в порівнянні з торгівлею реальним товаром на товарній біржі відрізняють:<br />переважно фіктивний характер операцій;<br />непрямий зв'язок з ринком реального товару через хеджування;<br />повна уніфікація всіх умов контракту, окрім ціни;<br />участь розрахункової палати в розрахунках між покупцем і продавцем.<br />New York Futures Exchange — NYFE<br />New York Mercantile Exchange — NYMEX<br />Chicago Board Of Trade — CBOT<br />Chicago Mercantile Exchange - CME<br />London International Financial Options and Futures Exchange — LIFFE<br />Futures &amp; Options on RTS —&#160; FORTS<br />9. Страхові ринки і ризик.<br />Страхування є особливим видом економічних стосунків, покликаним забезпечити страховим захистом людей, їх справи від різного роду небезпек.<br />Головна функція страхування полягає в забезпеченні страховим захистом від різного роду рисок – випадкових подій, ведучих до втрат (відбувається перерозподіл грошових ресурсів між всіма учасниками страхування). <br />Страхова компанія — це історично певна суспільна форма функціонування страхового фонду, є відособленою структурою, що здійснює укладення договорів страхування і їх обслуговування.<br />Страховий ринок - система економічних стосунків, складова сферу діяльності страховиків і перестрахувальників в даній країні, групі країн і в міжнародному масштабі по наданню відповідних страхових послуг страхувальникам. Залежно від фінансових можливостей страхових організацій по прийому на страхування і в перестраховку крупних і небезпечних рисок розрізняють ємкість страхового ринку.<br />Страховий ризик - розподіл між страховиком і страхувальником несприятливих економічних наслідків при настанні страхового випадку: <br />- ризик страховика - обов'язок страховика по відшкодуванню певній частині можливого збитку майну; <br />- ризик страхувальника - невідшкодовувана частина збитку.<br />Ситуація риски може характеризуватися сприятливим або несприятливим результатом для страховика, який прагне передбачати за допомогою теорії вірогідності і інших методів. <br />Несприятливий результат виражений в реалізації риски, тобто настанні страхового випадку по відношенню до одного або безлічі об'єктів страхування в рамках певної страхової сукупності. Зазвичай відбувається під впливом ряду причин, які аналізуються страховиком (аджастером). <br />Сприятливий результат ситуації риски означає, що закінчився термін дії договору страхування, а страховий випадок не відбувся. <br />Страхова компанія прагне до істотного переважання сприятливих результатів ситуації риски над несприятливими результатами ситуації риски, що відбивається на фінансовому стані страховика.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:18:57 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=33#p33 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=32#p32 <p>2. Види ризиків. їх класифікація та особливості.<br />В процесі своєї діяльності підприємці стикаються з сукупністю різних видів риски, які відрізняються між собою по місцю і часу виникнення, сукупності зовнішніх і внутрішніх чинників, що впливають на їх рівень і, отже, за способом їх аналізу і методами опису. <br />Як правило, всі види рисок взаємозв'язані і надають впливу на діяльність підприємця. При цьому зміна одного виду риски може викликати зміну більшості останніх. <br />Класифікація рисок означає систематизацію безлічі рисок на підставі якихось ознак і критеріїв, що дозволяють об'єднати підмножини рисок в більш загальні поняття. <br />Найбільш важливими елементами, покладеними в основу класифікації рисок, є: <br />• час виникнення; <br />• основні чинники виникнення; <br />• характер обліку; <br />• характер наслідків; <br />• сфера виникнення та інші. <br />За часом виникнення ризики розподіляються на ретроспективні, поточні і перспективні ризики. Аналіз ретроспективних рисок, їх характеру і способів зниження дає можливості точніше прогнозувати поточні і перспективні ризики. <br />По чинниках виникнення ризики підрозділяються на: <br />• Політичні ризики - це ризики, обумовлені зміною політичної обстановки, що впливає на підприємницьку діяльність (закриття меж, заборона на вивіз товарів, військові дії на території країни і ін.). <br />• Економічні (комерційні) ризики - це ризики, обумовлені несприятливими змінами в економіці підприємства або в економіці країни. Найбільш поширеним видом економічної риски, в якій сконцентровані приватні ризики, є зміни кон'юнктури ринку, незбалансована ліквідність (неможливість своєчасно виконувати платіжні зобов'язання), зміни рівня управління і ін. <br />По характеру обліку ризики діляться на: <br />• До зовнішніх ризиків відносяться ризики, безпосередньо не пов'язані з діяльністю підприємства або його контактної аудиторії (соціальні групи, юридичні і (або) фізичні особи, які виявляють потенційну і (або) реальну цікавість до діяльності конкретного підприємства). На рівень зовнішніх рисок впливає дуже велика кількість чинників - політичні, економічні, демографічні, соціальні, географічні і ін. <br />• До внутрішніх ризиків відносяться ризики, обумовлені діяльністю самого підприємства і його контактної аудиторії. На їх рівень впливає ділова активність керівництва підприємства, вибір оптимальної маркетингової стратегії, політики і тактики і ін. чинники: виробничий потенціал, технічне оснащення, рівень спеціалізації, рівень продуктивності праці, техніка безпеки. <br />По характеру наслідків ризики підрозділяються на: <br />• Чисті ризики (іноді їх ще називають прості або статичні) характеризуються тим, що вони практично завжди несуть в собі втрати для підприємницької діяльності. Причинами чистих рисок можуть бути стихійні лиха, війни, нещасні випадки, злочинні дії, недієздатності організації і ін. <br />• Спекулятивні ризики (іноді їх ще називають динамічними або комерційними) характеризуються тим, що можуть нести в собі як втрати, так і додатковий прибуток для підприємця по відношенню до очікуваного результату. Причинами спекулятивних рисок можуть бути зміна кон'юнктури ринку, зміна курсів валют, зміна податкового законодавства і так далі <br />Класифікація рисок за сферою виникнення, в основу якої покладені сфери діяльності, є найчисленнішою групою. Відповідно до сфер підприємницької діяльності зазвичай виділяють: виробничий, комерційний, фінансовий і страховий ризик. <br />Виробничий ризик пов'язаний з невиконанням підприємством своїх планів і зобов'язань по виробництву продукції, товарів, послуг, інших видів виробничої діяльності в результаті несприятливої дії зовнішнього середовища, а також неадекватного використання нової техніки і технологій, основних і оборотних засобів, сировини, робочого часу. Серед найбільш важливих причин виникнення виробничої риски можна відзначити: зниження передбачуваних обсягів виробництва, зростання матеріальних і/або інших витрат, сплата підвищених відрахувань і податків, низька дисципліна постачань, загибель або пошкодження устаткування і ін. <br />Комерційний ризик - це ризик, що виникає в процесі реалізації товарів і послуг, проведених або куплених підприємцем. Причинами комерційної риски є: зниження об'єму реалізації унаслідок зміни кон'юнктури або інших обставин, підвищення закупівельної ціни товарів, втрати товарів в процесі звернення, підвищення витрат звернення і ін. <br />Фінансовий ризик пов'язаний з можливістю невиконання фірмою своїх фінансових зобов'язань. Основними причинами фінансової риски є: знецінення інвестиційно-фінансового портфеля унаслідок зміни валютних курсів, нездійснення платежів. <br />Страховий ризик - це ризик настання передбаченого умовами страхових подій, внаслідок чого страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування (страхову суму). Результатом риски є збитки, викликані неефективною страховою діяльністю як на етапі, передуванні укладенню договору страхування, так і на подальших етапах, - перестраховка, формування страхових резервів і тому подібне Основними причинами страхової риски є: неправильно певні страхові тарифи, азартна методологія страхувальника. <br />Формуючи класифікацію, пов'язану з виробничою діяльністю, можна виділити наступні ризики: <br />• Організаційні ризики - це ризики, пов'язані з помилками менеджменту компанії, її співробітників; проблемами системи внутрішнього контролю, погано розробленими правилами робіт, тобто ризики, пов'язані з внутрішньою організацією роботи компанії. <br />• Ринкові ризики - це ризики, пов'язані з нестабільністю економічної кон'юнктури: ризик фінансових втрат із-за зміни ціни товару, ризик зниження попиту на продукцію, валютний ризик трансляції, ризик втрати ліквідності і ін. <br />• Кредитні ризики - ризик того, що контрагент не виконає свої зобов'язання повною мірою в строк. Ці ризики існують як у банків (ризик не повернення кредиту), так і у підприємств, що мають дебіторську заборгованість, і у організацій, що працюють на ринку цінних паперів <br />• Юридичні ризики - це ризики втрат, пов'язаних з тим, що законодавство або не було враховано взагалі, або змінилося в період операції; ризик невідповідності законодательств різних країн; ризик некоректно складеної документації, внаслідок чого контрагент в змозі не виконувати умови договору і ін. <br />• Техніко-виробничі ризики - ризик нанесення збитку навколишньому середовищу (екологічний ризик); ризик виникнення аварій, пожеж, поломок; ризик порушення функціонування об'єкту унаслідок помилок при проектуванні і монтажі, ряд будівельних рисок і ін. <br />Окрім наведених вище класифікацій, ризики можна класифікувати по наслідках: <br />• Допустимий ризик - це ризик рішення, в результаті нездійснення якого, підприємству загрожує втрата прибули. В межах цієї зони підприємницька діяльність зберігає свою економічну доцільність, тобто втрати мають місце, але вони не перевищують розмір очікуваного прибутку. <br />• Критичний ризик - це ризик, при якому підприємству загрожує втрата виручки; тобто зона критичної риски характеризується небезпекою втрат, які свідомо перевищують очікуваний прибуток і, в крайньому випадку, можуть привести до втрати всіх засобів, вкладених підприємством в проект. <br />• Катастрофічний ризик - ризик, при якому виникає неплатоспроможність підприємства. Втрати можуть досягти величини, рівної майновому стану підприємства. Також до цієї групи відносять будь-який ризик, пов'язаний з прямою небезпекою для життя людей або виникненням екологічних катастроф. <br />Існує велика кількість видів і класифікацій рисок залежно від специфіки діяльності компанії. Окремо класифікуються інвестиційні ризики, ризики на ринку нерухомості, ризики на ринку цінних паперів і ін. </p> <p>оскільки основне завдання підприємця - ризикувати обачливо, не переходячи ту грань, за якою можливе банкрутство фірми, слід виділяти допустимий, критичний і катастрофічний ризики. Допустимий ризик - це загроза повної втрати прибули від реалізації того або іншого проекту або від підприємницької діяльності в цілому. В даному випадку втрати можливі, але їх розмір менше очікуваного підприємницького прибутку; таким чином, даний вид підприємницької діяльності або конкретна операція, не дивлячись на вірогідність риски, зберігають свою економічну доцільність.<br />Наступний ступінь риски, небезпечніший порівняно з допустимим, - це критичний ризик. Цей ризик пов'язаний з небезпекою втрат у розмірі проведених витрат на здійснення даного виду підприємницької діяльності або окремої операції. При цьому критичний ризик першого ступеня пов'язаний із загрозою отримання нульового доходу, але при відшкодуванні проведених підприємцем матеріальних витрат. Критичний ризик другого ступеня пов'язаний з можливістю втрат у розмірі повних витрат в результаті здійснення даної підприємницької діяльності, т. е., вірогідні втрати наміченої виручки і підприємцеві доводиться відшкодовувати витрати за свій рахунок. <br />Під катастрофічним розуміється ризик, який характеризується небезпекою, загрозою втрат в розмірі, що рівному або перевищує весь майновий стан підприємства. Катастрофічний ризик, як правило, приводить до банкрутства підприємницької фірми, оскільки в даному випадку можлива втрата не тільки всіх вкладених підприємцем в певний вид діяльності або в конкретну операцію засобів, але і його майна. Це характерно для ситуації, коли підприємницька фірма отримувала зовнішні позики під очікуваний прибуток; при виникненні катастрофічної риски підприємцеві доводиться повертати кредити з особистих засобів.<br />По ступеню правомірності підприємницької риски можуть бути виділені виправданий (правомірний) і невиправданий (неправомірний) ризики. Можливо, це найбільш важливий для підприємницької риски елемент класифікації, що має найбільше практичне значення. Для розмежування виправданої і невиправданої підприємницької риски необхідно врахувати насамперед ту обставину, що межа між ними в різних видах підприємницької діяльності, в різних секторах економіки різна. Так, в області науково-технічного прогресу допустима вірогідність отримання негативного результату на стадії фундаментальних досліджень складає 5-10%, прикладних наукових розробок - 80-90%, проектно-конструкторских розробок - 90-95%. Очевидно, що дана область діяльності характеризується високим рівнем риски. Разом з тим існують окремі галузі, наприклад атомна енергетика, де можливість риски взагалі не допускається.<br />Всі підприємницькі ризики можна також розділити на дві великі групи відповідно до можливості страхування: страховані і нестраховані. Підприємець може частково перекласти ризик інші суб'єкти економіки, зокрема забезпечити себе, здійснивши певні витрати у вигляді страхових внесків. Таким чином, деякі види риски, такі як ризик загибелі майна, ризик виникнення пожежі, аварій і т. п., підприємець може застрахувати. <br />Страховий ризик - це вірогідна подія або сукупність подій, на випадок настання яких проводиться страхування. Залежно від джерела небезпеки страхові ризики підрозділяються на дві групи: <br />• ризики, пов'язані з проявом стихійних сил природи (погодні умови, землетруси, повені і ін.); <br />• ризики, пов'язані з цілеспрямованими діями людини.<br />До ризиків, які доцільно страхувати, відносяться: <br />• вірогідні втрати в результаті пожеж і інших стихійних лих; <br />• вірогідні втрати в результаті автомобільних аварій; <br />• вірогідні втрати в результаті псування або знищення продукції при транспортуванні; <br />• вірогідні втрати в результаті помилок співробітників фірми; <br />• вірогідні втрати в результаті передачі співробітниками фірми комерційної інформації конкурентам; <br />• вірогідні втрати в результаті невиконання зобов'язань субпідрядниками; <br />• вірогідні втрати в результаті припинення ділової активності фірми; <br />• вірогідні втрати в результаті можливої смерті або захворювання керівника або провідного співробітника фірми.<br />Проте існує ще одна група рисок, які не беруться страхувати страхові компанії, але при цьому саме узяття на себе нестрахованої риски є потенційним джерелом прибутку підприємця. Але якщо втрати в результаті страхової риски покриваються за рахунок виплат страхових компаній, то втрати в результаті нестрахованої риски відшкодовуються з власних засобів організації. Основними внутрішніми джерелами покриття риски є власний капітал фірми, а також спеціально створені резервні фонди. Окрім внутрішніх, є ще і зовнішні джерела покриття вірогідних втрат: наприклад, за дочірні банки відповідає материнський банк.<br />Слід виділити ще дві великі групи рисок: статистичні (прості) і динамічні (спекулятивні). Особливість статистичних рисок полягає в тому, що вони практично завжди несуть в собі втрати для підприємницької діяльності. При цьому втрати для підприємницької фірми, як правило, означають і втрати для суспільства в цілому.<br />Відповідно до причини втрат статистичні ризики можуть далі підрозділятися на наступні групи: <br />• вірогідні втрати в результаті негативної дії на активи фірми стихійних лих (вогню, води, землетрусів, ураганів і т. п.); <br />• вірогідні втрати в результаті злочинних дій; <br />• вірогідні втрати унаслідок ухвалення несприятливого законодавства для підприємницької фірми (втрати пов'язані з прямим вилученням власності або з не можливістю стягнути відшкодування з винуватця із-за недосконалості законодавства); <br />• вірогідні втрати в результаті загрози власності третіх осіб, що приводить до вимушеного припинення діяльності основного постачальника або споживача; <br />• втрати унаслідок смерті або недієздатності ключових працівників фірми або основного власника підприємницької фірми (що пов'язане з трудністю підбору кваліфікованих кадрів, а також з проблемами передачі прав власності).<br />На відміну від статистичної риски динамічний ризик несе в собі або втрати, або прибуток для підприємницької фірми. Тому їх можна назвати &quot;спекулятивними&quot;. Крім того, динамічні ризики, що ведуть до збитків для окремої фірми, можуть одночасно принести виграш для суспільства в цілому. Тому динамічні ризики є важкими для управління.<br />Професор М. М. Максимцов пропонує класифікувати ризики по декількох відмітних ознаках. До таких ознак він відносить можливий економічний результат, причину виникнення, залежність від купівельної спроможності грошей, а також вплив інвестиційного клімату.<br />Залежно від можливого економічного результату виділяють чисті і спекулятивні ризики. Чисті ризики відображають можливість отримання негативного або нульового результату. Спекулятивні ризики означають можливість отримання як позитивного, так і негативного ефекту.<br />Залежно від причини виникнення ризики діляться на природні, екологічні, політичні, транспортні, виробничі і торгові.<br />До ризиків, пов'язаних з купівельною спроможністю грошей, відносяться інфляційний і валютний ризики. Наявність інфляційної риски свідчить про те, що отримані доходи в результаті інфляції знецінюються швидше, ніж ростуть. Валютний ризик пов'язаний з можливими втратами в результаті зміни валютних курсів. Цей вид риски найчастіше супроводжує зовнішньоторговельні операції.<br />Група інвестиційних рисок найбільш обширна і включає: <br />• структурний ризик - ризик погіршення кон'юнктури ринку в цілому, не пов'язаний з конкретними видами підприємницької діяльності; <br />• системний ризик - ризик втрат із-за неправильного вибору об'єкту інвестування; <br />• кредитний ризик - ризик того, що позичальник опиниться не в змозі виконати свої зобов'язання; <br />• регіональний ризик - пов'язаний з економічним, політичним і соціальним станом окремих адміністративних або географічних регіонів; <br />• галузевий ризик - пов'язаний із специфікою функціонування окремих галузей народного господарства; <br />• інноваційний ризик - ризик втрат, пов'язаних з невдалою реалізацією нових проектів.<br />Підхід до класифікації рисок, запропонований професором Максимцовим, представляється достатньо интересным і дозволяє систематизувати велику частину підприємницьких рисок. Проте слід зазначити його надмірну розгалуженість і складність, які ускладнюють процес класифікації конкретних видів риски і оцінку їх місця в системі управління організацією.<br />Більш впорядкованою представляється класифікація рисок, запропонована професором Б. Мільнером і професором Ф. Ліїсом<br />Всю сукупність господарських ризиком вони пропонують розділити на дві основні групи. Причому першу групу утворюють зовнішні ризики, тобто ризики, що виникають в зовнішньому середовищі організації. До другої групи відносяться внутрішні ризики, що відповідно виникають у внутрішньоорганізаційному середовищі.<br />Серед зовнішніх рисок виділяють: <br />• політичні - пов'язані з політичною обстановкою в країні і діяльністю органів державної влади (революція, військові дії, націоналізація приватної власності, конфіскація майна і ін.); <br />• законодавчі - зміна норм, що діють, з виходом нових законодавчих і нормативних актів, наприклад, погіршуючих положення компанії (введення нових податків, відміна податкових пільг, підвищення податкових ставок і ін.); <br />• природні - пов'язані з можливими стихійними лихами і забрудненням навколишнього середовища (повені, пожежі, землетруси і т. п.); <br />• регіональні - обумовлені станом окремих регіонів, їх законодавством і т. д.; <br />• галузеві - залежать від тенденцій розвитку галузі; <br />• макроекономічні - обумовлені розвитком економічних процесів в країні і в світі в цілому. У свою чергу, макроекономічні ризики включають інфляційні (дефляційні), валютні, процентні і структурні ризики.<br />Внутрішні ризики підрозділяються на три види: <br />• виробничі, пов'язані з особливостями технологічного процесу на конкретному підприємстві, рівнем кваліфікації працівників, організацією постачань сировини і матеріалів і здійсненням транспортних перевезень; <br />• інвестиційні, такі, що несуть потенційну загрозу неотримання запланованого результату; <br />• комерційні, обумовлені зазвичай неправильно проведеними маркетинговими дослідженнями, в результаті яких компанія не може реалізувати весь об'єм проведеної продукції, недооцінкою конкурентів на товарному ринку, помилковою ціновою політикою і ін.<br />Система класифікації рисок професора Б. Мільнера і професора Ф. Ліїса представляється найбільш оптимальною і зручною. Проте вона має один недолік, що вимагає виправлення. В рамках вказаної системи розподіл рисок на зовнішніх і внутрішніх не повною мірою відповідає сучасним уявленням про зовнішнє і внутрішнє середовище організації.<br />Зовнішнє середовище організації можна розділити на середовища прямої і непрямої дії.<br />У середовищі прямої дії головне - це ринок і закони, його регулюючі.<br />До середовища прямої дії відносяться: <br />• постачальники; <br />• профспілки; <br />• споживачі; <br />• конкуренти; <br />• закони і державні органи.<br />До середовища непрямої дії відносяться: <br />• міжнародні події; <br />• НТП; <br />• політичні чинники; <br />• стан економіки країни; <br />• соціокультурні чинники.<br />Внутрішнє середовище організації складають всі її елементи, а також зв'язки і стосунки між цими елементами в процесі управління організацією.<br />Важливо пам'ятати, що підприємством і ринком є дві різні форми координації економічної діяльності. Усередині підприємства відсутні ринкові, стосунки. Їх можна лише імітувати для підвищення ефективності функціонування.<br />Застосування в системі риск-менеджмента цієї класифікації представляється найбільш доцільним.<br />3. Оцінка ризиків<br />Оцінка рівня риски є одним з найважливіших етапів ризик – менеджменту, оскільки для управління ризиком його необхідно перш за все проаналізувати і оцінити. У економічній літературі існує безліч визначення цього поняття, проте в загальному випадку під оцінкою риски розуміється систематичний процес виявлення чинників&#160; і видів риски і їх кількісна оцінка, тобто методологія аналізу рисок поєднує взаимодоповнюючі кількісний і якісний підходи.<br />Джерелами інформації, призначеної для аналізу риски є: <br />- бухгалтерська звітність підприємства. <br />- організаційна структура і штатний розклад підприємства. <br />-&#160; карти технологічних потоків (техніко-виробничі ризики); <br />-&#160; договори і контракти (ділові і юридичні ризики); <br />- собівартість виробництва продукції. <br />- фінансово-виробничі плани підприємства. <br />Виділяються два етапи оцінки риски: якісний і кількісний.<br />Завданням якісного аналізу риски є виявлення джерел і причин риски, етапів і робіт, при виконанні яких виникає ризик, тобто: <br />-&#160; визначення потенційних зон риски; <br />-&#160; виявлення рисок, супутніх діяльності підприємства; <br />-&#160; прогнозування практичних вигод і можливих негативних последст- вий прояви виявлених рисок. <br />Основна мета даного етапу оцінки — виявити основні види рисок, що впливають на фінансово-господарську діяльність. Перевага такого підходу полягає в тому, що вже на початковому етапі аналізу керівник підприємства може наочно оцінити ступінь ризикованої по кількісному складу рисок і вже на цьому етапі відмовитися від запровадження в життя певного рішення.<br />Підсумкові результати якісного аналізу риски, у свою чергу, служать початковою інформацією для проведення кількісного аналізу, тобто оцінюються тільки ті ризики, які присутні при здійсненні конкретної операції алгоритму ухвалення рішення.<br /> На етапі кількісного аналізу риски обчислюються числові значення величин окремих рисок і риски об'єкту в цілому. Також виявляється можливий збиток і дається вартісна оцінка від прояву риски і, нарешті, завершуючою стадією кількісної оцінки є вироблення системи антиризикових заходів і розрахунок їх вартісного еквівалента. <br />Кількісний аналіз можна формалізувати, для чого використовується інструментарій теорії вірогідності, математичної статистики, теорії дослідження операцій. Найбільш поширеними методами кількісного аналізу риски є статистичні, аналітичні, метод експертних оцінок, метод аналогів. <br /> Статистичні методи.<br />Суть статистичних методів оцінки риски полягає у визначенні вірогідності виникнення втрат на основі статистичних даних попереднього періоду і встановленні області (зони) риски, коефіцієнта риски і так далі Достоїнствами статистичних методів є можливість аналізувати і оцінювати різні варіанти розвитку подій і враховувати різні чинники рисок в рамках одного підходу. За основний недолік цих методів вважається необхідність використання в них імовірнісних характеристик. Можливе застосування наступних статистичних методів: оцінка вірогідності виконання, аналіз вірогідного розподілу потоку платежів, дерева рішень, імітаційне моделювання рисок, а також технологія «Risk Metrics». <br />Метод оцінки вірогідності виконання дозволяє дати спрощену статистичну оцінку вірогідності виконання якого – або вирішення шляхом розрахунку частки виконаних і невиконаних рішень в загальній сумі ухвалених рішень. <br />Метод аналізу імовірнісних розподілів потоків платежів&#160; дозволяє при відомому розподілі вірогідності для кожного елементу потоку платежів оцінити можливі відхилення вартостей потоків платежів від очікуваних. Потік на найменшу варіацію зважає менш ризиковим. Дерева рішень зазвичай використовуються для аналізу рисок подій, що мають осяжне або розумне число варіантів розвитку. Вони особливо корисні в ситуаціях, коли рішення, що приймаються у момент часу t = n, сильно залежать від рішень, прийнятих раніше, і у свою чергу визначають сценарії подальшого розвитку подій. Імітаційне моделювання є одним з щонайпотужніших методів аналізу економічної системи; у загальному випадку під ним розуміється процес проведення на ЕОМ експериментів з математичними моделями складних систем реального миру. Імітаційне моделювання використовується в тих випадках, коли проведення реальних експериментів, наприклад, з економічними системами, безрозсудно, вимагає значних витрат і/або не здійсненно на практиці. Крім того, часто практично нездійснимий або вимагає значних витрат збір необхідної інформації для ухвалення рішень, в подібних випадках відсутні фактичні дані замінюються величинами, отриманими в процесі імітаційного експерименту (тобто що генеруються комп'ютером). <br />Технологія «Risk Metrics» розроблена компанією «J.P. Morgan» для оцінки риски ринку цінних паперів. Методика має на увазі визначення ступеня впливу риски на подію через обчислення «міри риски», тобто максимально можливої потенційної зміни ціни портфеля, що складається з різного набору фінансових інструментів, із заданою вірогідністю і за заданий проміжок часу. <br /> Аналітичні методи.<br />Дозволяють визначити вірогідність виникнення втрат на основі математичних моделей і використовуються в основному для аналізу риски інвестиційних проектів. Можливе використання таких методів, як аналіз чутливості, метод коректування норми дисконту з урахуванням риски, метод еквівалентів, метод сценаріїв.<br />Аналіз чутливості зводиться до дослідження залежності деякого результуючого показника від варіації значень показників, що беруть участь в його визначенні. Іншими словами, цей метод дозволяє отримати відповіді на питання вигляду: що буде з результуючою величиною, якщо зміниться значення деякої початкової величини? <br />Метод коректування норми дисконту з урахуванням риски є найбільш простим і внаслідок цього найбільш вживаним на практиці. Основна його ідея полягає в коректуванні деякої базової норми дисконту, яка вважається за безризикову або мінімально прийнятну. Коректування здійснюється шляхом збільшення величини необхідної премії за ризик. <br />За допомогою методу достовірних еквівалентів здійснюється коректування очікуваних значень потоку платежів шляхом введення спеціальних знижуючих коефіцієнтів (а) з метою приведення очікуваних надходжень до величин платежів, отримання яких практично не викликає сумнівів і значення яких можуть бути достовірно визначені. <br />Метод сценаріїв дозволяє сумістити дослідження чутливості результуючого показника з аналізом імовірнісних оцінок його відхилень. За допомогою цього методу можна отримати достатньо наочну картину для різних варіантів подій. Він є розвитком методики аналізу чутливості, оскільки включає одночасну зміну декількох чинників.<br /> Метод експертних оцінок.<br />Є комплексом логічних і математико – статистичних методів і процедур по обробці результатів опиту групи експертів, причому результати опиту є єдиним джерелом інформації. В цьому випадку виникає можливість використання інтуїції, життєвого і професійного досвіду учасників опиту. Метод використовується тоді, коли недолік або повна відсутність інформації не дозволяє використовувати інші можливості. Метод базується на проведенні опиту декількох незалежних експертів, наприклад, з метою оцінки рівня риски або визначення впливу різних чинників на рівень риски. Потім отримана інформація аналізується і використовується для досягнення поставленої мети. Основним обмеженням в його використанні є складність в підборі необхідної групи експертів. <br />Метод аналогів використовується у тому випадку, коли застосування інших методів по яких – або причинам неприйнятно. Метод використовує базу даних аналогічних об'єктів для виявлення загальних залежностей і перенесення їх на досліджуваний об'єкт.<br />4. Управління ризиками (ризик-менеджмент)<br />Ризик-менеджмент — процес ухвалення і виконання управлінських рішень, направлених на зниження вірогідності виникнення несприятливого результату і мінімізацію можливих втрат, викликаних його реалізацією.<br />Сучасна економічна наука представляє ризик як вірогідну подію, в результаті настання якого можуть відбутися позитивні, нейтральні або негативні наслідки. Якщо ризик припускає наявність як позитивних, так і негативних результатів, він відноситься до спекулятивних ризиків. Якщо ж унаслідок реалізації риски можуть наступити або негативні результати, або їх може не бути зовсім, такий ризик іменується чистим.<br />Мета риск-менеджмента у сфері економіки — підвищення конкурентоспроможності господарюючих суб'єктів за допомогою захисту від реалізації чистих рисок.<br />Історія теорії риск-менеджмента<br />Теорія риск-менеджмента грунтується на трьох базових поняттях: корисності, регресії і диверсифікації.<br />У 1738 році швейцарський математик Данило Бернуллі доповнив теорію вірогідності методом корисності або привабливості того або іншого результату подій. Ідея Бернуллі полягала в тому, що в процесі ухвалення рішення люди приділяють більше уваги розміру наслідків різних результатів, ніж їх вірогідність.<br />В кінці XIX століття англійський дослідник Ф. Гальтон запропонував рахувати регресію або повернення до середнього значення універсальною статистичною закономірністю. Суть регресії трактувалася ним як повернення явищ до норми з часом. Згодом було доведено, що правило регресії діє в найрізноманітніших ситуаціях, починаючи з азартних ігор і розрахунку вірогідності виникнення нещасних випадків, і закінчуючи прогнозуванням коливань економічних циклів.<br />У 1952 році аспірант університету Чікаго Гарі Марковіц в статті «Диверсифікація вкладень» («Portfolio Selection») математично обгрунтував стратегію диверсифікації інвестиційного портфеля, зокрема, він показав, як шляхом продуманого розподілу вкладень мінімізувати відхилення прибутковості від очікуваного показника. У 1990 році Г. Марковіцу присуджена Нобелівська премія за розробку теорії і практики оптимізації портфеля фондових активів.<br />Етапи риск-менеджмента<br />У риск-менеджменте прийнято виділяти декілька ключових етапів:<br />• на першому етапі відбувається виявлення риски з супутньою оцінкою вірогідності його реалізації і масштабу наслідків; <br />• на другому етапі здійснюється розробка риск-стратегии з метою зниження вірогідності реалізації риски і мінімізації можливих негативних наслідків; <br />• на третьому етапі вибираються методи і інструменти управління виявленим ризиком; <br />• на четвертому етапі проводиться безпосереднє управління ризиком; <br />• на завершальному етапі оцінюються досягнуті результати і коректується ризик-стратегія. <br />За ключовий етап риск-менеджмента вважається етап вибору методів і інструментів управління ризиком.<br />Методи і інструментарій риск-менеджмента<br />Базовими методами риск-менеджмента є відмова від риски, зниження, передача і ухвалення.<br />Ризик-інструментарій значно ширший. Він включає політичні, організаційні, правові, економічні, соціальні інструменти, причому ризик-менеджмент як система допускає можливість одночасного застосування декількох методів і інструментів риск-управления.<br />Найбільш часто вживаним інструментом риск-менеджмента є страхування. Страхування припускає передачу відповідальності за відшкодування передбачуваного збитку сторонній організації (страховій компанії). Прикладами інших інструментів можуть бути відмова від надмірно ризикової діяльності (метод відмови), профілактика або диверсифікація (метод зниження), аутсорсинг витратних ризикових функцій (метод передачі), формування резервів або запасів (метод ухвалення).</p> <p>Зміст риск-менеджмента і тактика його управління<br />Ризик - це фінансова категорія. Тому на ступінь і величину риски можна впливати через фінансовий механізм. Така дія здійснюється за допомогою прийомів фінансового менеджменту і особливої стратегії. В сукупності стратегія і прийоми утворюють своєрідний механізм управління ризиком, тобто ризик-менеджмент. Таким чином, ризиком-менеджментом є частина фінансового менеджменту. <br />У основі риск-менеджмента лежать цілеспрямований пошук і організація роботи по зниженню ступеня риски, мистецтво отримання і збільшення доходу (виграшу, прибули) в невизначеній господарській ситуації. <br />Кінцева мета риск-менеджмента відповідає цільовій функції підприємництва. Вона полягає в отриманні найбільшого прибутку при оптимальному, прийнятному для підприємця співвідношенні прибули і риски. <br />Ризик-менеджмент є системою управління ризиком і економічними, точніше, фінансовими стосунками, що виникають в процесі цього управління. <br />Ризик-менеджмент включає стратегію і тактику управління. <br />Під стратегією управління розуміються напрям і спосіб використання засобів для досягнення поставленої мети. Цьому способу відповідає певний набір правив і обмежень для ухвалення рішення. Стратегія дозволяє сконцентрувати зусилля на варіантах рішення, що не суперечать прийнятій стратегії, відкинувши всі інші варіанти. Після досягнення поставленої мети стратегія як напрям і засіб її досягнення припиняє своє існування. Нові цілі ставлять завдання розробки нової стратегії. <br />Тактика - це конкретні методи і прийоми для досягнення поставленої мети в конкретних умовах. Завданням тактики управління є вибір оптимального рішення і найбільш прийнятних в даній господарській ситуації методів і прийомів управління. <br />Ризик-менеджмент як система управління складається з двох підсистем: керованої підсистеми (об'єкту управління) і підсистеми, що управляє (суб'єкта управління). Схемно це можна представити таким чином. <br />Об'єктом управління в риск-менеджменте є ризик, ризикові вкладення капіталу і економічні стосунки між господарюючими суб'єктами в процесі реалізації риски. До. цим економічним стосункам відносяться стосунки між страхувальником і страховиком, позичальником і кредитором, між підприємцями (партнерами, конкурентами) і тому подібне <br />Суб'єкт управління в риск-менеджменте - це спеціальна група людей (фінансовий менеджер, фахівець із страхування, аквизитор, актуарій, андеррайтер і ін.), яка за допомогою різних прийомів і способів управлінської дії здійснює цілеспрямоване функціонування об'єкту управління. <br />Процес дії суб'єкта на об'єкт управління, тобто сам процес управління, може здійснюватися тільки за умови циркуляції певної інформації між підсистемами, що управляють і керованою. Процес управління незалежно від його конкретного змісту завжди припускає отримання, передачу, переробку і використання інформації. У риск-менеджменте отримання надійної і достатньої в даних умовах інформації грає головну роль, оскільки воно дозволяє ухвалити конкретне рішення по діях в умовах риски. <br />Інформаційне забезпечення функціонування риск-менеджмента складається з різного роду і виду інформації: статистичною, економічною, комерційною, фінансовою і тому подібне <br />Ця інформація включає обізнаність про вірогідність того або іншого страхового випадку, страхової події, наявності і величині попиту на товари, на капітал, фінансовій стійкості і платоспроможності своїх клієнтів, партнерів, конкурентів, цінах, курсах і тарифах, зокрема на послуги страховиків, про умови страхування, про дивіденди і відсотки і тому подібне <br />Той, хто володіє інформацією, володіє ринком. Багато видів інформації часто складають предмет комерційної таємниці. Тому окремі види інформації можуть бути одним з видів інтелектуальної власності (ноу-хау) і вноситися до ка­честве внеску в статутний капітал акціонерного суспільства або товариства. <br />Менеджер, що володіє достатньо високою кваліфікацією, завжди прагне отримати будь-яку інформацію, навіть найгіршу, або якісь ключові моменти такої інформації, або відмову від розмови на дану тему (мовчання - це теж мова спілкування) і використовувати їх в свою користь. Інформація збирається по крупицях. Ці крупиці, зібрані воєдино, володіють вже повновагою інформаційною цінністю. <br />Наявність у фінансового менеджера надійної ділової інформації дозволяє йому швидко ухвалити фінансові і комерційні рішення, впливає на правильність таких рішень, що, природно, веде до зниження втрат і збільшення прибули. Над­лежащєє використання інформації при висновку операцій зводить до мінімуму вірогідність фінансових втрат. <br />Будь-яке рішення грунтується на інформації. Важливе значення має якість інформації. Чим більш розпливчата інформація, тим невизначеніше рішення. Якість інформації повинна оцінюватися при її отриманні, а не при передачі. Інформація старіє швидко, тому її слід використовувати оперативно. <br />Господарюючий суб'єкт повинен уміти не тільки збирати інформацію, але також зберігати і відшукувати її у разі потреби.<br />Функції риск-менеджмента<br />Ризик-менеджмент виконує певні функції. Розрізняють два типи функцій риск-менеджмента: <br />1)&#160; &#160; &#160; функції об'єкту управління; <br />2)&#160; &#160; &#160; функції суб'єкта управління. <br />До функцій об'єкту управління в риск-менеджменте відноситься організація: <br />•&#160; &#160; &#160; &#160; дозволи риски; <br />•&#160; &#160; &#160; &#160; ризикових вкладень капіталу; <br />•&#160; &#160; &#160; &#160; роботи по зниженню величини риски; <br />•&#160; &#160; &#160; &#160; процесу страхування рисок; <br />•&#160; &#160; &#160; &#160; економічних стосунків і зв'язків між суб'єктами господарського процесу. <br />До функцій суб'єкта управління в риск-менеджменте відносяться: <br />- прогнозування; <br />- організація; <br />- регулювання; <br />- координація; <br />- стимулювання; <br />- контроль. <br />Прогнозування в риск-менеджменте є розробкою на перспективу змін фінансового стану об'єкту в цілому і його різних частин. Прогнозування - це передбачення певної події. Воно не ставить завдання безпосередньо здійснити на практиці розроблені прогнози. Особливістю прогнозування є також альтернативність в побудові фінансових показників і параметрів, що визначає різні варіанти розвитку фінансового стану об'єкту управління на основі тенденцій, що намітилися. У динаміці риски прогнозування може здійснюватися як на основі екстраполяції минулого в майбутнє з урахуванням експертної оцінки тенденції зміни, так і на основі прямого передбачення змін. Ці зміни можуть виникнути несподівано. Управління на основі передбачення цих змін вимагає вироблення у менеджера певного чуття ринкового механізму і інтуїції, а також застосування гнучких екстрених рішень. <br />Організація в риск-менеджменте є об'єднанням людей, що спільно реалізовують програму ризикового вкладення капіталу на основі певних правил і процедур. До цих правил і процедур відносяться: створення органів управління, побудова структури апарату управління, встановлення взаємозв'язку між управлінськими підрозділами, розробка норм, нормативів, методик і тому подібне <br />Регулювання в риск-менеджменте є дією на об'єкт управління, за допомогою якого досягається стан стійкості цього об'єкту у разі виникнення відхилення від заданих параметрів. Регулювання охоплює головним чином поточні заходи щодо усунення виниклих відхилень. <br />Координація в риск-менеджменте є узгодженістю роботи всіх ланок системи управління ризиком, апарату управління і фахівців. <br />Координація забезпечує єдність стосунків об'єкту управління, суб'єкта управління, апарату управління і окремого працівника. <br />Стимулювання в риск-менеджменте є спонукою фінансових менеджерів і інших фахівців до зацікавленості в результаті своєї праці. <br />Контроль в риск-менеджменте є перевіркою організації роботи по зниженню ступеня риски. За допомогою контролю збирається інформація про ступінь виконання наміченої програми дії, прибутковість ризикових вкладень капіталу, співвідношенні прибули і риски, на підставі якої вносяться зміни у фінансові програми, організацію фінансової роботи, організацію риск-менеджмента. Контроль припускає аналіз результатів заходів щодо зниження ступеня риски.<br />Етапи організації риск-менеджмента<br />Ризик-менеджмент по економічному змісту є системою управління ризиком і фінансовими стосунками, що виникають в процесі цього управління. <br />Як система управління, ризик-менеджмент включає процес вироблення мети риски і ризикових вкладень капіталу, визначення вірогідності настання події, виявлення ступеня і величини риски, аналіз навколишнього оточення, вибір стратегії управління ризиком, вибір необхідних для даної стратегії прийомів управління ризиком і способів його зниження (тобто прийомів риск-менеджмента), здійснення цілеспрямованої дії на ризик. Вказані процеси в сукупності складають етапи організації риск-менеджмента. <br />Організація риск-менеджмента є системою мерів, направлених на раціональне поєднання всіх його елементів в єдиній технології процесу управління ризиком. <br />Першим етапом організації риск-менеджмента є визначення мети риски і мети ризикових вкладень капіталу. Мета риски - це результат, який необхідно отримати. Їм може бути виграш, прибуток, дохід і тому подібне Мета ризикових вкладень капіталу - отримання максимального прибутку. <br />Будь-яка дія, пов'язана з ризиком, завжди цілеспрямовано, оскільки відсутність мети робить рішення, пов'язане з ризиком, безглуздим. Цілі риски і ризикових вкладень хвіртка мають бути чіткими, конкретизованими і зіставними з ризиком і капіталом.<br />Наступним важливим моментом в організації риск-менеджмента є отримання інформації про навколишнє оточення, яке необхідне для ухвалення рішення на користь тієї або іншої дії. На основі аналізу такої інформації і з урахуванням цілей риски можна правильно визначити вірогідність настання події, зокрема страхової події, виявити ступінь риски і оцінити його вартість. Управління ризиком означає правильне розуміння ступеня риски, яка постійно загрожує людям, майну, фінансовим результатам господарської діяльності. <br />Для підприємця важливо знати дійсну вартість риски, якій піддається його діяльність. <br />Під вартістю риски слід розуміти фактичні збитки підприємця, витрати на зниження величини цих збитків або витрати по відшкодуванню таких збитків і їх наслідків. Правильна оцінка фінансовим менеджером дійсної вартості риски дозволяє йому об'єктивно представляти об'єм можливих збитків і намітити шляхи до їх запобігання або зменшення, а у разі неможливості запобігання збиткам забезпечити їх відшкодування. <br />На основі наявної інформації про навколишнє середовище, вірогідності, ступеню і величині риски розробляються різні варіанти ризикового вкладення капіталу і проводиться оцінка їх оптимальності шляхом зіставлення очікуваного прибутку і вели­чины риски. <br />Це дозволяє правильно вибрати стратегію і прийоми управління ризиком, а також способи зниження ступеня риски. <br />На цьому етапі організації риск-менеджмента головна роль належить фінансовому менеджерові, його психологічним якостям. Про це докладніше буде розказано в наступному розділі. <br />При розробці програми дії із зниження риски необхідно враховувати психологічне сприйняття ризикових рішень. Ухвалення рішень в умовах риски є психологічним процесом. Тому разом з математичною обоснованнос­тью рішень слід мати на увазі що виявляються при ухваленні і реалізації ризикових рішень психологічні особливості людини: агресивність, нерішучість, сумніви, самостійність, екстраверсію, интроверсию і ін. <br />Одна і та ж ризикова ситуація сприймається різними людьми по-різному. Тому оцінка риски і вибір фінансового рішення багато в чому залежить від людини, що ухвалює рішення. Від риски зазвичай йдуть керівники консервативного типу, не схильні до інновацій, не упевнені в своїй інтуїції і в своєму професіоналізмі, не упевнені в кваліфікації і професіоналізмі виконавців, тобто своїх працівників. <br />Екстраверсія - є властивість особи, що виявляється в її спрямованості на навколишніх людей, події. Вона виражається у високому рівні товариськості, живому емоційному відгуку на зовнішні явища. <br />Інтроверсия - це спрямованість особі на внутрішній світ власних відчуттів, переживань, відчуттів і думок. Для интровертивной особи характерні деякі стійкі особливості поведінки і взаємин з тими, що оточують, опора на внутрішні норми, самоуглубленность. Думки, оцінки интравертов відрізняються значною незалежністю від зовнішніх чинників, розсудливістю. Зазвичай людина суміщає в певній пропорції риси екстраверсії і интроверсии. <br />Невід'ємним етапом організації риск-менеджмента є організація заходів щодо виконання наміченої програми дії, тобто визначення окремих видів заходів, об'ємів і джерел фінансування цих робіт, конкретних виконавців, термінів виконання і тому подібне <br />Важливим етапом організації риск-менеджмента є контроль за виконанням наміченої програми, аналіз і оцінка результатів виконання вибраного варіанту ризикового рішення. <br />Організація риск-менеджмента припускає визначення органу управління ризиком на даному господарському суб'єктові. Органом управління ризиком може бути фінансовий менеджер, менеджер по ризику або відповідний апарат управління: сектор страхових операцій, сектор венчурних інвестицій, відділ ризикових вкладень капіталу і тому подібне Ці сектори або відділи є структурними підрозділами фінансової служби господарюючого суб'єкта. <br />Відділ ризикових вкладень капіталу відповідно до статуту господарюючого суб'єкта може здійснювати наступні функції: <br />&#61485; проведення венчурних і портфельних інвестицій, тобто ризикових вкладень капітанів відповідно до чинного законодавства і статуту господарюючого суб'єкта; <br />&#61485; розробка програми ризикової інвестиційної діяльності; <br />&#61485; збір, обробка, аналіз і зберігання інформації про навколишнє оточення; <br />&#61485; визначення ступеня і вартості рисок, стратегії і прийомів управління ризиком; <br />&#61485; розробка програми ризикових рішень і організація її виконання, включаючи контроль і аналіз результатів; <br />&#61485; здійснення страхової діяльності, укладення договорів страхування і перестраховки, проведення страхових і перестраховых операцій, розрахунків по страхуванню; <br />&#61485; розробка умов страхування і перестраховки, встановлення розмірів тарифних ставок по страхових операціях; <br />&#61485; виконання функції аварійного комісара, видача гарантії по поручительству російських і іноземних страхових компаній, відшкодування збитків за їх рахунок, доручення іншим особам виконання аналогічних функцій за кордоном; <br />&#61485; ведення відповідної бухгалтерської, статистичної і оперативної звітності по ризикових вкладеннях капіталу.<br />Особливості вибору стратегії і методів риск-менеджмента<br />На цьому етапі організації риск-менеджмента головна роль належить фінансовому менеджерові, його психологічним якостям. Фінансовий менеджер, що займається питаннями риски (менеджер по ризику), повинен мати два має рацію: право вибору і право відповідальності за нього. <br />Право вибору означає право ухвалення рішення, необхідного для реалізації наміченої мети ризикового вкладення капіталу. Рішення повинне ухвалюватися менеджером единолично. У риск-менеджменте із-за його специфіки, яка обумовлена перш за все особливою відповідальністю за ухвалення риски, неце­лесообразно, а в окремих випадках і зовсім неприпустимо колективне (групове) ухвалення рішення, за яке ніхто не несе ніякої відповідальності. Колектив, що ухвалив рішення, ніколи не відповідає за його виконання. При цьому слід мати на увазі, що колективне рішення через психологічні особливості окремих індивідів (їх антагонізму, егоїзму, політичної, економічної або ідеологічної платформи і тому подібне) є суб'єктивнішим, ніж рішення, що приймається одним фахівцем. <br />Для управління ризиком можуть створюватися спеціалізовані групи людей, наприклад сектор страхових операцій, сектор венчурних інвестицій, відділ ризикових вкладень капіталу (тобто венчурних і портфельних інвестицій) і ін. <br />Дані групи людей можуть підготувати попереднє колективне рішення і прийняти його простою або кваліфікованою (тобто дві третини, три чверті, одноголосно) більшістю голосів. <br />Проте остаточно вибрати варіант ухвалення риски і ризикового вкладення капіталу повинна одна людина, оскільки він одночасно переймає на себе і відповідальність за дане рішення. <br />Відповідальність указує на зацікавленість що ухвалює ризикове рішення в досягненні поставленої ним мети.<br />При виборі стратегії і прийомів управління ризиком часто використовується якийсь певний стереотип, який складається з досвіду і знань фінансового менеджера в процесі його роботи і служить основою автоматичних навиків в роботі. Наявність стереотипних дій дає менеджерові можливість в певних типових ситуаціях діяти оперативно і найбільш оптимальним чином. За відсутності типових ситуацій фінансовий менеджер повинен переходити від стереотипних рішень до пошуків оптимальних, прийнятних для себе ризикових реше­ний. <br />Підходи до вирішення управлінських завдань можуть бути найрізноманітнішими, тому ризик-менеджмент володіє багатоваріантністю. <br />Багатоваріантність риск-менеджмента означає поєднання стандарту і неординарності фінансових комбінацій, гнучкість і неповторність тих або інших способів дії в конкретній господарській ситуації. Головне в риск-менеджменте - правильна постановка мети, що відповідає економічним інтересам об'єкту управління. <br />Ризик-менеджмент вельми динамічний. Ефективність його функціонування багато в чому залежить від швидкості реакції на зміни умов ринку, економічної ситуації, фінансового стану об'єкту управління. Тому ризик-менеджмент повинен базуватися на знанні стандартних прийомів управління ризиком, на умінні швидко і правильно оцінювати конкретну економічну ситуацію, на здатності швидко знайти хороший, якщо не єдиний вихід з цієї ситуації. <br />У риск-менеджменте готових рецептів немає і бути не може. Він учить тому, як, знаючи методи, прийоми, способи вирішення тих або інших господарських завдань, добитися відчутного успіху в конкретній ситуації, зробивши її для себе більш менш визначеною. <br />Особливу роль у вирішенні ризикових завдань грають інтуїція менеджера і инсайт. <br />Інтуїція є здатністю безпосередньо, як би раптово, без логічного продумування знаходити правильне вирішення проблеми. Інтуїтивне рішення виникає як внутрішнє осяяння, прояснення думки, що розкриває суть питання, що вивчається. Інтуїція є неодмінним компонентом творчого процесу. Психологія розглядає інтуїцію у взаємозв'язку з плотським і логічним пізнанням і практичною діяльністю як безпосереднє знання в його єдності із знанням опосередкованим, раніше придбаним. <br />Інсайт - це усвідомлення вирішення деякої проблеми. Суб'єктивно инсайт переживають як несподіване осяяння, збагнення. У момент самого инсайта рішення усвідомлюється дуже ясно, проте ця ясність часто носить короткочасний характер і нуж­дается в свідомій фіксації рішення.<br />Основні правила риск-менеджмента<br />У випадках, коли розрахувати ризик неможливо, ухвалення ризикових рішень відбувається за допомогою евристики. <br />Евристика є сукупністю логічних прийомів і методичних правил теоретичного дослідження і відшукання істини. Іншими словами, це правила і ухвалення рішення особливо складних завдань. <br />Звичайно, евристика менш надійна і менш визначена, чим математичні розрахунки. Проте вона дає можливість отримати цілком певне рішення. <br />Ризик-менеджмент має свою систему евристичних правил і прийомів для ухвалення рішень в умовах риски. <br />ОСНОВНІ ПРАВИЛА РІСЬК-МЕНЕДЖМЕНТА <br />1.&#160; &#160; &#160; Не можна ризикувати більше, ніж це може дозволити власний капітал. <br />2.&#160; &#160; &#160; Треба думати про наслідки риски. <br />3.&#160; &#160; &#160; Не можна ризикувати багатьом ради малого. <br />4.&#160; &#160; &#160; Позитивне рішення ухвалюється лише за відсутності сумніву. <br />5.&#160; &#160; &#160; За наявності сумнівів ухвалюються негативні рішення. <br />6.&#160; &#160; &#160; Не можна думати, що завжди існує тільки одне рішення. Можливо, є та інші. <br />Реалізація першого правила означає, що перш, ніж ухвалити рішення про ризикове вкладення капіталу, фінансовий менеджер винен: <br />1)&#160; &#160; &#160; визначити максимально можливий об'єм збитку по даному ризику; <br />2)&#160; &#160; &#160; зіставити його з об'ємом вкалываемого капіталу: <br />3)&#160; &#160; &#160; зіставити його зі всіма власними фінансовими ресурсами і визначити, чи не приведе втрата цього капіталу до банкрутства даного інвестора. <br />Об'єм збитку від вкладення капіталу може дорівнювати об'єму даного капіталу, трохи менше або більше його. <br />При прямих інвестиціях об'єм збитку, як правило, дорівнює об'єму венчурного капіталу. <br />Інвестор вклав 1 млн. лей в ризикову справу. Справа прогоріла. Інвестор втратив 1 млн. лей. <br />Проте з урахуванням зниження купівельної спроможності грошей в умовах інфляції об'єм втрат може бути більше, ніж сума грошей, що вкладаються. В цьому випадку об'єм можливого збитку слід визначати з урахуванням індексу інфляції. Інвестор вклав 1 млн. лей в ризикову справу в надії отримати через рік 5 млн. лей. Справа прогоріла. Якщо через рік гроші не повернули, то об'єм збитку слід рахувати з урахуванням індексу інфляції (наприклад, 220%), тобто 2,2 млн. лей (2,2 х 1). При прямому збитку, нанесеному пожежею, повінню, крадіжкою і тому подібне, розмір збитку більше прямих втрат майна, оскільки воно включає ще додаткові грошові витрати на ліквідацію наслідків збитку і придбання нового майна. <br />При портфельних інвестиціях, тобто при покупці цінних паперів, які можна продати на вторинному ринку, об'єм збитку звичайна менше суми витраченого капіталу. <br />Співвідношенням максимально можливого об'єму збитку і об'єму власних фінансових ресурсів інвестора є ступінь риски, ведучу до банкрутства. Вона вимірюється за допомогою коефіцієнта риски: К=у/с <br />де До - коефіцієнт риски; <br />У - максимально можлива сума збитку, лей; <br />З - об'єм власних фінансових ресурсів з урахуванням точних відомих надходжень засобів, лей. <br />Дослідження ризикових заходів, проведені автором, дозволяють зробити вивід, що оптимальний коефіцієнт риски складає 0,3, а коефіцієнт риски, ведучий до банкрутства інвестора, - 0,7 і більш. <br />Реалізація другого правила вимагає, щоб фінансовий менеджер, знаючи максимально можливу величину збитку, визначив би, до чого вона може привести, яка вірогідність риски, і ухвалив рішення про відмову від риски (тобто від заходу), ухваленні риски на свою відповідальність або передачі риски на відповідальність іншій особі. <br />Дія третього правила особлива яскраво виявляється при передачі риски, тобто при страхуванні. В цьому випадку він означає, що фінансовий менеджер повинен визначити і вибрати прийнятне для нього співвідношення між страховим внеском і страховою сумою. Страховий внесок - це плата страхувальника страховикові за страховий ризик. Страхова сума - це грошова сума, на яку застраховані матеріальні цінності, відповідальність, життя і здоров'я страхувальника. Ризик не має бути удер­жан, тобто інвестор не повинен переймати на себе ризик, якщо розмір збитку відносно великий в порівнянні з економією на страховому внеску. <br />Реалізація решти правил означає, що в ситуації, для якої є тільки одне рішення (позитивне або негативне), треба спочатку спробувати знайти інші рішення. Можливо, вони дійсно існують. Якщо ж аналіз показує, що інших рішень немає, то діють за правилом “з розрахунку на гірше”, тобто якщо сумніваєшся, то ухвалюй негативне рішення.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:18:35 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=32#p32 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=31#p31 <p>1. Світове фінансове середовище, домінуючи тенденції його розвитку.<br />Виділяють кілька складових світових фінансів. Це:<br />світовий фінансовий ринок;<br />міжнародна банківська справа;<br />міжнародні портфельні інвестиції;<br />фінанси транснаціональних корпорацій.<br />Названі чотири складові світових фінансів об’єднує, по суті, світове фінансове середовище. Адже саме у фінансовому середовищі функціонують перелічені складові і між ними існує фінансовий зв’язок. Цю структуру міжнародних фінансів запропонували американські фахівці Максімо В. Енг, Френсіс А. Ліс, Лоуренс Дж. Мауер.<br />Світове фінансове середовище — це середовище, яке визначає умови зростання світового фінансового ринку і впливає на рішення, що приймаються керівниками банків, керівниками фінансів корпорацій та інвесторами.<br />Розвиток світового фінансового середовища тісно пов’язаний зі змінами у світовому економічному середовищі. Зміни, що відбуваються в останньому, помітно впливають як на формування, так і на функціонування світового фінансового середовища.<br />Упродовж повоєнних років формування структури світової економіки було позначено впливом найважливіших тенденцій світового економічного розвитку. Серед них: перегрупування країн світу та зміни у співвідношенні сил; пріоритетний розвиток наукомісткого виробництва на противагу трудомісткому у промислово розвинутих країнах; зростання впливу багатонаціональних корпорацій у міжнародному інвестуванні; посилення значення міжнародного руху капіталу у світовій економіці.<br />Основні зміни в економічному середовищі ХХ ст. і початку ХХІ ст. можна характеризувати через чотири головні структурні тенденції.<br />По-перше, відбулися зміни у відносинах між промислово розвиненими країнами та сировинними країнами. Ці зміни можна поділити на три основні етапи.<br />1914 р. — початок 1950-х років — відновлення світових господарських зв’язків, які фактично було згорнуто під час двох світових воєн, революцій, громадянських війн, економічної кризи 30-х років. Понад сорок років знадобилося для того, щоб обсяги світової торгівлі та руху факторів виробництва досягли рівня 1913 р. Це період домінування двох сил — СРСР та США.<br />1950—1970-ті роки — посилення інтеграційних процесів, поява угруповань ЄС, СЕВ, НАФТА, розвиток ТНК, швидке переміщення приватного капіталу, технологій трудових ресурсів. Зміцнення позицій соціалістичних країн та країн «третього світу» у світовій економіці. Високі темпи економічного зростання в таких країнах, як Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, і перетворення їх на розвинуті країни. Утворення трьох полюсів усередині розвинутих країн: Європейський Союз (20 % світового ВВП за паритетом купівельної спроможності), НАФТА (24 %) та Японія (7 %).<br />1980—1990-ті роки — значні зміни у розвитку окремих груп країн: колишні соціалістичні країни розпочали ринкову перебудову, тоді як у найбільш розвинутих країнах помітними стали ознаки постіндустріального суспільства. Наприкінці 1980-х років визначальний прорив здійснила головна країна з перехідною економікою — Китай. Його частка у світовому ВВП перевищила 10 %. З кінця 90-х років Китай — друга за економічною могутністю держава світу та лідер Азіатсько-Тихоокеанського регіону.<br />По-друге, перехід промислово розвинутих країн від трудомісткого до наукомісткого виробництва. Автоматизація та комп’ю¬теризація виробництва у цих країнах обумовила зростання попиту на висококваліфікованих й освічених працівників, збільшився рівень зайнятості «білих комірців» на відміну від «синіх комірців». Інвестування у «людський капітал», тобто у здібності і трудові навички, які приносять дохід, стало чинником підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності.<br />По-третє, зростання транскордонних фінансових потоків, яке відбувається значно вищими темпами, ніж зростання міжнародної торгівлі. Так, щоденний обіг валюти з 80-х до 90-х років ХХ ст. зріс: у Лондоні з 90 млрд до 303 млрд дол.; у Нью-Йорку — з 50 млрд до 192 млрд дол.; у Токіо з 48 млрд до 128 млрд дол. Світовий експорт становив у 1981 р. 2000 млрд дол. та 3447 млрд дол. у 1991 р.<br />Якщо з 1982 до 2002 р. щорічний приріст світового ВВП становив 3,47 %, світової торгівлі — 6,02 %, то приріст випуску облігаційних позик зростав у середньому на 64,6 % щорічно, а накопичений обсяг вихідних прямих іноземних інвестицій збільшувався у середньому на 44 % щороку. Отже, на кожні 10 % зростання світового виробництва припадає близько 17 % збільшення обсягу світової торгівлі, 186 % приросту облігаційних позик та 126 % накопиченого обсягу прямих іноземних інвестицій.<br />По-четверте, виникнення та посилення ролі транснаціональних корпорацій у розвитку світового господарства. Наприкінці XX ст. кількість материнських компаній ТНК становила близько 64 тис., а їхніх філій у різних країнах світу — близько 870 тис. На них припадало близько 25 % загальносвітового обсягу виробницт¬ва та дві третини обсягу світової торгівлі. Валовий продукт іноземних філій ТНК зріс з 1982 до 2002 р. у 5,4 раза, загальні активи — в 12,7 раза. До групи ТНК належать і транснаціональні бан¬ки (ТНБ), які мають розгалужену мережу підрозділів за кордоном.<br />Після Другої світової війни спостерігаються також певні зміни в основних формах міжнародної економіки, які обслуговує світова валютна система. До цих змін відносять:<br />постійне зростання міжнародного товарообороту; обсяг світового експорту щорічно збільшується на 5—6 %; розвиток міжнародної торгівлі супроводжується нарощуванням світового багатства;<br />посилення міграції робочої сили; наприкінці ХХ ст. значно підвищився рівень легальної та підпільної міграції робочої сили, особливо між розвинутими країнами, з одного боку, та країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою, з іншого; міграція населення супроводжується міжнародним рухом грошових коштів; у 1980—1990-х роках спостерігається щорічне збільшення переказів грошових коштів робітниками на 27 %;<br />полегшення доступу на національні фінансові ринки для іноземних інвесторів та емітентів з промислово розвинутих країн з кінця 1960-х — на початку 1970-х років унаслідок поступового пом’якшення валютного контролю; розмір фінансових потоків між країнами, основну частину яких становлять портфельні інвестиції, наприкінці 1990-х років досяг понад 1 трлн дол. США.<br />Усі розглянуті зміни в основних формах міжнародної економіки сприяють розвитку системи фінансових послуг у світовому масштабі.</p> <p>2. Фінансова інтеграція на зламі тисячоліть, як прояв глобалізації економіки.<br />В другій половині ХХ століття відбуваються певні зміни в основних формах міжнародних економічних відносин між країнами світу, які обслуговує світова валютна система: Постійне зростання міжнародного товарообміну; обсяг світового експорту щорічно збільшується на 5-6%; розвиток міжнародної торгівлі супроводжується нарощуванням світового багатства;<br />Відбувається посилення міграції робочої сили ; наприкінці XX ст. значно підвищився рівень легальної та підпільної міграції робочої сили, особливо між розвинутими країнами, з одного боку, та країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою – з іншого; міграція населення супроводжується міжнародним рухом грошових коштів; у 1980 —90-х роках спостерігається щорічне збільшення переказів грошових коштів робітниками пересічно на 27%;<br />З кінця 1960-х — на початку 70-х років внаслідок поступового пом’якшення валютного контролю полегшується доступ на національні фінансові ринки для іноземних інвесторів та емітентів з промислово розвинутих країн; розмір фінансових потоків між країнами, основну частину яких становлять портфельні інвестиції, наприкінці 90-х років сягнув понад 1 трлн. дол. США.<br />Все це сприяє розвитку системи фінансових послуг у світовому масштабі. Зміна напрямків і обсягів світових валютно-фінансових потоків відбувалася на підґрунті загальносвітової тенденції глобалізації економічного розвитку, у тому числі глобалізації міжнародних валютно-фінансових відносин.<br />Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною системою фінансово-економічних відносин. Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків. Поштовхом для такого бурхливого розвитку міжнародних фінансових потоків стала суттєва лібералізація валютних ринків, валютного регулювання. Уже наприкінці 40-х – на початку 50-х років виник ринок євродоларів на базі доларових авуарів колишнього СРСР, що розміщувались, зокрема, в Московському народному банку в Лондоні й тому не підлягали правилам валютного регулювання згідно з законодавством США та Великої Британії. В подальшому зміст поняття “євродоларовий ринок” розширився, і нині воно охоплює будь-які операції з національною валютою за межами країни. Ключові елементи фінансової революції<br />• поглиблення міжнародної фінансової інтеграції,<br />• формування системи міжнародних фінансових інститутів.<br />• швидкий розвиток фінансових інновацій .<br />1. Провідні країни світу – США, Великобританія, Японія значно послабили державний контроль щодо руху капіталу. 2. Особливого значення набуло формування системи міжнародних фінансових інститутів, серед яких організаціями світового рівня є спеціалізовані інститути ООН – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), регіональні фінансові інститути, що виникли внаслідок завоювання політичної незалежності країнами “третього світу” і необхідністю вирішення їх економічних проблем.<br />3. Міжнародна фінансова інтеграція спричинила глибокі якісні зміни у фінансових технологіях. З’явились нові фінансові інструменти. Прискорення потоків капіталів відбувається також завдяки запровадженню новітніх технологій у галузі телекомунікацій. Формування світового фінансового ринку стало основою колосальної експансії глобального капіталу, і особливо – спекулятивного капіталу. Взагалі за своєю гостротою кризові події 1997-1998 років впевнено були внесені експертами до анналів найбільших фінансових потрясінь століття. У зв’язку з подіями, що відбуваються у світовому фінансовому середовищі спостерігається скорочення обсягів світового валютного ринку. Головними причинами скорочення обсягів міжнародного валютного ринку на думку експертів Банку Міжнародних Розрахунків були: <br />§ введення євро;<br />§ зростаюча доля електронного брокінгу на міжбанківському спот ринку;<br />§ процеси консолідації в банківській галузі;<br />§ більш значний рівень неприйняття ризиків операторами ринку після фінансової кризи 1998 року;<br />§ консолідація в промислових галузях, що призвело до скорочення кількості клієнтів та зменшенню обсягів операцій. Суперечливість, неоднозначність розгортання процесу глобалізації взагалі й міжнародних фінансових відносин зокрема підтверджуються нерівномірним розвитком окремих сегментів світового фінансового ринку, з одного боку, і далеко не однаковим впливом міжнародної фінансової складової на економічний розвиток окремих груп країн — з іншого.<br />3. Міжнародні організації з системі формування міжнародних валютних угруповань<br />Розвинуті країни світу створили свій організаційно-правовий механізм валютних відносин. Його структурними ланками є самі держави або уповноважені ними відповідні державні органи. Сьогодні спостерігається тенденція посилення впливу окремих держав на міжнародні валютні відносини. Це пояснюється тим, що держави з метою уникнення кризових явищ намагаються розумно поєднувати стихійний розвиток валютних відносин з їх державним регулюванням. Уряд цих країн відіграє значну роль у визначенні державної валютної політики і проведенні її через свої державні (центральні) банки. У виробленні й реалізації валютної політики важливу роль виконують і неурядові структури міжнародного і національного характеру. Провідні країни вишукують найефективніші форми координації своєї валютної політики. Серед них — щорічні зустрічі керівників країн великої «сімки» (США, Англії, Франції, ФРН, Італії, Канади, Японії). У 1997 р. до цієї групи увійшла Російська Федерація і група почала називатися група «вісімки». На зустрічах лідерів цієї групи обговорюються питання скоординованої валютної політики та шляхи її реалізації, розробляється загальний економічний курс, виробляється єдиний підхід стосовно ключових проблем світогосподарських зв’язків. Значну роль у розвитку міжнародних валютних відносин відіграють міжнародні кредитні організації і фонди, котрі, як правило, поділяють на шість груп. 1) Організації і фонди як спеціалізовані заклади ООН (Міжнародний валютний фонд — МВФ, Міжнародний банк реконструкції і розвитку — МБРР, Спеціальний фонд ООН — СФ, Фонд капітального розвитку ООН — ФКР, Міжнародна фінансова корпорація — МФК); 2) Міжнародні організації європейського континенту (Банк міжнародних розрахунків — БМР, Європейська валютна система — ЄВС, Європейський інвестиційний банк — ЄІБ, Північний інвестиційний банк — ПІБ, Міжнародний кооперативний банк — МКБ, Європейська федерація асоціацій кредитних інститутів — ЄФАКІ); 3) Азіатські міжнародні організації (Азіатський банк розвитку — АзБР, Ісламський банк розвитку — ІБР, Азіатський кліринговий союз — АКС, Фінансова корпорація АСЄАН); 4) Африканські міжнародні організації (Африканський банк розвитку — АфБР, Африканський фонд розвитку — АфФР, Західноафриканський банк розвитку — ЗБР і Банк розвитку держав Центральної Африки — БРЦА, Західноафриканська клірингова палата — ЗАКП); 5) Міжнародні організації країн Латинської Америки (Міжамериканський банк розвитку — МАБР, Карибський банк розвитку — КБР, Центральноамериканський банк економічної інтеграції — УАБЄР, організації Андської групи: корпорація розвитку, резервний фонд, зовнішньоторговельний банк); 6) Міжнародні організації арабських країн (Арабська інвестиційна компанія — АІК, Арабський банк економічного розвитку Африки — АБЕРА, Арабо-африканський міжнародний банк — ААМБ, Арабо-латинський банк — АЛБ, Союз арабських і французьких банків — САФБ, Арабський фонд економічного і соціального розвитку — АФЕСР, Саудівський фонд розвитку — СФР, Спеціальний фонд арабських країн для надання допомоги Африці). Ці міжнародні кредитні організації і фонди створені на основі міжнародних угод відповідних держав, і їх функціонування регулюється міжнародно-правовими актами. Вони, як правило, мають право від свого імені укладати договори як із країнами-учасницями, так і з іншими країнами.<br />4. Історичні передумови формування валютних союзів.<br />Історія знає чимало прикладів спроб створення та існування валютних союзів. Проте ті союзи були створені на інших засадах, аніж союзи сьогодення, й мали лише початкову та недосконалу форму валютної інтеграції. Потрібен був певний відкат у процесах валютної інтеграції, щоб розвинулась економічна інтеграція, яка стала важливим підґрунтям для створення валютних союзів у сучасному світі й вивела валютну інтеграцію на якісно новий рівень.<br />Поняття монетного союзу виникло практично разом із появою самих монет. Відомо, що перші монети були викарбувані ще в VІІ ст. до н. е. в царстві Лідія в Малій Азії. Пізніше монети були викарбувані в Греції на острові Егіна. У давні часи створення валютних союзів відбувалося з метою централізації малих держав під дахом великих імперій. Античні імператори запроваджували спільну валюту, яка часто складалась лише з однієї монети імператора. Після смерті імператора монета припиняла своє існування, а грошовий обіг цих територій знову ставав децентралізованим.<br />В епоху середньовіччя юридичною базою валютних союзів були монетні конвенції, які укладали карбувальники, міста і цілі регіони здебільшого для здійснення монопольного контролю над карбуванням монет і для поширення їх на значній території. Відомі, наприклад, такі союзи тих часів:<br />Віденський (1255 р.) між містами Любек, Гамбург, Люнебург та Вісмар; Трейнський між містами Кьольн, Майну, Трір та Пфальц, а також Рапенський (1403– 1584 рр.) між містами Базель, Брайзах, Кольмар та Фрайнбург.<br />Перша спроба створити колективні гроші була здійснена в межах Ганзейського монетного союзу. Це був своєрідний політичний і торговельний союз міст Північної Німеччини, що існував у ХІІ–ХVІ ст. Інтенсифікація світового економічного розвитку, індустріалізація виробництва, зростання обсягів світової торгівлі, лібералізація руху капіталів спричинили трансформацію грошового устрою з національного рівня на міжнародний.<br />У ХІХ ст. в Європі виникає низка валютних союзів. Вони докладно розглянуті у працях. Ус і ці союзи розпалися з тих чи інших причин, але їх створення та існування дало змогу дійти таких висновків:<br />1. За відсутності політичного союзу, у валютному союзі повинна бути якась домінуюча країна, що мала б сильну геопо-літичну мотивацію й солідарність з іншими учасниками валютного союзу. Домінуюча країна, її економіка повинна бути могутньою і впливовою, а також тісно пов'язаною з економіками інших країн-учасниць.<br />2.&#160; У валютному союзі повинні бути центральні інститути, які б координували діяльність кра-їн-учасниць, здійснювали моніторинг за виконанням спільних політичних і технічних рішень, проведенням фіскальної політики, контролем емісії грошей.<br />3.&#160; За відсутності політичного союзу або домінуючої позиції одного з членів валютного союзу, система регулювання валютних відносин країн — членів валютного союзу повинна мати наднаціональний характер і досконало розроблений інсти-туційний механізм координації діяльності країн — членів валютного союзу.<br />Першим валютним союзом в Европе був Авс¬тро-германський валютний союз (1857- 1866 рр.). У 1857 р. Австрія зак¬лючила договір з членами Німецького митного союзу, по якому три різні валюти були зв'язані разом обумовленим постійним обмен¬ным курсом і загальною одиницею обліку. Проте випуск єдиних грошей замість національних валют не передбачався. Не було наднаціонального органу або методу вироблення угод для врегулювання спірних питань у випадках, коли одна із сторін не виконувала узятих на себе обязатель¬ств. За відсутності реальної інтеграції банківської і грошової систем союз залишався формальним зобов'язанням підтримувати обумовлені об¬менные курси. У 1866 р. політичний конфлікт між Австрією і Прусси¬ей переріс у війну і союз розпався.<br />За ініціативою Франції в 1865 р. був створений Латинський валютний союз (1865- 1878 рр.), до якого увійшли Франція, Бельгія, Італія і Швейцарія. Франція грала в нім домінуючу роль. Три решта країн до часу створення союзу прийняла французький біметалічний стандарт з фіксованим співвідношенням між сріблом і золотом, і база для валютної кооперації вже існувала. Метою договору було досягнення одноманітності чеканки монет, які повинні були взаємно прийматися національними казначействами як законний платіжний засіб. Емісія обмежувалася відповідно до формули, заснованої на відносному розмірі населення кожної країни. Цей союз не міг бути успішним, оскільки не були враховані використання банкнотів, про які в договорі не згадувалося, що розширюється, а також тимчасове падіння вартості срібла по відношенню до золота. Союз не міг бути успішним, оскільки не були враховані використання банкнотів, про які в договорі не згадувалося, що розширюється, а також тимчасове падіння вартості срібла по відношенню до золота. У 1878 р. союз погодився припинити чеканку срібних монет, що фактично означало його кінець, хоча формально він пережив першу світову війну.<br />Скандінавський валютний союз (1875- 1917 рр.) утворився в ре¬зультате укладення угоди між Данією, Норвегією і Швецією про вы¬пуске однакових монет. Конвенція не містила положень, що стосуються звернення банкнотів, хоча останні вже широко використовувалися в цих країнах. Проте їх центральні банки незабаром почала приймати банкноты один одного і пересилати їх для кредитування поточного балансу, підтримуваного кожним банком. Економлячи на операціях із золотом і створивши ефективний міжнародний кліринговий механізм, союз успішно просу¬ществовал до першої світової війни. Перша світова війна розладнала економічну і фінансову систе¬мы скандінавських країн. Невідповідність структур цін в цих країнах і значна притока золота привели до руйнівних наслідків для відносних обмінних вартостей їх валют. У 1917 р. країни перейшли до використання у взаємних операціях виключно золота, що привело до краху союзу.<br />Бельгийсько- люксембурзький економічний союз був установлений в 1921 р. Люксембурзький франк був прив'язаний до бельгійського у відношенні один до одного. Під час другої світової війни окупований Люксембург став частиною німецької валютної зони, але переглянутий в 1944 р. договір знов підтвердив рівну вартість бельгійського і люксембурзького франків. У 1981 р. більш деталізована угода визначила структуру подальшої валютної співпраці в рамках даної валютної асоціації. Бельгійські банкноты і монети є законним засобом платежу в Люксембурзі, тоді як люксембурзькі банкноты і монети не служать законним засобом платежу в Бельгії, але можуть бути обміняні без по¬терь на бельгійських. Зовнішня вартість до решти всіх валют у них однакова. Курсова політика по відношенню до валют третіх країн проводиться на основі взаємної угоди. Не дивлячись на те, що экономи¬ческие показники свідчать про відмінності між цими країнами, валютний союз діє вже протягом 70 років.<br />5. Оптимальні валютні зони як основа регіональних валютних -угруповань.<br />6. Найважливіші аспекти валютної інтеграції.<br />Потенційні економічні й політичні вигоди та витрати валютного союзу можна розподілити на п'ять аспектів:<br />1)&#160; &#160;вплив на ефективність та зростання економіки;<br />2)&#160; &#160;вплив на зайнятість;<br />3)&#160; &#160;вплив на стабільність цін;<br />4)&#160; &#160;вплив на державні фінанси;<br />5)&#160; &#160;зовнішньоекономічні або міжнародні наслідки.<br />Розглянемо коротко кожен із перелічених аспектів <br />Вплив на ефективність та зростання — запровадження єдиної валюти означає ліквідацію курсових коливань та відповідно втрат від пов'язаних з ними валютних ризиків. У зв'язку з цим зникає потреба страхування валютних ризиків, а також ліквідуються транзакційні витрати. У макроеко-номічному аспекті це стимулює додаткове залучення інвестицій у країну і забезпечує економічне зростання. На мікроекономічному рівні це означає зменшення внутрішньовиробничих витрат підприємств, надійність планування, поліпшення загальноекономічних умов для товарообміну для тих підприємств, що здійснюють торгівлю в межах спільного валютного простору. Завдяки усуненню кордонів між національними господарствами відбувається посилення конкуренції між підприємствами, що разом із спрощенням у порівнянні цін спричиняє появу широкої товарної пропозиції, що веде до зростання спільного добробуту країн-учасниць валютного союзу.<br />Вплив валютного союзу на зайнятість — відомо, що за умов існування курсової невизначеності інвестори під час оцінювання ефективності економічних проектів закладають у загальні витрати можливі фінансові втрати внаслідок коливань валютних курсів. Це зменшує кількість рентабельних проектів і відповідно кількість робочих місць. Проте, якщо розглядати дію цього фактора на прикладі Європейського валютного союзу, зазначимо, що для позитивного впливу євро на зайнятість у ЄВС мають зрости мобільність робочої сили та ефективність її використання. Але й у цьому разі проблема не буде вирішена без проведення структурних реформ ринків робочої сили з метою підвищення їх гнучкості та зменшення зарегульо-ваності.<br />Вплив на стабільність цін — завдяки виваженій політиці наднаціональних органів регулювання висока стабільність цін робить можливим ефективніший розподіл і використання ресурсів та сприяє раціональній політиці в галузі доходів.<br />Вплив на державні фінанси — у цій сфері існують економічні переваги та політичні втрати. До економічних переваг належить економія процентних виплат при обслуговуванні боргів завдяки скороченню процентних надбавок за інфляційний та валютний ризики. До політичних належать втрата сеньйоражу, суворіші вимоги у валютному союзі до бюджетної дисципліни та координації бюджетної політики окремих країн.<br />Зовнішньоекономічні або міжнародні наслідки<br />— нова валюта інтеграційного угруповання може зайняти на міжнародному валютному ринку більш вагомі і значущі позиції, ніж їх займали до того валюти окремих країн — учасниць інтеграційного угруповання. Зокрема, так сталося з валютою євро, яка склала альтернативу долару США та японській єні на світових валютних ринках.<br />Процеси валютної інтеграції є складними і суперечливими. Нині існує п'ять типів валютних союзів, кожен з яких має свої передумови виникнення та інструменти функціонування. Основна загроза валютної інтеграції — це часткова втрата національного суверенітету, втрата можливості проведення власної грошово-кредитної, валютної політики, а також можливості кожної країни друкувати гроші. В одному випадку це є платою за більш стійку спільну валюту, більш вагому на світовому валютному ринку, в інших випадках — це ситуація, яку можна пом'якшити участю кожної країни в наднаціональній системі регулювання валютним союзом. Окрема країна, зважаючи на успіхи свого економічного розвитку, зокрема обсягів ВВП, має домагатись якомога більшої кількості голосів у наднаціональній системі прийняття рішень, тоді валютна інтеграція буде працювати на її користь. Тому не кожній країні, особливо Україні, потрібно поспішати зі вступом до валютного союзу і взагалі до регіонального інтеграційного угруповання. Потрібно розбудувати і розвивати власну економічну ідентичність, щоб не стати трофеєм на шляху розширення гегемонії лідерів світового економічного розвитку.<br />7. Валютно-фінансова конвергенція як передумова створення Європейського валютного союзу<br />8. Роль євро у забезпеченні міжнародної валютної стабільності..<br />9. Вплив Європейського валютного союзу на економіку України.</p> <p>12. Управління фінансовими ризиками <br />1. Сутність ризику та його зв'язок з невизначеністю<br />Поняття риски<br />Як відзначають Р.Хеберт і А.Лінк, американські дослідники історичного розвитку підприємницьких концепцій, місце риски в теорії підприємництва - тема, по якій автори як у минулому, так і в сьогоденні продемонстрували мало схильності до згоди. Разом з тим аналіз риски і невизначеності в підприємництві став обов'язковим елементом і інструментом дослідження.<br />Вперше поняття риски як функціональна характеристика підприємництва було висунуте в XVII ст. французьким економістом шотландського походження Р.Кантільоном. Він розглядав підприємця як фігуру, що ухвалює рішення і що задовольняє свої інтереси в умовах невизначеності.<br />Прибули і втрати підприємця є следствия риски і невизначеності, супроводжуючим його рішення. Сам прибуток або дохід залежать від різниці між цілком певною закупівельною ціною чинників виробництва або товарів, і тією невизначеною ціною, по якій їх або результуючий продукт можна буде продати.<br />Підприємець постійно уловлює рух цін відповідно можливості прибули і тим самим служить суб'єктом процесу встановлення балансу між попитом і пропозицією на різних ринках.<br />Важливо підкреслити, що підприємець по Р.Кантільону - це будь-який індивід, що володіє передбаченням і бажанням узяти на себе ризик, спрямований в майбутнє, чиї дії характеризуються і надією отримати дохід, і готовність до втрат.<br />В цілому ж, по визнанню авторитетних економістів, робота Р.Кантільона вперше вивела підприємця в центр ринкової системи, фактично стала початком наукового підходу до підприємницької тематики, заклавши цілий ряд фундаментальних основ для подальших теоретичних досліджень в цьому напрямі.<br />Розвиток концепції риски - найважливішого елементу підприємницької функції - перш за все пов'язано з дослідженнями природи доходу підприємця. Послідовники Р.Кантільона в оцінці риски як істотної характеристики дотримувалися в принципі схожих поглядів, а саме: підприємницький дохід або його частина в тій або іншій формі є платою за ризик і якісно відрізняється від доходу (прибули) на авансований капітал і заробітної плати.<br />Представник німецької класичної школи XIX ст. Й. фон Тюнен, намагаючись визначити величину підприємницького доходу або &quot;виграшу&quot;, прямо пов'язував його появу з підприємницьким ризиком. При цьому початковою передумовою, вважав Тюнен, є та обставина, що &quot;... не існує такої страхової компанії, яка застрахує від будь-якого виду риски, пов'язаної з бізнесом. Завжди частину риски повинен брати на себе підприємець&quot;.<br />Виявлення доходу підприємця щодо теорії риски вперше, хоча і в неявній формі, вводить в економічний аналіз підприємницької функції поняття поставлених втрат або прибутків в результаті невикористання альтернативного курсу дій (opportunity costs). По Тюнену, очікування підприємця відображають свідомий вибір на користь невизначеної, чреватої ризиком втрат, ситуації. У разі несприятливої для нього ситуації він може втратити все на відміну від службовця. Таким чином, в описаній німецьким економістом ситуацією, виграш має як мінімум дорівнювати доходу службовця, проте підприємець ризикує, і чим більше цей ризик, тим більше має бути виграш в порівнянні з можливими втратами, тобто з мінімальним доходом.<br />У загальний дохід підприємця також складовою частиною входить, окрім винагороди за ризик, і винагороду за підприємницьке мистецтво. У основі цього доходу - діяльність підприємця як новатора. І як новатор-винахідник, підприємець винагороджується за цю функцію з суми економічного ефекту від вживаного їм даного удосконалення або винаходу. Таким чином, з'єднавши в особі підприємця виконання функцій несення риски і реалізації нововведень, Тюнен подолав відому однобічність поглядів основоположника теорії підприємництва Р.Кантільона (тільки несення риски).[3] <br />Ще один представник німецької класичної школи, Р. фон Мангольдт, опублікував в 1855 році роботу &quot;Дійсне призначення підприємця і дійсна природа підприємницького прибутку&quot;. У центр своїх теоретичних досліджень підприємництва він поставив несення риски як найважливішу ролеву функцію підприємця, проте, спробував детальніше розглянути її у виробничій плоскості. &quot;Те, що само по собі є невіддільним від поняття &quot;підприємець&quot;, полягає, з одного боку, у володінні ... контролем за проведеною продукцією, а з іншої - в перейнятті на себе відповідальності за будь-якого роду можливі збитки. Щодо теорії риски Мангольдт розділив поняття &quot;Виробництва на замовлення&quot; і &quot;виробництво на ринок&quot;. У виробництві на замовлення гарантований дохід, оскільки заздалегідь ясний замовник і визначена ціна, отже, ризик мінімальний або взагалі відсутній. У подібних ситуаціях фактично усувається невизначеність, супутня процесу між початком виробництва і продажем кінцевого продукту. У виробництві на ринок така невизначеність присутня, оскільки продукт призначений для продажу при невизначеному попиті і невідомій ціні.<br />Відносячи діяльність підприємця до &quot;виробництва для ринку&quot;, Мангольдт першим ставить питання про оцінку ступеня риски, яка несе підприємець. Для його оцінки він вводить в своє дослідження чинник часу. Чим більше відрізок часу, що відокремлює початок виробництва товару, і його продажем, тим більше невизначеність успіху, більше ризик можливих втрат для підприємця і відповідно більше очікувана винагорода. Підприємець бере на себе всю тяжкість рішень, пов'язаних з подоланням можливих коливань інвестицій і грошових надходжень в часі. Звідси, по Мангольдту, і практичний дозвіл економічній функції несення риски в ролевому призначенні підприємця ухвалювати рішення в невизначеному навколишньому середовищі. При цьому підприємець Мангольдта залишається в рамках пристосування до обставин, тобто пасивній або активній реакції на ситуацію, що змінюється не по його волю. Але разом з тим саме підприємець Мангольдта вперше отримує тимчасовий горизонт своєї діяльності, що заклало основи для подальших розробок питань підприємницької риски і відповідного підприємницького доходу.[4] <br />Якнайповніший розвиток чинник риски як найважливіша складова підприємницької функції отримала у американського економіста Френка Найта. Ф.Найт пов'язував появу підприємницького доходу не з будь-яким видом риски. Більш того, туманність і нечіткість попередніх досліджень риски в підприємницькій функції він вважав за наслідок відсутності чіткого розуміння істотних різних видів риски, не обов'язково відношуваних до підприємця.<br />Ризик, по Ф.Найту, є об'єктивною вірогідністю тієї або іншої події, і може бути виражений кількісно, зокрема, у вигляді математично імовірнісного розподілу доходів. Чим більше вірогідність стандартного відхилення від очікуваної величены при такому розподілі, тим менше ризик, і навпаки.<br />В той же час існує невизначеність, що означає, що очікуваний дохід в принципі може бути отриманий, проте вірогідність такої події не можна зміряти або прорахувати. До таких ситуацій Ф.Найт відносив, наприклад, неможливість передбачити поведінку або спрямованість споживчого попиту.<br />Ризик, зміряний імовірнісним розподілом, слід відносити до категорії страхованих заздалегідь. Саме ризик як такий враховується в первинних інвестиційних рішеннях і перетворюється, по словах Ф.Найта, в &quot;постійний елемент витрат&quot; у вигляді страховки. У такій якості ризик не може бути чинником невизначеності для підприємця і, відповідно, служити причиною його прибутку або втрат.<br />3.1. Джерела і види невизначеності. <br />Несподівані ситуації, що виникають в управлінській діяльності, достатньо часто вимагають термінових і часто неординарних дій, зв'язаних з ризиком. Проблеми, що з'явилися, і пов'язаний з їх рішенням ризик може мати явний і неявний характер. Все залежить від інформації, що поступає. У першому випадку вона визначеніша, в другому -слабо сигналізує про небезпеку, що насувається. Дуже важливо не ігнорувати сигнали, а підсилити спостереження за ходом подій. <br />Відомо, по критерію визначеності інформації розрізняють рішення, принятыевусловиях: <br />а) визначеності <br />б) вероятностнойопределенности (риски) <br />в) вусловиях невизначеності (ненадійності). <br />Якщо рішення ухвалюється в умовах визначеності (достовірності), то збільшується оперативність розробки, зменшуються витрати на вибір доцільного варіанту. Перевага подібної ситуації: всі змінні для розрахунків вводяться самим суб'єктом управління при одному і тому ж стані об'єктивних умов (об'єкту). <br />У практичній роботі нерідкі випадки відсутності повної визначеності ситуації. Тоді вичленяють її елементи із загального контексту по ступеню їх визначеності. Якщо рішення ухвалюється в умовах риски (вимірній невизначеності), то за допомогою введення імовірнісних оцінок невизначеність значною мірою зменшується. Коливання змінних, що характеризують стан об'єктивних умов, можуть бути передбачені. Ризик полягає в можливих помилках при оцінці ступеня вірогідності настання умов (подій). Тому покладаються не тільки на розрахунки, використовуються також досвід, інтуїція і мистецтво керівника. Ці якості особливо необхідні при розробці рішень в умовах невизначеності, коли встановити вірогідність настання подій і потенційних результатів&#160; неможливо. Відбувається це під впливом нових, складних&#160; чинників, врахувати які скрутно. <br />Поняття невизначеності<br />На додаток до ризику необхідно розглядати &quot;справжню&quot; невизначеність, в якій виявляється підприємницька функція і формується його дохід. Саме нестрахована невизначеність, що не враховується в очікуваннях інвесторів-власників капіталу, стає &quot;середовищем&quot; діяльності підприємця. Залишок доходу, який отримує підприємець, формується після задоволення всіх зобов'язань, у тому числі і по страхуванню риски. Розмір же цього залишку залежить частково і від підприємницьких здібностей, і уміння &quot;пройти&quot; крізь невизначеність, а також, і від характеру поєднання випадкових чинників з навколишніми економічними умовами. В результаті, &quot;тільки той ризик веде до підприємницького прибутку, який є унікальною невизначеністю, витікаючою з ухвалення кінцевої відповідальності, що за своєю природою не може ні страхуватися, ні капіталізуватися, ні компенсуватися платнею&quot;.<br />Невизначеність відносно майбутнього - невід'ємна межа кожного дня, і лише ті індивідууми, які мають з нею справу постійно в своїх економічних очікуваннях, є підприємцями. Р.Кантільон вважав, що функція підприємництва - діяти в невизначеності, в ній знаходити джерело задоволення своїх матеріальних потреб, і ця функція лягла в основу його концепції ринкової системи.<br />Саме таке трактування підприємця позначило напрям для дослідників, що розділяли точку зору Р.Кантільона на ризик як на найважливіший аспект підприємницької функції.<br />Мотивом особистої відповідальності за ухвалені рішення в умовах невизначеності відрізняються і дослідження Г.Шекла. Для нього характерний взагалі заперечення стан рівноваги, поза якою тільки і може існувати підприємець, і порушення якої є напрямом його діяльності. При цьому як найважливіші функції він виділяє перенесення невизначеності і ухвалення рішень. Останнє здійснюється на інтуїтивному або інстинктивному рівні з повною відповідальністю за нього. Невизначеність також є &quot;станом розуму&quot;, чимось суб'єктивним, проте, обмеженим можливостями як особистими, так і навколишнього середовища.<br />Дослідження Ф.Найтом природи підприємницького доходу лягли в основу сучасних точок зору на ризик і невизначеність. Його результати дають можливість оцінити межі між традиційним управлінням корпорацією і підприємництвом.<br />Суть і причини невизначеності і риски<br />Економічна діяльність реалізується в умовах неоднозначності протікання реальних соціально-економічних процесів, різноманіття можливих станів і ситуацій реалізації рішення, в якому в майбутньому може опинитися господарюючий суб'єкт. Ризик об'єктивно складає неминучий елемент ухвалення будь-якого господарського рішення внаслідок того, що невизначеність - неминуча характеристика умов господарювання. У момент ухвалення рішення не завжди неможливо отримати повні і точні знання про віддалене в часі середовище реалізації рішення, про тих, що всіх діють або потенційно можуть виявитися внутрішніх і зовнішніх чинниках. Об'єктивно існує і неусувна невизначеність, що має місце при ухваленні рішень, приводить до того, що ризик ніколи не буває нульовим. Наслідком цього є невпевненість в досяжності поставленої мети, і в результаті реалізації вибраного рішення намічена мета більшою чи меншою мірою не досягається.<br />Джерел невизначеності декілька, але, перш за все - це неповнота, недостатність наших знань про економічну сферу, навколишній світ. З подібного роду невизначеністю чоловік зіткнувся дуже давно, коли почав ухвалювати осмислені рішення. Непоінформованість про закони природи заважала виробничій діяльності, не дозволяла ефективно вести господарство.<br />Інше джерело невизначеності - це випадковість, те, що в схожих умовах відбувається неоднаково, що заздалегідь не можна передбачити. Спланувати кожен даний випадок неможливо. Вихід устаткування з ладу і раптова зміна попиту на продукцію, несподіваний зрив постачання сировини - все це прояв випадковості.<br />Є і третя причина невизначеності - протидія. Так, протидія може виявлятися у разі порушення договірних зобов'язань постачальниками, при невизначеності попиту на продукцію, труднощах її збуту.<br />Унаслідок цих причин і проводиться відмінність між ризиком і невизначеністю. Невизначеність означає недолік інформації про вірогідні майбутні події, ризик же означає ситуацію, в якій люди точно не знають, що трапиться, але представляють вірогідність кожного з можливих результатів. На відміну від невизначеності, ризик є вимірним величиною, його кількісною мірою може служити вірогідність сприятливого або несприятливого результату.<br />Для розуміння природи підприємницької риски фундаментальне значення має зв'язок риски і прибутку. Адам Сміт в &quot;Дослідженнях про природу і причини багатства народів&quot; писав, що досягнення навіть звичайної норми прибутку завжди пов'язане з великим або меншим ризиком.[6] Відомо, що отримання прибули підприємцеві не гарантовано, винагородою за витрачених їм час, зусилля і здібності можуть опинитися як прибуток, так і збитки.<br />Підприємець проявляє готовність йти на ризик в умовах невизначеності, оскільки разом з ризиком втрат існує можливість додаткових прибутків. Й. Шуймпетер в книзі &quot;Теорія економічного розвитку&quot; пише про те, що якщо ризики не враховуються в господарському плані, тоді вони стають джерелом, з одного боку, збитків, а з іншої - прибутків. Можна вибрати рішення, що містять менше риски, але при цьому менше буде і отримуваний прибуток. На рис.1 показана залежність риски і прибутку. Вищий ризик зв'язаний з імовірнісного витягання вищого доходу.</p> <p>Малюнок 1<br />З графіка видно, що нульовий ризик забезпечує найнижчий дохід (0; П0), а при найвищому ризику Р = Р2. прибуток має найбільш високе значення П = П2 (П2 &gt; П1&gt; П0). Звідси справедлива приказка: &quot;хто не ризикує, той не п'є шампанська&quot;. Іншими словами, для отримання економічного прибутку підприємець повинен усвідомлено піти на ухвалення ризикового рішення.<br />Можна з упевненістю сказати: невизначеність і ризик в підприємницькій діяльності грають дуже важливу роль, містячи в собі суперечність між планованим і дійсним, тобто джерело розвитку підприємницької ъдеятельности. Зовнішнє середовище включає об'єктивні економічні і соціально-політичні умови, в рамках яких фірма здійснює свою діяльність, і до динаміки яких вона вимушена пристосовуватися. Невизначеність ситуації зумовлюється тим, що вона залежить від безлічі змінних, контрагентів і осіб, поведінку яких не завжди можна передбачити з прийнятною точністю. Позначається також і відсутність чіткості у визначенні цілей, критеріїв і показників їх оцінки (зрушення в суспільних потребах і споживчому попиті, поява технічних і технологічних нововведень, зміна кон'юнктури ринку, непередбачувані природні явища).<br />Відношення до ризику у людей можна розділити на три групи: перевага риски, антипатія до ризику і нейтралітет до ризику. Оцінка риски і вибір рішення багато в чому залежать від людини, що його приймає. Одна і та ж ризикована ситуація характеризується різними підприємцями неоднаково, оскільки ризик сприймається суто індивідуально. Немало залежить від того, що візьме верх - передчуття успіху або невдачі. Підприємці, що мають нейтралітет до ризику, зазвичай консервативного типу, і уникають ризикованих рішень, пов'язаних з нововведеннями.<br />У ухваленні підприємцем рішення, пов'язаного з ризиком, важливу роль грає його інформованість, досвід, кваліфікація, ділові якості. Підприємець схильний до ризикованих рішень в тому випадку, якщо упевнений в професіоналізмі виконавців. Також готовність йти на ризик неабиякою мірою визначається дією результатів реалізації попередніх рішень, прийнятих в тих же умовах. Помилки, допущені раніше, в аналогічній ситуації, диктують вибір обережнішої стратегії. Принципове рішення про ухвалення ризикового проекту залежить для підприємця, що приймає це рішення, від його переваг між очікуваною прибутковістю (рентабельністю) засобів, що вкладаються в цей проект, і їх надійністю, яка у свою чергу розуміється як вірогідність отримання доходів з найменшим ступенем риски.<br />Вказані переваги підприємця зазвичай відбиваються в так званій карті його переваг між очікуваною комерційною ефективністю вкладених засобів, тобто прибутковістю, рентабельністю і їх ризиком. Ця карта припускає також облік декількох рівнів корисності для підприємця. <br />Криві на карті переваг мають позитивний нахил, оскільки з критеріїв, що зіставляються, один - позитивний, а інший - негативний. Зображені на малюнку криві носять назву &quot;Кривих рівних переваг&quot; або &quot;кривих байдужості&quot;, оскільки кожна з них відображає своїми крапками рівні умови ефективності і ризикованої рішення, що віддаються перевага для підприємця.<br />Прийнятних рівнів задоволеності (корисності) може бути декілька. На приведеному малюнку їх три, з них найбільш низький зі всіх прийнятних рівень F1 найбільш високий — F3 .Уровень F1 нижче, ніж рівень F2 оскільки при одній і тій же очікуваній прибутковості рішення в першому випадку (для F1) величина риски R3 більша, ніж ризик R1 в другому випадку (для F3). Поєднання ж очікуваної рентабельності рішення і його ризикованої, що відповідає одній з точок кривої рівних переваг для рівня F3, виявляється тоді за рахунок вищої очікуваної прибутковості вкладень в дане рішення (хоча і при більшому ризику) більш привабливим для підприємця, відповідає вищому рівню корисності для нього. Карта переваг підприємця має бути побудована для нього або ним самим, або за допомогою приватних експертів на основі обробки даних аналізу рішень, які приймалися раніше.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:18:00 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=31#p31 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=30#p30 <p>1. Еволюція світової фінансової системи. Значення Європейської валютної інтеграції в рамках міжнародної економіки, що перебуває під впливом тенденцій глобалізації.<br />Світова валютна система пройшла кілька етапів розвитку. ВИ залежності від того, який саме актив визнавався резервним, розрізняють золотомонетний стандарт, золотодевізний стандарт і девізний стандарт.<br />Золотомонетний стандарт в міжнародній валютній системі був започаткований в 1880 році. Золотомонетний обіг - це найстійкіша валютна система. У ній дійсні гроші, тобто золоті монети, злитки та коштовності, виконують всі функції грошей всередині країни і водночас є світовими грошима. позитивними рисами золотомонетного стандарту були повна конвертованість національних валют, стабільність покупної спроможності грошей, стабільність валютних курсів і світових цін.<br />на початку XX століття золотомонетний стандарт перестав відповідати масштабам господарських зв'язків через обмежену кількість золота, недостатню гнучкість валютної системи, стихійне регулювання її і невтручання держави в сферу валютних відносин. Тому після першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений золотодевізним стандартом, що було підтверджено угодою на Генуезькій конференції в 1922р. Суть цього стандарту полягає в тому що поряд з золотом функції світових грошей почали виконувати валюти окремих провідних країн світу. Він діяв протягом 1922-1976 pp.<br />В його розвитку прийнято розрізняти кілька етапів. Перший етап золотодевізного стандарту охоплював період після Генуезької конференції 1922р. до 1933р. і характеризувався золотозливковим стандартом. Суть його полягала в тому, що монети в обіг не випускалися, але центральні банки обмінювали за фіксованою державною ціною паперові банкноти на зливки стандартної ваги (приблизно 12,5 кг.). Золотозливковий стандарт встановлювався тільки для таких економічно розвинутих країн як Великобританія, Бельгія, Франція, Нідерланди.<br />Отже, основними рисами першого етапу золотодевізного стандарту були:<br />-використання в ролі платіжного засобу золота і девізів (іноземної валюти);<br />-відсутність загальновизнаної резервної валюти;<br />-збереження золотих паритетів валют і обміну валют на золото;<br />-встановлення режиму вільного коливання валютних курсів. <br />Другий етап золотодевізного стандарту охоплює 1933-1944рр.і характеризується такими рисами:<br />-припинення обігу золотих монет і перехід до використання всередині країни паперових грошей;<br />-припинення оберненості паперових грошей в золото всередині країни;<br />-застосування державного регулювання міжнародних валютних відносин;<br />-обмін центральними банками національних банкнот на ту іноземну валюту (девіз), яка залишалася розмінною.<br />Проте під впливом кризових явищ в економіці виникла потреба вдосконалення світової валютної системи. Реалізація цієї потреби означала перехід до третього етапу золотодевізного стандарту. Третій етап золотодевізного стандарту охоплює 1944 -1976 pp. Організаційно він був оформлений на міжнародній фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 p. Відтоді існуючу валютну систему почали називати &quot;Бреттон-Вудською валютною системою&quot;. '<br />Основними елементами Бреттон-Вудської валютної системи були:<br />запровадження уніфікованої системи валютних курсів у відповідності з встановленим паритетом, тобто офіційно зафіксованим курсом валюти до золота або іншої валюти;<br />встановлення паритету валют до золота прямо або опосередковано через золотий зміст американського долара, зафіксований на 1 липня 1944 р. в розмірі 0,88571 г чистого золота за 1 долар, або 35 доларів за тройську унцію (31,1 г чистого золота);<br />забезпечення конвертованості двох резервних валют (долара США і фунта-стерлінгів) в золото за офіційним курсом;<br />підтримання ринкового валютного курсу всіх валют в межах 1% відхилення в будь-який бік від паритету.<br />Однак система фіксованих курсів з часом перестала відповідати потребам розвитку міжнародної економіки. Тому головні промислові країни в 1968 р. розділили офіційний та приватний ринки золота, а влітку 1971р. США офіційно припинили конвертувати долари в золото за офіційним курсом. В грудні того ж року було запроваджено плаваючі курси валют. А це означало, що Бреттон-Вудська валютна система почала відмирати. І цей процес визнала Міжнародна конференція, що відбулася в 1976р. в столиці Ямайки - Кінгстоні. Вона визначила нові принципи регулювання світової валютної системи, тобто започаткувала так звану Ямайську валютну систему, яка означала перехід до девізного стандарту.<br />Девізний стандарт (паперово-валютний стандарт) лежить в основі сучасної валютної системи. Основні її риси такі:<br />-вільний вибір країною системи валютного курсу - фіксованого або плаваючого, встановленого в односторонньому порядку чи на основі багатосторонніх угод;<br />-наділення МВФ правом здійснювати жорсткий нагляд за розвитком валютних курсів і угодами про їх встановлення;<br />-відміна золотодевізного стандарту і введення стандарту СДР-спеціальних прав запозичення;<br />-відміна офіційної ціни золота, і воно перестало виконувати роль офіційного засобу платежу між МВФ і його членами, тобто замість принципу обміну валюти на золото по схемі<br />&quot;національна валюта - СДР&quot; і навпаки. Золото перестало виконувати роль грошей і перетворилося у звичайний товар, який вільно купується і продається за цінами, що складаються під впливом попиту і пропозиції.<br />Система девізного стандарту має певні недоліки, серед яких найбільш істотні такі:<br />-СДР не має зв'язку з золотом і використовується тільки як рахункова одиниця, тобто виступає світовою валютою номінально, а не реально. Тим більше, що до курсу СДР прив'язані тільки вісім валют країн світової співдружності, тоді як до долара США прив'язані валюти майже 40 країн;<br />-золото продовжує впливати на курси валют і є основним резервним активом.<br />В рамках Ямайської валютної системи діють регіональні валютні системи, в тому числі і Європейська валютна система, рішення про створення якої було прийнято в 1979р. Європейська валютна система становить собою договірно-правову форму організації валютних відносин між країнами ЄС, кінцевою метою якої є перехід до єдиної грошової політики, створення єдиного центрального банку і введення єдиної валюти.<br />В становленні Європейської валютної системи прийнято виділяти три етапи. Перший етап започатковано в липні 1990 року. Він характеризувався повним зняттям обмежень на рух капіталу між країнами ЄС і поступовим зближенням головних макроекономічних показників їх економік. Він тривав до листопада 1993р.<br />Другий етап становлення Європейської валютної системи охоплює листопад 1993-1999рр. Його започатковано Маастріхтською , угодою (від міста Маастріхт в Голландії) про Європейський Союз. На цьому етапі з метою зближення національних господарств в галузі державних фінансів, довгострокових ставок і валютних курсів до країн, які претендують на участь в валютному союзі, були висунуті такі вимоги:<br />їх бюджетний дефіцит не повинен перевищувати 3% ВВП, а загальний урядовий борг - 60% ВВП;<br />інфляція споживчих цін не повинна перевищувати інфляцію в трьох країнах-учасницях з найнижчою інфляцією більш ніж на 1,5 процентних пункти;<br />процентні ставки по довгострокових боргових цінних паперах уряду не повинні перевищувати більш ніж на 2 процентних пункти такі ставки в трьох країнах - членах з найнижчою інфляцією;<br />коливання курсів національних валют не повинне бути більше ніж встановлене для Європейської валютної системи протягом двох років перед приєднанням до валютного союзу.<br />Третій етап становлення Європейської валютної системи розпочався з 1999 року і його головним завданням є перехід до єдиної валюти - евро. Цей перехід планується здійснювати поступово шляхом реалізації цілого комплексу заходів валютно-фінансового характеру. За здійснюваними заходами третій етап умовно можна поділити на три стадії. Перша - розпочавшись з моменту визначення учасників валютного союзу, буде тривати до взаємної фіксації їх валютних курсів. На цій стадії: 1) ліквідуються всі існуючі механізми валютної системи в тому числі і розрахункова валютна одиниця екю; 2) повноваження грошової політики передаються Європейській системі центральних банків, головну роль в якій відіграватиме Європейський центральний банк; 3) в результаті цих дій появиться можливість здійснювати повністю координовану грошову політику, яка призведе до припинення коливання курсів національних валют відносно один до одного; 4) євро буде використовуватися лише як безготівкова валюта, і фінансова підтримка з метою забезпечення стабільності курсів національних валют буде здійснюватися в євро.<br />Друга стадія триватиме з моменту фіксації валютних курсів і до зняття з обігу національних валют. Третя стадія, за розрахунками країн-учасниць, розпочнеться не пізніше 1 січня 2002 року. її результатом буде випуск в готівковий обіг євро у вигляді банкнот і монет. Реалізація завдань третьої стадії буде означати утвердження якісно нового рівня валютно-фінансової інтеграції країн ЄС.<br />Введення єдиної валюти принесе країнам-учасницям валютного союзу певний виграш, оскільки, по-перше, дозволить щороку економити до 26 млрд. доларів тільки на витратах по обміну валюти; по-друге, позбавить валютного ризику інвесторів і цим самим сприятиме надходженню нових інвестицій та зростанню темпів економічного зростання; по-третє, захистить економіку країн ЄС від руйнівних наслідків потенційно можливих зовнішніх потрясінь. Таким чином, створення єдиної грошової системи зробило Європейський валютний союз – найбільшим у світі єдиним ринком, який зараз динамічно розвивається та вдосконалює власну інфраструктуру з огляду на ситуацію викликану старінням населення в Європі, а також великою кількістю соціальних програм і гарантій. <br />Європейський валютний союз – це друга в світі економічна система за розміром ВВП та досить відкрита економічна спільнота.<br />2. Досвід фінансово-економічного співробітництва країн Західної Європи до моменту підписання Римського договору.<br />Історія створення валютних союзів у Європі почалася набагато раніше за виникнення ідеї створення Європейського валютного союзу (ЄВС). Перші спроби європейських країн об'єднати свої валютні системи були ще в XVII-XVIII ст., коли в Європі укладалися численні конвенції німецьких держав (1753, 1836-1838 pp.).<br />Бурхливий розвиток капіталізму й інтернаціоналізація господарської діяльності наприкінці XIX — на початку XX ст. викликали появу численних європейських монетних і валютних союзів.<br />Першим з'явився Австро-німець-кий валютний союз (1857-1866 pp.), створений на основі договору між Австрією і членами німецького митного союзу щодо постійного обмінного курсу валют і загальної одиниці обліку. Національні валюти країн при цьому не заміщувались єдиною грошовою одиницею. Не існувало також наднаціонального органу прийняття рішень і врегулювання спорів. Союз мав формальний характер, оскільки не сприяв реальній інтеграції грошових і банківських систем. Причиною розпаду об'єднання стала війна між Австрією і Пруссією 1866 р.<br />Другою спробою створення валютного союзу в Європі був Латинський монетний союз (1865—1878 pp.). Його ініціатором була Франція, яка і відігравала в ньому домінуючу роль. Усі інші члени союзу — Бельгія, Італія, Швейцарія — прийняли французький біметалевий стандарт з фіксованим співвідношенням срібла і золота. Об'єднання валютних систем країн передбачало розробку єдиного стандарту карбування монет і прийняття до сплати на території союзу будь-яких грошових знаків країн-членів. Емісія грошей відбувалась пропорційно до чисельності населення кожної з країн.<br />Причинами, які призвели до розпаду союзу, стали використання банкнот, обіг яких не був передбачений в угоді, а також тимчасове падіння вартості срібла щодо золота. В 1878 р. союз припинив карбування срібних монет, що фактично поклало кінець його існуванню.<br />Скандинавський монетний союз (1875-1917 pp.) був укладений між Данією, Норвегією і Швецією. Він базувався на запровадженні єдиної грошової одиниці — золотої крони, а також карбуванні золотих і срібних монет стандартної маси і проби. В союзному договорі не було обумовлено функціонування банкнот, але невдовзі центральні банки почали приймати банкноти один одного і пересилати їх для кредитування поточного балансу.<br />Досягненнями союзу стали економія на операціях із золотом і створення ефективного міжнародного клірингового механізму.<br />Однак Перша світова війна спричинила економічний і фінансовий розлад Скандинавських країн. Незбігання структурних цін поряд зі значним припливом золота, яке стало єдиним засобом розрахунків між країнами-члєнами, призвело в 1917 р. до краху союзу.<br />Бельгійсько-люксембурзький економічний союз був заснований у 1921 р. і проіснував понад 70 років, аж до створення ЄВС. На початку існування союзу люксембурзький франк був прив'язаний до бельгійського у співвідношенні 1:1. З 1981 р. до угоди між Бельгією і Люксембургом були внесені доповнення, згідно з якими бельгійські монети і банкноти приймались як засіб платежу в Люксембурзі, проте люксембурзькі монети і банкноти не вважались законним платіжним засобом у Бельгії, хоча могли еквівалентно обмінюватись на бельгійські. Люксембурзький і бельгійський франк мали однакову вартість щодо інших валют, а курсова політика країн — учасниць союзу щодо валют третіх країн розроблялась на основі взаємної домовленості.<br />Шлях до створення Європейського валютного союзу і запровадження єдиної грошової одиниці евро був складним і тривалим.<br />Початком західноєвропейської валютної інтеграції вважається вересень 1950 р. — дата створення Європейського платіжного союзу (ЄПС) (European Payments Union, EPU), який був розпущений наприкінці 1958 р. До складу союзу входили 17 країн Західної Європи. Валютою ЄПС була міжнародна розрахункова валютна одиниця — єпуніт (європейська платіжна одиниця), яка дорівнювала золотому вмісту долара США на той період — 0,888671 г чистого золота. Функціями ЄПС були щомісячний багатосторонній залік платежів країн-учасниць (багатосторонній кліринг) і кредитування боржників за рахунок країн з активним сальдо платіжного балансу. Міждержавні суперечності і вичерпання джерел кредитування призвели до реорганізації ЄПС у Європейську валютну угоду.<br />У серпні 1955 р. було підписано Європейську валютну угоду (European Monetary Agreement, EM А). В її рамках зберігався механізм взаємних розрахунків країн — учасниць ЄПС, але на змінних умовах. Угода втратила свою силу в 1972 р. із запровадженням конвертованості валют.<br />У березні 1957 р. було підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) між Бельгії, Франції, Голландії, Люксембургу, Німеччини та Італії Цей договір став основою для тривалого процесу економічної інтеграції Європи.<br />3. Римський договір про фінансові цілі Європейського економічного співтовариства. Європейські фінанси з 60-ті pp. 20-го століття.<br />25 березня 1957 р. Бельгії, Франції, Голландії, Люксембургу, Німеччини та Італії підписали в Римі договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства (Римський договір). Цей договір став основою для тривалого процесу економічної інтеграції Європи.<br />Римський договір не містив положень про валютну інтеграцію. Його положення стосувалися лише реалізації цілей держав-членів, а не цілей Співтовариства. Кожен член Співтовариства проводить таку економічну політику, яка є необхідною для забезпечення рівноваги його платіжного балансу, а також зміцнення довіри до його валюти, не забуваючи при цьому про забезпечення високого рівня зайнятості та стабільності цін. Для полегшення реалізації вищезгаданих цілей члени Співтовариства координують свою економічну політику та організовують співпрацю між відповідними відділами своїх адміністрацій та центральних банків. Кожен член Співтовариства зобов'язується також дозволити проводити платежі, пов'язані з обміном товарів та послуг, рухом капіталів та платежів, у валюті тієї держави, у якій мешкає платник чи одержувач, до тієї міри, до якої Договором є лібералізований рух товарів, послуг, капіталів та осіб між державами-членами Співтовариства. Отже, Римський договір передбачав лише такий рівень лібералізації руху капіталів, який був необхідний для функціонування спільного ринку. Щодо валютної політики, то Договір зобов'язував держав-членів трактувати ведені ними політики валютних курсів як справу, що цікавить всіх членів Співтовариства.<br />Детальна регуляція валютної сфери на рівні Співтовариства не була необхідною, оскільки заснована на доларі Бреттон-Вудська валютна система, до якої належали і країни Співтовариства, працювала добре і без серйозних недоліків. Це була система фіксованих валютних курсів, з періодичним пристосуванням. У рамках ЄЕС координацією грошової політики та співпрацею у монетарній сфері займалися: Валютний комітет, створений у 1958 р., а також Комітет голів центральних банків, який було створено у 1964 р.. Це був т.зв. координаційний підхід, який став вихідним пунктом для вироблення концепції Економічного та Валютного Союзу.<br />У грудні 1969 р. на саміті в Гаазі було прийняте рішення про створення в Європі економічного і валютного союзу. Розробку плану створення союзу було доручено комітету на чолі з президентом Ради міністрів Люксембургу і міністром фінансів П. Вернером.<br />У травні 1971 р. було затверджено &quot;план Вернера&quot;, який передбачав створення економічного і валютного союзу в Європі за 10 років у три етапи. Згідно з планом, мала бути досягнута повна свобода переміщення грошей і капіталу всередині ЄЕС, запроваджена конвертованість валют і фіксація обмінних курсів, об'єднання валютних резервів країн-членів і навіть заміщення їхніх національних валют єдиною грошовою одиницею.<br />У серпні 1971 р. за рішенням США було припинено обмін доларів на золото для офіційних монетарних органів інших країн, що скасувало останню форму конвертації валют у золото.<br />У грудні 1971 р. у Смітсонівському інституті у Вашингтоні була прийнята міжнародна Угода про врегулювання валютних курсів, у результаті чого долар США був знецінений на 8 %, а через рік — на 10 %, що призвело до краху Бреттон-Вудської системи й унеможливило початок реалізації &quot;плану Вернера&quot;.<br />Березень 1972 р. — запровадження &quot;європейської валютної змії&quot; {Currency Snake) — режиму узгодженого коливання західноєвропейських валют щодо долара США у чітко визначених межах (±2,25 %).<br />У 1973 р. було засновано Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) {European Monetary Cooperation Fund, EMCF), який проіснував до 1993 p. Його основне завдання полягало в регулюванні регіональної міждержавної валютної взаємодії країн — членів ЄЕС і наданні кредитів для покриття дефіциту платіжних балансів і розрахунків щодо регулювання валютного курсу. Діяльність фонду не була ефективною, внаслідок чого країни припинили запозичення єврокредитів.<br />У 1975 р. створення валютного союзу було проголошено довгостроковою метою ЄЕС.<br />У листопаді 1977 р. було констатовано застій у процесі створення економічного і валютного союзу внаслідок нафтової кризи і девальвації долара США, погіршення економічної ситуації в західноєвропейських країнах, політичних розбіжностей.<br />У березні 1979 р. почала функціонувати Європейська валютна система, ініціаторами якої стали французький президент Ж. д'Естен і німецький канцлер X. Шмідт. Водночас виникла нова європейська валюта — ЕКЮ (European Currency Unit, ECU), що базувалась на &quot;кошику&quot; (наборі) валют країн — членів ЄЕС.<br />У 1985 р. набув чинності Акт про Єдину Європу, спрямований на усунення будь-яких нетарифних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, робочої сили, послуг і капіталу. Реалізації цієї програми завдали шкоди коливання обмінних курсів та великі операційні витрати при обміні валют, і вкотре постало питання про необхідність створення у Європі валютного союзу.<br />У червні 1989 р. у Мадриді на засіданні Ради Європи було ухвалено &quot;план Делора&quot;, що передбачав створення економічного і валютного союзу, або Європейського валютного союзу (ЄВС), у три етапи. Встановлювалися такі терміни етапів: І- 1 липня 1990 р. - 31 грудня 1993 р. II- 1 січня 1994 р. - 31 грудня 1998 р.<br />III - 1 січня 1999 р. - 2002 рік.<br />Комітет Ж. Делора запропонував також:<br />• цілковиту лібералізацію руху капіталів;<br />• повну інтеграцію фінансових ринків;<br />• повне і незворотне конвертування всіх валют на базі фіксованих валютних паритетів.<br />З 1 липня 1990 р. розпочалася реалізація першого етапу &quot;плану Делора&quot; на основі лібералізації руху капіталів, а також подальшого зближення національних центральних банків країн — учасниць майбутнього союзу і синхронізація їхньої економічної, фінансової і грошової політики.<br />7 лютого 1992 р. Маастрихтський договір був підписаний і набув чинності у листопаді 1993 р. Маастрихтським договором були визначені такі основні аспекти:<br />• правова база економічного і валютного союзу та майбутньої єдиної валюти;<br />• інституціональна структура ЄВС;<br />• остаточний графік переходу до ЄВС;<br />• критерії конвергенції країн — членів ЄЕС до економічного і валютного союзу;<br />• пріоритети кредитно-грошової політики ЄВС. Європейське економічне співтовариство 1 січня 1994 р. було<br />перетворено на Європейський Союз (ЄС) {European Union, EU).<br />1 липня 1998 р. вважається датою створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) (European Central Bank, ЕСВ) і Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) (European System of Central Banks, ESCB).<br />З 1 січня 1999 р. почався третій етап валютної інтеграції в межах ЄС і була запроваджена єдина європейська валюта евро.<br />4. Проблеми європейських фінансів у 70-80-ті pp. 20-го століття. Створення Європейської Валютної Системи.<br />Історики характеризують європейську інтеграці. 70-х словами «євросклероз» або «європесимізм»<br />Економічна криза 1970-их рр. (зростання безробіття та інфляції) негативно вплинула на функціонування тогочасної міжнародної валютної системи (ревальвація німецької марки, девальвація французького франка). Виникла необхідність захистити від регресу досягнуту економічну інтеграцію і розвиток торгівлі між країнами Співтовариства. Держави-члени вирішили розпочати підготовку до тіснішої економічної інтеграції та утворення єдиного економічного та валютного простору. <br />У 1969 р., на самміті в Гаазі, глави держав та урядів країн ЄЕС прийняли рішення про створення Економічного та Валютного Союзу (ЕВС). Створення такого Союзу мало зміцнити позиції Співтовариства у світі, а також вплинути на зростання добробуту у державах-членах. Було створено групу експертів, котрі в рамках Комітету Вернера підготували доповідь про поступову реалізацію ЕВС. Доповідь Вернера, що визначала форму Союзу, була прийнята Європейською Радою у 1971 р.. Згідно з доповіддю він мав бути створений у три етапи, до 1980 р. Суттю цього плану була координація економічної політики, яка мала створити основи для валютної інтеграції.<br />Згідно плану Вернера, процес валютної інтеграції розвивався по наступних напрямах:<br />- міжурядові консультації в цілях координації валютно-економічної політики;<br />- сумісне плавання курсів валют ЄЕС ( &quot;Європейська валютна змія&quot;);<br />- валютна інтервенція не тільки в доларах, але і в європейських валютах (з 1972г.), щоб зменшити залежність від американської валюти;<br />- формування системи міждержавних взаємних кредитів в цілях покриття тимчасових дефіцитів платіжних балансів і здійснення розрахунків між банками;<br />- створення бюджету ЄЕС, який значною мірою використовується для валютний-фінансового регулювання аграрного &quot;Спільного ринку&quot;;<br />- встановлення до 1996/ р. системи &quot;зелених курсів&quot; фіксованих, але періодично змінних в області ціноутворення і розрахунків при торгівлі сільськогосподарськими товарами<br />- введення системи компенсаційних валютних сум -налогов і субсидій у формі надбавки або знижки до єдиної ціни на аграрні товари, які до введення ЕКЮ встановлювалися в с/х розрахункових одиницях, рівних долару і перераховуваних в нац. валюту по&quot;зеленому курсу&quot;;<br />- установа міждержавних валютний-кредитних інститутів : Європейського інвестиційного банку, Європейського фонду розвитку, Європейського фонду валютної співпраці і ін.;<br /> Проте, економічні труднощі у державах-членах (розвал Бреттон-Вудської валютної системи, коливання курсу долара, нафтовий шок, часті зміни курсів валют) спричинили сповільнення процесу економічної та валютної інтеграції. Єдиним результатом тогочасних прагнень до валютної інтеграції була &quot;валютна змія&quot;, тобто механізм, що обмежував коливання ринкових курсів валют країн Співтовариства між собою до 2,25 %. Коли зміна курсу даної валюти відносно валют інших держав-членів перевищувала допустиму межу, центральні банки повинні були здійснювати інтервенції на валютних ринках, щоб повернути курс на попередню позицію.<br /> Протягом 1968-1972 років посилились інфляційні розбіжності між країнами-учасницями ЄЕС. <br />Монетарна стабільність була одним із вирішальних аспектів ССП. Її здійснення вимагало наявності міри, загальної для різних валют, як для підтримки установчих цін у національній валюті, так і для функціонування механізму &quot;імпортні компенсаційні збори/експортні субсидії&quot; в зовнішній торгівлі Співтовариства.<br />&#160; Ці вимоги визначили створення в 1962 р. Європейської розрахункової одиниці - валютного стандарту, еквівалентного золотому паритетові США, зареєстрованого МВФ (888 мг золота). <br />&#160; Будь-яка зміна паритетів серйозно порушувала цінову систему ССП, оскільки змінювалася вартість Розрахункових одиниць по відношенню до національних валют. <br />&#160; Після девальвації франка в серпні 1969 р. вартість Розрахункових одиниць зросла з 4,93 до 5,55 франків. За цих умов Франція запропонувала запровадити систему Валютних компенсаційних сум (ВКС). Французький сільськогосподарський експорт до країн-учасниць Спільного ринку підлягав негативним ВКС на рівні 12,5%, тоді як французькі імпортери сільськогосподарської продукції з ЄЕС отримували відповідні субсидії. Фінансові витрати, пов'язані з ВКС, ніс французький уряд. <br />&#160; Не бажаючи відобразити девальвацію франка на сільськогосподарських цінах, Франція встановила подвійний обмінний курс:<br />• нормальний обмінний курс - використовувався для всіх міжнародних несільськогосподарських торгівельних операцій і встановлювався відповідно вартості франка після девальвації: 1 долар=5,55 франка=1 Розрахункова одиниця;<br />• спеціальний обмінний курс, або &quot;зелений курс&quot; - використовувався для сільськогосподарських товарів і відповідав вартості франка до девальвації: 1 долар=4,93 франка=1 Розрахункова одиниця.<br />&#160; Різниця між обома курсами становила ВКС, застосування яких дозволяло відновити єдність внутрішнього ринку Співтовариства.<br />&#160; Негативні ВКС були відмінені через два роки, коли французькі ціни досягли європейського рівня внаслідок швидших темпів інфляції.<br />&#160; Німеччина встановила позитивні ВКС - субсидії в розмірі 9,3% на німецький сільськогосподарський експорт, а також імпортні компенсаційні збори на сільськогосподарські товари - 9,3%.<br />&#160; Застосування режиму ВКС викривлювало конкуренцію, а також викликало технічні й адміністративні труднощі, які ускладнювали нормальний процес збуту сільськогосподарської продукції всередині та поза межами. Співтовариства.<br />ДЕВАЛЬВАЦІЯ ----------------&#9658; зростання національних сільськогосподарських цін<br />застосування ВКС негативних = експортні компенсаційні збори й субсидування імпорту<br />РЕВАЛЬВАЦІЯ ----------------&#9658; пониження національних сільськогосподарських цін<br />застосування ВКС позитивних = субсидування експорту й імпортні компенсаційні збори<br />12 лютого 1969 р. віце-президент євро комісії Раймонд Барр у своєму «Меморандумі комісії» визначив засоби монет. стаб-ціїї в Європі.<br />Всі рішення нац.. урядів з питань ек. поточ. політики мали підлягати поперед. консультації з партнерами.<br />Програмувалась ек. політика 1971-75рр. і урахув. зрост ВНП, рівня інфляції і безробіття ПБ, що у свою чергу передбачало гармонізацію нац.. валют. і бюджет .політик.<br />17 липня 1969р. Рада Мін-в схвалила «Меморандум Барра». Також отримав схвалення Голова держав, країн-членів ЄЕС під час Гаазського саміту (1-2 грудня 1969р.).<br />Оскільки для інтервенцій на валютних ринках з метою утримання бажаного курсу валюти потрібні були значні кошти, у 1973 році країни ЄЕС створили Європейський Фонд Валютної Співпраці (ЄФВС). Метою цього Фонду було надання національним центральним банкам кредитів для інтервенцій, а також координація політики, яку проводили центральні банки держав-членів. ЄФВС існував до кінця 1993 р., тобто до утворення Європейського Валютного Інституту. <br />Створена система функціонувала, на жаль, далеко не ідеально (часті зміни центральних курсів), тому необхідність стабілізації курсів валют у рамках економічної інтеграції наштовхнула на пошуки нових розв'язків.<br />5. Питання валютного союзу у Маастрихтському договорі.<br />Створення єдиного внутрішнього ринку було лише необхідним етапом на шляху до досягнення вищого рівня інтеграції - Європейського Союзу (ЄС). Європейський Союз був створений договором, підписаним 07.02.1992 року у Маастрихті. Положення Договору щодо наступних кроків на шляху до економічної та валютної інтеграції охоплюють ті заходи, які у Доповіді Делора були названі другим та третім етапами створення ЕВС. Згідно з Договором, Економічний та Валютний Союз означає остаточну фіксацію курсів валют держав-членів між собою та запровадження спільної валютної одиниці, а також вироблення і проведення спільної монетарної та фіскальної політики, метою яких є стабілізація цін.<br />Положеннями Маастрихтського договору визначено: <br />критерії, які повинні виконати держави-члени ЄС для входження до ЕВС, <br />реалізацію національних фіскальних політик, <br />принципи роботи Європейського Центрального Банку, <br />графік створення ЕВС, <br />процедури прийняття рішень інституціями Співтовариства . <br />Договір не передбачав проведення спільної економічної політики. Проте, держави-члени ЄС зобов'язалися визнати реалізацію економічної політики предметом спільного зацікавлення і координації.<br />Відповідно до положень Договору Рада ЄС готує проект загальних принципів проведення економічної політики державами-членами та Співтовариством, а також складає звіти Європейській Раді. Європейська Рада, діючи на основі звіту Ради ЄС, схвалює загальні принципи проведення економічної політики. Для забезпечення координації економічних політик і зближення економічних результатів держав-членів, Рада ЄС, на підставі звітів, складених Комісією, здійснює моніторинг економічного розвитку кожної держави-члена та Співтовариства в цілому, а також слідкує за відповідністю їх економічних політик загальним принципам проведення економічної політики, затвердженим Європейською Радою. Рада ЄС, діючи за дорученням Комісії, може скеровувати рекомендації окремим країнам, політика яких не відповідає визначеним Європейською Радою загальним принципам або становить загрозу функціонуванню Економічного та Валютного Союзу. Рада ЄС може також прийняти рішення про оприлюднення своїх рекомендацій.<br />Багато місця у Договорі присвячено бюджетній політиці. Європейському Центральному Банку та національним центральним банкам забороняється кредитувати інституції чи органи Співтовариства, органи центральної, регіональної, місцевої чи іншої влади, державні організації чи підприємства держав-членів. Це означає, що Європейський Центральний Банк та центральні банки окремих держав-членів не можуть фінансувати дефіцит бюджету ЄС, а також дефіцити національних бюджетів. Держави-члени ЄС зобов'язалися також уникати надмірного дефіциту національних бюджетів. Протоколом до Договору Критерії приєднання до ЄВС:<br />• цінова стабільність — рівень інфляції в країні-кандидаті не повинен перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень інфляції в трьох країнах ЄС з найменшими інфляційними показниками;<br />• стабільність державних фінансів — річний дефіцит державного бюджету не може перевищувати 3 % валового внутрішнього продукту. Рівень державного боргу не перевищує 60 % річного ВВП;<br />• рівень процентних ставок за довгостроковими кредитами не повинен перевищувати 2 % рівня, що існує в трьох країнах ЄС з найкращими результатами;<br />• обмінний курс валют не повинен виходити за межі встановленого в ЄС діапазону коливань обмінних курсів. Девальвації забороняються щонайменше протягом двох років.<br />Якщо держава-член не виконує обох критеріїв чи лише одного з них, то Комісія готує з цього питання звіт. У цьому звіті Комісія бере до уваги всі істотні чинники, включно зі середньостроковим економічно-бюджетним становищем держави-члена. Комісія висловлює свою думку Раді ЄС, яка після ознайомлення зі звітом приймає рішення про те, чи є дефіцит надмірним.<br />У ситуації, коли економічна політика даної держави-члена не відповідає загальним принципам або дефіцит та державний борг визнаються надмірними, Рада ЄС дає даній державі рекомендації, метою яких є виправлення ситуації у визначений термін. Якщо країна не виконує рекомендацій, то Рада ЄС, за дорученням Комісії, може оприлюднити ці рекомендації, а коли і це не допоможе, то вжити один із наступних заходів:<br />вимагати від країни публікації додаткової інформації, визначеної Радою ЄС, перед емісією облігацій та цінних паперів, <br />звернутися до Європейського Інвестиційного Банку з вимогою переглянути політику кредитування цієї країни, <br />вимагати від даної держави складення безвідсоткової застави відповідного розміру на користь Співтовариства, до часу, коли Співтовариство не вирішить, що надмірний дефіцит ліквідовано, <br />накласти штраф відповідної величини. <br />Якщо Рада ЄС оприлюднить свої рекомендації, то відразу після помітного покращення ситуації вона робить заяву про те, що надмірний дефіцит у даній державі було ліквідовано.<br />Слід також зауважити, що ЄС не відповідає за зобов'язання органів центральної, регіональної, місцевої та іншої влади, державних організацій чи підприємств жодної з держав-членів, що має запобігти необхідності відповідальності всіх членів Союзу за можливу неплатоспроможність якоїсь держави-члена.<br />Запроваджені принципи та обмеження необхідні для успішної антиінфляційної грошової політики на рівні Валютного Союзу, тому що за спільної валюти наслідки бюджетного дефіциту однієї чи кількох країн були би відчутними в цілому Союзі.<br />6. Передумови і проблеми введення єдиної європейської валюти. <br />Ідея переходу країн Європи до єдиної валюти бере свій початок на межі<br />60-70-х років ХХ ст., коли було зроблено першу спробу створити<br />європейську валютну систему. У другій половині 60-х років існуюча на той<br />час Бреттон-Вудська система зазнала проблем. Інфляція 60-70-х років, частково спричинена великими витратами на фінансування В'єтнамської війни, поступово набирала темпів. Ревальвація німецької марки та девальвація французького франка загрожували валютній стабільності інших держав Європи. За таких умов спеціальному комітетові було доручено розробити програму створення Європейського Валютного Союзу (ЄВС). Це був перший серйозний виклик європейської спільноти Бреттон-Вудській системі, в якій головним гравцем були Сполучені Штати Америки. Вінцем двох років плідної роботи стало затвердження 22 березня 1971 року<br />Радою міністрів Європейського співтовариства &quot;плану Вернера&quot; — проекту,<br />спрямованого на створення валютного союзу протягом 10 років.</p> <p>&quot;План Вернера&quot; передбачав: повну мобільність капіталу; створення єдиної бюджетної системи; заснування загального центру для розв'язання валютно-фінансових питань,<br />а в перспективі — введення європейської валюти і об'єднання центральних<br />банків ЄС з метою гармонізації грошово-кредитної та валютної політики. Значні економічні труднощі того часу в державах-членах (руйнація<br />Бреттон-Вудської валютної системи, коливання курсу долара, нафтовий шок,<br />часті зміни курсів валют) спричинили уповільнення процесу економічної та<br />валютної інтеграції. Єдиним результатом тогочасного прагнення валютної інтеграції була &quot;валютна змія&quot;, тобто механізм, що обмежував коливання ринкових курсів<br />валют країн Співтовариства між собою до 2,25 %. Коли зміна курсу даної<br />валюти відносно валют інших держав-членів перевищувала допустиму межу,<br />центральні банки повинні були здійснювати інтервенції (збільшувати<br />пропозицію національної валюти на валютному ринку), щоб повернути курс<br />на попередню позицію. У 1973 році країни ЄЕС створили Європейський Фонд Валютної Співпраці (ЄФВС). Метою цього Фонду було надання національним центральним банкам кредитів для інтервенцій, а також координація політики, яку проводили центральні банки держав-членів. ЄФВС існував до кінця 1993 р., тобто до утворення Європейського Валютного Інституту. Створена система функціонувала, на жаль, зовсім не ідеально (часті зміни центральних курсів), тому необхідніст стабілізації курсів валют у рамках економічної інтеграції наштовхнула на пошуки нових ідей.<br />7. Економічний і валютний союз (ЕВС) та інші країни Європейського Союзу, що не увійшли в зону євро (Великобританія, Данія, Швеція).<br />Початком інтеграційних процесів у Європі вважається створення шістьма країнами в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке згодом поступово розширювалося і перетворилося на Європейський Союз (ЄС), до складу якого до 1 травня 2004 р. входило 15 європейських держав (Австрія,&#160; Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). 1 травня 2004 року до ЄС приєдналися ще 10 країн (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чехія). До початку дев’яностих років держави ЄС створили „Спільний ринок”, у рамках якого забезпечується вільне пересування товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів. Тобто валютному союзу передував митний союз – були відмінені митні збори та обмеження щодо взаємної торгівлі, введений єдиний митний тариф на ввіз товарів з третіх країн з метою зменшення іноземної конкуренції в Європейському Економічному Союзі (ЄЕС). На основі „плану Делора” була розроблена Маастрихтська угода про Європейський Союз, яка передбачала поетапне формування валютно-економічного союзу. Ця угода була прийнята у 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) і набула чинності з листопада 1993 р. Відповідно до Маастрихтської угоди країни ЄС вводять єдину європейську валюту поступово - у три етапи. Перший етап (1990-1993 рр.) передбачав проведення всіх підготовчих заходів. Протягом другого (1994 р. – 31 грудня 1998 р.) – організаційного етапу -&#160; був створений Європейський Центральний Банк (ЄЦБ). Третій – заключний – етап (1 січня 1999 р. – 1 липня 2002 р.) почався з моменту введення євро у безготівковий обіг. Значні фінансові та інші витрати несе також економіка країн єврозони загалом — приватні підприємства та населення. Проте всі ці витрати здебільшого разові, і країни зони євро йдуть на них, аби досягти значних очікуваних переваг від запровадження євро — одного з головних елементів об'єднаної Європи. Велика Британія, Данія та Швеція на даний момент не входять до зони євро і користуються євро як будь-якою іншою іноземною валютою. Серед інших причин додержання ними такої позиції слід відзначити небажання цих держав ліквідувати свої національні валюти, побоювання щодо втрати національного суверенітету, а також інші економічні та політичні мотиви. Варто підкреслити, що Євросоюз і Європейський центральний банк за своєю структурою та методах залучення – демократичні інститути. Вони не мають наміру &quot;заганяти&quot; силою британців і скандинавів у європейський монетарний союз. Керівництво ЄС упевнене в тому, що країни-маргінали після введення готівкового євро самі усвідомлюють переваги нової валюти і приєднаються до єврозони. Тим більше, що єврозона з входженням до неї Великої Британії і двох держав Скандинавії неодмінно підсилить свої позиції на світових ринках, зможе робити більш ефективну протидію експансії американського капіталу, а головне&#160; - поступово обмежувати сферу дії американського долара на європейських просторах. На думку експертів, вагання Великої Британії, Данії і Швеції стосовно євро обумовлені перш за все національними і психологічними причинами, ніж чисто економічними і фінансовими факторами, оскільки євро виявився життєздатною валютою і зумів восени 2000 року переломити негативний для нього тренд до долара.<br />Країни-члени ЄС, що приєдналися до Союзу 1 травня 2004 року, введуть євро на своїх територіях за умов досягнення високого рівня стабільності цін, валютних курсів та довгострокових відсоткових ставок, а також виконання інших критеріїв конвергенції, дійсних для всіх учасників зони євро.<br />8. ЕВС і міжнародна валютна система. Роль євро у стабілізації міжнародної валютної системи. Євро і долар. Євро і країни СНД.<br />Новий етап в розвитку західноєвропейської інтеграції - програма створення валютного і економічного союзу, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року. План “Делора” передбачав створення спільного ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики в цілях заборони інфляції, стабілізації цін і економічного зростання, обмеження дефіциту держбюджету і вдосконалення методів покриття. На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений<br />Маастріхтський договір про Європейський союз, що передбачає поетапне формування валютно-економічного союзу. Перший етап фактично почався в липні 1990 року одночасно з повною відміною валютних обмежень по руху капіталів в ЄС. Основна увага приділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту. Другою почався з січня 1994 року створенням Європейського валютного інституту у Франкфурте-на-Майне у складі керівників центральними банками країн-членів. Метою створення Європейського валютного інституту була підготовка до організації Європейської системи центральних банків і емісії банкнотів ЕКЮ. Європейська рада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердила вирішення про введення єдиної європейської валюти з 1 січня 1999 року, що стане третім завершальним етапом. Учасники ради вирішили відмовитися від назви “ЕКЮ”, прийнявши замість нього євро. По задумах ради євро стане не паралельною, наднаціональною валютою який є ЕКЮ, а саме єдиною, загальною для всіх членів Євросоюзу валютою, яка остаточно замінить марки, фунти, франки... Для введення єдиної європейської валюти країни Європейського союзу повинні задовольняти наступним критеріям:<br />1. Рівень інфляції не повинен перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів ЄС з найбільш низьким рівнем інфляції.<br />2. Державна заборгованість повинна складати менше 60 % від ВНП.<br />3. Державний дефіцит повинен складати менше 3 % від ВНП.<br />4. На протязі щонайменше двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації по відношенню до валюти інших країн-членів. <br />Євро, як одна зі світових валют, набуває всього більшого значення як валюту міжнародних інвестицій і іноземних запасів. Євро вже стало основною валютою позик: емісія міжнародних цінних паперів в євро зараз конкурує з доларовими емісіями.<br />Роль нової валюти в міжнародній фінансовій системі буде заснована в майбутньому на стабільності і силі євро проти долара і ієни і визначатися часткою євро в офіційних і приватних інвестиційних портфелях, міжнародних фінансових транзакціях і торгових потоках.<br />З іншого боку, зона євро має позитивне сальдо поточного платіжного балансу, що досягло $ 100 млрд. торік, тоді як<br />США - зростаючий дефіцит, що оцінюється в $ 400 млрд5. Якщо не брати до уваги інших чинників, то це повинно привести до ослаблення долара.<br />Проте, на практиці все ж таки діють інші чинники: зростаючий дефіцит платіжного балансу США в минулому році не викликав падіння долара завдяки високій мобільності приватних капіталів, які без зусиль профінансували дефіцит. Можна стверджувати, що обмінний курс долара до євро не зазнає великих змін в 2000 р., поки не відбудеться крупних змін в світовому балансі офіційних і приватних доларових активів. Долар протягом багатьох років був домінуючою резервною валютою, в якій інші країни по всьому світу вважали за краще тримати свої валютні резерви. На кінець 1997 р. 57% всіх офіційних резервів іноземної валюти в світі доводилося на долар. Німецька марка займала лише 12,8%, французький франк - 1,2%, а японська ієна - 4,9%. Проте при цьому центральні банки Евроленда мали валютних резервів на $ 300 млрд25. Після введення загальної валюти вони, почали скорочувати свої резерви в іноземних валютах. Оскільки торгівля усередині зони проводиться в євро, відпаде потреба підтримувати її за допомогою накопичення резервів іноземних валют. Різні розрахунки визначають об'єм &quot;надмірних&quot; резервів в країнах<br />ЕВС в діапазоні від $ 50 млрд. до $ 230 млрд. Ринкові оцінки експертів МВФ, які базуються переважно на величині торгових потоків, указують, що європейцями може бути продано до $ 50 млрд. Проте, величина і передбачувана структура резервів в ЕВС визначатиметься більшою мірою напрямом руху потоків капіталу і політикою обмінного курсу<br />ЕЦБ, чим торговими потоками. Більш того, якщо колишня лінія поведінки основних центральних банків може служити орієнтиром в цьому питанні, то ЕЦБ навряд чи продаватиме доларові резерви найближчим часом. Оскільки цифра &quot;надмірних&quot; резервів незначна в порівнянні із загальним об'ємом міжнародних активів і зобов'язань США, що знижує тиск на обмінний курс долара до євро унаслідок продажу доларових резервів у будь-якому випадку буде слабким. Значення євро як резервної валюти значною мірою залежатиме від політики центральних банків азіатських країн.<br />Введення євро зачіпає не тільки Росію, але і всі інші держави<br />СНД, має безпосереднє відношення до перспектив розвитку інтеграційних процесів в “пострадянському” просторі.<br />Головні уроки, які держави СНД можуть витягувати із західноєвропейського досвіду, зводяться до наступного:<br />1. Валютна інтеграція — не автоматичний процес, вона є продуктом політичної волі і наполегливих зусиль національних держав, які при цьому можуть привести до успіху лише в тому випадку, якщо вони економічно обгрунтовані.<br />2. Валютній інтеграції обов'язково передує інтеграція соціально економічна: гармонізація національного законодавства і розвиток інтеграційного права, стале переплетення національних економік, затвердження однотипної моделі соціально-економічних стосунків, наявність інтегрованого спільного ринку і митного союзу.<br />3. Непорушною передумовою валютної інтеграції є повні монетизация національних економік, оздоровлення національних фінансових систем і створення на цій основі стабільних вільно конвертованих національних валют. Вирішення цих завдань входить в круг виняткової відповідальності національних держав.<br />4. Об'єднання грошових ринків припускає і об'єднання фінансових ринків, повну лібералізацію руху капіталів між странами- учасницями.<br />5. Валютний союз може бути міцним лише за умови високого рівня конвергенції поточних економічних показників країн, що беруть участь в нім: низької інфляції, збалансованих державних бюджетів, надійно контрольованого державного боргу, схожих процентних ставок, стійких обмінних співвідношень між національними валютами. Очевидно, що державам СНД, що поставив перед собою завдання економічної і валютної інтеграції, належить пройти великий шлях у всіх цих областях. На даному етапі практичний інтерес для них представляє досвід Європейського платіжного союзу (1950 — 1958 рр.), який свого часу допоміг країнам Західної Европи подолати валютні обмеження в розвитку взаємної торгівлі, забезпечити стабільність національних валют і підготувати умови для переходу до їх повної конвертованої. Що ж до координації валютною, зокрема, курсової політики, то, як показав досвід самого Євросоюзу, її проведення йшло паралельно або услід за досягненням певної синхронності в розвитку основних економічних процесів, вирівнюванням економічних умов, створенням сумісної правової бази і так далі Проте в даний час не можна говорити про те, що створені необхідні умови, що забезпечують ефективність такої координації, навіть застосовне кРоссии, Білорусії і Україні, що зберіг достатньо тісне переплетення економічних зв'язків.<br />в даний час окремі країни СНД поки орієнтуються на проведення самостійної політики курсоутворення своїх валют у відношенні до євро. Положення може змінитися лише в тому випадку, якщо межстрановые домовленості приведуть до лібералізації фінансових потоків. Тоді необхідність чіткої курсової координації стане достатня гострою, оскільки без неї можуть виникати невиправдані можливості для валютного арбітражу і спекулятивного переливу фінансових ресурсів, що дестабілізують валютний і фінансовий ринки.<br />Очевидно, що тісний взаємозв'язок низки країн СНД з російським ринком і самі масштаби цього ринку припускають провідну роль рубля в їх економічних і валютно-фінансових стосунках. Проте, враховуючи нинішнє неблагополучне положення в економіці Росії, в самому русі курсу рубля закладені певні кон'юнктурні чинники. Тому говорити про прив'язку курсоутворення валют країн СНД до рубаю було б некоректне, оскільки це означало б перенесення цих чинників за допомогою курсу на внутрішні ціни і у результаті на економіку цих країн в цілому. Це перенесення, звичайно, неминуче, але він повинен регулюватися з метою досягнення певної оптимальності.<br />В той же час недоцільної представляється і перспектива жорсткої прив'язки курсів валют країн СНД або до долара, або до євро. Одній з найважливіших передумов оптимального, економічно обгрунтованого вибору країнами СНД міжнародних валют для здійснення зовнішніх платежів є нормалізація їх взаєморозрахунків. Недосконалість валютних ринків СНД штовхає взаємний товарообмін у бік натуралізації через розширення бартерної торгівлі.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:17:20 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=30#p30 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=29#p29 <p>1. Проведення аналізу зовнішньоторговельної діяльності окремої галузі за три останні роки.<br />2. Проведення&#160; &#160;аналізу&#160; &#160;виконання&#160; &#160;контрактних&#160; &#160;зобов'язань&#160; &#160;та&#160; &#160;аналізу&#160; &#160;динаміки експорту (імпорту) діючого підприємства.<br /> Понятие анализа ВЭД предприятия<br />Для хар-ки внещшнеторг деят-ти показатели экс/имп деят-ти сравниваются с показателями предыдущего периода. Цель этого исследования –установить, какие изменения произошли в стоимостной и вал оценке ВЭ операций. Для определения эффективности экс/имп операций на предпр необходимо организовать учет, позволяющий обеспечить получение достоверной информации по продаже, закупке в абсолютном и натуральном выражении и необходимо осуществлять учет доходной и расходной части, связ с реализацией и закупкой товаов на внешн рынке в разрезе отдельных стран и групп товаров. Для анализа ВЭД предприятия используют систему аналитич показателей. <br />Показатели анализа ВЭД предприятия:<br />1)Абсолютные: V exp; V imp; V накладных затрат, связ с exp/imp; кол-ва получ рекламаций; сумма рекламаций; кол-во удовлетворит рекламаций.<br />2)Относительные: индексы динамики (индекс стоимости, индекс физ V, индекс цены, индекс кол-ва, индекс структуры); коэф обязательств по exp/imp (по стоимости, по физ V, по цене); средняя длительность оборота exp/imp операц, коэф отдачи сред-в от exp/imp операц. <br />3)Структурные: товарная структура; геогр стр-ра; стр-ра накладных расходов. <br />4)Эффективные: вал эффект. exp/imp; абсолютная эффект. exp/imp; экономич эффект. exp/imp; эффект. реализ exp продукции на внешнем рынке; эффект. приобретения и использования импортного оборудования; эффект. приобрет/использов лицензий.&#160; &#160; <br />На уровне предпр целесообразно осуществ анализ по итогам года. Накладные затраты-затраты, непосредст связанные с исполнением exp/imp операций (транспортировка, маркировка, исследования и т.д.).<br />2) Анализ исполнения обязательств по exp/imp операциям включает: - определение исполнения обяз-в по структурному и физ V; -опред исполнения обяз-в по срокам поставки и качеству; -установление факторов и величин, их влияния на экономич показатели деят-ти предпр; -выявление причин невыполнения обяз-в по тем или иным позициям контракта.<br />Анализ проводится в такой последовательности:<br /> </p> <p>Представление обработанной аналитической информации выполняется в обратном порядке:<br /> </p> <p>3. Розробка аналізу конкурентоспроможності продукції, яка поставляється на експорт.<br />Важливим атрибутом ринкової економіки є конкуренція. Сам ринок, механізм його дії не може нормально існувати без розвинутих форм конкуренції. Як слушно стверджував відомий англійський економіст Ф. Хайєк, «суспільства, які покладаються на конкуренцію, успішніше за інших досягають своєї мети ».<br />Термін «конкуренція» походить від латинського слова concurrere, що означає “зіштовхуюсь”.<br />Конкуренція - це суперництво між учасниками ринкового господарства за найвигідніші умови виробництва, продажу і купівлі товарів та послуг, за привласнення найбільших прибутків. Такий вид економічних відносин існує тоді, коли виробники товарів виступають як самостійні, ні від кого незалежні суб'єкти, їхня залежність пов'язана тільки з кон'юнктурою ринку, бажанням виграти у конкурентів позиції у виробництві та реалізації своєї продукції. В ринкових відносинах конкуренцію - природно і об'єктивно існуюче явище - можна розглядати як закон товарного господарства, дія якого для товаровиробників є зовнішньою примусовою силою до підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розширення масштабів виробництва, прискорення НТП, впровадження нових форм організації виробництва і систем зарплати тощо.<br />У своєму розвитку конкуренція пройшла певний шлях удосконалення від простих до складніших форм. Конкуренція як явище була властива рабовласницькій, феодальній і навіть первіснообщинній епосі, її зародження й виникнення історично відносять до простого товарного виробництва. Конкуренція між простими товаровиробниками (ремісниками, селянами) орієнтується на суспільну (ринкову) вартість товару. Ті з них, які витрачають на одиницю продукції більше праці порівняно з суспільно-необхідними, в конкурентному суперництві втрачають свої позиції й не мають успіху.<br />Конкурентоспроможність продукції – це характеристика продукції, яка відображає її відмінність від товару – конкурента як по ступені відповідності конкретної суспільної потреби, так і по витратах на її задоволення.<br />Показник, який виражає таку відмінність, визначає конкурентоспроможність аналізуємої продукції по відношенню до товару-конкуренту.<br />Конкурентоспроможність будь-якої продукції може бути визначена тільки в результаті порівняння, і тому являється відносним показником. <br />Конкурентоспроможність визначається сукупністю властивостей цієї продукції, які входять в склад її якості та важливих для споживача, визначають затрати споживача при купуванні, вживанні (експлуатації) та утилізації продукції. Загальна схема оцінки конкурентоспроможності представлена на схемі <br /> </p> <p>1. Оцінка конкурентоспроможності починається з визначення мети дослідження:<br />- якщо необхідно визначити положення даного товару серед аналогічних, буде достатньо провести їх пряме порівняння по найважливішим параметрам;<br />- якщо метою дослідження являється оцінка перспектив збуту товару на конкретному ринку, то в аналізі повинна використовуватися інформація, яка включає відомості про вироби, які вийдуть на ринок в перспективі, а також відомості про зміни діючих в країні стандартів і законодавства, динаміки споживчого спросу. Незалежно від цілей дослідження, основою оцінки конкурентоспроможності являється вивчення ринкових умов, яке повинно проводиться постійно, як до початку розробки нової продукції, так і в ході її реалізації. Задача полягає в необхідності виділення тієї групи факторів, які впливають на формування попиту в певному секторі ринку:<br />- розглядаються зміни у вимогах постійних заказчиків продукції;<br />- аналізуються напрямки розвитку аналогічних розробок;<br />- розглядаються сфери можливого використання продукції;<br />- аналізується круг постійних покупців; <br />2. На основі вивчення ринку та вимог покупців обирається продукція, по якій буде проводитися аналіз чи формуватися вимоги до майбутнього виробу, а далі визначається номенклатура параметрів, які приймають участь в оцінюванні. При аналізі повинні використовуватися ті ж самі критерії, якими оперує споживач, обираючи товар.<br />3. По кожній з груп параметрів проводиться порівняння, яке показує наскільки ці параметри близькі до відповідного параметру потреби.<br />Аналіз конкурентоспроможності починається з оцінки нормативних параметрів. Якщо хоча б один із них не відповідає рівню, який передбачений нормативними нормами та стандартами, то подальша оцінка конкурентоспроможності продукції не має сенсу, незалежно від результату порівняння по іншим параметрам.<br />4. На наступному етапі проводиться підрахунок групових показників, які в кількісній формі виражають відмінність між аналізуємою продукцією та потребою по даній групі параметрів та дозволяє судити про ступінь задоволення потреби по цій групі.<br />Розраховується інтегральний показник, який використовується для оцінювання конкурентоспроможності аналізуємої продукції по всіх розглядаємих групах параметрів в цілому.<br />В результаті оцінювання конкурентоспроможності використовуються для вироблення висновку про неї, а також&#160; - для вибору шляхів оптимального підвищення конкурентоспроможності продукції для вирішення ринкових задач.<br /> Однак, факт високої конкурентоспроможності самого виробу являється лише необхідною умовою реалізації цього виробу на ринку в заданих об’ємах. Необхідно також враховувати форми та методи технічного обслуговування, наявність реклами, торгово-політичні відносини між країнами і т.д.<br />В результаті оцінки конкурентоспроможності продукції можуть бути прийняті наступні рішення:<br />- зміна складу, структури матеріалів, які використовуються (сировини, напівфабрикатів), комплектуючих виробів чи конструкції продукції;<br />- зміна порядку проектування продукції;<br />- зміна технології виготовлення продукції, методів випробувань, системи контроля якості виготовлення, упаковки, зберігання, транспортировки, монтажу;<br />- зміна цін на продукцію, цін на послуги, по обслуговуванню та ремонту, цін на запасні частини;<br />- зміна порядку реалізації продукції на ринку;<br />- зміна структури та розміру інвестицій в розробку, виробництво та збут продукції;<br />- зміна структури та об”ємів коопераційних поставок при виробництві продукції та цін на комплектуючі вироби і складу обраних постачальників;<br />- зміна системи стимулювання постачальників;<br />- зміна структури імпорту і видів імпортуємої продукції.<br />Рівень конкурентоспроможності товарів і послуг визначається сукупністю різних техніко-економічних факторів: якість і собівартість, форми та методи торгівлі, ціни, умови і терміни постачання та транспортування, відповідність вимогам моди та умовам місцевого ринку, види і форми платежів та розрахунків з покупцями, престиж виробника і продавця, престиж товару (товарний знак). Ефективність реклами тощо.<br />Найскладнішим є встановлення конкурентоспроможності машин і обладнання. Основний фактор їх конкурентоспроможності -якість, визначена багатьма додатками, набір яких складніший, ніж у товарів інших категорій.<br />Оцінка можливостей підприємства дозволяє побудувати «багатокутник конкурентоспроможності». Достатньо однаково підійти до кожного потенційного експортера-виробника, щоб зробити порівняльний аналіз. При накладанні схем одна на одну можна побачити сильні та слабкі сторони одного підприємства в порівнянні з іншими, а також визначити кількість суб'єктів, що створюють мережу підприємств-експортерів.<br />4. Розробка аналізу конкурентоспроможності імпортної продукції. +3<br />Рівень конкурентоспроможності товарів і послуг визначається сукупністю різних техніко-економічних факторів: якість і собівартість, форми та методи торгівлі, ціни, умови і терміни постачання та транспортування, відповідність вимогам моди та умовам місцевого ринку, види і форми платежів та розрахунків з покупцями, престиж виробника і продавця, престиж товару (товарний знак). Ефективність реклами тощо.<br />Найскладнішим є встановлення конкурентоспроможності машин і обладнання. Основний фактор їх конкурентоспроможності -якість, визначена багатьма додатками, набір яких складніший, ніж у товарів інших категорій.<br />Оцінка можливостей підприємства дозволяє побудувати «багатокутник конкурентоспроможності». Достатньо однаково підійти до кожного потенційного експортера-виробника, щоб зробити порівняльний аналіз. При накладанні схем одна на одну можна побачити сильні та слабкі сторони одного підприємства в порівнянні з іншими, а також визначити кількість суб'єктів, що створюють мережу підприємств-експортерів.<br />5. Розрахунок раціональності використання оборотних коштів при експорті-імпорті продукції.<br />Виконання зобов'язань з експорту та імпорту товарів і послуг пов'язане із витратами на оплату рахунків постачальників експортних та імпортних товарів та оплати накладних витрат з експорту та імпорту товарів. Ці кошти підприємства (об'єднання, фірми) повинні використовуватись найбільш раціонально і ефективно. У зв'язку з цим для з'ясування питання про ступінь раціональності використання коштів у звітному періоді необхідно:<br />- вивчити оборот коштів у зовнішньоекономічних операціях. У ході такого вивчення&#160; з'ясовуються можливості&#160; &#160; &#160;прискорення оборотності коштів, що дозволить звільнити із зовнішньоторгового обороту частину коштів;<br />- дослідити структуру і склад накладних витрат. У зв'язку із цим необхідно з'ясувати доцільність даних затрат і здійснити пошук можливостей зниження їх рівня та економії коштів у майбутньому;<br />визначити рівень ефективності зовнішньоекономічних операцій. У ході такого дослідження встановлюються фактори, що викликали зміни показників ефективності і з'ясовуються можливості підвищення вигідності зовнішньоекономічних операцій підприємства;<br />Заключним етапом аналізу є визначення оборотності коштів та ефективності операцій, що дозволяє у кінцевому рахунку встановити, наскільки раціонально використовувались підприємством кошти під час проведення зовнішньоекономічних операцій.<br />Вивчення оборотності коштів належить до основних задач економічного аналізу. Достатньо сказати, що за рахунок прискорення оборотності коштів, зайнятих у зовнішній торгівлі України, лише за один день із зовнішньоторгового обороту країни можна вивільнити сотні мільйонів гривень.<br />Оборот коштів поділяється на дві основні стадії: оборот коштів, вкладених у товари та оборот коштів у розрахунках. Оборот коштів у товарах починається з моменту переходу товаросупровідних документів від постачальника до підприємства (тобто, фактично, з моменту поставки товару на облік) і закінчується випискою рахунку за товар іноземному покупцеві (у зв'язку із чим товар списується з обліку на реалізацію),, після чого оборот коштів продовжується у сфері рахунків. Оплата покупцем рахунку підприємства та поступлення грошей за товар у банк підприємства означає завершення обороту коштів з експорту. Крім того, існують проміжні стадії обороту, однак їх вплив внаслідок їх невеликої питомої ваги у загальному обсязі коштів на оборот у цілому є незначним.<br />Оборот коштів у експортних операціях, який розраховується не як окремий акт, а як процес, що періодично поновлюється, називається оборотом (або оборотністю).<br />Мета аналізу обороту коштів у експортних операціях встановлення&#160; факторів, які&#160; викликають зміни&#160; величини&#160; вкладів у експортні операції підприємства, а також виявлення можливостей вивільнення коштів із зовнішньоторгового оберту.<br />Нижче приводиться методика аналізу обороту коштів. Для вивчення обороту розраховують коефіцієнт швидкості обороту, який вказує на середню тривалість: одного обороту коштів з експорту, тобто, середню тривалість експортної операції. Розрахунок цього коефіцієнта виконується за формулою:</p> <p> де&#160; &#160;СЗскс - середній залишок коштів з експорту, гр. од.;<br />Д - кількість днів у звітному періоді;<br />Секс - собівартість реалізованих товарів на зовнішньому ринку за звітний період, гр. од.<br />Показник середнього залишку (СЗекс) характеризує суму коштів, яку в середньому вкладає підприємство в експортні операції протягом одного обороту у звітному періоді. При цьому слід мати на увазі, що вкладення в експортні операції поділяються за часом оберту на два види: кошти із швидкістю оберту до року і кошти, оборот яких триває більше року. До другого виду належать довгострокова заборгованість іноземних покупців за комерційним кредитом. Для розрахунку за звітний рік середнього залишку коштів і середньої швидкості оберту таку заборгованість покупців не слід враховувати. Однак для повної характеристики вкладень коштів у експортні операції підприємства слід розрахувати два середніх залишки: залишок, що включає всі вкладення в експортні операції, та залишок коштів без довгострокової заборгованості за комерційними кредитами.<br />Середній залишок коштів за будь-який період розраховується за формулою середньої хронологічної для момент них рядів:<br />де&#160; &#160;3°'' - залишки коштів на окремі дати, гр. од.;<br />n - кількість доданків у чисельнику.<br />Аналіз обороту коштів у імпортних операціях проводиться тими ж методами, що і з експорту товарів. За аналогічними формулами визначаються середній обсяг вкладень (середні залишки коштів) в імпортні операції, швидкість оберту коштів з імпорту товарів, вплив різних факторів на зміну величини середнього обсягу вкладень.</p> <p>6. Проведення&#160; аналізу&#160; впливу&#160; умов&#160; платежу&#160; на розрахунок&#160; показників&#160; ефекту&#160; й ефективності зовнішньоторгової операції.<br />Умови платежу (авансові платежі, платіж готівкою, платіж на виплат, кредит, платежі в змішаній формі) разом з ціною характеризують комерційну конкурентоспроможність товару. І поправки на умови платежу при переході від одних умов до інших визначають величину цінових змін.<br />Залежно від того, хто кого кредитує — покупець продавця, даючи аванс, або продавець покупця, надаючи фірмовий кредит у формі розстрочки платежу, — визначається знак (- або +) кредитної складової. Розмір цієї складової (вартість кредиту) залежить від величини суми, що надається в кредит, терміну кредитування і стягуваної процентної ставки. Надання, наприклад, кредитів з більш пільговими умовами погашення не тільки підсилює конкурентоспроможність постачальників, що користуються цими «джерелами» фінансування, але і робить найбезпосередніший вплив на рівень цін. Перехід, допустимий, від 5-6-річного кредиту з розрахунку 6-7% річних до кредиту на 15-20 років з розрахунку 2-3% річних за інших рівних умов означають для замовника пониження загальної вартості всіх постачань за контрактом на 30-40% і більш. Постачальник же в цьому випадку, щоб компенсувати свої витрати, пов'язані з наданням кредиту на пільгових умовах, прагне завищити ціни за рахунок включення в них так званої прихованої вартості кредиту. Отже, надання кредитів на найбільш пільгових умовах фінансування може привести до додаткового підвищення цін. В цьому випадку ефективність операції може бути більше або менше залежно від того, наскільки пільгові умови фінансування компенсують можливе підвищення цін в порівнянні з цінами контрактів на звичайних комерційних умовах.<br />Різні форми розрахунків (інкасо, акредитив, переклад, чек) також впливають на ціну, оскільки містять в собі в тому або іншому ступені елемент кредитування, навіть коли вони опосередкують наявні платежі. Наприклад, інкасова форма розрахунків з 40-денним пільговим періодом, безумовно, переважно для імпортера, ніж акредитивна, при якій імпортер иммобилизует свої засоби на термін дії акредитиву, іноді до 6 і навіть 12 місяців, сплачуючи не тільки різного роду комісії, пов'язані з відкриттям акредитиву, але і відсоток за користування кредитом у розмірі суми акредитиву.<br />1) Валютна эффективн exp/imp<br />Економіч ефект будь-якої внешнеэкономич операції явл показник вал ефективності. Відносно экс і імпорту він опред згідно з эксп і имп товарообігом. Експортний еквівалент – набір товарів і услугэкспортиров з метою отримання валют. Імпортний еквівалент – набір товарів і послуг импортиров на отриману від експорту валюту. <br />Вал ефективність експорту розраховується по формулі: Eвал.эффе=(YiQi)/(Зiqi), де, Yi –цена товару; Qi –объем товару; Зi-затраты на произ-во товару.<br />Вал ефект імпорту: Eвал.имп.=(Yi вал.Ni)/(BiNi), де Yi вал. – ціна товару на внутр ринку; Ni –кол-во опред товару, составл імпорт еквівалент;&#160; Bi –вал вартість одиниці товару. <br />Сам по собі кожен з цих коэф не дозволяє відповісти на питання: «Наскільки экон-ки вигідна ця операція?». Для її оцінки необхідно порівняти з опред базою. <br />У разі повної або часткової конвертованности нац валюти базовим показником може виступати вал курс. Наприклад: якщо коэф вал ефективності перевищує значення курсу валюти, то внешнеторг діяльність вважається за ефективну. Якщо нац валюта повністю неконвертована, то необхідно розраховувати інтегральну ефективність экс/имп. Експ продукція явл єдиним джерелом отримання иностр валюти.&#160; Інтегральна ефективність: Eинтегр=Eэкс*Eимп <br />2) Економіч ефективність внешнеэкономич опреаций<br />Для оцінки діяльності предпр розраховуються показники: <br />-экономич ефективність реализ эксп товарів Еекс.тов.=внетто/з, де Внетто-чистая прибуток в иностр валюті, неперевед в грн по курсу НБУ, З-полная собівартість реалиц продукції на експорт в грн.<br />Ця формула показує суми доходу від реализ эксп товарів на кожну витрачену грн. Також необхідно порівняти показники экономич эффективости экпорта з показат ефективності реализац эксп товарів на внутр ринку. <br />-Це показник экономич ефект експорту в порівнянні з реализ даної продукції на внутр ринку. Еексп.вну.обор.=(Qэкс*Yизд) /Зизд, де Qэкс –объем експорту в математич одиниця; Yизд –цена на прод на внутр ринку; Зизд-затраты на произ-во эксп продукції. <br />Якщо показник экономич эфф-сти експорту буде більше 1, чим показник ефективності реализ аналогичн товарів, на внутр ринку, то експорт для підприємства явл вигідним. <br />7. Проведення аналізу впливу валютних курсів на ефективність експорту та імпорту.<br />Валютні ризики можуть бути досить значними у випадку довготермінових угод, при продажу товарів у кредит, при лізингу обладнання тощо.<br />Додаткові&#160; &#160; валютні&#160; &#160; ризики&#160; &#160; можуть&#160; &#160; виникнути,&#160; &#160;коди&#160; &#160; в зовнішньоекономічних контрактах передбачені різні валюти для визначення ціни експортного (імпортного) товару і для платежу.<br />На показник ефективності впливають не лише курс гривні до валюти, а також виручка-брутто, а рівень накладних витрат в інвалюті у відсотках, виробнича собівартість одиниці товару, рівень накладних витрат у гривнях. Вплив перелічених факторів можна визначити методом „ланцюгових підстановок&quot;:</p> <p>де&#160; &#160;Цбрут-го - ціна-брутто, вал.од./од.;Сод — виробнича собівартість одиниці товару. <br />Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій. За його допомогою долається національна обмеженість грошової одиниці певної країни. Локальна її цінність перетворюється в міжнародну. Відповідно до цього валютний курс виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин, утворення цілісної світової системи грошей.<br />На основі валютного курсу зіставляються цінові структури окремих країн, розвиток їхніх продуктивних сил, темпів економічного зростання, а також торговельного і платіжного балансів. Зниження курсу національної грошової одиниці (девальвація) сприяє подорожчанню імпорту та зростанню експорту, і навпаки - зростання курсу (ревальвація) призводить до здешевлення імпорту та падіння експорту. Валютний курс є структурною ланкою механізму реалізації міжнародної вартості товарів та послуг, адже через механізм валютних курсів відбувається перерозподіл національного продукту між країнами, які здійснюють зовнішньоекономічні зв'язки.<br />Очікуючи падіння курсу національної грошової одиниці, імпортери прагнуть прискорити платежі контрагентам в іноземній валюті, щоб уникнути можливих втрат від підвищення курсу іноземної валюти. У разі зміцнення національної грошової одиниці імпортери прагнуть затримати платежі у вільно конвертованій валюті. Така тактика справляє певний вплив на платіжний баланс і, як наслідок, на валютний курс національної грошової одиниці.<br />Показник ефективності експорту визначають як співвідношення виручки - нетто у валюті, помноженої на 100, до повної собівартості товару в гривнях.<br />В контексті аналізу впливу макроекономічних факторів на поведінку валютного курсу розглянемо ситуацію, яка склалася на валютному ринку України в 2005 р.. А саме нас цікавить різка ревальвація гривні стосовно долара США. Дослідимо, чи можна було спрогнозувати цю ревальвацію засобами макроекономічного аналізу. <br />Передумовами ревальвації стали інфляційні очікування, частково спричинені великими валютними доходами українського експорту та загальною світовою тенденцією до ослаблення долара, до якого тривалий час була прив'язана гривня. Використовуючи підходи фундаментального аналізу можливо було спрогнозувати укріплення гривні. Так, існувало декілька причин щодо можливої її ревальвації. Перша причина для зростання гривні - об'єктивна недооцінка валюти. Виходячи з паритетів купівельної спроможності, гривня на сьогодні є недооціненою щодо світових валют і передусім долара. За даними британського тижневика The Economist, згідно розрахованого ним Біг Мак індексу, який базується на теорії паритету купівельної спроможності, курс гривні до долару США станом на липень 2005 р. повинен складати приблизно 2,37 грн. за 1 долар США. Така значна недооцінка вітчизняної валюти сформувалася через те, що економіка України орієнтована на експорт. За даними Держкомстату України лише у 2004 р. Україна експортувала продукції на $ 3,67 млрд. більше, ніж імпортувала.<br />Друга причина для подальшого зростання гривні - зростання цін на пальне. Імпортерам найбільш вигідна сильна валюта країни імпорту (купують відносно дешевше, продають відносно дорожче). Згідно інформації Держкомстату України у 2004 році 35,49 % імпорту припадало на енергоносії (передусім, на нафту і газ).<br />Третя причина ревальвації гривні це менеджмент державного боргу. Урядом було задекларовано про наміри зменшення державного боргу, а чим дешевшим буде долар США, тим реально менше заплатить держава за своїми боргами закордонним кредиторам.<br />Четверта причина щодо зміцнення гривні - боротьба з інфляцією. За даними Міністерства фінансів України, в українську економіку щодня надходить до 300 млн. дол. США. Доволі велику частину цієї суми викуповує Нацбанк, проте великий щоденний обсяг вкидання гривні може спровокувати інфляцію. Отже, із підвищенням валютного курсу гривні, менше вітчизняної валюти буде вкидатися в економіку, це зменшить ризики інфляції. <br />Загалом можна констатувати, що чим сильніше бажання мати закордонні товари і користатися закордонними послугами, тим більшу ціну приходиться пропонувати за іноземну валюту. З ростом національного доходу збільшується і попит на імпортні товари. Це викликає тенденцію до здешевлення національної валюти. З іншого боку, високий національний доход за кордоном знижує ціну іноземної валюти. Усе це відбувається через &quot;схильність країни імпортувати&quot;: ріст національного доходу веде до розширення імпорту майже в такому ж ступені, у якому збільшується внутрішнє споживання.<br />Експортери й імпортери є постійними користувачами міжнародного валютного ринку. В експортерів існує постійний інтерес продавати іноземну валюту, а в імпортерів - купувати її. При великих фірмах, що займаються експортно-імпортними операціями, існують аналітичні відділи, які спеціалізуються на прогнозуванні валютних курсів з метою більш-менш вигідно продати чи купити іноземну валюту. Вплив експортерів і імпортерів на ринок є короткостроковим і не є причиною глобальних трендів, оскільки обсяги зовнішньоторговельних операцій незначні в порівнянні з загальним обсягом операцій на валютному ринку. Найчастіше їхня діяльність створює на ринку відкоти (корекції), оскільки при досягненні визначених рівнів стає вигідним продати чи купити іноземну валюту. <br />Валютний курс - це один із найважливіших інструментів зовнішньої торгівлі, тому грошово-кредитну політику будь-якої країни в сучасних умовах глобальної економічної кон'юнктури, що швидко змінюється, потрібно адекватно та науково обґрунтовано коригувати в інтересах усіх суб'єктів господарювання.<br />Проаналізуємо вплив відмінностей у темпах зміни цін у країні та обмінних курсів валюти на вибір суб’єктами зовнішньоторгової діяльності методу реалізації коштів від експорту шляхом прямої конвертації у національну валюту або через ввіз у країну придбаних шляхом експортної виручки товарів з їх подальшою реалізацією на внутрішньому ринку, а також на динаміку експорту та імпорту.<br />Розглянемо співвідношення між темпами зміни номінальних величин внутрішніх цін та обмінних курсів валют, не враховуючи їх ефективних значень, обчислених з урахуванням паритету купівельної спроможності. Це спростить процес складання рівнянь зовнішньоторгових операцій, не применшуючи важливості розв’язку. <br />Аналіз на основі відносних чисельних показників дає однозначні та об’єктивні результати, тоді як використання величин розрахункових ефективних курсів залежить від суб’єктивного вибору бази для порівняння. Так, методика МВФ, де «природний» обмінний курс обчислюють на основі вартості стандартного кошика споживача із 300 товарів і послуг, для більшості постсоціалістичних країн ОЧЕС усе ще неприйнятна через значну розбіжність між стандартним і національним кошиком споживача як щодо кількості, так і асортименту товарів.<br /> У подальшому аналізі як доповненні до основних положень неокласичної теорії зовнішньої торгівлі Е. Хекшера – Б. Оліна з урахуванням уточнень альтернативної концепції С. Ліндера – М. Кемпа – П. Кругмена слід припустити, що: <br />&#61485; рівень світових цін протягом періоду, що розглядають, залишається сталим;<br />&#61485; відносна факторомісткість експортованого товару протягом періоду, що розглядають, не змінюється;<br />&#61485; на внутрішньому ринку експортований товар є надлишковим, а імпортований – дефіцитним;<br />&#61485; транспортні, торгові, митні та інші витрати однакові при експорті та імпорті;<br />&#61485; тривалість циклу виробництва експортованого товару порівнюють із тривалістю періоду, що розглядають;<br />&#61485; оплату всіх витрат здійснюють одночасно в момент завершення циклу «виробництво – продаж».<br />&#61485; Складемо рівняння ціни одиниці експортованого товару (у безрозмірних відносних величинах): <br />1 = &#945;int&#160; +&#160; &#945;ext&#160; + t + p де &#945;int – це частка ціни, що включає оплату сировини, матеріалів, енергії, робочої сили, відрахування на амортизацію та інші виробничі витрати всередині країни; &#945;ext – це частка ціни, що містить усі витрати під час руху товару в одному напрямку; р – частка прибутку.<br />Очевидно, що частка всіх виробничих витрат (ресурсний коефіцієнт) складає:<br />&#945;&#160; &#160;=&#160; &#160;&#945;int&#160; &#160;+&#160; &#945;ext.<br />Припустимо, що Т одиниць товару продано на зовнішньому ринку за світовою ціною С дол./ од. На час оплати витрат внутрішні ціни змінились в &#958; разів, а курс долара щодо національної валюти – у &#946; разів.<br />Величину &#958;&#160; визначають як:<br />&#958; =&#160; (1&#160; + i /100),<br />де і – інфляція за період, що розглядають (у %). Віддають перевагу використанню як показника інфляції абсолютного дефлятора ВВП (absolute GDP deflator) порівняно з використанням індексу споживчих цін (consumer price index) [5: 145–146].<br />Величину &#946; обчислюють як співвідношення офіційного обмінного курсу національної валюти ErY (exchange rate) на кінець періоду, що розглядають, до обмінного курсу ErY-1&#160; на кінець попереднього періоду тривалістю Y (рік, квартал тощо).<br />Позначимо через М коефіцієнт випереджувального зростання внутрішніх цін, що враховує різні темпи інфляції і зміну курсу іноземної валюти в країні:<br />М = &#958; / &#946; Запишемо умову рентабельності експорту для варіанта повернення в країну всієї іноземної валюти від проданого товару із подальшим конвертуванням у національну валюту за офіційним курсом. Зазначимо, що для повторювальних виробничих циклів, на відміну від разового випуску експортного товару, насправді різні терміни оплати витрат принципово нічого не змінюють. Для експортерів середньозважені витрати (у цінах базового року) протягом періоду, що розглядають, у підсумку є однаковими як для випущеної продукції, так і для оплати за сировину, матеріали, енергію та інші постійні витрати для нового виробничого циклу.<br />Очевидно, що експорт буде рентабельний за виконання нерівності:<br />TC&#946; – &#945;intTC&#958; – &#945;extTC&#946; – tTC&#958; – pTC&#946; &#179;&#160; 0<br />Після перетворення формули (3) отримаємо:<br /> &#946; – &#945;int &#958; – &#945;ext &#946; – t&#958; – p&#946; &#179; 0.Підставляючи у формулу (4) значення &#958; із виразу (2), отримаємо:<br />&#946; – &#945;int М&#946; – &#945;ext &#946; – tM&#946; – p&#946; &#179; 0<br />або 1 – &#945;int M – &#945;ext – tM – p &#179; 0.<br />Таким чином, граничне значення коефіцієнта М, при якому ще забезпечується необхідний прибуток, становить:<br />&#160; &#160;М = (1 – р – &#945;ext) / (&#945;int + t)&#160; &#160;Частку прибутку визначають таким чином:<br />&#160; &#160; p = 1 – &#945;ext – M (&#945;int + t) Диференціюючи вираз (6), отримаємо:<br />dp/dM = – (&#945;int + t)<br />Мультиплікатор (7) показує, що збільшення М на один пункт зменшує прибуток від експорту на (&#945;int + t) пунктів, що є особливо несприятливим для експортерів сировини і продукції, що потребує працемісткої переробки та, відповідно, високого ресурсного коефіцієнта &#945;int. На економічну ефективність експорту немонетарний фактор &#945;int має не менший вплив, аніж М, і в довготерміновій перспективі для забезпечення конкурентоспроможності на світових ринках товаровиробникам необхідно зменшувати матеріало-, енерго- і трудомісткість експортної продукції. <br />На рис. 1 показано залежність коефіцієнта М від ресурсного коефіцієнта &#945;, побудовану при незмінному значенні норми прибутку р = 0,3 і частки витрат t = 0,2 для трьох варіантів співвідношень між &#945;, &#945;int і &#945;ext. Як бачимо з рис. 1, відставання зростання курсу іноземної валюти від зростання внутрішніх цін найнесприятливіше для експортерів продукції національного виробництва без імпортної складової (нижня крива). За реекспорту (&#945; = &#945;ext) таке відставання менше впливає на рентабельність. Описана рівнянням (5) гіпербола в цьому випадку перетворюється на пряму М = (1 – р – &#945;ext / t), завжди розміщену вище від кривих, що описують інші варіанти. Проміжна крива відображає вплив відставання зростання курсу іноземної валюти від зростання внутрішніх цін на рентабельність експорту при однакових частках зовнішніх і внутрішніх витрат (&#945;int = &#945;ext = 0,5&#945;) за ціною товару Т. Вказане співвідношення характерне для таких індустріальних країн ОЧЕС, як Україна, в експорті яких міститься велика частка вартості імпортних енергоносіїв та дорогих високотехнологічних комплектуючих виробів.<br />Зазначимо, що усі криві беруть початок з однієї точки на осі М з координатами а = 0; М = (1 – р) / t.<br />З рис. 1 бачимо, що для збереження рівня рентабельності при збільшенні М частку виробничих витрат у ціні експортного товару потрібно зменшити непропорційно значною мірою, що за короткий термін не може здійснити більшість експортерів, оскільки це потребує технологічного оновлення виробництва.<br />При зростанні внутрішніх цін, що випереджує зростання курсу іноземної валюти (М &gt; 1), експорт із поверненням валюти в країну стає нерентабельним для всіх галузей з високою часткою виробничих витрат &#945; у ціні продукції, не забезпечуючи бажаного прибутку. Це змушує суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності замість повернення валюти в країну вибирати варіант придбання за кордоном високоліквідних товарів з їх подальшим продажем на внутрішньому ринку.<br />Запишемо умову рентабельності експорту для варіанта перетворення всієї валютної виручки в імпортований товар Timp, куплений за світовою ціною Cimp&#160; дол./од. і потім проданий на внутрішньому ринку, де ціни змінились в &#958; разів. Очевидно, що TC = TimpCimp.<br />Частка витрат t у цьому варіанті подвоюється, оскільки оплачується рух товару Т у прямому і товару Timp у зворотному напрямках. Беручи до уваги, що в черговому циклі виробництва експортного товару Т номінальні витрати національної валюти на виплату внутрішніх витрат зміняться в &#958; разів, а на виплату складової імпорту – в &#946; разів, здійснивши перетворення, отримаємо:<br />&#958; = &#945;int &#958; +&#945;ext &#946; +2t &#958; + p &#958;&#160; <br />Підставляючи у вираз (8) значення &#946; = &#958; / М з формули (2), отримаємо:<br />&#160; &#160; &#160; &#160; &#160;&#958; = &#945;int &#958; +&#160; &#945;ext &#958; / M&#160; + 2t &#958; + p &#958; З виразу (9) максимально можливу частку прибутку визначають таким чином:<br />р = 1 – (&#945;int&#160; + 2t) – &#945;ext&#160; / M З формули (10) випливає, що частку прибутку при реалізації експортної виручки шляхом купівлі товарів за кордоном з їх подальшим продажем на внутрішньому ринку визначають як за виробничими, транспортними та іншими витратами, так і за відмінностями у темпах інфляції та зміни курсу іноземної валюти. За відсутності складової імпорту у вартості експортного товару (&#945;ext = 0; &#945; = &#945;int) частка прибутку в такому варіанті не залежить від темпів інфляції та зміни курсу валюти. Як ми зазначали раніше, у цьому випадку відбувається обмін одного товару на інший з подвоєними транспортними, митними, торговими й іншими витратами [7: 98–103].<br />Запропонований розв’язок доволі загальний, оскільки врахування складової імпорту у вартості товару дає змогу аналізувати всі можливі варіанти – від експорту продукції суто національного виробництва (&#945;ext = 0; &#945; = &#945;int) до реекспорту (&#945;int = 0; &#945; = &#945;ext).<br />Як випливає з формул (5), (6) і (7), зменшення розриву між темпами зростання курсу іноземної валюти та інфляції в країні здійснює на експорт стимулюючий вплив. Зниження частки витрат М (&#945;int + t) в ціні товару підвищує його конкурентоспроможність на світовому ринку, що дуже важливо для орієнтованих на експорт галузей з високими ресурсними коефіцієнтами &#945;int.<br />При зменшенні коефіцієнта М (зростання курсу іноземної валюти випереджує інфляцію в країні) відбувається фактична девальвація національної валюти, за якої порівняно дорожчають імпортні товари. Скорочення імпорту за рахунок переходу до споживання товарів-замінників національного виробництва сприяє зменшенню дефіциту торгового балансу і зростанню реального ВВП. Змінюються і багато інших макро- та мікроекономічних показників. Логіку найважливіших взаємозв’язків можна подати у такому вигляді:<br />M&#175;®{Exp­®{(Y­;L&#61613;)®Inc­®S­®Inv­®{(Y1­;L1­)®Inc1­®T­®{Imp&#175;®DTB&#175;,<br />де Exp – експорт з країни; Imp – імпорт у країну; DTB – дефіцит торгового балансу; Y – реальний ВВП; L – рівень зайнятості населення; Inc – доходи населення; S – заощадження; Inv – інвестиції; T – податкові надходження у бюджет.<br />Зазначимо, що при М &lt; 1 відбувається непряме субсидування експорту за рахунок додаткових витрат імпортерів, змушених придбавати фактично подорожчавшу іноземну валюту. Проте такий спосіб державної підтримки національних товаровиробників юридично не дає підстав для застосування антидемпінгових санкцій із боку країн-імпортерів. Вкажемо також, що через певний час (тривалість відставання залежить від еластичності попиту на імпортні товари та багатьох інших факторів) у міру зростання ВВП країни і грошових доходів населення попередній рівень імпорту може бути відновлений і навіть перевищений.</p> <p>8. Розрахунок ефективності придбання і використання імпортного обладнання.<br />Імпорт машин і обладнання є надзвичайно важливим для української економіки як потужний засіб модернізації технічного базису підприємства, балансування виробництва і споживання товарів, збагачення споживчого ринку, реалізації селективної науково-технічної політики, раціонального збереження природних ресурсів. Однак, сучасна структура імпорту в Україні є неефективною, а використання уже імпортованого обладнання не забезпечує запланованої віддачі, а часто призводить до збитків. Є декілька причин, які можуть призвести до такого неефективного використання імпортного обладнання:<br />- недостатнє опрацювання технічних вимог до імпортованих машин та обладнання;<br />- неправильна оцінка конкурентоспроможності обладнання;<br />- неправильна ув'язка строків поставок імпортного обладнання і його монтажу (один із наслідків „вузької зовнішньоторговельної&quot; оцінки ефекту без врахування реалізації всього „імпортного&quot; інвестиційного проекту);<br />- повільна підготовка кадрів для експлуатації імпортного обладнання;<br />- помилки у виборі об'єкту імпорту;<br />- прорахунки у виборі продавця (недостатнє вивчення стану ринку потрібного обладнання, опрацювання не всіх можливих варіантів);<br />- помилки у перспективній оцінці потреби у сировині і напівфабрикатах для завантаження імпортного обладнання, а також у запасних частинах.<br />Побудова показників ефекту та ефективності імпорту у певному розумінні є &quot; „симетричним&quot; побудові показників, що характеризують експорт. Основною відмінністю є трактування показників вартісної оцінки імпортних товарів. Даний показник відіграє дуже важливу роль у розрахунках показників економічної ефективності й ефекту від імпорту. Вартісна оцінка імпортного обладнання відіграє роль верхньої межі ціни і визначається з умов рівності нулю інтегрального ефекту придбання цього обладнання.<br />Способи розрахунку даного показника диференціюються залежно від особливостей імпортної угоди. При імпорті обладнання можливі два основних випадки:<br />Г. Якщо на внутрішньому ринку є можливість придбання обладнання для виконання необхідних функцій, хоча б і з гіршими споживчими властивостями і менш економічного, то показник вартості оцінки імпортного обладнання розраховується за формулою:</p> <p>де&#160; &#160;Зв - затрати на придбання вітчизняного обладнання, аналогічного імпортному;<br />РВ; Рім ~ норма амортизації на повне відновлення вітчизняного та імпортного обладнання;<br />ДЦ - приріст річного обсягу реалізації продукції від використання імпортного обладнання порівняно з вітчизняним;<br />ДВр - зниження річних витрат виробництва у результаті використанні імпортного обладнання;<br />ДФім. - зміна середньорічної вартості виробничих фондів імпортера.</p> <p>Ця формула є справедливою для умов незмінності за роками обсягів випуску продукції з допомогою імпортного обладнання, рівня цін на неї, експлуатаційних витрат. В інших випадках слід використовувати більш загальне вираження для розрахунку інтегрального ефекту.&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; .<br />2. Якщо імпортне обладнання не має аналогів, його вартісну оцінку можна розрахувати за такою формулою:</p> <p>де&#160; &#160;Ор - річний обсяг реалізації продукції при використанні імпортного обладнання;<br />Вр - річні витрати виробництва при використанні імпортного обладнання;&#160; .<br />гіім - частка прибутку від реалізації продукції, яка припадає на імпортне обладнання.<br />Валютна ефективність імпорту обладнання визначається за формулою:</p> <p> де&#160; &#160; ,мп - вартісна оцінка імпортної продукції;&#160; <br />Вімп - контрактна ціна імпортної продукції;<br />Кві - обмінний курс.<br />Якщо значення розрахованого показника є більшим за одиницю, .то імпорт обладнання вважається економічно вигідним.<br />Обґрунтовуючи імпорт обладнання, необхідно врахувати альтернативні варіанти, особливо, якщо є декілька можливих фірм-постачальників з обладнанням приблизно однакової якості та близькими технічними і економічними характеристиками. Дані для порівняння беруть з конкурентного аркуша, який складається підприємством в період підготовки імпортної операції. Часто альтернативою імпорту обладнання є лізинг.<br />9. Приклад розрахунку та аналізу ефективності придбання ліцензій.<br />Нематеріальні активи отримують з метою одержання економічного ефекту від їх використання при виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг.<br />У більшості випадків нематеріальні активи - вкладення в об'єкти промислового призначення: купівля ліцензії на використання технології виготовлення продукції; витрати на надання технічної допомоги й інженерних послуг з проектування і розташування виробничих потужностей, організації управління технологічними процесами, збуту й обслуговування ліцензованих виробів. Тому ефективність цих вкладень потрібно розглядати з позиції підвищення прибутковості виробництва.<br />Розрахунок ефективності використання нематеріальних активів пов'язаний з великими труднощами і потребує комплексного підходу. Ефект від придбання підприємством права використання запатентованого виробничого досвіду і знань, а також ноу-хау (незапатентованого досвіду) можна визначити лише за результатами реалізації підприємством продукції, виробленої з використанням ліцензії і ноу-хау. Однак обсяг продаж залежить від багатьох інших чинників (ціни, попиту, якості товару), і виявити дію кожного з них дуже важко.<br />Ефективність придбання ліцензії і ноу-хау залежить також від розмірів одноразових виплат за них; від термінів фінансування й обсягу капітальних вкладень підприємства у виробничий та інші фонди; поточних витрат, пов'язаних з виготовленням і збутом ліцензованої продукції. Розрахунок економічного ефекту (Е) використання ліцензії і ноу-хау за період Т можна розрахувати за формулою:</p> <p>де Т — період використання ліцензії;<br />Rt - вартісна оцінка результату використання ліцензованої технології у році t; St — витрати, пов'язані з використанням ліцензованої технології у році t; Р — ставка дисконтування (зведення різночасових витрат до порівнянного за часом).<br />Витрати, пов'язані з використанням ліцензій, складаються з двох частин:<br />а) патентів за право користування ліцензіями, здійснюваних у формі одноразових або періодичних фіксованих платежів, або платежів у формі відрахувань з прибутку або обсягу реалізації ліцензованої продукції;<br />б) поточних витрат на виробництво і збут ліцензованої продукції.<br />Кінцевий ефект використання нематеріальних активів відображається у загальних результатах господарської діяльності: зниженні витрат на виробництво, зменшенні обсягів збуту продукції, зростанні прибутку, підвищенні платіжності і стійкості фінансового стану. Враховуючи це, основним принципом управління динамікою нематеріальних активів є формула: потрібно збільшувати темпи зростання віддачі капіталу. Інакше кажучи, у динаміці темпи зростання виручки від реалізації продукції або прибутку мають випереджувати темпи зростання нематеріальних активів.<br />Таблиця 53 Аналіз ефективності нематеріальних активів</p> <p>Як видно з табл. 53, показники ефективності використання нематеріальних активів у звітному періоді порівняно з попереднім періодом поліпшились. Дохідність нематеріальних активів зросла на 20,3%. Основним чинником зростання дохідності є збільшення фондовіддачі нематеріальних активів і підвищення рентабельності реалізації. Кількісний вплив цих чинників можна визначити за допомогою прийому ланцюгових підстановок або будь-якого іншого відомого прийому факторного аналізу.<br />10. Практичне завдання по пошуку джерел інформації щодо проведення аналітичного звіту.<br />Для правильної оцінки ситуації, проведення поточного аналізу діяльності та прийняття раціональних рішень, які можуть стосуватися як довгострокових перспектив сталого розвитку<br />підприємства, так і поточних проблем, що виникають в ході господарської діяльності, підприємство повинно мати якісну інформаційну базу.<br />Успіх діяльності будь-якого підприємства залежить від правильності та своєчасності прийняття менеджерами рішень, які значною мірою базуються на якісній бухгалтерсько-обліковій інформації. Відповідно з концептуальними основами складання та подання фінансових звітів.інформація повинна відповідати таким якісним характеристикам: <br />зрозумілість; доречність (суттєвість, своєчасність, можливість використання для прогнозування); достовірність (правдивість подання, привалювання сутності над формою, нейтральність, обачність, повнота); зіставність. розроблено модульний підхід до формування інформаційної бази аналізу довгострокових інвестицій та запропоновано визначати модулі за джерелами інформації: законодавча база;&#160; юридичні (договірні) умови; експертизи; кошторисно-нормативна база; технічна документація; поточне положення, тенденції розвитку галузі та макроекономічна ситуація; інформація з глобальних інформаційних мереж; аудиторська інформація; маркетингова інформація; методичне та програмне забезпечення; дані про кадровий потенціал; бізнес-плани, накази про інвестиційну політику; бюджети інвестицій; дані первинної та зведеної облікової документації; дані бухгалтерської та статистичної звітності.<br />Під потоком інформації розуміється цілеспрямований рух інформації до особи, що приймає управлінське рішення, від осіб, які забезпечують інформацією, та між останніми. Вертикальний потік інформації має здійснюватися за двома напрямами: <br />1)зверху вниз, за яким іде запит необхідної інформації для прийняття управлінського рішення; <br />2)знизу нагору проходить у відповідь на запит передача підготовленої сукупності якісної<br />інформації. <br />Горизонтальний потік інформації характеризується координацією дій та обміном інформацією між особами, які забезпечують виконання запиту на певний обсяг інформації<br />Розрізняють такі джерела отримання інформації <br />1) звітність підприємства, в якій сконцентрована система показників діяльності підприємства за конкретний звітний період. Згідно з чинним законодавством України обов’язковими для підприємств є фінансова, податкова, статистична звітність; <br />2) первина документація та регістри бухгалтерського обліку й оподаткування, в яких міститься<br />інформація про господарські операції, що відбулися на підприємстві за певний звітний період, та накопичені суми валових доходів, валових витрат, податкового зобов’язання з ПДВ, податкового кредиту з ПДВ, тощо; <br />3) дані спеціальних обстежень, що проводяться у випадках, коли необхідної інформації для розрахунку показника фахівці не можуть отримати з джерел першого та другого рівнів<br />Використовуючи фінансову звітність підприємства можна отримати інформацію про: <br />- наявність економічних ресурсів, які контролюються підприємством, та їх структуру на певну дату; <br />- фінансовий стан підприємства на певну дату; <br />- доходи, витрати, фінансові результати підприємства за звітний період; <br />- структуру доходів та витрат за звітний період; <br />- прибутковість діяльності підприємства за звітний період; <br />-надходження та витрати грошових коштів в результаті операційної, фінансової та інвестиційної<br />діяльності підприємства у звітному періоді; <br />- зміни у складі власного капіталу підприємства протягом звітного періоду; <br />- ризики та непевності, які впливають на підприємство, його ресурси та зобов’язання у звітномуперіоді; <br />- деталізацію й обґрунтованість статей фінансових звітів, що передбачена відповідними<br />положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, тощо. <br />Податкова звітність для прийняття управлінських рішень надає таку сукупність інформації: <br />- розраховану суму у відповідності до чинного законодавства певного виду податку, внеску, зборуза конкретний податковий період; <br />- суми фактично сплачені або зараховані у зменшення до сплати певних видів податків, внесків, зборів протягом конкретного податкового періоду; <br />- суми певних видів податків, внесків, зборів, які підлягають до сплати (зобов’язання перед<br />бюджетом, фондами) або до повернення підприємству (компенсація з бюджету, фондів) на певну дату. <br />Зі статистичних звітів підприємств може бути отримана інформація щодо: <br />- статистики фінансів; <br />- статистики інновацій; <br />- статистики праці; <br />- статистики промисловості; <br />- статистики послуг; <br />- статистики зовнішньоекономічної діяльності.<br />Оперативна звітність законодавчо не регулюється. Тому підприємства самостійно розробляють та затверджують спеціальні форми оперативної звітності, які мають: певну нескладну структуру; бути достатньо простими й доступними для сприйняття; визначати звітну дату або звітний період оптимальні для проведення аналізу, обґрунтування та прийняття рішень; містити обмежену необхідну кількість показників. <br />У випадку недостатності інформації зі звітності підприємства для проведення поточного аналізу, обґрунтування та прийняття управлінського рішення, необхідно звернутися до первинної документації та регістрів бухгалтерського обліку й оподаткування. Регістри є основною складання звітності підприємств і у вигляді довідок, книг, журналів систематизують інформацію з первинних документів. Первинні документи за чинним законодавством – це письмові свідчення, які фіксують і підтверджують господарські операції в момент здійснення кожної, а якщо це неможливо, безпосередньо по її закінченню.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:16:54 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=29#p29 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=28#p28 <p>8. Обґрунтуйте зв'язок між доларом США та крос-курсами. Як розраховуються крос-курси валют із прямим котируванням до долара США, із прямим та непрямим котируванням до долара США та непрямим котируванням до долара США?<br />Бреттон-вудсськая система передбачала використання як міжнародні резерви золота і долара. Долар був визнаний як світові гроші по двох причинах. По-перше, США вийшли з другої світової війни з найбільш сильною економікою. По-друге, США акумулювали величезна кількість золота і період з 1934 по 1971 роки проводили політику скупки і продажу золота іноземним фінансовим органам за фіксованою ціною 35 доларів за унцію. Таким чином долар переводився в золото по пред'явленню.Ряд валют офіційно котирується до долара США у вигляді непрямого котирування. Це курс долара до європейської валютної одиниці ЕКЮ, англійського фунта стерлінгів, а також до грошових одиниць країн — колишніх колоній Великобританії — ECU/USD, GBP/USD, AUD/USD, NZD/USD, IEP/USD і ряд інших.<br />Причини котирування фунта стерлінгів у вигляді базової валюти криються в ролі англійського фунта як найпоширенішої в світі валюти часів Британської імперії, обслуговуючої льви¬ную частку світового торгового обороту. З фунтом стерлінгів соот¬носили свої валюти інші країни на початку XX століття, у тому числі і США.<br />Використання долара США у вигляді базової валюти відображає роль американської валюти як загальновизнаної і найбільш вживаної розрахункової одиниці, використовуваної в міжнародній торгівлі, а також відображає значення долара як ключову валюту післявоєнної світової валютно-фінансової системи Бреттон-вудсськой епохи.<br />Расчет двустороннего кросс-курса<br />На практике кросс-курсы, котируемые на 2-х сторонней основе. Рассчитывая такие курсы, банки используют четкие правила. <br />1)расчет кросс-курса для валют с прямой котировкой к $<br />USD/CAD=1,5652/58<br />USD/JPY=107,34/40&#160; &#160; &#160;CAD/JPY-?<br />Для расчета bid кросс-курса (покупка) надо разделить курс-bid валюты котировки на курс продажи offer базы котировки. Bid cr =107,34/1,5658=68,55-покупка CAD<br />Для расчета кросс-курса продажи offer делят курс offer валюты котировки на курс bid базы котировки. Offer cr =107,40/1,5652=68,62-продажа CAD<br />CAD/JPY=68,55/62<br />2)расчет кросс-курса для валюты с прямой и косвенной котировкой к $<br />&#163;/$=1,5890/93<br />$/&#165;=5,4250/4350&#160; &#160; &#160;&#163;/&#165;-?<br />Для расчета кросс-курса bid необходимо перемножить курсы покупки обеих валют(и базы и котировки) bid cr=1,5890*5,4250=8,6203<br />Для расчета кросс-курса продажи необходимо перемножить курсы продаж offer cr=1,5893*5,4350=8,6378<br />&#163;/&#165;= 8,6203/8,6378<br />3)расчет кросс-курсов для валют с непрямой котировкой к $<br />&#163;/$=1,5890/93<br />AUD/$=0,7591/96&#160; &#160;&#163;/AUD-?<br />Для расчета кросс-курса покупки делят курс покупки базы валюты на курс продажи валюты котировки bid cr=1,5890/1,7596=2,0918<br />Кросс-курс продажи находится делением курса продажи базы котировки на курс покупки валюты котировки offer cr=1,5893/0,7591=2,0936<br />9. Що являють собою термінові валютні операції? Які види контрактів обертаються на терміновому валютному ринку?<br />На терміновому валютному ринку торгують валютою з постачанням в майбутньому по фіксованому курсу. В майбутньому означає дату валютирования-не раніше 3-тего робочого дня після дня висновку. Особливості термінових операцій: -наличие інтервалу в часі між укладенням оборудки і її виконання, що приводить до підвищених вал ризикам у разі наявності відкритих вал позицій; -курс виконань термінових контрактів не залежить від зміни поточного курсу на вал ринку; при настанні дати валютування, валюти купується і продається по курсу, фіксованому у момент укладення оборудки.<br />Базова техніка термінових операцій обуславливают слід ринкові сегменти(типи термінових контрактів):рынок форв контрактів на валюту; ринок спот контрактів на валюту; ринок вал ф'ючерсів; ринок вал опціонів (G1); ринок модифікованих контрактів, що виникли на основі попередніх (покоління next).<br />форвард (своп)<br />outright<br /> опціон<br /> ф'ючерс<br /><br /><br /></p> <p>клієнтський<br /> міжбанківський<br /> біржовою</p> <p>Термінові контракти(деривати) стали відповіддю на потребу хеджувати (нейтрализовывать) ризики із-за коливання вал курсу. Термінові інструменти так само активно використовуються для арбітражу і спекуляції. Термінові валютні операції (форвардні, ф'ючерсні) - валютні операції, при яких сторони домовляються про постачання певної суми іноземної валюти через певний термін по курсу, зафіксованому на дату укладення оборудки. Мета їх застосування: - страхування від зміни курсів валют; - витягання спекулятивного прибутку.<br />Термінові валютні операції залежно від мети умовно діляться на: - конвертації (обмін валют); - страхові (страхування валютної риски); - спекулятивні (витягання прибули).<br />Ділення умовне, тому що мета витягання прибутку присутня і по-перше двох пунктах. Серед спекулятивних термінових операцій з валютою розрізняють гру на пониження або на підвищення курсу.<br />Різновиди термінових валютних операцій:<br />1. Форвардні операції. У момент висновку операції фіксуються термін, курс і сума, але до настання терміну (1-6 міс.) ніякі суми по рахунках не проводяться. У біржових котирувальних бюлетенях публікується курс для операцій &quot;спот&quot; і премії або знижки для визначення курсу по операціях &quot;форвард&quot;. Якщо валюта по операції &quot;форвард&quot; котирується дорожчим, ніж при негайному постачанні на умовах &quot;спот&quot;, то вона котирується з премією. Знижка або дисконт означає зворотне.<br />2. Аутрайт. Терміновий курс, в якому врахована премія або знижка, іменується курсом &quot;аутрайт&quot;. При премії валюта на термін дорожча, ніж наявний курс, при знижці - дешевше. Маючи значення премії і дисконту обчислюється курс &quot;аутрайт&quot;. Мета їх застосування полягає в страхуванні надходжень і платежів від валютної риски.<br />3. Операції з &quot;опціоном&quot; - операції з умовою&#160; нефіксованої дати постачання валюти. Одна із сторін по опційній операції має право вибирати для себе найбільш вигідні умови виконання зобов'язань. За це право друга сторона отримує премію, залежну від тривалості опціону, від різниці курсів при укладенні оборудки і обумовлених в даній операції. Їх мета - обмежити втрати від коливання курсів валют, тобто страхування надходжень і платежів у валюті від валютної риски. Опціон з валютою - угода, яка за умови сплати встановленої комісії (премії) надає одній із сторін операції купівлі-продажу право вибору (але не обов'язок) або купити, або продати певну кількість певної валюти по курсу, встановленому при укладенні оборудки, до закінчення обумовленого терміну (у будь-який день - американський опціон; на певну дату разів на місяць - європейський опціон). Розрізняють: - опціон покупця або операцію з попередньою премією; - опціон продавця або операцію із зворотною премією; - часовий опціон.<br />У разі опціону покупця утримувач опціону має право отримати валюту в певний день по обумовленому курсу. Покупець зберігає право відмовитися від прийому валюти, сплативши за це продавцеві премію як відступне. По опціону продавця утримувач опціону може поставити валюту в обумовлений день по певному курсу. Право на відмову від операції належить продавцеві і він платить премію покупцеві як відступне.<br />Часовий опціон - опціон відносно періоду часу, коли буде здійснено постачання валюти. Така операція має бути виконана до обумовленого терміну. По цій операції платник премії має право у будь-який момент часу в період опціону зажадати виконання операції по раніше зафіксованому курсу.<br />4. Валютний ф'ючерс - це угода, що означає зобов'язання продати або купити стандартну кількість певної валюти в певну майбутню дату по курсу, встановленому при укладенні оборудки. Різновидом валютної операції, що поєднує наявну і термінову операцію, є операції &quot;СВОП&quot; - це договір між двома суб'єктами по обміну зобов'язаннями або активами з метою поліпшення їх структури, зниження рисок і витрат. Такі операції використовуються в наступних цілях: 1) для здійснення комерційних операцій; 2) для придбання необхідної валюти без валютної риски для забезпечення міжнародних розрахунків; 3) для взаємного міжбанківського кредитування в двох валютах.<br />10. Охарактеризуйте основні особливості форвардних контрактів. Обґрунтуйте та доведіть твердження про взаємозв'язок між форвардними контрактами та ринком депозитів з іноземній валюті.<br />Форвардні операції/контракти –соглашение між банком і клієнтом про покупку/продаж визначеного кол-ва иностр валюти у встановлений термін(або протягом певного періоду) по курсу, фіксований у момент укладення оборудки. Форв контракт полягає без комісії. Форв контракти явл небіржовими операціями (OTC), можуть полягати на будь-який термін, від тижня до 5 років. Виділяють так звані стандартні дати реалізації форв контрактів: тиждень, 2 тиждень, місяць, 2,3,6,9,12 місяців. Дата валютування в принципі у форв і свопі контрактах визначається аналогічно. Термін форв контракту починає відлік від спот-даты, виключення у форв контракті складають останні дні місяця або року. Якщо день валютування вал операції доводиться на кінець місяця або року і цей день є вихідним, то за дату валютування вважатиметься попередній робочий день. дата висновку сделки-&gt;валютирование спот (початок відліку терміну форв контракту)-&gt;валютирование форв контакту. <br />На ринку форвардних обмінних курсів домінують два типи його учасників: біржові валютні гравці, яких ще називають валютними спекулянтами, що купують і продають форвардні контракти, грунтуючись на своїх уявленнях про майбутні курси спот, і арбітражери, продаючі і купуючі форвардні контракти, виходячи з різниці процентних ставок, що існує вже, в різних країнах або на різних ринках. <br />Критерій<br /> Форвардні</p> <p>Місце торгівлі Міжбанківський, клієнтський, в будь-якому місця, по телефону або через комп системи <br />Стандартизація Всі умови контракту обмовляються сторонами<br />Регулювання Саморегулювання на основі звичаїв і традицій ринку в розрізі нац закон-ва<br />Реальне постачання базового активу Здійснюється в переважному числі 90% випадків <br />Привабливість для дрібних інвесторів У зв'язку з крупним номіналом контракту операції дрібних інвесторів утруднені <br />Терміни постачання Будь-які за угодою сторін <br />Регулярна переоцінка позицій Відсутній <br />Маржеві вимоги Відсутні <br />Операційні витрати Покриваються за рахунок спреда<br />Рівень кредитної риски Високий, потрібна оцінка кредитоспроможності контрагента<br />Дата розрахунку На дату обумовлену, вказану, в контракті</p> <p>Форвардні операції&#160; це угоди між банком і клієнтом про покупку або продаж певної кількості іноземної валюти у встановлений термін (або в перебігу періоду) по курсу фіксованому у момент укладення оборудки. Форвардний контракт полягає, як правило, в цілях здійснення реального продажу або покупки відповідного активу, зокрема в цілях страхування постачальника або покупця&#160; від можливої несприятливої зміни цін.<br />Форвардні контракти є похідними інструментами ринку депозитів в іноземній валюті, що витікає з суті ринку депозитів (це засоби, що використовуються в торгівлі між банками, що працюють на валютному ринку; банківські ділери зберігають безстрокові внески в іноземній валюті в банках кореспондентах, розташованих у фінансових центрах, де дана іноземна валюта є внутрішньою). При розрахунку форвардного курсу використовуються: спот-курс; % ставки євровал ринку по обох валютах; термін операції.<br />Розрахунок форв курсу: У основі розрахунку форв курсу лежить його взаємозв'язок з хеджуванням вал рисок на ринку депозитів і кредитів. У цьому полягає суть форв контракту. ?%=%вал котировки-%базы котирування: якщо %вал котирування &gt;%базы котировки-премия; якщо&#160; %вал котирування&lt; %базы котировки-дисконт. <br />Пример: Экспортер ожидает получение экспортной выручки в $через 90 дней – 10млн$ как <br />&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; %ставки&#160; &#160; &#160; срок&#160; &#160; &#160; спот-курс&#160; &#160; &#160; <br />USD(кредит)&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; 4,125%&#160; &#160; &#160; &#160; 90&#160; &#160; &#160; &#160; 1,500 <br />DEM(депозит)&#160; &#160; &#160; &#160; 7%&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;90 <br />USD: 10млн+процент=10млн+10млн*4,125*3/12=10103125$<br />DEM: 10млн*1,5+%по депозиту=15262500DEM<br />Требования: 15262500DEM<br />USD/DEM=15262500/10103125=1,5107DEM=1$ -выиграл на курсе<br />&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; %ставки&#160; &#160; &#160; срок&#160; &#160; &#160; спот-курс&#160; &#160; &#160; <br />USD(кредит)&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; 7%&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;90&#160; &#160; &#160; &#160; 1,500 <br />DEM(депозит)&#160; &#160; &#160; &#160; 4,125%&#160; &#160; &#160; &#160; 90<br />USD: 10млн+процент=10млн+10млн*7*3/12=10175000$<br />DEM: 10млн*1,5+%по депозиту=15154687,5DEM<br />USD/DEM=1,489DEM=1$ -проиграл на курсе<br />При расчете форв курса в основе которого лежат приведенные выше операции использ спот-курс, %ставки евровал рынка по обеим валютам (базе и вал котировки) и срок сделки. Премия по дисконту: pr/dis=(spot*&#8710;%*дни)/(360*100+%базы котировки*дни) &#8710;%=%вал котировки-%базы котировки</p> <p> Клієнт має намір продати 1 млн дол. США за фунти стерлінгів з постачанням протягом найближчих 6 місяців. Щоб уникнути валютної риски, банк міг би продати долари на дату укладення форвардної оборудки. Долари можна купити по поточному курсу євродоларів, а придбані на них фунти покласти на депозит (реінвестувати). Допустимо, шестимісячні процентні ставки по євродоларах складають 15% річних, а по фунту – 10%. Позиція банку на дату укладення форвардного контракту виглядає так.<br />&#160; &#160; Фунты стерлингов<br />Покупаем 800000 ф. ст. дол. США по курсу 1 ф. ст.=1,25 дол. Отдаем в кредит 800000 ф. ст под 10% годовых Доллары США&#160; &#160; &#160; &#160; &#160;<br />Продаем 1 млн дол. по курсу 1 ф. ст.=1,25 дол. Берем в долг 1 млн. дол. под 15% годовых <br />Позиция банка на дату исполнения форвардного контракта выглядит следующим образом.<br />Фунты стерлингов<br />Выплачивает основную сумму долга 800000 ф.ст. и проценты 40000 ф.ст.<br />Выплачивает клиенту сумму в фунтах. Доллары США<br />Выплачивает сумму долга в 1 млн дол. США плюс 75000 дол.<br /> Получает от клиента 1 млн дол<br />Сума, що виплачується клієнтові у фунтах, повинна враховувати процентні платежі. З 800000 ф.ст. має відняти перевищення процентних платежів по доларовій позиці над відсотками, отриманими від надання стерлінгового кредиту. Для перекладу 75000 дол. у фунти слід визначити приблизний форвардний валютний курспо формулі: Приблизний форвардний курс = курс спот+(% для $?% для ?)/(100*365)*курс спот*число днів до исполн контракту.<br />Немає великої різниці у розмірі прибутку від розміщення засобів в доларовий депозит або покупки фунтів на умовах спот з їх одночасним форвардним продажем і інвестуванням на період між покупкою і продажем. Форвардна премія за фунти компенсує процентну різницю між доларовими і стерлінговими депозитами. Забезпечується паритет процентних ставок.<br />У основі формули підрахунку приблизного форвардного курсу лежить паритет процентних ставок. По цій формулі форвардна премія визначається складанням різниці процентних ставок з курсом спот і коректуванням результату на період виконання контракту. Існує емпіричне правило, що, якщо процентні ставки по депозитах в іноземній валюті вище, ніж по депозитах в національній валюті, то національна валюта йтиме з премією до такої валюти. Якщо процентні ставки по депозитах в національній валюті вище, ніж по депозитах в іноземній валюті, то національна валюта йде із знижкою. <br />11. Яким чином розраховуються премії та дисконти при стандартних форвардних угодах? Наведіть правила розрахунку форвардних курсів купівлі та продажу. Яким чином відбувається закриття та пролонгація форвардних контрактів?<br />Особливості котирування: Форв курси котируються 2-мя способами, залежно від типу ринку, на якому осущест операція. <br />1)на клієнтському ринку: outright пункти(повністю, прямо), до 4-того знаку після коми. <br />форв контракт&#160; 3месяца&#160; €/$=1,2575/1,2580<br />2) на міжбанківському ринку (опті): своп-пункты<br />&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;Bid&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; offer<br />USD/DEM&#160; &#160; 1,5000&#160; &#160; &#160;1,5005&#160; &#160; &#160; <br />спот-пункты&#160; &#160; 110&#160; &#160; &#160; &#160; 115<br />Особливістю своп-пунктов явл те, що вони не мають знаку. Для того, щоб визначити премія або дисконт записані в своп-пунктах, треба пам'ятати правило(«правило діагоналі»): якщо своп пункти&#160; зменшуються зліва направо (своп пункт покупки &gt;своп пункту продажу), то валюта торгується з дисконтом і відніматиметься зі своп курсів покупки/продажу; якщо своп пункти збільшуються зліва направо (своп пункт покупки &lt;своп пункту продажу), то це буде премія і пункти додаються до спот курсам покупки/продажу.<br />Можливий так само розрахунок форвардних кросс-курсов. При цьому, при їх розрахунку зберігаються ті ж правила, що і при розрахунку кросс-курсов спот/текущих. Форв курси, як і спот курси, котируються на двосторонній основі. Проте, в даному випадку форв курси покупки і продажу розраховуються по формулі:<br />pr/dis bid=(Sbid*(R вал bid-R бази offer)*дни)/(360*100+R бази offer*дни)<br />pr/dis offer=(Soffer*(R вал offer-R бази bid)*дни)/(360*100+R бази bid*дни)</p> <p>Якщо форвардні пункти ростуть зліва направо (котирування bid менше котирування offer) — те для знаходження курсу аутрайт для дати валютування далі чим слот, форвардні пункти додаються до курсу слот.<br />Якщо форвардні пункти зменшуються зліва направо (сторона bid більше сторони offer), то для знаходження курсу аутрайт для дати валютування далі чим спот, форвардні пункти віднімаються з курсу спот.<br />Форвардні пункти також називають своп-пунктами, форвардною різницею або своп-разницей. Вони є абсолютними пунктами даного валютного курсу (у одиницях валюти котирування), на які коректується курс спот при проведенні форвардних операцій, і відображають різницю в процентних ставках за конкретні періоди між валютами, що продаються на міжнародних грошових ринках, — процентний диференціал (interest differential).<br />Існує правило, згідно якому:<br />Валюта з низькою процентною ставкою за певний період котирується на умовах форвард до валюти з високою процентною ставкою за той же період з премією.<br />Валюта з високою процентною ставкою за певний період котирується на умовах форвард до валюти з низькою процентною ставкою за той же період із знижкою або дисконтом.<br />Таким чином, форвардний курс розраховують збільшенням премії або відніманням знижки з поточного курсу спот. Форвардні пункти розраховуються таким чином:</p> <p>Якщо отримані форвардні пункти матимуть позитивний знак, вони є премією і додаватимуться до курсу спот; у разі негативного знаку вони будуть знижкою і відніматися з курсу спот.<br />По даній формулі можна розрахувати середні форвардні пункти для середнього курсу аутрайт (не враховуючи сторони bid і offer). Проте, як курс спот, так і курс аутрайт котируються банками у вигляді подвійного котирування. Форвардні пункти також розраховуються як bid і offer.</p> <p> Деколи можна зустріти котирування форвардних пунктів у вигляді:<br />—4/+4, що означає «навколо паритету» (round par.). Це відбувається якщо процентні ставки для двох валют на даний період рівні і фактично рівні форвардний і спот курси.<br />Форвардний курс в цьому випадку складатиме:<br /> </p> <p>Наведіть правила розрахунку форвардних курсів купівлі та продажу. <br />Расчет форв курса: В основе расчета форв курса лежит его взаимосвязь с хеджированием вал рисков на рынке депозитов и кредитов. В этом заключается сущность форв контракта. <br />Пример: Экспортер ожидает получение экспортной выручки в $через 90 дней – 10млн$ как <br />&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; %ставки&#160; &#160; &#160; срок&#160; &#160; &#160; спот-курс&#160; &#160; &#160; <br />USD(кредит)&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; 4,125%&#160; &#160; &#160; &#160; 90&#160; &#160; &#160; &#160; 1,500 <br />DEM(депозит)&#160; &#160; &#160; &#160; 7%&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;90 <br />USD: 10млн+процент=10млн+10млн*4,125*3/12=10103125$<br />DEM: 10млн*1,5+%по депозиту=15262500DEM<br />Требования: 15262500DEM<br />USD/DEM=15262500/10103125=1,5107DEM=1$ -выиграл на курсе<br />&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; %ставки&#160; &#160; &#160; срок&#160; &#160; &#160; спот-курс&#160; &#160; &#160; <br />USD(кредит)&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; 7%&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;90&#160; &#160; &#160; &#160; 1,500 <br />DEM(депозит)&#160; &#160; &#160; &#160; 4,125%&#160; &#160; &#160; &#160; 90<br />USD: 10млн+процент=10млн+10млн*7*3/12=10175000$<br />DEM: 10млн*1,5+%по депозиту=15154687,5DEM<br />USD/DEM=1,489DEM=1$ -проиграл на курсе<br />При расчете форв курса в основе которого лежат приведенные выше операции использ спот-курс, %ставки евровал рынка по обеим валютам (базе и вал котировки) и срок сделки. Премия по дисконту: pr/dis=(spot*&#8710;%*дни)/(360*100+%базы котировки*дни) &#8710;%=%вал котировки-%базы котировки<br />Таким образом, форв контракты явл производным инструментом рынка депозитов в иностр валюте. &#8710;%=%вал котировки-%базы котировки: если %вал котировки &gt;%базы котировки-премия; если&#160; %вал котировки&lt; %базы котировки-дисконт. <br />если предположить, что курс спот и форвардный курс равны, то, рассчитав доходность депозитов в долларах и йенах, инвесторы заключили бы 2 контракта одновременно: 1. покупка долларов США на споте по курсу 125,0000 JPY 125.0000 = USD 1.0000 2. форвардный контракт (сделка аутрайт) на продажу долларов (то есть покупка обратно йен) по такому же курсу 125,0000 на день окончания депозита в сумме депозита и начисленных процентов: USD 1008.3300 = JPY126.0410 При этом сумма от размещения JPY 125.000 в депозит под 4% составила бы всего JPY 125.417. Например, требуется рассчитать форвардные пункты для сделки аутрайт доллара к ЕВРО с датой валютирования через 2 месяца и 10 дней после даты спот. Предположим, что форвардные пункты для стандартных периодов с прямыми датами составляют: <br />2 месяца 31-47<br />3 месяца 55-74 <br />Разница между форвардными пунктами для 2 и 3 месяцев составляет: для стороны bid 55 - 31 = 24 для стороны offer 74 - 47 = 27 Для одного дня форвардные пункты 2-го месяца (период между 2-м и 3-м месяцем) составляют соответственно: для стороны bid 24/30 = 0.8 для стороны offer 27/30 = 0.9 Для 10 дней второго месяца форвардные пункты составят:<br />bid&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; offer <br />0.8x10 = 8 0.9x10 = 9<br />Искомые форвардные пункты для периода в 2 месяца и 10 дней составят:<br />41 57<br />±8 ±9<br />49 – 66</p> <p>закриття форвардних контрактів <br />Форв операції обов'язкові до використання, отже сторони, що уклали такий контракт зобов'язані виконувати всі умови контракту. Проте, на практиці виникають ситуації, коли клієнти банків не завжди будуть в змозі виконати контракт. У випадку, якщо клієнт не в змозі виконати узятих по форв контракту зобов'язань, він повинен закрити операцію на ринку спот: 1) якщо повинен був купити по форв контракту валюту, він її купить по форв курсу і продасть по курсу спот; 2) якщо повинен був продати по форв контракту –купить на ринку спот і продає по форв курсу. Такі операції наз розрахунковими форв контрактами. При цьому, на розрахунковому рахунку клієнта відображається тільки різниця між покупкою і продажем однакового кол-ва валюти по форв і споту курсу. Таким чином, клієнт не зобов'язаний мати на своєму рахунку в кол-ве забезпечення всієї суми контракту (зазвичай хапає 15-20%). При цьому, результат різниці курсів при закритті операції може бути «+» або «-». <br />пролонгація форвардних контрактів<br />У випадку, якщо операція клієнта не скасована, а термін оплати тільки перенесений, у клієнта виникне необхідність не тільки закрити попередній форв контракт, а укласти з банком новий. Курс, по якому буде розрахований з урахуванням поточного спот-курса і %ставок на дату його висновку, проте банк може запропонувати клієнтові продовжити попередній форв контракт, при цьому форв курси по такому контракту будуть розраховані за правилом «діагоналі». Тобто, новий курс буде розрахований як курс закриття попереднього форв контракту, скоректований на своп(форв) пункти по діагоналі. Курс закриття –это курс, який використовується для закриття форв контракту на ринку спот. Таким чином, при пролонгації форв контракту клієнт дістає можливість укласти операцію по вигіднішому для себе курсу. <br />Пример: Клиент заключил с банком форв контракт на покупку 200тыс € за $ по форв курсу 0,9587, но платеж перенесен на месяц позже.<br />€/$=0,9460/9470&#160; -текущий курс и своп-пункты на дату валютирования <br />fw 1м&#160; &#160; &#160;13&#160; &#160; &#160; 18<br />buy 1)200тыс€*0,9587=191740$ (списаны) <br />sell 2)200тыс€*0,9460=189200$ (начислено)<br />&#8710;=2540$-проиграл (потери клиента при закрытии форв контракта)<br />В случае, если клиенту предложат продлить фор контракт, то он будет заключен по след форв курсу: курс закрытия: 0,9460+0,0018=0,9478$=1€-пролонгированный <br />Для сравнения рассчитаем курс не пролонгированного форв контракта:<br />Новый контракт: пролонгированный:200тыс€*0,9478=189560$ <br />&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; не пролонгированный:200тыс€*(0,9470+0,0018)=189760$<br />&#8710;=200$-выиграл<br />12. Поясніть особливості розрахунку премій та дисконтів при форвардних контрактах на ламану дату.<br />У міжнародній торгівлі часто трапляється так, що дата платежу віддалена від дати укладення догоди на рядків, що не збігається зі стандартними термінами укладання форвардних догод, наприклад на 45 або 98 днів. Такі догоди мають назву догод на ламану дату (broken date). Термін виконання такої догоди лежить між двома стандартними термінами (так званими «коротким» та «довгим» періодами). Саме на базі форвардних пунктів двох найближчих стандартних дат і розраховується премія/дисконт на ламану дату. У таких випадках курсова різниця двох найближчих дат ділиться на кількість днів між ними, а результат помножується на кількість днів між ламаною датою та довгим періодом. Одержане число віднімається від форвардних пунктів довгого періоду. Якщо викласти цей розрахунок у вигляді формули, то вона матиме такий вигляд:<br />Часто у ВЕД відбувається неспівпадання валютування із стандартними термінами форв контрактів. В цьому випадку (дата валютиров ? стандартною) дата називається ламаною датою, і для розрахунку pr/dis використовується спец формула: pr/dis BD=fwld-((fwld-fwsd)/(D-d))*(D-BD), де&#160; BD-ломанная дата; fwld –форв пункти довгого періоду; fwsd –форв пункти короткого періоду; D –кол-во днів довгого періоду; d –кол-во днів короткого періоду. <br />13. В чому полягає сутність форвардних операцій з тимчасовими опціонами, як банки розраховують форвардні курси купівлі та продажу.<br />Часто эксп/импортер не знає точної дати валютування/постачання валют, але можуть знати приблизний період її заключения/время. В цьому випадку форв операції полягають з тимчасовим опціоном, або з правом вибору дати. Така операція має min або max терміни платежу (здійснення операції) в межах яких клієнт має право сплатити по узгодженому форв курсу, суму, що додається, або її частину, але не пізніше за загальний термін операції. Правило: розрахунок форв курсу з тимчасовим опціоном осуществ слід образом: при розрахунку форв курсу з премією банк вибирає при покупці премію короткого періоду, при продаже-длинного періоду; при розрахунку курсу дисконта-наоборот.<br />Нерідко імпортерові або експортерові невідома точна дата платежу: з партнером по операції узгоджені тільки тимчасові рамки. Зрозуміло, і в цьому випадку підприємство хотіло б застрахував термінові ризики. Якщо, наприклад, експортер чекає доларову суму в період від двох до трьох місяців і продає її своєму банку до терміну платежу, який визначається на початкову дату платіжного періоду, він повинен до дати валютування заплатити банку цю суму. У такому разі підприємство має дві можливості. Воно може чекати надходження платежу і продовжити форвардну операцію або ж із самого початку укласти форвардну операцію з тимчасових опціоном. Форвардна операція з опціоном має мінімальний і максимальний терміни платежу. В межах цих термінів клієнт має право сплатити по узгодженому форвардному курсу всю суму або її частину. У останньому випадку друга дата валютування має бути не пізніше за загальний термін операції. <br />При розрахунку форвардного валютного курсу з премією банк вибирає при покупці премію короткого періоду, при продажі довгого; при розрахунку курсу з дисконтом він поступає навпаки. <br />Розрахунок форвардного курсу USD/DEM для тимчасового опціону від двох до трьох місяців виглядає таким чином: <br />Spot USD/DEM&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; 1,5000&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; 1,5005<br />&#160; &#160; &#160; &#160; &#160;Fw&#160; &#160; 2&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;0,0070&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; 0,0075<br />&#160; &#160; &#160; &#160; &#160;Fw&#160; &#160; 3&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;0,0100&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; 0,0105<br />&#160; &#160; &#160; &#160; Fw 2-3&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; 1,5070&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; 1,5110</p> <p>14. Що таке свопи на валютному ринку? У чому їх переваги перед іншими строковими операціями? Які типи своп-контрактів ви знаєте? Охарактеризуйте їх.<br />свопи - це контракти типу форварда, в рамках яких сторони домовляються обмінятися активами на основі узгоджених правил. Розрізняють товарні свопи, валютні свопи, свопи на акції і процентні свопи. Товарні свопи - це обмін двома платежами, один з яких становить його оплату за поточною ціною СПОТ, а інший - узгоджену ціну на цей товар в майбутньому. Валютні свопи становлять собою обмін певною кількістю двох валют з однаковою чистою поточною вартістю з наступним зворотним обміном ними за узгодженим курсом. Свопи на акції становлять собою обмін потенційного прибутку від інвестицій в акції на потенційний прибуток від інвестицій в інші акції чи неакціонерні активи, такі як процентна ставка на депозити або цінні папери. Процентні свопи - це обмін надходженнями процентів на нормальні інвестиції в одній валюті з процентною ставкою, розрахованою за різними правилами.<br />В порівнянні з іншими деривативами свопи мають ряд переваг:<br />• обидві сторони контракту отримують можливість досягти поставленої мети: хеджування ризику або зниження витрат із залучення коштів;<br />•&#160; &#160;вартість свопів значно нижча за вартість інших інструментів хеджування, наприклад опціонів, крім того в разі взаємної домовленості комісійні за угодами своп можуть взагалі не стягуватися;<br />•&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; угоди укладаються на будь-який період і базовий інструмент:<br />•&#160; &#160;ринок свопів добре розвинутий, і тому процедура укладання своп-контрактів легко реалізується, умови обговорюються, як правило, по телефону;<br />•&#160; &#160;можливість достроково вийти з операції своп кількома способами. Для цього укладаються зворотні свопи, коли новий контракт компенсує дію вже існуючого. Крім того, під час підписання угоди можна обумовити випадки припинення її дії, які дозволяють : кожній зі сторін за певну платню розірвати контракт;<br />•&#160; &#160;зниження ризику за даним видом операцій, у разі невиконання зобов'язань однією зі сторін втрати іншої сторони обмежуються контрактними відсотковими платежами або різницями валютних курсів, а не поверненням основної суми боргу.<br />Проте своп-контракти мають деякі недоліки і серед них існування кредитного ризику, хоча й невеликого. Якщо угода укладається за умови реального обміну сумами, ризик значно збільшується. Оскільки свопи - це довгострокові похідні фінансові інструменти, то рівень ризику протягом дії контракту безперервно змінюється і потребує постійного контролю. З метою зниження кредитного ризику використовуються гарантії третьої сторони, резервні акредитиви, застава або інші види забезпечення. З цією самою метою угоди своп можуть укладатися за допомогою посередників, котрі діють як клірингова палата і гарантують вико¬нання всіх умов контракту.</p> <p>Своп-контракти — це угода між двома учасниками про обмін відсотковими платежами на визначену суму протягом певного періоду часу або обмін однієї валюти на іншу за умови, що через деякий час буде проведено обернену операцію.<br />Типы СВОП контрактов:<br />1) Типа купить-продать. Когда первак сіделка явл покупка,а вторая продажа валюты.<br />операція типу buy/sell, яка складається з покупки інструменту USD/RUB_UTS_TOD і продажі інструменту USD/RUB_UTS_TOM, торги по яких проводяться в один робочий день (сьогодні). <br />Купивши долари за рублі розрахунками «сьогодні» і продавши їх з датою валютування «завтра», банк тим самим створює ліквідність в доларах США (або валютну позицію) строком на 1 день, що рівнозначно залученню валютного депозиту “overnight”.<br />2) операція типу sell/buy, яка складається з продажу інструменту USD/RUB_UTS_TOD і покупки інструменту USD/RUB_UTS_TOM, торги по яких проводяться в один робочий день (сьогодні).<br />Продавши долари за рублі розрахунками «сьогодні» і відкупивши їх назад з датою валютування «завтра», банк тим самим створює ліквідність в російських рублях (або грошову позицію) строком на 1 день, що рівнозначно залученню рублевого депозиту “overnight”.<br />3) До операцій &quot;своп&quot;на фінансових ринках близькі по сенсу так звані операції &quot;репо&quot;( repurchasing agreement, або repo, або buybacks). Операції &quot;репо&quot; засновані на угоді учасників операції про зворотний викуп цінних паперів. Угода передбачає, що одна сторона продає інший пакет цінних паперів певного розміру із зобов'язанням викупити його за заздалегідь обумовленою ціною. Іншими словами одна сторона кредитує іншу під заставу цінних паперів. Операції &quot;репо&quot; бувають декількох видів. &quot;Репо з фіксованою датою&quot; передбачає, що позичальник зобов'язується викупити цінні папери до заздалегідь обумовленої дати. Операції &quot;відкриті репо&quot; припускають, що викуп цінних паперів може бути здійснений у будь-який час або у будь-який час після певної дати. За допомогою операцій &quot;репо&quot; утримувачі крупних пакетів цінних паперів дістають можливість ефективніше розпоряджатися своїми активами, а банки і інші фінансові інститути отримують ще один інструмент управління ліквідністю.<br />15. Яка особливість розрахунку форвардного курсу зустрічної операції стандартного свопу? В чому відмінність від форвардних контрактів?<br />Стандартные своп-контракты: первая сделка осуществляется по курсу, который определяется как при любой кассовой операции. Курс второй сделки (форвардной) будет определяться по правилу диагонали. То есть, форв пункты bid прибавляются/вычитаются к/от стороны offer курса спот; форв курсы покупки (offer) со стороны bid курса спот.<br />Пример: Swap 2m USD/DEM sell/buy USD<br />spot USD/DEM&#160; 1,9565/1,9570&#160; &#160; &#160; <br />2m&#160; fwd&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;45/&#160; &#160; &#160; 40 <br />1)сделка спот -1,9570<br />2)сделка forward-1,9570-0,0045=1,9525<br />Для расчета 2-х стороннего свопа используется так же формула, что и для расчета своп-пунктов в форв контракте (bid/offer)<br />Особенности котировки: Форв курсы котируются 2-мя способами, в зависимости от типа рынка, на котором осущест сделка. <br />1)на клиентском рынке: outright пункты(полностью, прямо), до 4-того знака после запятой. <br />форв контракт&#160; 3месяца&#160; €/$=1,2575/1,2580<br />2) на межбанковском рынке (оптовом): своп-пункты<br />&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;Bid&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; offer<br />USD/DEM&#160; &#160; 1,5000&#160; &#160; &#160;1,5005&#160; &#160; &#160; &#160;<br />спот-пункты&#160; &#160; 110&#160; &#160; &#160; &#160; 115<br />Особливістю своп-пунктов явл те, що вони не мають знаку. Для того, щоб визначити премія або дисконт записані в своп-пунктах, треба пам'ятати правило(«правило діагоналі»): якщо своп пункти&#160; зменшуються зліва направо (своп пункт покупки &gt;своп пункту продажу), то валюта торгується з дисконтом і відніматиметься зі своп курсів покупки/продажу; якщо своп пункти збільшуються зліва направо (своп пункт покупки &lt;своп пункту продажу), то це буде премія і пункти додаються до спот курсам покупки/продажу.</p> <p>У стандартних своп контрактах 1я операція здійснюється по курсу, який визначається, як при будь-якій касовій операції. Курс 2й операції визначатиметься за правилом діагоналі: форвардні пункти сторони bid додаються або віднімаються від сторони offer курсу спот і навпаки. <br />Привабливість валютного свопу також слід розглядати під кутом порівняльних переваг. Наприклад, компанії А і В мають можливість випустити облігації в доларах США або фунтах стерлінгів на наступних умовах:</p> <p>Ставки у Великобританії вище чим в США. Компанія А має абсолютні переваги по емісії облігацій і в доларах, і у фунтах. Як і в процентному свопі, виникає різниця між ставками на двох ринках. Компанія В платить в доларах на 2% більше, ніж компанія А, і на 0, 4% більш ніж компанія А у фунтах. Компанія А має як абсолютну перевагу на обох ринках, так і порівняльну перевагу на ринку США, а компанія В — порівняльна перевага на ринку Великобританії. Допустимо, що компанія А бажає емітувати заборгованість у фунтах, а компанія<br />У — в доларах. Обидві компанії можуть випустити облігації на ринках, на яких вони володіють порівняльними перевагами, і обмінятися заборгованостями. Виграш, який отримають сторони від такого обміну, складе різницю між дельтами по доларових ставках і ставках у фунтах стерлінгів, а саме, 1, 6% (2% - 0, 4%).<br />Механізм реалізації свопу показаний на мал. </p> <p>В результаті свопу компанія А отримує заборгованість у фунтах під 12%, що на 0, 6% дешевше за пряму емісію у фунтах. Компанія В отримує заборгованість а доларах під 10, 4%, що на 0, 6% дешевше за пряму емісію в доларах. Посередник отримує 1, 4% в доларах і платить 1% у фунтах. Якщо не брати до уваги різницю в курсі, то його виграш складає 0, 4%. Таким чином, в сукупності всі сторони, що беруть участь, поділили між собою виграш у розмірі 1, 6%, тобто у розмірі різниці між дельтами по доларових ставках і ставках у фунтах.<br />У валютному свопі сторони окрім процентних платежів обмінюються і номіналами на початку і кінці свопу (реально або умовно). Номінали встановлюються так, щоб вони були приблизно рівні з урахуванням обмінного курсу на початку періоду<br />дії свопу. Обмінний курс — це звичайно спот курс, середнє значення між ціною продавця і покупця. Наприклад, курс фунта стерлінгів до долара рівний 1 ф. ст. = 1, 6 дол. Компанія А випустила заборгованість на 16 млн. дол., а компанія В — на 10 млн. ф. ст., і дані суми були обмінені на початку дії свопу. Відповідно до умов угоди щорічно компанія А виплачуватиме 1, 2 млн. ф. ст. (10 млн. • 0, 12%), а отримувати 1, 44 млн. дол. (16 млн. • 0, 09%). Компанія У виплачуватиме 1, 664 млн. дол. (16 млн. • 0, 104) і отримувати 1, 3 млн. ф. ст. (10 млн. • 0, 13). Після закінчення свопу компанії знов обміняються номіналами, тобто компанія А виплатить В 10 млн. ф. ст., а компанія В поверне компанії А 16 млн. дол. Що стосується посередника, то він отримуватиме щороку 224 тис. дол. [16 млн. • (0, 104 - 0, 09)] і сплачувати 100 тис. ф. ст. [10 млн. • (0, 13 - 0, 12)]. У даній ситуації для фінансового посередника може виникнути валютний ризик унаслідок зростання курсу фунта стерлінгів. Його можна виключити за допомогою придбання форвардних контрактів кожен на суму 100 тис. ф. ст. для кожного періоду платежу по свопу. Як і з процентними свопами, посередники часто укладають контракт з однією із сторін свопу і потім підшукують другого учасника для офсетного свопу.</p> <p>16. Охарактеризуйте особливості розрахунку валютних курсів свопів з датою валютування до споту.<br />Котируються аналогічно стандартним свопам у вигляді своп-пунктів для відповідних періодів (o/n (overnight), t/n (tom/next) та tod/spot (today/spot)) у вигляді премії або дисконту:<br />Якщо перша угода здійснюється з датою валютування „завтра”, а обернена – на споті, то такий своп має назву том-некст (tomorrow-next swap або t/n swap).<br />Існує правило: у випадку зростання зліва направо форвардних (своп) пунктів обмінний курс для першої угоди своп має бути нижчим, ніж валютний курс обміну для другої угоди; у разі зниження форвардних (своп) пунктів зліва направо<br />обмінний курс для першої угоди має бути вищим, ніж для другої.<br />Найбільш поширений своп tom/next, який використовується у разі пролонгації відкритої позиції при спекулятивній торгівлі на умовах margin trading. При цьому поточний валютний курс спот можна використовувати як для дати валютування (до спота), так і для дати закінчення свопа (безпосередньо на споті). Головне, щоб різниця двох курсів становила суму форвардних пунктів для відповідного періоду, дата спот при цьому завжди є форвардною датою.</p> <p>Короткі своп котирування так само як і стандартні свопи, у вигляді своп-пунктов для відповідних періодів, при цьому розрахунок курсів операції будується відповідно до правил: 1) у разі тих, що зростають зліва-направо своп-пунктов, обмінний курс для першої операції свопу (до споту) має бути нижче, ніж обмінний курс для другої, яка на споті; 2) у разі убування зліва-направо своп-пунктов обмінний курс для першої операції має бути вище, ніж для другої. При цьому, поточний вал курс спот можна використовувати як для дати валютування (до споту), так і для дати закінчення свопу (тобто, на споті). Головне, щоб різниця 2-х курсів складала величину своп-пунктов для відповідного періоду. <br />17. Яким чином здійснюється котирування операцій своп форвард/форвард?<br />swop/форвард/форвард (форв контракт або типу форвард/форвард): Своп-контракт форвард/форвард здійснюється шляхом не 2-х форвардних зустрічних операцій, а 2-х простих операцій своп. <br />Приклад: swap fwd/fwd 3/8m buy/sell<br />В рамках цієї операції здійснюються слід дії: 1)покупка 3-х місячного свопу – продаж з датою валютування спот, покупка-с датою валютування форвард; 2)продажа 8месячного свопа-покупка з датою валютування спот, продажа-с датою валютування форвард. <br />Котирування операцій своп/форвард/форвард здійснюється за допомогою своп-пунктов, які розраховуються за правилом: 1) сторона bid котировки=разнице між bid котирування стандартною свопу довгого терміну і стороною offer котирування стандартного свопу в короткий період:&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; <br /> bid</p> <p>«-»<br /> offer</p> <p>forw/forw<br /> 15&#160; &#160; 20<br />swap/forw<br /> 16&#160; &#160; 22<br />2) сторона offer = різниці між offer котируванням стандартного свопу довгого періоду і стороною bid короткого періоду.<br />18. Дайте визначення ф'ючерсним та форвардним контрактам. У чому відмінності між цими видами валютних контрактів? Яким чином здійснюється торгівля фінансовими ф'ючерсами?<br />Форвардні операції/контракти –соглашение між банком і клієнтом про покупку/продаж визначеного кол-ва иностр валюти у встановлений термін(або протягом певного періоду) по курсу, фіксований у момент укладення оборудки. Форв контракт полягає без комісії. Форв контракти явл небіржовими операціями (OTC), можуть полягати на будь-який термін, від тижня до 5 років. Виділяють так звані стандартні дати реалізації форв контрактів: тиждень, 2 тиждень, місяць, 2,3,6,9,12 місяців. Дата валютування в принципі у форв і свопі контрактах визначається аналогічно. Термін форв контракту починає відлік від спот-даты, виключення у форв контракті складають останні дні місяця або року. Якщо день валютування вал операції доводиться на кінець місяця або року і цей день є вихідним, то за дату валютування вважатиметься попередній робочий день. дата висновку сделки-&gt;валютирование спот (початок відліку терміну форв контракту)-&gt;валютирование форв контакту. <br /> Вал ф'ючерс –стандартный біржовий контракт на постачання валюти в зазначений термін по узгодженому курсу.&#160; Ф'ючерсний контракт нагадує форвардний, по торгуемый на біржі зі всіма витікаючими звідси наслідками: -все умови контракту стандартизовані і встановлені біржею: -стороны контракту вносять денежн депозит і підтримують його розмір до дати виконання контракту (гарантують його виконання); -реализация контракту здійснюється через розрахунково-клірингову палату біржі (розрахунково-кліринговий банк). Датою виконання ф'ючерсного контракту наз день, в який сторони повинні виконати умови контракту. Актив, лежачий в основі ф'ючерсного контракту наз базовим активом, якщо це матеріальний актив –то фьючер наз товарним, якщо финансы-финансовым, валюта-валютным. Сторони контракту: сторона зобов'язана виконати постачання активу –продавец ф'ючерсного контракту; сторона зобов'язана перерахувати грошові сред-ва поставлений актив-покупець ф'ючерсного контракту. Контракт, який закінчується постачанням базового активу –фьючерс з постачанням, проте більшість ф'ючерсних контрактів припускають тільки взаєморозрахунок сторін в день їх виконання, який осществ за ринковою ціною в день виконання контракту із закриттям всіх позицій –расчетные ф'ючерси. Абсолютно всі умови ф'ючерсних контрактів (назва, марка, к-ть базового активу, час проведення торгів, min розмір зміни ціни активу і так далі) встановлюються біржею; покупець і продавець контракту погоджують в результаті торгів тільки один параметр-ціну активу. <br />В цілому, ф'ючерсні контракти нагадують форвардні, явл їх біржовим аналогом. Проте є схожість і відмінності.&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;<br />Критерій Ф'ючерсні Форвардні<br />Місце торгівлі<br /> На организов тов і ф'ючерсних біржах (CME, LIFFE, MFE) Міжбанківський, клієнтський, в будь-якому місця, по телефону або через комп системи <br />Стандартизація Стандартні умови, пропоновані біржею Всі умови контракту обмовляються сторонами<br />Регулювання Спец комісії з термінової біржової торгівлі Саморегулювання на основі звичаїв і традицій ринку в розрізі нац закон-ва<br />Реальне постачання базового активу<br /> Як правило не передбачається в 95% випадків Здійснюється в переважному числі 90% випадків <br />Щодня вартість&#160; ф'ючерсного контракту коректується по ринку (рын вартості) і всі доходи (збитки) сплачуються сторонами в грошах. Якщо платіж не проведений, розрахункова палата продає контракт, а збитки відшкодовує за рахунок ниров засобів. Таким чином, ф'ючерсний контракт явл серією форв операцій з щоденним розрахунком. Тільки по 5% вал ф'ючерсів розраховується базовим активом, в решті –стороны покривають позиції до дати погашення по засобах зустрічних операцій (offset)&#160; &#160;<br />Привабливість для дрібних інвесторів <br /> Ефект «важеля» робить ринок доступним для ділових інвесторів, а так само невеликі розміри станд контрактів. CME: станд контракт по ?-2500, С$-100тис €-12 млн 500тыс ?-12 млн 500тыс, CHF-125тыс. У зв'язку з крупним номіналом контракту операції дрібних інвесторів утруднені <br />Терміни постачання Станд, звичайні, квартальні дати<br />на CME-погашение в 3-е середовище контрактного місяця Будь-які за угодою сторін </p> <p>Регулярна переоцінка позицій Осществл щодня<br /> Відсутній <br />Маржеві вимоги Встановлюються біржею Відсутні <br />З метою забезпечення виконання сторонами своїх обяз-в на ф'ючерсному ринку исп 3 типи маржі: початкова, варіаційна(підтримувана), і додаткова. Нач маржа по определ повинна покривати добові зміни ціни контракту, в розрізі окремого контракту. Для определ розміру маржі исп статистич дані коливання цін і статистич методи определ довірчий інтервал для max відхилень. Таким чином, нач маржа забезпечує можливість примусового закриття всіх або частин відкритих позицій неспроможної ділянки торгівлі. Вноситься при висновку контрактів, явл власністю учасників бірж торгівлі, повертається їм розрахунковою палатою після закриття контракту. Варіацион маржа. В результаті біржового клірингу і ежедн заміни ф'ючерсних контрактів на нових можуть виникнути вимоги до учасників торгів підтримувати свою маржеву позицію. Згідно вимогам щодо підтримуючої маржі, інвестор повинен мати на рахунку суму, рівну або велику некотор долі первинної маржі (зазвичай не менше 65%). Вимоги біржі до інвестора про внесення доп суми сред-в на маржевій рахунок до рівня первонач маржі на вариац (що підтримує) маржею (по засобах повідомлення). Якщо інвестор не відповідає на дані вимоги, не може відповісти, брокер закриває позиції інвестора протилежною операцією за рахунок інвестора. Доповнить маржа: може вводитися незадовго до дати виконання контракту з метою гарантування виконання його умов або у разі збільшення нестабільності ринку.&#160; <br />Операційні витрати<br /> Ціна контракту одна; брокерська комісія-покриття витрат комісії зазвичай не велика і складає близько 0,02% від того, що мається на увазі V операції Покриваються за рахунок спреда<br />Рівень кредитної риски Понижений, оскільки, гарантом по всіх операціях виступає клірингова палата, яка встановлює спец вимоги, збільшує надійність ринку Високий, потрібна оцінка кредитоспроможності контрагента</p> <p>Дата розрахунку Осуществ щодня через клірингову палату біржі, підтримує ліквідність ф'ючерсного ринку На дату обумовлену, вказану, в контракті<br />Валютні ф'ючерси - це стандартні контракти, що передбачають покупку (продаж) певної кількості однієї валюти за іншу по фіксованому у момент укладення контракту курсу при настанні терміну постачання за контрактом. При цьому ф'ючерсна ціна котирується в кількості одиниць однієї валюти, що даються за одиницю іншої валюти. Кожному мінімальному пункту зміни валютного курсу («тику») ставиться у відповідність певна грошова сума - «множник», так що величина зміни ф'ючерсній позиції розраховується як твір множника на кількість тиків. Позиція за контрактом, якщо вона не була ліквідована до закінчення терміну торгівлі контрактом, закривається шляхом ухвалення (здійснення) постачання валюти. Ф'ючерсні операції (так само як і форвардні) здійснюється з постачанням валюти на термін більше 3 днів з дня укладення контракту, і при цьому ціна виконання операції в майбутньому фіксується в день її висновку.<br />Фінансовий ф'ючерс&#160; &#160; -&#160; &#160; договірне&#160; &#160; зобов'язання&#160; &#160; купити, відповідно продати в стандартизовану дату виконання контракту певну,&#160; стандартизовану&#160; кількість фінансових інструментів за ціною,&#160; заздалегідь визначеною (узгодженою)&#160; у&#160; вільному&#160; біржовому торзі.<br />Фінансові інструменти&#160; &#160;торгуемые&#160; на&#160; ф'ючерсних&#160; біржах&#160; можна розділити на: - фінансові ф'ючерси з конкретною базою - фінансові фьючетсы з абстрактною базою<br />Фінансові ф'ючерси&#160; з&#160; конкретною&#160; базою&#160; засновані&#160; на&#160; реальних об'єктах&#160; торгівлі.&#160; При цьому&#160; реальне постачання базового фінансового інструменту, як правило, можливе.<br />До фінансових ф'ючерсів з конкретною базою відносяться: - валютні ф'ючерси (cerrency futures) - процентні&#160; ф'ючерси (Intsrest&#160; Rate&#160; Futuers)<br />Валютний ф'ючерс&#160; &#160;-&#160; &#160;це&#160; &#160;договірне&#160; &#160;зобов'язання&#160; &#160;продати (поставити)і,&#160; &#160;відповідно,&#160; &#160;купити&#160; &#160;(прийняті&#160; &#160;певна стандартизована кількість валюти по курсу, що заздалегідь виторгував, в певну стандартизовану&#160; майбутню&#160; дату.&#160; Валютні&#160; ф'ючерси відносяться до перших фінансових ф'ючерсів. <br />Процентний ф'ючерс -&#160; договірне&#160; обзятельство&#160; купити&#160; (прийняті, соовтетственно,&#160; &#160; продати&#160; &#160;(поставити)&#160; &#160;процентний&#160; &#160;інструмент&#160; &#160;з обумовленим в&#160; контракті&#160; термінами&#160; і&#160; процентною&#160; ставкою&#160; по&#160; курсу&#160; &#160;(ставці), що заздалегідь виторгував, в&#160; певну&#160; стандартизовану майбутню дату.<br />Процентні ф'ючерси&#160; є&#160; реальним&#160; інструментом страхування риски зміни процентних ставок.&#160; До появи процентних&#160; ф'ючерсів не&#160; існувало скільки-небудь ефективного термінового ринку процентних фінансових інструментів (на відміну від&#160; термінового&#160; валютного&#160; ринку)&#160; і, відповідно,&#160; ризики&#160; зміни&#160; процентних&#160; ставок&#160; не&#160; могли&#160; бути розподілені (перекладені)&#160; &#160;на&#160; &#160;інших&#160; &#160;учасників ринку,&#160; &#160;тобто мінімізовані і застраховані. <br />19. Які особливості опціонних валютних контрактів? У чому принципова відмінність опціонних контрактів від інших строкових контрактів? Охарактеризуйте види опционів.<br />Опцион&#160; — договір, по якому покупець отримує право (але не обов'язок) зробити покупку або продаж активу за заздалегідь обумовленою ціною.<br />Опційні контракти дозволяють інвесторові обмежити свій ризик тільки певною сумою, яку він втрачає при несприятливому результаті події, навпаки, його виграш потенційно не обмежений. Опційними контрактами є похідні цінні папери, в основі яких лежать різноманітні активи. В даний час в практиці західних країн опційні контракти полягають на акції, індекси, процентні цінні папери, валюту, ф'ючерсні контракти, товари.<br />Суть опціону полягає в тому, що він надає одній із сторін операції право вибору виконати контракт або відмовитися від його виконання. У операції беруть участь дві особи. Одну особу купує опціон, тобто набуває права вибору. Інша особа продає або, як ще говорять, виписує опціон, тобто надає право вибору. За отримане право вибору покупець опціону сплачує продавцеві деяку винагороду, звану премією. Продавець опціону зобов'язаний виконати свої контрактні зобов'язання, якщо покупець (утримувач) опціону вирішує його виконати. Покупець має право виконати опціон, тобто купити або продати актив, тільки за тією ціною, яка зафіксована в контракті. Дана ціна називається ціною виконання. З погляду термінів виконання опціон підрозділяється на два типи: 1) американський і 2) європейський. Американський опціон може бути виконаний в будь-який день до закінчення контракту або цього дня. Європейський — тільки в день закінчення контракту. Слід підкреслити, що назви опціонів не мають відношення до географічного місця здійснення операцій. Обидва типи контрактів полягають як в американських, так і в європейських країнах. Велика частина контрактів, що укладаються в світовій практиці, — американські опціони.<br />Існує два види опціонів: а) опціон на покупку або опціон колл; він дає право утримувачеві опціону купити актив і б) опціон на продаж або опціон пут; він дає право утримувачеві опціону продати актив.<br />Виписуючи опціон, продавець відкриває по даній операції коротку позицію, а покупець — довгу позицію. Відповідно поняття короткі колл або пут означають продаж опціону колл або пут, а довгий колл або пут — їх покупку. Інвестор може обмежитися тільки покупкою або продажем опціону, не страхуючи свою позицію. Такий опціон (позиція) називається не покритим. Це означає, що у разі несприятливого розвитку кон'юнктури вкладник зазнає втрат. В той же час інвестор здатний до певної міри виключити ризик втрат за рахунок додаткової покупки або продажу інструменту, лежачого в основі опціону. Такий опціон називається покритим, а позиція — що хеджує, тобто застрахованою від втрат.<br />Біржові опціони є стандартними біржовими контрактами, і їх звернення аналогічно ф'ючерсам (ф'ючерсним контрактам). Для таких опціонів біржею встановлюється специфікація контракту. При висновку операцій учасниками торгів обмовляється тільки величина премії по опціону, решта всіх параметрів стандартна і встановлена біржею. Публікованою біржею котируванням по опціону є середня величина премії по даному опціону за день. З погляду біржової торгівлі опціони на різні ціни виконання або дати виконання зважають різними контрактами. По біржових опціонах кліринговою палатою ведеться облік позицій учасників по кожному опційному контракту. Тобто учасник торгів може купити один контракт, і якщо він продає аналогічний контракт, то його позиція закривається. Розрахункова палата біржі є протилежною стороною операції для кожної сторони опційного контракту. По біржових опціонах існує також механізм стягування маржевих зборів (зазвичай сплачується тільки продавцем опціону).<br />Позабіржові опціони на відміну від біржових полягають на довільних умовах, які обумовлюють учасники при укладенні оборудки. Технологія висновку аналогічна форвардним контрактам.<br />Одним з різновидів опціонів є FX опціони (опціони на ринку форекс), де покупець опціону має право на певну дату обміняти одну валюту на іншу по заздалегідь обговореному обмінному курсу. FX опціони в основному використовують імпортери/експортери для хеджування рисок зміни курсу між валютою зовнішньоекономічного контракту і валютою реалізації/закупівлі товару на внутрішньому ринку.<br />Опціон - один із видів строкових угод, які можуть уклада¬тися як на біржовому, так і на позабіржовому ринках. Залежно від прав, що надаються власнику (покупцю) опціону, останні поділя¬ють на опціони put та call.<br />Опціон put (на продаж) дає власнику (покупцю) опціону право на продаж через визначений час за наперед обумовленою ціною певного виду фінансового чи іншого активу. Продавець опціону PUT зобов'язаний купити такий актив у покупця опціону.<br />Опціон call (на купівлю) дає власнику право на купівлю через визначений час за наперед обумовленою ціною певного активу, який йому зобов'язаний продати продавець опціону.<br />Визначені у такий спосіб опціони мають назву „європейських&quot;, тобто таких, що можуть бути виконані тільки у визначений час у майбутньому. Існують також опціони американського типу, або „американські&quot;, які можуть бути виконані протягом усього періоду часу до дати закінчення терміну опціонного контракту.<br />Опціон на відміну від ф'ючерсної чи форвардної угоди є угодою „несиметричною&quot;. В той час коли ф'ючерсні та форвардні угоди є обов’язковими для виконання обома учасниками угоди, опціон дає власнику право виконати чи не виконати угоду, а для продавця є обов’язковим для виконання. Опціон виконується, коли ситуація на ринку сприятлива для покупця опціону і несприятлива для продавця. Продавець опціону приймає на себе ризики, пов'язані з несприятливими ціновими змінами на ринку і за це отримує від покупця винагороду - премію, яку називають ціною опціону. Ціну активу, зафіксовану в опціонному контракті, за якою буде продано цей актив, називають страйковою ціною або ціною виконання.<br />Як і на ринку ф'ючерсів, на ринку опціонів проводять операції дві основні категорії учасників: хеджери та спекулянти. Фінансові посередники (спекулянти), як правило, не займаються купівлею-продажем окремих опціонів, а реалізують опціонні стратегії, які полягають у формуванні портфеля опціонів з різноманітними характеристиками. Поширені в опціонній торгівлі терміни „довгий call та „довгий put&quot; означають купівлю опціонів call та put, а „короткий call&quot;, „короткий put&quot; - продаж відповідних опціонів.</p> <p>20. Дайте визначення міжнародного кредиту та охарактеризуйте його види. Визначить принципи та функції міжнародного кредиту.<br />Міжнародний кредит - це рух позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, пов'язаних з наданням товарних і валютних ресурсів. <br />У найбільш загальному вигляді міжнародний кредит ділиться на 2 великих групи: <br />•&#160; позики у сфері торгівлі і надання послуг; <br />•&#160; позики у фінансовій і виробничій сферах. <br />Позики у сфері торгівлі є традиційним атрибутом зовнішньоторговельних операцій і виявляються у формі кредитування експорту і імпорту. <br />Кредитування експорту здійснюється у формах: <br />•&#160; Купівельних авансів, що видаються імпортерами іноземним виробникам (експортерам). <br />•&#160; Банківського кредитування у вигляді: <br />•&#160; видачі кредитів під товари в країні експортерові (експортер отримує кредит для операцій по накопиченню товарів на експорт); <br />•&#160; надання позик під товари в дорозі (експортер отримує кредит під заставу транспортних документів); <br />•&#160; кредитів, незабезпечених товарами (видається постійним і надійним експортерам). <br />Класифікація міжнародного кредиту <br /> п\п Критерій Види кредиту <br />1 Джерело кредитних ресурсів Внутрішній (валютна позика між суб'єктами однієї країни) <br />&#160; &#160; Зовнішній (заїм між резидентами різних країн) <br />2 Призначення кредиту <br /> Комерційний (кредитування у сфері торгівлі, послуг) <br />&#160; &#160; Фінансовий (капітальні вкладення, будівництво об'єктів, придбання цінних паперів) <br />3 Вид вартості, що позичається Товарний <br />&#160; &#160; Валютний <br />4 Валюта позики <br /> Кредит у валюті країни боржника <br />&#160; &#160; Кредит у валюті країни кредитора <br />&#160; &#160; Кредит у валюті третьої країни <br />&#160; &#160; Кредит в міжнародній рахунковій одиниці (СДР) <br />5 Термін позики <br /> Надстроковий (1день - 3месяца) <br />&#160; &#160; Короткостроковий (до1 роки) <br />&#160; &#160; Середньостроковий (від 1 року до 5 років) <br />&#160; &#160; Довгостроковий (більше 5 років) <br />6 Забезпечення <br /> Забезпечений (товарними документами, векселями, цінними паперами, нерухомістю) <br />&#160; &#160; Бланкові <br />7 Форма надання <br /> Наявний <br />&#160; &#160; Акцептний (при акцепті перевідного векселя. Застосовується в торгових операціях.) <br />&#160; &#160; Депозитний (придбання депозитних сертифікатів) <br />&#160; &#160; Облігаційний <br />Розглянемо основні форми міжнародного кредиту.<br />1. Фінансовий кредит. Це грошовий кредит, що надається банками на умовах терміновості, платності, поворотності.<br />2. Консорциальниє (синдиковані) кредити. Надаються двома і більш кредиторами, тобто консорціумами (синдикаторами) банків одному позичальникові. Для надання такого кредиту група банків-кредиторів об'єднує на термін своєчасні вільні засоби.<br />3. Комерційний кредит - це кредит, як різновид розрахунків з розстрочкою платежів:<br />- Фірмовий кредит <br />- це кредит, при якому експортер надає кредит імпортерові у формі відстрочення платежу (наприклад, аванс імпортера, якого він виплачує експортерові після укладення контракту).<br />- Вексельний кредит <br />- це кредит, оформлений шляхом виставляння векселя на імпортера, що акцептує його після отримання товарно-супровідних і платіжних документів. Термін вексельного кредиту залежить від виду товару (машини, устаткування - довгостроковий кредит, сировина, матеріали - короткостроковий кредит).<br />- Обліковий кредит - <br />це кредит, що надається банком векселедержателеві шляхом покупки векселя до настання терміну платежу по ньому.<br />- Кредит по відкритому рахунку. <br />Надається в розрахунках між постійними контрагентами при багатократних постачаннях однорідних товарів. Експортер відносить вартість відвантаженої продукції в дебет рахунку, відкритого їм іноземному покупцеві, що погашає свою заборгованість в обумовлені контрактом терміни.<br />4. Факторинг є торгово-комісійними і посередницькими послугами банку. Він є специфічним різновидом короткострокового кредитування експорту і посередницької комерційної діяльності. Операції факторингу регламентуються гл. 43 ГК РФ «Фінансування під поступку грошової вимоги».<br />Факторинг включає: стягнення (інкасування) дебіторської заборгованості клієнта; надання йому короткострокового кредиту; звільнення його від кредитних рисок по експортних операціях.<br />Метою факторингу є отримання коштів негайно або в строк, визначений договором. В результаті продавець не залежить від платоспроможності покупця.<br />5. Форфетування (від франц. forfeit - цілком, загальна сума) є формою кредитування експорту банком або фінансовою компанією шляхом покупки ними без обороту на продавця векселів або інших боргових вимог по зовнішньоторговельних операціях. Застосовується при постачаннях машин, устаткування на крупні суми з тривалою розстрочкою платежу (до 5-7 років).<br />Форфетування звільняє експортерів від кредитних рисок і скорочує дебіторську заборгованість. Форфетування дорожче для експортера, чим банківський кредит.<br />Форфетування - це форма трансформації комерційного векселя в банківський вексель.<br />Форфетування припускає перехід всіх рисок за борговим зобов'язанням до його покупця (тобто форфетору). Тому форфетор вимагає зазвичай гарантію першокласного банку країни, в якій функціонує боржник. <br />У більшості країн платіж за борговим зобов'язанням може бути проведений через декілька днів після закінчення терміну платежу по ньому. Для того, щоб зробити поправку на це положення, форфеторы зазвичай при розрахунку дисконту додають декілька днів до фактичного числа, що залишилося до терміну платежу. Це так звані пільгові дні.<br />Величина дисконту і сума платежу форфетора продавцеві боргових зобов'язань може бути визначена трьома способами: по формулі дисконту, по процентних номерах, по середньому терміну форфетування.<br />6. Овердрафт - це форма короткострокового кредиту, надання якого здійснюється шляхом списання банком засобів по рахунку клієнта понад його залишок. В результаті утворюється дебетове сальдо, тобто заборгованість клієнта банку.<br />Банк і клієнт укладають між собою угоду, в якій встановлюються максимальна сума овердрафту, умови надання кредиту, порядок погашення його, розмір відсотка за кредит.<br />При овердрафті в погашення заборгованості прямують всі суми, що зараховуються на поточний рахунок клієнта. Тому об'єм кредиту змінюється у міру надходження засобів, що відрізняє овердрафт від звичайного кредиту.<br />7. Акцептний кредит - це кредит, що надається банком у формі акцепту тратти, що виставляється на банк експортерами і імпортерами. При цій формі кредиту експортер дістає можливість виставляти на банк векселі на певну суму в рамках кредитного ліміту. Банк акцептує ці векселі, гарантуючи тим самим їх оплату боржником у встановлений термін.<br />При акцептному кредиті формально кредит надає експортер, але, на відміну від вексельного кредиту, акцептантом векселя виступає банк. Видаючи акцепт, банк не надає кредиту і не вкладає в операцію свої засоби, але зобов'язується сплатити тратту при настанні терміну платежу.<br />Вартість акцептного кредиту складається з двох елементів: комісії за акцепт, облікової ставки, яка зазвичай нижче за ставку по обліку векселя.<br />Акцептний кредит застосовується зазвичай в тих випадках, коли банки акцептують тратти тільки експортерів своєї країни.<br />Різновидом акцептного кредиту є акцептно-рамбурсний кредит. <br />У міжнародній торгівлі це означає оплату купленого товару через посредство банка у формі акцепту банком імпортера тратт, що виставляються експортером.<br />Банки акцептують тратти, що виставляються на них іноземними комерційними фірмами. В цьому випадку в операцію по акцепту тратти включаються банки інших країн, що грають допоміжну роль і що переймають на себе відповідальність перед банками-акцептантами по своєчасному перекладу (рамбурсуванню) на їх рахунки валюти, необхідної для оплати тратт, що акцептуються.<br />Принципи МК: <br />1. Терміновість — кредити надаються на певний термін.<br />2. Поворотність — повернення грошей власникові.<br />3. Платність — плата за користування кредитом.<br />4. Забезпеченість — гарантії одержувача кредиту.<br />Види гарантій: <br />• матеріальні (нерухомість і матеріальні цінності);<br />• урядові.<br />5. Цільовий характер. МК, як правило, надається під вирішення конкретних технико-экономически обгрунтованих завдань. <br />Суб'єктами МК можуть бути держава; групи держав; фірми (відособлені господарські одиниці, зареєстровані в країнах місцезнаходження); банки; страхові компанії; транснаціональні компанії; міжнародні організації (економічні, валютно-фінансові); державні установи (міністерства, відомства). <br />Функції МК: <br />1. забезпечує перерозподіл матеріальних і фінансових ресурсів між країнами;<br />2. дозволяє ефективніше використовувати фінансові і матеріальні ресурси;<br />3. сприяє накопиченню матеріальних і фінансових ресурсів з метою їх раціональнішого використання в майбутньому;<br />4. прискорює процес реалізації товарів, розширює межі міжнародної торгівлі;<br />5. забезпечує володіння найважливішими методами конкурентної боротьби на світовому ринку;<br />6. сприяє вирішенню програм структурної перебудови економіки окремих країн;<br />7. знижує платоспроможність країн-позичальників і підвищує рівень їх заборгованості кредиторам.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:16:20 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=28#p28 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=27#p27 <p>1. Визначить&#160; &#160;поняття&#160; &#160;міжнародних&#160; &#160;грошей.&#160; &#160;Які&#160; &#160;функції&#160; виконують&#160; міжнародні гроші? Які типи міжнародних грошей ви знаєте?<br />М/н гроша є одній з трьох складених середовища МВФКО. Це нац гроші, опосредующие м/н торгівлю, фин і кредит отн-я, тобто це гроші (або будь-який ден актив), исп-е в мэо. Розрізняють 5 ф-ций грошей: 1) міра вартості - ден обеспеч вираз і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни (ідеальна ф-ция). Це можливо тому, що гроші самі є специфічним товаром, в якому втілена абстрактна суспільна праця, тобто володіють міновою вартістю. Товари, у свою чергу, порівнянні, тобто якісно однорідні і кількісно соизмеримы, саме як мінові вартості. Отже, вимірювання вартості товарів грошима не вимагає реальної їх наявності. Гроші при виконанні ними функції міри вартості можуть виступати як ідеальні, такі, що в думках представляються. 2) ср-во звернення - гроші виступ посередником в обміні товарів і обеспеч їх звернення (реальна ф-ция). Виконуючи цю функцію, гроші переміщають товари з рук в руки, постійно виштовхують їх з сфери звернення, доводять товари до споживача. В даному випадку гроші безперервно знаходяться в русі, переходять від однієї особи до іншого, зв'язуючи тим самим акти обміну в єдиний процес звернення товарів. Для виконання функції &quot;засобу звернення&quot;, гроші завжди мають бути в наявності, тобто цю функцію можуть виконувати лише реально існуючі гроші. Вони повинні також володіти такими якостями, як портативність, міцність, однорідність, подільність. 3)ср-во платежу - ф-ция, в кот-й гроші обслуживаються погашенням разных борг зобов'язань междусуб ач отн-й (Т-К; К-Д).&#160; вона виникає при регулярній купівлі-продажі товарів в кредит, тобто там, де грошове звернення передує переходу товарів від продавця до покупця. Як засіб платежу гроша використовуються для погашення різного роду зобов'язань: оплата праці, сплата податків і др.4) ср-во накопичення - гроші обслуговують накопичення вартості (капіталу). Гроші у функції виступають одночасно повноцінними і реальними. В даному випадку важливі їх кількість і речова (вага). Функція накопичення або збереження вартості придбало особливе значення в сучасних умовах. Засіб накопичення - це актив, що зберігається після продажу товарів, послуг, і що забезпечує купівельну спроможність в майбутньому. Функцію накопичення економісти-теоретики вважали за основну якісну характеристику грошей, що дозволяє провести чітку грань між грошима і неденьгами. До грошей відносили тільки металеві гроші, вважаючи, що паперові виконують завдання збереження вартості дуже погано. Збереження вартості грошима, виступає як потенційний канал для тезаврации, тобто утворення скарбів. При цьому гроші виступають як засіб заощадження. В умовах високої інфляції в ролі засобу заощадження частіше виступає золото або інші цінності. 5) світові гроші - ф-ция, в якого гроша обуславливают дв-е вартості в м/н ач обороті і обеспеч реалізацію взаємин між країнами - комплексна ф-ция, по суті повтор всі ф-ции, властиві грошам на внут ринку. Світові гроші мають трояке призначення і служать: загальним платіжним засобом; загальним купівельним засобом; матеріалізацією суспільного багатства. Як міжнародний платіжний засіб гроші виступають при розрахунках по міжнародних балансах, головним чином по платіжному. Як міжнародний купівельний засіб гроша використовуються при прямій покупці товарів за кордоном і оплаті їх готівкою (наприклад, при неврожаї — покупка зерна, цукру і т. д.). Як матеріалізація суспільного багатства гроша є засобом перенесення національного багатства з однієї країни в іншу при стягуванні контрибуцій, репарацій або наданні позик.<br />У західній науці розрізняють 3 функц денег:1) ср-во платежу (звернення, обмін) Виконують при э/и, поверненні боргів, обміні валют 2) сред-во інвестування (срережение, запаси, цінності) При інвестуванні у фин активи, ЦБ, облігації, акції, депозити. Функ сред-ва инвестиров так само виконує монетарне золото. 3) одиниця вимірювання При оцінці товарів, послуг, вартості фин активів. <br />м/н гроші класифікують таким чином: 1) по статусу валюти: - національна (законне плат ср-во на тер-и країни), іноземна, м/н (світова) валюта, регіональна (євро, екю), євровалюта ( - тимчасово вільні грошові кошти, представлені у валюті якої-небудь країни (зазвичай у вільно використовуваній валюті), які поміщаються організаціями або приватними особами різних держав в банки, що знаходяться за межами країни-емітента цих валют, і використовуються для кредитних операцій; це не готівка, а банківські рахунки, представлені в тій або іншій валюті.); 2)по відношенню до валют запасам країни: резервна (загальновизнана в світі валюта, використовувана для створення в центральних банках інших країн резерву грошових коштів. Резервні валюти застосовуються для розрахунків по зовнішньоторговельних операціях, іноземних інвестиціях, при визначенні цін і ін. Прикладами резервної валюти є долар США, японська йена, і ін.) і інша валюти; 3) по режиму застосування (по можливості конвертації, обміну) вільно конвертована валюта (повністю), частково конвертована (внешнеконвертир і внутренеконвертир, валютні обмеження для резидентів і по окремих видах обмінних операцій. ), неконвертована, 4) по видах валютних операцій: валюта ціни контракту (валюта, в якій встановлюється ціна товару в зовнішньоторговельному контракті або виражається сума представленого міжнародного кредиту, встановлюється з метою страхування риски зміни курсу валюти платежу. На масові товари при виборі валюти ціни мають значення торгові звичаї.), платежу (валюта, якою відбувається оплата зовнішньоекономічних контрактів або погашення кредитів від інших держав. Якщо В.п. відрізняється від валюти операції, контракту, то відбувається перерахунок по перекладному курсу валюти операції у В.п.), кредиту (Валюта кредиту - валюта, узгоджена і встановлена партнерами за кредитним договором. Валюта кредиту може не збігатися з валютою погашення кредиту. При кредитуванні в слабкій валюті ризик знецінення заборгованості несе кредитор. При кредитуванні в сильній валюті ризикує позичальник.), клірингу (розрахункові валютні одиниці, в яких ведуться рахунки в банках і проводяться різні операції між країнами, що уклали платіжні угоди клірингового типу. К.в. функціонують виключно в безготівковій формі - у вигляді бухгалтерських записів на банківських рахівницях. Їх джерелом є взаємне кредитування постачань товарів і надання послуг країнами - учасницями платіжної угоди.), векселя ( валюта, в якій виставлений вексель: у міжнародному обороті - зазвичай у валюті країни кредитора або боржника.); 5) по отн-ю до др курсам валют: сильна або тверда (вал, вуст поотн-ю до власного номінала, а також до др віл), слабка або м'яка (у, кот-я знецінюється по отн-ю до собсив номінала і вуст валют); 6) по матер-веществ базі: наличная/безнал, 7) за принципом побудови: звичайна, корзина (композитарная).<br />2. Визначте основні складові світового фінансового ринку. Поясніть його сутність з інституціональної та функціональної точок зору.<br />МФР складається з 2-х секторів: грошово-капітального сектора і валютно-обмінного. Грошовий обслуговує рух кредитів і інвестицій. Валютні ринки забезпечують валютно-обмінні операції, зокрема, виділяють, внутрішні і обмінні ринки, іноземні і євровалют. На грошових ринках здійснюються короткострокові операції терміном 1-365дн., на капитальном- більше року.&#160; &#160; &#160; <br />Одним із способів класифікації ринку цінних паперів є ділення його по термінах звернення (погашення) інструментів на ринок короткострокових боргових зобов'язань - грошовий ринок і ринок довгострокових боргових цінних паперів і пайових цінних паперів - ринок капіталів.<br />Грошовий ринок - ринок кредитів і запозичень грошей, службовець для задоволення міжбанківських потреб в розміщенні і залученні грошових коштів. Є основою фінансових ринків. У грошовому ринку беруть участь банки, брокерські і ділерські фірми, інші фінансово-кредитні установи.<br />Ринок цінних паперів (або ринок капіталів) - це складова частина фінансового ринку, на якому здійснюються операції купівлі-продажу цінних паперів.<br />Існує декілька способів класифікації ринків цінних паперів: по характеру рухи цінних паперів (первинний, вторинний); по вигляду цінних паперів (ринок облігацій, фондовий ринок); за формою організації (біржові і позабіржові).<br />Класифікація по характеру руху цінних паперів: Первинний ринок - ринок, на якому відбувається розміщення нових цінних паперів. Вторинний ринок - місце основної купівлі-продажу раніше випущених активів. Саме з вторинним ринком краще всього знайомий початкуючий інвестор, оскільки біржі якраз відносяться до вторинного ринку. Він представлений организов біржами і ринком OTC(over the counter). На фондових біржах торгуються першокласними акціями і коныертир облігаціями, що увійшли до лістингу. На элесктр ринку OTC котирують акції відносно малоизвест компаній, корпоративні облігації(боргові обяз корпорацій), казначейські муницип папери і інші інструменти денежн ринку. Третій ринок охоплює торгівлю зареєстрованими на біржі цінними паперами за межами самої біржі. Четвертий ринок - це електронні системи торгівлі крупними пакетами цінних паперів безпосередньо між інституційними інвесторами. Найвідоміші системи четвертого ринку — InstiNet, POSIT, Crossing Network.<br />Кредитний ринок - сегмент фінансового ринку, представлений кредитно-фінансовими інститутами, що здійснюють мобілізацію і розміщення кредитних ресурсів. Ринок кредитів і депозитів не обертається, сегментується на міжбанківський і клієнтський ринок(по обслуживши клієнтів)=среднесрочные кредити і позики(до 1г). Клієнтські депозити позразд на поточні (рахунки довостребования), термінові рахунки, накопичувальні, ощадні внески. Клієнтські кредити мають форму разових позик або кред ліній(оч рідко).&#160; &#160; &#160; &#160;<br />По економічній суті МФР є системою відношення і своєрідним механізмом зборів і перерозподілу на конкурентній основі фінн ресурсів між країнами, регіонами, галузями, інституційними одиницями.<br />З функціональної точки зору, під МФР розуміють сукупність нац і межд ринків, забезпечуючу акумуляцію і перерозподіл грошових капіталів між суб'єктами ринку по засобах фінн установ (посередників) для цілей відтворення і досягнення нормального співвідношення між пропозицією і попитом на капітал.&#160; &#160; &#160; &#160;<br />Функції МФР: -перераспределение і перелив капіталу, -экономия витрат звернення, -ускорение концентрації і централізації капіталу, -межвременная торгівля (увелич поточною споживання за рахунок уменьш споживання в майбутньому), -содействие процесу безперервного воспроиз-ва.<br />Учасники МФР: 1.по характеру участі в операціях (прямі і непрямі), 2.по цілям і мотивам участі (хеджери і спекулянти; трейдери і арбітражери), 3.по типу емітента (международ., нац., регіональні., муніципальні., квази-правительства., приватні), 4.по типу інвесторів і боржників (приватні, інституційні), 5. по країні походження суб'єкта (розвинені, развивающ., трансформаційна економіка, офшорні центри, межд інститути).&#160; &#160;<br />3. Які види валютних котирувань ви знаєте? Поясніть розходження між прямим и непрямим котируваннями. Що таке крос-курс?<br />Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях іншої країни, при операціях купівлі-продажу. Така ціна може встановлюватися виходячи із співвідношення попиту і пропозиції на певну валюту в умовах вільного ринку, або бути строго регламентованою вирішенням уряду або його головним фінансовим органом, зазвичай центральним банком.<br />Котирування - це вартість одиниці базової валюти (та, що коштує першої), виражена в одиницях іншої валюти (званою котируваною або контрвалютою). У позначенні торгуемой валютної пари (наприклад, eur/usd) базова валюта записується першою, котирувана – другий.<br />Валютне котирування - метод встановлення і публікації курсу іноземної валюти. Валютне котирування здійснюється центральним банком або найбільшими комерційними банками відповідно до законодавчих норм, що діють, і практики, що склалася. Валютне котирування проводиться прямим або непрямим способом. У більшості країн застосовується пряме котирування іноземної валюти, при якій за одиницю береться іноземна валюта і до неї прирівнюється те або інша кількість національних грошових одиниць (або часткою національних грошових одиниць). Непряме котирування іноземних валют практикується в Англії і в деяких країнах, що були раніше її колоніями; недавно вона почала використовуватися і в США, проте не для всіх валют. При цьому способі за одиницю береться національна валюта і до неї прирівнюється певна кількість одиниць (або часткою одиниці) іноземної валюти.<br />Види валютних курсів: Пряме котирування - кількість національної валюти за одну одиницю чужої.<br />В більшості країн курси іноземних валют виражаються в національній валюті. Це так звана система прямих котирувань. Наприклад, в Германії один долар США ($) буде прирівняний до певної кількості марок ФРН (DM), а в Нью-Йорку одна німецька марка буде прирівняна до певної кількості центів (або доларів, якщо курс мазкі достатньо високий).&#160; Зворотне котирування – кількість чужої валюти за одиницю національної. Кросс-курси - це співвідношення між двома валютами, яке витікає з їх курсу по відношенню до курсу третьої валюти. При операціях на світовому ринку часто використовуються кросс-курсы з доларом США, оскільки долар США є не тільки основною резервною валютою, але і валютою операції в більшості валютних операцій. <br />Котирування валют діляться на прямі і зворотні, або непрямі.&#160; Розглянемо котирування двох валют В1 і В2. Котирування В1/в2 показує, скільки одиниць валюти В2 міститься в одиниці валюти В1. Таке котирування для валюти В1 (базової валюти) є прямим, а для валюти В2 (котируваною) - зворотною (непрямою). <br />Пряме котирування - кількість національної валюти за одну одиницю чужої. В більшості країн курси іноземних валют виражаються в національній валюті. Це так звана система прямих котирувань. Наприклад, в Германії один долар США ($) буде прирівняний до певної кількості марок ФРН (DM), а в Нью-Йорку одна німецька марка буде прирівняна до певної кількості центів (або доларів, якщо курс мазкі достатньо високий).&#160; Зворотне котирування – кількість чужої валюти за одиницю національної. Кросс-курси - це співвідношення між двома валютами, яке витікає з їх курсу по відношенню до курсу третьої валюти. При операціях на світовому ринку часто використовуються кросс-курсы з доларом США, оскільки долар США є не тільки основною резервною валютою, але і валютою операції в більшості валютних операцій. <br />Котирування валют діляться на прямі і зворотні, або непрямі.&#160; Розглянемо котирування двох валют В1 і В2. Котирування В1/в2 показує, скільки одиниць валюти В2 міститься в одиниці валюти В1. Таке котирування для валюти В1 (базової валюти) є прямим, а для валюти В2 (котируваною) - зворотною (непрямою). <br />4. Дайте&#160; &#160;визначення&#160; &#160;поняттю&#160; &#160;валютна&#160; &#160;позиція.&#160; &#160;В&#160; &#160;чому&#160; &#160;полягає&#160; &#160;різниця&#160; &#160;між відкритою та закритою валютними позиціями?<br />Валютна позиція - різниця між активами і пасивами в іноземній валюті. Валютна позиція - співвідношення між об'ємами вимог (заявок) і зобов'язань комерційного банку або фірми в іноземній валюті. Валютна позиція - співвідношення вимог і зобов'язань банку (фірми) в іноземній валюті. У разі їх рівності валютна позиція вважається за закриту, а при неспівпаданні - відкритою. <br />Розрізняють:&#160; - закриті валютні позиції, коли об'єми вимог і зобов'язань рівні; - короткі відкриті валютні позиції, коли зобов'язання перевищують вимоги; і&#160; - довгі відкриті позиції, коли вимоги перевищують зобов'язання. <br />Закрита валютна позиція - рівність співвідношення вимог і зобов'язань комерційного банку в іноземній валюті. <br />Відкрита валютна позиція - це неспівпадання вимог (активів) і зобов'язань (пасивів) в іноземній валюті для учасника валютного ринку (банка, компанії). Позиція буває довгою (long position) і короткою (short posi¬tion). Довга позиція означає перевищення вимог в іноземній валюті над зобов'язаннями і позначається знаком плюс « + ». Коротка позиція означає перевищення зобов'язань в іноземній валюті над вимогами і позначається знаком мінус «-». Відкрита ВП пов'язана з валютним ризиком і веде до додаткових прибутків або збитків банків (фірм).<br />5. Які інструменти обертаються на світових грошових та капітальних ринках? Опишіть їхні основні характеристики.<br />Інстументи(межд короткострокові папери), що обертаються, випускаються у формі простих і перекладних векселів. Прості векселя-домовая розписка різних емітентів. Розрізняють слід типи простих векселів: казначейські (эмитент-федеральное прав-во), муніципальні(місцеві власті), коммерчески/еврокоммерческие(эмитент-корпорации), евродепозитные/депозитные сертифікати(банки). Перевідні векселі (термінова тратта) на грошових рынках-банковские акцепти, що випускаються, в рамках торгових операцій і акцептуемые/гарантируемые першокласними банками. <br />Грошовий ринок інструментів, що обертаються, не має фізичного місцеположення, спирається на компанії і телефонні контакти між операторами. Це ОТС&#160; ринок, інструменти мають форму запису пам'яті комп'ютера.<br />Інструменти ден ринку, що не обертаються, включають короткострокові кредити і депозити і підрозділяються на ринок міжбанківських кредитів і клієнтських кредитів і позик. На міжбанківському ринку кредити надаються у формі незабезпечених позик, євродепозитів, операцій REPO (угода про перепокупке, забезпечені кредити). Евродепозит-краткосрочные міжбанківські позики на офшорних ринках (євровалют).&#160; &#160;</p> <p>МРК представлена довгостроковими паперами, що обертаються, і середньостроковими клієнтськими кредитами, що не обертаються. Капітальні ринки так само включають оншорные(нац і иностр) і офшорні євровалютні сегменти. <br />Міжнародні середньострокові кредиты-необращаемые інструменти, в основному представлені євровалютними синдикованими кредитами, у меншій мірі представлені иностр кредитами. <br />Синдиковані кредити надаються за рахунок трьох- і шестимісячних євродепозитів. Головною його особливістю є наявність декількох кредиторів, так що сума кредиту і ризики розподіляються між банками-учасниками. Синдикуватися можуть торгові кредити, проектне фінансування, ординарні кредити (на загальні корпоративні потреби), лізингові операції, кредитні лінії, акредитиви і так далі<br />Єврооблігація - це облігація, номінал якої виражений у валюті, що є як для емітента, так і для облігаціонера, іноземною. Єврооблігації - облігації, що розміщуються одночасно на ринках декількох країн і номіновані у валюті, яка не є національною валютою позичальника і кредитора. Такі облігації розміщуються через міжнародні синдикати фінансових установ декількох країн. Позики єврооблігацій - позики, що випускаються у вигляді єврооблігацій на ринку євровалют. Середній розмір такої позики складає 20-30, а іноді і до 500 млн. доларів.<br />Єврооблігації - це позики міжнародних фінансових інститутів (наприклад, МБРР), а також позики, випущені іншими міжнародними компаніями. Номінал єврооблігації визначається в одній або в декількох валютах. <br />Іноземні облігації - облігації, що розміщуються внутрішнім синдикатом, на ринку однієї країни, причому валюта позики для позичальника є іноземною, а для кредитора - національною. <br />Іноземні облігації&#160; є різновидом національних облігацій. Їх специфіка пов'язана лише з тим, що суб'єкт-емітент і суб'єкт-інвестор знаходяться в різних країнах. Існує два способи випуску іноземних облігацій: 1) облігації випускаються в країні А в її національній валюті і продаються в країнах В, З, Д і т. д.; 2) країна А дозволяє відкрити у себе ринок іноземних облігацій для нерезидентів, емітованих у валюті цієї країни. Так, Великобританія може здійснити емісію облігацій, наприклад, в Германії.<br />Глобальні облігації - середньо- і довгострокові облігації у валюті різних країн, що звертаються одночасно на декількох міжнародних ринках цінних паперів. </p> <p>6. Охарактеризуйте операції на вимогах спот: визначення, правила валютування, різновиди. Як здійснюється котирування операцій спот на клієнтському та міжбанківському ринках?<br />Операції покупки-продажу валюти на умовах спот - це операції по покупці-продажу однієї валюти за іншу&#160; по&#160; обумовленому&#160; курсу. Розрахунок&#160; за&#160; спотовою&#160; угодою повинен відбуватися в період,&#160; не більший чим два робочих дня після дати укладення угоди.<br />Умови торгівлі валютою закріплені в правилах ділового обороту, до них відносяться: дата валютування, методи котирування валют, двосторонні курси валют, кросс-курсы для пар недоларових валют.<br />Дата валютування для конверсійних операций–это дата постачання засобів/валют на рахунки контрагента по операції. Для депозитарних операцій датою валютування є дата надходження засобів на рахунок позичальника (дата початку депозиту), при цьому дата погашення/закінчення депозита–дата повернення банком сред-в поміщених на депозит. Дата валютир- розрахункова дата, завжди робочі дні. Стандартами дати валютування спот-контрактов є 2 робочих дня від конкретної дати (дати укладення оборудки). Якщо цей день доводиться на вихідний або святковий, в одному з місць виконання, то за дату виконання вважатиметься наступний найближчий робочий день для обох майданчиків (банків). За 2 раби дня відбувається підготовка відповідних документів по операції, пересилка міжбанківських повідомлень, і осуществ розрахунків. Окрім стандр дати, спот-сделки осуществ так само і з розрахунками ближче даты-спот. Виділяють дати tod і tom. Розрахунки по контрактах спот можуть так само осуществл на ассиметричных датах. Tod-next –одна із сторін поставляє валюту сьогодні, вторая-на слід день. Tom-spot-завтра одна із сторін на слід день, а другая-на дату спот.&#160; У випадках нестандартних і ассиметричных дат, валютування вал курсів можуть коректуватися. <br />1$(база котирування)=5,85DEM (валюта котирування)-прямая<br />?(база котирування)/$(валюта котирування)-косвенная <br />bid&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; offer <br />покупка&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;продажа </p> <p>покупают&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; покупают<br />база котировки&#160; &#160; &#160; &#160; валюту котировки<br />продают&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160;продают <br />валюту котировки&#160; &#160; база котировки</p> <p>Операции на условиях спот<br />Операції спот<br /> Операції спот<br />Операции з валютою, які мають бути виконані відразу після укладення оборудки (зазвичай на другий робочий день). Курс спот — курс операції спот<br />Дата валютування День виконання операції і дата для розрахунку відсотків (дата визначення вартості)<br />Торгова позиція<br /> Сальдо здійснених надходжень і постачань іноземної валюти, тобто вимог і зобов'язань:<br />-&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; Довга позиція: відкрита (позитивна) позиція виникає при покупці іноземної валюти; вимоги по постачанню валюти перевищують зобов'язання.<br />-&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; Коротка позиція, відкрита (негативна) позиція виникає при продажі іноземної валюти; зобов'язання по постачанню валюти перевищують вимоги.<br />-&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; Овернайт-позиція: позиція в іноземній валюті, яка, щонайменше, до наступного робочого дня залишається відкритою, тобто не покривається<br />Крос-курс<br /> Розрахунковий курс обміну двох (недоларових) валют, визначуваний через третю валюту (долар) (наприклад, що розраховується за допомогою USD/DEM і USD/FRF курс FRF/DEM)<br />Зворотний курс<br /> У обмінних курсах внутрішня валюта часто виступає як валюта котирування. Якщо обмінюються торгуемая валюта і валюта&#160; котирування, то зворотний курс для іноземних партнерів рівнозначний котируванням на їх роди-» не (наприклад, DEM/FRF у Франції стає FRF/BEM в Германії)<br />Біржова торгівля<br />Спот-операции з іноземною валютою здійснюються в Германії на п'яти валютних біржах. у Франкфурте-на-Майне (провідна біржа), в Берліні, Дюсельдорфі, Гамбурзі і&#160; Мюнхені. Найважливішими органами біржі є маклерська палата (котирування, нагляд за; маклерами) і правління біржею (спостереження за ходом офіційних котирувань)<br /> Спот-операциі з іноземною валютою здійснюються в Германії на п'яти валютних біржах. у Франкфурте-на-Майне (провідна біржа), в Берліні, Дюсельдорфі, Гамбурзі і&#160; Мюнхені. Найважливішими органами біржі є маклерська палата (котирування, нагляд за; маклерами) і правління біржею (спостереження за ходом офіційних котирувань)</p> <p>Вал котирування - встановлення вал курсу, пропорцій обміну валют. При котируваннях розрізняють базову (або торгуемая) і котирувану валюту (валбта котирування). Базою котирування явл-ся валюта, що завжди приймається за ед-у. Саме вона покупаетсяи продається в банці. Котирувана валюта - величина змінна - показує ціну базової валюти. Виділяють два методи вал котирування, кот-е дійств на в ринку: пряма і непряма (зворотна). При прямій к-ке курс ин валют выраж-ся в нац - исп в більшості країн. Пріобратной - навпаки, за базу приним нац валюта.<br />Завжди непрямим методом котируються валюти країн Голений співдружність: GBP, CAD, AUD, NZD, IEP, euro. на клієнтському вал ринку валюти котир-ся методом outright (до 4 знаку після коми, напр, 1$= 1, 3587 CUF/ 35 - великі фігури, 87 - малі.<br />На межбанк ринку валюти часто котир-ся за допомогою малих фігур. До звичаїв ринкам також відносять двостороннє котирування, де курс покупки (bid) курс продажу (ask, offer). По цих курсах прод/покуп база котирування банком. Різниця між курсом покупки і курсом продажу наз-ся спредом або маржей. Спред предназнач для: 1) покриття отриц витрат банку; 2) для забезпечення норм прибули на капітал; 3) виступ в кач-ве премії за ризик. По цьому величина спреда залежить від чинників: 1) статус контрагента (для банків - менше, для не банків - більше); 2) ринкова коньюктура (при нестаб спред ширше); 3) ліквідність ринку валют (обертається) (на ликвид ринку спред вже) 4) від суми операції (для станд операцій спред нижче, при меншій сумі - опрац витрачання більше); 5) хар-р і історія взаимоотн-й між контрагентами. Кросськурс - співвідношення двох валют, кот-е витікають з їх курсів по отн-ю до третин валюті, зазвичай до $.<br />Котирування курсів спот буває прямим і непрямим. Пряме котирування — кількість національної валюти за одиницю іноземної. Зазвичай валюти порівнюються з американ¬ским доларом: кількість національної валюти за один долар США (тут долар є базою котирування). У вигляді прямого котирування офіційно котируються курси більшості валют миру - USD/FRF, USD/CHF, USD/RUR, USD/JPY, USD/CAD і так далі&#160; Непряме (зворотна) котирування — кількість іноземної валюти, виражена в одиницях національної валюти. Звичайно це менш поширений вид написання валютного курсу.<br />У непрямому котируванні долар виступає як валюта котирування, а інша валюта виступає у вигляді бази котирування. Ряд валют офіційно котирується до долара США у вигляді непрямого котирування. Це курс долара до європейської валютної одиниці євро, англійського фунта стерлінгів, а також до грошових одиниць країн — колишніх колоній Великобританії — ECU/USD, GBP/USD, AUD/USD, NZD/USD, IEP/USD і ряд інших.<br />Расчет двустороннего кросс-курса<br />На практике кросс-курсы, котируемые на 2-х сторонней основе. Рассчитывая такие курсы, банки используют четкие правила. <br />1)расчет кросс-курса для валют с прямой котировкой к $<br />USD/CAD=1,5652/58<br />USD/JPY=107,34/40&#160; &#160; &#160;CAD/JPY-?<br />Для расчета bid кросс-курса (покупка) надо разделить курс-bid валюты котировки на курс продажи offer базы котировки. Bid cr =107,34/1,5658=68,55-покупка CAD<br />Для расчета кросс-курса продажи offer делят курс offer валюты котировки на курс bid базы котировки. Offer cr =107,40/1,5652=68,62-продажа CAD<br />CAD/JPY=68,55/62<br />2)расчет кросс-курса для валюты с прямой и косвенной котировкой к $<br />&#163;/$=1,5890/93<br />$/&#165;=5,4250/4350&#160; &#160; &#160;&#163;/&#165;-?<br />Для расчета кросс-курса bid необходимо перемножить курсы покупки обеих валют(и базы и котировки) bid cr=1,5890*5,4250=8,6203<br />Для расчета кросс-курса продажи необходимо перемножить курсы продаж offer cr=1,5893*5,4350=8,6378<br />&#163;/&#165;= 8,6203/8,6378<br />3)расчет кросс-курсов для валют с непрямой котировкой к $<br />&#163;/$=1,5890/93<br />AUD/$=0,7591/96&#160; &#160;&#163;/AUD-?<br />Для расчета кросс-курса покупки делят курс покупки базы валюты на курс продажи валюты котировки bid cr=1,5890/1,7596=2,0918<br />Кросс-курс продажи находится делением курса продажи базы котировки на курс покупки валюты котировки offer cr=1,5893/0,7591=2,0936<br />7. Охарактеризуйте поняття курсового спреду та поясніть цілі його використання? Від яких факторів залежить розмір спреду?<br />Спред - різниця між цінами, курсами, ставками 1. Різниця між ціною покупки і продажу акції або іншого цінного паперу на вторинному ринку.&#160; 2. Одночасна покупка і продаж окремих ф'ючерсних або опційних контрактів на однаковий товар або фінансовий інструмент з постачанням в різні терміни.&#160; 3. Різниця між ціною паперу, що сплачується андеррайтером, і ціною, по якій останній продає її інвесторам.&#160; 4. Ціна запозичення грошей, що сплачується позичальником позикодавцям понад ставку фіксованої прибутковості.<br />Спред – одночасна покупка і продаж опціонів на одні і ті ж базові акції, але з різними цінами виконання, термінами закінчення або і з тим і іншим. Мета створення спрэда полягає в підвищенні прибули за рахунок витягання вигоди з короткострокових коливань цін акцій при одночасному зниженні рисок у випадку, якщо курс базових акцій не змінюється, як передбачалося. Спред не дає можливості завжди створювати позитивний грошовий потік, він тільки дозволяє збільшити можливість виграшу і обмежити програші. Спред з позитивним грошовим балансом – кредитний спрэд, в протилежному випадку – дебетний. Широкий курсовий спред між котируваннями по покупці і продажу долара говорить про очікування гравців щодо високої волатильности (мінливості) цінових значень долара в короткостроковій перспективі. Таким чином гравці ринку страхують себе від значних курсових коливань протягом дня, що є цілком нормальною ситуацією.<br />Розмір маржі може змінюватися залежно від декількох причин. <br />a)&#160; &#160; &#160; Статус контрагента. Розмір банківської маржі зазвичай ширше для клієнтів банку, чим на міжбанківському ринку. <br />b)&#160; &#160; Ринкова кон'юнктура. В умовах нестабільного курсу, що швидко змінюється, розмір маржі зазвичай більше. <br />c)&#160; &#160; &#160;Характер стосунків між контрагентами. Якщо між банками- контрагентами впродовж ряду років склалися стійкі довірчі стосунки, відсутні випадки невиконання умов операцій, і ділери банків добре знають один одного, то розмір маржі може бути вужчим. Якщо ділер банку не бажає здійснювати конверсійні операції з певним контрагентом, то він прокотирует широкий спред (за межами среднерыночного), свідомо прирікаючи контрагента на відмову. <br />d)&#160; &#160; Величина маржі випробовує вплив і ринкового обороту: чим він менший, тим вище різниця між курсами продавця і<br />покупця, і навпаки. <br />e)&#160; &#160; &#160; Певна дія надає і конкретна валюта операції. Маржа істотно менше по валютах, об'єм операцій з якими високий.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:15:48 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=27#p27 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=26#p26 <p>26. Міжнародні відносини в Африці та латинській Америці в 50-80-х pp. XX ст.<br />• Формування засад зовнішньої політики молодих африканських держав<br />Ідеологію панафриканізму. Вона активно пропагувалася й використовувалася для визначення долі народів Африки. Досить довго крайні ліві, радикальні діячі національно-визвольного руху вважали, що після звільнення колоній вони повинні об'єднатися в єдиній федеративній африканській державі й саме цю мету ставили перед країнами, що звільнялися від колоніальної залежності. Ідеологія панафриканізму передбачала також перегляд кордонів, що склалися в Африці за доби колоніалізму. В грудні 1958 р. відбулася перша конференція народів Африки, в ній взяли участь представники 28 країн, як незалежних колоній. З ініціативи Кваме Нкруми, тоді прем'єр-міністра незалежної Гани, конференція ухвалила спеціальну резолюцію «Про кордони і федерації», яка визнала кордони, встановлені колонізаторами. Концепція африканського націоналізму&quot; таким чином, набула різних рівнів. Це рівень загальної африканської єдності:&#160; боротьба за ліквідацію колоніа-лізму, апартеїду та расизму в Африці, нерівноправності африканських країн на світовій арені, за співробітництво країн Африки та подолання їхньої соціально-економічної відсталості; субрегіональний рівень; створення відповідних субрегіональних економічних об'єднань та організацій заради&#160; &#160;названих&#160; &#160;цілей;&#160; &#160;і,&#160; &#160;нарешті,&#160; &#160;рівень&#160; &#160;держави: функціонування націоналізму як чинника, що згуртовує в межах однієї держави її населення і долає негативні наслідки встановлення колоніальних кордонів і племінної структури населення африканських країн. На цьому, ос¬танньому, рівні націоналізм може протиставляти інтереси однієї держави інтересам інших і навіть протидіяти об'єд¬навчим тенденціям.<br />Принцип антиколоніалізму передбачав цілковите звіль¬нення народів Африки від колоніальної залежності й зміц¬нення самостійності молодих африканських держав.<br />Принцип єдності мав два напрями: перший — об'єднання проти зовнішніх сил, що являють собою загрозу африканським державам; другий —організація співробітництва між країнами континенту. Діапазон завдань тут надзвичайно широкий: недопущення конфліктів, воєнних зіткнень та їх припинення в разі виникнення; ство рення й розвиток двостороннього та багатостороннього співробітництва, передусім економічного; спільний захист інтересів Африки на міжнародній арені.<br />Принцип неприєднання був породжений поділом світу на дві сили, що протистояли одна одній, — з одного країни вільної ринкової економіки під керівництвом США і, з іншого — країни, що звались належали СРСР, його сателіти в Східній Європі, а також Китай, В'єтнам, Північна Корея та Куба в Латинській Америці. Своєрідність ситуації полягала в тому, що друге угруповання (світ соціалізму) виявилось розколотим (конфлікт СРСР—Китай). Радянський Союз та його сателіти в Східній Європі, а також Куба кинули виклик усьому Заходові й намагались кон¬курувати з ним у різних регіонах світу, що було по своїй суті авантюризмом. У цих умовах політика неприєднання передбачала рівновіддаленість від двох головних сил, що змагалися за панування в різних регіонах світу, викорисання цього суперництва задля зміцнення власних позицій на міжнародній арені й отримання іноземної допомоги національному розвиткові з якомога більшої кількості джерел. З цією метою розроблялася відповідна зовнішньополітична тактика африканських держав. А. Масамба-Деба (президент Республіки Конго в 1963— 1968 pp.) говорив з цього приводу, що його ставлення до країн, що допомагають, аналогічне поведінці чоловіка, в якого багато дружин і який не має права виявити особ¬ливу любов до якоїсь одної з цих дружин.<br />На початку 60-х років в Африці вже налічувалося близько 30 молодих незалежних держав, без Ефіопії, Ліберії та Єгипту, котрі або вже звільнились (Єгипет у 1922 p.), або не були колоніями. Пошуки концептуальної основи їхніх взаємовідносин стали найважливішою проблемою державного будівництва та розробки зовнішньої політики. Зберігати чи переглядати кордони.<br />Ідея об'єднання в такий спосіб певний час становила важливий елемент політичного життя Африки через те, що її сповідували видатні діячі національно-визвольного руху Африки, а потім лідери перших незалежних держав. ветеран панафриканізму, перший президент Гани К. Вкрума, Секу Туре (Гвінея), Джуліус Ньєрере (Танзанія). Положення про об'єднання континенту і про відмову у зв'язку з цим від національного суверенітету були включені в конституції Гани та Гвінеї.<br />Ще однією спробою тісного політичного об'єднання стало створення в 1959 р. Сенегалом і Суданською Республікою (сучасна Малі), що входили до генерал-губернаторства Французька Західна Африка, спільної федерації. Федерація мала єдині уряд та парламент. Більше бажаючих приєднатися не знайшлося, і в серпні I960 р. федерація розпалася, оскільки Суданська Республіка пра¬гнула діяти щодо Франції більш незалежно, аніж Сенегал. Об'єднання розпалося зразу після проголошення неза¬лежності Сенегалу та Малі. В умовах, що склалися, об'єднання африканських держав пішло шляхом створення союзів та організацій зі збереженням суверенітету країн-учасниць. Але й тут не обійшлось без складнощів. Країни, де при владі перебували більш помірковані політичні сили, створювали об'єднання за ознакою колишньої належності до одної метрополії. Так виник ряд Угруповань: у 1959 р. Рада згоди з п'яти країн (Бенін, УРКша-Фасо, Кот д'Івуар, Нігер та Того), яка понині діє як політично-економічний союз; Браззавільське угрупування країн (1960), що в 1961 р. перетворилося на держав-членів. Робочі мови організації — англійська, французька арабська.<br />Створення ОАЄ стало віхою в історії Африки й міжнародних відносин у цілому. Свідченням авторитету, здобутого ОАЄ, стали її досягнення в підтримці та захисті антиколоніальної визвольної боротьби народів Африки, а також повноваження, які визнала за ОАЄ Організація Об'єднаних Націй. Невдовзі після свого створення ОАЄ вдалося лереко-нати Об'єднані Нації визнати визвольну боротьбу законною і надати визвольним рухам статус спостерігача в ООН. У 1963 р. Асамблея ОАЄ створила африканську групу в ООН з метою співробітництва з цією органі¬зацією. Ця група має свій апарат, що складається з координаційної ради й виконавчого секретаріату, до якого входять усі постійні представники африканських країн в ООН. Секретаря призначає координаційна рада. ОАЄ має в ООН статус постійного спостерігача. Більше того, на XX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1965 р. було прийнято рішення про встановлення співробітництва міх ООН і ОАЄ. Згідно з цим рішенням Генеральний секре¬тар ООН запрошує для участі в роботі ГА ООН як спостерігача Генерального секретаря ОАЄ, а Генеральний секретар ООН запрошується як спостерігач на сесії Асамблеї глав держав та урядів ОАЄ. В 1973 р. була створена африканська група в європейському центрі ООН у Женеві, а в 1978 р. — африканська група при ЄС у Брюс¬селі.<br />ОАЄ призначає (як правило, на засіданнях Ради мі¬ністрів) спеціальних представників для порушення і ООН того чи іншого питання, сприяння ухваленню органами ООН загальноафриканських рішень та документів, узгодження кандидатур від Африки на керівні посади ООН. <br />РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН між африканськими державами в 60—70-ті роки<br /> Зразу ж після створення ОАЄ організації та її членам довелося докладати зусиль, аби виро¬бити спільні підходи до взаємовідносин афри¬канських держав. Основні принципи співробітництва про¬голошувалися в Статуті ОАЄ: суверенна рівність і рівно¬правне співробітництво, невтручання у внутрішні справи один одного, взаємна повага існуючих кордонів, відмова від використання сили і мирне врегулювання суперечок. Тим самим було анульовано рішення конференції в Аккрі (1958) про невизнання встановлених колонізаторами кор¬донів. У 1964 р. принцип недоторканності кордонів, що існували на момент проголошення незалежності, ще раз підтвердило спеціальне рішення 2-ї сесії (Каїр) Асамблеї ОАЄ. Але, як з'ясувалося, на практиці далеко не всі афри¬канські держави були готові дотримуватись існуючих кор¬донів, що спричинювало конфлікти, зокрема збройні, між ними.<br />Ускладнював ситуацію і поділ країн Африки на дві групи: з одного боку, переважна частина країн конти¬ненту, з іншого — група країн «соціалістичної орієнта¬ції», що мали особливо тісні, в тому числі й військово-політичні, відносини з СРСР (Ефіопія, Ангола, Мозам¬бік, Алжир).<br />За таких непростих обставин країнам Африки все ж Удалося виробити норми поведінки, які забезпечували співробітництво та спільний пошук шляхів розв'язання назрілих проблем. Так, стало правилом, що ОАЄ та її члени зосереджувалися на питаннях, щодо яких можна було дійти згоди, й уникали питань, що викликали суперечки, оскільки це блокувало роботу всіх органів ОАЄ. Гострих проблем у 70-ті роки постало чимало:&#160; 1976 pp. — криза в Анголі та питання перебування&#160; кубинських військ, коли одні держави це схвалювали, Х засуджували; 1977—1978 pp. — проблема май-о Західної Сахари, коли переважна більшість держав—членів ОАЄ відмовилася брати участь у надзвичай¬ній Асамблеї ОАЄ з питань Західної Сахари (проблема виникла після того, як 1975 р. Іспанія заявила, що більше не вважає її своєю колонією); 1977—1978 pp. — війна між Сомалі й Ефіопією.<br />У всіх означених ситуаціях ОАЄ відмовлялась обгово¬рювати питання з точки зору визначення винуватця й зосереджувала свої зусилля на врегулюванні проблеми. Навіть в ООН представник ОАЄ утримується при голосу¬ванні або залишає залу засідань, якщо держава—член ОАЄ не згодна з рішенням, у якому зацікавлена вся Аф¬рика.<br />Наприкінці 60-х років перед африканськими країнами постала гостра проблема найманства й надання притулку біженцям, оскільки держава, що надає притулок, могла формувати з них військові загони найманців для вторг¬нення до їхніх країн з метою створення маріонеткових режимів. В 1969 р. Асамблея ОАЄ ухвалила конвенцію з проблеми біженців (набрала чинності наприкінці 1973 p.). Вона&#160; фіксує право надавати політичний притулок і під¬креслює, що надання такого притулку не є недружнім актом відносно будь-якої африканської країни. Разом з тим держава, що надала притулок, не має права вико¬ристовувати біженців з політичною метою, а самим бі¬женцям забороняється вести ворожу діяльність щодо будь-якої африканської держави—члена ОАЄ. Біженці мають перебувати в глибині території держави, що їх прийняла. Завдяки цій конвенції Ангола та Заїр наприкінці 70-х років поліпшили свої відносини.<br />Специфічною рисою зовнішньої політики африкан¬ських країн було і є те, що вона спрямовувалася насампе¬ред за межі континенту, головні її об'єкти — країни Заходу, здебільшого колишні метрополії, та міжнародні організації. В 70-ті роки багато африканських країн на¬віть не встановлювали між собою дипломатичних відносин. У 1973 p., коли в Африці налічувалося вже понад 40 незалежних держав, лише 19 з них мали дипломатичні відносини на рівні послів з Ефіопією, де перебуває штао-квартира ОАЄ; 18 — із Нігерією, 22 — із Заїром. Наприкінці 70-х років розвиток двосторонніх відносин африканських держав прискорився.<br />В 60—70-х роках особливу увагу ОАЄ приділяла ліквідації португальської колоніальної імперії в Африці (Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік, Острови Зеле¬ного Мису — сучасна Кабо-Верде), звільненню Зімбабве, Намібії та ліквідації расистського режиму в ПАР. Урешті-решт ці завдання були вирішені. Португальські колонії стали незалежними: Гвінея-Бісау — 1973 р., Кабо-Верде, Ангола, Мозамбік — 1975 р. У 1980 р. Зімбабве і в 1990 р. Намібія здобули незалежність. У 1994 р. впав расистський режим у ПАР. Протягом 60—70-х років ліквідація коло¬ніалізму та расизму становила головну мету діяльності ОАЄ. Прагнення до її досягнення було головним стиму¬лятором налагодження політичного співробітництва та взаємодії між африканськими країнами. По суті справи ОАЄ та її органи компенсували здебільшого дуже низь¬кий рівень двосторонніх політичних відносин між афри¬канськими державами.<br />Важливий чинник у діяльності ОАЄ і в розвитку всебічного співробітництва між державами Африки в 60— 70-ті роки становила необхідність збереження миру на африканському континенті загалом і в кожній окремій країні. Відразу ж після досягнення незалежності (Бельгійське Конго) або через кілька років після цього афри¬канські країни ставали жертвами збройних.<br />5 липня 1960 р. в столиці Леопольдвілі повстали солдати, обурені надзвичайно високими окладами бельгійських офіцерів у конголезькій армії. У відповідь бельгійські морські піхотинці відкрили вогонь. їхня чисельність у країні після початку повстання була збільшена. Завдяки поступкам уряду повстання припинилося, але криза не вщухала. Найбагатша провінція Катанга (Шаба) 11 липня 1960 p. проголосила незалежність, очолив її Моїз Чомбе. Фактично незалежними стали Східна провінція на чолі з прихильником П. Лумумби Антуаном Гізенгою, якого під¬тримували прокомуністичні елементи, а також провінція Касаї на чолі з королем Калонджі, У вересні 1960 р. внаслідок перевороту владу в столиці захопив полковник Мобуту. Взимку 1960—1961 pp. вплив прокомуністичних елементів зменшився, але Гана та Гвінея продовжували допомагати Гізензі, оскільки вважали, що він один спро¬можний упоратися з економічною та політичною дезінте¬грацією. П. Лумумба спробував пробратись у Стенлівіль (Кісангані) до А. Гізенги, ате його було схоплено, передано людям М. Чомбе, а ті його 17 січня 1961 р. вбили. Після цього за допомогою Заходу Касавубу повернувся до влади. ООН приступила до реорганізації збройних формувань центрального уряду, щоб перетворити їх на на¬ціональну армію під африканським цивільним контро¬лем. В країні за допомогою Заходу було сформовано кабінет Сірка Адули.<br />Подальїішй перебіг подій позначився спробами уряду становити свою владу в усій країні і загостренням на цій основі громадянської війни. Наприкінці 1962 р. війська ООН та війська уряду Адули розбили сили Чомбе в Катанзі. Сам Чомбе втік за кордон. В 1964 р. Бельгія та США допомогли йому стати прем'єр-міністром, оскільки сподівались, що він зможе придушити будь-який опір<br />ОАЄ відіграла активну роль у припиненні цієї складної кризи. 21 африканська країна висунула вимогу скли¬кати спеціальне засідання Ради Безпеки для обговорення питання про Конго. І це обговорення, всупереч спротиву західних держав, відбулося в грудні 1964 р. Під час обго¬ворення представники Гани, Конго (Браззавіль), Малі, Гвінеї, Марокко, Танзанії вимагали припинити збройне втручання Заходу в Африці. 22 грудня 1964 р. ОАЄ рішуче засудила збройну інтервенцію в Конго. Значною мірою під тиском африканських держав ЗО грудня 1964 р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію, в якій усім державам пропо¬нувалося утримуватись від втручання у внутрішні справи Республіки Конго й ставилася вимога вивести іноземні війська. Справа в тому, що коли в серпні 1964 р. за підтримки Заходу президент Касавубу призначив лідера сепаратистів Катанги М. Чомбе прем'єр-міністром, у країну знову повернулися бельгійські радники та офіцери. В конголезькій армії з'явилися загони білих найманців, Слід особливо підкреслити, що відповідальність за вико¬нання цієї резолюції покладалася на ОАЄ. Жодна регіо¬нальна організація такого права не отримувала.<br />В листопаді 1965 р. владу внаслідок перевороту захопив Ж. Мобуту. На початку червня 1967 р. в Букаву висадився десант найманців — південнородезійців, південноафриканців та португальців — з метою захоплення столиці. Це вторгнення було відбите конголезькою армією за Допомогою африканських держав. Велику роль відіграли підрозділи ефіопської авіації.<br />Незабаром весь Захід активно почав підтримувати уряд Мобуту. Коли в Заїрі (так із 1971 р. стала називатися країна) в березні 1977 p., а потім у 80-х роках у провінції Шаба (колишня Катанга) та в інших містах неодноразово спалахували повстання, Франція, Бельгія, а також США допомагали урядові Мобуту в його придушенні.<br />Якщо в колишньому Бельгійському Конго громадянська війна являла собою боротьбу за владу тих чи інших сил, що ускладнювалася сепаратистськими рухами, то громадянська війна в Нігерії в 1967—1970pp. була породжена спробою відокремлення Східної, економічно розвинутої провінції, яку сепаратисти проголосили республікою Біафра. В цьому регіоні розташовані основні нігерійські за¬паси нафти. До громадянської війни країна була підведена попереднім перебігом подій. У1966р. в Нігерії стався перший за роки незалежності військовий переворот і до влади прийшов генерал Агійї-Іронсі, що належав до схід¬ної народності ігбо. Саме представники ігбо почали посідати тоді державні пости. Агійї-Іронсі заборонив будь-яку політичну діяльність, крім державної, і проголосив перетворення Нігерії на унітарну державу. В липні 1966 р. черговий переворот скинув Іронсі, до влади прийшов підполковник Якубу Говон. В цих умовах 27 травня 1967р. губернатор Східної провінції почав повстання за відокремлення і проголосив незалежну республіку Біафра.<br />Позиція ОАЄ щодо нігерійської проблеми передбачала збереження територіальної цілісності країни. В 1970 р-війна завершилась перемогою центрального уряду. Її сумний підсумок — 1 млн загиблих, не кажучи вже про матеріальні втрати.<br />Ще один варіант війни — спробу перевороту ззовні --продемонстрували події у Гвінеї. В ніч з 21 на 22 листопада 1970 р. за участю й під керівництвом португальців заго¬ни найманців чисельністю близько 400 чоловік висадились з португальських бойових кораблів у кількох місцях біля столиці Конакрі, щоб повалити режим президента Секу Туре. ОАЄ рішуче виступила на підтримку жертви нападу і закликала всіх друзів Африки надати їй допомогу. 23 листопада 1970р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію № 289 про негайне припинення збройного нападу на Гвінейську республіку й виведення іноземних військ. 8 грудня 1970 р. Рада на підставі доповіді, підготовленої створеною нею комісією, прийняла резолюцію, в якій засудила Пор¬тугалію за вторгнення у Гвінейську Республіку й висунула вимогу, щоб Португалія виплатила компенсацію за за¬вдані збитки. Резолюція містила також попередження, що в разі повторення Португалією агресії проти незалежних африканських держав відносно неї будуть вжиті заходи згідно зі Статутом ООН. В умовах протиборства Захід— Схід союзники Португалії продемонстрували солідарність із нею і при голосуванні цієї резолюції Іспанія, Велико¬британія, США та Франція утрималися. Вже 9—12 грудня 1970 р. в Лагосі (Нігерія) відбулася VII надзвичайна сесія Ради міністрів ОАЄ, яка осудила агресію Португалії, позицію її прихильників, висунула вимогу взагалі припи¬нити будь-яку воєнну допомогу Португалії з боку Заходу й створила спеціальний фонд для надання всебічної до¬помоги Гвінеї.<br />Спроба перевороту закінчилася невдачею: гвінейські війська успішно впоралися із загонами найманців.<br />60-ті й особливо 70-ті роки позначилися низкою міждержавних конфліктів, які ускладнювали відносини між африканськими державами. Спричинювалися ці конфлікти здебільшого територіальними суперечками, які набирали особливої гостроти, коли спірна територія була багата на корисні копалини. У Північно-Східній Африці 1Щіатором конфлікту стала Сомалі.<br />Коли в липні 1960 р. виникла незалежна держава Сомалі (до неї ввійшли колишні англійські та італійські колонії), то вона відразу висунула територіальні претензії всім своїм сусідам. В лютому 1964 р. почався збройний конфлікт Coмалі—Ефіопія. ОАЄ розглянула цю ситуацію на надзви¬чайній сесії Ради міністрів тоді ж, у лютому, і закликала учасників конфлікту негайно припинити вогонь і почати переговори з мирного врегулювання суперечностей. Роз¬горнуте рішення ухвалила чергова сесія Ради міністрів ОАЄ. Завдяки посередництву затвердженого на цю роль Судану ворогуючі сторони в березні роз'єднали війська, а потім припинили взаємну ворожу пропаганду.<br />Проте свої претензії до сусідів Сомалі не зняла, що призвело до війни між Сомалі й Ефіопією в 1977—1978pp. Цією війною скористалися головні суперники того часу — США й СРСР. Підтримуючи «прихильника со¬ціалізму* М. X. Маріама, СРСР здобув можливості для використання портів Ефіопії радянськими військовими кораблями. США зробили ставку на сомалійський режим Сіада Барре й підписали з ним у 1980 р. угоду<br />Ефіопська-сомалійська війна 1977—1978 pp. становила типовий приклад дій ОАЄ щодо припинення конфлікту. Як правило, ця організація уникала підтримки або засудження якоїсь із сторін і зосереджувала свої зусилля на мирному врегулюванні. Саме так діяла посередницька комісія ОАЄ з урегулювання сомалійсько-ефіопського конфлікту.<br />Зовсім іншим був сюжет розвитку угандо-танзанійських відносин. Уганда вимагала встановити кордон по річці Кагера, тобто претендувала на частину території Танзанії. Восени 1978 р. спалахнули прикордонні збройні зіткнення, а на початку листопада 1978 р. угандійські війська вдерлися на територію Танзанії. Для мирного врегулювання конфлікту Секретаріат ОАЄ створив комісію у складі Габону, Гамбії, Заїру, Замбії, Мадагаскару, Нігерії, Того, Тунісу та сучасної ЦАР (тоді Центрально-Афри-канська імперія). Конфлікт, спровокований Угандою, виявився настільки гострим, що комісії його подолати не вдалось. За два тижні після вторгнення угандійські війська були вигнані з території Танзанії. Наприкінці 1978 — на початку 1979 pp. Танзанія розгорнула наступ у глиб Уганди. Крім того, в наступ перейшов Фронт національного визволення Уганди, створений на території Танзанії. У квітні 1979 р. режим Аміна було скинуто.<br />У 1978 р. Хісен Хабре, що очолював «збройні сили Півночі» (ФАН), порозумівся з режимом Маллума та став прем'єр-міністром. У лютому 1979 р. загони Хабре підняли повстання проти режиму Маллума, а головні сили ФРОЛІНА на чолі з Гукуні Уеддеєм зайняли головну частину столиці. Після цього найбільші чотири угруповання, включаючи значну частину сил Маллума, створили новий уряд. Це були: ФРОЛІНА на чолі з Г. Уеддеєм, ФАН (X. Хабре), колишні прихильники Маллума на чолі з В. Камуге (був міністром внутрішніх справ) та «народний РУХ за визволення Чаду» (А. Абдеррахман). <br />З 1979 р. встановлення миру в Чаді стало постійною турботою ОАЄ. Миротворчу діяльність у цій країні проводили Нігерія, Лівія, Судан. Під егідою ОАЄ в серпні в Лагосі відбулася конференція всіх зацікавлених сторін, які виробили спільну угоду: припинити воєнні дії, демілітаризацію, створити перехідний уряд національної єдності на основі представництва в ньому Півночі та Півдня.<br />Важливо зазначити, що ОАЄ перешкоджала спробам деяких країн Африки захопити окремі території, які звільнялися від колоніальної залежності. Мова йде про Іспанську Сахару та Джібуті.<br />Коли в 1975 р. нова, демократична Іспанія відмовилася від свого володіння Західної Сахари, передала її під тимчасове управління Марокко та Мавританії, останні ввели в Західну Сахару свої війська, щоб поділити її між собою. Боротьба за незалежність Фронту Полісаріо (створений 1973 p.), який 27 лютого 1976 р., за день до повного виходу з території Західної Сахари іспанської адміністрації, проголосив створення Сахарської Арабської Демократичної Республіки (САДР), та підтримка його ОАЄ, багатьма африканськими державами перешкодили анексії цієї території.<br />На початок 80-х років в Африці не «лишилося жодної держави, яка б не була членом того чи іншого торговельно-економічного угруповання. На кінець 70-х років в Африці існувало 18 економічних угруповань інтеграційного характеру (три учасники й більше) і 20 за -гальноафриканських економічних установ (Африканський банк розвитку, Асоціація центральних банків, Африканський союз залізниць, Асоціація сприяння міжафрикан-ській торгівлі тощо). Діяли також десятки двосторонніх комітетів і комісій з економічного сшвробітництва, об'єд¬нання виробників конкретного типу продукції (організації виробників кави, арахісу та ін.). У 70-ті роки процес створення таких об'єднань активізувався, що спричинювалося необхідністю вирішувати складні економічні проблеми, і насамперед проблему збільшення національного виробництва.<br />В центральноафриканському регіоні економічна інте¬грація розвивалася менш активно. Найбільшим угрупо¬ванням тут став Митний та економічний союз Центральної Африки, створений 1964 р. у складі Габону, Камеруну, Конго, ЦАР та Чаду.<br />В 1976 р. в зазначеній частині континенту виникло об'єднання колишніх бельгійських володінь — Економіч¬не співтовариство району Великих озер у складі Заїру, Ру¬анди та Бурунді. Прийнята співтовариством програма передбачала освоєння долини р. Рузізі, спільне викорис¬тання ресурсів озера Танганьїка, інші проекти. Плану¬ється також сформувати спільний ринок товарів, праці та капіталу. В 1979 р. було створено спільний банк розвитку. Діяльність цього об'єднання обмежувалася через брак ка¬піталів.<br />В Північній Африці для здійснення економічної інтег¬рації в 1964р. була створена Консультативна комісія країн Магрибу у складі Алжиру, Марокко, Тунісу та Лівії (ос¬іння вийшла з комісії через чвари з іншими учасни¬ками). Комісія не ставила за мету створити митний союз, зосереджувалась на здійсненні конкретних проектів.<br />Деколонізація дала імпульс розвиткові співробітництва між окремими африканськими державами. Особливо заінтересовані в такому співробітництві країни, що не мають виходу до моря і здійснюють свою зовнішню тор¬гівлю через порти інших держав.<br />У 60—70-ті роки був нагромаджений значний ДОСВІД, співробітництва у згаданих сферах. Ось деякі приклади Гвінея і Сенегал уклали 18 угод про торговельно-економічне співробітництво, Зімбабве й Мозамбік — сім угод про співробітництво в розвитку зв'язку, повітряного І наземного транспорту, енергетики, торгівлі й банківської справи. Танзанія і Руанда здійснювали спільні транспорт¬ні проекти. Заїр і Ангола підписали фінансову угоду про розвиток взаємної торгівлі, а також угоду про співробіт¬ництво в розвитку рибальства, транспорту та морського судноплавства. В 1972 р. було створено Африканськпї союз залізниць, який розробляє проекти й координує бу¬дівництво залізниць. Значним досягненням стало завер¬шення в 1967 р. будівництва залізниці Танзам між Тан¬занією і Замбією.<br />Латинська Америка .<br />Революції у Гватемалі та Болівії<br />В<br />одночас саме в розпал «холодної війни», в атмосфері, коли найменший вияв реформізму роз¬глядався як «комуністична загроза», в Латинській Америці відбулися дві буржуазно-демократичні ре¬волюції у Гватемалі (1944—1954) та в Болівії (1952). Революція у Гватемалі 1944—1954 pp. пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Уже в перші її роки за підтримки народних мас уряд X. Аревало (1944—1950) ужив ряд заходів на захист національного суверенітету. Через відмову в концесіях американським нафтовим компаніям та прийняття в 1949 р. Закону про нафту США в ті роки не змогли заволодіти нафтовими багатствами країни. Революційній процес у Гватемалі вплинув на зовнішню політику країни, в якій з поглибленням курсу на внутрішні перетворення посилилися тенденції до самостійності.<br />В ООН позиція країни явно не відповідала відведеній їй Сполученими Штатами ролі слухняного учасника «машини голосування».<br />На міжнародних форумах представники Гватемали, хоч і залишались часто наодинці, виступали на захист на¬ціонального суверенітету, наприклад права на незалежну від США зовнішню політику.<br />У 1954р. США в союзі з місцевою реакцією і нікарагу-анським режимом А.&#160; Сомоси організували вторгнення військових найманців до Гватемали й придушили революцію. Патріотично налаштовані дрібнобуржуазні прошарки не змогли довести започатковані перетворення у Гватемалі до кінця.&#160; Буржуазно-демократтна революція в Болівії 1952 p., мала порівняно менш радикальний характер в 1952&#160; &#160;р.&#160; &#160;уряд В. Пас Естенсоро під тиском народних мас націоналізував&#160; олов'яні&#160; копальні,&#160; а також був прийнятий закон про аграрну реформу, запровад¬жено загальне виборче право, здійснено інші заходи з демократизації суспільного життя. Болівійська правляча верхівка досить швидко й ефективно скористалася пло¬дами визвольного руху і спрямувала подальший розвиток подій у річище компромісів з олігархією та імперіалізмом У галузі зовнішньої політики Болівія в 50-ті роки дотримувалася проамериканської орієнтації. Однак ряд акцій болівійської дипломатії, особливо в досить ко¬роткий період безпосередньо революційних перетворень (1952 p.), виходили за традиційні рамки провашингтонської орієнтації й мали незалежний характер.<br /> Популістські режими в Аргентині та Бразилії<br /> Окремо варто згадати режими X. Перона в Ар¬сині (1946—1955) і Ж. Варгаса в Бразилії (1950—1954), у зовнішній і внутрішній політиці яких своєрідно віддзеркалилася специфіка суспільного розвитку континенту. Режими X. Перона і Ж. Варгаса об’єктивно відображали інтереси націоналістично налаш¬тованих угруповань місцевої буржуазії&#160; яка прагнула до модернізації суспільства, до зміцнення своїх позицій за рахунок традиційної олігархії та іноземного капіталу.<br />Однією з характерних особливостей урядів X. Перона і Ж Варгаса була політика «економічного націоналізму об'єктивно спрямована на зміцнення держсектора, обме¬ження іноземного підприємництва в ряді важливих галу¬зей переорієнтацію зовнішньої торгівлі, національний ва-дюхно-фінансовий контроль і т.д.<br />Схильність до постійного маневру, динамізм, праг¬нення діяти на перетині інтересів різних соціальних угру¬повань досить специфічно виявились у зовнішній політи¬ці наділивши її неоднозначністю і суперечностями, не¬рідко зумовленими поєднанням взаємовиключних рис.<br />Особливо характерний у цьому плані режим X. Перо¬на. Проголошення ним незалежної «третьої позиції» в міжнародних справах поєднувалося з відкритим антико-мунізмом, а відмова підписати двосторонній договір про взаємодопомогу зі США — з підтримкою вторгнення США в Корею. Відправка аргентинських військ у Корею не відбулася лише через рішучий масовий протест ар¬гентинців.<br />Однак можливості для зовнішньополітичного маневрування, до якого виявили схильність популістські режи¬ми, в умовах «холодної війни» значно звузилися. Жорст¬кий курс Вашингтона в регіоні, його політика «викручу¬вання рук», тиск на Латинську Америку з допомогою фінансово-економічних важелів стримували зовнішньо¬економічні амбіції Аргентини й Бразилії, змушували по¬пулістські уряди до відступу від проголошених антиаме-риканських настанов і до пошуку компромісів з прав¬лячими колами США. Так, прагнення уряду Ж. Варгаса у своїй зовнішній політиці дистанціюватися від СПІА на¬штовхнулося на сильний тиск Вашингтона по всьому Фронту взаємовідносин двох країн з метою залучити Бра¬зилію до участі в корейській війні, чому Сполучені Шта¬ти надавали великого значення.<br />Внаслідок напруженої дипломатичної боротьби урядові *К. Варгаса вдалося обмежитися поставками США війсь¬ково-стратегічної сировини.<br />Демократизація у країнах регіону. Посилення суперечностей зі США<br /> В другій половині 50-х років у Латинській Америці настав новий період демократично-визвольного руху. Він розгортався в умовах різкого загострення структурної кризи моделей розвитку. Дедалі очевиднішою ставала згубність для національних інтересів курсу військово-політичних режимів на консервацію від¬сталих соціально-економічних структур. Зростали анти-диктаторські настрої, розширювався фронт демократич¬них сил.<br />Під тиском демократичних рухів упали диктаторські режими М. Одрії в Перу (1956), Р. Пінільї в Колумба (1957), П. Хіменєса у Венесуелі (1958). В 1954—1956 РР-вдалося відстояти констшуційний режим у Бразилії.<br />Помітну роль стали відігравати й нові підходи до зовнішньої політики. Це, наприклад, дістало вираження «панамериканській операції» президента Бразилії, основна мета якої полягала в тому, щоб США та країни Заходу визнали необхідність створення умов ^соціально-економічного розвитку Латинської Амери-ки й підвищення її ролі в міжамериканських справах.<br />З середини 50-х років країни регіону стали займати дедалі більш ініціативну й самостійну позицію в ООН з таких питань, як становище країн, що розвиваються, бо¬ротьба з колоніалізмом і неоколоніалізмом. Так, незважа¬ючи на опір Вашингтона, вони обстоювали створення спеціального фонду економічного розвитку країн, що звільнилися від колоніалізму. В 1956 р. 19 із 20 латино¬американських держав разом з країнами Ази та Африки й соціалістичними країнами виступили за подолання склад¬ної ситуації в питанні про прийом нових членів, яка була штучно створена США та їхніми західними партнерами Для проведення дискримінаційної політики щодо ряду держав Східної Європи та Азії. Латиноамериканські дер¬жави осудили в ООН англо-франко-ізраїльську (1956), а також американську агресію на Близькому Сході (1958). На позитивні зрушення, що намітилися в міжнародних відносинах країн регіону з другої половини 50-х років, значний вплив справила широка антидиктаторська та антиімперіалістична боротьба.<br />• Кубинська революція<br />Головним напрямом політики соціалістичної Куби в Західній півкулі стала протидія впливові США на південноамериканському континенті, їх втручанню (в тому числі й через ОАД) у внутрішні справи латиноамериканських країн, боротьба за встановлення рівноправних і взаємовигідних відносин між цими країнами і США. Реакція офіційного Вашингтона на революційні події на Кубі з самого початку була негативною і ворожою. США ніяк не могли змиритися ні з радикальними змінами у внутрішній і зовнішній політиці Куби, ні з її новою роллю в міжамериканських та міжнародних спра¬вах.<br />Найбільшого розмаху й гостроти підривна діяльність спецслужб США проти Куби набрала в першій половиш 60-х років, коли новий кубинський уряд взяв курс на поглиблення перетворень і проведення аграрної рефор¬ми, націоналізацію власності іноземних, головним чином американських, компаній.&#160; Спочатку основними мето¬дами боротьби Вашингтона проти Куби були переважно економічні санкції: скорочення, а згодом і відміна квоти імпорту кубинського цукру в США, зупинення експорту на Кубу американського обладнання, нарешті, встанов¬лення з 2 лютого 1962 р. повної економічної блокади луо«-Паралельно&#160; йшла&#160; підготовка&#160; кубинських&#160; контрревО' люційних найманців для збройного вторгнення. зазначити, що економічна блокада завдала знач-господарському розвитку Куби. Але завдяки допомозі Радянського Союзу та інших соціа-країн, а також напруженій праці самих ку-йинців'країш вдалося максимально мінімізувати негатив¬ні наслідки блокади і не допустити зупинки промислових підприємств і транспорту.<br />Серед інтервенціоністських антикубинських дій особ¬ливо слід відмітити висадку кубинських найманців, орга¬нізованих і навчених ЦРУ, на Плайя-Хірон 17 квітня 1961р. під прикриттям американських кораблів та літаків. Інтервенція на Плайя-Хірон, відома як авантюра в «Затоці свиней», завершилася невдачею. До осені 1962 р. на Кубу було перекинуто контингент радянських військовослужбовців та потужні ракетні сили, щоб за потреби дати відсіч воєнній агресії СЕЛА. Саме це й послужило, як відомо, причиною так званої карибської кризи в жовтні 1962 p., коли через кубинське питання зіштовхнулися дві ядерні потуги світу — США і Радянський Союз.<br />Важливим підсумком урегулювання «карибської кризи» було те, що завдяки рішучій підтримці Куби з боку СРСР Вашингтон мусив прийняти важливе зобов'язання — відмовитися від здійснення в майбутньо¬му воєнних інтервенцій проти Куби (в обмін на виведен-вд Радянських ракет з цієї країни).<br />Але вже на початку 70-х років, наперекір усім зусилям США, визначився новий підхід більшості країн Латинської Америки до відносин із соціалістичною Кубої До середини 70-х років 11 держав Латинської Америки Карибського басейну встановили дипломатичні та консульські зв'язки з Кубою, не чекаючи відповідного pішення ОАД.<br />У 70-ті роки під впливом міжнародних і регіональних факторів позначилася певна еволюція і в кубинсько-аме¬риканських відносинах. Розуміючи безперспективність ворожої політики Вашингтона щодо Куби, представит певних політичних і суспільних кіл США почали висту¬пати за відмову від економічної блокади острова, закли¬кати Білий дім нормалізувати американсько-кубинські зв'язки.<br />В 1977—1978 pp. в результаті двосторонніх зусиль були зроблені певні кроки в напрямі зменшення напруженості в американсько-кубинських відносинах: підписано угоду з питань рибальства та морських кордонів; США відкрили «відділ інтересів» при швейцарському посольст¬ві в Гавані, яке представляло інтереси СІНА на Кубі, а Куба — «відділ інтересів» при посольстві Чехословаччини у Вашингтоні та ін.<br />Однак на кінець 70-х років позиція США з кубин¬ського питання стала помітно жорсткішою, і процес нормалізації американсько-кубинських відносин загальму¬вався.<br />Навпаки, міцніли радянсько-кубинські відносини економічного й технічного сприяння СРСР.<br /> Піднесення антиімперіалістичного руху в регіоні<br />З метою ізолювати кубинську революцію і зміцнити в Латинській Америці свої економічні, політичні та військово-стратегічні позиції в 1961 р. США почали реалізувати вже згадувану програму «Союз заради прогресу», що втілювала ідею «мирної регульованої революції». У ряді країн правлячим колам за підтримки США вдалося ослабити селянський рух, по¬сіяти певні ілюзії серед середніх <br />Наприкінці 1963 р. — на початку 1964 р. посиливс народний рух у Панамі за повернення країні зони Панамського каналу. Війська США розстріляли мирну демонстрацію, але американська адміністрація все ж виму. шена була розпочати переговори відносно перегляду д&lt; говору про Панамський канал 1963 р. В 1965 р. СІЩ здійснили збройну інтервенцію в Домініканську Респуб. ліку й придушили виступи народу цієї країни проти американських монополій та місцевої олігархії.<br />Найбільшим досягненням антиімперіалістичного руху в Латинській Америці після кубинської революції була перемога лівих сил на президентських виборах у Чилі у вересні 1970 р. і прихід до влади уряду Народної єдності ш чолі з Сальвадором Альенде. Значних змін зазнала і зов¬нішня політика країни, принципами якої стали самовиз¬начення народів і невтручання у внутрішні справи інших країн.<br />Свою зовнішню політику уряд Народної єдності про¬водив послідовно по різних напрямах, одним з яких був розвиток відносин із соціалістичними країнами. Зміцни¬лись і поглибились різносторонні зв'язки з СРСР. Краї¬ни—члени РЕВ зобов'язалися надати допомогу Чилі і будівництві 20 великих промислових об'єктів. Одним із магістральних напрямів зовнішньоекономічної діяльності уряду С. Альенде стало розширення відносин з країнами Латинської Америки. В листопаді 1970 р. були відновлен відносини з Кубою. Період 1970—1973 pp. позначивс суттєвим зближенням обох держав. У квітні 1973 р. УР* Чилі виступив з конкретними пропозиціями відносно Д0' корінної реорганізації структури ОАД.<br />Сфера міжнародних відносин у Латинській Америці в 50—70-х роках перетворилася на арену жорстокої бороть¬би в якій імперіалістичні сили виступали як опорою для внутрішньої контрреволюції, так і реакційним зовнішнім фактором.<br /> Становлення та розвиток міжамериканської системи<br /> Створення після війни біполярної моделі розвит¬ку світового співтовариства визначило підхід Вашингтона до Латинської Америки. їй відво¬дилась не тільки роль економічного придатка США, а й важливе місце в глобальній стратегії Білого дому, спрямо¬ваній на конфронтацію з СРСР, проти національно-ви¬звольного руху, на утвердження американської гегемонії в повоєнному світі.<br />Підходи США до Латинської Америки вирізнялися мілітаристським характером.<br />30 квітня 1948 р. на IX Міжнародній конференції в Боготі (Колумбія) була створена Організація американській держав (ОАД). Нова міждержавна організація виникла на підвалинах Панамериканського союзу, який існував з 1890 р. Згідно з задумом її творців ОАД мала стати зако¬нодавчим і виконавчим механізмом міжамериканської системи, яка формувалася протягом багатьох десятиліть. Вашингтон&#160; розглядав&#160; цю&#160; організацію&#160; насамперед як механізм військово-політичного тиску США на країни регіону й мобілізації їх ресурсів в інтересах стратегії Бі¬лого дому. На кінець 70-х років учасниками ОАД були 29 латиноамериканських держав і США.<br />В історії ОАД можна виділити кілька етапів, що відо¬бражають стан розвитку міжамериканської системи.<br />Перший — з 1948 р. до середини 60-х років — етап, коли США домінували в ОАД. До середини 50-х ро¬ків американській дипломатії вдалося нав'язати 12 лати¬ноамериканським країнам двосторонні договори про вій¬ськову допомогу, які значною мірою порушували сувере¬нітет країн, що їх підписали.<br />В цей період в основу міжамериканської системи було покладено доктрини «несумісності» (пропагувалась нес місність комунізму з принципами міжамериканської сис теми) і «першочерговості» (Рада Безпеки ООН факти* усувалася від розгляду спірних питань, які виникали мі державами—членами ОАД). <br />Другий етап розвитку ОАД (1964—1972) пов'язаний з проведенням першої реформи цієї організації. На III Надзвичайній міжамериканській конференції (Буенос-Айрес, 1967) був підписаний «Протокол Буенос-Айреса» (набрав сили в лютому 1970 p.), який доповнив стару редакцію Статуту положеннями про посилення соціально-економічної діяльності організації, рівно¬правне співробітництво, інтеграцію тощо, вніс зміни в структуру ОАД. <br />Початок третьому етапові розвитку міжамериканської системи, що проходив під знаком активізації ДІЙ латиноамериканських країн, поклала III сесія Генераль¬ної&#160; &#160;асамблеї&#160; &#160;ОАД&#160; &#160;(квітень&#160; &#160;1973 р.).&#160; &#160;На&#160; &#160;сесії&#160; була прийнята резолюція, яка висловлювала «загальне невдо¬волення результатами діяльності міжамериканської сис¬теми» і закликала до перегляду не тільки структури, а й доктрин міжамериканської системи з наголосом на необ¬хідності&#160; посилення&#160; соціально-економічної&#160; &#160;активності ОАД. <br /> Основні етапи політики США в Латинській Америці<br />З початком у 1950 р. війни в Кореї, користуючись загостренням міжнародної напруженості, США намага¬лися тісніше прив'язати країни Латинської Америки до своєї агресивної зовнішньої політики.<br />У своїй латиноамериканській політиці Вашингтон орієнтувався на антидиктаторські режими й надавав їм необмежену підтримку аж до прямого втручання у внут¬рішні справи суверенних держав. Яскравим прикладом є організована США в 1954 р. інтервенція проти Гватемали.<br />Вторгнення американських морських піхотинців у домініканську Республіку в 1965 р. означало відродження в політиці США методів «великого кийка» та «дипломатії канонерок».<br />З приходом до влади в 1979 р. адміністрації Д. Карте¬ра&#160; &#160;демократична&#160; &#160;партія&#160; &#160;США&#160; &#160;спробувала&#160; &#160;піднести престиж Вашингтона в Латинській Америці й у всьому світі шляхом проголошення кампанії із захисту «прав людини», засудження реакційних диктатур та оптимізації відносин&#160; &#160;зі&#160; &#160;своїми&#160; латиноамериканськими&#160; сусідами. Однак ішлося здебільшого про надання диктаторським режимам&#160; дещо&#160; &#160;«респектабельнішого»&#160; &#160;характеру,&#160; &#160;аби заспокоїти критиків їхньої недемократичної діяльності. В 1977 р. після тривалих і складних переговорів між США І Панамою був підписаний новий договір про Панамський канал, який у 1999 р. має перейти під повне управління цієї латиноамериканської держави.<br />Латиноамериканська інтеграція<br /> У 1968 р. держави Карибського басейну створили Ка¬рибську асоціацію вільної торгівлі (КАВІ), яка в 1973 р. трансформувалась у Карибський спільний ринок (КСР), а також Східно-Карибський спільний ринок (СКСР), який згодом перетворився в Організацію східнокарибських держав (ОСКД). У 1969 р. Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор, Чилі об'єдналися в Андську групу.<br />Наприкінці 60-х і на початку 70-х років у Латинській Америці широкого розвитку набуває боротьба за еконо¬мічну незалежність і справжній суверенітет, що набрала особливої сили в Чилі (при уряді Сальвадора Альенде), в Перу (при уряді Веласко Альварадо), а також в Еквадорі, Аргентині, Панамі й на Ямайці.<br />З'явились нові тенденції в підході до іноземного ка¬піталу, що дістали офіційне визнання в 1967р. на зустрічі президентів латиноамериканських країн у Пунта-дель-Есті (Уругвай). У прийнятій учасниками зустрічі декларації вказувалось, що інтеграція має повністю слугувати інте¬ресам Латинської Америки, і підкреслювалося, що «іно¬земні компанії тільки тоді зможуть відігравати важливу роль у досягненні мети інтеграції, коли вони будуть скорятися латиноамериканським планам розвитку».<br />У 70-ті роки, з поглибленням процесу інтеграції й збільшенням кількості об'єктів, що підлягали спільному управлінню, досконалішою ставала шституційно-політична структура, ширші можливості відкривалися для узгод¬жених політичних акцій країн-учасниць. В Андській групі, в Карибському спільному ринку, ЛАВТ, Організації східнокарибських держав з'явилися спеціальні органи, покликані формувати зовнішню політику інтеграційних об'єднань. В Андській групі був створений парламент..<br />До Ла-Платської групи, створеної в 1967 p., ввійшли Аргентина, Бразилія, Болівія, Парагвай та Уругвай. До¬говір, який підписали країни-члени, не передбачав ні створення спільного ринку, ні лібералізації торгівлі. Су¬перечності між країнами-учасницями, нестача фінансо¬вих засобів, небажання Бразилії та Аргентини брати на себе тягар економічного розвитку молодших партнерів — усе це тривалий час заважало співробітництву країн з освоєння басейну Ла-Плати. Тільки в 1979 р. Аргентина, Бразилія та Парагвай підписали першу велику угоду про спільне будівництво гребель на прикордонних річках.<br />Амазонський пакт був створений 1978 р. Договір про «амазонське співробітництво» підписали Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Суринам та Еквадор. Ці країни зобов'язалися спільними зусиллями досліджувати, освоювати й охороняти природні ресурси басейну Амазонки. В липні 1981 р. в Перу відбулася перша нарада на рівні міністрів країн-учасниць, на якій розглядалися питання розвитку Амазонського пакту.<br />Країни Латинської Америки і НМЕП<br />У квітні-травні 1974 р. на 6 спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята Декларація і Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку, які стали серьозним політичним здобутком країн, що розвиваються.<br />Програма нового міжнародного економічного порядку (НМЕП) посіла одне з центральних місць у зовнішньополітичній діяльностілатиноамериканських держав.<br /> Виступивши серед ініціаторів руху за НМЕП, держави регіону сподівалися шляхом його встановлення полегшити вирішення таких взаємопов’язаних питань, як утвердження необмеженого суверенітету над своїми природними ресурсами, включаючи право на їх націоналізацію, а також поширення цього суверенитету на ресурси континентинентального шельфу й Світового океану, обмеження НЄ пансії транснаціональних корпорацій (ТНК), контроль за їхньою діяльністю та її регулювання на основі націо¬нального законодавства.<br />Важливим напрямом боротьби латиноамериканських країн за встановлення НМЕП стала реалізація суверенно¬го права на націоналізацію власності іноземного капіталу й обмеження діяльності ТНК.<br />У1974 р. до створеної Міжнародної асоціації боксито-видобувних країн увійшли такі латиноамериканські країни, як Домініканська Республіка, Гаїті, Гайана, Ямайка та ^-Уринам.<br />У1975 р. сформувалася Асоціація латиноамериканських і карибських держав—експортерів цукру, яка об'єднала 22 країни. В цей же період виникли Союз країн—експор¬терів бананів та Латиноамериканська асоціація виробників м 'яса. Як правило, такі «сировинні антикартелі» мали на меті захист цін на свою продукцію і боротьбу з маніпу¬ляціями міжнародних концернів на світовому ринку кофе.<br />27. Міжнародні відносини в світі на сучасному етапі (90-х pp. XX ст. - поч. XXI ст.)<br />У сучасних умовах традиційні методи дослідження міжнародних відносин досить часто виявляються недостатніми. Це пояснюється не тільки небувалим зростанням масштабів міжнародних відносин, але й їх дедалі більшим впливом на політику кожної держави та на розвиток усього людства. Важливу роль відіграв і розпад у XX ст. колоніальної системи. На світовій арені виникла значна кількість історично молодих національних держав, які внесли в міжнародне життя свою культуру, свої принципи. При розгляді міжнародних відносин необхідно виділити два комплекси проблем: один пов’язується із внутрішньосистемними процесами, другий включає процеси, що виникають внаслідок відносин системи із зовнішнім середовищем. Одна з основних специфічних особливостей міжнародних відносин і зовнішньої політики в порівнянні з внутрішньою політикою і внутрішніми відносинами держав – це відсутність єдиного центру міжнародної влади, що була б світовим еквівалентом державної влади. У міжнародних відносинах держава вважається найважливішим, ефективним суб’єктом їх реалізації. Сучасні держави перебувають у більш складній, різнобічній і суперечливій взаємодії з міжнародним середовищем, їх зовнішня політика постійно та активно впливає на систему міжнародних відносин. Вплив системи міжнародних відносин на окремо взяту державу і суспільство реалізується за трьома основними напрямками. Cистема міждержавних відносин на глобальному і регіональному рівнях для кожної держави створює комплекс об’єктивних матеріальних та духовних (в тому числі політичних) зовнішніх умов життєдіяльності. Вступаючи у міждержавні стосунки, будь-яка держава зустрічається з уже сформованою практикою реалізації різних конкретних видів відносин: визначені певні світові ринки товарів, світові, регіональні, економічні, військові, військово-політичні й інші союзи, угруповання тощо. На світовій арені держава, переслідуючи власну мету, зобов’язана враховувати, поважати вже існуючу об’єктивну дійсність, прагнути використовувати її сприятливі можливості, намагатися відгородитися від негативних аспектів міжнародного життя тощо. В результаті внутрішні процеси в такій державі відчувають прямий чи непрямий вплив міжнародної об’єктивної реальності. По-друге, зовнішні впливи на державу і суспільство виявляються і на такому всезростаючому за важливістю напрямку, як поширення світових інформаційних потоків. По-третє, система міжнародних відносин у певному сенсі має визначальний вплив не лише на зовнішню політику, але й на інші форми поведінки держав-суб’єктів міжнародних відносин. Можна виділити дві групи суб’єктів міжнародних відносин. Перша: національні (нації, етноси, класи, профсоюзи, молодіжні, жіночі та інші об’єднання). Друга: інтернаціональні (групи держав, міжнародні системи і рухи).</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:14:44 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=26#p26 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=25#p25 <p>Східній Азії, на відмову країн субрегіону від блокової політики, вказувала на тимчасовість перебування всіх іноземних військових баз у регіоні, АСЕАН почала розцінюватися Москвою як потенційно корисне угруповання, здатне прискорити відхід Заходу з регіону.<br />Водночас у середині 70-х років серйозне занепокоєння СРСР викликали зміни в політиці країн АСЕАН щодо КНР, що виявилося в установленні Малайзією, Таїландом і Фшгаїінами дипломатичних відносин з Пекіном. Зміцнення позицій КНР у Південно-Східній Азії зводило нанівець радянські переваги в цьому регіоні-Радянський Союз вніс певні корективи у свою асеанську політику, яка стала більш стриманою. Чергове потепління в середині 1978 р. в радянсько-асеанівськнх відносинах заступило різке похолодання у зв'язку зі ставітенням Радянського Союзу до вторгнення в'єтнамських військ у Камбоджу в 1979 р. Москва стала об'єктом критики асеанівських столиць, які, у свою чергу, подавалися радянською пропагандою як слухняні маріонетки Вашингтона.<br />Таким чином, протягом свого більш ніж десятирічного існування АСЕАН перетворилася на важливий політичний і певною мірою економічний фактор розвитку регіональних процесів у Південно-Східній Азії. Помітно підвищився її авторитет і на міжнародній арені. На тому етапі розвитку країни АСЕАН стикалися з необхідністю вирішення багатьох складних міжнародних і регіональних проблем. Це було пов'язане з тим, що Південно-Східна Азія залишалася осередком політичної й воєнної напру¬женості, зоною затяжних регіональних конфліктів.<br /> КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ АЗІЇ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ<br />• Міжнародна позиція Індії й основні напрями її зовнішньої політики<br /> Наслідком розпаду світової колоніальної системи, що розпочався відразу по закінченні другої світової війни, стала поява на політичній карті світу молодих незалежних держав, серед яких особливе місце поСША Індійська Республіка. Вже перші кроки моло¬дої держави на міжнародній арені засвідчили її намір твердо стояти на власних ногах і співробітничати як рівна з рівними з усіма, хто бажав співпраці з нею. Індія центр Азії, міст між Сходом і Заходом, Північчю і Півд¬нем, сполучна ланка між Південно-Східною і Південно-Західною Азісю, а також між Центральною і Південною Азією. Політика неприєднання і мирного співіснування, яку започаткував і послідовно втілював у життя Д. Неру, його прагнення закласти за допомогою науково-техніч¬ного прогресу підвалини сучасної держави, стимулювати економічний розвиток країни, здійснювати прогресивні соціальні перетворення викликали інтерес у багатьох мо¬лодих незалежних держав.<br />На середину 50-х років визначилися в головних рисах міжнародна позиція Індії й спрямування її зовнішньої політики. Індія активно виступила проти політики Заходу в Азії, яка полягала в насадженні військово-політичних блоків і союзів, наданні азіатським країнам військової допомоги й створенні на їхніх територіях іноземних військових баз. Індійське керівництво слушно вважало, що така політика нав'язує азіатському континентові участь у «холодній війні», протиставляє азіатські народи один другому і, що найважливіше, суперечить інтересам їхньо¬го мирного розвитку. Індія почала активно налагоджу¬вати широкі дружні зв'язки з азіатськими країнами, в яких при владі перебували прогресивні режими, а також із соціалістичними країнами, зокрема з СРСР. В основі самостійної зовнішньої політики Індії лежали національ¬ні інтереси індійської держави: необхідно було зберегти мир, уникнути участі в протиборстві двох суспільно-політичних систем, щоб забезпечити максимально спри¬ятливі міжнародні умови для здійснення головного за¬вдання — незалежного політичного й економічного розвитку.<br />Основними загальнонаціональними проблемами Індії середини 50-х років стали прискорений і всебічний роз¬виток національної економіки, подолання успадкованої від колоніалізму загальної відсталості, злиденності й залежного становища на світовому капіталістичному ринку, зв'язку з інтегруванням країни в систему світового капіталістичного господарства правлячі кола Індії сподівалися на одержання необхідних для економічного розвитку коштів від капіталістичних країн, передусім США. В той період західні держави сподіваючись зв'язати Індію вшськово-політичними зобов'язаннями, виступили із засудженням індійського кур¬су неприєднання як «аморального» й недалекоглядного. Проте індійський підхід до цього питання докорінно від¬різнявся від західного: в Індії не вважали, що міжна¬родний комунізм приховує суттєву загрозу для країни.<br />Демонструючи незалежність своєї зовнішньої політики, Індія стала однією з перших країн «третього світу», яка пішла на зближення з соціалістичними країнами. Це не тільки дало змогу підірвати монополію Заходу на тех¬нічний досвід, а й змусило країни розвинутого капіталіз¬му надати Індії широку допомогу в будівництві об'єктів промисловості й електроенергетики, а також пом'якшити умови її надання. Намітилося зближення Індії з соціаліс¬тичними країнами з таких проблем, як роззброєння, підтримка представництва КНР в ООН, послаблення міжнародної напруженості, боротьба проти курсу Заходу на створення військово-політичних пактів в Азії, проти надання ним військової допомоги своїм азіатським союзникам, розміщення на їхніх територіях іноземних військових баз тощо.<br />Однак економічні відносини Індії з соціалістичними країнами, зокрема з СРСР, аж до 1955 р. розвивалися порівняно повільно. 2 грудня 1953 р. була підписана пер¬ша індійсько-радянська торговельна угода терміном на п'ять років. Хоча ця угода відкривала можливості для отримання Індією продукції радянського машинобуду¬вання, деякі індійські державні діячі, розраховуючи пере¬дусім на підтримку Заходу, не прагнули до одержання радянської допомоги. Тим часом відмова Міжнародного банку реконструкції й розвитку в наданні допомога в будівництві металургійних заводів і невигідні умови угоди з західнонімецькими фірмами «Крупп» і «Демаг» про будівництво одного з трьох запланованих заводів посилити інтерес індійського уряду до пропозиції СРСР з цього ригання. 2 лютого 1955 р. була підписана індійсько-радянська угода про радянську участь у будівництві в Бхілаї металургійного заводу потужністю 1 млн т сталі на рік з перспективою подальшого розширення заводу в 2 5 раза й надання Індії кредиту в 647 млн рупій з розра¬хунку 2,5 % річних з наступним погашенням його постав¬ками індійських товарів. Такі умови не мали прецеденту в практиці відносин Індії з західними країнами. Швидкий розвиток індійсько-радянських відносин спонукав західні держави переглянути їхню економічну політику з ураху¬ванням індійських інтересів.<br />Становлення співробітництва Індії з Радянським Со¬юзом та іншими соціалістичними країнами мало важливе значення для утвердження Індії на світовій арені. Цьому значною мірою сприяли взаємні обміни урядовими де¬легаціями на найвищому рівні. В червні 1955 р. відбувся візит в СРСР прем'єр-міністра Індії Д. Неру, а в листо¬паді—грудні того самого року — візит-відповідь радян¬ської урядової делегації на найвищому рівні. В ході пере¬говорів на урядовому рівні були закладені основи еконо¬мічного, політичного й культурного співробітництва двох<br />країн на довгі роки.<br />В грудні 1961 р. індійський уряд ужив заходів, спрямо¬ваних на звільнення територій Гоа, Даман та Діу, щ0 залишались португальськими колоніальними анклавами на індійській землі. Рішення про визвольні дії на вка¬заних територіях було прийняте індійським урядом у зв'язку з посиленням загрозливих воєнних приготувань Португалії для утримання за собою Гоа, Даману та Діу, охоплених антиколоніальною боротьбою. Відчайдушна спроба західних держав протягнути в Раді Безпеки ООН резолюцію з вимогою «негайно припинити воєнні дії й від¬вести збройні сили Індії» не увінчалась успіхом завдяки рішучій позиції Радянського Союзу, підтриманого краї¬нами, що звільнились від колоніального гноблення.<br />Індії належала вирішальна роль у тому, що політика неприєднання була визнана міжнародною спільнотою як активний миролюбний курс країн, що визволились. Саме з ініціативи Індії, Індонезії та Югославії 1—6 вересня 1961р. в Белграді відбулася Перша конференція глав урядів і країн, що не приєднались. Індія дотримувалась такого розуміння неприєднання, яке передбачає активний вплив країн, що не приєднались, на глобальні проблеми й не обмежується антиколоніальними позиціями, як вважало багато інших учасників руху неприєднання. Власне під впливом Індії в рішеннях конференції першочергове зна¬чення було надане загальним проблемам забезпечення миру, роззброєння та недопущення війни. Індійська по¬літика неприєднання опинилася під вогнем атак західних країн, які перейшли до прямої дискредитації політики неприєднання з різних аспектів у цілому й індійського зокрема залежно від специфіки міжнародної ситуації. Нові спроби примусити Індію відмовитись від неприєд¬нання й зорієнтувати свою політику на військово-полі¬тичне співробітництво з Заходом збіглися із загостренням індійсько-китайських суперечностей.<br /> Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р. та його вплив на міжнародні відносини в Південній Азії<br /> Індія вітала перемогу народної революції в Китаї їй проголошення 1 жовтня 1949 р. Китайської &#9632; Народної Республіки. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років, на відміну від багатьох азіатських країн, вона не виявляла побоювань у зв'язку з тради¬ційним експансіонізмом і шовінізмом Китаю, який у минулому виказував свої претензії на сюзеренітет і навіть суверенітет над багатьма країнами Південної й Швденно-Східної Азії. Індійський уряд виходив з того, що в мину¬лому дві країни підтримували дружні відносини, хоч їхні окремі райони були загарбані іноземними державами й поділені на сфери впливу, і прагнув докладати чесних і щирих зусиль для розвитку дружби й співробітництва з великим сусідом. Уже в 1947—1950 pp. Індія намагалася переконати Китай у необхідності досягнення мирної до¬мовленості з далай-ламою в Тибеті. Проте спроби Індії мирно врегулювати тибетську проблему були розцінені в Пекіні як втручання у внутрішні справи Китаю і ви¬кликали різкі заяви на її адресу. Проте не Індія, а західні держави постачали зброю і провокували певні тибетські верстви на повстання проти нового пекінського уряду.<br />Індійсько-китайські переговори з тибетського питання проходили з 23 грудня 1953 р. до 29 квітня 1954 р. Пере¬говори були складними, але врешті-решт сторони дійшли згоди і 28 червня 1954 р. підписали Угоду про торгівлю і відносини між Тибетським районом Китаю і Індією. В пре¬амбулі цієї угоди вперше були проголошені п'ять принципів мирного співіснування («панча шила»), на базі яких Індія почала будувати свої міжнародні відносини. Ці принципи зводяться до такого: взаємна повага територіальної цілісності й суверенітету; взаємний нена¬пад; невтручання у внутрішні справи один одного; рівність і взаємна вигода; мирне співіснування.<br /> Індійсько-китайські відносини середини 50-х років складались як відносини добросусідства й співробітництва. Проте Пекін, взявши курс на завоювання в перспективі абсолютного лідерства Китаю в «третьому світі», починає розглядати Індію, дру¬гу за величиною і значенням азіатську державу, як основ¬ного супротивника й суперника у своєму прагненні до керівництва Азією. Політична боротьба проти зростаючо¬го впливу Індії в азіатському регіоні набирає різних форм.<br />Невизначеність індійсько-кигайського кордону спричинила, починаючи з липня 1955 p., численні збройні сутички між прикордонниками двох країн. У вересні 1957 р. КНР закінчила розпочате в 1954 р. будівництво автодороги, яка, зв'язавши Тибет із Синьцзяном, у знач¬ній своїй частині, на думку індійської сторони, пройшла по території Індії. На офіційні протести Делі відносно будівництва Китаєм дороги на індійській території ки¬тайська сторона відповіла заявою про належність ука¬заних територій КНР, підкресливши при цьому, що лінія кордону між КНР і Індією ще не визначена і підлягає переглядові й уточненню.<br />Розбіжності відносно конкретної лінії кордону між Індією і КНР і особливо заява китайської сторони про необхідність перегляду в цілому кордонів між двома краї¬нами викликали в Індії серйозну стурбованість і протест, хоча обговорення проблеми в межах закритих диплома¬тичних контактів тривало. Цей територіальний спір набув особливого політичного змісту й міжнародного значення у зв'язку з різким погіршенням індійсько-китайських від¬носин, спричиненим загостренням обстановки в Тибеті, де в березні 1959 р. розпочався антикитайський збройний виступ, придушений військовою силою. Республіка Індія прийняла значну частину біженців з Тибету на чолі з далай-ламою і надала їм політичний притулок, що викли¬кало різке незадоволення Пекіна. Слід підкреслити, що, надаючи далай-ламі притулок, індійський уряд чітко за¬стережив, що він не повинен займатися ніякою політич¬ною діяльністю. З виходом китайських збройних сил у прикордонні райони інциденти на шдійсько-китайському кордоні почастішали.<br />Пропагандистська кампанія з дискредитації індійської зовнішньої й внутрішньої політики набула широкого роз¬маху і в Китаї. Ця цілеспрямована пропаганда проти Індії при одночасному розширенні китайсько-пакистанських зв'язків свідчила про те, що в роздутому Пекіном до міжнародної проблеми спорі про кордони з Індією він не стільки справді намагався досягти прикордонного врегу¬лювання, скільки ставив собі політичну мету — дискреди¬тувати міжнародну політику Індії, особливо в афро-азіат-ському світі, до такої міри, щоб підірвати її позиції як визнаного лідера політики неприєднання. Водночас на словах Пекін заявляв про необхідність мирними засобами шукати розумне й прийнятне для обох сторін вирішення прикордонних спорів, підкреслюючи надзвичайне зна¬чення китайсько-індійської дружби для миру в Азії й у всьому світі. Запропонована ним як паліативний захід до загального врегулювання спору схема додержання прин¬ципу «ліня фактичного контролю» не дістала підтримки індійської сторони. Делі висунув свій варіант відведення збройних сил і воєнного роз'єднання, який передбачав додержання існуючого кордону у відповідності з картами, а не принципом «лінії фактичного контролю», що нав'я¬зувався китайською стороною.<br />Керуючись прагненням до нормалізації становища на кордоні, прем'єр-міністр Індії Д. Неру запросив у квітні 1960р. в Делі прем'єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая для обговорення розбіжностей із прикордонних питань. Сторони виклали свої погляди з територіальних спорів, що, проте, не привело до їхнього врегулювання. Не дала результатів і вереснева 1960 р. зустріч двох прем'єрів У Пекіні, що відбулась у відповідності з досягнутою в Делі домовленістю.<br />Протягом 1961 р. знову активно стало порушуватися нетривале затишшя, що встановилося на кордонах двох країн у період індо-китайських переговорів. Після виник¬нення в липні 1962 р. загрозливого становища в районі Ладакху 8 вересня 1962 р. китайські війська перейшли «лінію Макмагона», що було сприйнято в Індії як розши¬рення китайської агресії. Індійські війська не змогли стримати китайського наступу й змушені були відступити. Розв'язуючи агресію проти Індії в розпал «карибсь¬кої кризи», пекінське керівництво, певно, вважало, що зайняті своїми справами «наддержави» навряд чи змо¬жуть у цей час приділити Індії належну увагу. <br />В умовах відступу індійської армії уряд Д. Неру звер¬нувся до всіх країн із проханням надати допомогу у відсічі китайській агресії. США й Великобританія негай¬но розпочали поставки в Індію зброї, боєприпасів та військового обладнання. Вашингтон так швидко прий¬шов на допомогу Індії, що навіть не дочекався укладення офіційної угоди між двома країнами. Перша партія американської зброї була доставлена 3 листопада, а дво¬стороння індійсько-американська угода підписана лише 14 листопада. Важливо підкреслити, що навіть у цій складній для Індії обстановці китайської агресії Д. Неру заявив у парламенті, що військові поставки Заходу здійс¬нюватимуться без будь-яких умов і політичних зобов'я¬зань з боку Індії перед країнами, що надають допомогу. Що стосується СРСР, то його уряд заявив, що головним є завдання побороти чад війни й розпочати переговори про мирне врегулювання, доклавши зусиль до ухвалення взаємоприйнятного рішення на основі розуміння й спів¬робітництва. Однак розширення китайської агресії проти іЩЩ змусило Москву зайняти активнішу позицію щодо конфлікту. Виявленням чіткої проіндійської позиції стали вщкрита радянська критика Китаю у зв'язку з розпоча¬тою ним збройною акцією проти Індії й відмова поділити китайські аргументи та позицію в конфлікті.<br />Досягнувши в ході агресії проти Індії тих рубежів, які китайський уряд уважав кордонами КНР, 20 листопада 1962 р. він в односторонньому порядку заявив про при¬пинення вогню і намір розпочати з 1 грудня відведення своїх військ на 20 км від лінії фактичного контролю, що склалася на 7 листопада 1959 р. Індійській стороні було запропоновано здійснити аналогічний відхід і суворо до¬тримуватись статус-кво, а на випадок його порушення Китай залишав за собою право завдати відповідного уда¬ру. Загострення відносин між Індією і КНР розглядалося більшістю афро-азіатських країн як надзвичайно небезпечний поворот у міжазіатських відносинах, що міг при¬звести до розколу в їхніх рядах. З ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962 р. в Коломбо відбулася конференція шести країн, що не приєднались (Бірма, Гана, Єгипет, Індонезія, Камбоджа та Шрі-Ланка), на якій були вироблені пропозиції, представлені згодом Індії й КНР як платформа для прямих двосторонніх переговорів з метою<br />точного припинення вогню і мирного розв'язання ^«кордонного спору. Уряд Індії прийняв ці пропозиції в ілому а китайська сторона — із застереженнями з ряду ПУНКТІВ тлумачення», що, звичайно, не сприяло віднов¬ленню прямих політичних контактів. Зберігши за собою захоплену територію в західному секторі (Ладакх), Китай водночас мусив залишити окуповані райони східного сек¬тора, оскільки лінії його комунікацій виявилися надто розтягненими, що не давало змоги підтримувати тилове<br />забезпечення.<br />Таким чином, індійсько-китайські відносини вкрай погіршилися, хоч офіційні дипломатичні відносини між двома країнами не були розірвані. Сфера розбіжностей між ними почала розширюватись і ускладнюватися в міру переходу пекінського керівництва до підтримки пакис¬танської сторони зі спірних індійсько-пакистанських пи¬тань, і передусім з кашмірської проблеми.<br />Поразка у збройному конфлікті з Китаєм змусила Ін¬дію усвідомити необхідність зміцнення своєї обороно¬здатності, якій вона раніше приділяла недостатньо уваги. Індія розпочала негайне здійснення програм нарощуван¬ня оборонного потенціалу, в чому їй надавали допомогу Австрія, Нова Зеландія, Франція, Італія, ФРН, Велико¬британія та США. Особливо значних розмірів набула військова допомога з боку Великобританії й США.Необхідно зазначити, що хоча західні країни й заявит, про свою підтримку Індії у збройному конфлікті з КНР • почали надавати допомогу з метою зміцнення її оборо нездатності, вже дуже швидко вони, з ініціативи Великобританії, зробили спробу натиснути на Делі, аби примусити Індію вступити в переговори з Пакистаном з кашмірського питання. Зі своєї сторони Пакистан, не пропускаючи нагоди домогтися вирішення кашмірської проблеми на свою користь, висловлював різкий протест проти надання Індії американської військової допомоги у вигляді зброї та обладнання. Пакистанські правлячі кола стверджували, що Індія використовує інцидент із Китаєм з метою одержання великих об'ємів військової допомоги від США, і висловлювали побоювання, що вона застосує отриману зброю проти Пакистану.<br />Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не привівши до врегулювання прикордонних спорів, спри¬чинив тривалу політичну конфронтацію між двома краї¬нами. На кордоні двох країн відбувалися постійні сутич¬ки індійських і китайських військ. Під час пакистано-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану.<br />Затяжна індіисько-китаиська конфронтація ускладню¬вала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Пе¬реконавшись у неможливості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пекінське керівництво поча¬ло прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час роз¬мови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Економічні від¬носини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам на¬дійний ринок збуту.<br />Індійсько-пакистанський збройний конфлікт 1971 р. справив значний вплив на подальший розвиток подій у Південній Азії. Поразка Пакистану серйозно послабила в цьому районі позиції Китаю, який надавав Ісламабадові підтримку практично з усіх основних проблем пакистано-індійських відносин, у тому числі й з кашмірського пи¬тання. Проведена з ініціативи Індії індійсько-пакистансь¬ка зустріч на найвищому рівні в Сімлі влітку 1972 р., на якій були визначені шляхи вирішення спірних проблем у двосторонніх відносинах, сприяла певному потеплінню міжнародного клімату в цій частиш світу. В цих умовах почало виявлятися прагнення Індії й Китаю знизити рі¬вень міждержавної конфронтації. З ініціативи прем'єр-міністра Індіри Ганді в 1976 р. дипломатичне представ¬ництво Індії в Китаї знову отримало статус посольства, поліпшилися двосторонні політичні відносини. На початку лютого 1979 р. відбувся візит до Пекіна індійського міністра закордонних справ. Цей візит, перерваний у зв'язку з китайською агресією проти Со¬ціалістичної Республіки В'єтнам, дістав неоднозначну оцінку в індійських політичних і правлячих колах. Якщо лідер створеної на початку 1978 р. партії Індійський національний конгрес (І) Індіра Ганді заявила, що візит індійського міністра закордонних справ до Пекіна тільки дав нагоду образити Індію, то сам міністр стверджував, що його візит приніс певну користь і ним було покладено початок відлиги в шдо-китайських відносинах.<br />Подальший розвиток індійсько-китайських відносин відбувався в руслі нових тенденцій, що позначилися в зовнішній політиці КНР на початку 80-х років. У своїй новій зовнішньополітичній стратегії Пекін відводив чіль&quot;<br />Q місце примиренню з Індією. Орієнтація на віднов¬лення добросусідських відносин з КНР почала усталю¬ватися і в індійських правлячих колах. З нормалізацією іддійсько-китайських відносин офіційний Делі пов'язу¬вав можливість зменшення економічного й політичного тягаря оборонних заходів, зокрема пов'язаних з утриман¬ням великої армії вздовж індійсько-китайського кордону.<br />9 Вплив кашмірської проблеми на індійсько-пакистанські відносини<br />Умови, що склалися в Пакистані після проголошення його незалежною державою, нагально вимагали широко¬го і всебічного розвитку національної економіки, підви¬щення життєвого рівня населення країни. Досягнення цих цілей було можливим лише шляхом глибоких соці¬ально-економічних перетворень, ліквідації колоніальних та доколоніальних пережитків у всіх сферах життя па¬кистанського суспільства, демократизації суспільного и політичного життя, проведення самостійної зовнішньої політики, розвитку широких зв'язків і взаємовигідного -Пшробітництва з усіма країнами, незалежно від їхнього Усгильного устрою. Проте правлячі кола Пакистану не диснили якихось серйозних соціально-економічних пе-орень) вони виявилися нездатними створити сприятливих умов для розвитку капіталізму в країні, налагодити взаємовигідне співробіт¬ництво з якомога ширшим колом країн.<br />Перебуваючи при владі, напівфеодальна поміщицька верхівка й велика буржуазія Пакистану спрямували дер¬жавну політику на зміцнення своїх позицій у країні. Вони нехтували інтересами не тільки широких народних мас, а й інтересами інших груп панівних класів, які були тіс¬ніше пов'язані з капіталістичним підприємництвом, праг¬нули прискореного розвитку капіталізму в Пакистані, а отже й певної модернізації суспільства. До цих груп на¬самперед належали зростаюча промислова буржуазія і досить широкий прошарок середніх поміщиків. В умовах внутрішньої нестабільності правлячий блок Пакистану зробив ставку на зовнішню підтримку й допомогу у ви¬рішенні як економічних, так і зовнішньополітичних проблем, зокрема спорів з найближчими сусідами. Як відомо, в процесі поділу Британської Індії виникла низка складних проблем між Індією і Пакистаном, найваж¬ливішими серед яких були визначення кордонів двох дер¬жав, розподіл вод річки Інд та державна належність кня¬зівства Кашмір.<br />Уже за кілька місяців після досягнення Пакистаном незалежності між ним і Індією вибухнув збройний конфлікт, спричинений неврегульованістю кашмірського питання. Цей конфлікт містив елементи територіальних спорів, що сконцентрувалися в основному навколо проб¬леми Кашміру, яка протягом більш як півстоліття за¬лишається кризовою точкою у взаємовідносинах між Ін¬дією і Пакистаном. Індійсько-пакистанський спір є не тільки внутрішньою проблемою двох держав, а й регіо¬нальним конфліктом, яким його визнали після індійсько-китайської війни 1962 р.<br />Географічне положення Кашміру визначає його вагу для міжнародної безпеки Індії, її економіки та зв'язків з іншими країнами. Цими самими параметрами зумов¬люється і важливість Кашміру для Пакистану. Для Індії втрата Кашміру не тільки означатиме втрату родючої И населеної Кашмірської долини, а й позбавить підстав претензії Індії на район Аксай Чин, а також поставить під загрозу контроль над Пенджабом. Для Пакистану втрата Кашміру означатиме втрату сухопутного зв'язку з Китаєм -найважливішим його союзником в Азії, а також загрожуватиме його присутності в стратегічно важливих районах на кордонах з Афганістаном і Китаєм. Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави.<br />Пакистан не пов'язаний так щільно історично й еко¬номічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.<br />Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням ЗО жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських пле¬мен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголо¬шенням З червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в ньому його активно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобри¬танії й США пояснюється прагненням установити контроль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти<br />Пакистано -індійський збройний конфлікт через Кашмір продовжувався понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії ООН удалося досягнути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з резолюціями Ради Безпеки ООН від 13 липня 1948 р. і січня1949 р. була встановлена лінія припинення вогню, було розділено князівство Джамму і Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною. До Пакистану відійшли контрольовані збройними силами західні й північні райони князів, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини князівства відійшли до Індійської Республіки. Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила загроза посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її розпаду. Всі подальші спроби ООН урегулювати розбіжності між Індією і Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефектив¬ними.<br />В 1951—1952 pp. індійський уряд створив Конститу¬ційну асамблею штату Джамму і Кашміру для визначення його майбутнього, що викликало незадоволення Пакис¬тану й різку критику з боку США. В лютому 1954 р. вказана Конституційна асамблея одностайно ратифіку¬вала рішення про приєднання штату до Індії. Після під¬писання в травні 1954 р. Пакистане-американського дого¬вору про взаємодопомогу в галузі оборони ставлення Заходу до кашмірського питання зазнало змін. З цього року США розпочали постачання озброєнь своєму союзнико¬ві, що, на думку індійської сторони, «не могло бути роз¬цінене інакше, як втручання в шдійсько-пакистанський конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 p.». Пакистан і Кашмір набували великої ваги для США як військовий оплот проти поширення комунізму в Азії. Ось чому при обговоренні кашмірського питання в Раді Без¬пеки ООН у 50-ті роки англо-американський блок під¬тримував позицію Пакистану.<br />Відверто пропакистанська позиція англо-американсь-кого блоку в Раді Безпеки завела врегулювання кашмір¬ської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на пос¬тупове усунення ООН від участі в кашмірському врегу¬люванні, даючи згоду обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.<br />В 1959—1969 pp. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд невре-гульованих проблем. Серед них були численні прикор¬донні питання, врегульовані в межах січневої I960 Р-індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розпо¬ділу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.<br />Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загос¬трення дещо приглушених у попередні роки суперечнос¬тей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-кятайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962 р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо кашмірської проблеми на основі визнання лінії припи¬нення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сто¬рін провести переговори з метою визначення й уточнен¬ня кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти не¬законної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в ООН про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Па¬кистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського пи¬тання.<br />Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ус¬кладнила її міжнародне становище й певним чином пос¬лабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакиста¬ном з урахуванням домагань останнього висувалось Захо¬дом як одна з умов надання Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулювання в індійсько-пакистанських розбіжностей.<br />Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962 р. Індія розпо¬чала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія Шінла на переговори, сподіваючись зменшити напру¬женість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану не дала сторонам змогу дійти згоди. Переговори були значною мірою зумовлений тими кроками до взаємного зближення, які в цей робили Пакистан і КНР. На кінець 1963 р. центр напруженості переміщається на індопакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки спостерігалися періоди певного потепління.<br />Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність сторін' використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р сталися серйозні збройні сутички між військами Індц й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посе¬редництва англійського уряду. 30 червня 1965 р. була до¬сягнута, індійсько-пакистанська угода про припинення вог¬ню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.<br />Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-па кистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джам-му і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів ООН у Кашмірі з приводу порушен¬ня лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря ООН із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти «індійського ярма», відхилили звинува¬чення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії при¬пинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утри¬мувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка артилерія та авіація.<br />Індійсько-пакистанський конфлікт викликав занепо¬коєння світової громадськості і з самого свого початку опинився в центрі міжнародної уваги. На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки ООН 4 і 6 вересня 1965 р. були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 2W (1965), які закликали обидві сторони до негайного при¬пинення вогню і відведення військ на вихідні позиції-Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання<br />ддлнення воєнних дій з питанням «гідного врегулю¬вання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не вибитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогаю 22 вересня і по¬дальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припи¬нений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогни¬ща на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і СЩА. Сконцент¬рувавши свої зусилля на досягненні негайного припи¬нення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.<br />Незважаючи на припинення вогню, загроза перерос¬тання двостороннього конфлікту в міжнародний залиша¬лася реальною. Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном про¬вокаційно проголосило свою цілковиту підтримку остан¬нього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «дру¬гий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведеш на позиції, які вони зай¬мали до 5 серпня 1965 р.<br />В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посе¬редника в урегулюванні індійсько-пакистанського конф¬лікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про Добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Па¬кистаном і порадили їм прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прийом радянську пропозицію без будь-яких попередніх Умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Піастрі і президента Узбекистана Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особлив увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації йдеться про відмову сторін від застосування сили та мип не врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.<br />Своєю участю у врегулюванні індійсько-пакистансь-кого конфлікту Москва створила важливий політичний прецедент у міжнародних відносинах. Цього разу не тільки Захід і країни, до яких Індія традиційно зверталась у моменти криз, а й ООН була усунута від участі у вирішенні проблем цього стратегічно важливого регіону. Вашингтон, заявляючи про бажання принести мир на розкраюваний війною півострів, стояв на тому, що шлях до цього лежить через ООН. Дипломатичне втручання Москви заблокувало й китайську участь у врегулюванні конфлікту, в якому Пекін мав на меті свої інтереси. Мос¬ква здобула важливу дипломатичну перемогу і значно просунулась вперед у справі формування спільної позиції з країнами субконтиненту на міжнародній арені.<br />Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов'язувані з ними надії не виправ¬далися. На думку фахівців, головною причиною неефек¬тивності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.<br />Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки і Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.<br /> Бангладешська криза<br />П<br />ідписані в Ташкенті в січні 1966 р. індійсько-пакистанські угоди на певний час пригасили гостроту у двосторонніх відносинах країн Індостану Встановилась атмосфера стриманого оптимізму, вперше з'явилася надія, що Індія і Пакистан зуміють звернути зі шляху конфліктів і жити в мирі й дружбі. Проте породжені Ташкентом надії виявились ілюзією: взаємні звинувачення знову почали затьмарювати індійсь-ко-пакистанські відносини. Обидві країни по-різному тлумачили зміст Ташкентської угоди й чекали від неї абсолютно різних наслідків. Пакистан уважав її першим кро¬ком у розморожуванні кашмірського питання, вирішення якого він бачив у приєднанні Кашміру до своєї території. Ісламабад пропонував провести плебісцит під міжнародним контролем, будучи впевненим у своїй перемозі на ньому. Індія заперечувала проти референдуму. З точки зору її уряду, значення Ташкентської угоди полягало в появі надії на те, що обидві країни відмовляться від застосування сили, припинять сіяти взаємну ненависть і про¬водитимуть реалістичні переговори з турбуючих їх проблем, не вдаючись до іноземного втручання.<br />В умовах різкого розходження поглядів сторін на значення Ташкентської угоди незабаром пролунали взаємні звинувачення в порушенні букви й духу цієї угоди. Обидві країни закидали одна одній нарощування військового потенціалу, що, втім, і справді мало місце. Основ¬ними постачальниками зброї в обидві країни субконтиненту були СРСР і США. Забезпечивши собі міцні позиції в Індії, після Ташкента Москва спрямувала свої зусилля на налагодження дружніх зв'язків і з Пакистаном. Нарощуючи витрати на захист своїх володінь, Пакистан потрапляли в дедалі більшу від економічної й військової допомоги Радянського Союзу. Характерно, що, отримуючи військову допомогу СРСР, Індія рішуче протестувала проти поставок Пакистанові радянської зброї навіть в обмежених масштабах, вважаючи їх фактором посилення напруженості на субконтиненті. Оскільки питання безпеки почали посідати головне місце в політиці обох країн, індійсько-пакистанські відносини дедалі більше погіршувалися.<br />Напруженість в індійсько-пакистанських відносинах зростала і з огляду на ряд інших причин. Зокрема, Індія негативно поставилася до пакистано-китайської угоди про будівництво шосе між Плгітом і Синьцзяном, вважаючи цей район Кашміру незаконно окупованим Пакистаном і у зв'язку з цим таким, що не може бути об'єктом па-кистано-індійської угоди. Зі свого боку, Пакистан негативно відреагував на будівництво Індією на річці Інд греблі Фаракка, яке, на його думку, позбавляло річкової води Східну Бенгалію і ставило її у скрутне становище. Двосторонні зустрічі як технічного, так і політичного ха¬рактеру виявилися неефективними.<br />Суттєвою причиною напруженості була й нелегальна міграція пакистанців в Індію, що розцінювалося індійсь¬кою стороною як порушення національного кордону. У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації в Пакистані тисячі індусів та мусульман переселялися зі Східного Пакистану в Індію в пошуках безпеки й засобів для існу¬вання. Додаткову напруженість у міждержавні стосунки вносила також релігійно-общинна проблема. Пакистан використовував будь-які заворушення на цьому грунті в Індії для різкої критики її внутрішньої політики й пропа¬ганди своєї теорії двох націй. Індія висловлювала серйоз¬не невдоволення роздуванням Пакистаном релігійних чвар та його втручанням у її внутрішні справи. Пік загострен¬ня кризи в індійсько-пакистанських відносинах припав на період масового руху в Східній Бенгалії за відділення від Пакистану. Опозиційність східнобенгальських політи¬ків особливо посилилася після встановлення в ПакистаШ військового режиму генерала Ях'я-хана. Ще в лютому 1966 р. лідер східнобенгальської Народної ліги Муджиоур Рахман висунув програму з шести пунктів, центральним 9 яких була вимога про надання Східному Пакистанові цілковитої регіональної автономії при збереженні в компетенції федеральної влади тільки питань зовнішньої по¬літики та оборони.<br />Політична криза в країні ще більше загострилася після агальнопакистанських парламентських виборів, що відбийся в грудні 1970 р. На цих виборах Народна ліга Муджибура Рахмана завоювала мало не всі місця від Східної Бенгалії й відповідно здобула більшість у Національних зборах країни. Згідно з парламентською практикою Муджибур Рахман та його партія мали право сформувати центральний уряд, що було цілком неприйнятним для правлячої еліти Західного Пакистану. Перенесення на невизначений термін відкриття сесії парламенту у зв'язку з суперечностями між лідерами Партії пакистанського народу й Народної ліги, яка одержала більшість голосів на попередніх парламентських виборах, ускладнило внутрішньополітичну ситуацію в країні. Спроба її врегулювання була здійснена під час переговорів у лютому—березні 1971 р. генерала Ях'я-хана і 3. А. Бхутто з Муджибуром Рахманом. Проте, як показав подальший перебіг подій, розпочинаючи переговори з Народною лігою, західнобенгальська верхівка намагалася виграти час, щоб підготуватись до розгрому руху за автономію Східної Бенгалії. Під час цих переговорів у Дакку та інші східнобенгальські міста перекидалися військові частини й бойова техніка із Західного Пакистану. Військовий режим готувався завдати нищівного удару силам руху за автономію, щоб раз і назавжди зняти це питання внутріш¬ньополітичного життя країни. З арешту в ніч на 26 березня 1971 р. лідера Народної ліги Муджибура Рахмана й роз¬грому керівних органів партії в Східній Бенгалії розпо¬чалися жорстокі репресії. В багатьох містах Східної Бен¬галії відбулися збройні сутички між урядовими військами і загонами повстанців. Мільйони біженців рушили через кордони до Індії.<br />Події в Східному Пакистані викликали занепокоєння и обурення Індії. Визнаючи, що вони є внутрішньою справою Пакистану, індійський уряд водночас засудив дії пакистанської армії й заявив про свою готовність надати допомогу жертвам репресій. Занепокоєність Індії зростала в міру збільшення потоку бенгальських біженців. Стикнувшись із проблемою забезпечення понад 10 млн біжінців в умовах погірщення соціально-економічного стану у власній країні, індійський уряд розпочав спочатку неофіційну, а потім і відкриту допомогу східно-бенгальським повстанцям. Своє занепокоєння ситуацією, що склалася на Індо-станському півострові у зв'язку з подіями в Східній Бенгалії, висловило радянське керівництво. Вже 2 квітня 1971 р. голова президії Верховної Ради СРСР звернувся до президента Пакистану із закликом вжити невідклад¬них заходів до того, щоб припинити кровопролиття й репресії проти населення Східної Бенгалії, перейти до методів мирного політичного врегулювання. Москва активізовувала свої зв'язки з Делі в міру погіршення ра¬дянсько-пакистанських і радянсько-китайських відносин. Це засвідчило підписання в Делі в серпні 1971 р. ін-дійсько-радянського Договору про мир, дружбу й спів¬робітництво. Договір створив міцну базу для розвитку індійсько-радянських відносин, надав їм нового виміру, адже радянська підтримка стала вирішальним фактором в усуванні надзвичайно серйозної загрози безпеці й ці¬лісності Індії. В опублікованій у вересні того самого року після радянсько-індійських переговорів на найвищому рівні спільній заяві вказувалось, що інтереси збереження миру в Південній Азії вимагають вжиття невідкладних заходів для досягнення політичного вирішення проблем, що там виникли, з урахуванням волі, невід'ємних прав і законних інтересів народу Східного Пакистану, а також для прискореного й безпечного повернення біженців на батьківщину.<br />Позиція американського уряду була далеко не одно¬значною. Заявивши про свій нейтралітет як щодо Пакис¬тану, так і щодо Індії, американський уряд фактично протягом 1971 р. дедалі більше схилявся до підтримки Пакистану, надаючи йому військову й економічну допо¬могу. Хоч обсяги американської військової допомоги Ісламабаду були невеликими, проте вони стали формою його політичної підтримки. У протистоянні з Індією Па¬кистан одержав допомогу й підтримку і з боку Китаю, уряд якого запевнив Ісламабад, що «якщо індійські екс¬пансіоністи наважаться вчинити агресію проти Пакис^ тану», Китай надасть йому «тверду підтримку». Суттєвий вплив на ситуацію на Індостані справляла й нормалізація китайсько-американських відносин, що розпочалася за згоди обох сторін.<br />За таких умов пакистанський уряд не здійснив заходів з політичного врегулювання в Східному Пакистані, а вживав поступові воєнні приготування. 3 21 листопада в прикордонних районах спалахнули бійки, в яких були застосовані важка артилерія, танки. 3 грудня пакистанські військово-повітряні сили здійснили нальоти на ряд міст та аеродромів Північно-Західної Індії, а артилерія піддала обстрілу індійську територію на кордоні між Індією і Західним Пакистаном. Так розпочалася третя Пакистане-індійська війна.<br />Воєнні дії між Пакистаном і Індією проходили на тлі опосередкованого суперництва великих держав. Надаючи Індії військово-матеріальну допомогу в межах Договору про мир, дружбу й співробітництво, Радянський Союз підтримував її і політично, заблокувавши в ООН прий¬няття будь-яких антиіндійських рішень. Зі свого боку, підтримуючи Пакистан, США оголосили на початку грудня 1971 р. про припинення військової й економічної допомоги Індії. Поряд з цим Вашингтон удався до демон¬страції військової сили, направивши до Бенгальської затоки кораблі 7-го флоту під виглядом турботи за долю американських громадян у Дацці.<br />Радянська підтримка позиції Індії в бангладешській кризі мала вирішальне значення для Індії, яка натрапила на об'єднану опозицію США, Китаю та Пакистану. Ця підтримка дала Індії можливість знайти оптимальний для неї шлях виходу з серйозної кризи, що склалась на її східних кордонах і могла втягнути в конфлікт великі дер¬жави. Спираючись на радянську військову допомогу, Індія легко завдала поразки Пакистану. 16 грудня пакис¬танські війська в Східному Пакистані капітулювали, і того ж дня прем'єр-міністр Індії І. Ганді віддала наказ індійсь¬ким військам про припинення вогню по всьому західному Фронтові з 17 грудня.<br />Одностороннє припинення вогню Індією і перемога сил національного визволення Східної Бенгалії створили нову обстановку в Раді Безпеки ООН. 21 грудня 1971 р. гада Безпеки ухвалила компромісну резолюцію, що під¬креслювала необхідність забезпечення тривалого миру на Індостанському півострові й містила важливі положення, які сприяли нормалізації ситуації. Воєнна поразка Пакистану спричинила ослаблення впливу США в Південній Азії. Військово-політичне спів¬робітництво з Пакистаном дедалі більше втрачало зна¬чення для Вашингтона, оскільки «в масштабах субкон¬тиненту Пакистан перестав бути реальною противагою Індії». Вашингтон змушений був також заявити про своє невтручання у вирішення спірних питань, що виникли внаслідок бангладешської кризи, хоч Ісламабад дуже роз¬раховував на американську підтримку. Така позиція Ва¬шингтона визначалася, зокрема, тим, що в'єтнамська авантюра на той час багато в чому скомпрометувала його політику не тільки на азіатському континенті, а й у всьому «третьому світі». На початку 70-х років для США більш важливими були зв'язки з демократичною нейт¬ральною Індією, ніж з військовим режимом Пакистану.<br />Криза 1971 р. справила глибокий багатосторонній вплив на внутрішнє життя Пакистану. Величезними були не тільки матеріальні, а й морально-політичні втрати. Цілковитого банкрутства зазнали як військово-політичні методи управління країною, так і спроби вирішення зовнішньополітичних проблем з позиції сили. 20 грудня 1971 р. прем'єр-міністром країни став 3. А. Бхутто — лідер Партії пакистанського народу, яка під гаслами широких соціально-економічних і загальнодемократич¬них перетворень добилась перемоги в Західному Па¬кистані на загальнопакистанських парламентських вибо¬рах 1970 р. Наслідки чергового збройного конфлікту з Індією засвідчили життєву необхідність для Пакистану мати мирні, добросусідські відносини з цією країною.<br />Зміни внутрішнього й зовнішнього характеру, що від¬булися на Індостані в 1971 p., утворення незалежної На¬родної Республіки Бангладеш справили значний вплив на співвідношення сил у Південній Азії, на розвиток систе¬ми міжнародних відносин у цьому регіоні. Становище, в якому опинився Пакистан унаслідок подій 1971 p., вима¬гало нагальних дій у сферах як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Для посилення позицій Пакистану на міжнародній арені необхідна була стабілізація ситуації всередині країни, а успіхи в економіці прямо залежали від зміцнення старих і встановлення нових міждержавних зв'язків, знаходження ринків збуту пакистанській товарів, збільшення іноземної допомоги. Стабілізація внут-<br />пішньопояітичного становища значною мірою зумовлю¬валась урегулюванням відносин з Індією, а також Бангла¬деш, ставлення до якої в Пакистані було вкрай складним і напруженим. Це спонукало пакистанський уряд висту¬пати за поетапне врегулювання відносин із сусідніми країнами, і передусім за репатріацію військовополонених і цивільних осіб та відведення військ із зайнятих у ході бойових дій територій. Індія висловлювалася за одночас¬не врегулювання проблем за участі Бангладеш, що вима¬гало визнання цієї держави Пакистаном.<br />Унаслідок мирних ініціатив Індії й доброї волі Па¬кистану в червні—липні 1972 р. в Ситі пройшла зустріч глав урядів двох країн, на якій були визначені шляхи розв'язання спірних проблем. 2 липня сторони підписали угоду, яка стала важливою віхою в процесі нормалізації обстановки в Південній Азії. Сімльська угода містила програму вирішення конкретних проблем і водночас визначала перспективи відносин між двома країнами, во¬на стала правовою основою індійсько-пакистанських від¬носин на тривалий період. Сімльська угода сприяла тому, що Національна Асамблея Пакистану в липні 1973 р. надала урядові повноваження визнати Народну Респуб¬ліку Бангладеш. Офіційне визнання Ісламабадом цієї країни відбулося в лютому 1974 р.<br />Подолання наслідків кризових подій 1971 р. стало одночасно початком процесу нормалізації індійсько-па¬кистанських відносин, який не виявився простим. Окрім кашмірської проблеми, яка гальмувала цей процес, із середини 70-х років на серйозний фактор підриву двосто¬ронніх відносин перетворилися ядерні програми обох країн. Щойно 18 травня 1974 р. Індія здійснила перше ядерне випробування, Ісламабад відмовився брати участь У черговому раунді переговорів з Індією, незважаючи на запевнення останньої про мирний характер вибуху.<br />На стані індійсько-пакистанських відносин другої по¬ловини 70-х років чималою мірою позначилися внут-Ршіньополітичні події в обох країнах, а також нашаруван¬ня тривалої міждержавної конфронтації. Проте в цілому в ставленні правлячих кіл Пакистану до Індії відбулися по¬зитивні зміни, зумовлені комплексом факторів внутріш¬нього й зовнішнього гатунку. </p> <p> В ПСА під час ІІ Світової війни відбувався національно – визвольний рух В’єтнаму проти Франції та Японії. Серпень 1945 р. – конгрес патріотичних сил В’єтнаму закликав народ зо загального повстання. До цього 6 провінцій Північного В’єтнаму були звільнені партизанськими загонами від Японців і Французів.<br /> 19 серпня 1945 р. – визволено місто Ханой. Очолив цю боротьбу Хошімін.<br /> В серпні 1945 р. більша частина маріонеткової в’єтнамської армії (сформованою за допомогою Японії), перейшла на бік повстанців. Номінальний голова держави, імператор Бао Дай відмовився від престолу і 2 вересня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В’єтнам.<br /> Перемога В’єтнаму над Францією і Японією дала поштовх до розвитку визвольного руху в Лаосі та Камбоджі.<br /> Франція в 1945 р. зробила спробу поновити своє панування в Європі. Окупували місто Сайгон, за допомогою англійських союзницьких військ поширюють свій вплив на півдні В’єтнаму. Китайські війська під керівництвом Чан-Кай-Ші теж займають частину в’єтнамської території, захопили навіть частину Лаосу.<br /> Березень 1946 р. – президент В’єтнаму Хошімін підписали в місті Ханой з представниками Франції попередню компромісну угоду про те що незалежний В’єтнам і Лаос будуть членами Індокитайської федерації, який увійде у Французький союз.<br /> Франція після ІІ Світової війни вирішила об'єднати свої колишні колонії у так званий Французький союз, який ніби то надавав колоніям незалежність, але де-факто вони б повністю залежали від Франції, як в економічному так і в політичному сенсі. Франці не виконала підписаних угод в березні 1946 р.<br /> В квітні починається нова в’єтнамо-французька війна.<br /> Візит Хошіміна до Парижу. Франція сепаратно оголошує Південний і Середній В’єтнам вільною країною.<br /> Бойові дії продовжуються до початку 50 рр. з перемінним успіхом. Офіційно бойові дії проти ДРВ з боку Франції почалися з грудня (квітня) 1946 р.<br /> Квітень 1947 р. – Уряд ДРВ запропонував Парижу підписати перемир'я. Франція виставила такі умови що ДРВ відмовився.<br /> 1948 р. – Франція бере на озброєння американську тактику розподілу країни на частини.<br /> Восени 1948 р. – загально – національні вибори. Пропонували колишнього імператора Бао Дая. Під тиском США Франція в травні 1949 р. підписала серію угод з імператором Бао Даєм, за якими він отримав право створити власну армію, фінансову систему, мати дипломатичні представництва.<br /> Дві частини: маріонетковий В’єтнам на чолі з Бао Даєм; В’єтнам на чолі з Хошіміном.<br /> США починають надавати Франції військову, дипломатичну, фінансову допомогу.<br /> 1950 р. – США примусили Францію дати згоду на підписання США з цим маріонетковим В’єтнамом договір про взаємну допомогу і оборону.<br /> 1950 р. – СРСР + ДРВ = договір про дружбу і співробітництво.<br /> 1951 р. – національні фронти В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі підписали на конференції заяву про створення «трьох фронті», союзного комітету.<br /> Франція в цей період все більше схиляється до того, щоб вийти з конфлікту підписавши перемир’я з цими трьома державами. США не хотіли цього. Вони поступово перебирають на себе ведення війни.<br />Разом з тим США вважали, що Франція і надалі буде продовжувати цю війну. Франція не змогла добитися нічого і французькі війська практично капітулювали.<br />Кінець 1953 р. – СРСР вніс пропозицію про скликання наради міністрів закордонних справ з приводу Індокитаю. Скликана нарада в Женеві (квітень – липень 1954 р.). Попередні зустрічі в Берліні. Женевська нарада завершилася заключенням женевських угод по Індокитаю. США відмовилися її підписати, але взяли зобов’язання утримуватись від загрози силою та її застосуванням.<br />Франція зобов’язалася вивести свої війська з Індокитаю взагалі. СРСР хотів, щоб ці угоди прийняли всі сторони. В Женеві було підписано 12 документів. Біло також погоджено, що в 1955 р. в Індокитаї повинні відбутись вільні вибори на демократичних засадах у Лаосі та Камбоджі, в 1956 р. – у В’єтнамі.<br />З метою розподілу ворогуючих сил у В’єтнамі встановлена розмежувальна лінія за 17 паралеллю. Передбачалося відведення військ протягом 300 діб. Ця лінія була тимчасова, не могла розглядатися як кордон. Американські дипломати все зробили для того, щоб ця угода не виконувалась. Вони заявили, що є необхідність у спільних діях США і Франції, з метою створення колективної безпеки в регіоні; військово-політичного блоку, який було створено у вересні 1954р.<br />Маніла – 6 вересня 1954р. – підписання документів по створенню&#160; СЕАТО (8 країн – США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни.) <br />НАТО-СЕНТО-СЕАТО пов’язані. Це наслідок біполярності світу.<br />1973р. – Франція виходить з цього блоку.<br />З 1954р. – починається планомірний зрив Женевських угод з боку США.<br />1955р. – сепаратні вибори у В’єтнамі. Обирають&#160; Нго Дід,єна (маріонетка США) – перший президент.<br />1956р. – проголошення Республіки В’єтнам.<br />З В’єтнаму поступово витискається Франція. США надають значну матеріальну допомогу цій державі, Франція залишає Південний В’єтнам.<br />Починаючи з 1956р. США направляють туди своїх військових спеціалістів.<br />1956-1973 рр. – американці пов'язли у своїй в’єтнамській авантюрі.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:14:16 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=25#p25 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=24#p24 <p>під повним контролем повстанців. На початку грудня того ж року постав пров'етнамський Єдиний фронт національного порятунку Камбоджі, збройні сили якого разом з в'єтнамською армією увійшли в січні 1979 р. в Пномпень. Влада перейшла до рук Народно-революційної ради Камбоджі, в маніфесті якої від декларувалося, що основною метою боротьби камбоджійського народу є побудова миролюбної, незалежної, демократичної країни.<br />Підтримані в'єтнамською армією збройні сили Камбоджі протягом березня—липня 1979 р. розгромили головні опорні бази полпотівців у ряді провінцій країни, що зробило неможливою реставрацію колишнього режиму. Залишки полпотівських військ знайшли притулок на території Таїланду чи укрились у важкодоступних районах джунглів, звідки здійснювали криваві вилазки проти нової пров'єтнамської влади. Ці вилазки створювали обстановку напруженості в Камбоджі й на тривалий час затримали виведення з цієї країни в'єтнамських збройних сил, щ0 залишалися там згідно з камбоджійсько-в'єтнамським Договором про мир, дружбу й співробітництво від 18 лютого 1979 р.<br />Відповідно до цього договору сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу в галузях економіки, культури, освіти, науки й техніки, підготовки кадрів, висловили рішучість сприяти зміцненню обороноздатності обох країн. У договорі говорилось про намір В'єтнаму і Камбоджі зміцнювати солідарність із Лаосом, проводити політику дружби й добросусідства з Таїландом та іншими країнами Південно-Східної Азії, робити активний внесок у встановлення в цьому регіоні миру і стабільності. Сторони домовилися вирішувати мирним шляхом усі питання взаємовідносин двох країн. Зокрема, було домовлено провести переговори з метою підписання угоди про визначення державних кордонів між В'єтнамом і Камбоджею. Підписання цього договору мало особливо важливе значення для Народної Республіки Камггучії, оскільки відразу після її утворення певні міжнародні сили розгорнули проти молодої республіки жорсткий політичний, економічний та збройний наступ, використовуючи для цього опозиційні новому камбоджійському урядові збройні формування різних угруповань, що укрилися на території Таїланду. В березні 1979 р. було підписано довгострокову угоду про співробітництво в економічній, культурній та науково-технічній галузях між Камбоджею і Лаосом. У відповідності з цими міжнародно-правовими документами три країни Індокитаю зобов'язалися надавати одна одній різнобічну допомогу й підтримку в усіх галузях з метою захисту їхнього суверенітету й територіальної цілісності.<br />Таким чином, В'єтнам, Лаос і Камбоджа створили новий політичний центр, який почав справляти вплив на міжнародних відносин у ПІВДЄННО-СХІДНШ Ази. Гпе^их ПОЛІТИЧНИХ і наукових колах цей центр при-івнювався до індокитайської федерації під в'єтнамською ^ію<br />Англо-нідерландська агресія проти Індонезійської Республіки<br /> Індонезія була однією з перших колоній Південно-Східної Азії, що добилася політичної незалежності внаслідок поразки мілітаристської Японії в другій світовій війні. Перспектива безповоротної втрати такої важливої колонії підштовхнула колишню метрополію Нідерланди на шлях спільної з Великобританією агресії проти Індонезійської Республіки, проголошеної 17 серпня 1945 р.<br />Індонезійські події привернули до себе увагу міжнародної спільноти. 21 січня 1946 р. делегація України надіслала в Раду Безпеки ООН спеціального листа, в якому вказувала, що англо-нідерландські воєнні дії проти населення Індонезії створили загрозу миру й безпеці в цьому районі, і закликала провести розслідування становища в країні. Під тиском світової громадськості Лондон змушений був змінити тактику й відмовитися від прямої воєнної підтримки Нідерландів, які 10 лютого 1946 р. зробили заяву щодо майбутньої політики в Індонезії. Вони запропонували створити Індонезійську співдружність, до складу якої мали ввійти індонезійські території з різним рівнем самоврядування.<br />Індонезійсько-нідерландські переговори, що проходили в складній внутрішньополітичній обстановці в Індонезії, привели до парафування 15 листопада 1946 р. угоди, яка дістала назву Лінгаджатської. В межах цієї угоди Нідерланди визнавали де-факто владу Індонезії, Республіки на Яві, Мадурі й Суматрі, де проживало населення країни. Республіка разом з утвореними на інших островах під нідерландським контролем «авто, номними державами» зобов'язувалася створити не пізніше січня 1949 р. суверенну федеративну державу Сполучені Штати Індонезії (СШІ), яка мала ввійти до Нідерландсько-Індонезійського союзу. Офіційно індонезійсько-нідерландська угода, яку А. Сукарно порівнював з холодним душем для революції, була підписана 25 березня 1947 р. Цей акт відкрив шлях міжнародному визнанню нової держави. 31 березня 1947 р. Республіку Індонезію визнала де-факто Великобританія, 17 квітня — США. На 1948 р. Індонезія мала офіційні й неофіційні представництва в Лондоні, Празі, Канберрі, Коломбо, Манілі, Рангуні. Дипломатичні відносини з Радянським Союзом, який підтримував Індонезійську Республіку на міжнародній арені, зокрема в ООН, з перших днів її існування, були встановлені 3 лютого 1950 р. Посольствами ж сторони обмінялися тільки в грудні 1953 р. Таке зволікання пояснювалося політичним тиском Нідерландів і США та опором внутрішньої індонезійської опозиції.<br />Не встигли висохнути підписи під Лінгаджатською угодою, як виникли суперечності в її тлумаченні. Наприкінці травня 1947 р. нідерландська сторона передала індонезійському урядові меморандум, в якому юна вимагала на період до утворення СПИ сформувати тимчасовий федеративний уряд для всієї Індонезії під керівництвом представника нідерландської корони, створити спільну нідерландсько-індонезійську жандармерію для підтримання порядку на всій території республіки. Індонезійський уряд прагнув обмежити повноваження нідерландського губернатора. 19 липня нідерландці заявили, що більше не вважають себе пов'язаними Лінгаджатською угодою, і 21 липня розпочали «операцію силами поліції». Насправді ж це була 120-тисячна механізована нідерландська армія, яка за підтримки авіації рушила на республіку зі своїх баз на Яві й Суматрі, розпочавши справжню колоніальну війну.<br />Нідерландці розраховували, що ця акція не викличе реакції з боку інших держав. Але Індія й Австралія звернулися з цього приводу до Ради Безпеки ООН, яка 31 липня 1947 р. приступила до обговорення індонезійського питання. 1 серпня 1947 р. Рада Безпеки прийняла рекомендацію про припинення воєнних дій і вирішення питання мирним шляхом. 9 серпня губернатор ван Моок заявив, що зайняті нідерландськими військами території переходять під суверенітет Нідерландів, а 23 вересня Гаага запропонувала створити на окупованих територіях автономні органи управління, незалежні від Індонезійської Республіки. Невдовзі ван Моок зібрав у Джакарті представників 10 «автономних» територій, які висунули вимогу про негайне утворення Сполучених Штатів Індонезії та запропонували запросити Індонезійську Республіку увійти до їхнього складу. Гаага була за крок від тріумфу своєї політики.<br />З грудня 1947 р. на борту американського корабля «Ренвіл» розпочалися організовані створеною згідно з рішенням Ради Безпеки ООН від 25 серпня 1947 р. Посередницькою комісією в складі США, Бельгії й Австралії індонезійсько-нідерландські переговори про мирне вирішення питань двосторонніх відносин. Поставлений у скрутне становище, індонезійський уряд змушений був підписати 17 січня 1948 р. угоду, яка дістала назву Ренвільської. Ця угода передбачала припинення вогню і встановлення «лінії ван Моока», яка з'єднувала пункти максимального просунення нідерландських військ на території Індонезійської Республіки. Угода викликала бурхливу реакцію в республіці, прискорила процес розмежування політичних сил і падіння уряду Аміра Шарифуддіна. Новий так званий президентський Уряд очолив М. Хатта, що як віце-президент був поза політичними партіями.<br />Уряд М. Хатта оголосив, що він погоджується з &quot;енвільською угодою, готовий продовжувати переговори на її основі, прискорити створення Сполучених Штатів Індонезії, а також вирішувати завдання відновлення господарства, реорганізації держапарату й армії. Створену за сприяння нідерландців 13 січня 1948 р. Тимчасову індонезійську раду заступила Федеральна рада Індонезії, що мала діяти до 10 січня 1949 р. Відмова уряду Індонезійської Республіки проголосувати за нову конституцію і приєднатися до неї привела до відставки 10 листопада 1948 р. ван Моока з поста верховного комісара Нідерландів у Сполучених Штатах Індонезії й заміни його колишнім прем'єр-міністром Белем. Ця ж відмова, на думку західних авторів, спричинила другу «операцію силами поліції» проти Індонезійської Республіки, яку уряд Нідерландів розпочав 18 грудня 1948 р.<br />Розпочата Нідерландами друга «операція силами поліції» завершилась арештом і висланням 22 грудня на острів Банка президента та інших найвищих посадових осіб Індонезійської Республіки й окупацією значної частини її території нідерландськими військами. Проте ця успішна для Нідерландів операція мала згубні наслідки для їхньої політики.<br />В цих умовах 7 січня 1949 р. Рада Безпеки ООН відновила розгляд індонезійського питання, а 21 січня ухвалила резолюцію про створення до 15 березня 1950 р. тимчасового уряду, проведення до 15 жовтня виборів та передання влади Сполученим Штатам Індонезії. 1 липня 1950 р. Гаага змушена була піти на переговори з Джакартою як під тиском резолюції Ради Безпеки ООН, так і в зв'язку зі значною активізацією антинідерландської боротьби на індонезійських островах. Весною 1949 р. о. Ява, за винятком великих міст, був очищений від окупантів, партизани й республіканські війська контролювали також ряд районів островів Калімантан та Суматра.<br />23 серпня 1949 р. в Гаазі розпочала свою роботу конференція «круглого столу», в якій взяли участь делегації Нідерландів, Республіки Індонезії та делегації 15 створених ван Мооком «автономних» урядів, які представляв султан Понтінака Хамід II. Головними рішеннями конференції, що закінчила роботу 2 листопада, були:<br />&#61630; передання верховної влади республіці Сполучених Штатів Індонезії, до складу яких входять Республіка Індонезія та 14 інших територій або автономних держав;<br />&#61630; створення Нідерландсько-індонезійського союзу під верховною владою нідерландського суверена;<br />&#61630; виведення нідерландських військ.<br />27 грудня 1949 р. королева Нідерландів Юліана підписала ухвалу про надання суверенітету Сполученим Штатам Індонезії, внаслідок чого Індонезія стала незалежною державою. 19 травня 1950 р. уряди Сполучених Штатів Індонезії й Республіки Індонезії підписали угоду про скасування федерального устрою й утворення унітарної держави, яка дістала назву Індонезійської Республіки. 15 серпня 1950 р. обраний 16 грудня 1949 р. президентом держави Сполучених Штатів Індонезії Ахмед Сукарно схвалив нову тимчасову конституцію унітарної індонезійської держави. Нідерландсько-індонезійський союз пі шов у небуття.<br />Міжнародні відносини Республіки Індонезії в період парламентської «скерованої демократії»<br /> В перші роки існування незалежної унітарної держави її зовнішня політика мала прозахідну орієнтацію. В цей період наочно виявилися переорієнтація Індонезії на США та відхід ід Нідерландів. У лютому 1952 р. уряд Сукимана таємно від парламенту зробив спробу укласти зі США угоду про «взаємне забезпечення безпеки», яка передбачала отримання американської економічної й військової допомоги. Коли американо-індонезійський договір про «взаємне забезпечення безпеки» набув широкого розголосу, уряд Сукимана мусив піти у відставку. В той період найінтенсивнігш контакти Індонезія встановила з Індією. В 1950 р. президент А. Сукарно і прем'єр Д. Неру обмінялися державними візитами. В серпні того ж року в Індонезію прибув посол КНР.<br />У середині 50-х років основні напрями міжнародної діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеку в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і союзах. Неприєднання було однією з відправних точок індонезійської зовнішньої політики в 1955—1965 pp., хоча протягом цього десятиріччя вона проводилася не завжди послідовно. Прийняття Індонезією проголошених у Бандунзі принципів мирного співіснування і співробітництва сприяли здійсненню країною активної й незалежної зовнішньої політики.<br />Після Бандунга потреби соціально-економічного розвитку країни дедалі настійніше підштовхували керівництво Індонезії до розширення зовнішньоекономічних зв'язків. У пошуках можливих зовнішніх союзників для вирішення внутрішніх проблем правлячі кола Індонезії активізували контакти з державами обох протилежних суспільно-політичних систем. Що стосується країн Азії, то відносини співробітництва й взаєморозуміння з ними продовжували становити одну з основ зовнішньополітичної діяльності індонезійського уряду.<br />Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 грудня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, а невдовзі — угоду про культурне співробітництво терміном на 10 років. 28 лютого 1956 р. була підписана індонезійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спорядженням.<br />Особливу лінію зовнішньополітичної діяльності Індонезії після Бандунзької конференції становили відносини з КНР. Протягом 1955—1957 pp. були закладені основи тісного співробітництва між двома країнами. Слід підкреслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезійська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в її внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу. Гостра політична боротьба в Індонезії в середині 50-х років навколо програм соціально-політичного розвитку висвітлила нездатність правлячих кіл вирішити такі важливі питання, як стабілізація внутрішньополітичного ста¬новища в країні, успішний розвиток економіки, поліпшення умов життя населення та ін. На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демократії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. Зовнішньополітичним завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від 2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Закідний Іріан на XII сесії ГА ООН у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Західного Ірану без сприяння ООН. Відносини з Нідерландами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загострення відносин з колишньою метрополією супроводжувалося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Індонезії, що вилилося в один з найнебезпечніших антиурядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність держави, її безпека. В цій обстановці індонезійський уряд звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З морально-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР.<br />У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукарно явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів з Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з оверненням Індонезії Західного Ірану, з питань відносин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індійсько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мовчазного спостерігача.<br /> Починаючи з 1960 року Індонезія почала претендувати на роль провідної держави регіону. Першочерговим завданням країни в галузі зовнішньої політики, велась боротьба проти світового імперіалізму й колоніалізму, за визволення Західного Іріану. В умовах проникнення індонезійських збройних груп на західноіріанську територію розпочалися індонезійсько-нідерландські переговори, які закінчилися підписанням 15 серпня 1962 р, двостороннього договору про передання з 1 жовтня 1962 р. до 1 травня 1963 р. Західного Іріану під управління Тимчасового виконавчого органу ООН. З 1 травня 1969 р. над усією територією мав майоріти прапор Індонезії.<br />Після визволення Західного Іріану Індонезія спрямовує свою зовнішню політику на проблему утворення Федерації Малайзії. В середині 50-х років Індонезія прагнула до розширення традиційних зв'язків з Малайською Федерацією і Сінгапуром, хоча колоніальний статус останніх перешкоджав налагодженню відносин по всіх лініях політичного й економічного життя. На початку 1963 р. індонезійське керівництво оголосило Малайзію породженням неоколоніалістських задумів імперіалістичної Великобританії й проголосило боротьбу проти держави, що створювалась. Постання нового державного утворення на північних кордонах Індонезії, на яке мали поширитися особливі військово-політичні відносини Малайзії з Великобританією, розглядалось урядом Сукарно як закріплення і розширення позицій Великобританії в Південно-Східній Азії. Джакарта побоювалася, що пов'язана з Заходом Малайзія стане містком для його втручан¬ня у внутрішнє життя Індонезії, місцем зосередження підривних елементів, які загрожуватимуть безпеці країни. На підхід керівництва Індонезії до майбутньої Федерації справляли вплив і його великодержавні амбіції. У новій державі вбачався можливий суперник у боротьбі за провідні позиції в регіоні. На курс опору планам утворення Федерації Малайзії Індонезію підштовхувало й керівництво КНР, яке прагнуло використати націоналістичні настрої індонезійської правлячої верхівки у своїх інтересах. Після утворення 16 вересня 1963 р. Федерації Малайзії уряд Сукарно проводив політику конфронтації під гаслом «розтрощити Малайзію». Індонезійсько-малайзійський конфлікт ще більше загострився, коли в травні 1964 р. Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайзії, Сінгапуру, Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати маріонеткову державу Малайзі». Проте демонстрація Індонезією сили щодо Федерації Малайзія не здобула широкої підтримки в афро-азіатському світі. Джакарта опинилася в ще скрутнішому становищі, коли 7 січня 1965 р. президент Сукарно зробив заяву про вихід Індонезії з ООН у відповідь на обрання Федерації Малайзія непостійним членом Ради Безпеки ООН.<br />Співробітництво Індонезії з КНР розвивалось на основі збігу їхніх інтересів. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р. сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне співробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керівництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР. Разом з китайською делегацією на конференції Комітету афро-азіатської солідарності індонезійські представники намагалися заблокувати пропозиції Індії та інших країн про участь у її роботі радянської делегації.<br />Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні 1961 р. на Белградській конференції країн, що не приєдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибрала для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань індійсько-китайських відносин.<br /> Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти відповідали планам керівництва КНР, яке прагнуло використати напруженість в Азії у своїх інтересах. Саме з цих міркувань індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовтні 1964 р. на другій конференції країн, що не приєдналися. Індонезія фактично продемонструвала перехід від політики неприєднання до рівняння на авантюристичний курс Китаю, який підтримав концепцію А. Сукарно про те, що мирне співіснування «нових сил, що народжуються» і «старих, сформованих» неможливе.<br />Прокитайська орієнтація дедалі більше віддаляла Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям в Азії як миролюбної країни, як активного провідника принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, що нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набирали сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації в країні, спричиненого кризовими явищами в економіці, зростаючим погіршенням становища широких народних мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політиці призвели до різкого загострення соціально-економічних і політичних суперечностей у країні. Наслідком цього загострення стало падіння наприкінці 1965 р. уряду на чолі з президентом А. Сукарно.<br />• Міжнародні відносини режиму «нового порядку»<br /> Провал руху З0 вересня 1965 р. став зручним приводом для антикомуністичної й антипрези-дентської кампанії, кінцевою метою якої був державний переворот в Індонезії. Розгромивши протягом двох місяців компартію і масові демократичні організації й позбавивши тим самим президента Сукарно можливості ефективного політичного маневрування, військове керівництво приступило до усунення з політичної арени наближених до президента кіл цивільної демократії й поетапного усунення від влади самого А. Сукарно. З формуванням генералом Сухарто кабінету міністрів відбулася фактична передача військовим виконавчої влади, а в червні—липні 1966р. сесія Тимчасового народного консультативного конгресу (ТНКК) позбавила Сукарно титулу довічного президента. Цим самим було покладено початок легітимації нового політичного режиму, що дістав назву «нового порядку». Весною 1967 р. спеціальна сесія ТНКК призначила генерала Сухарто виконуючим обов'язки президента, а в березні 1968 р. — обрала його новим президентом країни. Внаслідок численних реорганізацій кабінетів і військового керівництва новий політичний режим ставав дедалі авторитарнішим. Це відбивалося у сфері не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики країни, основний зміст якої визначався передусім президентом та його найближчим оточенням.<br />Улітку 1966 р. на сесії ТНКК було прямо заявлено, що попередня зовнішня політика недостатньо відповідала національним інтересам і цілям індонезійської революції, підкреслено, що прагнення Індонезії виступати в ролі «маяка» для країн Азії й Африки за відсутності політичної, воєнної й економічної стабільності всередині країни викликало лише збільшення злиднів і страждань народу, підірвавши його віру в уряд, а конфронтація з Малайзією і вихід з ООН призвели врешті-решт до міжнародної ізоляції країни. Конгрес закликав повернутися до активного й незалежного зовнішньополітичного курсу, що базується на національних інтересах, які не повинні приноситись у жертву міжнародним. Зазначалося також, Що проголошена після перемоги революції 1945 р. незалежна й активна зовнішня політика має базуватися на принципах мирного співіснування і добросусідства, на принципах Бандунга, на прагненні до регіонального співробітництва. В рішеннях ТНКК указувалося, що Індонезія, відмовляючись від участі у військових блоках і союзах, виступає також за заборону розміщення іноземних військових баз будь-якої країни на території іншої, оскільки наявність останніх веде до посилення міжнародної напруженості. Конгрес звернув особливу увагу на те, що ядерна зброя являє собою загрозу для справи миру в усьому світі й існування людства.<br />Вже 30 травня в Бангкоці (Таїланд) розпочались індонезійсько-малайзійські переговори, наслідком яких стала лише спільна заява для преси. В ній сторони констатували досягнення згоди відновити дружні відносини й підтримувати прямі контакти. Тоді в справу втрутилися західні країни, які прямо чи опосередковано підтримували Малайзію як антикомуністичний бар'єр на шляху індонезійсько-китайського зближення в період «скерованої демократи». Вони дали зрозуміти індонезійській стороні, що доки не припиниться конфронтація з Малайзією, ні про яку економічну допомогу не може бути й мови. В контексті викладеного слід підкреслити, що ТНКК націлював індонезійський уряд на проведення зовнішньополітичного курсу, який відповідав би передусім економічним інтересам країни. 11 серпня 1966 р. в Джакарту прибула малайзійська делегація на чолі з прем'єр-міністром країни А. Разаком, і в той самий день був опублікований текст угоди про припинення конфронтації. Одночасно з припиненням конфронтації з Малайзією Індонезія здійснила кроки до нормалізації відносин із Сінгапуром, який вона не визнала після його виходу в серпні 1965 р. зі складу Малайзійської Федерації. Дипломатичні відносини з Малайзією і Сінгапуром Індонезія офіційно встановила восени 1967 р. Нормалізація відносин із сусідами відповідала національним інтересам Індонезії, сприяла поліпшенню її економічних зв'язків із традиційними ринками Малайзії й Сінгапуру-Наприкінці вересня 1966 р. Індонезія відновила своє співробітництво з ООН.<br />Усі ці кроки вивели Індонезію з певної дипломатичної ізоляції на регіональному й міжнародному рівнях. У цей період зовнішня політика країни набирала дедалі виразнішого прозахідного характеру<br />Зближення з провідними капіталістичними державами, особливо на основі економічного співробітництва, вносило серйозні корективи в індонезійський курс неприєднання, яке Індонезія почала трактувати як відмову від підтримання політики обох протилежних суспільно-політичних таборів.<br />Викладене певною мірою проливає світло на ставлення лідерів «нового порядку» до міжнародних подій, що відбувалися в південно-східноазіатському регіоні в другій половині 60-х — 70-х роках. Індонезія припинила надавати підтримку боротьбі в'єтнамського народу проти агресії Вашингтона в Індокитаї, заявила, що вона не визнає офіційного статусу за представництвом Національного фронту визволення Південного В'єтнаму, відкритим у Джакарті в попередні роки, а визнання створеного в червні 1969 р. Тимчасового революційного уряду Південного В'єтнаму було відкладено до закінчення переговорів у Парижі. Індонезійські представники в Міжнародній контрольній комісії з В'єтнаму аж до перемоги південно-В’єтнамської революції весною 1975 р. виступали на підтримку сайгонського режиму.<br />Таким чином, внутрішня політика правлячих кіл Індонезії, які пов'язували надії на економічну й політичну стабілізацію в країні з провідними капіталістичними дер¬жавами, справляла вплив на зовнішню політику країни, що об'єктивно відбивалося в прозахідній орієнтації при проведенні політики неприєднання.<br />Інтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та її діяльність у 60—70-ті роки<br /> Політичні зміни, що відбулися в Південно-Схід-ній Азії в першій половині 60-х років, позначилися на подальшому розвитку міжнародних відносин у регіоні і в Азії в цілому. В Брунеї на виборах 1962 р. в законодавчу раду перемогла Народна партія Брунею, проте розпочате під її керівництвом збройне повстання було придушене, а сама партія поставлена поза законом. У 1963 р. шляхом об'єднання Малайської Федерації з Сінгапуром, Сараваком та Сабахом утворилася Федерація Малайзія. В 1965 р. Сінгапур вийшов зі складу цієї федерації й був проголошений самостійною держа¬вою. У внутрішній і зовнішній політиці Індонезії відбувся різкий поворот управо внаслідок установлення в країні політичного режиму «нового порядку», вирішальна роль У якому належала індонезійській армії. Політику придушення демократичних свобод здійснювало військове керівництво Таїланду, що прийшло до влади в 1957 р.<br />Таким чином, на другу половину 60-х років у Південно-Східній Азії сформувалася група країн з однотипною західною орієнтацією, але неоднотипним державним устроєм. Правлячі кола цих країн розуміли, що вирішення економічних і політичних проблем, життєво важливих для їхнього розвитку, нерозривно пов'язане зі зміцненням миру й принципів добросусідства та співробітництва в Південно-Східній Азії, з досягненням прогресу в справі роззброєння.<br />Передумови створення в Південно-Східній Азії суб-регіональної організації склалися в другій половині 60-х років. Прагнення країн регіону до встановлення взаємних різносторонніх зв'язків становило вияв універсальної й об'єктивної тенденції до регіональної інтеграції. Не випадково тоді в «третьому світі» поширилася концепція колективної опори на власні сили», яка ідеологічно обґрунтовувала необхідність економічного, політичного й культурного зближення цих країн, зміцнення їхнього взаємного співробітництва.<br />Створенню Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) сприяли такі фактори, як одно типність економічних систем країн, схожість соціальщ політичних структур, культурна спільність та ідеологічна однорідність. 8 серпня 1967р. на засіданні міністрів закордонних справ Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Таїланду, Філіппін у Бангкоці було проголошено утворення на субрегіональній основі Асоціації держав Південно-Східної Азії. Офіційна мета організації — прискорення економічного зростання, соціального прогресу й культурного розвитку, сприяння встановленню миру й стабільності в Швденно-Східній Ази. Найвищим органом організації стали щорічні конференції міністрів закордонних справ, що проводились по черзі в столицях країн Асоціації. У випадках виникнення надзвичайних обставин, кризових ситуацій, конфліктів і т.д. передбачалося проведення спеціальних конференцій міністрів закордонних справ з метою вирішення особливо важливих і термінових, переважно політичних, проблем.<br />Головними спонукальними причинами, які привели до створення субрегіональної організації, були причини не тільки внутрішнього, а й зовнішнього характеру. До того ж політичні міркування нерідко превалювали над економічними. Створення АСЕАН за часом збіглося з апогеєм американської агресії у В'єтнамі, коли азіатські союзники Вашингтона вочевидь упевнилися в його нездатності силою стримати зростання національно-виз¬вольного руху в Південно-Східній Азії, забезпечити спри¬ятливі політичні умови для стабільного розвитку країн регіону. Вашингтон, як вважали в регіоні, не зміг також протистояти посиленню там позицій Радянського Союзу й Китаю. Створюючи АСЕАН, керівники п'яти держав прагнули завчасно підготуватися до будь-якого можли¬вого наслідку боротьби між двома політичними силами в Індокитаї, створити умови для того, щоб азіатські проб¬леми вирішувалися самими азіатами в межах регіональ¬ного співробітництва. Внутрішньорегіональним чинни¬ком створення АСЕАН було намагання ухвалювати колективні рішення і мирним шляхом усувати складні супе¬речки й конфлікти, що виникають між державами Південно-Східної Азії. <br />Проблема забезпечення регіональної безпеки безпосереднім чином пов'язана з таким елементом політичного співробітництва між країнами—членами АСЕАН, як координація їхньої зовнішньополітичної діяльності. Мабуть, найважливішим здобутком початкового етапу становлення АСЕАН стало вироблення концепції «зони миру, свободи й нейтралітету» в Південно-Східній Азії, проголошеної в Куала-Лумпурі в листопаді 1971 р. Сутність концепції полягає в прийнятті державами Південно-Східної Азії зобов'язання будувати свої відносини на основі принципів мирного співіснування, утримуватись від участі в конфліктах між великими державами, від розміщення на своїх територіях іноземних баз тощо.<br />У 70-ті роки під впливом розрядки міжнародної напруженості й зміни політичної ситуації в Південно-Східній Азії країни АСЕАН виявили прагнення не тільки до взаємного зближення і нормалізації відносин між ними на базі принципів мирного співіснування, а й до розширення на цій основі зв'язків з іншими країнами азіатського континенту, зокрема з КНР, яку більшість держав субрегіону не визнавали протягом тривалого відрізка часу. Мова йде про Малайзійську Федерацію, ФІліппіни й Таїланд, які встановили дипломатичні відносини з Пекіном у 1974 і 1975 pp. відповідно. Цим самим були усунуті перешкоди на шляху розвитку між¬державних відносин між цими країнами.<br />Важливою віхою розвитку АСЕАН стала Перша конференція глав держав і урядів країн-учасниць, що відбулася на острові Балі (Індонезія) в лютому 1976 р. Скликання цієї конференції спричинювалося необхідністю дати оцінку новій ситуації в Південно-Східній Азії, яка склалася внаслідок воєнної перемоги В'єтнаму й поразки авантюристичного курсу Вашингтона в Індокитаї, потре¬бою підбити підсумки початкового етапу розвитку Асоціації, виробити нову стратегію і тактику.<br />Таким чином, Балійський саміт відкрив новий етап У розвитку АСЕАН, виявив тенденцію до її організаційного зміцнення й політичної консолідації.<br /> В серпні 1977 р. в Куала-Лумпурі відбулася Друга конференція глав держав і урядів країн—членів АСЕАН. Вона підтвердила, що асеанівські зустрічі у верхах остаточно перетворилися на вищий політичний орган Асоціа¬ції, а характер питань, які обговорювалися, засвідчив поступальний, хоча й повільний, розвиток інтеграційних процесів у межах АСЕАН.<br />Що стосується ставлення США до АСЕАН, то воно визначалося тим, що основна мета довгострокової стратегії Вашингтона в Південно-Східній Азії полягала в тому, аби за будь-яку ціну зберегти позиції Заходу в регіоні, не допустити там радикальних соціальних змін. Такий підхід зумовлювався передусім економічними інтересами Вашингтона, увагу якого привертали відносно дешева й цінна сировина, емкий ринок збуту американських товарів та сфера ефективного прикладання капіталу. В ці роки в галузі економічних відносин із країнами— членами АСЕАН США проводили курс на всебічну підтримку експансії в цей регіон американських транснаціональних корпорацій, яка здійснювалася під гаслом «взаємозалежності». Про політичне значення АСЕАН для США свідчила «тихоокеанська доктрина», з якою 7 грудня 1975 р. виступив у Гонолулу президент США Д. Картер. Окремий пункт доктрини був цілком присвячений АСЕАН. Отже США визнали її як нову політичну реальність. У Вашингтоні дійшли висновку, що за АСЕАН слід боротись ефективніше, використовуючи тенденцію «азіатського ре-гіоналізму» в інтересах Заходу. Після падіння проамери¬канских режимів в Індокитаї політичне й військове значення АСЕАН у стратегічних планах Вашингтона ще більше зросло.<br />Радянська політика відносно АСЕАН не була сталою і пройшла кілька стадій у своєму розвитку. Спочатку, в 1967—1971 pp., Москва розглядала АСЕАН як інструмент Вашингтона й новий варіант блоку СЕАТО. Основу тако¬го ставлення радянського керівництва до АСЕАН ста¬новили побоювання, що ця організація, яка на той період не мала чітко визначеної системи зобов'язань, може ста¬ти новим військовим альянсом, очолюваним антико¬муністичною Індонезією. Після прийняття в листопаді 1971 р. міністрами закордонних справ країн АСЕАН Куала-Лумпурської Декларації про мир, свободу й нейтралітет, яка проголосила курс на недопущення зброй¬них конфліктів у Південно-к США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:13:44 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=24#p24 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=23#p23 <p>25. Міжнародні відносини в південній та південно-східній Азії з 40-80-х pp. XX ст.<br /> Після розгрому в другій світовій війні мілітаристської Японії в Південно-Східній Азії відбулися значні зміни політичного характеру. Всі колонії, які належали західним країнам, за невеликим винятком, здобули незалежність. Проголошена 17 серпня 1945 р. Індонезійська Республіка розірвала всі зв'язки з Нідерландами. Французький Індокитай унаслідок революційних подій на певний час був поділений на три «асоційовані держави», що ввійшли до Французького союзу. В липні 1946 р. незалежними стали Філіппіни, в січні 1948 р. здобула цілковиту незалежність Бірма, яка відмовилась увійти до Британської Співдружності, в липні 1957 р. отримала незалежність Малайзія, а в 1959 р. «самоврядним» містом став Сінгапур, незалежна з серпня 1965 р. держава в складі Британської Співдружності. Але, незважаючи на ці суттєві зрушення, ситуація в Південно-Східній Азії залишалася нестабільною. <br /> Демократична Республіка В’єтнам<br />2 вересня 1945 р. на багатотисячному мітингу в Ханої Хо Ші Мін урочисто проголосив Декларацію незалежності В 'єтнаму й утворення Демократичної Республіки В'єтнам. Проте правлячі кола Франції не бажали миритися з втратою Індокитаю. Вони швидко замінили французьким експедиційним корпусом британські окупаційні війська на півдні від 16-ї паралелі, а в лютому 1946р. підписали з гомінданівським Китаєм угоду про виведення китайських військ із північної від 16-ї паралелі частини В'єтнаму і з Лаосу. 7 січня і 27 серпня 1946 р. були підписані угоди з Камбоджею і Лаосом про надання їм статусу автономій у межах Французького союзу та Індокитайської федерації. 6 березня 1946 р. В'єтнам і Франція підписали угоду, за якою Франція визнала В'єтнамську Республіку як незалежну державу зі своїми урядом, парламентом, армією та фінансовою системою і як складову частину Індокитайської федерації та Французького союзу. Шляхом референдуму передбачалося визначити, чи приєднається Південний В'єтнам до В'єтнамської Республіки.<br />Французький верховний комісар адмірал Тьєррі Аржанльє спробував здійснити тиск на громадську думку Південного В'єтнаму, що було сприйняте Ханоєм як порушення угоди від 6 березня 1946 р. Проте на розрив з Парижем керівництво ДРВ не пішло. 14 вересня 1946 р. Хо ІШ Мін підписав у Парижі тимчасову угоду, яка передбачала рівні права громадян В'єтнаму й Франції, створення єдиної митної та грошової системи в Індокитаї, відкриття консульських представництв В'єтнаму в сусідніх країнах. Підписання тимчасової угоди викликало різку критику уряду ДРВ з боку певних політичних сил В'єтнаму. Для в'єтнамського ж керівництва підписання цієї угоди було ще однією спробою не допустити розширення колоніальної війни, яка фактично розпочалась у вересні 1945 р. після захоплення французькими збройними силами Сайгона та інших великих міст Південного В'єтнаму. Все це свідчило про намір французьких правлячих кіл перетворити Південний В'єтнам на плацдарм для подальшого наступу на В'єтнамську Республіку.<br />Дещо іншу політику проводили китайські окупаційні війська, розташовані на північ від 16-ї паралелі. Гомінданівська верхівка та американські монополії, що стояли за нею, відкрито не виступали проти республіки, розраховуючи використати ослаблення французького колоніального управління у своїх інтересах. Війна на Тихому океані дала США змогу проникнути в Індокитай та інші країни азіатського континенту. Американські військові, певно з санкції Вашингтона, неодноразово пропонували урядові ДРВ американську підтримку в обмін на пільговий режим для американського капіталу у В'єтнамі. Північнов'єтнамська сторона відхилила ці пропозиції.<br />Підписана 14 вересня франко-в'єтнамська тимчасова угода не стала кроком уперед у нормалізації франко-в'єтнамських відносин, на що розраховував Ханой. 13 грудня 1946 р. Париж розпочав відкриту колоніальну війну у В'єтнамі. Як причину відновлення воєнних дій в Індокитаї він висував напад в'єтнамців на французькі збройні сили. Запевняючи французький та в'єтнамський народи в тому, що з колоніальним режимом покінчено назавжди і що він прагне до якнайшвидшого визнання самостійного В'єтнаму в межах Індокитайської федерації й Французького союзу, очолюваний правим соціалістом Блюмом французький уряд водночас усіляко сприяв направленню все нових і нових збройних підкріплень в Індокитай, унаслідок чого війна набувала ще більшого розмаху. Французи платили високу ціну за цю війну, що змусило Париж поступово змінити свій політичний курс. Війна в Індокитаї набрала антикомуністичної спрямованості, що спричинило рішучий поворот політики США в Індокитаї, яка спершу орієнтувалась на підтримку ДРВ. З 1950 р. Вашингтон почав постачати французьким військам зброю У великих розмірах. За останні роки війни у В'єтнамі США передали французькому експедиційному корпусові 340 літаків, 1400 танків та бронемашин, 350 десантних катерів, велику кількість важкої й легкої зброї, тисячі тонн боєприпасів. Але навіть за такої значної військової допомоги США Париж не зумів добитися рішучої переваги у в'єтнамській війні й зазнавав поразок.<br />Воєнні невдачі підштовхували Париж до нових маневрів. У цих умовах він уже не сподівався на відновлення безпосереднього володарювання Франції в Індо-Китаї і вдався до пошуків серед в'єтнамців «авторитетної особи», якій можна було б передати повноваження. Тим самим Париж розраховував відвернути більшість населення від В'єтміню. Тривалі пошуки завершились у травні 1948р. створенням тимчасового уряду генерала Игуєн Ксю Ана, що становило перехідний крок до повернення колишнього імператора Бао Дая, який, відкрито не пориваючи з республікою, поспішив перебратися до Гонконгу. США також взяли участь у формуванні маріонеткового уряду, розраховуючи згодом використати його у своїх інтересах. Створення цього уряду супроводжувалося спробою Парижа здійснити воєнний наступ на райони В'єтнаму, що перебували під контролем республіканського уряду. Проте добитись значних успіхів у воєнній кампанії правлячим колам Франції не вдалось. Зміцнілі збройні сили республіканського уряду не тільки успішно протистояли французькій армії, а й завдавали їй відчутних ударів.<br />Мобілізуючи народні маси на відсіч поневолювачам, уряд ДРВ намагався врегулювати франко-в'єтнамський конфлікт мирними засобами. Протягом перших двох років війни він 18 разів звертався до французького уряду з мирними пропозиціями, але всі вони залишилися без відповіді. Французький уряд зробив ставку на укладення угоди з маріонетковими ставлениками. 8 березня 1949р. в Парижі французький президент та імператор Бао Дай підписали тимчасову угоду, яка узаконила створення маріонеткової Держави В'єтнам і зберегла французьким монополістичним колам найважливіші економічні та політичні позиції в «об'єднаному» під владою Бао Дая — генерала Нгуєн Ксю Ана В'єтнамі. 19 липня 1949 р-подібна угода була укладена з Лаосом, а 9 листопада —з Камбоджею. 29 січня 1950 р. всі ці угоди ратифікували Національні збори Франції. В січні 1950 р. ДРВ офіційно визнали Радянський Союз і КНР, а Великобританія і США оголосили 7 лютого, що вони визнають уряд Бао Дая й уряди Лаосу та Камбоджі.<br />На початку 1950 р. у співвідношенні сил ДРВ і Франції спостерігалася ще певна рівновага, проте ініціатива перейшла до республіканської армії. В 1951—1953 pp. армія ДРВ продовжувала успішні воєнні операції проти французів, визволила багато районів В'єтнаму. Зірвавши наприкінці 1953 р. спробу французів перехопити ініціативу, збройні сили республіканського уряду оточили в районі Дьєнб'єнфу значне угруповання військ противника, а 7 травня 1954 р. розгромили його. Ця перемога стала вирішальною у війні опору, як була названа війна народів Індокитаю 1946—1954 pp. проти французького поневолення. Париж наочно переконався в марності спроб силою зброї зламати волю індокитайських народів до незалежності й свободи. Втративши близько 500 тис. солдатів і офіцерів, Франція мусила піти на припинення агресивної війни в Індокитаї. Борючись проти французької агресії, ДРВ надавала значну політичну й воєнну підтримку визвольним рухам лаоського і камбоджійського народів, які в 1954 р. добилися значних успіхів.<br />Унаслідок перемог, здобутих народами Індокитаю, визріли умови для врегулювання становища в цьому регіоні. На Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії й Франції в січні 1954 р. Москва висунула пропозицію скликати нову нараду міністрів закордонних справ за участі КНР для розгляду питання про припинення війни в Індокитаї. США висловились проти наради п'яти держав, особливо різко Вашингтон протестував проти участі в нараді КНР. Американський уряд узагалі не бажав мирного врегулювання в Індокитаї й прагнув до продовження війни. США збільшили військові поставки Франції, взяли зобов'язання в 1954 р. додатково виділити їй кошти на суму 385 млн доларів. Розглядаючи Індокитай як важливу стратегічну й сировинну базу, Вашингтон готувався взяти безпосередню участь у воєнних операціях. Франція ж, зазнаючи поразки, сподівалася за допомогою наради вийти з надзвичайно скрутного становища. На позицію Великобританії здійснювали тиск члени Британської Співдружності, зокрема Індія, Цейлон та Пакистан, які рішуче виступали за припинення воєнних дій в Індокитаї й визнання незалежності В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі. В результаті переговорів було досягнуто угоду про скликання в Женеві такої наради за участі КНР.<br />8 травня 1954 р. делегації СРСР, США, Великобританії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південнго В'єтнаму розпочали розгляд питання про відновлення миру в Індокитаї. Проте переговори просувалися повільно через позицію очолюваного Ланьєлем французського уряду, який, на противагу французькій громадскості, виступав за продовження «брудної війни» у В'єтнамі. Після падіння 12 червня уряду Ланьєля глава нового французького уряду Мендес-Франс вирушив до Женеви з наміром покінчити з непопулярною і виснажливою війною. 20 і 21 липня 1954 р. були підпікані угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Камбоджі й заключна декларація наради. США не приєдналися до угод про пришшення воєнних дій в Індокитаї', хоча американський уряд заявив, що бере до уваги ці угоди й утримуватиметься від їх порушення.<br />Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести свої війська з країн Індокитаю, створювалася міжнародна комісія у складі представників Канади, Індії й Польщі зі спостереження й контролю за виконанням угод про припиення воєнних дій. Угоди містили положення про заборону введення в усі індокитайські країни іноземних військ і ввезення зброї й боєприпасів, створення на їхніх територіях іноземних військових баз, зафіксували відмову всіх індокитайських учасників наради від участі в будь-яких воєнних союзах. У заключній декларації учасники Женевської наради зобов'язалися поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й не допускати втручання в їхні внутрішні справи. Декларація передбачала політичне врегулювання у В'єтнамі на основі його незалежності й територіальної цілісності. Була встановлена тимчасова лінія між ДРВ і Південним В'єтнамом, яка проходила дещо південніше 17-ї паралелі.<br />Женевські 1954 р. угоди з Індокитаю стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище Демократичної Республіки В'єтнам, забезпечили незалежність народам Лаосу й Камбоджі. Проте розрядка міжнародної напруженості в Індокитаї не входила до планів правлячих кіл країн Заходу. Ще під час роботи Женевської наради американська дипломатія поспішила розпочати переговори про укладання Договору про колективну оборону в Південно-Східнії Азії і створення його учасниками військової організації CEATO. В цей союз увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія, які втягнули до його складу Таїланд, Філліпіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення женевських угод.<br />Усупереч женевським угодам США продовжували постачати в Індокитай, переважно в Південний В'єтнам, зброю і військову техніку. Згодом вони направили в Південний В'єтнам свій військовий персонал, тобто здійснили пряме втручання у внутрішню боротьбу, що там розгорнулася. З вини сайгонського режиму було зірвано виконання женевських угод у частині, що стосувалася проведення загальних вільних виборів у В'єтнамі й об'єднання країни на цій основі. Більше того, вже 26 жовтня 1955 р. Держава В'єтнам, за підтримки США, була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом. 4 березня 1956 р. сайгонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав підтримку західних учасників Женевської наради, в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу урядові Нго Дінь Зьєма. Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську територію (26 квітня 1956 p.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змішаних комісій з виконання женевських угод. Припинення французької військової присутності у В'єтнамі фактично означало надання поля діяльності Сполученим Штатам.<br />У той час, коли Сполучені Штати Америки розширювали свою присутність у Південному В'єтнамі, уряд ДРВ почав розвивати й зміцнювати відносини з різними країнами для одержання підтримки у своїй зовнішньополітичній діяльності. Крім соціалістичних країн, найтісніші відносини у ДРВ склалися з азіатськими державами. Китайське керівництво в перші роки після Женевської наради підтримувало ідею вирішення індокитайської проблеми шляхом утілення в життя женевських угод та принципів Бандунзької конференції. Проте в позиції Пекіна вже проглядалася тенденція добитися для себе у відносинах із ДРВ особливого місця. З країнами південно-східноазіатського регіону тісні економічні й культурні зв'язки в дусі Бандунга склалися в ДРВ з Бірмою та Індонезією. Особливе значення для Ханоя мав розвиток відносин з Лаосом і Камбоджею. Уряд ДРВ намагався встановити з цими країнами тісні відносини на основі традицій спільної боротьби в період воєнного опору. Однак це виявилося далеко не простою справою. Проголосивши політику нейтралітету, король Камбоджі підтримував зв'язки і з друзями, і з супротивниками ДРВ, намагаючись таким чином убезпечити Камбоджу від воєнних конфліктів. Переговори між двома країнами на тому етапі завершились укладенням торговельної угоди в листопаді 1958 р. і прибуттям у I960 р. в Ханой дипломатичного представника Камбоджі. Проте до встановлення офіційних дипломатичних відносин залишалося ще цілих сім років. Ще складнішим виявилося встановлення відносин з Лаосом, який невдовзі після підписання женевських угод потрапив у сферу впливу Вашингтона. У квітні 1955 р. було підписано в'єтнамо-лаоську угоду про врегулювання мирним шляхом прикордонних питань на основі взаємного визнання суверенітету й територіальної цілісності. До розвалу в серпні 1958 р. коаліційного уряду Лаосу в'єтнамо-лаоські переговори й офіційні зустрічі проходили в нормальній обстад овді але згодом розпочалися прикордонні інциденти. В травні 1959 р. в Лаосі вибухнула громадянська війна, яка на кілька років затримала встановлення офіційних дипломатичних зв'язків між ДРВ і Лаосом на державному рівні. Дуже важливим для ДРВ було зміцнення відносин з Індією, початок яким було покладено в жовтні 1954 р. візитом індійського прем'єр-міністра Д. Неру в Ханой. Уже тоді в Ханої працювало консульство Індійської Республіки, а в'єтнамське консульство в Делі було відкрите в 1959 р. Індія виявляла великий інтерес до проблеми визначення майбутнього країн Індокитаю. В 1955 р. пакистанський уряд визнав ДРВ, а одночасно й Південний В'єтнам як самостійну державу.<br />Що стосується Південного В'єтнаму, то зусилля ДРВ щодо нормалізації відносин із ним залишалися безплідними, а в самій Республіці В'єтнам посилювався рух опору сайгонському режимові, що проводив політику жорстокого терору проти власного народу. Проте вже на початку 60-х років стало очевидним, що, незважаючи на підтримку США, сайгонський режим не в змозі придушити боротьбу південнов'єтнамського народу, більше того, сам він опинився на межі розвалу. Повстанські сили на чолі з утвореним 20 грудня 1960 р. Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму добилися великих успіхів, вони контролювали понад третину території Республіки В'єтнам. У цих умовах правлячі кола США вдалися до розширення свого втручання у внутрішні справи В'єтнаму, перейшли до відкритої збройної інтервенції проти цієї країни.<br /> Друга індокитайська війна. Утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам<br /> З утворенням Національного фронту визволення Південного В'єтнаму розпочався новий етап боротьби південнов'єтнамського народу за свободу і незалежність, який вніс суттєві зміни в питання про об'єднання В'єтнаму. По-перше, вже не було можливості визначити конкретні строки об'єднання, тому програмні документи Національного фронту визволення Південного В'єтнаму передбачали лише поетапне вирішення питання шляхом переговорів. По-друге, для початку переговорів між Північчю й Півднем про об'єднання необхідно було, щоб Південний В'єтнам став суверенною, незалежною країною з коаліційним урядом на чолі.<br />Така перспектива суперечила задумам як сайгонського режиму, так і Вашингтона, який за всяку ціну намагався зберегти свої позиції у В'єтнамі, добитись увічнення розколу країни, перетворення Південного В'єтнаму, поряд з Південною Кореєю, у військовий плацдарм на материковій частині азіатського континенту для придушення національно-визвольного руху в усій Південно-Східній Азії. В досягненні цих цілей роль ударної сили Вашингтон відводив армії сайгонського режиму. З осені 1961 р. США розпочали швидке нарощування чисельності й бойової оснащеності американської армії в Південному В'єтнамі, створили там штаб американського командування з надання воєнної допомоги сайгонському режимові. Цьому штабові фактично підпорядковувалася сайгонська армія, що було розцінене в урядових колах ДРВ як воєнне втручання США в Південному В'єтнамі.<br />В серпні 1964 р. США здійснили збройну провокацію в територіальних водах ДРВ — Тонкінській затоці — з метою створити привід для поширення американської агресії на територію ДРВ. Група військових кораблів 7-го флоту США, вийшовши з японських портів, наблизилась до берегів ДРВ і почала обстрілювати її територію, мотивуючи свої дії умисним нападом на них торпедних катерів ДРВ. 5 серпня президент США Л. Джонсон підтвердив американську версію подій у Тонкінській затоці й віддав наказ ужити «відповідних заходів». Такими заходами стали нальоти американських літаків на територію ДРВ, що розпочалися в той самий день. 7 серпня 1964 р. американський конгрес ухвалив «тонкінську резолюцію», яка надала президентові США право необмеженого використання американських збройних сил у Південно-Східній Азії й започаткувала пряму агресію США у В'єтнамі. Таким чином, США відшукали привід для нарощування збройних сил у Південному В'єтнамі, поширення повітряної війни на територію ДРВ і Лаосу та втручання у внутрішні справи Камбоджі.<br />В 1965 р. Вашингтон розв'язав війну проти В'єтнаму, а згодом проти Лаосу й Камбоджі. Ця «локальна» війна, безпосередньою метою якої було збереження і зміцнення американських позицій у Південному В'єтнамі, стала разом з тим спробою здійснити воєнними засобами далекосяжні плани «глобальної стратегії» США. На Півдні В'єтнаму діяв півмільйонний американський експедицій¬ний корпус, оснащений найновішою бойовою технікою, Північ В'єтнаму піддавалась інтенсивним бомбардуван¬ням з повітря і моря. Розпочинаючи неоголошену війну проти ДРВ, США намагались придушити прагнення в'єтнамського народу до незалежності й об'єднання країни, змусити ДРВ відмовитись від підтримки визвольного руху<br />в Південному В'єтнамі.<br />Агресія США у В'єтнамі спричинила утворення в Південно-Східшй Азії небезпечного вогнища напруженості, що тривалий час ускладнювало всю міжнародну обстановку. Після того як СЛІА розв'язали агресивну війну проти ДРВ, національно-визвольна війна на Півдні злилась з війною в'єтнамського народу на захист батьківщини на Півночі й набрала загальнонаціонального характеру. Відбиття американського вторгнення стало першочерговим завданням для всього в'єтнамського народу. Вже на початку червня 1965 р. близько 1 млн в'єтнамців виявили добровільне бажання зі зброєю в руках боротись проти американської агресії.<br />Вживши енергійних заходів з евакуації великих промислових підприємств у сільську місцевість, уряд ДРВ забезпечив випуск основних видів продукції. Особлива увага приділялася підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва й місцевої промисловості. Був взятий курс на досягнення самозабезпеченості кожної провінції Північного В'єтнаму в задоволенні потреб оборони, виробництва, населення. Важливим фактором моральної й матеріальної підтримки ДРВ слугувала допомога СРСР. Завдяки поставкам сучасного озброєння з СРСР та інших дружніх країн відбувалося технічне переоснащення В'єтнамської народної армії. В'єтнамські війська перетворювались на сучасну армію, здатну протистояти америкадській агресії, відбивати нальоти американської авіації.<br />Внаслідок успіхів визвольних сил Південного В'єтнаму, які спирались на підтримку й допомогу Північного В'єтнаму, СРСР, інших країн та співчуття світової громадськості, збройна інтервенція США в Південному В'єтнамі зайшла на кінець 60-х років у глухий кут.<br />Успішно відбиваючи удари агресора, ДРВ і національно-визвольні сили Південного В'єтнаму вели активну дипломатичну боротьбу за припинення бомбардувань Північного В'єтнаму, виведення іноземних військ із Південного В'єтнаму, справедливе врегулювання у В'єтнамі на основі неухильної поваги законних інтересів і невід'ємних прав його народу, без будь-якого зовнішнього втручання. Малося на увазі, що питання об'єднання В'єтнаму повинне бути вирішене мирним шляхом у від¬повідності з волевиявленням населення обох його частин. Необхідно підкреслити, що в прийнятій в 1967 р. новій програмі Національного фронту визволення Південного В'єтнаму відзначалось, що до об'єднання країни Пів¬денний В'єтнам буде протягом певного часу існувати як незалежна держава. В червні 1969 р. був утворений Тимчасовий уряд Республіки Південний В'єтнам, який відіграв важливу роль в організації&quot; відсічі агресії США на Півдні країни, в мобілізації міжнародної підтримки визвольної боротьби південнов'єтнамського народу. Одним з перших (13 червня 1969 р.) цей уряд визнав СРСР.<br />Поєднання зусиль ДРВ і Республіки Південний В'єтнам на воєнному, політичному й дипломатичному фронтах відкрило шлях до переговорів з урегулювання У В'єтнамі. Ще в листопаді 1968 р. США мусили оголосити про припинення всіх воєнних дій і початок переговорів з ДРВ і Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму. Переговори були тривалими і складними.<br />З кінця березня 1972 р. національно-визвольні сили Південного В'єтнаму добилися значних перемог, які змінили стратегічну ситуацію і завдали серйозної поразки політиці «в'єтнамізації». 20 жовтня 1972 р. уряди ДРВ і СПІА досягли угоди про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода, яку обидві сторони домовились підписати 31 жовтня 1972 p., відповідала реальній обстановці в Південному В'єтнамі, гарантувала основні національні права в'єтнамського народу й право південнов'єтнамського народу на самовизначення. Проте через позицію Вашингтона мирна угода не була підписана до кінця 1972 p., а агресивна війна США у В'єтнамі набрала ще жорстокішого характеру.<br />Агресивна політика США в Індокитаї викликала енергійний протест в ООН. В січні 1973 р. 40 країн—членів ООН, що не приєдналися, виступили зі спільною заявою, в якій рішуче засуджувались безпрецедентні за інтенсивністю і варварством бомбардування В'єтнаму Сполученими Штатами, спрямовані на те, щоб залякати народ Північного В'єтнаму й нав'язати в'єтнамському народові своє рішення проблеми. Глибоке занепокоєння погіршенням ситуації у В'єтнамі висловив Генеральний секретар ООН К. Вальдхайм, який засудив бомбардування В'єтнаму й закликав припинити всі акти насильства, що можуть перешкодити успіхові переговорів.<br />У підсумку стратегія ДРВ і Республіки Південний В'єтнам у поєднанні з воєнними й політичними успіхами визвольних сил Південного В'єтнаму, перемога у відбитті американської агресії проти Північного В'єтнаму, а також широка міжнародна підтримка забезпечили умови Для укладання Угоди про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода була підписана в Парижі 27 січня 1973р. представниками ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США та сайгонського режиму.<br />Важливу роль у справі підкріплення Паризької угоди відіграла Міжнародна конференція з В'єтнаму, яка відбулася 26 лютого —2 березня 1973 р. в Парижі. В конференції брали участь представники ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції, Великобританії, КНР, Угорщини, Польщі, Канади, Індонезії та Генеральний секретар ООН. Конференція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до відома Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись поважати й беззасте¬режно виконувати їх.<br />Підписання Паризької 1973 р. угоди з В'єтнаму створювало якісно нову обстановку у В'єтнамі й означало найбільшу воєнну поразку Вашингтона за всю історію Сполучених Штатів. З підписанням Паризької угоди ДРВ отримала можливість приступити до відбудови народного господарства. Вона продовжувала курс на створення мирного, об'єднаного й демократичного В'єтнаму.<br />В період з 15 по 21 листопада 1975 р. в Хошіміні працювала Політична консультативна конференція представників Півночі й Півдня В'єтнаму з питань об'єднання країни. На ній були досягнуті домовленості про проведення в усій країні загальних виборів до Національних зборів. 2 липня перша сесія Національних зборів ухвалила рішення про об'єднання Демократичної Республіки В'єтнам і Республіки Південний В'єтнам і проголосила утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ). Створення СРВ стало видатною віхою в тривалій боротьбі в'єтнамського народу за свободу й незалежність, започаткувало якісно новий етап у його багатовіковій історії.<br /> Свою міжнародну діяльність СРВ спрямувала на забезпечення сприятливих зовнішніх умов для щонайшвидшого заліковування ран багаторічної війни, відновлення й розвитку економіки, створення передумов для гармонійного розвитку в'єтнамського суспільства. В комплексі зовнішньополітичних завдань СРВ пріоритетне місце посідали питання зміцнення й розвитку відносин з сусідніми країнами та країнами соціалістичної співдружності. Радянські позиції у В'єтнамі особливо зміцніли в середині 1978 p., коли він став членом Ради економічної взаємодопомоги. З листопада 1978 р. в Москві був підписаний радянсько-в'єтнамський Договір про дружбу та співробітництво, в межах якого сторони зобов'язалися неухильно розвивати політичні відносини й поглиблювати всесторонне співробітництво на основі взаємної поваги державного суверенітету й незалежності, рівноправності й невтручання у внутрішні справи одна одної.<br />В'єтнам здійснив у січні 1979 р. воєнну інтервенцію в Камбоджу СРСР підтримав цю акцію В'єтнаму й навіть намагався переконати Китай та країни АСЕАН, що гегемонія В'єтнаму в Індокитаї є доконаним фактом, як і військова присутність Москви в цьому регіоні. Країни АСЕАН були дуже занепокоєні зростаючою радянською військово-морською присутністю в Південно-Східній Азії, і деякі з них, зокрема Малайзія, Таїланд, Індонезія та Філліпіни, відхилили прохання Москви надати право заходу в їхні порти для ВМС СРСР. Унаслідок підтримки незаконних акцій В'єтнаму в Камбоджі Москва не тільки опинилася в надто складній ситуації в Південно-Східній Азії, а й певною мірою потрапила в міжнародну ізоляцію.<br />Відповіддю КНР на інтервенцію В'єтнаму в Камбоджі став напад Китаю на північні в'єтнамські провінції з метою «дати урок за утиски в'єтнамськими властями населення китайського походження, за дрібні й великі провокації на спільному кордоні, за претензії на китайські території, такі як острови Спратлі й Парасельські». В агресії проти В'єтнаму була задіяна 600-тисячна армія Китаю. Китайсько-в'єтнамська війна, обмежена в просторі й часі (північні провінції, 17 лютого — 3 березня), завдала економіці В'єтнаму збитків на мільярд доларів і забрала з обох сторін життя десятків тисяч солдатів та офіцерів. В'єтнамсько-китайський кордон на десятки років перетворився на небезпечне вогнище військової напруженості. Порушення кордонів повітряного простору літаками, перестрілки, у тому числі й з важкої артилерії, стали тут звичайним явищем.<br />Після нападу Китаю на В'єтнам СРСР добився найбільшого прориву в Південно-Східній Азії — права користуватися в'єтнамськими базами в Камрані й Дананзі. Проте зміцнення радянських політичних та військових позицій в Індокитаї викликало серйозне занепокоєння у Вашингтоні. У відповідь на зростання радянської присутності в Південно-Східній Азії адміністрація Р. Рейгана приступила до створення військово-морських та військово-повітряних баз у Тихому океані, що призвело до подальшого погіршення американо-радянських відносин.<br />Лаоська криза. Женевська угода 1962 р. з Лаосу та її наслідки<br />пецифіка внутрішньополітичного становища Лаосу порівняно з іншими країнами Індокитаю полягала в тому, що Лаос фактично являв собою поділену країну, але без демаркаційної лінії. Значна частина території перебувала під контролем уряду національного опору на чолі з принцем Суфанувонгом. На початку 1955 р. королівський уряд Лаосу за підтримки Вашингтона розпочав воєнні дії проти національно-патріотичних сил, котрі, у свою чергу, розгромили королівські війська. Протягом наступних 10 років Лаос не виходив зі стану політичної кризи, що періодично ускладнювалась розпа¬люванням громадянської війни. 22 жовтня 1957р. представники створеного в січні 1956 р. Патріотичного фронту Лаосу уклали у В'єнтьяні з королівським урядом угоди, які окреслили шляхи вирішення політичних проблем Лаосу. Згідно з цими угодами, Лаос мав проводити політику миру та нейтралітету, заборонялося застосовувати репресії проти учасників антифранцузької боротьби 1946—1954 pp. Передбачалося визнати за Патріотичним фронтом статус легальної партії, створити перший коаліційний уряд національної єдності за участі двох представників Фронту, внести зміни до закону про вибори, прийняти новий закон про надання населенню демократичних свобод. У нових Умовах значно посилився вплив лаоських патріотичних сил. Налякані зростанням демократичного руху, праві кола Лаосу 18 серпня 1958 р. усунули з уряду представників Патріотичного фронту й розпочали жорстокі репресії проти прихильників національно-патріотичного руху. Спинившись перед фактом зриву як женевських 1954 p., так і в'єнтьянських угод 1957 p., національно-патріотичні сили вдалися до збройної боротьби проти внутрішньої реакції та її іноземних покровителів.<br /> На шляху мирного, демократичного й нейтрального розвитку Лаосу виникли перешкоди. За підтримки Вашингтона праві сили виступили проти створеного після державного перевороту 9 серпня I960 р лідером нейтралістської партії Лаосу Суванна Фума нового уряду країни. Цей уряд зобов'язався поважати женевські і в'єнтьянські угоди, співпрацювати з Патріотичним фронтом Лаосу й повести країну шляхом миру і нейтралітету. 7 жовтня 1960 р. він установив дипломатичні відносини з СРСР, який почав надавати матеріальну допомогу, необхідну для подолання труднощів, що виникли внаслідок економічної блокади Лаосу. СРСР зорганізував «повітряний міст» Ханой—В'єнтьян (згодом — Долина Глечиків), по якому відбувалося постачання зброї Патріотичному фронтові й нейтралістам.<br />Поряд з матеріально-технічною допомогою СРСР надавав національно-патріотичному рухові й нейтралістським силам Лаосу дипломатичну підтримку, спрямовану на припинення воєнних дій і мирне вирішення лаоської проблеми. Ці завдання могла вирішити міжнародна конференція, на скликання якої праве угруповання погодилося лише тоді, коли національно-патріотичні й нейтралістські сили визволили 2/3 території Лаосу. 16 травня 1961 р. в Женеві відкрилася нарада з урегулювання лаоського питання, робота якої надовго затягнулась у зв'язку з ускладненням внутрішньополітичного становища Лаосу. Лише за місяць після створення 23 червня 1962 р. уряду національної єдності Лаосу в складі представників Патріотичного фронту, правих сил та нейтралістів учасники міжнародної наради підписали Декларацію про нейтралітет Лаосу та Протокол до неї. В цих документах були підтверджені принципи суверенітету, незалежності, єдності та територіальної цілісності Лаосу, а також принципи невтручання у його внутрішні справи. Учасники наради — Бірма (М'янма), Великобританія, ДРВ, Індія, Камбоджа, Канада, КНР, Лаос, Південний В'єтнам, СРСР, США, Таїланд та Франція — взяли на себе зобо¬в'язання сприяти мирному, демократичному розвиткові Лаосу, досягненню національної злагоди і єдності в цій країні, а також зміцненню миру та безпеки в Південно-Східній Азя.<br />Проте Лаосу не вдалося скористатися здобутками же¬невських угод і досягнути національної єдності. Розпочавши війну проти В'єтнаму, Вашингтон пішов на підрив женевських угод з Лаосу, на пряме втручання у внутрішні справи цієї країни. За його підбурювання війська правого угруповання розпочали в червні 1963 р. воєнні дії проти визволених районів, а 17 травня 1964 р. вже США приступили до бомбардування цих районів. Разом з американськими військами у воєнних діях брали участь підрозділи сайгонського режиму, а також наймані тайські військові. Заклик співголів Женевської наради 1954 р. (СРСР та Великобританії) до нормалізації становища в країні праві сили Лаосу не взяли до уваги. У свою чергу, Вашингтон відхилив пропозицію СРСР у липні 1964 р. про скликання нової наради 14 країн для врегулювання ситуації в Лаосі. Відтепер Лаос опинився міцно прив'язаним до Південного В'єтнаму в планах США з розширення війни в Індокитаї відповідно до «тонкінської резолюції».<br />За допомогою США швидко зростали збройні сили в'єнтьянського уряду, а також «спеціальні війська», що, як і попередні, утримувалися й керувалися американцями. Крім того, всупереч положенням женевських угод 1962 р. США вели на лаоській території будівництво військових баз та інших військових об'єктів. Загалом американці стали повними господарями в зоні, що контролювалась в'єнтьянським урядом. У зоні контролю національно-патріотичних сил Лаосу зростали й зміцнювались їхні збройні сили, що дістали назву Народно-визвольної армії Лаосу. Ця армія здійснила серію вдалих наступальних операцій, а на початок 1973 р. вже визволила 4/5 території Лаосу, на якій проживало близько половини населення країни. Національно-патріотичні сили вели активну політичну діяльність, висували конструктивні пропозиції з урегулювання лаоської проблеми.<br />Наслідком політичної та дипломатичної діяльності національно-патріотичних сил Лаосу стало укладення 21 лютого 1973 р. угоди з в'єнтьянським урядом про встановлення миру й досягнення національної злагоди. о єнтьянська угода передбачала припинення американських бомбардувань, а також будь-якого втручання іззовні в лаоські справи, заборону введення військового персоналу та ввезення зброї та військового спорядження до країни, розпуск військових та напіввійськових іноземних держав. Відповідно до угод мав бути створений Тимчасовий уряд національної єдності та Національна політична консультативна рада. Підписання В'єнтьянської угоди про відновлення миру й досягнення національної злагоди стало історичною перемогою лаоського народу в боротьбі за свободу, незалежність та соціальний прогрес. 14 вересня 1973 р. був підписаний Протокол до В'єнтьянської угоди, в якому вирішувалися питання створення Тимчасового уряду національної єдності, Національної політичної консультативної ради, питання нейтралізації міст В'єнтьяна та Луангпрабанга, припинення вогню та роз'єднання збройних сил сторін, організації виконання угоди та ін.<br />Специфічну рису тодішньої обстановки в Лаосі становила наявність трьох зон і трьох типів влади в країні — у визволеній зоні влада мала революційний характер, у зоні контролю в'єнтьянської адміністрації зберігалися монархічні й феодальні порядки, в нейтралізованих у лютому 1974 р. містах В'єнтьяні та Луангпрабанзі панувала коаліційна влада. Весною 1975 р. в Лаосі склалася революційна ситуація, на виникнення якої суттєво вплинула ліквідація маріонеткових режимів у Південному В'єтнамі й Камбоджі. З травня розпочався поступовий перехід влади під контроль сил визволення, який закінчився проголошенням 2 грудня 1975 р. Лаоської Народно-Демократичної Республіки (ЛНДР), створенням Верховних народних зборів та уряду республіки.<br />Перемога революційних сил у Лаосі збіглася в часі з цілковитим визволенням Південного В'єтнаму й Камбоджі від маріонеткових режимів. І цей збіг не є випадковим, оскільки народи цих трьох країн тісно пов'язані своєю багаторічною боротьбою за свободу, незалежність та соціальний прогрес. Тільки допомагаючи один одному, вони змогли добитися перемог у боротьбі проти інозем¬них поневолювачів та їхніх місцевих прислужників.<br />Зовнішньополітична діяльність лаоського уряду здійснювалася згідно з програмою, схваленою 2 грудня 1975 р. Національним конгресом народних представників. Ця програма передбачала: встановлення дипломатичних відносин та розвиток торговельних зв'язків з усіма країнами, незалежно від їхньої соціальної та ідеологічної системи, на основі мирного співіснування; активну участь у діяльності Руху неприєднання на захист незалежності й суверенітету всіх країн; участь у діяльності ООН та інших всесвітніх організацій з метою зміцнення міжнародних позицій та захисту національних інтересів Лаосу; сприяння загальній боротьбі народів за мир, справедливість та соціальний прогрес. Особлива увага в зовнішньополітичній програмі приділялася зміцненню відносин дружби, співробітництва та взаємодопомоги з В'єтнамом і Камбоджею. Вже в січні 1976 р. в Ханої був підписаний міжурядовий протокол про транзит через в'єтнамську територію різних вантажів, що направлялись у Лаос. Згодом ці країни уклали низку угод про співробітництво й надання в'єтнамської допомоги Лаосу. 18 липня 1977 р. у В'єнтьяні були підписані договір про Дружбу й співробітництво між ЛНДР і СРВ, а також угода про безоплатну допомогу та безвідсотковий в'єтнамський кредит Лаосу на 1978—1980 pp. Загалом починаючи з 1976 р. дві країни підписали багато угод про співробітництво в політичній, економічній, науковій, культурній, освітянській та інформаційній сферах. З установленням народно-демократичного ладу в Лаосі успішно розвивались його відносини з Індією, Бірмою, Малайзійською Федерацією, яка мала своє посольство у В'єнтьяні ще до проголошення ЛНДР. Починаючи з 1979 р. успішно розвивалися також економічні відносини Лаосу з Камбоджею.<br />Особливого значення набули відносини Лаосу з Таїандом, на території якого знайшли притулок залишки сил поваленого лаоського режиму. їх підтримували певні кола Таїланду, котрі намагалися не допустити нормалізації тайсько-лаоських відносин. Тільки в 1979 р. з'явилися зрушення в міждержавних тайсько-лаоських зв'язках. Цьому сприяли взаємні візити прем'єр-міністрів обох країн, які підкреслили прагнення їхніх народів зміцнювати зв'язки на основі принципів мирного співіснування і невтручання у внутрішні справи один одного, а також висловили намір перетворити річку Меконг на «кордон миру й дружби Камбоджа в боротьбі за незалежність і свободу<br /> Незалежність Камбоджі було підтверджено на Женевській нараді 1954 p., де делегація Камбоджі заявила, що основу зовнішньої політики країни становитиме політика нейтралітету. Вибір саме цього курсу зовнішньої політики й специфіка його здійснення зумовлювалися особливостями економічного й соціально-політичного розвитку країни, численними спробами тиску на її позицію Вашингтона, що розгорнув втручання у внутрішні справи країн Індокитаю, а також активізацією діяльності КНР на півострові. Створюючи юридичну базу для впливу на внутрішньо- й зовнішньополітичні справи Камбоджі, США після Бангкоцької сесії Ради СЕАТО, що відбулася 28 лютого 1955 p., проголосили протекторат СЕАТО над Камбоджею, від якого камбоджійський уряд відмовився. Проте він пішов на підписання в травні 1955 р. угоди про надання Камбоджі американської економічної та військової допомоги. В 1962 р. очолюваний принцом Нородомом Сіануком камбоджійський уряд виступив із пропозицією про визнання нейтралітету й територіальної цілісності країни та надання їй міжнародних гарантій.<br />Нейтралістська політика Камбоджі не влаштовувала правлячі кола США, які намагалися змінити зовнішньополітичну орієнтацію камбоджійського уряду шляхом грубого тиску. У відповідь на це в листопаді 1963 р. він відмовився від усіх видів американської допомоги, заборонив діяльність американських інформаційних агентств на території країни. У квітні 1964 р. Камбоджа відкликала з Вашингтона свою дипломатичну місію. Коли ж вторгнення на камбоджійську територію американо-сайгонських і тайських військових з'єднань стали регулярними, а США відмовилися брати участь у забезпеченні міжнародних гарантій нейтралітету Камбоджі, її уряд У 1965 р. оголосив про розрив дипломатичних відносин зі Сполученими Штатами.<br />Камбоджа виступала проти американської агресії у В'єтнамі, висловлювала солідарність із боротьбою націо-нально-патріотичних сил Південного В'єтнаму проти сайгонського режиму. Після розриву дипломатичних відносин зі США позначилося зближення Камбоджі з ДРВ і Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму. Проте встановлення дипломатичних відносин із ДРВ затягувалось у зв'язку з тим, що Пномпень уважав основою мирного співіснування з будь-якою країною офіційне підтвердження нею нейтралітету й територіальної цілісності Камбоджі. Маневруючи між ДРВ і сайгонським режимом, США і КНР, камбоджійське керівництво робило все можливе, щоб не дозволити США втягнути Камбоджу у воєнні дії, що набували дедалі ширшого роз¬маху в сусідніх В'єтнамі й Лаосі.<br />Вашингтон розглядав нейтральну Камбоджу як свого роду «розрив» у ланцюзі його баз на Індокитайському півострові. Ліквідувати цей розрив він намагався за допомогою уряду генерала Лон Нола, що прийшов до влади в Пномпені внаслідок державного перевороту 18 березня 1970 р. Цей уряд «санкціонував» вторгнення американо-сайгонських військ на територію Камбоджі в травні 1970 р. у відповідь на агресивні дії США й режиму Лон Нола патріотичні сили Камбоджі почали формувати збройні підрозділи для відсічі інтервентам і повалення маріонеткового режиму. Були створені Національний єдиний фронт Камбоджі на чолі з Нородомом Сіануком і Армія національного визволення, що розгорнула боротьбу за визволення країни. Під тиском світової громадськості й у зв'язку з широкими антивоєнними виступами американського народу адміністрація США змушена була ще в липні 1970 р. вивести свій 80-тисячний експедиційний корпус з Камбоджі. Проте там ще довго залишались сай-гонські війська, а американська авіація бомбардувала камбоджійську територію.<br />Наростання протестів світової громадськості проти втручання СЛІА у внутрішні справи Камбоджі й піднесення антивоєнного руху в самих США змусили американську адміністрацію припинити з 15 серпня 1973 р. бомбардування камбоджійської території. В цей же час американське військове відомство застосувало тактику посиленого переозброєння лоннолівських військ із метою примусити камбоджійців воювати проти камбоджійців. Але ця тактика не принесла Вашингтону бажаного успіху. Національно-патріотичні сили розгорнули могутній наступ проти військ лоннолівського режиму, що перебував на межі краху. 31 березня 1975 р. керівники цього режшму разом з Лон Нолом залишили Камбоджу, а 17 квітня сили національного визволення увійшли в Пномпень. Кілька днів по тому спеціальна сесія Національного конгресу патріотичних сил Камбоджі визначила першочергові завдання народно-демократичної влади, в тому числі в галузі зовнішньої політики. В підсумковому комюніке конгрес підтвердив, що Камбоджа неухильно дотримуватиметься політики незалежності, миру, нейтралітету та неприєднання.<br />Проте подальші поди в Камбоджі мали трагічні наслідки для всієї країни. До влади в Камбоджі прийшло промаоїстське угруповання Пол Пота — Ієнг Сарі, правління якого (квітень 1975 р. —січень 1979 р.) дістало назву чотирирічної «Варфоломіївської ночі». Правління полпотівців набуло нечувано жорстоких форм, дійшовши врешті-решт до геноциду щодо власного народу. В історії людства важко знайти відповідний приклад: у країні здійснювали курс на будівництво суспільства без міст, без власності, без ринків та грошей, суспільства без сім'ї.<br />Що стосується зовнішньої політики полпотівського режиму, то з перших днів приходу до влади він почав нагнітати напруженість у Південно-Східній Азії, ставши вигідною картою в експансіоністській «грі» Пекіна в ньому регіоні. Пномпень узяв курс на розрив традиційних зв'язків народів Індокитаю, курс на ворожнечу й недовіру-Вже в травні 1975 р. збройні сили полпотівської Кам¬боджі атакували в'єтнамський острів Фукуок, і з цього часу розпочалися систематичні вторгнення полпотівських військ на в'єтнамську територію на протязі всього в'єтна-мо-камбоджійського кордону завдовжки понад 1100 км. Пол Пот почав виступати з претензіями на значні території В'єтнаму, в чому діставав підтримку з боку Пекіна. В лютому 1976 р. було укладено камбоджійсько-китайську угоду про військову допомогу, в межах якої в Камбоджу стали направлятися китайські літаки, танки, важка артилерія, стрілецька зброя. Пекін публічно заявив про «цілковиту підтримку» Китаєм «справедливої боротьби камбоджійського народу». В підготовці агресивних пій проти В'єтнаму камбоджійській армії допомагали понад 20 тис. китайських військових спеціалістів, що пе¬ребували в Камбоджі в 1976—1978 pp.<br />З квітня 1977 р. в наскоках на в'єтнамську землю почали брати участь полки й дивізії збройних сил полпотівського режиму, що означало розв'язання великомасштабної прикордонної війни, яка, на думку деяких аналітиків, фактично стала першим етапом агресивної війни Китаю проти СРВ. Силами полпотівської Камбоджі Пекін сподівався здійснювати постійний тиск на СРВ, примусити в'єтнамське керівництво відмовитися від незалежного зовнішньополітичного курсу й прямувати у фарватері його політики. Зі своєї сторони, Пномпень зробив ставку на цілковиту ізоляцію країни від зов¬нішнього світу, орієнтуючись майже виключно на Пекін і відмовляючись від співробітництва з країнами Південно -Східної Азії. Таким чином, Камбоджа перетворювалася на плацдарм збройних провокацій не тільки проти В'єтнаму, а й проти інших сусідніх країн, дедалі більше ставала дестабілізуючим фактором у системі міжнародних відносин в Індокитаї та в Південно-Східній Азії.<br />У вересні 1975 р. вибухнуло перше повстання камбоджійців проти ненависного режиму. Незважаючи на звірячу розправу над повсталими, спалахували нові повстан¬ня. В результаті виникли перші визволені зони, які постійно розширювалися. На осінь 1978 р. в переважній більшості камбоджійських провінцій утворилися райони, які перебували х</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:12:46 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=23#p23 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=22#p22 <p>24. Міжнародні відносини на далекому сході з 40-80-х pp. XX ст.<br /> Японія<br />У 1936 році японці підписали Антикомінтернівський пакт з Німеччиною, а у 1940 році приєднались до країн Осі.<br />У 1937 році Японія розпочала другу японсько-китайську війну. Превентивний напад на США у 1941 році втягнув країну до другої світової війни, яка закінчилась поразкою для Японії. В серпні 1945 року американці провели атомне бомбардування міст Хіросіми і Нагасакі, а 2 вересня країна капітулювала.<br />Кінець війни ознаменувався окупацією Японії силами союзників — США та СРСР. У 1947 році, під тиском окупаційної американської влади була прийнята Конституція Японії, яка проголошувала принципи демократії, пацифізму та міжнародного співробітництва. У 1951 році уряд Японії підписав із США договір про мир та безпеку, вступивши до холодної війни на боці західних сил. </p> <p>Еволюція концептуальних основ зовнішньої політики Японії в 50—70-ті роки<br /> Вважається загальновизнаним факт, що основою яп зовнішньої політики в повоєнний період стала «доктрина Йосіда», згідно з якою Японія мала концентркватися на завданнях економічного зростання не звертаючи серьозної уваги на стретегічну боротьбу між СРСР і США. Навіть уже наприкінці 70-х років тодішний японських міністр закордоних справ заявив, що 90% усієї дипломатичної роботи ведеться навколо економічних проблем. Основною метою цієй цілеспрямованої «економічної дипломатії» Японії, на думку багатьох аналітиків, було зміцнення її економічних позицій поза національними кордонами. <br />Проте подібний підхід зовсім ігнорував реальний внесок Японії в «отримання комунізму» і ті прибутки, що вона одержала завдяки участі в цьому «стриманні». Тільки на корейській війні японські компанії «заробили» близько 13 млрд доларів, дещо меншими були їхні прибутки від війни у В'єтнамі. Таким чином, внесок Японії в боротьбу проти комунізму мав не тільки економічний, а й політичний характер, якщо взяти до уваги підтримку як стратегічного, так і локального антикомунізму. А участь у «стриманні» СРСР і КНР мала й чисто військовий компонент, оскільки це «стримання» базувалося, зокрема, на сукупному військовому потенціалі США та Японії.<br />Три важливі події початку 70-х років внесли корективи в зовнішню політику Японії. По-перше, це поразка США У В'єтнамі, по-друге, Японія поСША друге місце в кашталістичяому світі за ВНП і, по-третє, почалася розрядка в радянсько-американських відносинах. «Доктрина Йосіда» трансформувалася в класичну доктрину національних інтересів, компоненти якої в японському варіанті виглядали таким чином: загальна безпека, національна безпека, мир і стабільність у всьому світі. На початку 70-х років у японських політичних, наукових і ділових колах пролунали заклики до приведення міжнародної ваги країни у відповідність з її економічним потенціалом. Стратегічна мета цієї ідеї випливала з зовншшьополітичного компонента доктрини національних інтересів. Для Азії була сформульована додаткова концепція, яка дістала назву «доктрина Фукуда». Слід підслити, що майже всі цілі й завдання, що визначалися доктриною національних інтересів зразка 70-х років Японія виконала за винятком головного — вона так і не стала великою політичною державою.<br />• Японо-американські відносини<br />В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Радянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір дозволяв Вашингтону використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні. Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження перебування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили створення японо-американського військового союзу. За умовами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без її відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.<br />Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США. Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйозної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монополіям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.<br />На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прийшов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував японо-радянські дипломатичні відносини.<br />Посилення руху за ліквідацію американських військових баз на японській території, проти «договору безпеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому існуванню японо-американського миру й нейтралітету, створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського військового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в перегляді «договору безпеки». 4 жовтня 1958 року в Токіо розпочались переговори, уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі оборони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «становитиме загрозу миру і безпеці другої».<br />Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіційний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Ркжю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Японія зобов'язувалася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська. <br />На середину 70-х років військово-політичні вплив США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабився, про що свідчили падіння проамерикански* режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. На міжнародній арені в цілому загострювалися міжімперіалістичні суперечності в умовах енергетичної кризи, посилювалася борохьба країн, що розвиваються, за встановлення нового Міжнародного економічного порядку, розгортався націо¬нально-визвольний рух на африканському континенті. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон¬фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб¬лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз¬глядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.<br />Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 p., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. <br />Японо-радянські відносини<br />Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Противники нормалізації відносин із СРСР наголошували на територіальному питанні: Південний Сахалін та «Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії, їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».<br />Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далекому Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлення контактів з Японією. Він постійно підкреслював бажання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність припинення стану війни, встановлення нормальних дипломатичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпочались японо-радянські переговори. Радянська делегація запропонувала проект мирного Договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Враховуючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хоккайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. Під тиском японських рибо-промисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Вони завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надання допомоги людям, що потерпають у морі. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завер¬шились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація. Вона заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин, які розвивалися на основі принципів мирного співіснування.<br />Пріоритетні інтереси Японії в Південно-Східній Азії<br />Південно-Східній Азії традиційно належить одне з перших місць у сфері економічних, політичних та військово-стратегічних інтересів Японії в новітній період. Після підписання Сан-Франциського мирного договору й відновлення національного суверенітету Японії головним рушієм активізації політики Токіо в Південно-Східній Азії було не стільки прагнення до примирення з народами тепер уже незалежних країн південно-східноазіат-ського регіону, скільки намагання відновити доступ до необхідних для відбудови японської економіки нафти, олова, каучуку, бавовни та інших стратегічних матеріалів. І хоча до кінця 60-х років відносини Японії з країна ми ПСА були порівняно обмеженими як за масштабами, так і за змістом, проте Токіо не відмовлявся від планів із плином часу отримати широкий доступ до джерел сиро¬вини в цьому регіоні, домогтися тут свого економічного, а якщо вдасться, то й військово-політичного лідерства. формально ж у 60-ті роки Японія обмежила сферу своїх інтересів у ПСА суто економічними, проголосивши свій зовнішньополітичний курс вільним від ідеології.<br />В 70-ті роки підтримувані урядом японські монополії за допомогою «мирної єни» зуміли утвердитися на ринках країн ПСА, зокрема на ринках Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Вважається, що «мирний» наступ Японії виявився навіть ефективнішим за військовий, оскільки вона стала головним експортером та імпортером країн АСЕАН. В серпні 1977 року Японія висунула програми широкої економічної допомоги розвиткові країн АСЕАН, налагодження безпосередніх контактів з їхніми лідерами, відмова Японії від ролі воєнної держави (з огляду на побоювання політичних кіл країн АСЕАН, що внаслідок скорочення американської присутності в ПСА після поразки в Індокитаї Японія може спокуситися перспективою заповнити «вакуум сили») — все це мало, за задумом Токіо, створити один із найважливіших додаткових факторів реалізації планів Японії щодо регіону. </p> <p> Корея<br /> Відповідно до угод між союзниками про організацію повоєнного миру на Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Армії, на південь —американських військ.<br /> Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та створенні корейської демократичної держави.<br /> Ця домовленість стала наслідком компромісу між СРСР і США.<br /> СРСР бачив майбутнє Кореї після розгрому Японії як незалежної та неподільної держави, маючи на увазі, що на Корейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво.<br /> Сполучені Штати запропонували власний план, який передбачав установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у 20—ЗО років, після якого можна буде надати незалежність корейському народові. Реалізація цього плану привела б до створення на Корейському півострові держави — союзника США.<br /> Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську армію в північно-східному Китаї та угруповання японських військ на Корейському півострові, наприкінці серпня 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в розгромі японських військ на корейській території.</p> <p> Північна Корея</p> <p> Відразу після капітуляції Японії радянське командування розпочало формування прорадянської адміністрації в Північній Кореї. У свою чергу, американська військова адміністрація заходилася створювати на Півдні систему органів управління, зорієнтованих на США На Півдні зберігався японський колоніальний апарат. Американське військове командування на чолі з генералом А. Арнольдом вжило «обмежених політичних та військових заходів, щоб перетворити південну частину півострова на фортецю антикомунізму». І США здійснили це. Створений ними уряд очолив Лі Син Ман, який став найбільш проамериканськи спрямованим лідером на Тихому океані. Такі дії свідчили, що США свідомо здійснили розкол Корейського півострова.</p> <p> Південна</p> <p> У відповідь на дії США північнокорейські політичні організації провели в серпні 1948 р. вибори на території Півночі та Півдня до Верховних народних зборів, а у вересні 1948 р. проголосили створення КНДР. Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що він єдиний є законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948 р. на Корейському півострові фактично виникло дві держави — КНДР, зорієнтована на СРСР, і Республіка Корея, зорієнтована на США.<br /> Розкол півострова на Південь та Північ призвів до гострої військово- політичної конфронтації, що переросла в 1950 р. в громадянську війну. КНДР неодноразово пропонувала Сеулові провести переговори, однак щоразу натрапляла на відмову. Втім, на той час пропозиції КНДР були малореалістичними та не відповідали вимогам політичної ситуації. Гостра конфронтація подекуди переходила у воєнні сутички, що точилися на 38-й паралелі. 25 червня тут відбулися великі бої, в ході яких північно- корейські війська розгромили армію Південної Кореї, розгорнули наступ на Сеул, який здобули за три дні.<br /> Після здобуття Сеула північнокорейські війська продовжили наступ у південному напрямку та 2 липня вийшли на рубіж річки Нактонган, але були зупинені спільними діями південнокорейських частин та контингенту американських військ, які ще залишалися на півострові. Участь Сполучених Штатів призвела до інтернаціоналізації конфлікту. Як писав у своїх мемуарах колишній президент США Дуайт Ейзенхауер, США втрутилися в конфлікт задля «здійснення поліцейської акції», але на практиці це була справжня інтервенція з метою розгрому північнокорейської армії та ліквідації КНДР.<br />По-перше, Сталін вважав, що США не підуть на участь у корейській війні через проблеми з підтримкою Чан Кайші в китайській революції<br />По-друге, в 1949 р Радянський Союз оголосив про створення власної ядерної зброї, що позбавило американців ядерної монополії<br /> Перебільшення радянським керівництвом ролі цих двох факторів становило суттєвий зовнішньополітичний прорахунок, що призвів до затягування війни. Завдяки величезному впливові на нещодавно створену Організацію Об'єднаних Націй, а особливо на Раду Безпеки 00Н, США отримали мандат 00Н на здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті До бойових дій було залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою 00Н<br /> Щодо планів США відносно застосування ядерної зброї проти КНДР та Китаю, то, як свідчать документи, у Пентагоні серйозно замислювалися над можливістю застосування ядерної зброї з метою досягти переможного закінчення війни та одночасно випробувати її руйнівну силу під час бойових дій Але, незважаючи на настійливі пропозиції військових, ні Д. Ейзенхауер, ні Г. Трумен не дали своєї згоди, і ядерну зброю не було застосовано<br /> Наміри Сполучених Штатів застосувати ядерну зброю в корейській війні викликали рішучу протидію громадськості, в тому числі в самих США. Загроза виникнення ядерної війни спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо припинення воєнних дій. Переговори завершилися підписанням у 1953р. перемир'я між командуванням військ 00Н, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців — з другої Глава південноко-рейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати документ, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця». В листі до президента США 9 лютого 1953 р. він настійно радив йому не припиняти бойові дії, не укладати перемир'я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в Кореї» Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни.<br /> Звертаючись до корейської війни, неможливо не зупинитися на ролі Китаю і СРСР у цьому конфлікті Участь китайських добровольців та радянських льотчиків, а також велика матеріально-технічна допомога СРСР відіграли вирішальну роль у відстоюванні самого існування КНДР. Після висадки американського морського десанту в Упгхоні армія КНДР була фактично розгромлена, і в жовтні 1950 р американо-корейські війська підійшли до кордонів Китаю 25 жовтня 1950 р китайські добровольчі підрозділи вступили в бойові дії, а до кінця грудня вся Північна Корея була фактично визволена 3 цього часу й до підписання перемир'я фронт у цілому стабілізувався вздовж 38-ї паралелі. Треба визнати, що основний тягар війни винесли на своїх плечах китайські добровольці<br /> За три роки війни Півдню та Півночі Корейського півострова було заподіяно велику матеріальну шкоду. Втрати тільки корейських сторін становили понад 4 млн. убитих, поранених та зниклих безвісти. Кривава трирічна війна в Кореї продемонструвала неможливість вирішення корейської чи будь-якої іншої міжнародної проблеми шляхом застосування військової сили. Війна також показала: за сучасних умов будь-який воєнний конфлікт може перерости в ядерний, що загрожує катастрофічними наслідками для усього людства.</p> <p>Одним з головних питань МВ стала корейська проблема після ІІ св. війни. У зв’язку з розгромом Японії колоніальний гніт її було скасовано в цьому регіоні. 1945 – радянські війська звільнюють Корею від японських окупантів. В грудні 1945 – держсекретар США на Московській нараді МЗС, запропонував встановити над Кореєю опіку. Причому американський проект передбачав таку форму керування Кореєю, яка б відстороняла самих корейців від самостійного керування державою. В зв’язку з цим, Корея була поділена на 2 частини: Південна (американські війська), північна (радянські війська).<br /> Відповідно, адміністрації СРСР та США надавали допомогу місцевим адміністраціям. Радянська окупаційна адміністрація ліквідувала представників японської адміністрації. Те ж саме було зроблено і на півдні Кореї. Оголосили незаконність народних комітетів, встановили японську адміністрацію.<br /> В Південній Кореї з США повернувся корейський діяч Лі-Син-Ма. За пропозицією радянської сторони було вирішено створити спільну комісію з представників обох командувань – Спільна комісія по Кореї. <br /> СРСР пропонував створити в Кореї єдиний національний уряд на демократичних засадах. З 20 березня 1946 р. почала працювати Спільна комісія. Були названі політичні сили, які повинні були приймати участь у спільних виборах. США включили в цей список лише проамериканські політичні сили. З весни 1946 р. американська сторона почала саботувати роботу цієї комісії.<br /> У вересні 1947 р. радянська делегація винесла пропозицію вивести окупаційні війська з Кореї (і війська США і СРСР) і хай корейці самі вирішують на яких засадах їм далі жити але США виступили проти цього.<br /> В жовтні 1947 р. США виносять корейське питання на другу сесію Генеральної асамблеї ООН. Запропонували припинити діяльність спільної комісії. СРСР виніс пропозицію у відповідь на хід США – вивести взагалі війська з обох Корей. Більшістю голосів 14 листопада 19947 р. Генеральна асамблея ООН ухвалила американський проект без радянського додатку.<br /> Створена тимчасова комісія ООН по Кореї. Практично це означало, що ГА ООН під тиском США фактично розкололо Корею на дві частини. СРСР відмовився визнати необхідність діяльності такої комісії.<br /> Травень 1948 р. в Південній Кореї було проведено сепаратні вибори. Переміг представник США, громадянин США Лі-Син-Ма.<br /> Серпень 1948 р. – Південна Корея підписала угоду з США про продовження перебування американських військ на цій території. Згідно з рішенням ООН цей уряд почав вважатися єдиним урядом в Кореї.<br /> В вересні 1948 р. на півночі за допомогою СРСР створено КНДР. Фактично узаконюється розділ Кореї на дві держави. Лідер КНДР – громадянин СРСР Кім-Ір-Сен.<br /> 1948 – 1949 р. виникає регіональний корейський конфлікт. 1950 р. – війна.<br /> Грудень 1948 р. радянські війська залишають Північну Корею, американські війська продовжують там знаходитись.<br /> 25 червня 1950 р. – південно корейська армія починає провокації проти КНДР.<br /> 27 червня 1950 р. – президент Трумен заявив, що американським ВПС і ВМС надано наказ надавати підтримку Південній Кореї, наказано окупувати о. Тайвань. На думку США війна в Кореї повинна була ліквідувати КНДР і створити плацдарм для нападу на комуністичний Китай.<br /> Межею розподілу Кореї на Південну і Північну стала 38 паралель. США прикривались флагом ООН (резолюцією 1947 р.). Разом з США участь у війні приймали 14 їх держав сателітів.<br /> Червень 1951 р. – СРСР виступив з пропозицією, щоб воюючі сторони почали переговори про перемир'я. Переговори почалися в липні 1951 р. і тривали 2 роки, до липня 1953 р., поки США його не підписали. Лінія розмежування по 38 паралелі.<br /> Встановлена демаркаційна лінія та дві демілітаризовані зони. Обмін військово полоненими. Прийнято рішення скликання політичної міжнародної конференції для врегулювання цієї проблеми.<br /> Серпень 1953 р. – СРСР вносить цю пропозицію на розгляд ГА ООН. СРСР запропонували залучити до цієї конференції нейтральні країни, які входили до ООН. США відмовилось. Практично все було провалено.<br /> Південна Корея в жовтні 1953 р. підписує договір з США про взаємну оборону за яким, США отримали право на необмежений строк утримання військ на її території.<br /> В 1945 р. Китай звільнився від Японської окупації. Відбувається розмежування політичних сил. Партія Гоміндан бере орієнтацію на США (Чан-Кай-Ші), компартія Китаю (Мао-Дзе-Дун) орієнтована на СРСР. Вони отримують допомогу від цих країн.<br /> Намагаючись врятувати режим Чан-Кай-Ші, американці починають поставляти зброю в Китай.<br /> Червень 1946 р. уряд США прийняв рішення відправити у Китай літаки для 8 повітряно – військових з'єднань.<br /> СРСР надає допомогу народній армії Китаю: зброєю Японської армії та армії Манчжоу-Го; радянські командири.<br /> Американці навчили 57 сухопутних дивізій і озброїли їх.<br /> Листопад 1946 р. – підписано американо – китайський договір про дружбу, торгівлю, навігацію, згідно з яким американці отримали право безконтрольно займатися в Китаї торгівлею, фінансовою діяльністю, релігійними справами, промисловим виробництвом, освітою, їм було надано національний режим (іноземні громадяни мають ті самі права як і громадяни цієї країни).<br /> В 1947 р. Чан-Кай-Ші підписує ще один договір з США, передає під їх контроль важливі сировинні джерела Китаю, в тому числі стратегічні. В 1947 р. на долю США приходилась половина китайського імпорту.<br /> Військові дії продовжувалися до кінця 1948 р. З другої половини 1947 р. почала перемагати національна визвольна армія Китаю. Чан-Кай-Ші звертається до урядів США та СРСР виступити посередником у переговорах. СРСР відмовився, заявив, що дотримується принципу&#160; невтручання у внутрішні справи інших держав.<br /> 1949 р. перемога прокомуністичних сил в Китаю.<br /> 1 жовтня 1949 р. – день незалежності КНР. СРСР надавав допомогу, перший визнав КНР.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:11:50 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=22#p22 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=21#p21 <p>23. Міжнародні відносини на близькому та середньому сході в 40-80-х pp. XX ст.<br /> Після другої світової війни завершився крах мандатної системи на Близькому Сході. До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії. В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до щгь у відповідності з угодою «Сайкс—Піко» (1916) Великобританія і Франція підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван ввійшли до сфери впливу Франції.<br /> У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про передання Франції мандата на Сирію і Ліван.<br />Формально Сирія і Ліван отримали незалежність у роки другої світової війни від керівництва «Вільної Франції», відповідно 27 вересня і 26 листопада 1941 р. Сирія і Ліван у лютому 1945 р. оголосили війну Німеччині і Японії, ввійшли до складу Об'єднаних Націй. У березні 1945 р. Сирія і Ліван взяли участь у створенні Ліги арабських держав (ЛАД).<br />Однак, незважаючи на проголошення державного суверенітету, присутність французьких військ на території Сирії й Лівану тривала, що ставило обидві країни в пряму політичну залежність.<br />На початку 1945 р. уряди Сирії й Лівану виступили з вимогою про виведення з їхніх територій іноземних військ. У відповідь уряд Франції заявив, що зробить не лише після того, як у Сирії й Лівані будуть забезпечені «особливі привілеї» Франції. Сирія і лЬан відмовилися прийняти ці умови. 6 травня 1945 р. в Бейруті висадився новий контингент французьких військ, спалахнули заворушення, відбулися збройні сутички. Фактично фРаН^ розв'язала в Лівані колоніальну війну.&#160; Під привода «припинення подальшого&#160; кровопролиття»&#160; Великоор танія ввела свої війська в Сирію і Ліван. <br />«Посередництво» Лондона&#160; насправді&#160; призвело до cтановлення в Сирії і Лівані англо-французького кондомініуму. В грудні 1945 р. Великобританія і Франція дали угоду про подальшу спільну окупацію Сирії й Лівану. Терміни евакуації англо-французьких військ не були визначені.<br />В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію англо-французьких військ на обговорення Ради Безпеки ООН. Цю вимогу активно підтримали Радянський Союз, Польща, Єгипет та Мексика. Але запропонована США резолюція фактично заблокувала розв'язання проблеми. Саме тоді СРСР уперше в історії ООН використав право вето.<br />Незважаючи на те, що Рада Безпеки так і не змогла ухвалити якогось конкретного рішення, сам факт порушення й обговорення питання про виведення іноземних військ із території незалежних держав змусив Великобританію і Францію розпочати евакуацію своїх військових контингентів із Сирії й Лівану.<br />17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії, а 31 грудня 1946 р. були виведені з Лівану.<br />Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність в Іраку і Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.<br />Створення Ліги арабських держав<br /> Восени 1944р. на установчій конференції арабських країн було підписано так званий Александрійський протокол, що передбачав створення Ліги арабських держав. Статут Ліги підписали в Каїрі 22 березня 1945 р. Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак та Ліван (Ємен підписав Статут у травні). Статут зафіксував цілі й завдання організації: розвиток відносин між арабськими країнами на основі поваги до незалежності й суверенітету, співпраця в галузі економіки, соціальній та культурній сферах. Передбачалася також координація зовнішньополітичних курсів арабських країн.<br />Принципами діяльності ЛАД проголошувалися: добровільність відносин між державами, взаємна повага до суверенітету й незалежності, суверенна рівність держав, заборона використання сили для розв'язання суперечок.<br />З самого початку існування ЛАД центральною проблемою в її діяльності стала палестинська проблема.<br />Утворення Держави Ізраїль. Арабо-ізраїльська війна 1948—1949 pp.<br />Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з палестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.<br />З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проблема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки ООН. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської держави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Однак ця пропозиція була відхилена як арабськими, так і єврейськими представниками. Згодом Радянський Союз висловився за створення на території Палестини двох незалежних держав.<br />У квітні 1947 р. ГА ООН ухвалила рішення створити спеціальний комітет ООН у справах Палестини, до складу якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гватемали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехословачини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів підписали звіт, що рекомендував утворити на території Палестини дві держави — арабську і єврейську та надати міжнародний статус Єрусалиму.<br />Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив план її поділу більшістю голосів 29 листопада 1947р. прийнято резолюцію, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти — арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія Куба та Греція, 10 утрималися, включаючи Великобританію.<br />У відповідності з резолюцією 181/П на колишній підмандатній території Палестини мали утворитися дві держави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км — 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км —43 % території Палестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % території Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведенню англійських військ — до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовтня 1948 р.<br />Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкритого протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них додались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зовнішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення. Все це в сукупності й породило близькосхідний конфлікт, який триває вже 50 років.<br />Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задовольняла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Москва намагалася повернути всі економічні привілеї, якими користувалася на Близькому Сході царська Росія (адже цей регіон є одним з найширших ринків збуту зброї). Приблизно таку ж мету ставили собі США. Основною перешкодою для реалізації радянської й американської близькосхідної політики було домінування в цьому регіоні Великобританії, що й зумовило збіг позицій США й СРСР. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішні устроєм. Проаналізувавши загальносвітову кон'юнктуру, Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу ГРСР на Близькому Сході може мати вкрай небажані для неї наслідки, про що яскраво свідчила ситуація в Східній Європі. Крім того, США сподівалися на певні поступки з боку Великобританії. Тож у Вашингтоні визнали за необхідне взяти курс на політичний та ійськово-стратегічний союз із арабським світом, а не державою євреїв у Палестині, яка ще не існувала.<br />Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА ООН про створення двох незалежних держав на території Палестини.<br />Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх делегацій. Це означало, що ідею створення в Палестині незалежної єврейської держави поховано.<br /> Проте 14 травня 1947 року в Тель-Авіві було проголошено конституювання незалежної Держави Ізраїль та створено його тимчасового уряду на чолі з Бен-Гуріоном.<br />Великобританія вирішила не перешкоджати розв'язувань арабо-єврейського конфлікту і заявила, що з 15 травня 1948 р. (з дня проголошення Держави Ізраїль) вона пр пиняє чинність свого мандата на Палестину.<br />В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїлська (палестинська) війна.<br />Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перервами, пов'язаними з посередницькими зусиллями.<br />Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася Єрусалиму. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію — Арабський легіон, яким командував англієць генерал Глабб.<br />Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення арабської палестинської держави, частину Єрусалима. Сектор Газа відійшов під контроль Єгипту. Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йорданією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимчасовий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання.<br />Отже головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулювання – однієї з ключових проблем післявоєнних міжнародних відносин.<br />Палестинська проблема дедалі загострювалася. Рішення про створення палестинської держави не було виконано внаслідок ряду причин, а саме:<br />&#61630; окупації Ізраїлем значної частини території палестинської держави;<br />&#61630; роз'єднаності арабських країн, поділу між Єгиптом і Йорданією частини території палестинської держави;<br />&#61630; втручання наддержав, які змагалися за втягнення цього регіону у свої сфери впливу.<br />Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948—1949 pp. понад 900 тис. палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії ООН добитися хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням ГА ООН, не мали успіху. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала свої повноваження. Згідно з рішенням ООН було створено спеціальне Агентство Об'єднаних Націй з надання допомоги біженцям та їхнього працевлаштування (ЮНРВА).<br />Троїста агресія проти Єгипту та її міжнародні й регіональні наслідки<br /> Головний зміст політичного життя єгипетського народу в повоєнний період становила боротьба за відміну нерівноправного англо-єгипетського договору 1936 р. В липні 1952 р. патріотично налаштовані єгипетські офіцери повалили режим короля Фарука і проголосилистворення республіки. В 1954 р. була підписана англо-єгипетська угода про виведення англійських військ і ліквідації англійської військової бази на території Єгипту, Угода поклала край 74-річній окупації країни.<br />В галузі зовнішньої політики нове керівництво взяло курс на нейтралітет і неучасть у військових блоках. Воно намагалося балансувати між двома наддержавами, запобігаючи зміцненню в Єгипті позицій США або СРСР. Каїр убачав у нерозв'язаності проблеми близькосхідного врегулювання можливий чинник підвищення своєї ролі в арабському світі, тому велику увагу став приділяти зміц¬ненню єгипетського військового потенціалу. У вересні 1955 р. були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини й Польщі. Це викликало нега тивну реакцію з боку США і Великобританії.<br />Захід не влаштовувало й негативне ставлення Єгипту до Багдадського пакту. Утворення пакту було започатковано підписанням у Багдаді 24 лютого 1955 р. договору про спільну безпеку та оборону між Іраком та Туреччиною. Того ж року до Багдадського пакту приєдналися Великобританія (5 квітня), Пакистан (23 вересня), Іран (З листопада).<br />Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення засушних земель і спорудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть надані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.<br />Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 % судноплавства каналом. США виступили як співавтор проекту врегулювання суецького питання, що передбачав створення «міжнародного органу» з управління Суецьким каналом. За цей проект висловилася більшість, проти — СРСР, Індія, Індонезія та Цейлон. Єгипетський уряд відкинув саму ідею інтернаціоналізації каналу. Тоді було запропоноване тимчасове рішення — створити «асоціацію користувачів каналу» для управління ним. 15 вересня Г. А. Насер відхилив і цей проект. Ухвалена Радою Безпеки ООН 12 вересня 1956 р. резолюція містила шість принципів мирного врегулювання конфлікту, що передбачали визнання суверенітету Єгипту над каналом, свободу транзитного судноплавства, визначення прав на транзитне мито, порядок арбітражу. Визнанню принципу управління каналом «асоціацією користувачів» перешкодило радянське вето.<br />Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великобританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали секретні переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.<br />В ніч на ЗО жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами завдали раптового удару по Єгипту. 30 жовтня Великобританія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького каналу- Ьгипет відхилив ультиматум.<br />Уряд США розцінив цю агресію проти Єгипту як підрив атлантичного фронту. Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії. Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александрії та міст у зоні каналу<br />5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу. В той же день радянський уряд звернувся до Англії Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки, до яких може призвести продовження інтервенції.<br />6 листопада президент&#160; США Д.&#160; Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій. 7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН 64 голосами (12 представників утрималися) проголосувала за сформування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипетської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН.&#160; 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.<br />В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією. Провал троїстої агресії мав велике міжнародне значення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс авго-„TV.T Єгипту та його президента Г. А. Насера, що став Р наним лідером арабського світу. Ослабли позиції Ве-Вшсобританії Й франції на Близькому Сході. Віднині цей регіон став ареною суперництва двох наддержав — США і радянського Союзу.<br />5 січня 1957р. У щорічному посланні до конгресу США президент запропонував конгресові ухвалити резолюцію, відому як «доктрина Ейзенхауера». Вона передбачала право президента використати силу на Близькому Сході в разі «прямого» комуністичного нападу або агресії з боку «країни, що контролюється міжнародним комунізмом». Президент мав отримати повноваження надати арабським країнам, що приймуть «доктрину Ейзенхауера», допомогу в розмірі 200 млн доларів. Але більшість арабських країн відмовилася прийняти «доктрину Ейзенхауера».<br />СРСР зміцнив свої позиції в регіоні. Він забезпечував фінансову підтримку будівництву Асуанської греблі. 26 січня Єгипет і СРСР підписали угоду про економічне й технічне співробітництво.<br />Війна стимулювала доцентрові тенденції в арабському світі. 1 лютого 1958р. була підписана угода про об'єднання Єгипту й Сирії в унітарну державу — Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Створення ОАР розглядалося як перший крок на шляху до загальної арабської єдності. Після утворення ОАР до неї приєднався Ємен на правах федерації.<br />Великобританія виявила активність у створенні об'єднання монархічних режимів, де при владі перебували представники династії Хашимітів. 14 лютого 1958 р. було проголошено створення хашимітської Арабської Федерації у складі Іраку і Йорданії.<br />&#160; &#160; Посилювався революційний рух у Лівані. Під цас війни 1956 р. уряд Лівану відмовився розірвати дипломатичні відносини з Францією. Ліван визнав «доктрину Ейзенхауера». Курс уряду викликав широкий рух протесту, до якого були втягнуті широкі верстви населення, в травні 1958 р. в країні вибухнула гостра політична криза загальний страйк переріс у повстання.<br />Режим президента К. Шамуна звернувся по допомогу до США. Вашингтон направив до берегів Лівану кораблі 6-го американського флоту. Водночас було вирішено використати механізм Багдадського пакту. Нарада військової комісії Багдадського пакту ухвалила рішення про надання допомоги урядові Лівану. Іракський уряд почав вербувати «добровольців» для вирядження в Ліван.<br />Це прискорило революційний вибух у самому Іраку. Військові частини, що готувалися для відправлення в Ліван, повернули зброю проти монархічного режиму. 14 липня 1958р. штурмом був здобутий королівський палац, король Фейсал та всі члени королівської сім'ї загинули. Згодом така ж доля спіткала й колишнього прем'єр-міністра Нурі СаІда.<br />Ірак було проголошено незалежною республікою. Республіканська влада заявила про вихід з Хашимітської федерації й Багдадського пакту.<br />Президент Лівану й король Йорданії звернулися до США і Великобританії з проханням про допомогу.<br />15 липня 1958р. США почали висадку свого 20-тисячно-го контингенту в Лівані.<br />17 липня 1958 р. Великобританія направила війська в Йорданію.<br />В жовтні 1958 р. США вивели свої війська з Лівану. Новим президентом країни став Ф. Шихаб. Уряд очолив Р. Караме.<br />В листопаді 1958 р. завершилася евакуація англійських військ з Йорданії.<br />«Шестиденна війна» 1967 p.: чинники, цілі, хід, результати<br /> Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР поси¬лював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. США зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.<br />Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.<br />Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював власну військову промисловість.<br />Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».<br />Невирішеною залишалася палестинська проблема, тривав процес формування палестинського руху опору<br />У лютому 1966 р. до влади в Сирії прийшла Партія арабського соціалістичного відродження (ПАСВ). Вона проголосила курс на будівництво соціалізму і всебічний розвиток відносин з СРСР. Сирія, як і Єгипет, активно використовувала палестинський фактор для зміцнення фінансових позицій в арабському світі, надавала військову підтримку створеній 1964 р. Організації визволення Палестини (ОВП). Ця організація розпочала проводити операції проти Ізраїлю з території Сирії. 16 квітня літаки порушили повітряний простір Єгипту.<br />СРСР закликав арабські країни створити елільнм фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.<br />У травні 1967 р. в Москві перебувала єгипетська делегація на чолі з головою парламенту А. Садатом. Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Подгорный передав йому інформацію радянської розвідки про те, що Ізраїль сконцентрував свої війська на кордоні з Сирією і має намір завдати удару по цій країні в період між 18 і 28 травня. (Як з'ясувалося згодом, ця інформація була помилковою.)<br />Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 p., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.<br />В травні 1967 р. Єгипет прийняв рішення про підсилення сінайського угруповання військ і призов резервістів. Але у випадку загострення обстановки єгипетські війська не могли ввійти в зіткнення з супротивником, бо в прикордонній смузі згідно з угодою про припинення вогню з 1956 р. дислокувалися Надзвичайні сили ООН (З 400 солдатів — норвежців, шведів, югославів, індійців, бразильців та канадців). Єгипетське командування звер¬нулося до Генерального секретаря ООН У Тана з вимогою відведення цих військ від кордону. Але він дав наказ зовсім їх вивести.<br />Протягом п'яти днів війська ООН покинули Єгипет, а їхні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня^ президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.<br />Виведення з Сінаю військ ООН і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.<br />5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була короткою й дістала назву «шестиденна війна». Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки ООН 6, 7 і 9 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізраїльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припинити воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я. 10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних заходів для припинення агресії.<br />10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту.<br />Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.<br />На засіданнях Ради Безпеки ООН у жовтні 1967 р. Радянський Союз наполягав на негайному виведенні ізраїльських військ з окупованих територій без укладання миру з Ізраїлем. США, Канада та ряд інших країн дотримувалися думки, що укладення миру має бути попередньою умовою виведення ізраїльських військ. Дискусія зайшла в глухий кут, і її було відкладено. В листопаді 1967 р. дискусія відновилася, але Радянський Союз залишався на попередніх позиціях. Тоді Великобританія запропонувала компромісний проект резолюції, який і було прийнято. 22 листопада 1967 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 242, що визначила принципи політичного врегулювання близькосхідного конфлікту. В преамбулі резолюції вказувалося на «неприпустимість набуття території шляхом війни». <br />Червнева війна 1967 р. завершилася серйозною воєнною поразкою арабських країн. Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан, сектор Газа, а також Сінайський півострів (Єгипет) та Голанські висоти (Сирія).&#160; Внаслідок ЦІЄЇ війни кількість палестинських біженців зросла ще на 400 тис. чоловік (до початку війни 1967 р. — 1 344 тис).<br />Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів, викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.<br />Тпетій міжнародний аспект—полягає в тому, що у звязку зі значенням даного регіону в системі міжнародниx відносин у близькосхідний конфлікт із самого початку були втягнуті й позарегіональні країни, насамперед наддержави. Це справляло негативний, певною мірою каталізуючий вплив на його розвиток.<br />Маючи на меті відновити свій авторитет в арабському світі Радянський Союз розпочав масовані поставки озброєнь у цей регіон. Протягом двох років єгипетська армія була відновлена. У квітні 1969 р. Єгипет розпочав обстріл ізраїльських військ на Сінаї. Але Ізраїль знищив артилерію Єгипту й установив контроль над його повітряним простором. На прохання Г. А. Насера для захисту повітряного простору Єгипту туди було направлено близько 15 тис. радянських військовослужбовців.<br />Зміцнювалися радянські контакти з Організацією визволення Палестини.<br />Боротьба палестинського народу має тривалу історію. Можна виділити кілька етапів розвитку палестинського руху опору.<br />1-й етап (40-ві—50-ті роки) — зародження ПРО, поява перших палестинських організацій, формування перших груп партизанів (федаїнів).<br />2-й етап (60-ті роки) — створення і становлення ОВП. Згідно з Палестинською національною хартією, прийнятою в 1964 p., ця організація об'єднує всіх палестинців. У Цьому документі була сформульована кінцева мета боротьби — створення держави на всій території Палестини. Створення ОВП стало наслідком розвитку двох різних тенденцій. З одного боку — відродження у формі палестинського національно-визвольного руху. З іншо - прагнення деяких арабських країн використати палестинський рух опору для зміцнення власних позицій в арабському світі.<br />3-й етап (70-ті роки) — формування більш реалістичної ограми. В 1974 р. ОВП поставила проміжне завдання — створити палестинську державу на тій Палестині, яку буде визволено.<br />Відбулися зміни і в політиці Єгипту щодо близько¬східного врегулювання.<br />Після смерті Г. А Насера у вересні 1970 р. президен¬том Єгипту став А. Садат. Спершу він продовжив полі¬тику співробітництва з СРСР. 27 травня 1971 р. в Каїрі був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Єгиптом і СРСР.<br />Водночас вживалися заходи, спрямовані на зближення зі США. Єгипетсько-американські контакти здійсню¬валися по двох каналах: офіційно — між відомстиш закордонних справ і неофіційно — між розвідками двох країн.<br />У червні 1972 р. Єгипет відмовився від послуг радянсь¬ких військових фахівців, але продовжував отримувати радянську військову допомогу.<br />Готуючись до нової війни на Близькому Сході, А. Садат прагнув зробити її обмеженою. Про це не була поінформована Сирія, незважаючи на створення об'єдна¬ного військового командування.<br />6 жовтня 1973 p., в день єврейського свята Йом Кіпур (Судний день), збройні сили Єгипту й Сирії атакували позиції Ізраїлю. Разом з Єгиптом і Сирією у воєнних діях брали участь військові частини й підрозділи Іраку, Марок¬ко, Саудівської Аравії, Алжиру, Кувейту, Тунісу, Судану та Йорданії.<br />В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на східний берег Суецького каналу й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жов¬тня єгипетські війська здобули Сіпай. Сирійська армія просунулася на Голанських висотах, визволила місто Ку-нейтру.<br />В ході «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним сяла&gt; Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.<br />Ефективно використовувалася арабськими країн»01 «нафтова зброя». 17 жовтня 1973 р. на зустрічі країн-^ членів ОПЕК у Кувейті було прийняте рішення про ско-<br />видобутку нафти й ембарго на її no-країни, що не справляють тиск на Ізраїль у х визволення окупованих територій (США, Ні-планди, Португалія, Південно-Африканська Республіка). 12 жовтня прем'єр-міністр Ізраїлю Г. Меїр звернулася по США з проханням про негайні поставки зброї й спо¬рядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-Авіву військову допомогу по повітряному «мосту».<br />8 жовтня 1973 р. представник США в ООН вніс про¬позицію про припинення вогню з відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.<br />20—21 жовтня в Москві перебував державний секретар США Г. Кіссінджер. Сторони досягай домовленості про внесення на розгляд Ради Безпеки ООН спільної резо¬люції й про скликання конференції з питань близькосхід¬ного врегулювання з участю США й СРСР. дь „ жовтня Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію &#9632;№ 338, що передбачала припинення воєнних дій і вико¬нання резолюції Ради Безпеки № 242.<br />11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про при¬пинення вогню.<br />21 грудня 1973 р. в Женеві згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 338 почала роботу мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Сирія, спочатку погодившись на проведення конференції, не направила в Женеву своїх представників, але зберегла за собою право участі.<br />В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар ООН повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.<br />31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка пе¬редбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 p., і з частини територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів ООН у зоні роз'єднання військ.<br />Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально не приймалося.<br />До припинення роботи конференції спричинилися як непримиренні суперечності між Ізраїлем і арабськими країнами, так і втручання великих держав та їхня кон¬фронтація на Близькому Сході, що ускладнювала процес близькосхідного врегулювання.<br />Після «жовтневої війни» почалося поступове зближен¬ня Єгипту зі США й одночасне погіршення єгипетсько-радянських відносин.<br />У результаті «човникової дипломатії» державного сек¬ретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.<br />R березні 1976 р. Єгипет денонсував договір з СРСР. Отже в другій половині 70-х років склалися передумови сепаратного розв'язання Єгиптом проблеми близькосхід¬ного врегулювання.<br />Кемп-девідський процес та його наслідки<br /> Президент Єгипту А. Садат 9 листопада 1977р. зробив заяву, що він готовий зустрітися з ізраїльськими керівниками для досягнення миру на Близькому Сході.<br />19—21 листопада відбувся візит А. Садата в Єрусалим, у грудні 1977 р. — серія зустрічей представників Єгипту, Ізраїлю і США.<br />2—4 грудня 1977 р. відбулася нарада керівників Алжиру, Лівії, НДРЄ, Сирії та ОВП, яка осудила ініціативу А. Садата й ухвалила рішення про невизнання результатів переговорів і розірвання відносин з Єгиптом. Був створений Фронт стійкості й протидії. 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч Президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата та прем’єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна. 17вересня сторони підписали два документи — «Рамки миру на Близькому Сходi»&#160; і&#160; «Рамки&#160; для укладення мирного&#160; договору між з Ізраїлем». <br />Д. Картер назвав цей мир «справедливим», М. Бегін охарактеризував підписання кемп-девідських угод як най¬важливішу подію після Віденського конгресу 1815 р.; А. Садат — як велику перемогу Єгипту, Ізраїлю й усього людства. Ці три політичні діячі стали лауреатами Но¬белівської премії миру.<br />У вересні 1978 р. арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього економічних санкцій.<br />У листопаді 1978 р. відбулася нарада глав держав і урядів арабських країн у Багдаді. Вона засвідчила розмежування сил в арабському світі у зв'язку з кемп-девідськими угодами.<br />26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок». Договір складався з преамбули, дев'яти статей і додатків. Договір передбачав встановлення нормальних дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем-<br />До договору додавалися роз'яснення про його пріоритетний характер порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту-Кемп-девідські угоди й Вашингтонський мирний договір, налагодження «стратегічного співробітництва» <br />паїлем і США посилили позиції провідних країн Захо-v зокрема США, на Близькому Сході. Позиції СРСР начно похитнулися. Ізраїль мав змогу продовжувати 3 ю політику, що засвідчили, зокрема, його вторгнення в Ліван 1982 p., політика з питання Єрусалима.<br />Кемп-девідський процес завдав удару по єдності арабських країн, подальше розмежування тривало, що дістало відображення в утворенні у 80-ті роки арабських суб-регіональних організацій економічного й політичного спрямування.<br />Після підписання договору Єгипет певний час зали¬шався в ізоляції в арабському світі. Однак необхідність компромісу у справі близькосхідного врегулювання ставала дедалі очевиднішою. Єгипет був першою арабською країною, що нормалізувала відносини з Ізраїлем. Не мине й 15 років, як цим шляхом підуть і інші арабські країни.<br />У жовтні 1981 р. А. Садат загинув від руки мусуль¬манського фанатика. Наступник А. Садата X. Мубарак продовжив його політику щодо врегулювання близько¬східного конфлікту, але спромігся нормалізувати відно¬сини з арабськими країнами й відновити роль Єгипту як «центру сили» на Близькому Сході.<br /> Революція в Ірані та зростання ролі ісламського фактору в міжнародних відносинах<br /> У 60—70-ті роки в Ірані були здійснені реформи, що мали на меті прискорення капіталістичного розвитку країни. Вони дістали назву «білої революції», або «революції шаха і народу».<br />Тема<br />Антишахський рух очолило шиїтське духівництво в 1978 р. в країні прокотилася хвиля опору проти шаха г січні 1979 р. шах подався у вигнання, а видатний лідЄп мусульман-шиїтів аятола Хомейні проголосив «Ісламську Республіку».&#160; Влада фактично перейшла до рук духів. ництва. Новий режим почав проводити антиамерикан-ську й ангарадянську політику, розірвав відносини з СРСр і США. В листопаді 1979 р. американське посольство в Тегерані було взяте приступом, його працівники залишалися заручниками до січня 1980 р. Іранська революція є типовою для традиційних суспільств, що модернізуються, де народні маси прагнуть відновити порушені умови існування, повернутися до звичаїв, норм та традицій минуло¬го. Вона справила значний вплив на міжнародні відноси¬ни, дала поштовх поширенню ідей фундаменталізму в ісламському світі.<br />Після революції в Ірані, подій в Афганістані 1979 р. роль ісламського фактору в міжнародних відносинах зросла. Адже іслам — державна релігія у 28 країнах, мусульмани становлять більшість населення в 42 країнах АзЯ та Африки. У сучасному світі понад 1 млрд мусульман. Ідейні течії ісламу можна поділити на два типи: традиціоналізм і реформізм. Останній має два різновиди: фундаменталізм та модернізм.<br />Традиціоналізм, який відкидає будь-які нововведення, є офіційною ідеологією в країнах Перської затоки. Прихильники ісламського модернізму вважають іслам систе¬мою, що здатна пристосовуватися до зміни умов. Вони не тільки не наполягають на відособленні мусульманського світу, а й виступають за співробітництво з неісламськими країнами, допускаючи при цьому синтез ісламської й неісламської культур.<br />Найактивнішим з усіх сучасних ідейних течій в ісламі є фундаменталізм. З посиленням цієї течя пов'язане «ісламське відродження» в багатьох арабських та інших мусульманських країнах. Фундаменталісти закликають повернутися до інститутів раннього ісламу, очистити ісла&gt; від пізніших нашарувань, відновити його в первісній чистоті.<br />Ісламський фактор відігравав і відіграє величезну роль у подіях у Лівані, де в 1975 р. почалася громадянська війна. Ця країна стала «випробним полігоном» для всіляких терористичних ісламських організацій.<br />Значний вплив справляє цей фактор і на проблему близькосхідного врегулювання, «серцевиною» якої є палестинська проблема. Розкидана по багатьох країнах світу палестинська еміграція слугує важливим джерелом поповнення фундаменталістських організацій.</p> <p>Вже на початку ХХ ст., особливо під час І світової війни територія Палестини, яка за мандатною системою належала Англії, була населена арабами, євреями. З виникненням сіоністського руху виникає ідея створення Єврейської країни. Після І світової війни відносини між арабською та єврейською частинами населення різко погіршилися.<br /> 1917 – 1939 Англія у відповідності з рішеннями Версальської системи обіцяла створити в Палестині Єврейський національний очаг, заохочувала переселення сюди євреєв зі всього світу.<br /> До 1946 р. частка єврейського населення збільшилась з 12 до 33% у Палестині. Цьому сприяла Англія. Під час ІІ світової війни на території Палестини Діяли терористичні єврейські організації, наприклад «Зірка Давида». Вимоги терористів були підтримані США: створити на території Палестини окрему Єврейську державу.<br /> Під час ІІ світової війни США активно втручаються на територію Близького Сходу. Мета – отримати контроль за нафтовими родовищами. У зв’язку з цим у 1943 р. США заявили, що Саудівська Аравія має життєво важливе значення для США, хоча втручання на Близький Схід почалось ще в 30 роки. США надали Саудівській Аравії ленд-ліз, фінансову й військову допомогу, минаючи Англію. Почали будівництво там в 1943-1944 рр. військово – повітряної бази стратегічної операції США (Дах ран).<br />В липні 1951 між США та Саудівською Аравією було підписано договір про взаємну допомогу і оборону, який сприяв пануванню США в Саудівській Аравії. Усі нафтові ресурси Саудівської Аравії були монополізовані нафтовим концерном АРАНКО (це араба –американська нафтова компанія, яка була створена найбільшими нафтовими компаніями – Соконі Вакуум, Техас Оил). Крім Саудівської Аравії США активно втручались в справи Туреччини й Ірану. Компанія АРАНКО видобувала 75% всіє нафти Саудівської Аравії.<br />Що стосувалося Ірану й Туреччини, втручання США призвело до того, що Туреччина в 1952 стала членом НАТО.<br /> Серпень 1945 р. – США офіційно виступило в підтримку подальшого переселення євреєв до Палестини (в першу чергу з Європейських країн). Англія в цей період не могла протистояти США, але посилює репресивні дії проти сіоністських терористичних організацій.<br /> В листопаді 1945 року Англія створює для вирішення Палестинського питання Спільну англо-американську комісію, але вона працювала безрезультатно. Квітень 1947 р. Англія виносить Палестинську проблему на обговорення в ООН.<br /> Протягом року (квітень 1947 – травень 1948) Палестинська проблема обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки. З'явились принципові розбіжності по цій проблемі. Англія хоті залишити все як було, вимагала статус – кво. США підтримали ідею створення окремої єврейської держави. СРСР – за ліквідацію англійських колоній в цьому регіоні, ліквідацію мандатної системи Ліги Націй, вивід англійських військ з цих територій, створення демократичної арабо – єврейської держави, збудованої на рівних правах арабів та євреєв.&#160; Але пропозиція СРСР була відхилена як арабськими, так і єврейськими представниками.<br /> Тоді СРСР виступили за створення двох незалежних держав на території Палестини.<br /> Листопад 1947 р. – Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів включаючи голоси США та СРСР проголосували за створення на території Британської Палестини двох самостійних країн – Єврейської і Арабської.<br /> Мандат Англії на цій території відмінявся 29 листопада 1947 р. і Англія повинна була вивести свої війська до весни 1947 р. 56% території Палестини – повинно було належати євреям, 42% - арабам, 2% (місто Єрусалим) передавався під колективну опіку ООН.<br /> Сіоністи не хотіли утворення окремої арабської держави. Назрівав конфлікт. Англія робила вид що нічого не бачить.<br /> 14 травня 1948 р. Англія офіційно відмовляється від мандату на Палестину. 15 травня сіоністське коло Палестини проголошує утворення держави Ізраїль на території Палестини. У відповідь на це 7 арабських країн: Єгипет, Іран, Сирія, Йорданія, Саудівська Аравія, Ємен, Ліван почали проти Ізраїлю військові дії – І арабо – ізраїльська війна. Військові дії продовжувалися в Палестині до весни 1949 р., мали перемінний успіх.<br /> Сіоністські формування захопили більшу частину земель майбутньої арабської держави, а західний берег ріки Йордан і схід Єрусалиму були анексовані Йорданією при підтримці Англії. Територія Гази відійшла під контроль Єгипту. В ході цієї війни чітко визначилися протиріччя між Англією і США в цьому регіоні. США відкрито підтримували Ізраїль, Англія – арабські країни.<br /> Завуальовану позицію до цього конфлікту займав СРСР: офіційно заявляв що потрібно створити 2 держави, де-факто підтримував Ізраїль (туди поставлялась Радянська зброя, ізраїльські військові навчалися в Радянських училищах, фінансова допомога).<br /> Війна завершилася в липні 1949 р. заключенням ООН про перемир'я між Ізраїлем та Арабами – перемога Ізраїлю над арабськими державами. Переговори про підписання миру відбувалися на грецькому острові Родос, за родоською формулою. Від імені арабських країн виступали представники ООН. З'явилася держава Ізраїль. У відповідності з угодою були встановлені тимчасові кордони і демілітаризовані зони між Палестиною та Ізраїлем.<br /> Наслідки І арабо – ізраїльської війни (плачевні):<br />- породили/продовжили палестинську проблему яка не вирішена і по сьогодні;<br />- сіоністські кола Ізраїлю заявляють ідею великої єврейської держави від Єгипту до Ірану (від Нілу до Євфрату)<br />- 1,5 млн арабів – палестинців вимушені покинути територію Ізраїлю. Вони осіли в Єгипті, Сирії, Йорданії, Лівані.<br />Виникає Організація визволення Палестини, яка об'єднала у собі дрібні палестинські – арабські організації.<br /> 50 рр. – період зростання національно-визвольного руху в арабських країнах.<br />Червень 1952 р. – уряд Єгипту почав переговори з Англією про вихід англійських військ з Єгипту, передати Єгипту Судан.<br />Жовтень 1952 р. – договір 1936 з Англією стосовно кордонів Судану денонсовано, Англія не визнала цього, збільшила присутність свої військ там. Англійська розвідка почала зміни уряду в Єгипті. Січень – Липень 1952 р. – змінилося 6 урядів в Єгипті.<br />23 липня 1952 р. – «Вільні офіцери» зробили державний переворот, до влади приходять національні патріотичні сили на чолі з Насером.<br />1953 р. – ліквідована монархія в Єгипті. Єгипет починає прогресивну орієнтацію.<br />і КНР. СРСР надавав допомогу, перший визнав КНР.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:10:29 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=21#p21 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=20#p20 <p>22. Міжнародні відносини розвинутих країн заходу, США та Японії між собою з 50-80-х pp. XX ст.<br />Країни Заходу<br />Велика Британія<br />Великобритания вышла из войны с подорванными экономическими и политическими позициями. Значительная часть торгового флота была потеряна, ослабли позиции метрополии в колониях и доминионах. В 1946 г. выпуск промышленной продукции составил 90% от уровня 1937 г. Постепенно усиливалась ее зависимость от США.<br />На первых послевоенных выборах избиратели отдали предпочтение лейбористам, программа которых предусматривала широкие социальные преобразования.<br />Проводя в жизнь свою программу, правительство K.Эттли национализировало ряд отраслей промышленности – угольную, газовую, сталелитейную, электроэнергетическую, железные дороги, средства связи, транспорт. Владельцам была выплачена крупная компенсация. Была повышена зарплата, введены пособия по безработице, улучшена система социального страхования, введено бесплатное медицинское обслуживание. Проводя активную социальную политику, лейбористская партия видела в этом шаг на пути к социалистической Великобритании. Однако реформы лейбористов не дали быстрых экономических результатов. В стране сохранялась карточная система, выросли налоги. Тяжелым оставалось финансовое положение страны. Англия пережила несколько финансовых кризисов. В условиях экономических и финансовых трудностей Англия приняла участие в «плане Маршалла». В 1949 г. Великобритания стала членом НАТО. На очередных парламентских выборах (1950 г.) лейбористы получили столь незначительное большинство, что их правительство было не в состоянии управлять страной. Поэтому на внеочередных выборах 1951 г. победу одержали кон- серваторы. Премьер-министром вновь стал Уинстон Черчилль. Сделав серьезные выводы из своего поражения в 1945 г., они не посягнули на систему социального обеспечения и медицинского обслуживания. Были денационализированы только сталелитейная промышленность и транспорт.<br />Консерваторы правили в Англии 13 лет. Результатом их поиска выхода из экономических трудностей была денационализация ряда отраслей хозяйства, сокращение импорта, уменьшение расходов на здравоохранение, народное образование, жилищное строительство, социальное страхование. К середине 50-х годов экономическое положение страны несколько улучшилось. Однако устойчивых темпов развития экономики добиться не удалось. Спады производства происходили в 1956, 1958, 1961–1962 г. Нестабильность экономического развития, сокращение расходов на социальные нужды не могли не отразиться на жизненном уровне трудящихся. Традиционным оставался только внешнеполитический курс. Усиливались союзнические отношения с США. Англия стала членом СЕАТО и Багдадского пакта. В 1956 г. Англия вместе с Францией и Израилем участвовала в войне против Египта, противилась дальнейшей деколонизации. В Западной Европе Англия пыталась повысить свою роль. Потерпев неудачу со вступлением в ЕЭС, консерваторы создали в 1958 г. Европейскую ассоциацию свободной торговли (ЕАСТ). После этого улучшились отношения с Советским Союзом. В конце тринадцатилетнего правления консерваторов обозначились новые экономические проблемы и трудности. Разразился политический скандал, вызванный сомнительными связями военного министра.<br />На очередных парламентских выборах в октябре 1964 г. консервативная партия потерпела поражение. Лейбористское правительство возглавил Г.Вильсон. Лейбористы вновь национализировали сталелитейную промышленность, удовлетворили некоторые требования трудящихся. Были повышены пенсии на 20%, ограничивались права домовладельцев произвольно повышать квартплату. Несколько позже правительство взяло курс на сдерживание роста заработной платы и ограничение забас- товочной борьбы. В 1967 г. была проведена девальвация фунта стерлинга на 14,3%. Это отразилось на положении трудящихся. В 1968 г. были повышены налоги и одновременно сокращены расходы на социальные программы. Во внешней политике в этот период Англия ориентировалась на США, активизировала свою деятельность в НАТО, поддерживала американскую политику в Индокитае, расистские режимы в Южной Африке и Южной Родезии. Позитивные сдвиги происходили в советско-английских отношениях. С 1967 г. Англия начала добиваться вступления в «Общий рынок». В конце 60-х годов обострилась ирландская проблема. Католическое меньшинство Ольстера начало в 1968 г. борьбу за гражданские права, вылившуюся в длительный конфликт с британскими властями. Не прекращалась и забастовочная борьба трудящихся. Активизировалось движение сторонников мира. Рабочий класс, коммунисты, сторонники мира требовали изменения внешнеполитического курса. В 70-е годы Англия вступила, имея обострившееся экономическое положение. Ее роль в мировом капиталистическом хозяйстве продолжала падать. Доля Англии в промышленном производстве капиталистического мира сократилась с 10,2% в 1948 г. до 5,4% в 1975 г. По основным экономическим показателям она занимала в середине 70-х годов пятое место среди промышленно развитых государств. Серьезные кризисные спады пережила экономика Англии в 1970–1971 и 1974–1975 г. К концу 70-х годов экономическое положение страны вновь ухудшилось. Замедлились темпы промышленного развития, возросла инфляция. Быстрыми темпами росла безработица. В 1979 г. количество безработных превысило 3,3 млн. человек, что составляло 13% самодеятельного населения. Сокращались размеры пособий по безработице и другие социальные программы. Трудящиеся ответили усилением забастовочного движения.<br />В острой политической борьбе проходили парламентские выборы 1979 г. Программы лейбористской и консервативной партий резко отличались одна от другой. Избиратели отдали предпочтение консерваторам. Премьер-министром стала Маргарет Тэтчер. Во внутренней политике главный упор был сделан на развитие частного предпринимательства. Были сделаны решительные шаги по сокращению государственного регули- рования экономики. Снижались налоги. Борьба с инфляцией определялась в качестве главной задачи. Урезались социальные расходы, велось наступление на заработную плату трудящихся. Активно проводилась приватизация в интересах многих англи- чан. К частным владельцам за несколько лет перешло более 2/3 предприятий государственного сектора. Одновременно было распродано свыше миллиона муниципальных квартир. Более 60% англичан стали обладателями собственного жилья. Правительство М.Тэтчер стремилось ограничить деятельность профсоюзов, ослабить их влияние на английских трудящихся. В 1980, 1982 и 1984 г. были приняты законы, которые значительно сузили право профсоюзов на проведение забастовок. Несмотря на это, в 80-е годы классовая борьба и демократическое движение английских трудящихся продолжались. Требования бастующих касались, в основном, повышения заработной платы, сохранения рабочих мест, права коллективов предприятий или профсоюзов участвовать в обсуждении проблем модернизации производства. Для британского рабочего движения антипрофсоюзные законы консервативного правительства по-прежнему являются труднопреодолимым препятствием.<br />В 80-е годы заметно активизировалось антивоенное движение. Оно было направлено против милитаристской политики консервативного правительства, против угрозы ядерной войны. В антивоенное движение включились различные слои населения, организации и учреждения. Активное участие в движении за мир принимали ученые, общественные деятели, представители государственной англиканской церкви. Одной из крупнейших антивоенных организаций стало «Движение за ядерное разоружение». В 1986 г. оно насчитывало 350 тыс. человек. Многие участники антивоенного движения применяли тактику «ненасильственных прямых действий». Создавались «лагеря мира», проводились мощные антивоенные демонстрации, массовые манифестации.<br />Консерваторы с мая 1979 г. по настоящее время находятся у власти. Впервые в британской истории им удалось прервать колебания традиционного двухпартийного маятника на столь продолжительный срок. За этот период Англия смогла выйти из социально-экономического кризиса, когда ее называли «больным человеком Европы». Она укрепила свои позиции в пятерке наиболее развитых стран капиталистического мира, повысила свой авторитет и роль в международных делах. За годы правления консерваторов созданы благоприятные условия для оживления частного предпринимательства. Консерваторы стремятся представить Великобританию «нацией собственников», обеспечивая себе максимальную поддержку избирателей. В течение 80-х – начала 90-х годов на долю мелкого бизнеса приходились 21% товарооборота и 36% рабочей силы страны (в 1979 г. – 27%). В настоящее время каждый восьмой взрослый занят индивидуальным бизнесом. Развитие малого бизнеса способствует созданию значительного числа рабочих мест.<br />Придя к власти, консерваторы резко изменили внешнеполитический курс страны. Еще более тесными стали связи с США. Англия поддержала американский план размещения в Западной Европе ракет средней дальности, проводила курс на перевооружение своих ядерных сил. В 1966 г. они подписали соглашение об участии в разработке программы «звездных войн». Стремясь сохранить остатки британской империи, консерваторы вели войну с Аргентиной из-за Фолклендских (Мальвинских) островов (апрель – июнь 1982 г.). Большое место во внешней политике Англии занимали отношения с другими странами ЕЭС. В середине 80-х годов заметно укрепились советско-английские контакты. Начали расширяться экономические, политические, научно-технические и культурные связи.<br />В 1990 г. М.Тэтчер ушла в отставку с поста лидера консервативной партии и премьер-министра. На смену ей пришел Джон Мейджор, занимавший пост министра финансов. Оставаясь на позициях неоконсерватизма, он и его правительство продолжали курс на приватизацию государственных компаний, на увеличение налоговых льгот для предпринимателей, на укрепление права собственности. Вместе с тем Мейджор отменил подушный налог и обещал «осуществить поворот в сторону большего удовлетворения социально-экономических требований британцев».<br />Франція<br />В послевоенной истории Франции выделяют три периода: временный режим (1944–1946 г.), Четвертая республика (1946–1958 г.) и Пятая республика (с 1958 г.). Временный режим. Вторая мировая война нанесла огромный ущерб Франции. В 1945 г. объем промышленного производства составлял 38%, а сельского хозяйства – 50% от уровня 1938 г. Была расстроена финансовая система. Материальное положение основной массы населения резко ухудшилось. После освобождения Франции от фашистской оккупации власть перешла в руки Временного правительства. Его возглавил герой Сопротивления генерал Шарль де Голь, сыгравший важную роль в борьбе за освобождение страны. В состав правительства вошли представители партий, активно участвовавших в движении Сопротивления. Был восстановлен демократический строй. К суду привлечены деятели фашистского режима. Две тысячи из них были казнены. В октябре 1945 г. проведены выборы в Учредительное собрание. Левые силы получили большинство мест. Наиболее влиятельными стали Французская коммунистическая партия (ФКП), социалистическая партия (СФИО) и партия Народно-республиканское движение (НРП). Правительство, основанное на сотрудничестве этих партий, вновь возглавил де Голь. Было восстановлено социальное и трудовое законодательства, принятые в период Народного фронта. Проведена национализация банков и страховых компаний. Острая борьба развернулась в ходе выработки новой конституции. Учредительное собрание разработало проект, выражавший взгляды левых партий, что противоречило подходу де Голя, желавшего значительного расширения полномочий президента. Не встретив понимания у большинства членов Учредительного собрания, он ушел в отставку. Проект конституции был утвержден на референдуме. В декабре 1946 г. конституция вступила в силу. Это была одна из самых демократических конституций в послевоенной Европе. Франция провозглашалась демократической республикой, в которой суверенитет принадлежит народу. Декларировалось равноправие граждан независимо от пола, расы, национальности, политических взглядов, вероисповедания. Провозглашалось право граждан на труд, отдых, социальное обеспечение и образование. Франция отказывалась от завоевательных войн и применения силы против свободы других народов. По конституции двухпалатный парламент избирался всеобщим голосованием, который избирал президента. Четвертая республика. В 1946 г. были проведены выборы в парламент. Они закрепили ведущее положение социалистов, коммунистов и НРП. Коммунисты предложили социалистам создать двухпартийное правительство, однако, те сформировали однопартийный кабинет. Его возглавил Л.Блюм. 16 января 1947 г. прошли выборы Президента Франции. Им стал правый социалист В.Ориоль. Новое правительство также возглавил правый социалист Рамадье. Как и другие западные страны, Франция присоединилась к «плану Маршалла». Быстро восстанавливалось хозяйство. В 50-е годы начался экономический подъем. Темпы его были ниже, чем в ФРГ и Италии, но выше, чем в Великобритании. В 1958 г. выпуск промышленной продукции вырос в два с лишним раза по сравнению с довоенным уровнем. Происходил ускоренный рост государственно-монополистического капитализма. Выросла концентрация производства. Государство активно вмешивалось в дела экономики, проводя ее программирование, способствовало ее модернизации. Это ускорило экономическое развитие Франции. В годы Четвертой республики возникли современные отрасли промышленности (газо- и нефтедобывающая, нефтеперерабатывающая, химическая, атомная, электронная). Значительное внимание уделялось фундаментальной и прикладной науке. Сложность внутриполитического и экономического развития привела к обострению политической и социальной обстановки. Понижение жизненного уровня трудящихся сопровождалось массовыми выступлениями трудящихся. Коммунисты и профсоюзы требовали проведения мер, которые бы улучшили материальное положение населения. В ноябре 1947 г. была проведена всеобщая забастовка под руководством ФКП. Блок партий, на сотрудничестве которых была основана Четвертая республика, распался. Возникло движение сторонников де Голя, которые выступили за пересмотр конституции. Трудности усугублялись и острыми проблемами в международных делах. Франция оказалась вовлеченной в начавшуюся «холодную войну». Она вступила в НАТО, поддержала планы ремилитаризации ФРГ. На ее территории были размещены военные базы США. До 1954 г. французские войска вели войну в Индокитае. В конце 50-х годов возник национальный кризис, связанный с проблемой Алжира. Жестокая и дорогостоящая война Франции в Алжире фактически привела к расколу французского общества. Все эти острые проблемы внутриполитического развития и внешней политики создавали в стране политическую нестабильность, которая выражалась в частой смене правительств (за 10 лет у власти находилось 14 правительств). В апреле 1956 г. во Франции возник очередной политический кризис, который продолжался 5 недель. Выход из создавшегося положения правящие круги видели в генерале де Голе, который, по их мнению, мог бы устроить всех. Де Голь согласился взять власть при условии, что он получит чрезвычайные полномочия. 1 июня 1958 г. парламент предоставил ему все, чего он добивался. Де Голь распустил Национальное собрание. Четвертая республика перестала существовать. Пятая республика. В сентябре 1958 г. был проведен референдум, на котором французы одобрили конституцию, разработанную де Голем. В ней содержались кардинальные изменения формы государственного правления. В соответствии с конституцией Франция становилась президентской республикой. Президент, избираемый на 7 лет всеобщим голосованием, наделялся широкими полномочиями. Он являлся главой государства, главой исполнительной власти и главнокомандующим вооруженными силами. Власть президента и правительства была значительно расширена, парламента – урезана. В ноябре 1958 г. были проведены выборы в парламент. Ведущей политической партией стал деголевский Союз за новую республику (ЮНР). 21 декабря 1958 г. де Голь был избран Президентом Франции. Внутренняя и внешняя политика де Голя. Стремясь восстановить величие Франции, де Голь хотел создать сильное в экономическом отношении государство с независимой внешней политикой. Понимая, что колониализм уходит в прошлое, он предоставил в 1960 г. независимость почти всем африканским<br />колониям. С Алжиром дело обстояло гораздо сложнее. Продолжение войны обостряло экономические проблемы, отрицательно сказывалось на уровне жизни большинства французов. Трудящиеся требовали покончить с грязной войной. Несмотря на начавшийся террор «Организации тайной армии» (ОАС), Франция в 1960 г. подписала соглашение с Временным прави- тельством Алжира о предоставлении Алжиру независимости. Это означало окончательный распад колониальной империи Франции. В 60-е годы продолжалась модернизация французской экономики. Существенно изменилась ее структура. Проходила реконструкция традиционных отраслей хозяйства. Особенно быстрыми темпами развивались современные отрасли, определяющие НТП. В целом за десятилетие (1956 – 1966 г.) объем промышленного производства вырос более чем на 60%. Завершилась модернизация сельского хозяйства. Франция превращалась в крупного экспортера промышленной и сельскохозяйственной продукции. Под воздействием НТР изменялась социальная структура французского общества. Материальное положение французских трудящихся значительно улучшилось. Изменения наблюдались и во внешней политике страны. Франция создала собственное ядерное оружие. Она вышла из военной организации НАТО. Значительно расширились всесторонние связи с ЕАР и странами Восточной Европы. Франция осудила действия США в Индокитае. В конце 60-х годов Пятую республику постиг кризис. Жесткая регламентация государства вызвала недовольство многих слоев французского общества. В мае 1968 г. в Париже начались студенческие демонстрации. После жестокой расправы над студентами трудящиеся провели забастовку солидарности, в которой участвовали около 10 млн. человек. Эти события резко ослабили режим и личный престиж президента. В апреле 1969 г. проходил референдум по двум непопулярным законопроектам. Большинство избирателей не поддержали президента. Де Голь вынужден был уйти в отставку. Через полтора года он умер.<br />В конце 1969 г. президентом республики был избран Жорж Помпиду. Началась эволюция голлизма. Была ослаблена государственная регламентация социально-экономической жизни, расширилось социальное законодательство. Укрепились отношения с США. Франция больше не стала препятствовать вступлению Англии в «Общий рынок». Англия, Дания и Ирландия вступили в ЕЭС в 1973 г. В 1974 г. после смерти Ж.Помпиду президентом был из- бран Валери Жискар д’Эстен. Голлисты создали свое Объединение в поддержку республики (ОПР), независимые – Союз за французскую демократию (СФД), социалистические группировки объединились в рамках Французской социалистической партии (ФСП). Завершилась перегруппировка политических сил. 70-е годы были очень сложными для экономики Франции. В 1974-1975 г. Францию, как и другие развивающиеся страны, охватил экономический кризис. Падение производства сопровождалось инфляцией и ростом безработицы, снижением жизненного уровня населения. В конце 1979 г. Францию поразил кризис перепроизводства. Обострились внутриполитические и социальные противоречия. В 70-е годы трудящиеся вели активную борьбу за улучшение своего положения. 1 декабря 1977 г. В общественной забастовке рабочих и служащих приняли участие 5 млн. человек. В международных отношениях Франция проводила внешнеэкономический курс, определившийся при де Голе. Много позитивного было в советско-французских отношениях. Заметную роль играла Франция в подготовке и проведении Общеевропейского совещания в Хельсинки, в укреплении разрядки международной напряженности. Активно сотрудничала с западно-европейскими странами в рамках ЕЭС. Большое внимание она уделяла и африканским делам. Франция в 80 - 90-е годы. С конца 1979 до середины 1981 г. Во Франции наблюдался кризис перепроизводства. Выход из него и дальнейшее экономическое развитие были непродолжительными. Произошло обострение внутриэкономической обстановки. Усилилась забастовочная борьба трудящихся, охватившая в 1980 г. целые районы. В связи с предстоящими президентскими и парламентскими выборами обострились все социально-экономические противоречия. В сложной политической борьбе на президентских, а затем и парламентских выборах в 1981 г. Победу одержали левые силы. Президентом стал социалист Франсуа Миттеран, предложивший коммунистам войти в состав правительства. ФКП получила 4 министерских портфеля из 44. Совместная программа левых сил предусматривала значительные социально-экономические реформы в интересах большинства французов. Была осуществлена национализация 36 банков и 9 промышленных групп. Осуществилось повышение зарплаты, пособий по безработице, многодетности. Увеличились пенсии и стипендии, усиливалось налогообложение крупного капитала. Рабочая неделя была сокращена до 39 часов, а оплачиваемый отпуск продлен до 5 недель. Однако остановить инфляцию не удалось. Продолжала расти и безработица. С 1983 г. правительство социалистов проводило политику «жесткой экономии». Она была сохранена с небольшими изменениями консерваторами в 1985–1988 г. и правительством социалистов, сформированным после выборов 1988 г. Политика «жесткой экономии» включала в себя сдерживание доходов населения, государственных расходов и регулирования кредитно-денежной сферы – сначала путем административных запретительных мер, а затем за счет поддержки конкуренции на рынках труда, товаров и денег. В конце 80-х годов французское правительство объявило о массовой приватизации предприятий, банков и страховых компаний. Один из путей приватизации – выкуп предприятий его работниками. За 1989 – 1992 г. было выкуплено около четверти всех предприятий с числом занятых от 500 до 1 тыс. человек. Десятый план экономического развития на 1989 – 1992 г. наметил дальнейшее достижение стабильности денежного обращения, снижения инфляции и поддержку конкурентоспособности экономики. Во внешней политике усилились проатлантические тенденции. Значительно активизировались ее связи с США. Франция наращивала свои вооруженные силы, особенно ядерные, отказалась от полного прекращения ядерных испытаний. Первостепенное внимание Франция уделяла европейским делам, укрепляя отношения с ФРГ, Англией. Сложными и непоследовательными были отношения с СССР.<br />В 1993 г. на выборах в Национальное собрание правые получили абсолютное большинство мест в парламенте. Никогда еще в послевоенной истории Франции левые силы не терпели такого поражения. Премьер-министром был назначен представитель ОПР Эдуар Балладюр. Левые силы после такого крупного поражения не смогли выйти из затяжного кризиса. На президентских выборах в мае 1995 г. победу одержал Ж.Ширак, который заявил, что основными приоритетами внутренней политики будут: борьба с безработицей, преодоление раскола общества на благополучных и обездоленных. Во внешней политике главной целью его деятельности будет вернуть Франции роль «мотора» в Европейском Союзе и «маяка свободы» для всего мира. Новое правительство выразило намерение сокращать дефицит государственного бюджета до уровня, предусмотренного Маахстрихстским соглашением. Одновременно было запланировано увеличить расходы на повышение занятости. В 1996 г. принят долгосрочный план занятости и начато его осуществление в оговоренных зонах. Наряду с мероприятиями правительства парламент принял ряд законов о поощрительных выплатах частным предпринимателям за наем молодежи на работу и за возвращение на работу сокращенного персонала. В 1996 г. увеличились темпы роста ВВП, капиталовложений, личного потребления.<br />Німеччина<br />Вторая мировая война, развязанная государствами агрессивного блока, принесла огромные бедствия и немецкому народу. Германия перестала существовать как независимое государство. Она потеряла 1/4 своей довоенной территории, была разделена на оккупационные зоны. Вопросы, касающиеся всей Германии, решал Контрольный совет, состоящий из четырех главнокомандующих.<br />Производство в начале 1948 г. едва достигало половины уровня 1936 г. Жизненный уровень населения резко упал. От голода немцев спасали поставки продовольствия стран-победительниц. Германия понесла значительные людские потери. Население было деморализовано войной и разрухой. В стране находилось 12 млн. беженцев. Изношенный реальный капитал, разрушенная инфраструктура, подорванная финансовая система, карточная система еще больше усложняли экономическое и социальное положение в Германии. Союзники по антигитлеровской коалиции, выполняя решения Крымской и Потсдамской конференций, проводили политику трех «де»: демилитаризацию, денацификацию, демократизацию. Создавались условия для превращения Германии в миролюбивое, демократическое государство. Восстанавливались запрещенные нацистами политические партии и общественные организации. Первыми вышли из подполья коммунисты и социал-демократы. В апреле 1946 г. в советской зоне в результате объединения коммунистической (КПГ) и социал-демократической (СДПГ) партий была образована Социалистическая единая партия Германии (СЕПГ). В сентябре 1948 г. был созван Парламентский совет. Он разработал конституцию Федеративной Республики Германии, которая вступила в силу 23 мая 1949 г. Конституция провозгласила Западную Германию как демократическое, федеративное государство, закрепила основные гражданские и политические свободы. В августе 1949 г. на выборах в бундестаг победил блок ХДС/ХСС, образовавший с СвДП правительственную коалицию. Правительство возглавил видный политический деятель – христианский демократ Конрад Аденауэр, который был федеральным канцлером на протяжении 14 лет. 21 сентября 1949 г. Было официально провозглашено создание ФРГ. Столицей страны стал небольшой курортный город Бонн. В восточной зоне оккупации 7 октября 1949 г. была создана Германская Демократическая Республика (ГДР). Ее столица – Восточный Берлин. Совершился раскол Германии, который продолжался 40 лет.<br />В 50 – 60 годы быстрыми темпами развивалась экономика. Незначительные военные расходы, щедрые американские кредиты по «плану Маршалла», широкое использование дешевой иностранной рабочей силы, поставки новейшего оборудования, высокая доля накопления в национальном доходе способствовали ускоренному возрождению хозяйства страны. С 1950 по 1964 г. валовой национальный продукт вырос в 2 раза. Наиболее высокими темпами развивались разнообразные отрасли машиностроения, производство электроэнергии, химическая и металлургическая промышленности. Глубокие качественные изменения в экономике происходили и под влиянием развертывающейся научно-технической революции. Успехи в экономическом развитии позволили быстро наращивать экспортный потенциал. Около половины всей производимой продукции шло на европейский и мировой рынки. ФРГ расплатилась с долгами, создала значительные золотовалютные резервы. Западногерманская марка стала одной из самых надежных валют мира.<br />Большую роль в восстановлении и развитии экономики сыграло финансовое и кредитное регулирование. В первые послевоенные годы правительство оказало помощь в восстановлении крупных монополий, обеспечении концернов рабочей силой. Это, в свою очередь, вызвало расширение жилищного строительства, быстрый рост прямых государственных капиталовложений, связанный с восстановлением разрушенного вой ной жилищного фонда. С начала 50-х годов в структуре капиталовложений возрастала доля косвенных государственных инвестиций. Основной акцент был сделан на поддержку базовых отраслей промышленности через государственные кредиты и субсидии. В 60-е годы увеличились государственные капиталовложения в форме прямых инвестиций в науку и образование. Значительные ассигнования на инфраструктуру способствовали ускорению темпов экономического роста, качественному развитию социальной сферы. Жизненный уровень населения быстро рос. Успехи социально-экономического развития базировались на основе либеральной рыночной политики, у истоков кото-рой стоял министр экономики Л.Эрхард, впоследствии ставший канцлером ФРГ. Экономическая реформа, им разработанная, осуществлялась под лозунгом «благосостояние для всех». Она способствовала снятию социального напряжения в стране. Важную роль в этом играло и привлечение трудящихся к управлению производством. Еще в 1951 г. в ФРГ в специфических послевоенных условиях был издан закон о «соучастии в принятии решений». Он распространялся только на предприятия с числом занятых свыше 1 тыс. в угольной и металлургической промышленности. Эти отрасли были особенно важны для первоначальной стадии восстановления экономики. В 1976 г. в ФРГ был принят новый закон о соучастии, распространяющийся на все отрасли (кроме угольной и черной металлургии) и все компании с числом занятых свыше 2 тыс. человек. К более низкому уровню участия в ФРГ относится деятельность производственных советов, которые избирались на всех предприятиях с числом занятых не менее 5 человек. Совет обладал консультативными полномочиями. В условиях экономического прогресса и относительного классового мира политический радикализм перестал быть заметным явлением. В 1956 г. была запрещена Коммунистическая партия Германии. Созданная в 1968 г. КПГ так и не стала влиятельной силой. Попытки реваншистских сил создать массовую правую националистическую партию также не имели успеха. В политической жизни доминировали ХДС/ХСС, СДПГ и СвДП, которые к концу 60-х годов занимали практически одинаковые позиции по основным вопросам внутренней политики и поддерживали идею развития государства благоденствия. Это способствовало укреплению политического консенсуса, ярким проявлением которого стало существование в 1966–1969 г. «большой» правящей коалиции ХДС/ХСС и СДПГ. Во внешней политике ФРГ ориентировалась на ведущие страны Запада. В годы «холодной войны» она стала членом Европейского Совета. В 1954 г. ей было разрешено иметь армию (бундесвер). В 1955 г. ФРГ стала членом НАТО, затем вошла в ЕЭС, где стала играть ведущую роль. Последовательный атлантизм во внешней политике давал ФРГ определенные преимущества, но был доведен до абсурда. Непризнание стран Восточной Европы, с которыми она находилась в непосредственной близости, делало дипломатию ФРГ негибкой. В 1969 г., через 20 лет после образования ФРГ, Федеральным Канцлером впервые стал социал-демократ Вилли Брандт (1913–1992) – выдающийся политический деятель, с юношеских лет участвовавший в социал-демократическом движении. Произошли изменения во внутреннем развитии. Увеличились социальные льготы для значительной части населения. Возникли новые явления в политической жизни. Появились новые массовые движения. Самым значительным было движение в защиту окружающей среды, движение «зеленых». Получили распространение и левацкие организации – анархисты, маоисты, неотроцкисты. Значительные изменения произошли в международной деятельности ФРГ. Правительство В.Брандта разработало и реализовало «новую восточную политику». Были признаны послевоенные границы в Восточной Европе. В 1970 г. был подписан договор с Советским Союзом. ФРГ обязалась рассматривать существующие границы как нерушимые. Аналогичные договоры были подписаны с Польшей и Чехословакией. Были установлены межгосударственные отношения с ГДР. Взаимное признание немецких государств открыло им путь в ООН.<br />В начале 80-х годов произошла новая перегруппировка политических сил. СвДП поддержала ХДС/ХСС и вышла из коалиции с СДПГ. В 1982 г. Канцлером ФРГ стал христианский демократ Гельмут Коль. СДПГ оказалась в оппозиции. 4 мая 1983 г. Канцлер Г.Коль сделал правительственное заявление, в котором изложил 7 тезисов, или программу консерваторов на ближайшую перспективу: 1) личная свобода, творческий труд, благосостояние для всех и социальная уверенность должны быть достигнуты благодаря духу и силе социального рыночного хозяйства; 2) мы хотим общества с человеческим лицом; 3) за формирование современного общества, идущего в ногу с научнотехническим прогрессом; 4) возвратить государство к сути своих задач – стоять на страже справедливости и следить за выполнением обязанностей граждан; 5) мы принадлежим к Западу; 6) за политический союз Европы; 7) немецкая нация продолжает существовать, необходимо добиваться немецкого единства. Правительство Г.Коля начало осуществлять мероприятия, сходные с теми, которые уже начали проводить М.Тэтчер в Великобритании и Р.Рейган в США. Были сокращены налоги и упорядочены государственные расходы, приняты меры по уменьшению государственной регламентации бизнеса, по стимулированию конкуренции. Начавшийся экономический подъем способствовал закреплению позиций правящей коалиции на выборах в бундестаг в 1983 и 1987 г.<br />В декабре 1987 г. правительство приняло специальную программу стимулирования экономики на 1988–1990 г. Она предусматривала значительное сокращение подоходного налога и налога с корпораций, стимулирование инвестиционной деятельности. Планировалось выделение льготных кредитов на сумму 21 млрд. марок. Эти средства предназначались для реконструкции городов и защиты окружающей среды. На цели субсидирования ставок по кредитам из государственного бюджета выделялось ежегодно 200 млн. марок. Правительство рассчитывало, что новая программа позволит стимулировать капиталовложения на общую сумму приблизительно в 40 млрд. марок. В 1989 г. в ГДР началась революция. Была восстановлена демократия. 9 ноября после вынужденной отставки Э.Хоннекера и его правительства была разрушена берлинская стена. Переговоры об объединении обеих частей Германии успешно завершились. 3 октября 1990 г. было провозглашено образование единого германского государства. На внеочередных выборах в бундестаг в декабре 1990 г. правящая коалиция вновь одержала победу. 1990 г. стал особым годом для Германии. Объединение двух Германий остро поставило проблему преодоления отсталости бывшей ГДР.<br />Італія<br />Фашистский режим и вторая мировая война принесли итальянскому народу большие бедствия. Сотни тысяч людей погибли или пропали без вести, миллионы остались без крова. Экономика находилась в разрушенном состоянии. В стране не хватало продовольствия. Инфляция достигла огромных размеров. В 1945 г. у власти находилось коалиционное правительство из представителей ведущих антифашистских партий. Самой влиятельной силой были не коммунисты, а христианские демократы. На выборах в Учредительное собрание в 1946 г. эти партии закрепили свое ведущее положение. В этом же году проходил референдум, на котором итальянцы высказались за ликвидацию монархии. Предстояло создать новое демократическое государство. В декабре 1947 г. Учредительное собрание приняло конституцию, которая вступила в силу 1 января 1948 г. В апреле этого же года состоялись парламентские выборы. Убедительную победу одержали христианские демократы (ХДП), набравшие 12,7 млн. голосов. ИСП и ИКП и другие левые партии и организации объединились в Народно-демократический фронт. За него проголосовали свыше 8 млн. избирателей. Христианские демократы сформировали правительство во главе с де Гаспери, который оставался на этом посту до 1953 г. Правительство де Гаспери ориентировалось на союз с ведущими странами Запада. Италия присоединилась к «плану Маршалла», стала членом НАТО, на ее территории были размещены американские военные базы. Правительство Италии активно проводило в жизнь идею европейской интеграции. В 1957 г. был подписан Римский договор о создании Европейского экономического сообщества (ЕЭС). В первые послевоенные десятилетия Италия, как и другие страны Запада, переживала период быстрого экономического подъема. В 50-е годы ежегодный прирост производства составлял 10%. Присоединение к «плану Маршалла», обновление основного капитала, приток частных иностранных инвестиций, высокий спрос на внутреннем рынке, государственная помощь частным монополиям, внедрение в производство научно-технических новшеств – все это способствовало ускоренному экономическому развитию. В 1959 г. в Италии начался настоящий экономический бум. В 1964 г. прирост промышленной продукции составил 15,2%. Но это продолжалось недолго. Уже в 1964–1965 г. произошел экономический спад. Несмотря на быстрое экономическое развитие, в 50–60-е годы сохранился на прежнем уровне, иногда повышался уровень рабочего движения. Итальянские трудящиеся были очень изобретательны в применении форм борьбы за свои жизненные интересы: «забастовки наоборот», всеобщие стачки в масштабах города, провинции, области, а то и всей страны и т.п. По размаху забастовочного движения Италия намного опережала другие страны. Все это приносило осязаемые результаты. Трудящиеся постоянно добивались улучшения своего положения. По уровню зарплаты, размерам пенсий и пособий по безработице Италия занимает одно из ведущих мест в мире. В 60-е годы огромным влиянием в жизни итальянского общества пользовалась итальянская компартия. В 1968 г. за нее проголосовали 26,9% избирателей, а число ее членов составляло 1,8 млн. человек. Итальянская компартия была самой массовой и влиятельной коммунистической партией в западном мире. Во второй половине 60-х годов заметно усилилось студенческое движение. Студенты проводили забастовки, устраивали манифестации, занимали университеты, требовали совершенствования системы высшего образования. В массовом движении принимали участие различные слои населения. Активно включились в борьбу интеллигенция и городская мелкая буржуазия. Совместные акции всех крупныx профобъединений Италии придали забастовочной борьбе невиданный размах. В 1968-1969 г. почти 20 млн. человек участвовали в забастовках, требуя реформы пенсионного обеспечения, демократической жилищной политики. Почти все требования забастовщиков были удовлетворены. Парламент также принял закон о разрешении развода, который позднее был утвержден всенародным референдумом.<br />Италия в 70-е годы. Как и другие капиталистические страны, Италия вступила в 70-е годы в условиях резко изменившейся экономической конъюнктуры. В 1974 г. ее также поразил глубокий экономический кризис. Почти полностью прекратился рост производства, увеличилось число безработных, возрос дефицит внешней торговли. Цены резко пошли вверх. Все это легло тяжелым бременем на плечи трудящихся. Различные политические силы предлагали свои программы выхода из кризиса. Быстро росло влияние ИКП. На парламентских выборах 1976 г. она добилась самого крупного в своей истории успеха. 34,4% избирателей отдали свои голоса коммунистам. ИКП получила 227 мест из 630 в палате депутатов, только незначительно уступив христианским демократам. Однако под давлением союзников по НАТО лидеры ХДП отказались допустить коммунистов в правительство. Сложность и нестабильность политического положения таили в себе большие опасности. Создались благоприятные возможности для роста терроризма, как справа, так и слева. И неофашисты, и левацкие организации организовали массовый террор. С 1969 по 1981 г. от рук террористов в Италии погибли 186 человек. В 1978 г. жертвой террористов из «красных бригад» стал лидер христианских демократов Альдо Мopo. Он был похищен в день, когда было подписано соглашение между ИКП и ХДП о поддержке коммунистами кабинета А.Моро, при условии, что правительство будет проводить согласованную обеими партиями программу. Полиция оказалась бессильной в поисках А.Моро, а в мае его труп с признаками насильственной смерти был обнаружен в центре Рима. ИКП вышла из парламентского большинства, и впоследствии ее влияние в политической жизни итальянского общества уменьшалось. <br />Современная Италия. С конца 70-х годов падает престиж христианских демократов. Некоторые правительства формировались на более широкой коалиционной основе. Во главе их находились социалисты или представители других политиче-ских партий. В 80-е годы у власти стояли уже пятипартийные правительства. Однако они не были устойчивыми, и частая их смена стала своеобразной традицией Италии. К 1993 г. насчитывалось 52 послевоенных правительства. Глубокий кризис государственных институтов Италии связан также с деятельностью мафиозных структур. Слившись с коррумпированными элементами в государственных структурах, мафия в Италии стала внушительной силой. Она терроризирует население, использует шантаж, грабеж, убийства, вымогает деньги, обеспечивает неприкосновенность богачам, которые регулярно платят выкуп. Тех же, кто не идет с ней на сделку, мафия постоянно преследует или убивает. В 1992 г. в Италии разразился новый общественно-политический скандал, связанный со взятками. Под следствием оказались крупные предприниматели, лидеры ХДП и ИСП, депутаты и сенаторы, несколько министров. Политическая нестабильность, коррупция в высших эшелонах власти, по уровню которой Италия не знает себе равных в Западной Европе, связаны с особенностями итальянского политического механизма. Выборы там происходили по пропорциональной системе. В 1993 г. на референдуме население Италии высказалось за ее ликвидацию. После преодоления кризисов 70-х-начала 80-х годов в экономическом развитии Италии наблюдался подъем. Качественно изменилась ее промышленная база. Наибольшие успехи достигнуты в традиционных отраслях и в производстве потребительских товаров. Серьезной проблемой для Италии остается проблема преодоления отсталости юга.<br />• Японо-американські відносини<br />В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Радянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір дозволяв Вашингтону використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні. Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження перебування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили створення японо-американського військового союзу. За умовами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без її відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.<br />Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США. Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйозної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монополіям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.<br />На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прийшов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував японо-радянські дипломатичні відносини.<br />Посилення руху за ліквідацію американських військових баз на японській території, проти «договору безпеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому існуванню японо-американського миру й нейтралітету, створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського військового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в перегляді «договору безпеки». 4 жовтня 1958 року в Токіо розпочались переговори, уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі оборони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «становитиме загрозу миру і безпеці другої».<br />Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіційний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Ркжю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Японія зобов'язувалася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська. <br />На середину 70-х років військово-політичні вплив США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабився, про що свідчили падіння проамерикански* режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. На міжнародній арені в цілому загострювалися міжімперіалістичні суперечності в умовах енергетичної кризи, посилювалася борохьба країн, що розвиваються, за встановлення нового Міжнародного економічного порядку, розгортався націо¬нально-визвольний рух на африканському континенті. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон¬фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб¬лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз¬глядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.<br />Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 p., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. </p> <p>Японо-радянські відносини<br />Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Противники нормалізації відносин із СРСР наголошували на територіальному питанні: Південний Сахалін та «Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії, їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».<br />Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далекому Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлення контактів з Японією. Він постійно підкреслював бажання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність припинення стану війни, встановлення нормальних дипломатичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпочались японо-радянські переговори. Радянська делегація запропонувала проект мирного Договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Враховуючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хоккайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. Під тиском японських рибо-промисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Вони завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надання допомоги людям, що потерпають у морі. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завер¬шились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація. Вона заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин, які розвивалися на основі принципів мирного співіснування.</p> <p>Утворення ЄС – начальна необхідність для західно – європейських держав.<br />В Західній Європі отримала розвиток на початку 50 рр. тенденція створення держав націоналістичних об'єднань, які знайшли прояв в інтеграції, яка була на той час новим соціально – економічним і політичним явищем в розвитку тогочасного капіталу економіки.<br />Бретен-Вудська конференція.<br />Долар – єдина валюта.<br />Першими проявами такої інтеграції стало створення Європейського Об'єднання Вугілля та Сталі (1951 р.) – перша велика організація інтернаціонального типу. Вона об'єднала камерно-вугільну, залізно-рудну, металургійну промисловості Франції, ФРН, Італії, країн Бенілюксу.<br />В 1955 р. учасники ЄОВС на конференції в Мессіні прийняли рішення поширити співробітництво на нові галузі економіки, в тому числі й на атомну енергетику.<br />Намічено створення вільного від податків та кількісних обмежень загальний спільний ринок. Тому іноді ці країни називалися – країни спільного ринку.<br />Крім виробничих факторів на цю інтеграцію постійно накладався відбиток змагання двох соціальних систем. І це змагання примушувало правління кола капіталістичних країн об’єднуватися для збереження свого панування.<br />О1кремої сили в світі розглядали ЄОВС як підведення промислової бази під створений НАТО, в контексті планів мілітаризації Європи. Такий підхід реакційних Європейських сил отримав повну підтримку США та Англії.<br />США з самого початку вбачали в західно – європейській інтеграції засіб продовження антикомуністичної стратегії. Директор ЦРУ Далес на одній з сесій НАТО заявив: «Європейська інтеграція й НАТО доповнюють, а не виключають одне одного».<br />І хоча на початку 50 рр. процес інтеграції «атлантисти», але продовжили цей процес і надали йому нову форму так звані «європеїсти» найбільш видатним з яких був президент Франції – генерал Де Голль.<br />Боротьба цих двох напрямів і груп політичних діячів була пов’язана не тільки з тим, «бути чи не бути наднаціональним інститутам», яким би Європейські держави делегували частину свого власного суверенітету. Мова йшла про те, чи буде західна Європейська інтеграція придатком до НАТО, чи зможе існувати сама, без нього<br />Звідси беруть напрямок терміни «Об’єднана Європа»<br />В березні 1957 р. в римі було підписано договір про створення ЄЕС, який інколи називали «спільний ринок»<br />1957 р. – Європейська співдружність атомної енергії. Строк дії договорів не обмежувався, а учасниками спільного ринку стали країни, які започаткували ЄОВС.<br />В Західній Європі утворилися співдружності, які були тісно пов’язані між собою.<br />В ІІ половині 60 рр. керівні органи цих співдружностей були злиті.<br />ЄОВС + Спільний ринок + Євратом<br />Римський договір 1957 р. передбачав:<br />- поступову відміну протягом 12 років митних обмежень між державами – учасниками та встановлення спільної торгівельної політики по відношенню до третіх країн;<br />- усунення перепон для вільного пересування осіб, послуг, капіталів;<br />- становлення спільної політики в області с/г, транспорту, створення валютного союзу;<br />- зближення законодавств держав членів ЄС в тій мірі, в якій це необхідно для ЄС.<br />- формування спільного ринку повинно було завершитися через 13 років (1970 р.).<br />Він також передбачав прогресуюче зближення політик цих держав по самому широкому колу питань, в тому числі в соціальній сфері та ЗЕЗ.<br />Організатори ЄС розраховували, що поступове розширення сфери державного монополістичного реформування призведе до більш стійкої економічної, а потім і політичної спільності інтересів країн – учасниць.<br />Курс, в цілому на інтеграцію було вибрано правильний, перспективний. Єдине, в чому сперечались атлантисти та європеїсти – чи створювати спільні національні органи, чи створювати орган який врахував би кожну країну.<br />Європейська асамблея, Рада, Комісія, Суд.<br />Рада ЄС – рада міністрів держав – вищій орган по координації економічної спільноти. До нього включалися: 1 представник у раді міністрів від кожної країни учасниці. Рада збиралась 1 раз на місяць по різним питанням.<br />Рада ЄС виробляє рішення незалежні від Комісії, але в більшості випадків за пропозицією Комісії.<br />Комісія ЄС – головний виконавчий орган ( 9 чоловік, призначаються урядами країн спільноти на 4 роки).<br />В комісії не повинно бути більше 2 членів, громадян однієї держави. Ці члени діють спільно, вони юридично незалежні від дій тих урядів, які їх призначили.<br />Комісія покликана втілювати в життя європейські інтереси, проводити її зовнішні зносини. При комісії існує великий адміністративний апарат. Прибічники наднаціонального об'єднання розглядали комісію як прообраз майбутнього федерального уряду, а європеїсти – як свого роду секретаріат при раді міністрів.<br />Асамблея ЄС – Європарламент (з 1962 р.) – утворена з представників парламентів краї членів ЄС.<br />Головні функції Асамблеї були дорадчими. Їх резолюції повинні розглядатися як рекомендації.<br />Складовою частиною Римського договору була політика по відношенню до колоніальних країн (Азії та Африки).<br />З метою збереження свого панування метрополії включають свої колонії до складу ЄС на правах асоційованого членства.<br />Найбільше вигоди від такої політики асоційованого членства хотіла мати Франція, яка мала колонії в Африці та Азії. Вона хотіла забезпечити собі максимум колоніальних привілеїв.<br />Партнери Франції по ЄС розраховували в подальшому витіснити Францію з частини її колоній, розраховуючи на свій економічний потенціал.<br />Велике значення в 50-60 рр. надавалося досягненню угоди про євроатом. Франція хотіла отримати максимальні дивіденди від цього об'єднання. Другою найбільш зацікавленою країною у євроатом була ФРН. Вона хотіла отримати ядерну зброю. Євроатом – засіб для найшвидшого досягнення цієї мети.<br />Не зважаючи на це ядерні дослідження продовжувалися і за межами цієї організації.<br />Найбільше протиріччя між Францією та ФРН вже з самого початку існування європейської спільноти.<br />Позиція Франції (25% промислової продукції ЄС; 20% експорту продукції ЕЄ) багато в чому диктувалися бажанням зміцнити свої економічні позиції, використовуючи ресурси колоніальних володінь.<br />На долю Франції – кінець 50 рр. – 45% виробництва промислової продукції ЄС; 44% експорту. ФРН розглядали інтеграцію як зрівняння з іншими країнами ЄС.<br />Франція і розглядала ЄС як конфедерацію європейських держав. Цю ідею відстоював уряд Де Голля.<br />Країни Бенілюксу, боячись бути роздавленими ФРН та Францією виступали за федерацію.<br />Італія – позиція як і країни Бенілюксу. Однак цього було замало.<br />Від об’єднання країн у спільний ринок найбільш виграла ФРН. Її доля більше 48%; доля Франції в промисловому виробництві країн ЄС зменшилась.<br />Франція програла політичні співробітництва вперше була викладена в вересні 1960 р. генералом Де Голлем. Вона стала предметом обговорення 6 глав урядів країн.<br />«План Фуше» - листопад 1961 р. – представлений в комісію – був направлений на створення міждержавної конфедеративної держави. Він передбачав координацію ЗП країн шістки, який не завжди співпадає з ЗП стратегією НАТО. Це було «Французьким варіантом поліпшення об'єднання Європи».<br />Ні ФРН, ні країни Бенілюксу на це не погодились, його було відхилено в 1962 р.<br />Політична інтеграція цих країн і вирішення, якою вона повинна бути ні до чого не приводили. Франція стояла на заваді.<br />Січень 1966 р. – досягнутий компроміс із Францією. Вона повернула своїх представників до Комісії Європи, погодилась: обов’язкове рішення – якщо за виступатимуть всі.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:09:15 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=20#p20 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=19#p19 <p>20. Радянсько-американські відносини в 50-80-х pp. XX ст.<br />Радяно-американські відносини в 50-60 рр ХХ ст.<br />Після Другої світової війни система міжнародних відносин зазнала суттєвих змін. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів. <br />По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими. <br />По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США остаточно відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили. <br />По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.<br />Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання. <br />Холо&#769;дна війна&#769; - термін, що позначає геополітичну й ідеологічну боротьбу між СРСР і Сполученими Штатами після Другої світової війни. Вона почалася приблизно в 1948-му, тривала (з усе меншою активністю) впродовж наступних сорока років і врешті-решт завершилася розпадом радянського блоку в 1989 році.<br />Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були США та СРСР.<br />Головні характеристики МВ повоєнного періоду.<br />1. холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на “околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали.<br />2. створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія – відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод, що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на східні та західні. <br />3. військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни, в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;<br />4. виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;<br />5. Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала опонента через призму власної ідеології (комуністичної, антикомуністичної, антиколоніальної).<br />Наприкінці 80-х років почали проступати нові тенденції у розвитку МВ. Кінець “холодної війни” і розпад СРСР поклали край біполярній системі МВ. Явно почали проступати дві суперечливі тенденції: інтеграційна – як наприклад створення ЄС і дезінтеграційна – розпад Чехословаччини, Югославії, і серйозні внутрішні проблеми в Росії, Туреччині і ряді інших країн.&#160; <br />Одним з ініціаторів повороту у зовнішньополітич¬ному курсі США був дипломат Джордж Ф.Кеннан. Про¬тягом&#160; 1945-1946&#160; pp.&#160; він&#160; звернувся&#160; до держдепартаменту США з трьома записками. Найбільш відома з них - так звана «довга телеграма» з Москви від 22 лютого 1946 p. <br />Головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному:<br />&#61553; СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в країнах Централь¬ної та Східної Європи, по-друге, через вплив на комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати на¬ціонально-визвольний рух з метою послаблення там по¬зицій західних держав й заповнення «вакууму» сили;<br />&#61553; необхідно стримувати комуністичну загрозу. Для цього потрібно, перш за все, інформувати світове співто¬вариство відносно реального стану справ у СРСР, про дії тоталітарного режиму;<br />&#61553; комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства», тому необхідно розробити пози¬тивну й конструктивну програму повоєнного світу;<br />&#61553; необхідне гуртування країн Заходу для протидії ра¬дянській загрозі.</p> <p>5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великоб¬ританії У.Черчілль у присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він стверджував, що почалася епоха проти¬стояння двох систем: демократичної й тоталітарної. Замість фашизму виник новий ворог - комуністичний то¬талітаризм, який несе загрозу світу. СРСР перегородив Європу «залізною завісою», створивши собі сфери впли¬ву у Центральній та Східній Європі. Він використовує для розширення сфери своєї експансії «п'яту колону», тобто комуністичні партії. Радянському Союзу повинна проти¬стояти асоціація англомовних народів, США мають взя¬ти на себе основний тягар боротьби з комунізмом, а Великобританія стане ланкою, що пов'яже Північну Аме¬рику, західноєвропейські держави, британські колонії та домініони.<br />Й.В.Сталін оцінив промову У.Черчілля як заклик до війни проти СРСР. Проте й радянські лідери зробили чи¬мало для розпалювання вогнища «холодної війни».<br />9 лютого 1945 p. Й.В.Сталін виступив з промовою перед виборцями. Він, зокрема, стверджував, що внутрішні конфлікти капіталізму неминуче призведуть до нових війн. А ці війни, у свою чергу, послаблюють капіта¬лістичну систему, прискорюють її неминучий крах внас¬лідок соціалістичних революцій.<br />У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний виступ міністра закордонних справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції 00Н у Сан-Франциско отримав назву «першого пострілу у «холодній війні».<br />«Доктрина Трумена».<br />Зовнішня політика США по¬воєнних років базувалася на так званій доктрині «стри¬мування» Радянського Союзу.<br />Доктрину «стримування» вперше було впровадже¬но у Східному Середземномор'ї. Великобританія підтри¬мувала Грецію, де місцеві комуністи загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччи¬ну, від якої СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівав¬ся, що конгрес проголосує за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен зак¬ликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надан¬ня допомоги урядам Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні про¬водити політику підтримки вільних народів, які чинять опір спробам захопити владу збройними меншинами або тис¬ку ззовні».<br />Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти: <br />1. регіо¬нальний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.<br />2. глобальний. Глобальний ас¬пект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захища¬ти їх шляхом надання як економічної, так і військово-полі¬тичної допомоги.<br />Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національ¬ну незалежність та побудувати справді вільний світ.<br />Ця програма заклала підвалини закону від 15 трав¬ня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови аме¬риканської допомоги Греції й Туреччині.<br />Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.<br />«План Маршала».<br />Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почало розробляти план економічної допомоги Європі.<br />- 5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал виступив з промовою у Гарвардському універси¬теті з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Він сформулював основні положення комплексу еконо¬мічних та політичних заходів щодо здійснення реконст¬рукції в Європі, що здобули назву «плану Маршала». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститу¬ти «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянсько¬го впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допо¬мога Західній Європі, що повинна здійснюватися крупномасштабно.<br />З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.<br />Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярність серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн За¬хідної Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали «ворогами» національних інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після цього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.<br />Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.<br />Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком «холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне розшарування Західної і Східної Європи.</p> <p>Створення біполярної системи МВ і протистояння між СРСР і США призводило і до відповідних МВ між державами<br />Кінець 40 – всі 50 рр. відбувалось нагнітання суперечностей в МВ. Боротьба на політичній арені в світі. Ці країни мали великий військово – економічний потенціал. Кожна з них створювала військово – політичні союзи. 1949 р. – утворення НАТО – перший військово – політичний союз.<br />На заході з'явилася концепція двох великих наддержав.<br />Ставлення до цієї концепції МВ з боку СРСР було негативним. Він виступав проти загострення розбіжностей між державами, він виступав за мир і можливість домовитися мирними засобами.<br />Основою післявоєнної ЗП США була доктрина «Стримання та відкидання комунізму». Проголошена доктрина «Масової помсти». СРСР був вимушений нарощувати свої ядерні сили.<br />Протягом початку 50 рр. СРСР неодноразово подавав заявку до вступу до НАТО.<br />1954 р. – порушуючи всі рішення Потсдамської конференції союзники приймають в НАТО ФРН.<br />1955 р. – як відповідь на це створюється Варшавський Пакт = СРСР + країни Східної Європи.<br />1954 р. – СЕАТО – Південно – Східна Азія.<br />1956 р. – СЕНТО – на середньому і близькому сході.<br />Утверджується ланцюжок НАТО-СЕНТО-СЕАТО.<br />З'являються ланки: Туреччина, Пакистан.<br />1952 р. – Туреччина прийнята в НАТО.<br />Йшло нарощування військово – технічного потенціалу СРСР та США.<br />Це був розгар «Холодної війни».<br />Країни світу – заручники цієї біполярної системи МВ.<br />1957 р. – СРСР першим запустив у космос свій супутник.<br />Америка була в паніці.<br />Кінець 50 рр. – перший візит керівника СРСР – Хрущова до США.<br />Досягнуті повні домовленості про покращення стосунків.<br />Серпень 1959р. – повідомлення про домовленість обмінів візитами урядів СРСР і США.<br />Грудень 1959 р. – по дипломатичним канонам була досягнута угода про скликання в Парижі в травні 60 р. наради глав урядів чотирьох Ядерних держав світу: СРСР, Англії, Франції, США.<br />Намічалася позитивна тенденція між СРСР і США.<br />США посилають шпигунські літаки на територію СРСР – один літак збили – зустріч у Парижі відмінена.<br />Ускладнення стосунків й через Кубу.<br />Червень 1961 р. – Відень – зустріч президента США з Хрущовим але це привело до змін у ЗП.<br />Президент США Дж. Кеннеді – підтримав позитивний курс у відносинах з СРСР але не вступає у принципових питання ЗП.<br />Доктрина «Гнучкого реагування», яка відкидала доктрину «Стримання комунізму».<br />Ставка робилась на те, щоб посилити удари не по головній меті (СРСР), а там, де по американським розрахункам, ці удари будуть максимально ефективними для США при мінімальних втратах.<br />1965 р. – саме в цей час починається активне загострення радянсько-американських відносин через Кубу.<br />Карибська криза показала неефективність доктрини «Гнучкого реагування», коли навіть регіональний конфлікт міг привести до ІІІ світової війни.<br />В самих США існувало Z угрупування: яструби і більш-менш демократи.<br />Кеннеді зрозумів що треба орієнтуватися на мир.<br />(21 листопада)<br />Кінець жовтня – Хрущов надсилає (23 жовтня – критична точка, коли вирішується питання чи буду чи ні ІІІ світова) листа президенту США, в якому погоджувався вивести з Куби радянські ракети середнього радіусу діє під контролем ООН.<br />А США повинні відмовитись від нападу на Кубу.<br />Кеннеді погодився на це.<br />Листопад 62 р. – при посередництві генсека ООН Утана були зафіксовані ці домовленості.<br />21 листопада 1962 р – США відводять літаки, знімають блокаду Куби, СРСР вивозять ракети.<br />США не визнали Кубу.<br />Радянські війська весь час знаходяться на Кубі.<br />США відмовляються звільняти і віддавати м. Гуанта Наму. Після карибської кризи радянсько-американські стосунки починають покращуватися.<br />Підписано про часткову заборону ядерних випробувань і контроль над озброєнням.<br />Вересень 1963 р. Кеннеді виступаючі в ООН висловлюється за мирне співробітництво між СРСР і США.<br />Однак це були перші нелегкі кроки до покращення радянсько-американських стосунків.<br />З обох боків відбуваються дії, які казали про те, що холодна війна продовжується.<br />Створення ефективної ПРО, збільшення наступальних сил швидкого реагування. 60 рр. підготовлено договір«про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космосу, «про повернення космонавтів».&#160; <br />21. Проблеми безпеки і співробітництва у Європі з др. пол. XX на поч. XXI ст.<br />Зміни у світі внаслідок Другої світової війни. <br /> Підсумки другої світової війни спричинилися до цілковитої — порівняно з повоєнними роками — зміни не тільки «декорацій», а й глибинного змісту світової системи міжнародних відносин, яка від притаманної їй до того багатополярності доволі швидко трансформувалася в біполярну. Остаточно цей процес завершився наприкінці 40-х років, коли СРСР вдалося порушити монополію США на володіння ядерною зброєю, сформувати навколо себе пояс держав-сателітів, насамперед у Центральній та Східній Європі.<br />Для Європи кінець другої світової війни ознаменувався утворенням доволі чіткого геополітичного вододілу. Захід був окупований англо-американськими військами й опинився таким чином у західній сфері впливу; на Сході, визволеному зусиллями Червоної Армії, панівного становища домігся Радянський Союз.<br />США остаточно відкинули доктрину довоєнного ізоляціонізму і встановили своєю стратегічною метою досягнення світової гегемонії; СРСР порушив американську монополію на ядерну зброю, практично вийшов з глибокої економічної скрути й завершив створення єдиного табору держав-сателітів у Центральній та Східній Європі успішно здійснивши там «народно-демократичні революції».<br />Формування двох протидіючих блоків держав Заходу Сходу дістало своє перше інституалізоване втілення: були створені НАТО та Рада економічної взаємодопомог (РЕВ). Одним з найяскравіших виявів розмежування двох систем став у тому ж 1949 р. розкол Німеччини. На цеі момент фактично завершилося формування біполярної системи міжнародних відносин, яка базувалася на силовому балансі, що він установився між Радянським Союзом і США.<br /> Кримська конференція керівників СРСР, США і Великобританії, що відбувалася 4—11 лютогі 1945р., головним чином була присвячена проблемам завершення війни в Європі. Прийнята в Ялті Декларація про визволену Європу, а також інший підсумковий документ «Єдність в організації миру, як і у веденні війни» фактично створювали ту модель мирних міжнародних відносин, що якнайкраще відповідала об'єктивним потребам світового розвитку. Прийнята в Ялті Декларація про визволену Європу, а також інший підсумковий документ «Єдність в організації миру, як і у веденні війни» фактично створювали модель мирних міжнародних відносин, що якнайкраще відповідала об'єктивним потребам світового розвитку. У Декларації про визволену Європу (до якої додавалася угода щодо Польщі) передбачалися вільні вибори і встановлення нормальних демократичних режимів по всій східноєвропейській території. Ці дипломатичні документи могли стати основою побудови демократичної повоєнної Європи, але Й. Сталін згодом фактично проігнорував їх, по-своєму стлумачивши такі надкласові поняття, як вільні вибори й демократичні свободи.<br />СРСР спромігся за образом і подобою сталінського варіанта командно-адміністративної системи створити свого роду пояс соціалістичних країн Центральної та Східної Європи, який фактично відгородив Радянський Союз від решти континенту, що, у свою чергу, стало однією з причин створення двох протидіючих блоків — НАТО і Варшавського договору. Всі наступні спроби вирватися з вищезгаданого поясу, що робилися опозиційними силами в ряді соціалістичних країн Європи, послідовно придушувалися, що навіть дістало згодом своє теоретичне обгрунтування у «доктрині Брежнєва».<br />Зміни, що сталися після війни в центрально- та східноєвропейських країнах, були привнесені ззовні, часто-густо насильницьким шляхом. Саме через це так несподівано легко розпався «соціалістичний табір» та його військова організація — ОВД, коли на рубежі 80—90-х років керівництво Радянського Союзу послабило «узи братерської солідарності». Фактично в ці часи з більш ніж 50-річним запізненням дістали своє практичне втілення ялтинські рішення — у їхньому неупередженому тлумаченні.<br />Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин довершувалося на Потсдамській конференції лідерів великих держав, що проходила з 17липня до 2 серпня 1945 р. Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання». Від останнього аспекту значною мірою залежали як контури, так і сама сутність повоєнного європейського устрою, що, власне, й підтвердив перебіг подій у наступних кількох десятиліттях.<br />Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості, з одного боку, необхідно враховувати, що вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих держав — на момент укладання відповідних угод; з іншого боку, не цілком коректним є твердження, що з плином десятиліть вони остаточно втратили свій сенс. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.<br />Головні учасники Ялтинської та Потсдамської конференцій створювали новий біполярний світ, у якому кожен із них мав найкращим чином облаштуватися сам і облаштувати своїх союзників. Водночас ялтинсько-потсдамська система передбачала такий світопорядок, який міг забезпечити мирне співіснування, взаємодію та більш-менш пристойні умови існування для членів світового співтовариства, включаючи й переможені держави.<br />Однак уже наприкінці 50-х років у фундаменті біплярного світопорядку з'явилися перші тріщини, початок чому поклало погіршення, а потім і розрив радянсько-китайських відносин. Виявом протилежної тенденції став вихід на арену світової політики руху неприєднання, який зробив чималий внесок у зміцнення миру й добросусідських відносин між державами.<br />Значущі поправки до біполярної системи були внесені поступовим перетворенням Японії та ФРН могутні економічні держави, Китаю — на ядерну державу а також постанням ОПЕК — Організації країн—експортерів нафти, які поставили собі за мету звільнитися від економічного диктату індустріально розвинутих країн.<br />Біполярність підривалася з відродженням націоналізму. В Європі Ш. де Голль, успішно використавши ідею величі Франції, зумів значно зміцнити самостійність своєї країни в межах начебто єдиного західного світу. В середині 60-х років Франція вийшла з військової організації НАТО, а американські війська залишили її територію. На Сході ж Китай порвав з Радянським Союзом і став проводити курс, цілком незалежний від Москви.<br />Неабияке значення в цьому плані мало також створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке поступово перетворювалося на самостійний центр прийняття економічних і політичних рішень. Подальшій ерозії ідеології біполярного світопорядку сприяло й посилення протистояння між Північчю і Півднем.<br />Шестиденна війна на Близькому Сході послабила роль ООН у цьому регіоні. Наступні кризи в Домініканській Республіці, у Чехословаччині, війни у В'єтнамі та Ємені, громадянська війна в Біафрі показали, що стриманість держав у взаєминах є доволі відносним чинником. Одночасно стала «пробуксовувати» створена після другої світової війни світова валютна система, що зрештою привело до скасування Бреттон-Вудської системи та золотого стандарту. На зовнішню політику наддержав дедалі більше впливали такі чинники, як поступове притуплення біполярного конфлікту, зростаюча гетерогенність світу, охопленого конфліктами, які часто-густо не піддавалися контролю, набуття «другого дихання» принципом національного суверенітету тощо.<br />Стала наочно простежуватися тенденція до зростання економічного й військового потенціалів, а також міжнародної політичної ваги союзників СРСР та США, ряду нейтральних країн. У реаліях ядерно-стратегічного паритету, що його було досягнуто на початок 70-х років, дві наддержави мусили відмовитися від тотального протиборства й будувати відносини, в яких елементи суперництва органічно поєднувалися б з елементами співробітництва, насамперед у сфері військової безпеки.<br />25 квітня 1945 рік – день початку Сан-Французької конференції. Головна мета конференції полягала в тому, щоб ухвалиш Статут ООН, визначити її цілі, принципи, структуру, основи функціонування. Вона мала величезне історичне значення. Вона породила ООН — головний міжнародний інструмент підтримання і зміцнення мира та міжнародної безпеки, головний міжнародний орган сприяння багатоплановому співробітництву країн і народів. В умовах глобального протистояння Схід—Захід керівництво ООН мусило виявити гнучкість у пошуках компромісних рішень із різних міжнародних питань. Але особливої винахідливості вимагали дії з підтримання миру і міжнародної безпеки. Конфлікти виникали не тільки між державами, але й усередині держав у вигляді громадянських воєн, рухів визволення з-під колоніального ярма тощо. Ставало очевидним, що застосування міжнародної сили в таких конфліктах малопродуктивне, а часто і шкідливе. Отже, життя підказувало нову, не передбачену Статутом форму підтримання миру: використання збройних контингентів, але без застосування їхньої бойової сили. В перші післявоєнні роки ще не фігурував термін «операції з підтримання миру». Вживалися такі назви, як «легіон ООН», «польові кадри ООН» та ін. Термін «підтримання миру» вперше ввійшов у міжнародний лексикон у 1956 p. у зв'язку з конфліктом Англії, Франції та Ізраїлю з Єгіптом. Назва «операції ООН з підтримання миру» остаточно усталилася в 1965 p., коли Генеральна Асамблея створила Спецкомітет з операцій з підтримання миру. Особливість таких операцій полягає в тому, що військові контингенти! використовуються не як бойова сила, а як механізм для припинення ворожнечі і як буфер між конфліктуючим силами.<br /> В 60-х роках і на початку 70-х основні перешкод для розв'язання проблем європейської безпеи становили продовження гонки озброєнь, поширення в міжнародній політиці силових рішень. У Європі перебували атомна авіація й ракети НАТО середнього радіуса дії, в 1959-—1961 pp. аналогічні ракети розмістили на своєму сході СРСР.<br />Одним з факторів, що негативно впливали на безпеку в Європі, були намагання деяких західних політични діячів залучити ФРН до кола ядерних держав, що мало на меті підкреслити рівноправність ФРН у західному блоці її роль у протистоянні з Радянським Союзом. Ці намгання викликали рішучий опір СРСР та інших країн Варшавського договору, які не без підстав побоювалися, ця ядерна зброя в руках ФРН стане додатковим чинникої напруженості в Європі. <br />Друга половина 60-х років позначилася рухом країн ОВД і країн НАТО в напрямі пошуку взаємоприйнятних конкретних заходів для зміцнення безпеки. Країни ОВД послідовно наполягали на тому, що для цього необхідно скликати спеціальну конференцію, а НАТО спершу робила наголос на взаємному скороченні озброєнь у Європі, на «вільному обмін людьми й ідеями». На початку 70-х років позиції сторін відносно питань європейської безпеки зблизилися і в подальшому узгоджувалися під час переговорів щодо проведення загальноєвропейської наради. Первісне обережне ставлення НАТО до пропозицій ОВД скликати загальноєвропейську нараду змінилося, коли країни ОВД погодилися на участь США й Канади в конференції. Саме тоді в НАТО побачили перспективу скористатися рішеннями конференції, щоб пов'язати безпеку в Європі з попередженням збройного втручання країн ОВД у справи своїх союзників, як це було в Чехословаччині в 1968 р. Для СРСР європейська безпека в той час асоціювалася насамперед з визнанням НАТО непорушності кордонів у Європі, які встановилися після другої світової війни.<br />НБСЄ – ОБСЄ у 90-ті рр. ХХ – поч. ХХІ ст.<br /> Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), що раніше називалася Нарадою з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ), було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації. Внаслідок розпочатого у 1972 році процесу НБСЄ, у 1975 р. було ухвалено Гельсінкський Заключний акт. Цей документ охоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях. Перелік держав-учасниць: Австрія, Албанія, Азербайджан, Андорра, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Великобританія, Вірменія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Кіпр, Киргизька Республіка, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Російська Федерація, Румунія, Сан-Марино, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Таджикистан, колишня Югославська Республіка Македонія, Туркменістан, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція, Югославія (участь призупинено). Інституціоналізація ОБСЄ 21 листопада 1990 р. у рамках НБСЄ відбулася зустріч на найвищому рівні, на якій глави держав і урядів тодішніх 34 країн-учасниць ухвалили Паризьку хартію для нової Європи. Цим документом було засновано Раду міністрів закордонних справ країн — учасниць НБСЄ як головний форум для регулярних політичних консультацій. Відповідно до Хартії також було створено Комітет старших посадовців, відповідальний за розгляд поточних питань, підготовку засідань Ради та виконання ухвалених нею рішень, та три постійні органи НБСЄ: Секретаріат у Празі, який згодом увійшов до загального Секретаріату у Відні, Центр запобігання конфліктам у Відні та Бюро вільних виборів (Варшава), пізніше перейменоване на Бюро демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ). 19 червня 1991 р. в Берліні відбулося перше засідання Ради міністрів закордонних справ. Рада затвердила механізм консультацій та співпраці з надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ. Цей механізм було задіяно для врегулювання ситуації в колишній Югославії та Нагірному Карабаху. 9 липня 1992 р. на заключному засіданні у Гельсінкі глави держав та урядів країн — учасниць НБСЄ ухвалили Декларацію Гельсінського самміту &quot;Проблеми доби змін&quot;. Декларація відображала досягнуту домовленість щодо подальшого зміцнення інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, створення структури раннього попередження, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомчих візитів та місій доповідачів.&#160; Заходи щодо зміцнення довіри і безпеки (ЗЗДБ). 14 грудня 1992 р. на засіданні Ради міністрів закордонних справ у Стокгольмі було ухвалено Конвенцію про примирення і арбітраж в рамках НБСЄ та вирішено заснувати посаду Генерального секретаря. 1 грудня 1993 р. Рада міністрів закордонних справ на своєму засіданні в Римі схвалила ці організаційні зміни, в тому числі заснування у Відні двох нових структур — Постійного комітету, що став першим постійно діючим органом НБСЄ для проведення політичних консультацій і ухвалення рішень, та єдиного загального Секретаріату. Учасники засідання висловили також занепокоєння зростанням кількості і масштабів регіональних конфліктів та підтвердили своє прагнення до їх врегулювання, зокрема в колишній Югославії. У зв'язку з цим було запропоновано заходи, покликані підвищити здатність НБСЄ до врегулювання і відвернення конфліктів, та досягнуто домовленості щодо розвитку взаємин з іншими європейськими і трансатлантичними організаціями. На самміті 1994 року в Будапешті були ухвалені інституційні рішення, спрямовані на зміцнення НБСЄ. До них, зокрема, належать такі: про перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), про наступну зустріч глав держав і урядів країн ОБСЄ у 1996 р. в Лісабоні, про заміну Комітету старших посадовців Вищою радою, яка скликатиметься щонайменше двічі на рік, а також перед засіданнями Ради міністрів, та збиратиметься як Економічний форум; про створення Постійної ради (замість Постійного комітету), яка працюватиме у Відні як орган проведення регулярних політичних консультацій і ухвалення рішень; про розгляд виконання усіх зобов'язань НБСЄ на засіданнях, які мають відбуватися у Відні напередодні кожного самміту. На самміті в Будапешті держави НБСЄ висловили політичну волю і заявили про свою готовність надіслати до Нагірного Карабаху багатонаціональні сили з підтримки миру після прийняття сторонами домовленості про припинення збройного конфлікту. Діалог з питань безпеки, контроль над озброєннями, роззброєння та заходи зміцнення довіри й безпеки (СЗВМЗ) Знаменною віхою в розвитку процесу НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках. На Гельсінкській зустрічі в липні 1992 р. країни учасниці прийняли рішення заснувати у Відні Форум НБСЄ з питань співробітництва в галузі безпеки, під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки. Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22 вересня 1992 р., проходили переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі (&quot;Програма термінових заходів&quot;). У листопаді 1993 р. Форум прийняв чотири важливих документи: &quot;Стабілізаційні заходи в умовах локалізованих кризових ситуацій&quot;; Керівні принципи здійснення передачі звичайних озброєнь; Планування оборони; Контакти і співпраця у військовій галузі. Дві наступні частини &quot;Програми термінових заходів&quot; були узгоджені в грудні 1994 р. напередодні саміту НБСЄ в Будапешті: нова редакція Віденського документа (Віденський документ-94), що об'єднала колишні Стокгольмський та Віденський документи і включила в себе тексти документів про Планування оборони та Контакти і співпрацю у військовій галузі, узгоджені в 1993 р., а також документ про глобальний обмін військовою інформацією. Заключний документ самміту, який увібрав в себе нові Керівні принципи нерозповсюдження, став важливим кроком в узгодженні Кодексу поведінки з політично-військових аспектів безпеки, куди було включено нові суттєві зобов'язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх використання. В руслі контролю над звичайними озброєннями, під час відкриття самміту НБСЄ в Парижі 19 листопада 1990 р., 22 країни НАТО та тодішньої Організації Варшавського договору підписали далекосяжний Договір про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ), який обмежує цю категорію сил в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір набув чинності 9 листопада 1992 року. 10 липня 1992 року в рамках Гельсінкського самміту НБСЄ було підписано Заключний акт Договору ЗЗСЄ-1 А, яким вводились обмеження щодо чисельності звичайних збройних сил та запроваджувались додаткові стабілізаційні заходи. Дейтонська мирна угода 1995 р. відкрила шлях до переговорів із заходів зміцнення довіри й безпеки між суб'єктами Боснії—Герцеговини, а також режиму контролю над озброєннями для сторін Дейтонської угоди. Переговори відбулися під егідою ОБСЄ в 1996 році. Особисті представники Голови ОБСЄ здійснювали головування на переговорах та сприяли виконанню досягнутих угод. Відділ Секретаріату ОБСЄ у Відні відповідає за організацію необхідних перевірок, в яких беруть участь країни — учасниці ОБСЄ. Запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій Відповідно до Декларації Гельсінкського самміту 1992 р. ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам. За останні кілька років ОБСЄ вживала таких заходів по відношенню до Косова, Санджака, Воєводіни, Скоп'є, Грузії, Естонії, Таджикистану, Молдови, Латвії, Нагірного Карабаху та Чечні. Починаючи з вересня 1992 р. НБСЄ здійснювала в Албанії, Болгарії, Хорватії, колишній Югославській Республіці Македонії3, Угорщині та Румунії місії, покликані сприяти перевірці дотримання режиму санкцій, введених ООН щодо Федеративної Республіки Югославії (Сербія та Чорногорія). У 1996 році, після підписання Дейтонської мирної угоди, ОБСЄ організувала в Боснії—Герцеговині проведення загальних, а у вересні 1997 р. — муніципальних виборів. У 1997 році особистий представник Голови ОБСЄ надавав допомогу у політичному врегулюванні кризи в Албанії. Одним із результатів стало проведення в країні виборів, на яких ОБСЄ виступила в ролі спостерігача. Система безпеки, запропонована ОБСЄ На самміті в Будапешті 5—6 грудня 1994 р. глави держав та урядів країн НБСЄ започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розробки її концепції на 21 сторіччя і з урахуванням поточних дебатів з цих питань в країнах-учасницях. Декларація Лісабонського самміту 1996 року про Систему спільної всеосяжної безпеки Європи у 21 сторіччі підтвердила, що європейська безпека вимагає якнайширшої співпраці і координації між країнами — учасницями ОБСЄ та європейськими і трансатлантичними організаціями і визначила ОБСЄ як особливо ефективний форум для розвитку співпраці та взаємодоповнення між такими організаціями та установами. В декларації також було висловлено намір ОБСЄ поглиблювати співпрацю з іншими організаціями безпеки, дії яких є прозорими та передбачуваними, члени — поодинці й разом — дотримуються принципів і зобов'язань ОБСЄ, а членство базується на відкритих та добровільних обов'язках. Наступним етапом у розбудові Системи безпеки стала зустріч країн — членів ОБСЄ на рівні міністрів закордонних справ у Копенгагені в грудні 1997 р., яка ухвалила рішення про Основні напрямки розробки Документа-хартії ОБСЄ з питань європейської безпеки. Документ-хартію має бути розроблено на платформі безпеки, що базується на співробітництві і має на меті поглиблення співпраці між взаємопідсилюючими інституціями через неієрархічні робочі стосунки, зорієнтовані на практичну діяльність. На зустрічі в Копенгагені було вирішено, що Спільна концепція розвитку співпраці між взаємопідсилюючими інституціями має закласти підвалини для такої роботи. Розбудова системи безпеки триває.<br />1 августа 1975 года в Хельсинки был подписан Заключительный акт ОБСЕ - Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе. Его подписали 33 европейских страны, США и Канада после трех лет консультаций. Этот документ заложил новые принципы международного сотрудничества. На совещании в Хельсинки также была принята Декларация принципов, которыми государства-члены должны руководствоваться во взаимных отношениях. Среди этих принципов - нерушимость границ, сложившихся после Второй мировой войны, мирное урегулирование споров, уважение прав человека и основных свобод, сотрудничество между государствами. Также в документе был заложен принцип единогласия, согласно которому все решения должны приниматься странами-членами СБСЕ на основе консенсуса. 1 января 1995 года СБСЕ была преобразована в Организацию по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ). Встречи глав государств и правительств в рамках ОБСЕ проводятся один раз в два года. Парламентская ассамблея ОБСЕ проводит свои заседания раз в год. Руководящим органом ОБСЕ является Совет министров ОБСЕ, сессии которого с участием министров иностранных дел, проводятся раз в год. Действующий председатель ОБСЕ избирается на год по принципу ротации. В 2000 году им стала министр иностранных дел Австрии Бенита Ферреро-Вальднер. Решение о создании Совета министров было принято 19-21 ноября 1990 года на встрече СБСЕ в Париже. Совет может принимать решения о создании групп для предотвращения конфликтов и разрешения споров, о начале проведения операций по поддержанию мира и т.д. Сейчас членами ОБСЕ являются 55 стран. Членство Югославии в ОБСЕ было приостановлено в 1992 году. В ноябре 2000 года на заседании постоянного совета ОБСЕ СРЮ вновь была принята в члены ОБСЕ. Последняя 7 сессия Совета министров на уровне министров иностранных дел состоялась 2-3 декабря 1998 года. В ноябре 1999 года в Стамбуле состоялась 5 встреча глав государств и правительств стран-членов ОБСЕ, на которой была принята Хартия европейской безопасности, инициатива разработки которой принадлежит России. ЧТО ТАКОЕ ОБСЕ Организация по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ) - это организация системы безопасности, в состав которой входят 55 государств-членов, перекрывая географический регион от Ванкувера до Владивостока. В зоне своей ответственности эта организация является главным инструментом для раннего оповещения, предотвращения конфликтов, улаживания кризисов и урегулирования после-кризисных ситуаций. Для обеспечения безопасности ОБСЕ использует комплексный и корпоративный подход. Она занимается широким спектром вопросов безопасности, включая контроль за вооружениями, превентивную дипломатию, мероприятия обеспечения конфиденциальности и строительства системы безопасности, права человека, наблюдение за выборами, вопросы экономической и экологической безопасности. Исходя из принципа принятия решений на основе консенсуса, все страны-участницы ОБСЕ имеют равный статус. Эти атрибуты делают ОБСЕ уникальной организацией и выделяют ее из ряда других организаций и учреждений Европы.</p> <p>Під час холодної війни СРСР і колишні соціальні країни в 50-60 рр. активізував виступ за створення колективної системи безпеки в Європі.<br />Січень-лютий 1954 р. на берлінській нараді МЗС СРСР виступив з пропозицією створення системи колективної безпеки країнами на 50 р.<br />Головна умова: не вирішувати питання в Європі за допомогою зброї; необхідно створити різні союзи, коаліції, які б виключали можливість існування 2-х протидіючих військових угрупувань.<br />Передбачалося створення спільного консультативного комітету з політики і військових питань.<br />СРСР пропонував зробити 2 нім. Держави повноправними членами цього колективного договору.<br />Найбільшим країнам світу (Китай, США) пропонувалося направити свої спостерігачів&#160; в колективний європейський орган. Однак ця ініціатива була відкинута західними державами.<br />Листопад-грудень 1954 р. – скликати нараду з питань колективної безпеки в Європі. Однак і цю ініціативу західні держави відкинули.<br />Липень, жовтень 1955 р. На Женевських нарадах представники 4 країн&#160; (СРСР, США, Франції, Англії). СРСР знову пропонує створити систему колективної безпеки в Європі.<br />На розгляд було винесені такі документи: «Загальноєвропейський договір про загальну безпеку (основні принципи», «Проект договору про безпеку в Європі», «Поетапне застосування договору по колективній безпеці».<br />І етап – між двома протилежними таборами пропонувалося утримування проти застосування сили.<br />ІІ етап – розпущені НАТО і Варшавський дог. Повинні були вступити в силу постанови загальноєвропейського договору про колективну безпеку.<br />І це не знайшло підтримку в західних державах.<br />Липень 1958 р. – СРСР звертається до західноєвропейських держав і США з пропозицією, щоб Європейські держави підписали між собою договір про дружбу і співробітництво. А країнам з НАТО та Варшавським дог. – підписати пакт про ненапад на 25 років.<br />І ці пропозиції були відкинуті західними державами.<br />Крім СРСР, соціалістичні країни теж пропонували дії зі створенні колективної безпеки в Європі.<br />Вересень 1957 р. – уряд Румунії виступив з планом організації мірного співробітництва на Балканському півострові. Туреччину теж запросили.<br />Греція та Туреччина зірвали втілення цього плану в дію.<br />Жовтень 1957 р. – уряд Польщі виносить на розгляд ХІІ асамблеї ООН «план створення без'ядерної зони в центрі Європи». Пропонували також створити систему ефективного контролю.<br />Західні держави відхилили цю пропозицію.<br />Червень 1959 р. – СРСР звернувся до колишніх союзників – створити на Балканах і в районах Адріатичного моря зону вільну від ядерної і ракетної зброї.<br />Країни НАТО знову відхилили це.<br />Починаючи з 1957 р. уряди СРСР, Польщі і Демократичної Республіки Німеччина неодноразово звертались до західних країн Європи і США перетворити Балтику в без'ядерну зону і ліквідувати в усіх При балканських Країнах будь-які іноземні військові бази.<br />Однак і ці пропозиції не знаходили підтримки.<br />Один раз в 1955 р. Англія під впливом усіх цих пропозицій та щоб показати, що вона – за мир, висловила побажання створити в центрі Європи інспекції з озброєнь і певні зони обмежень озброєнь.<br />СРСР і соціальні країни одразу ж підтримали цю пропозицію, іле тільки дійшло до конкретики, Англія відмовилась від свого плану.<br />Надалі західні країни продовжували нагнітати напругу в Європі. Особливо це стосувалося німецького питання.<br />1961 р. – загострення німецького питання. В серпні 1961 р. уряд НДР вводить строгий контроль за пересуванням на кордоні. Для цього на кордонах НДР та ФРН побудовано прикордонні пости і смуги. Відбулась делімітація кордону. Це викликало негатив США та їх союзників.<br />США організовували в Західному Берлині демонстрацію своєї військової міцності.<br />До кордонів НДР підтягнуті танкові війська Англії та Франції.<br />Восени 1961 р. США і СРСР почали переговори про нормалізацію відносин навколо Західного Берліну та з приводу вирішення німецького питання. Зустрічі і переговори проходили в Нью-Йорку, Вашингтоні, Берліні.<br />Радянська пропозиція: Західний Берлін повинен бути вільним демілітаризованим містом;заміна окупаційних військ військами ООН; відміна окупаційного режиму в Західному Берліні. Якщо ні – то зробити його нейтральним містом.<br />Логічним наслідком таких відносин стало підписання в 1964 р «договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між ФРН, ФРН».<br />Один з пунктів цього договору заявлення про недоторканість кордонів НДР. В кінцевому рахунку сторони домовились розглядати Західний Берлін як самостійну одиницю.<br />Стосунки між ФРН і ДРН – як між самостійними державами.<br />Відносини між СРСР і ФРН в 50-60 рр. були неконструктивними.<br />ФРН настоювало на кордонах в межах 1937 р.<br />Німецьке питання остаточно не було вирішено на поч.. 60 рр.&#160; воно було затиснуте в глухий кут.<br />В січні 1965 р. політичний консультаційний комітет країн Варшавського дог. Запропонував Західним державам скликати НБСЄ.<br />9 травня 1965 р. в день 20-х роковин закінчення ІІ Світової війни СРСР знов з цією пропозицією звернувся до західних країн.<br />Липень 1966 р. країни ВД – Бухарест – приймають «Декларацію про зміцнення миру та безпеки у Європі.<br />Соціалістичні країни визнали неготовність всіляко розвивати стосунки між Європейськими країнами і шукати разом шляхи до зміцнення миру у Європі.<br />В цій же декларації підтверджено готовність розпустити ЛВД, як тільки розпустять НАТО.<br />Пропонувалося ліквідувати іноземні військові бази у Європі, зменшити наявність збройних сил у Європейських країнах, особливо німецьких.<br />Пропонувалося створити в Європі без'ядерні зони.<br />В Бухарестській декларації підтверджувалася головна теза – непорушність кордонів після ІІ світової війни.<br />Пропонувалося скликати НБСЄ.<br />Події, яків в 1961 р. відбулися в Чехоловатччені підтвердили, що центр Європи – це те місце, де можливо виникне ІІІ світова війна.<br />Березень 1969 р. країни – учасниці ВД надсилають звернення західним країнам про скликання НБСЄ. В ньому вказувалось, що не одна з Європейських країн офіційно не висловилась проти цієї ідеї. Але й за ніхто не висловлювався.<br />Фінляндія разом з нейтральними державами підтримала цю ідею. Вона надала свою територію для проведення наради.<br />5 травня 1969 р. уряд Фінляндії направив 32 урядам Європейських країн, СШВ, Канади пам’ятну записку про надання своїх послуг в організації наради.<br />До кінця 1969 р. 23 Європейські країни з 32 передали уряду Фінляндії позитивні відповіді, що дало можливість приступати до двосторонніх та багатосторонніх консультацій.<br />Грудень 1969 р. – Відень – загальна Європейська неурядова конференція «про безпеку і співробітництво в Європі 26 Європейських країн, 23 міжнародних громадських організацій». Висновок за створення системи загальної Європейської безпеки, скликання наради в Гельсінкі.<br />В кінцевому рахунку в Женеві й Гельсінкі відбувається зустріч.<br />І етап – липень 1973 р. – Гельсінкі.<br />ІІ етап – на рівні експерті Європейських країн – вересень 1973 р. – Женева.<br />Напередодні цього Фінляндія запропонувала питання, які мали вирішуватись на цій нараді, організацію роботи, порядок денний, склад учасників конференції.<br />Всі ці питання утрясалися протягом майже 7 місяців.<br />Питання: економічна корзинка, гуманітарний кошик питань, військовий, природоохоронний напрямки.<br />ІІ етап – найдовший – з вересня 1973 р. по 21 липня 1975 р. – Женева, працює організаційний кабінет, 3 чоловіки комісії, підкомісії, групи.<br />Розглянуто 4700 проектів. (Цей етап нагадував боротьбу)<br />1 серпня 1975 р. – Гельсінкі – підпис заключного акту наради з питань безпеки і співробітництва і Європі.<br />Ця нарада зняла німецьке питання: 2 німецькі держави + Берлін – держава.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:08:26 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=19#p19 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=18#p18 <p>17. Міжнародні&#160; відносини&#160; на&#160; початку&#160; Другої&#160; світової та&#160; великої&#160; вітчизняної&#160; воєн, утворення антигітлерівської коаліції (1939-1942 рр)<br />Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких по¬милок у міжнародних відносинах тоді було доволі. До другої світової війни спричинилося різке загострення су¬перечностей між великими державами, угруповання і коаліції яких протистояли одна одній. <br />Після укладення пакту Молотова — Ріббентропа Гіт¬лер уже відкрито загрожував Польщі війною. Проте ко¬роткозорість європейських політиків була дивовижною. Так, польський міністр закордонних справ Бек гордовито заявляв 27 серпня: «Гітлер не зважиться зараз на війну».<br />Президент США Рузвельт 24 серпня звернувся з по¬сланням до Гітлера й президента Польщі І. Мосцицького, закликаючи до полюбовного врегулювання суперечок. Рузвельт, папа римський, бельгійський король, уряди Ан¬глії та Франції гарячково намагалися знайти можливість для «компромісу» з польського питання. В умовах загост¬рення кризи в Європі уряд Англії 25 серпня уклав угоду з Польщею про взаємодопомогу.<br />Те ж саме робив уряд Франції. Даладьє в посланні Гітлеру зазначав, що «проблема Данціга» не може бути причи¬ною війни, «найважливіше для нас — зміцнення між наши¬ми країнами не тільки миру, а й щирого співробітництва».<br />Гітлер вимагав приїзду до Берліна надзвичайного пов¬новажного представника Польщі. Але зв'язок з Варшавою був порушений, польський посол Й. Ліпський мусив сам увечері 31 серпня з'явитися на виклик Ріббентропа. Ні¬мецький міністр закордонних справ напередодні настіль¬ки брутально поводився з послом Англії Гендерсоном, що ледве не дійшло до рукоприкладства. Ліпського він при¬мусив довго чекати в приймальні, а потім просто виста¬вив з кабінету. Тим часом Гітлер уже проголошував про¬мову в рейхстазі про початок війни проти Польщі. Він говорив, що «не заінтересований у війні, але змушений». Підкреслював, що розраховує на Італію, але її підтримки не потребує, підтверджував гарантії західних кордонів і вірність договорові про ненапад з Радянським Союзом. Німецькі війська тоді вже вступили в Данціг (Гданськ), а о 4.45 ранку 1 вересня з трьох боків по всьому кордону вони вдерлися в Польщу.<br />Співвідношення сил було не на користь Польщі. Ні¬меччина кинула проти неї 44 з 52 діючих піхотних диві¬зій, усі 5 бронетанкових і 13 моторизованих дивізій — за¬галом 57 піхотних дивізій, 2500 танків, 2000 бойових літа¬ків тощо. Польща тоді мала близько 33 дивізій, здебіль¬шого кавалерійських, її авіація (771 літак) була знищена в перші ж дні.<br />Німеччина оголосила війну Польщі тільки після зруй¬нування 36 основних польських стратегічних пунктів. Як привід до війни гітлерівці використали провокацію. Есе¬сівці з допомогою групи в'язнів, одягнених у польську форму, розіграли «напад» на радіостанцію в прикордон¬ному німецькому м. Глайвіце.<br />Посли Англії та Франції лише ввечері 1 вересня вру¬чили Ріббентропу ноти, де їхні уряди повідомляли, що «дізналися» про вторгнення німецьких військ у Польщу і що, як «їм здається», це вимагає виконання Англією і Францією своїх зобов'язань перед Польщею. Якщо Ні¬меччина не представить «запевнень» про припинення воєнних дій проти Польщі й «готовність виведення» сво¬їх військ з її території, Англія й Франція змушені будуть виконати свої зобов'язання.<br />Громадськість західних держав вимагала рішу¬чих дій. Їхні уряди змушені були діяти. Об 11.15 3 вересня Чемберлен по радіо оголо¬сив війну Німеччині.<br />З 17.00 Франція вступила у війну. По¬тім війну Німеччині оголосили англійські домініони.<br />Друга світова війна вибухнула. Її початком вважається 1 вересня 1939 р. — день нападу Німеччини на Польщу.<br />Англія та Франція ніякої допомоги Польщі не надали. Сама ж Польща припинила опір за 2-3 тижні, уряд Бека— Ридз-Смігли—Мосцицького покинув свою країну й утік до Румунії.<br />Чому так швидко капітулювала Польща?<br />1. Основна причина — цілковита неспроможність і гнилість державного устрою, економічна та воєнна від¬сталість Польщі. Вона не була готова до війни, Німеччи¬на мала безперечну перевагу.<br />2. Нереалістична польська зовнішня політика спрямо¬вувалася на створення «Великої Польщі». Бек та інші ке¬рівники Польщі бачили головну загрозу для своєї держави на Сході. Варшава плекала ілюзії, що Гіт¬лер не піде війною проти Польщі. <br />3. Шовіністична внутрішня політика уряду позбавила його підтримки непольського населення країни. Тимча-сом майже 40% населення становили національні мен¬шини — в тому числі 13 мільйонів українців і білорусів, які мешкали в основному на сході Польщі — на терито¬ріях, захоплених нею в 1920 р.<br />4. Ще однією причиною швидкої капітуляції Польщі стала провокаційна, віроломна політика союзників — урядів Англії й Франції, які мали з Польщею договори про взаємодопомогу (відповідно від 25 серпня й 7 верес¬ня 1939 р.), проте нічого не зробили, щоб її врятувати. Вони спокійно спостерігали агонію свого союзника.<br />Капітуляція Франції та її міжнародні наслідки.<br />Після радянсько-фін¬ляндського перемир'я уряд Даладьє пішов у відставку. Новий французький уряд Рейно підписав 28 березня 1940 р. в Лондоні спільну декларацію про зобов'язання не укла¬дати з Німеччиною сепаратного миру.<br />Та Німеччина вже перейшла до нових воєнних акцій. 9 квітня її війська окупували Данію, потім Норвегію, де ство¬рили пронімецький уряд на чолі з фашистом Квіслінгом.<br />10 травня німецькі війська напали на Бельгію, Голлан¬дію і Люксембург, потім на Францію. В англійському парламенті депутати закликали Чемберлена: «В ім'я Бога, йдіть у відставку!» І Чемберлен, який ще 5 травня заяв¬ляв, що в 10 разів більше впевнений у перемозі, 10 трав¬ня мусив піти у відставку. Уряд очолив Уїнстон Черчілль. «Мюнхенська» політика остаточно провалилася. Через мі¬сяць поразка Англії та Франції на континенті стала оче¬видною. На північ від «лінії Мажіно» 50 погано оз¬броєних французьких дивізій не могли протистояти вже 150 німецьким дивізіям.<br />10 червня уряд і парламент покинули Париж, що був ого¬лошений відкритим містом. У той самий день Італія оголо¬сила війну Англії й Франції. Французька армія розпадалася.<br />14 червня німці ввійшли в Париж, а 21 червня біля станції Ретонд у Комп'єнському лісі, у «вагоні перемир'я» 1918 р., за участю Гітлера відбулася церемонія капітуляції Франції. Французьку делегацію очолювали генерал Хюн-тцігер і колишній посол у Польщі Ноель. У німецьку де¬легацію входили Ріббентроп, Герінг, Гесс, Кейтель, Йодль та інші. <br />Гітлер у своїй заяві поклав відповідальність за війну на Францію. Після того, як він залишив вагон, генерали Кей¬тель і Иодль, відхиливши всі французькі умови, ультиматив¬но виклали німецькі. 22 червня 1940 р. о 18.50 за німецьким часом генерали Кейтель і Хюнтцігер підписали Комп'єнську угоду про перемир'я. Франція капітулювала.<br />24 червня було підписано перемир'я з Італією. У Франції створено окуповану зону (60% території), в не-окупованій зоні у Віші тимчасово (до 1942 р.) перебував уряд А. Петена.<br />Англія спочатку пропонувала створити «Франко-Бри¬танський союз» — двоєдину державу — й передати їй французький флот. Коли з цього нічого не вийшло, ан¬глійська ескадра під командуванням адмірала Соммервіл-ла розстріляла колишній союзницький флот в Мерс-ель Кебірі. Багато кораблів було потоплено, загинуло 1200 французьких моряків.<br />Воєнна капітуляція Франції мала серйозні міжнародні наслідки.<br />1. Співвідношення сил у Європі різко змінилося на користь Німеччини, яка в період тільки з квітня по чер¬вень 1940 р. захопила територію 6 країн (Данію, Норве¬гію, Бельгію, Голландію, Люксембург і Францію). Пізні¬ше, в 1941 р., окупувала Грецію і Югославію, а загалом у Європі — територію в 530 тис. кв. км з населенням 107,7 млн чоловік. Крім того, раніше були окуповані Австрія, Чехословаччина, Польща — до червня 1941 р. 11 держав. Німеччина здобула всю промисловість (у тому числі воєнну) Західної та Центральної Європи, велику кількість зброї та військової техніки.<br />2. Створився міф про непереможність гітлерівської Німеччини, яка підкорила собі 11 європейських держав і ще 5 держав зробила союзниками.<br />3. Змінився характер війни. Поневолені європейські народи розгорнули антифашистську визвольну боротьбу (у Франції — рух «макі»).<br />4. Радянський Союз змушений був посилити заходи щодо зміцнення своєї обороноздатності.<br />Напад Німеччини та її союзників на СРСР та позиція урядів Великобританії та США.<br />Влітку 1941 p. Німеччина завершила підготовку до нападу на СРСР. Згідно з заздалегідь розробленим «планом Барбаросса» (від 18 грудня 1940 p.) Гітлер розраховував закінчити цю кам¬панію ще до завершення війни з Англією.<br />22 червня 1941 p. фашистська Німеччина без ого¬лошення війни напала на Радянський Союз. Разом з нею проти СРСР виступили Італія, Румунія, Фінляндія, Угор¬щина та Словаччина. Уряд Франції розірвав диплома¬тичні відносини з СРСР. Тепер інтереси СРСР у Німеччині репрезентувала Швеція, а Німеччини в СРСР - Болгарія.<br />Гітлер не міг розраховувати на світове панування, не подолавши СРСР. Фронт воєнних дій простягнувся від Чорного до Баренцового морів. Німецькі війська вели наступ у трьох напрямах: північ - на Ленінград, центр - на Москву, південь - на Київ.<br />Цілі СРСР у війні були сформульовані у зверненні Голови Державного Комітету Оборони Й.В.Сталіна до радянського народу 3 липня 1941 p. Головною метою було визначено розгром агресора. Зовнішньополітичні завдання були такими:<br />• створення антигітлерівської коаліції й відкриття другого фронту в Європі;<br />• запобігання участі у війні проти СРСР інших країн, зокрема Туреччини, Іспанії, Японії.<br />Війна почалася з невдач Червоної Армії. Протягом трьох тижнів радянські війська змушені були залишити знач¬ну частину України й Молдавії, Латвію, Литву, Білорусію. Німецькі війська розпочали підготовку до наступу на Москву. Причина невдач Червоної армії полягала у поганій озброєності, неготовності до військових дій і тим, що велика частина вищого офіцерського складу була репресована у передвоєнні роки.<br />Досить своєрідною, але закономірною була позиція урядів Західних держав. Вони продовжували сповідувати політику “зіткнення лобами”, оскільки для них як фашизм так і комунізм були однаково небезпечними. Початок війни між Німеччиною та СРСР на думку Англії та США дозволяв отримати вигоду від їх взаємного знекровлення.<br />Передумови та початок створення антигітлерівської коаліції.<br />А. К. – воєнно-політичний союз держав та народів, що боролися у ІІ світовій війні проти агресивного блоку Німеччини, Італії, Японії. Основні учасники А. К. – СРСР, США, Великобританія (у 1945 р. більше 50 держав). Ведуче місце займав Рад. Союз. <br />Передумова формування А.К.: заява прем'єр-міністра Великобританії У. Черчилля (22.06 1941) та президента США Ф. Рузвельта (24.06.1941) про підтримку СРСР у війні проти фашистської Німеччини. 12.07.1941 в Москві було підписана угода між СРСР та Англією про спільні дій у війні проти Німеччини.<br />В кінці 1941 в Москві відбулася конференція СРСР, США та Англії, на якій був підписаний протокол про воєнні поставки США та Англії Рад. Союзу, 1.01.42 у Вашингтоні була підписана декларація 26 держав – Декларація Об'єднаний Націй. Її учасники зобов’язувалися використовувати всі свої воєнні та економічні ресурси для боротьби проти фашистського блоку, співпрацювати один з одним і не заключати з країнами цього блоку сепаратного перемир’я або миру. <br />26.05.42 в Лондоні був підписаний радянсько-англійській договір про союз у війні проти Німеччини та її союзників у Європі і про взаємну допомогу після закінчення війни. 11.06.42 у Вашингтоні підписана рад.-американська угода про принципи взаємної допомоги у ведені війни проти агресії. Підписанням цих договорів фактично завершилося формування основного ядра А. К.<br />18. Міжнародні&#160; відносини&#160; під&#160; час&#160; корінного&#160; перелому&#160; і&#160; заключного&#160; етапу&#160; Великої Вітчизняної та другої світової воєн (1942-1945 p.p.)<br />Влітку 1942 головним напрямом війни на сх. Фронті був боротьба за Бакинську нафту.<br />Серпень 42 нім армія поч. Наступ на рад&#160; війська в районі Сталінграду. Битва за Сталінград, яка заверш на початку лютого 1943 поразкою нім військ. Німці втратили 5 своїх армій, було вбито 1,5 млн нім солдатів і офіцерів.<br />Победный исход Сталинградской битвы в решающей степени определил исход Второй мировой войны. Битвы под Москвой, Сталинградом и Курском явились звеньями того коренного перелома хода Великой Отечественной и Второй мировой войны, который завершился разгромом гитлеровской Германии и её союзников. Именно здесь, в ходе и победоносном исходе Сталинградской битве, исключительно ярко проявились выдающиеся качества А. М. Василевского как полководца, отличающегося крупномасштабностью и оригинальностью стратегического мышления. Это нашло свое воплощение в стратегических замыслах, выделяющихся высшей степенью совершенства и нестандартным подходом к выбору сил и средств для их выполнения: умелое определение направлений, выводивших ударные группировки кратчайшими путями в тыл врага и отрезавших его от баз снабжения; смелое сосредоточение массированных сил и средств на этих направлениях за счет предельного ослабления второстепенных участков; точное определение момента перехода в контрнаступление, когда остановленный враг еще не перешел к обороне и не накопил резервов для отражения наших ударов; быстрое создание внутреннего и внешнего окружения; надежная блокада окруженных с воздуха; организация четкого и всеохватывающего взаимодействия всех родов войск для достижения поставленных целей. «У меня не было никакого опыта, – говорил о себе А. М. Василевский. Мне дала его сама жизнь. Мировая война. Великий октябрь. Гражданская война и служба в Советских Вооруженных силах – вот мои университеты».<br />Для немцев и Германии Сталинград явился необратимым поворотным пунктом, положившим начало крушению Третьего рейха и прозрению его подданных. Он способствовал, прежде всего, кристаллизации антинацистских сил в стране. Конец кровавой нацистской диктатуры немецкие антифашисты связывали с началом возрождения новой, антифашистской и демократической Германии. Путь к этой цели лежал через осознание меры ответственности немцев за преступные деяния Третьего рейха. Немцы должны нести ответственность, но ответственность и вина – не одно и то же. В военных преступлениях нацизма виновны не только руководители нацистской партии и гестаповские террористы, но и крупные финансово-промышленные магнаты, юнкеры, генералы, чиновничество и представители интеллигенции, которые способствовали развязыванию войны и террору. Действительные противники нацизма не могут быть виновными в проведении преступной политики гитлеровской клики. Однако между нацистами и их противниками в Германии находилась большая масса более или менее безразличных людей. На их плечи нельзя полностью перекладывать вину. Но они должны почувствовать свою долю ответственности за безразличие и покорность, которые способствовали преступлениям нацизма.<br />Битва под Сталинградом имела непреходящее международное значение. Сталинградская победа изменила всю военно-политическую обстановку в мире и послужила началом коренного перелома во Второй мировой войне. Рухнули надежды нацистских авантюристов на завоевание мирового господства. Победа под Сталинградом укрепила решимость народа Европы в борьбе против фашизма, активизировала действия сил антифашистского Сопротивления. В честь этой победы во многих странах Европы названы улицы и площади – память европейских народов и сейчас хранит это событие как часть своей истории. <br />Победа под Сталинградом способствовала укреплению союзнических отношений стран антигитлеровской коалиции, их решимости довести до победного конца кровопролитную войну против фашизма и обеспечить устойчивый характер послевоенного устройства мира.<br />Московська конференція МЗС 1943 року.<br />19 – 30 жовтня 1943 р. в Москві відбулася конференція союзних держав. Брали участь В. М. Молотов, К. Хелл і А. Іден, які розглянули найважливіші питання, що стояли в той час перед союзними держава¬ми, і прийняли відповідні рішення.<br />1. Головне питання становило прискорення закінчення війни й у зв'язку з цим — зобов'язання урядів Великобрита¬нії та США забезпечити вторгнення їхніх армій у Північну Францію весною 1944 р. Британський військовий представ¬ник генерал Г. Л. Ізмей заявив міністрам, що вторгнення бу¬де здійснене, якщо «кліматичні умови в районі Ла-Маншу стануть сприятливими», а «німецькі резерви у Франції в мо¬мент вторгнення не перевищуватимуть 12 дивізій».<br />Радянській делегації так і не вдалося на цій конфере¬нції домогтися від союзників остаточного визначення да¬ти вторгнення в Західну Європу. Союзники дали лише загальне зобов'язання почати операцію «Оверлорд» вес¬ною 1944 р. Делегація СРСР запропонувала зафіксувати в таємному протоколі конференції, що радянський уряд «бере до відома» заяви союзників із цього питання й вис¬ловлює надію на здійснення у строк «плану вторгнення англо-американських військ у Північну Францію весною.<br />З інших питань порядку денного конференції була до¬сягнута цілковита згода її учасників. <br />2. Основний документ, вироблений конференцією, становила «Декларація чотирьох держав про загальну без¬пеку» (приєднався посол Китаю в Москві за дорученням свого уряду):<br />а) сторони твердо домовилися продовжувати воєнні дії проти Німеччини та її союзників до їхньої беззастережної капітуляції;<br />б) вирішено створити нову міжнародну організацію — Організацію Об'єднаних Націй, розпочати спільну ро¬боту чотирьох держав над виробленням проекту Статуту ООН;<br />в) міністри підтвердили рішучість своїх урядів зміцню¬вати єдність і співробітництво держав як під час війни, так і після неї.<br />3. Щодо післявоєнного устрою Німеччини США й Англія висували плани розчленування країни на п'ять або три окремі держави. Радянський міністр виступив проти. Вирішено пе¬редати це питання для вивчення в Європейську Консуль¬тативну Комісію в Лондоні. Створити таку комісію запро¬понував Радянський Союз.<br />4. Прийнято «Декларацію про Австрію». Оголошено аншлюс її гітлерівською Німеччиною «неіснуючим і не¬дійсним». Сторони домовилися, що союзники забезпе¬чать «відновлення вільної та незалежної Австрії». Разом з тим зазначено, що вона несе відповідальність за участь у війні на боці Німеччини.<br />5. «Декларація про Італію» підтверджувала рішення союзників про знищення фашизму, створення в країні демократичного режиму. Вирішено створити Консульта¬тивну Раду з питань Італії з метою визначення її після¬воєнного устрою.<br />6. Прийнято декларацію про відповідальність гітлерів¬ців за здійснювані звірства. «Велика трійка» — Й. В. Ста¬лін, Ф. Д. Рузвельт і У. Черчілль — від імені 32 (на той час) Об'єднаних націй підписали цю декларацію, вима¬гаючи суду над гітлерівськими воєнними злочинцями в тих країнах, де вони вчиняли свої звірства.<br />7. Міністри домовилися про підготовку Тегеранської конференції глав урядів їхніх країн.<br />Тегеранська конференція.<br /> 28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля<br />Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Ан¬глії проходила на території радянського посольства в Теге¬рані.<br />Конференція прийняла ряд дуже важливих узгодже¬них документів.<br />1. Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямо¬вувалися на прискорення закінчення війни. Було визначено початок операції «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Проте: операція почалася 6 черв¬ня.). Тоді вже ста¬ло ясно, що Радянський Союз може наодинці розгроми¬ти Німеччину.<br />2. До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до беззастережної капітуляції Німеччини.<br />Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір їхніх народів спільно працювати як під час війни, так і в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларації, — від'їжджаємо друзями за духом і метою».<br />3. Щодо повоєнної долі Німеччини Рузвельт знову ви¬сунув «проект Моргентау» — про розчленування Німеч¬чини на 5 держав. Черчілль пропонував з частин Німеч¬чини й сусідніх країн створити Дунайську федерацію. Сталін висловився проти, виступаючи за єдину, демокра¬тичну й миролюбну Німеччину. Вирішили ще повернути¬ся до цієї проблеми.<br />4. В «Декларації трьох держав про Іран» союзники до¬мовилися зберегти його суверенітет, вивести радянські й англійські війська з країни після війни, надати Ірану фі¬нансову й економічну допомогу.<br />5. «Велика трійка» обмінялася думками про Польщу. Ра¬дянський Союз пропонував установити західні кордони Польщі по річках Одеру й Нейсе, а східну — по «лінії Керзона». Питання про уряд Польщі залишилося відкритим.<br />Сторони в принципі домовилися про передання Ра¬дянському Союзові областей Кенігсберга й Мемеля, а та¬кож частини італійського військово-морського флоту.<br />6. Радянська делегація в таємному протоколі зазначи¬ла, що після капітуляції Німеччини СРСР вступить у вій¬ну проти Японії.<br />Міжнародне значення Тегеранської конференції було величезним. Її рішення передбачали не тільки прискорен¬ня закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час. <br />19. Міжнародні відносини в світі після ІІ світової війни (1945-1950 рр) <br />Ялтинська конференція, її основні рішенняю<br />Успішний наступ союзників та розпад фашистського блоку набли¬зили поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвер¬дити плани її розгрому й виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль та Сталін зустріли¬ся на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945 p.). Головним питанням була координація військових зусиль та узгодження воєнних планів до безумовної капітуляції Німеччини.<br />«Велика трійка» узгодила практично усі питання щодо Німеччини. Було вирішено знищити її збройні сили, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закони та установи, зму¬сити Німеччину сплачувати репарації.<br />Для втілення цих рішень союзники домовилися оку¬пувати Німеччину. Кожній з трьох держав, а також Франції, надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна - Англії, південно-західна - США.<br />Обговорювалося також польське питання. Було ви¬рішено, що східний кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході та півночі вона отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий уряд ви¬рішено було реорганізувати та ввести до його складу де¬мократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.<br />В ході Ялтинської конференції Сталін, Рузвельт та Черчілль уклали таємну угоду: Радянський Союз обіцяв всту¬пити у війну з Японією не пізніше як через три місяці після закінчення війни в Європі за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республіки, передання СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створен¬ня радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).<br />Важливе місце в роботі Кримської конференції було відведено обговоренню питання про створення Організації Об'єднаних Націй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цієї міжнародної організації. Було вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.<br />На конференції були прийняті «Декларація про звільне¬ну Європу», заява «Єдність в організації миру, як і у ве¬денні війни», вирішено утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та АНГЛІЇ (НМЗС) для вирі¬шення проблем повоєнного мирного врегулювання.<br />Сторони домовилися скликати міжнародну конференцію для створення ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. Проект Статуту ООН був вироблений ще на конференції в Думбартон-Оксі (серпень—вересень 1944 р.). При обговоренні двох невирішених тоді питань знову спалахнула гостра дискусія. Радянська делегація наполягала на одноголосності («право вето») і єдності рішень великих держав — постійних членів Ради Безпеки, щоб не протиставляти одні великі держави іншим. Делегації США й Англії загалом не заперечували проти «права вето», але бачили в ньому потенційну загрозу своїм інтересам. Так, США заперечували, щоб «право вето» змусило їх використовувати свої збройні сили в чужих інтересах. Англія побоювалася, що «право вето» може бути використано проти її імперських інтересів.<br />Делегації зійшлися на компромісній пропозиції США: поділити конфлікти на дві категорії — з використанням воєнних, політичних та економічних санкцій і суто мирних процедурних засобів. У першому випадку постійні члени Ради Безпеки мали «право вето», в другому — учасник суперечки мав утримуватися від голосування. Фактично була прийнята радянська точка зору з урахуванням пропозиції США.<br />Щодо учасників-фундаторів ООН повної єдності не було досягнуто через різні підходи до вирішення польського питання.<br />Потсдамська конференція.<br />17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася ос¬тання конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очо¬лював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).<br />Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеч¬чини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й де¬нацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордон¬них справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кор¬дони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.<br />За підсумками конференції Німеччину було поділе¬но на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно кон¬тролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.<br />СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.<br />Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».<br />Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насампе¬ред великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.<br />Принципи та етапи післявоєнного врегулювання з Японією<br />Досить важливою та складною проблемою було мир¬не врегулювання на Далекому Сході<br />Можна відокремити кілька етапів мирного врегулювання.<br />Перший етап - відбувався під час другої світової війни, коли було досягнуто домовленості щодо вступу СРСР у війну з Японією. СРСР тоді висунув низку своїх умов: збереження чинного стану МНР, повернення Ра¬дянському Союзу Південного Сахаліну й передання йому Курильських островів.<br />26 червня 1945 p. США, Англія й Китай ухвалили Пот¬сдамську декларацію, що вимагала від Японії капітуляції й викладала принципи, які буде запроваджено після цьо¬го: демілітаризація та окупація для забезпечення гаран¬тованого виконання умов, проголошених декларацією, покарання воєнних злочинців, демократизація країни.<br />Другий етап - з 2 вересня 1945 p. до 1949 p.<br />Після беззастережної капітуляції Японії її окупували американські війська. Головнокомандувачем було при¬значено генерала Макартура.<br />На конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії у Москві у грудні 1945 p. було прийняте рішення про утворення Комісії у справах Далекого Сходу у складі представників СРСР, США, Англії, Австралії, Канади, Китаю, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Індії та Філіппін. Вона мала працювати у Вашингтоні або у То¬кіо. Її завдання - сформулювати принципи політики щодо Японії. Діяла також щойно утворена Рада союзних держав з пи¬тань Японії. Втім ця Рада фактич¬но не функціонувала.<br />У жовтні 1945 p. генерал Макартур схвалив директи¬ву японському уряду, що передбачала:<br />• демократизацію, право трудящих об'єднуватися у профспілки;<br />• демократизацію системи освіти;<br />• ліквідацію абсолютизму;<br />• демократизацію економіки, ліквідацію засилля великих фамільних трестів (дзайбацу);<br />• рівноправність жінок.<br />3 травня 1947 p. набула чинності Конституція Японії. Згідно зі статтею 9, передбачалася відмова Японії від війни як суверенного права нації й від використання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та взагалі від власних збройних сил.<br />У підготовці мирного договору у Раді союзних держав з питань Японії зростала напруженість між СРСР та США, тому усі спроби скликати конференцію з приводу укладення договору були невдалими: СРСР вважав, що мирний договір по¬винна підготувати Рада міністрів закордонних справ, а США наполягали на тому, щоб покласти це на Комісію у справах Далекого Сходу.<br />Третій етап - з 1949 по 1951 pp. - так званий «зво¬ротний курс». Початок його був пов'язаний з піднесен¬ням національно-визвольного руху, проголошенням КНР у жовтні 1949 p., після тривалої громадянської війни в Китаї, активізацією радянської політики в Азії.<br />США більше не підтримували Китай, а зосередили свою увагу на Японії. Генерал Макартур, покладаючись на праві партії, розпочав боротьбу проти лівих сил, зок¬рема розпустив профспілки, які вдавалися до політичної діяльності, заборонив державним службовцям членство у політичних партіях.<br />12 липня 1951 p. було опубліковано спільний англо-американський проект мирного договору. Передбачало¬ся скликати конференцію для його підписання. Що й було зроблено. Мирна угода з Японією була підписана на конференції у Сан-Франциско.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:07:29 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=18#p18 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=17#p17 <p>9. Міжнародні відносини в світі на поч. XX ст.<br />Однієї з особливостей міжнародних відносин кінця XIX- початку XX століття стала зростаюча конфліктність, обумовлена нерівномірністю розвитку великих держав в умовах, коли територіальний розподіл світу вже був довершений і почалася боротьба за його перерозподіл. Адекватний міждержавний механізм регулювання міжнародних відносин був відсутній. Рівновага сил до часу підтримувалося гонкою озброєнь і протистоянням союзів і коаліцій держав. Але вже почалися перші війни за переділ світу, що носили поки локальний характер. Вивчаючи період від початку ХХ ст. до першої світової війни, варто звернути увагу на ознаки нової епохи в історії людства і генезис війни світового масштабу, а також зробити акценти відповідно на завершенні другої стадії індустріальної революції, боротьбі за домінування в колоніях і напівколоніях, вгасанні імперій (Османської, Британської, Австро-Угорської, Російської), формуванні військово-політичних блоків протистояння і перших локальних криз. Саме до них і відноситься італо-турецький конфлікт 1911-1912 рр., що виник через північноафриканські провінції Туреччини – Тріполітанії і Кіренаїки, які згодом одержали назву Лівії. <br />В 1910 р. відбувається чергове загострення міжнародних відносин. Протиріччя були пов'язані з геополітичними інтересами промислове розвинутих країн в Ірані, Афганістані, на Далекому Сході, а головне - на Балканах, де зосередили свою увагу Німеччина, Англія, Франція, Австро-Угорщина, Росія.<br />Утворення Антанти свідчило про те що англо-германский антагонізм виявився глибшим за англо-російські і англо-французских суперечності. Англія вимушена була визнати Німеччину головною своїм ворогом і перед лицем німецької небезпеки домовлятися з франко-русской стороною. Особливо турбував англійців розвиток німецького військового флоту. Після кризи 1905 — 1906 рр. Англія і Німеччина ще більш підсилили гонку морських озброєнь. У 1905 р. в Англії був закладений броненосець нового типу, названий «Дредноут» (звідси — загальна назва однотипних кораблів). Британське адміралтейство думало, що створенням могутніших бойових судів воно підсилить морську перевагу Англії. Воно вважало, що протягом ряду років німецькі верфі не зможуть почати споруду дредноутів. Адміралтейство помилилося: Німеччина дуже швидко приступила до їх споруди. У 1908 р. в строю і на верфях в Англії було 12 дредноутів. У цьому ж році Німеччина спустила на воду свої перші дредноути в кількості чотирьох, а всього в споруді мала їх вже вісім або дев'ять. Тим часом співвідношення броненосців старого типу було — 63 (Англія): 26 (Німеччина). З появою дредноутів кораблі старого типу значно знецінювалися. Морське суперництво починалося тепер з нового старту — із споруди першого дредноута. Вже в 1906 р. німецький Рейхстаг прийняв закон, що свідчив, що всі нові броненосці мають бути кораблями типу «Дредноут».<br />Боротьба за Балкани і Туреччину на початку XX століття. <br />Морське суперництво було не єдиним проявом англо-германского антагонізму. Одночасно розгорталася і боротьба за переважання на Близькому Сході. Після отримання концесії на Багдадську залізницю Германію посилено працювала над тим, щоб закабалити Туреччину і перетворити її на свою колонію.<br />Перша світова війна розпочалась 19 липня (1 серпня) 1914 року між двома ворогуючими блоками країн - Антантою (Англія, Франція, Росія) та Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). У війну було втягнуто 34 держави з населенням понад 1 млрд. чоловік.<br />Основний театр воєнних дій розгорнувся на європейському континенті, де були зосереджені центри фінансового життя, промислового виробництва. Війна набула затяжного характеру і потребувала величезних матеріальних і фінансових затрат. Виникла потреба поставити економіку на воєнні рейки. За таких умов країни, що воювали, намагалися за будь-яку ціну підірвати господарство противника. Одним із таких засобів була економічна блокада. Оскільки на початку XX ст. сформувалася світова система господарства, то залежність економіки країни від імпорту сировини, палива, продуктів харчування була дуже велика. Тому воюючі країни великого значення надавали контролю над світовими шляхами сполучення. Найбільш вразливою щодо цього була Німеччина. В 1913 р. вона ввозила на 10,7 млрд. марок сировини і продуктів харчування. Антанта, прагнучи послабити воєнно-економічний потенціал Німеччини, оголосила їй економічну і морську блокаду. Такі дії негативно вплинули на господарство Німеччини.<br />З початком війни в Німеччині був утворений Воєнно-промисловий комітет, до складу якого увійшли військові, великі підприємці, фінансисти. Він узяв на себе функції обліку втрат сировини, організацію виробництва сурогатів і централізацію розподілу воєнних замовлень. Для прискорення мілітаризації господарства уряд Німеччини прийняв &quot;програму Гінденбурга&quot;, яка передбачала нарощення воєнної продукції. Переорієнтувавши металургійні, машинобудівні, хімічні та інші підприємства на виробництво зброї та військового спорядження, Німеччина збільшила випуск гармат з 4 тис. у 1915 р. до 22 тис. у 1918 р., снарядів з 1 млн. на місяць у 1914 р. до 11 млн. у 1918 р., кулеметів з 200 на місяць у 1914 р. до 1400 у 1917 р. Мілітаризація господарства набирала критичних меж. Виробництво зброї та воєнного спорядження на кінець війни складало 75% усієї продукції Німеччини. Скорочувалося виробництво товарів масового споживання, чавуну, сталі, кам'яного вугілля. Щоб забезпечити промисловість сировиною, уряд починає широко залучати нейтральні країни як посередників у постачанні сировини.<br />США були єдиною країною, яка за роки війни швидко нарощувала виробництво. Особливо це проявилося після їх вступу у війну на боці Антанти (квітень 1917 р.). Випуск промислової продукції зріс на 26% , виробництво пшениці - в 1,5 рази. США зайняли лідируюче становище в світі, перетворившись з боржника в міжнародного кредитора. Національне багатство країни збільшилося зі 192 млрд. доларів у 1914 р. до 488,7 млрд. дол. у 1920 році, капіталовкладення за кордоном - з 3,5 млрд. до 6,5 млрд. дол. Постачання іноземних ринків створило надзвичайно сприятливі умови для розвитку нафтової, кораблебудівної, автомобільної та інших галузей промисловості.<br />10. Міжнародні відносини в др. пол. 1917 р.- на поч. 1918 р.<br />В&#160; кінці лист.1917р.підпис.тимчас.преміря між німец.та радян.правлін.,до мовлення про початок перегов.у Брест-Литовську з 3 грудня 1917р.<br />Напередодні уряд СРСР звернувся до кр-н Антанти про те, щоб вони приєдн.до конференц.Вони ніяк не відповіли.<br />БРЕСТСЬКА КОНФ.відбув у 3 етапи: з 22 грудня 1917 р. до 3 березня 1918 р.<br />1) 22&#160; грудня – 28 грудня 1917р. Керівником рад.делігації був Йохер.Запропонув.відкрито проводити конфер. з правом публікації їхніх протоколів і обговорити умови демократичного миру без анексій і контрибуцій згідно з Декретом про мир. Німці не дозволили цього робити.<br />2) 9 січня- 10 лютого 1918р. очолював Троцький. Отримав від Леніна вказівки затяг.переговори як умога довше.»Вікрив.кордони,закінч.війну,розпустити армію».<br />Він не виконав вказівок В. І. Лені на, офіційно визнав делегацію Центральної Ради й дав привід німцям зірвати переговори та перейти в збройний наступ проти радянської держави. им часом на конференції в Бресті 18 січня генерал Гоф ман поклав на стіл перед радянською делегацією карту, де було визначено, яку територію (понад 150 тис. км2) буде відрізано від Росії на користь Німеччини. Росія мала погодити ся на окупацію України відповідно до договору з Централь ною Радою. Німецька делегація категорично зажадала задоволення її умов. Радянська делегація домоглася нової пере рви на 10 днів, яка фактично тривала 12 днів — до ЗО січня.<br />3) Третій етап переговорів відбувся 1 — 3 березня 1918 р. в Бресті. Тепер Німеччина диктувала набагато кабальніші умови, ніж у січні — на початку лютого. При цьому ні¬мецький уряд вимагав прийняти ультиматум протягом 48 годин, а ще через три дні підписати мирний договір і ратифікувати його у двотижневий термін.<br />Умови німців були настільки несприятливі, що навіть Й. В. Сталін, який до цього підтримував В. І. Леніна, за пропонував поки що договір не підписувати. На засідан ні ЦК партії Ленін заявив: «Ці умови треба підписати. Якщо ви їх не підпишете, то ви підпишете смертний ви рок радянській владі через 3 тижні».<br />Ленін знову взяв гору. 1 березня радянська делегація в Бресті заявила, що змушена «прийняти умови, які зі зброєю в руках продиктовані Німеччиною Російському урядові». Обговорювати умови договору вона відмовилася.<br />Брестський мир між Росією й державами Четверного со юзу. З березня 1918 р. Брестський принизливий, грабіж ницький мир між Росією, з однієї сторони, і Німеччи¬ною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною — з другої, був підписаний. Мирний договір, зокрема, передбачав: припинення стану війни, демобілізацію російської армії, відторгнення від Росії Прибалтики, Білорусії й України, визнання Росією Центральної Ради, виведення російських військ з Карса, Ардагана й Батума, відновлен ня невигідного для Росії торговельного договору 1904 р. тощо. Загалом було підписано 6 документів: мирний до говір Росії з державами Четверного союзу (з 13 статей), заключний протокол та додаткові договори з кожною з цих держав.<br />13 листоп 1918р- анульов.Брестський мирн.догов.<br />Октя&#769;брьская револю&#769;ция— этап русской революции, произошедший в России в октябре 1917 года. В результате Октябрьской революции было свергнуто Временное правительство, и к власти пришло правительство, сформированное II Съездом Советов, большинство в котором незадолго до революции получила партия большевиков — Российская социал-демократическая рабочая партия (большевиков), в союзе с частью меньшевиков, национальных групп, крестьянских организаций, некоторыми анархистами и рядом групп в партии социалистов-революционеров.<br />ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ поклала початок і сприяла завершенню 1 св.війни.<br />1) Зовн.політ.акт Радян.уряду «Дикрет про мир», «Дикрет про землю»- 25.10<br />В цьому декреті «Про мир» Рос.не хотіла воювати,виходила з війни. Відображав можлив.існування кр-н з різними соц.-екон.сист-ми. Рад.влада вислов.за демократ.і справедливий мир. Було визначено,що таке анексія і контрибуція.Р.Р відмовл.від таємн.диплом.і несправедл.договорів; Р.уряд повинен був підписати мир з німцями.<br />2) Створ.наркомату закорд.справ. Перший нарком- Троцький. 15 листопада 1917 р – декларац. Прав народів Р. Кожна з націй мала право на утворення власної держ.,навіть відокремившись від Р. Цим скорися.Польща,Укр.,Білорусь, Прибалт.,Фінлянд.,Закавказ.народ.<br />3) Акт від 20 листоп.1917р. « вказівка генер.провести переговори з німцями про переміря»<br />4) 7 грудня 1917р надання незалежності Фінляндії<br />5) 20 люте 1918р. став однією з причин початку інтервенцій. «Про націоналізацію банків та інш.власності іноз.компан.,аналюв.іноземн.позик…» Розмір кредиту = 16 млрд.золот.карбов. Росія щорічно повина була сплач.3 млрд.зол караб.<br />6) 22 квітня 1918р. Р.уряд прийняв акт «Про націоналіз.зовн.торг.»<br />11. Міжнародні відносини і зовнішня політика РФСР під час громадянської війни та іноземної інтервенції (1918-1922 pp.)<br />Радянська дипломатія й Україна на на початку іноземної воєн.інтервенції 1918р.<br /> Західні держави планували інтервенцію проти радянської Росії ще наприкінці 1917р.,після Жовтневої революції. 23 грудня 1917р. в таємній англо-франц.конвенції дві держави фактично поділили землі російського союзника на сфери впливу. Це було рішення про майбутню інтервенцію в Росію.<br />Саме з санкції Антанти румунські війська в січні 1918р.першими почали цю інтервенцію. Користуючись невизначен.радян.кордону з Румунією,ії уряд силою заграбав Бессарабію.<br />Укладення Брестського договору в березні 1918р.допомогло радянській Росії вийти з війни. Але західні держави одна за одною почали вторгатися на територ Росії та України.<br />Наприкінці квітня німці роззброїли війська Центральної Ради в Київі, визнавши режим Скоропатського. Таким чином була знехтувана Конституцыя УНР, затверджена Грушевським.<br />10 вересня 1918 р. окупаційні власті на додаток до Брестського договору з Центральною Радою підписали нову економ.угоду з гетьманом Скоропадським. В обмін на збройну підтримку тепер уже Скоропатьскому німці і австрійці одержали право вивести з України 1.2 млн.т хліба, 11 млн пудів живої ваги великої рогатої худоби, 300 тис голів овець, 460 тис пудів сала, масла і сиру і т.д.<br />Війська держав Антанти активно здійснювали інтервенцію в різних краях Росії.Інтервенти захопили Мурманськ,Архангельськ. Загал.кільк.інтервентів на півночі Росії – америк.,англ.. та франц.- перевищила 40 тис.<br />На територ.Росії перебув.численні групи агентів іноземних секретних служб,які намагалися повалити радянську владу. Вони тісно співпрац.з більшовиками. З їхньою допом. Есери підняли антирадянські повстання.<br />З 1918р. держави Антанти і США повністю припинили торгівлю з радян.держ.<br />Іноземні окупанти грабували багатства Росії, розправлялися з населенням.<br />Що ж робила радянська дипломатія в 1918 р:<br />1.&#160; Рад уряд надсилал урядам кр-н Антанти і США ноти протесту проти їх збройної інтервенції. В 1918р було підписано 7 таких нот із пропозиції миру.<br />2. Рада народних комісарів кілька разів зверталися безпосередньо до народів союзних держав з роз’ясненням цілей інтервентів.&#160; Три цілі вони мають на меті: перша – загарбання по можливості більшої терит-ії Рос., друга ціль- роз топтання робоч.револ., третя – створення нового східного фронту, відвернути німців з західн.фронту на терит.Росії.<br />3. Неоднароз.пропонув.державам Антанти й США компроміси,екон.поступки та угоди. Але ніхто ніяк не реагував, Англія,Китай, Японія відмовилися від торгов.звязків з радян.держ.<br />Радян.уряд уклав понад 20 великих торгове.угод із Швецією,торгував з Данією.<br />Проте спроби держав Антанти,США й НІМ&#160; в 1918р. своїми силами повалити рад.владу зазнали поразки.<br />1919рік.<br />1 червня 1919 року 5 радянських республік- Росія,Україна,Білорусія, Латвія і Литва утворили воєнний соз для боротьби проти інтервентів. <br />Рад.ур.звертався до салдатів інтерв. І прохав їх поверн.додому.У своїх нотах 20 жовтня 1919р.попередив уряди Нім,Швеції,Норвегії, Данії,Голландії й Швейцарії про серйозні наслідки для них у випадку їхнього приєдн.до економ.блокади Росії й допомогти білогвард.військам.Ці ноти бентежили громад кість й солдатів Антанти.<br />Почалися зворушення.Інтервеннти стали евакуйовуватися з Росії.<br />1920 р. рад.уряд розпочинає мирні переговори з Прибалтикою. Підписує мирні договори з Литвою 1920, Латвією і Фінляндією. Фінл.отримала більшу частину Карелії та Печенгу.<br />На Длекому Сході ще тривала інтервенція Японії й США. Японці не хотіли вести мирні переговори,захопили ще й частину ос-ва Сахалін.<br />6 квітня 1920р. було створ ДАЛЕКОСХІДНУ РЕСПУБЛІКУ як своєрідний буфер між рад.Рос і Япон. . ДСР обіймала терит-її на схід від о.Байкал до узбережжя Тихого океану. Японці хотіли присвоїти ії. Тільки перемога Червоної Армії й партиз.загонів над білогвард.та японськ.інтервентами змусили японців,а також невеликий америк.загон на початку листопада 1922 року поспішно евакуватися з території ДСР<br />12. Версальсько—Вашингтонська система міжнародних відносин у 20-х pp. XX ст.<br />В 1914 р. нац..багатство США складало 192 млрд.дол,&#160; 1919 – 489 млрд.дол. В роки 1 св.війни загинуло 10 млн, скалічено 20 млн, 0.9 всіх втрат приходило на Європу. Найбільші втрати в Росії- 2.3 млн, Фр- 1.4 млн, Великобр- 940 тис, США- 130 тис, Японія 300 осіб.<br />Мета США- послабити конкурентів у Європі і завоювати ек-ку світу. Коли рад.Рос.почала переговори про мир, то 8 січня 1918р.Вільсон за підтримкою Конгрессу вкл..14 пунктів про мир,які базув-ся на демокр.засадах.<br />В грудні 1917 між Англ. І Фр. Було підписано угоду «Про розподіл сферів впливу в Росії» (політ,економ,воєн.,соц.) Домовленості про це відбувалося набагато раніше-восени 1917р. після провалу контр.наступу рос.армії.<br />ПАРИЗЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ- 18 січня 1919 року в дзеркальному залі Версал.палацу почала роботу мирна конференція,на якій було представлено 27 держав.<br />Очолювали- Англ, Франція,США, Італ. Вони приймали рішення, а затвердж.рада 10 держав.<br />Фр.претендувала на європейську гегемонію.Саме тут пролунала думка про «залізний занавес» та «санітарний порядок».<br />Англ.не хотіла уступати Фр. Європ.гегемонію.&#160; СшА&#160; віз з собою 1300 диплом. Європа заборгув.СЩА 9.5 млрд.дол. Вільсон привіз план створ.Лігі Нації.Конфер.проводил.майже півроку.<br />ВЕРСАЛЬСКИЙ МИРНЫЙ ДОГОВОР 1919 28 ЧЕРВНЯ&#160; БУЛО підписано з Німеч.,як голов.держ.Четвертного союзу.<br />Сама Нім.втратила 1/7 частину своєї території, &#189; населення.Армія Нім. Повина бути не більше 100 тис.чол. Генштаб розпускався.Протягом 30р. Нім.повинна була сплачувати репарації союзникам.Заг.сума не була визначела.До 1 травня 1921р.Нім. повин.сплатити 20 млн.золотих марок.<br />10 вересня 1919 р.- у перемісті Сен-Жермен було підписано договір з Австрією.<br />4 чепвня 1920р-&#160; Тріанонськи йдоговір з Угорщиною.<br />27 листопада 1919р – Нейський дог.з Болгарією.<br />10 серпня 1920р- Северський дог.з Туреччиною.<br />З Рос.ніхто договори не вів.,т.я навіть не запросили на Паризьку конфер. На Версал.конфер.було чітко видно анти рад.направл.переможців.<br />Три напрям.поведінки зах.держ.відносно Росії:<br />1) Пряма воєна інтервенція проти Росії.Коаліція 14 держав проти Росії.<br />2) Створити на тер-ії Рос.якумога більшу кільк.маленьких держав.<br />3) Опосередкована інтервенція проти Росії.<br />Сиситема МВ,яка принципово відрізн.від попередньої.На карті&#160; Європи велик.кільк.мал.держав,які знах-ся під кер-м країн Антанти.Верс.сис-ма приводила до протиріч з Рос. Більшість мален.держ.рівнялися на кр-ни Антанти, а серед членів Антанти не було єдності. Особливо між Англ.і Франц.<br />Верс.сис-ма МВ повинна була забезпеч.мир у Європі на досить тривалий час. Тут же було прийнято рішення про створення Ліги Націй- орг.-я до складу якої увійшли кр-ни переможці і нейтральні держави. Переможені не мали права входити до ЛН. США не увійшла до ЛН, конгрес вирішив не втручатися. Головна мета ЛН- не допустити нової світової війни.<br />В статуті ЛН встанов. Мандатна система на колишні нім.колонії і турецькі.колонії. Три види мандату:<br />А)- колиш араб.колон.Туреч(Ірак,Палестин,Сірія,Ліван,Транстордонія)<br />Б)- колиш.нім.колон.в Централ.Африці. Афр.не давали незалежність( Татаніка, Тоно-Камерун,Руана,Урунді)<br />С) –південно-афр.союз (Намібія)- частина Нової Гвінеї, Карал, Маршалови острови.<br />Вашингтонська конференція 1921-22<br />представників США, Великобританії, Китаю, Японії, Франції, Італії, Голландії, Бель¬гиі і Португалії проходила з 12.XI 1921 по 6.II 1922 і була присвячена обмеженню морських озброєнь, тихоокеанським і далекосхідним воп¬росам. На Вашингтонській конференції були присутні деле¬гаты, що виступали від імені британ¬ских домініонів і Індії. Скликана за ініціативою США; мала на меті завершити переділ миру на Далекому Сході після першої світової війни 1914-18.<br />Основні документи Вашингтонської конференції:<br />1) Договір чотирьох держав (США, Ве¬лікобрітанії, Франції і Японії) про сумісний захист «прав» на остров¬ные володіння і острівні території в районі Тихого океану підписаний 13.XII 1921. Переслідував мету об'єднати сили колоніальних держав в боротьбі проти національно-визвольного руху на¬родов тихоокеанських островів і Дальне¬го Сходу, а також в їх боротьбі про¬тив Радянської держави. З укладенням Договору втрачав силу англо-японский союз 1902-21, направлений в той період проти США.<br />2) Договір дев'яти держав (США, Ве¬лікобрітанії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голландії, Порту¬галії і Китаю) підписаний 6.II 1922. Формально проголошував принцип пошани суверенітету, территори¬альной і адміністративною неприкос¬новенности Китаю; містив обяза¬тельства дотримуватися принципу «рівних можливостей» для торгівлі і промисловості «всіх націй на всій території Китаю».<br />Цей договір був направлений проти домагань Японії на монопольне панування в Китаї. Договір відповідав американській політиці «відкритих дверей», за допомогою якої США розраховували витіснити своїх конкурентів з Китаю. Ще раніше, 4 лютого 1922, Японія вимушена була підписати так звану Вашингтонську угоду — китайско-японское угода про евакуацію японських військ з китайської провінції Шаньдун, а також про повернення Китаю ж. д. Циндао — Цзінань і території Цзяочжоу. Глава японської делегації дав зобов'язання, що японський уряд не вимагатиме від китайського уряду виконання п'ятої групи «Двадцяти однієї вимоги» Японії (про призначення японських радників при китайському уряді і ін.). Проте вимога Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії Японія відхилила. Одночасно з Договором дев'яти держав 6 лютого 1922 був підписаний Трактат про китайський митний тариф, що закріплював митне нерівноправ'я Китаю.<br />Договір з'явився по суті соглаше¬нием про сумісне пограбування Китаю імперіалістичними державами.<br />Одночасно з укладенням Договору 6.II 1922 був підписаний трактат про ки¬тайском митному тарифі, закреп¬лявший митне нерівноправ'я Китаю. Підписанню Договору предшествова¬ло японо-китайское угода від 4.II 1922, по якому Японія зобов'язалася вивести війська з провінції Шаньдун і повернути Китаю залізницю Циндао - Цзінань і територію Цзяочжоу.<br />Японська делегація, продовжуючи наполягати на своїх «спеціальних інтересах» в Китаї, відхилила вимогу Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії. Англія на Вашингтонська конференція заявила про відмову від арендован¬ной китайської території Вейхайвей, але не погодилася на повернення Китаю Цзюлуна.<br />3) Договір п'яти держав (США, Велі¬кобрітанії, Японії, Франції і Іта¬лії) про обмеження морських воору¬жений, що встановив вигідне, головним чином для США, співвідношення морських сил, був підписаний 6.II 1922.<br />Договір встановив для США, Веліко¬брітанії, Японії, Франції і Іта¬лії певне співвідношення пре¬дельного тоннажу лінійного флоту (5:5:3:1,75:1,75), загальний тоннаж лінкорів і авіаносців, максимальні норми водотоннажності кораблів і граничний калібр артилерії. Для останніх <br />13. Проблеми нормалізації та стабілізації міжнародних відносин у Європі 20-х pp. XX ст.<br />Після закінчення Першої світової війни народи Европи сподівалися на закріплення позитивних початків в світовій політиці. Але положення залишалося нестійким. У Европе, яка була осереддям світових суперечностей, замість старих проблем виникли нові. Вона виявилася розділеною на три частини: &quot;Європу переможців&quot; (Великобританія, Франція і союзники, що прилучилися до них), &quot;Європу переможених&quot; (Німеччина, Угорщина і Австрія) і Росію, теж ущемлену підсумками війни і що вступила на шлях повного заперечення капіталізму. <br />В центрі європейської політики першої половини 20-х років знаходилися три блоки питань: дозвіл проблеми боргів і відновлення єдиного торгового простору Европи; врегулювання репараційного питання і відновлення нормальних виробничих циклів в європейських країнах; забезпечення гарантій міжнародних меж<br />Генуезька конф. Відбулася 10 квітня – 19 травня 1922 р. з економ.питань. Було створено 4 комісії : з питань рос.боргів, фінансова,економічна,транспортна.<br />Приймали участь 27 держав і 5 Британських домініонів. Виникло питання про радянські борги.<br />14 квітня 1922р. – на вілі Альбертист зібралися представники Англ,Фр,Бельгії і Росії. Борг 16.2- 19 млрд.золотих карбованців.<br />16 квітня 1922р-&#160; в містечку Рапалло під Генуї між Рад.і Нім.делегаціями було підписано сепаратний нім-рад мирний договір.<br />- Оба боки відмовлялися від претенз.одна до одної.<br />- В повному масштабі відновл.дипломат.та консул.стосунки<br />- Німці відмовл.від власн.німец.громадян в Росії<br />- Договір передбачав розв-к взаємовиг.торг-лі.<br />На кінець року нім.експопрт&#160; зріс&#160; у 2 рази, а експорт Росії у 14 разів.<br />Борг Західної Європи до Рос. = 39 млрд.дол.<br />Генуезька конфер.завершилась провалом.<br />Через де-кілька місяців відбул. Гаазька конференція з економ.питань.<br />15 червня-20липня 1922р – участь 26 країн без Нім.<br />Рос. Делег.приїхала з конкретн.пропозиц. Вона пропонув.Захід.держ.консеційну політику( здання в аренду на довгий час ліса,надри,підпр-ва) ; просила кредит 3 млрд.золот.карбов.і погодження на певні компроміси- відмов.взаємно від боргів.<br />Англ.і Італія зацікавилися.США заявили,що та країна,яка підтримує РАД РОС можуть не разрохов.на допомогу США,<br />Гаазька конф.закінч.безрезульт.для зах.держав.Ніхто ні з ким не хотів ідти на компроміс.<br />- Зах.дер-ви де-факто визнали Рад.Рос.і погодил.з нею співпрац.<br />- Нім.визнала де-юре Р.Р.<br />- Відбувся обмін думок, як вийти з кризов.стану після війни.<br />- США і кр-ни Зах.Євр.побачили в Р.Р. майбутнього партнера як в політ.так і в економ.сфері.<br />В січні 1921р сума репарацій стосовно Нім.під тиском Фр.була 226млрд.золот.марок(виплата протягом 40 років).<br />Під тиском Англ. Сума зменш. До 126,5 млрд і на період 48 років.<br />ПЛАН ДАУЕСА<br />ЖОВТЕНЬ-листопад 1923р Чарльз Дауес очолив перший комітет, Марк Кен – другий.<br />Комітет Дауеса повинен був займат.питан.стабільн.Нім.економіки;валют.сис-му і бюджету;винайти нову схему погаш-ня Нім-ю репарацій.<br />Комітет Кена- винайти шляхи отримання Нім-ю іноз.інвест.і винайти схему поверн-ня Нім.капіт., які перетекли за кордон.<br />Пл.Дауеса не встановив загал.суми репарац.Нім.повинна сплатити 1 млрд зол.марок . В наступні 3 роки платіж збільш.на сумму 1.7 млрд. З 1928р по 2.5 млрд. марок щорічно.<br />Порівняно з 1921 пл Д. зменшив у 2 рази виплати.<br />Пл.Д.не забороняв Нім вести активну торгів. Політику з Р.Р. Вона повинна була сплачув.прибуток від торг.з Р.Р. Зах Європі та США.<br />Пл.Д.передбачав жорстокий контроль за бедж.Нім.<br />Локарнськие договори 1925 року — сім договорів, переговорів, що стали підсумком, проходили в швейцарському Локарно з 5 по 16 жовтня 1925 року і підписаних 1 грудня в Лондоні. Вони вступили в дію 10 вересня 1926 року, коли Німеччина стала членомЛиги Націй.<br />У Локарнськой конференції брали участь рейхсканцлер Німеччини Ганс Лютер, міністр закордонних справ Німеччини Густав Штреземан, а також представники Італії (Беніто Муссоліні), Великобританії (Остін Чемберлен), Бельгії (Еміль Вандервельде),Франции (Арістід Бріан), Польщі (Олександр Ськшиньський) і Чехословакії (д-р Едвард Бенеш).<br />Основним документом, підготовленим в Локарно, став Рейнський пакт — гарантійний договір між Німецькою імперією і її гарантами: Францією, Бельгією, Великобританією і Італією. Згідно гарантійному пакту Німецька імперія визнавала свої західні межі, встановлені Версальським договором. У разі порушення умов договору держави-гаранти отримували право на рішучі у відповідь дії. Арбітражною угодою, ув'язненим між Німецькою імперією, Францією і Бельгією, передбачалося, що спори, що виникають між країнами, вирішуються мирним шляхом — через Лігу Націй або міжнародні суди.<br />На додаток Німецька імперія уклала арбітражні договори з Польщею і Чехословакією, в яких відмовилася від військового вирішення територіальних суперечок. У цих договорах про підтримку цих країн на випадок нападу заявила Франція. Відмова від військового рішення територіальних суперечок на сході жодним чином не означала відмови в цілому від перегляду східних меж Німеччини. Експансія на схід стала послідовним напрямом в зовнішній політиці Німеччини як мінімум з моменту укладення Версальського договору. Угодами з цими країнами Францію забезпечила їм підтримку у разі нападу.<br />14. Міжнародні відносини з період світової економічної кризи в XX ст.<br />Криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p., коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38%.<br />Криза охопила традиційні і нові галузі господарства, хоча останні - у меншій мірі, що пояснювалося порівняно високою питомою вагою державного сектора в &quot;молодих&quot; галузях. Більш, ніж удвічі скоротився випуск засобів виробництва. Приблизно на таку ж величину впав об'єм торгівлі, транспортних перевезень і фрахту. Продукція сільського господарства не могла знайти збуту на ринках із-за зменшення платоспроможності населення, викликаної масовими звільненням працівників нерентабельних підприємств, а також виникнення значної різниці між цінами на промислові і сировинні товари, тобто &quot;ножиць цін&quot;. У фінансовій сфері впродовж 1929-1933 рр. наголошувалися сплески інфляції, падіння вартості акцій, дестабілізація ситуації на валютних біржах, що змусила США, Великобританію і Францію остаточно розлучитися з планами відновлення &quot;золотого стандарту&quot;. <br />Ніколи раніше економічні потрясіння не супроводилися такими масштабними соціально-політичними наслідками. Високий рівень безробіття, характерний для розпалу кризи (до кінця 1931 - початку 1932 р. налічувалося більше 26 млн. безробітних), падіння рівня життя середнього класу - службовців, інтелігенції, дрібних підприємців, розорення фермерів - не повний перелік чинників, які знищили надії на подолання труднощів. Була істотно підірвана віра в традиційні цінності лібералізму, які у поєднанні з успіхами науки обіцяли відкрити дорогу до благоденствування.<br />Практично відразу за катастрофою на фондовій біржі Нью-Йорка криза охопила економіку Німеччини, розвиток і технічне переоснащення якої особливо сильно (із-за проблеми репарацій) залежали від зарубіжних інвестицій. Безперервне падіння виробництва продовжувалося в країні з кінця 1929 до серпня 1932 р. Не діяли цілі промислові райони, більш ніж в 2,5 разу впали обсяги зовнішньої торгівлі, безробіття охопило майже 50% осіб найманої праці (абсолютний рекорд серед розвинених країн). Сформоване весною 1930 р. уряд Генріха Брюнінга спробував подолати кризу шляхом скорочення витрат на соціальне страхування, збільшення податків, підвищення імпортних мит на сільськогосподарські продукти, але ці заходи тільки загострили соціально-політичну ситуацію. <br />Вступ до смуги кризи Великобританії, в порівнянні з США і Німеччиною, виявився сповільненим. Найбільшої глибини криза досягла тільки весною 1933 р., уразивши переважно старі галузі (видобуток вугілля, виплавку стали, суднобудування), а також фінанси. Вимушена відміна в 1931 р. прив'язки британської валюти до золота викликала знецінення фунта і ланцюгову реакцію падіння курсів валют малих країн, що входили в &quot;стерлінговий блок&quot;, - Ірландії, Данії, Швеції і так далі До 1932 р. вперше за багато десятиліть в платіжному балансі Сполученого Королівства виник дефіцит.<br />Протиріч.загострюв.між найбільшими держ.в&#160; світі.<br />В 1934р. Італія веде колон.завоюв.<br />Нім.виходить з кризи за рахунок мілітаріз.в ек-ці.»Гармати замість масла»<br />Посилилися протиріч.між США і Япон., між переможцями і переможеними в 1 св.війні.<br />В Лондоні в січні-квітні 1930 р. зустрілися сучасн..»Договору 5». Для&#160; Англ. 339 тис тон перевага крейсерів, США_ 323 тис.то, Япон- 290 тис.тон<br />Фр. І Італ. Відмов.обмежув.кільк-ть своїх крейсерів і підводних човнів.<br />ЛЮТИЙ 1929р – приступив до роботи репараційн.комітет очолюв.ЮНГОМ.<br />Загал.сума репарац.для Нім.113,9млрд.золот.марок.<br />План Юнга зменшив суму репарац.Нім і ростягнув у часі до 1989р. Одним из важнейших следствий принятия Плана Юнга был досрочный вывод оккупационных войск из Рейнской области.<br />Усі форми контролю над Нім.ек-ювідмін-ся. Замість репарац.комісії був створен.банк між нар.розрахунків.Саме банк повинен був контролюв.виплату Нім-ю репарац.внесків; координ.ліяльн.найбільших банків соц..країн і перш за все америк.,які надав.фінанс.допом.Нім.<br />Липень 1931р.за пропоз.презид.США Губера у зв’язку з світ.екон.кризою було введено на 1 рік мораторій на платежі по усім міжнародним боргам.<br />Через рік в червні 1932р. рішенням Лозанськ.конфер.Нім була повн.звільн.від сплати репарацій.&#160; Следовательно, план Юнга діяв тільки 2 роки.<br />НАСЛІДКИ: Нім. З 1919-1931р.виплатила репар.21.8 млрд.зол.марок = 17,2% від запланованої суми 126,5 млрд . Отрим.довгострок.і короткостр.кредити від захід.банків Амер.і Англ.= 38 млрд. Ці гроші пішли на розвиток важкої промисловості та розвитку військ-промисл.комплексу.<br />1930 р- Римський папа оголосив початок хрест.походу проти країн Р.С.<br />В економ.плані Р.С.звинувачили в демпінгу.<br />1929р.частка СРСР в світ.експорті 1,4 %, 1932р. 2,3%<br />30р.Зах.держ.готув.військ.напади на Рад.Союз.Працюв.спецслужби проти РС.<br />15. Утворення вогнищ війни на Далекому Сході та в Європі в кінці 20-х-30-х рр XX ст.<br />1933 рік став переломним у міжнародних відносинах. Цього року в Німеччині прийшли до влади фашисти на чолі з Гітлером (Звернімо увагу на цікавий збіг обставин: у сині 1933 р. у СІНА прийшов до влади 32-й презіздені Франюгін Д. Рузввльт, а в Німеччині — Ддольф Гіглср, які дотримувалися прямо праіилсжних курсів у зовнішній поллиці. Обидва вони були керівниками своїх країн до своєї смергі у квшгі 1945 р.), що мало трагічні міжнародні наслідки. Німеччина відверто взяла курс на агресію в Європі й воєнний переділ світу. Японія й Німеччина демонстративно вийшли з Ліги Націй, щоб розв'язати руки для агресії. Європа та Далекий Схід поступово втягувалися у воєнні дії, що врешті-решт призвело до світової катастрофи.<br />Радянський Союз і США активізували свою дипломатичну діяльність — перший обстоював ідею створення системи колективної безпеки, а другі, прийнявши закони про нейтралітет, водночас дедалі більше втручалися в справи інших країн. Усе виразніше виявлялося в той час розмежування між країнами — блок агресивних держав, західні демократичні держави, малі країни, що шукали захисту в Лізі Націй, і Радянський Союз.<br />Експансія Японії в Китаї й виникнення вогвипщ війни на Далекому Сході. На початку 30-х років міжнародне становище на Далекому Сході особливо загострилося. За інвестиціями в Китаї в 1931 р. перше місце посідала Англія (36,7 %), друге — Японія (35,1 %). У зовнішній торгівлі Китаю перше місце закріпилося за Японією (23,4 %), друге — за США (18,8 %). Сполучені Штати, підтримуючи уряд Чан Кайпгі в Нанкіні, рішуче відтісняли своїх конкурентів з китайського ринку.<br />Але ще в середині 1927 р. японський уряд генерала Та-наки, відбиваючи інтереси найагресивніших кіл Японії, прийняв програму широкої експансії на Далекому Сході. В «меморандумі Танаки» ставилися по черзі основні завдання японських збройних інтервенцій. Щоб з допомогою політики «заліза та крові» кінець кінцем розтрощити США, як це зробила Японія з Росією в 1905 р., необхідно спочатку завоювати Китай. Щоб завоювати Китай, потрібно насамперед захопити Маньчжурію, потім Внутрішню Монголію і навіть зовнішню — МНР. Далі знову схрестити зброю з Росією. В меморандумі підкреслювалося: «Поки цей підводний риф (СРСР) не буде знищений, ми не зможемо піти швидко вперед». Протягом тривалого часу «меморандум Танаки» становив зовнішньополітичну програму японських мілітаристів.<br />У 1928 р. японські війська окупували Шаньлунський півострів у Китаї. В 1929 р. з допомогою мукденівських китайських військ і білогвардійців вони захопили телеграф Китайсько-Східної залізниці, яка контролювалася спільно СРСР і Китаєм, і заарештували понад 200 радянських співробітників. У -листопаді 1929 р. мукденівські війська з білогвардійцями перейшли радянський кордон у Примор'ї та Забайкаллі, але були відкинуті Червоною Армією. Укладений після радянсько-мукденівських переговорів Хабаровський договір (грудень 1929 р.) відновив статус-кво на КСЗ.<br />У 1931 р. різко погіршилося економічне становище Японії: її промислове виробництво скоротилося на третину, з'явилося понад 3 млн безробітних. Агресивні кола Японії бачили вихіД тільки у війні в Кітгаї.<br />У ніч на 19 вересня 1931 р. біля Мукдена на залізниці пролунав вибух бомби. Це була провокація, привід для вступу японських військ у північно-східні міста Китаю — Мукден, Чанчунь, Гірин та ін. Почалася японська окупація в Маньчжурії.<br />Китай звернувся зі скаргою до Ради Ліги Націй, яка зажадала від Японії вивести свої війська з Китаю. Оскільки японська інтервенція тривала. Рада Ліги Націй на прохання Китаю вирішила 9 грудня 1931 р. відрядити на місце подій спеціальну комісію на чолі з лордом Літтоном. Поки комісія Літгона понад півроку добиралася до Китаю, японська агресія в Китаї поширювалася. Наприкінці 1931 —в січні 1932 рр. японські війська окупували Ци-цикар, Харбін, а потім усю Маньчжурію, захопили Шанхай, бомбардували китайські міста.<br />Західні держави морально осудили Японію за порушення пакту Бріана—Келлога, але не оголосили ніяких санкцій проти неї. Президент Гувер, осудивши інтервенцію Японії («доктрина Стімсона або Гувера» від 7 січня 1932 р. про невизнання її захоплень китайської території), водночас оголосив: «Вони (японці. — Г. Ц.) відновлюють порядок у більшовизованій частині Китаю». Дауес (посол США в Англії), запрошений на засідання Ради Ліги Націй, у Парижі заявив, що США не хочуть економічних санкцій проти Японії й пропонують спільну «інтернаціоналізацію» дій і створення «нейтральної зони» в Маньчжурії.<br />Французький генерал Вейган зазначив, що Японія «зміцнює позиції цивілізації на Сході проти більшовиків». Французький генштаб почав готувати «добровольців» для відрядження в Китай.<br />Радянський Союз оголосив суворий нейтралітет і запропонував Японії укласти договір про ненапад, але остання відмовилася. Тоді за пропозицією СРСР 12 грудня 1932 р. були відновлені радянсько-китайські дипломатичні відносини. СРСР почав економічно допомагати Китаю.<br />Не натрапивши на опір великих держав (жодних санкцій з боку Ліги Націй!), японське командування з допомогою своїх китайських прихильників проголосило 9 березня 1932 р. маріонеткову державу Маньчжоу-Го на чолі з імператором Пу 1, який прибрав собі ім'я Канте.<br />Нарешті комісія Літгона добралася до Китаю і в жовтні 1932 р. (майже через рік після призначення) опублікувала свою доповідь. Комісія в щлому осудила японську окупацію Маньчжурії, обвинуватила Японію в порушенні пакту Бріана—Келлога та Вашингтонського «договору 9-ти» (1922 р.) і закликала до «міжнародного співробітництва» і «відкритих дверей» у Китаї. Радянському Союзу закидалася підтримка антияпонського руху в Китаї.<br />В грудні 1932 р. надзвичайна сесія Асамблеї Ліги Націй заслухала представників Китаю та Японії. Лорд Сай-мон навіть підтримав Японію, після чого японський представник подякував йому за те, що той «за півгодини чітко сформулював позицію Японії, яку протягом 10 днів вона намагалася висловити на Асамблеї». Асамблея передала питання в «Комісію 19-ти» й підкомітети Ліги Націй. Тим часом японські війська спокійно просувалися до Пекіна й Внутрішньої Монголії.<br />В лютому 1933 р. Генеральна Асамблея Ліги Націй нарешті затвердила доповідь (Японія голосувала проти), осудивши Японію, але без жодних санкцій, і закликала «продовжувати переговори». Ліга Націй виявила своє цілковите безсилля. Японська делегація лицемірно заявила, що «зусилля Японії щодо співробітництва з Лігою Націй досягли своєї межі» і що Японія не може залишатися членом організації. 28 березня 1933 р. Японія вийшла з Ліги.<br />Окупація Маньчжурії й демонстративний вихід Японії з Ліги Націй створили вогнище війни на Далекому Сході. В той час понад 50 тис. японських солдатів перебували в Китаї. В 1937 р. їх налічувалося вже понад 300 тис.<br />Тим часом в Іспанії вибухнув фашистський заколот і розпочалася гро¬мадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою ді¬яльність Народний фронт Іспанії, керований комуніста¬ми. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемог¬ли на виборах в кортеси (парламент) і створили республі¬канський уряд єдиного фронту.<br />Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколо¬ту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-мо¬нархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового за¬клику мадридської радіостанції - «Над усією Іспанією безхмарне небо» - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, на¬дали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх «добровольців» в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.<br />Громадянська війна й воєнна інтервенція фашист¬ських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі. <br />Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допо¬магала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його про¬позицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в Лондоні вони створили «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побою¬ючись перемог народних фронтів у своїх країнах.<br />&#61553; США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акта про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії. <br />&#61553; Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко но¬вого вогнища війни. Тож вони не тільки придушували де¬мократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн. <br />&#61553; Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжна¬родної комісії невтручання», вже в жовтні 1936 р. висло¬вив протест проти того, що комісія фактично сприяла фа¬шистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.<br />&#61553; СРСР вимагав від західних держав установити конт¬роль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іс¬панії на користь заколотників.<br />&#61553; Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радян¬ської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Схо¬ді радянським кордонам загрожувала японська вояччина.<br />Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину сво¬го золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси. <br />Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському уря¬дові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уря¬ду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських па¬роплавів з борошном і продовольством німецькі та італій¬ські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.<br />На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтерна¬ціональної бригади» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були не¬рівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспа¬нії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.<br />Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій¬ський союз. Німеччина та Італія домовилися про розме¬жування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайсько¬му басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Іта¬лією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».<br />А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Бер¬ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо¬мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са¬ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро¬ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних до¬говорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччи¬на влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгро¬мили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре¬акцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли полі¬тичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирі¬шальну роль у розв'язанні другої світової війни.<br />Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допо¬могу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.<br />Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призна¬чений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянт¬ської Франції.<br />В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтрим¬ки англійської й французької агентури здійснила перево¬рот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роз¬давлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.<br />Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.<br />16. Агресивні дії Німеччини у Європі в кінці 30-х pp. XX ст. Передвоєнна міжнародна політична криза 1939 р.<br />У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова могутність і вплив у Європі фашистської Ні¬меччини. В 1938 р. вона виробляла 12 % світової промис¬лової продукції й стала другою індустріальною державою в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові ви¬трати зросли в 10 разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 ди¬візії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з 4 млн солдатів. Німець¬кий уряд відкрито проголошував свої наміри розширяти агресію в Європі.<br />Все це створювало небезпечну ситуацію на континен¬ті. Проте західні великі держави вперто відхиляли пропо¬зиції Радянського Союзу про створення системи колек¬тивної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні держави відповідали політикою «невтручання» й «умиро¬творення», сподіваючись, що німецька агресія буде спря¬мована на Схід і не зачепить їхніх територій.<br />У відповідності із зовнішньополітич¬ними планами в європейських країнах відбулися зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому 1938 р. замінив по¬міркованих керівників на більш рішучих нацистів — мі¬ністром закордонних справ став Й. Ріббентроп, головно¬командуючим — генерал Браухіч, начальником штабу — генерал Кейтель.<br />В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордон¬них справ замість А. їдена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі загарбання Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гдан¬ська. Англійським послом у Берліні став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів переговори без¬посередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти друж¬ній договір з Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про «встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».<br />У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма від¬вертий антикомуніст К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й планував запро¬понувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на нових і здорових засадах, — це була б всесвітньо-істо¬рична подія».<br />Державний департамент США відкликав з Берліна ві¬домого антифашиста У. Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон по¬відомив, що не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини. 8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав ко¬лишній президент США Г. Гувер, який у дружній розмо¬ві з Гітлером та Герінгом запевняв їх у солідарності Ва¬шингтона з планами Берліна.<br />Отже, загальна західна політика «умиротворення» фа¬шистської Німеччини всіляко сприяла здійсненню агре¬сивних планів Гітлера. Черговою жертвою фашистської агресії стала Австрія.<br />У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга, поводився з ним брутально, вима¬гав свободи діяльності нацистів і призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня канцлером був призначений гітлерівський ставле¬ник Зайсс-Інкварт. А наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням нового канцлера Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.<br />Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Ще напередодні (11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що Англія не втручатиметься в авст¬рійське питання. Міністр фінансів Саймон пізніше за¬явив, що, мовляв, Англія взагалі ніколи не давала гарантій Австрії. Державний секретар США К. Хелл повідомив, що це питання «не торкається Сполучених Штатів».<br />Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було «протестувати» проти насильницьких дій Німеччини, але їх навіть не прийняли. 2 квітня 1938 р. західні країни ви¬знали анексію Австрії й перетворили свої посольства у Відні в консульства. Між іншим, у Мадриді через рік во¬ни повелися протилежним чином, визнавши фашист¬ський уряд Франко.<br />Радянський Союз зайняв принципову позицію й за¬явив рішучий протест проти загарбання Австрії Німеччи¬ною, визначивши дії останньої як агресію й загрозу без¬пеці не тільки 11 сусіднім із Німеччиною країнам, а й усьому світові. Проте Англія та Франція відхилили радян¬ську пропозицію організувати колективний захист неза¬лежних країн.<br />Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі. Німеччина значно збільшила свій військово-промисловий потенціал і почала готуватися до нових аг¬ресивних дій. У Римі 16 квітня 1938 р. була підписана англо-італійська угода (так звана «джентльменська»), за якою Лондон визнав загарбання Італією Ефіопії, фактич¬но підтримав італо-німецьку інтервенцію в Іспанії й по¬годився на надання Італії англійських позик.<br />Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала ста¬ти Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточу¬вали Чехословаччину. У квітні Гітлер під¬писав «Зелений план», який передбачав окупацію Судет¬ської області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з Генляйном і поступитися йому заради миру.<br />Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників СРСР, Франції та Чехо¬словаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхили¬ли радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд роз¬робив «план Z», за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської області.<br />13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судет¬ських німців про автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер запросив Чемберлена до Ні¬меччини. <br />Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.<br />1. 15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені від¬булася його зустріч із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією. <br />Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділен¬ня Судетської області, запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після консульта¬ції 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про відторгнення Судетської області як «унесок у справу збереження миру».<br />Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР на¬дасть Чехословаччині негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з договора¬ми про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р. керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив через нього передати Е. Бенешу, що Ра¬дянський Союз готовий надати конкретну воєнну допо¬могу Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: як¬що Чехословаччина попросить Москву про таку допомо¬гу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії.<br />Але Англія та Франція 21 вересня попередили Бене¬ша, що допомагати Чехословаччині не будуть, а якщо во¬на прийме допомогу СРСР, західні держави разом з Ні¬меччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і зіт¬руть Чехословаччину з лиця Землі. <br />В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум.<br />2. 22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на анексію Судетської області також від французького та чехословаць¬кого урядів. Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а також задовольнити територі¬альні претензії Польщі та Угорщини.<br />Гітлер заявив, що не відмовиться від жодної зі своїх вимог, і запропону¬вав скликати міжнародну конференцію 4-х держав (без СРСР і Чехословаччини). Гітлер запевняв, що «це — остання територіальна вимога, яку я висуваю в Європі».<br />3. 29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми мініст¬рами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.<br />Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складала¬ся з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордо¬ни ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відді¬ляється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територі¬альні претензії Польщі та Угорщини. <br />До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюн¬хенська конференція?<br />1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашист¬ськими державами за спиною Чехословаччини про її роз¬членування, «миротворчість» за чужий рахунок. Німеччи¬на одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисло¬вості. Німецький кордон проходив тепер у долині в 40 км від Праги.<br />Польща загарбала шматок чехословацької території з на¬селенням 230 тис. чоловік. Угорщина захо¬пила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував са¬мостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостій¬ність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостій¬ність проголосила Підкарпатська Русь.<br /> Отже, Мюнхен «благословив» розчлену¬вання Чехословаччини.<br />2. Мюнхенська змова фактично означала поразку са¬мої політики «невтручання» й «умиротворення» фашист¬ських агресорів. <br />3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Фран¬цію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союз¬ників й загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівно¬го удару, якого вона не знала в останні 200 років. <br />4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне отри¬мання агресорів. <br />4. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегіч¬не становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Че¬хословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став проло¬гом до нової світової війни. <br />Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу.<br />Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.<br />1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Ан¬глії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радян¬ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Ру¬мунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Ан¬глія відмовилася від радянської ініціативи.<br />З травня М. Литвинова, прихильника європейської ко¬лективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по¬літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.<br />Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Ра¬дянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеч¬чину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім то¬го, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кенне-ді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.<br />2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нота¬ми до прямих переговорів у Москві.<br />2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих перегово¬рів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмо¬вився. В Москву направили У. Стренга — ке¬рівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами. <br />У липні англійська дипломатія розглядала два можли¬вих результати переговорів у Москві — їх зрив або укла¬дення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере¬говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості під¬писання англо-німецької угоди про відмову від застосу¬вання сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).<br />Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секрета¬рем Ріббентропа Т. Кордтом. <br />Все це спонукало радянський уряд припинити не¬ефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з ме¬тою укладення воєнної конвенції.<br />3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські перего¬вори. Вони відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.<br />Радянський уряд призначив для цих переговорів деле¬гацію високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике зна¬чення, яке надавав переговорам Радянський Союз.<br />Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другоряд¬них військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.<br />Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк. <br />Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме¬ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька ар¬мія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».<br />Переговори були не просто безглуздими, це було зну¬щання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.<br />Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радян¬ські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.<br />Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини. <br />Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Руму¬нію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».<br />Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР че¬рез Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, вистави¬ти проти Німеччини не менш як 45 дивізій.<br />Західні місії по суті знехтували радянськими пропози¬ціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.<br />К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть пов¬ної ясності» у свої позиції.<br />Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки.<br />Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька диплома¬тія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї кра¬їни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солда¬тів у той час намагалися прорватися на радянську територію.<br />Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закор¬донних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радян¬сько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз¬начав поразку англо-французької політики. Був перекрес¬лений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).<br />Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Поль¬щу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.<br />Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підпи¬саний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держа¬ви, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, прово¬дити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти ви¬ключно мирним шляхом.<br />Був і таємний протокол. В його трьох ос¬новних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впли¬ву» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.<br />Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.<br />1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.<br />2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Ра¬дянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріб¬бентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.<br />3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини бу¬ли незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила&#160; «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі¬тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана. <br />4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був виму¬шеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність. <br />Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеч¬чиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощен¬ну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розгля¬дати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:06:27 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=17#p17 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=16#p16 <p>5. Колоніальна політика розвинутих країн в кінці ХУШ - на поч. XIX ст.<br />Колоніальна політика європейських держав в кінці 18 – початку 19 століть істотно відрізнялася від методів колоніального панування другої половини XVII—XVIII вв. У нових регіонах колоніальної експансії в Азії європейці зіткнулися хоча і із слабкими в економічних і військових відносинах, але якнайдавнішими цивілізаціями (Китай, Японія, Іран і ін.), що мали свою державність з незапам'ятних часів. Тому проникнення в ці країни відрізнялося, наприклад, від колонізації Нового Світла, де здійснювалися класичний колоніальний грабіж і розділ континенту. У 20—60-х роках XIX ст. переважали інші методи: розділ «сфер впливу» (Китай, Персія (Іран), встановлення протекторату (Камбоджа) і особливо економічна експансія при збереженні номінальної влади місцевих князів або монархів. Останнє виявилося в цілій серії нерівноправних торгових угод європейських держав з країнами Сходу, для яких характерні статті про особливий статут (екстериторіальності) європейських купців, привілеї в збуті товарів (низькі мита) і так далі Ці нерівноправні договори відображали промислове переважання країн Європи і США над відсталими феодальними країнами Сходу.<br />Змінився сам принцип управління колоніями. З розвитком в метрополіях зрілого фабричного капіталізму остаточно зжила себе пов'язана з переважанням торгового капіталу система експлуатації колоній і управління ними через монопольні торгові компанії. Характерний приклад англійської компанії Ост-індськой, яка тримала в своїх руках протягом двох століть всю англійську торгівлю з Індією, Китаєм і Японією, мала свій військовий і торговий флот, свою адміністрацію у всіх обширних володіннях. Із зростанням промислової буржуазії ця система управління колоній перетворилася на гальмо: компанія мало зважала на інтереси англійської промисловості. Під тиском капіталістичних кругів Англії парламент в 1813 р. позбавив Ост-індськую компанію монополії на торгівлю з Індією. У 1833 р. Ост-індськая компанія була позбавлена монополії на торгівлю з Китаєм, а потім і з Японією; пізніше компанія була ліквідована взагалі, а функції управління підлеглими їй колоніями перейшли до держави. Зовнішнім проявом зміни методів колоніального управління стала установа в 1854 р. британського міністерства колоній.<br />Зміни відбулися і в економічному характері експлуатації колоній. Якщо раніше колонізатори шукали золото і срібло (іспанські конкістадори в Латинській Америці), екзотичні тропічні рослини і коріння (перець, гвоздику, чай, індиго і так далі в Азії), наживалися на работоргівлі (Африка), то відтепер головний інтерес представляла сировина для промисловості — бавовна, джут, рудні копалини і так далі Колонізатори широко використовували колонії як ринки збуту для промислових виробів метрополій, грунтовніше упроваджувалися в їх господарське життя (будували на території колоній залізниці, шосе, шахти і т. д.), привертали в ряди робочого класу місцевих селян.<br />Раніше всього криза колишньої колоніальної політики намітилася в Новому Світлі. Вже на початку 80-х років XVIII ст. в результаті Першої американської революції Англія вимушена була погодитися на незалежність своїх північноамериканських колоній (США). У перше десятиліття XIX ст. аналогічний процес боротьби за незалежність охопив іспанські і португальські колонії в Латинській Америці.<br />На початок 20-х років національно-визвольна революція народів Латинської Америки вступила в свою завершуючу фазу. Багато володінь Іспанської монархії у впертій боротьбі добилися державної самостійності.<br />У 1820 р. Іспанія почала підготовку до «нового завоювання» латиноамериканських колоній (кадисская експедиція). Напередодні цієї новою «конкисты» іспанський уряд посилив свою політику в Латинській Америці (у січні 1819 р. король видав укази: про заборону прямої торгівлі іноземців з інсургенціями без його санкції, про розстріл будь-якого європейця, захопленого в полон в арміях бунтівників, і так далі). До східних берегів Латинської Америки була послана іспанська ескадра, яка встановила морську блокаду: вона конфісковувала вантажі іноземних (переважно американських і англійських) торгових судів, забирала в полон їх екіпажі, іноді навіть вішала на реях капітанів.<br />В результаті повстання в колоніальному експедиційному корпусі в місті Кадісе (1820), перерісшого в революцію, посилка нових військових підкріплень до Латинської Америки не відбулася, але революційні події в метрополії не змінили колоніальної політики Іспанії. Іспанські буржуазні революціонери відмовлялися визнати незалежність колишніх колоній і намагалися старими військово-політичними методами утримати їх в рамках «нової Іспанії», не гребуючи навіть зверненням до Священного союзу (травень 1822 р.) з проханням послати війська європейських держав для утихомирення «бунтівників».<br />Що обговорював це прохання конгрес Священного союзу у Вероне не зміг прийти до єдиної думки, головним чином із-за небажання Англії зв'язувати собі руки загальноєвропейським рішенням. Саме в цей час Великобританія почала посилене торговельно-економічне проникнення на Латиноамериканський континент. Каннінг відверто сформулював алчные інтереси британської політики: «Якщо ми достатньо вправно поведемо справу, то звільнена Іспанська Америка стане англійською».<br />Прагнула укріпити свої позиції в нових латиноамериканських державах і Франція. Бурбони спробували в 1820 р. поодинці, без консультації з партнерами по Четверному союзу, посадити в Аргентині на престол принца Луккського. Але в цю політичну комбінацію активно втрутилися англійці і зірвали таємну спробу французьких емісарів. За підступами дипломатії Бурбонів в Латинській Америці стояли французькі торговельно-промислові круги. І хоча Франція на відміну від Великобританії і США, побоюючись негативної реакції Росії, Австрії і Пруссії, не пішла в 20-х роках на публічне визнання молодих латиноамериканських держав де-юре, де-факто це було зроблено вже в 1822 г.: торговим кораблям інсургенцій був дозволений офіційний доступ у французькі порти, а до Латинської Америки була направлена нова партія таємних емісарів для відновлення політичних контактів.<br />Користуючись своєю географічною близькістю і збільшеною до 20-м рокам торговельно-промисловою потужністю, набагато активніше діяли в Латинській Америці США. 8 березня 1822 р. президент Дж. Монро в посланні конгресу вперше публічно заявив, що в Південній Америці виникли нові держави, які США мають намір визнати дипломатично. Незабаром США заснували в Латинській Америці перші п'ять посольств. Іспанія намагалася протестувати, але безуспішно. Відкрите торговельно-економічне проникнення США до Латинської Америки почалося.<br />З кінця 20-х років у зв'язку з конфліктом усередині Священного союзу з східного питання і дипломатичним визнанням нових держав, що все розширювався.<br />Латинської Америки багатьма державами Европи проблема колишніх іспанських колоній почала відходити на другий план. Європейські великі держави (перш за все Англію і Росію) почала хвилювати інша проблема: експансія США на південь і на північ Американського континенту. Ідеологічним оформленням цієї експансії стала «доктрина Монро».<br />Що тимчасово припинилася в 1805— 1815 рр. із-за наполеонівських воєн в Европе колоніальна експансія незабаром після Віденського конгресу почала знов посилюватися. У 1817 р. поновилися війни Великобританії за остаточне підкорення Індії (1849). Укріплюючи свою колоніальну імперію, англійські колонізатори продовжували політику захоплення ключових опорних пунктів на морських шляхах до Ближнього і Середньому Сходу, Індії, Китаю і так далі Після революції 1830 р. на шлях боротьби за минувщину колоніальна велич повертається Франція. Липнева монархія намагається зміцнитися в Єгипті і Сірії, в 1830 р. вона починає колоніальну війну за підкорення Алжіру, що розтягнулася на цілих сімнадцять років. Разом з Англією Франція підсилює проникнення до Тропічної Африки. Використовуючи як плацдарм стару французьку колонію в Західній Африці — Сенегал, Франція в 1838—1843 рр. починає завоювання Берега слонового кості і Дагомєї (Беніна).<br />Разом з Великобританією і Францією колоніальну політику в цей час здійснювали і інші європейські держави. У 20—60-х роках відновила своє панування в Індонезії Голландія. Зберегли колоніальні володіння Іспанія (Куба, Пуерто-ріко, Філіппіни і ін.) і Португалія. Але жодна з європейських держав (включаючи і Францію) не могла тоді змагатися з Британською колоніальною імперією, вже до середини XIX ст. що охоплювала площу в 11 млн. кв. км. з населенням більше 120 млн. чоловік.<br />6. Міжнародні відносини на Близькому Сході з другій половині XIX ст.<br />Останні десятиліття XIX століття характеризуються посиленням колоніальної політики капіталістичних держав, що було пов'язане з початком переходу капіталізму в стадію імперіалізму. Починаючи з 70-х років XIX століття відбуваються істотні зміни в міжнародному стані, причиною яких з'явилася нерівномірність розвитку капіталістичних держав. Протягом останніх десятиліть минулого століття поступово наростав перехід капіталізму в його вищу, імперіалістичну стадію. З переходом до імперіалізму нерівномірність розвитку надзвичайно посилилася. Найяскравіше вона виявилася в бурхливому зростанні раніше відсталої Німеччини, яка запізнилася до розділу світової здобичі. Із загостренням нерівномірності розвитку «посилилися взаємне недовір'я, суперництво і страх капіталістичних держав, виконаних ворожих задумів по відношенню один до одного».<br />Загострення боротьби за колонії найбезпосереднішим чином відбилося на політиці Великобританії, яка піддалася тепер натиску з боку тих, що бурхливий розвивалися Німеччині і США. Відомо, що англійська політика в 90-х роках XIX ст. бачила свої основні завдання в зміцненні британського владицтва в Індії і у всій Азії, в ослаблень англо-російських суперечностей і загостренні російсько-німецького антагонізму, а також в ослабленні російсько-французького союзу. У цей період уряд Великобританії дотримувався політики «блискучої ізоляції», висунутої лордом Солсбері, яка полягала у використанні і розпалюванні розбіжностей і суперечностей між крупними європейськими: державами.<br />Ці ж принципи лежали в основі британської політики на Близькому Сході, де стикалися в непримиренних суперечностях інтереси Англії і Росії, Франції і Німеччини, Австро-Венгрии і Італії, і тому близькосхідна політика Великобританії не може бути розглянута поза зв'язком із загальним розвитком міжнародної ситуації, політикою імперіалістичних держав.<br />Починаючи з середини 70-х рр. унаслідок посилення економічної експансії німецького імперіалізму відбувається погіршення стосунків між Англією і Німеччиною. Англія все гостріше відчуває успіхи молодого хижака. А з 1883—1885 рр., коли Німеччина набуває своїх перших колоній Ангра-пекен, Того і Камерун, вона стає головною суперницею Великобританії в боротьбі за розділ колоній. У 1895 р. загальна вартість вивозу товарів Англії в свої колонії зменшилася на мільйон фунтів стерлінгів в порівнянні з 1875 р., тоді як німецька торгівля збільшилася на 100%. Протягом 1890—1895 гг в п'ятнадцяти країнах Азії і Африки Германію щорічно витягувала прибутків на 11 млн. фунтів стерлінгів більш ніж Англія2.<br />Зростаюча потужність і апетити німецького капіталу нестримно вабили його на Близький Схід. Зійшовши на престол, Вільгельм II виступив за розширення колоніальної експансії на Близькому Сході. Це пояснювалося тією обставиною, що саме з 90-х рр. інтереси монополістичного капіталу почали грати керівну роль в зовнішній політиці німецького уряду.<br />Близькосхідна політика Німеччини кінця XIX — почала XX вв. була продовженням програми, розробленої канцлером Отто Бісмарком. У своїх політичних розрахунках Бісмарк завжди враховувало Східне питання, яке з кінця XVIII ст. і до першої світової війни залишався вузловою проблемою міжнародних відносин. Питання про долю імперії Османа, що породжувала цілий комплекс розбіжностей між європейськими державами.<br />Прагнучи підірвати позиції Росії на Близькому Сході, Бісмарк в 1886—1887 рр. наполегливо добивався зближення Туреччини з Англією і Австро-Венгрией і приєднання її до Середземноморської Антанти (союз Англії, Австро-Венгрии і Італії). Бісмарк підтримував прагнення царського уряду до експансії як на Дальньому: і Середньому, так і на Близькому Сході, висловлювався за захоплення Росією проток Босфор і Дарданелли і Константинополя, вважаючи, що це відтягне її сили від німецької і австрійської меж і загострить англо-російські і австро-русские суперечності. Підштовхуючи Англію і Австро-Венгрию до війни з Росією, Німеччина концентрувала свої сили проти Франції. За словами Ст. М. Хвостова, «Бісмарк ...однією рукою... запрошував Росію рушити на. Схід, а іншою рукою ... підштовхував Англію, Австро-Венгрию і Італію надати їй дружну відсіч».<br />Специфіка політики Німеччини на Близькому Сході полягала в тому, що військово-політичне проникнення тут передувало фінансово-економічному, відкриваючи шлях німецьким капіталам і товарам до завоювання турецького ринку. На перший погляд проникненню Німеччини до Туреччини могла перешкодити відсутність загальних меж і багаторічний вплив і тиск, що надається на Високу Порту Англією або Францією. Проте Німеччина вельми майстерно використовувала слабкість своєї позиції, що здається. Готуючись до боротьби з Росією, вона була зацікавлена в сильній і боєздатній Туреччині. Природно тому, що Німеччина зосередила всю свою увагу на сприянні військовій реорганізації Туреччини, на проникненні в самі надра управління державою і на економічній експансії.<br />Різанина вірменського населення імперії Османа змішала карти німецької дипломатії. Німецький уряд не міг відкрито схвалити антивірменську діяльність Туреччини, побоюючись громадської» думки в своїй країні. В той же час воно не поспішало засудити султанський уряд, що могло поставити під загрозу вплив Німеччини в імперії Османа і майбутнє широких експансіоністських планів на Близькому Сході. Звільнення християнських народів імперії привело б до її розпаду, проте Німеччині потрібна була не реформована або вільна Вірменія, а цілісна імперія Османа. Після недовгих «сумнівів» німецька дипломатія твердо встала на захист султанського уряду. Як помічав в ті дні журнал «Нір кянк», Німеччина не відривала око від «горба Йелдиз, на якому були зосереджені всі її симпатії і надії»<br />В період близькосхідної кризи 1895—1897 рр. уряд Австро-Венгрии неодноразово намагався з'ясувати, яку позицію займе Німеччина у разі захоплення Росією Константинополя. У відповідь на запити австрійського уряду в січні 1896 р. посол Німеччини у Відні заявив, що, згідно підписаному в 1879 р. між двома державами союзному договору, Німеччина втрутиться лише в тому випадку, якщо Росія оголосить війну Австро-венгрії3. Саме тому уряд Австро-Венгрии зробив спроби зближення з Великобританією, сподіваючись на її допомогу і підтримку проти посилення впливу Росії на Балканському півострові. Проте із-за погіршення англо-германских стосунків австрійський уряд дістав відмову і від ліберального, і такого, що від змінив його консервативного уряду Великобританії, хоча лорд Солсбері приділяв велику увагу англо-австрийским стосункам, вважаючи Австро-Венгрию за єдиного реального союзника в Европе4. Ухилення Великобританії від співпраці з Австро-Венгрией привело до укладення австро-русского угоди 1897 р., що виключав будь-які загарбницькі дії на Балканах з обох сторон5, а в 1901 р. обидві держави виробили програму про підтримку статус-кво в європейських володіннях султана. Крім того, в кінці XIX століття Австро-Венгрия з схваленням зустріла активний інтерес Росії до Далекого Сходу.<br />Союзник Німеччини і Австро-Венгрии Італія вступила в смугу колоніальних захоплень в 80-х рр. XIX сторіччя. Імперіалістичні устремління Італії були зосереджені в основному в басейні Середземного моря. Зіткнувшись в боротьбі за Туніс з Францією, Італія «наближалася з Німеччиною і Австро-Венгрией. У 1882 р. вона прилучилася до австро-германскому союзу, внаслідок чого був утворений Потрійний союз. Починаючи з 90-х рр. італійський імперіалізм активізувався і спрямувався до Ефіопії, Ерітрею і Сомалі. Проте перші кроки Італії на колоніальному терені закінчилися для неї невдало. Італія активно хворіла за долю імперії Османа, що розвалювалася, слідуючи політиці своїх союзниц— Німеччині і Австро-Венгрии, тим паче, що у разі переважання впливу якої-небудь держави на Балканському півострові Італія втратила б свої переваги на Середземному морі.<br />7. Зовнішня політика країн і міжнародні відносини у Європі в другій пол. XIX ст.<br />Після Кримської війни відбулася зміна розстановки сил в Европе, дві основні тенденції:<br />1. Втрата Росією статусу першокласної держави, різке скорочення впливу Росії в Европе. <br />2. Стрімкий вхід Німеччини до числа грандів світової політики.<br />До 1850 років Росія вважалася за один з політичних лідерів в Европе у зв'язку з перемогою над Наполеоном. До 1852 року (на початок Кримської війни) всім здавалося, що Росія має великі претензії на право бути лідером в світовій політиці того часу.<br />Початок 50х років – Микола 1 вирішує здійснити одну з глобальних цілей російської зовнішньої політики: включити до складу Російської Імперії всі православні землі, для цього – вийти з Чорного моря, захопивши протоку Дарданелли, витіснити Туреччину з Східної Европи.<br />Микола I отримав формальну підставу звинуватити Туреччину в порушенні Кючук-кайнарджійського миру 1774 р., оскільки він визнавав право Росії на захист релігійних інтересів християн. У січні 1853 р. до Константинополя на військовому фрегаті було відправлено посольство для пред'явлення ультиматуму про «святі місця». Під тиском англійців турки відхилили ультиматум. У жовтні Туреччина оголосила війну Росії. 30 листопада 1853 р. чорноморська ескадра під командуванням адмірала П. С. Нахимова увірвалася в бухту Синопськую і повністю знищила турецький флот на Чорному морі.<br />Після цієї перемоги події круто змінилися: Англія і Франція зуміли домовитися про сумісні дії і на початку січня 1854 р., посилаючись на Лондонський протокол 1841 р., ввели в Чорне море сполучену військово-морську ескадру з новітніх парових судів під приводом захисту турецької морської торгівлі і портів.<br />У вересні 1854 р. союзні франко-англо-турецкие війська (пізніше до них приєдналися війська Сардінського королівства) висадилися в Криму. Російські солдати і офіцери під час 11-місячної оборони Севастополя героїчно билися проти військ союзників, що володіли перевагою в озброєнні, що вторглися на територію Росії. Проте в цілому кампанія закінчилася крупною військово-політичною поразкою самодержавства Миколи I.<br />25 лютого 1856 р. в Парижі відкрився мирний конгрес учасників Кримської війни. Політично найважчою для Росії умовою підписаного 30 березня 1856 р. Паризького договору з'явилася військова нейтралізація Чорного моря. Таким чином, Росія, що стільки років боролася за вихід до Чорного моря, позбавлялася права мати там військово-морський флот (після Кримської війни належало створити новий флот абсолютно інший — паровий — основі). Подальші роки відмічені наполегливим прагненням російської дипломатії відмінити принизливу для державного престижу Росії умову Паризького миру — це вимогу Петербург включав у всі міжнародні переговори кінця 50—60-х років.<br />Проте значення Паризького миру 1856 р. виходило за рамки тільки східного питання. По суті, договір означав повний крах всієї «віденської системи» і втрату колишнього впливу Росії на європейські справи.<br />В результаті краху «віденської системи» після Кримської війни і Паризького миру склався новий міжнародний стан. Кримська війна, підірвавши зовнішньополітичні позиції Росії, остаточно змінила розстановку сил в Европе після Віденського конгресу. Розпався австро-русско-прусский союз. Друга імперія Наполеона III прагнула не тільки остаточно поховати «трактати 1815 г.», але і «округляти» територію Франції на сході (Бельгія, Люксембург) і на півдні (Ніцца і Савойя). Одночасно активізувалася французька колоніальна політика. Вона знову загострила традиційний франко-английский антагонізм; колоніальний розділ миру не завершився, і кожна з держав, що змагалися, ще могла «розширювати» свої колоніальні володіння.<br />Помітно зросла міжнародна активність Пруссії і Сардінського королівства в період об'єднання Німеччини і Італії в збиток Австрії (з 1867 р. — Австро-Венгрии). Остання поступово втрачала одну позицію за іншою, особливо в Германії і Північній Італії.<br />Важливим чинником в розвитку міжнародних відносин ставала активізація політики Франції і Великобританії в Америці у зв'язку з Громадянською війною в США в 60-х роках. Одночасно загострилося польське питання: втручання Великобританії і особливо Франції в польські справи у зв'язку з повстанням 1863 р. змусило Росію піти на зближення з США. Доброзичливий нейтралітет Росії по відношенню до США сприяв виходу мешканців півночі з дипломатичної ізоляції.<br />У другій половині XIX століття в Европе зав'язуються перші вузли суперечностей, які приведуть до Першої світової війни.<br />Світ в Европе був «озброєним», зростання мілітаризму по всій Европе, збільшення військових витрат, гонка озброєнь. Після розгрому Франції Германію в авторитеті і претендує на гегемонію в Европе, в Германії - військове будівництво: з 1874 по 1891 рік в Европе чисельність армій виросла на 99%, в Германії - на 127%. У Германії вперше вводиться загальна військова повинність. Потім (1872) у Франції, Росія ввела загальну військову повинність в 1874.<br />Німецька промисловість отримує державні субсидії для впровадження військових новинок. Німецька армія на першому місці по кількості і якості озброєнь.<br />У останній третині 19 століть існували такі головні суперечності в міжнародних відносинах:<br />1. Франко-германський антагонізм (із-за Франко-пруської війни).<br />2. Східне. Розділ земель Туреччини, яка ослабіла. Суперечності на Балканах.<br />3. Суперечність в колоніях: Азія, Африка.<br />8. Міжнародні відносини і зовнішня політика країн світу з Африці та на Далекому Сході з кінця XIX та на поч. XX ст.<br />Друга половина 19 століть ознаменувалася новим посиленням колоніальної експансії капіталістичних держав на сході Азії. Війни Англії і Франції в Китаї і в Індокитаї, інтервенція західних держав проти тайпинского повстання, примусове «відкриття» Японії для зовнішніх стосунків вели до того, що нові сотні мільйонів населення Східної і Південно-східної Азії насильницький залучалися до колоніальної системи капіталістичного світу.<br />Особливо слід зазначити «опіумні війни». Опіумні війни в Китаї, XIX століття — дві війни, ініційовані Великобританією і Францією проти імператорського Китаю.<br />Перша опіумна війна 1840—1842 — війна Великобританії проти Китаю. Метою англійських військ був захист торгових інтересів Великобританії в Китаї, і розширення торгівлі, зокрема опіумом (звідси назва), якому перешкоджала цинская політика заборони морської торгівлі. Результатом війни стала перемога Великобританії, закріплена договором Нанкинським від 29 серпня 1842 р., виплата Китаєм контрибуції у розмірі 15 000 000 срібних лян (21 000 000 доларів), передача Великобританії острова Гонконг і відкриття китайських портів для англійської торгівлі.<br />Перша опіумна війна стала початком тривалого періоду ослаблення держави і цивільної смути в Китаї, що привело до закабалення країни з боку західних держав і довготривалої депопуляції населення. Так в 1842 р. населення Китаю складало 416 118 200 чоловік, в 1881 — 369 183 000 чоловік.<br />Друга опіумна війна — війна між Великобританією і Францією, з одного боку, і Китаєм з іншого боку, що продовжувалася з 1856 по 1860 рік.&#160; У 1851—1864 рр. в Китаї йшла громадянська війна. Ослаблення китайської імперської влади після першої опіумної війни стало переломним моментом в історії Китаю. На території Китаю утворилося Тайпінськоє держава, з якою китайський уряд вів виснажливу боротьбу.<br />На перших порах громадянської війни іноземні торговці і місіонери співчували тайпинам.<br />Формально Великобританія, Франція, США на первинному етапі тайпинского повстання дотримували нейтралітет. Проте, насправді вони вже в 1854 р. спробували використовувати Громадянську війну в своїх цілях. Дипломатичні представники Великобританії, Франції і США пред'явили китайському імператорові сумісну вимогу про переукладення договорів 1842—1844 рр. Держави вимагали собі права необмеженої торгівлі на всій території Китаю, допущення своїх постійних послів до Пекіна, офіційного права торгувати опіумом. Китайський уряд відхилив ці вимоги, але до відкритого конфлікту це не привело, так. як військові сили Великобританії в цей час були зв'язані у війнах з Росією, Іраном і Індією. 24-25 жовтня 1860 р. був підписаний Пекінський договір, по якому китайський уряд погодився виплатити Великобританії і Франції 8 мільйонів лянов контрибуції, відкрити для іноземної торгівлі Тяньцзінь, дозволити використовувати китайців як робочу силу (кулі) в колоніях Великобританії і Франції. До Великобританії з цієї миті переходила південна частина Цзюлунського півострова.<br />Третя опіумна війна 1967 (у радянській пресі називалася також Події на річці Меконг) — трибічне зіткнення між озброєними загонами, контролюючими здобич і переробку опіуму в Золотому Трикутнику на стику меж Бірми, Таїланду і Лаосу на річці Меконг. Територія Золотого Трикутника була фактично непідконтрольна ніякому уряду. На бірманській території в штаті Шан йшла багаторічна громадянська війна з протистоянням численних угрупувань (див. Громадянська війна в Бірмі). У Лаосі також велася затяжна громадянська війна, обтяжена втручанням США і В'єтнаму (див. Війна у В'єтнамі, Секретна війна в Лаосі). Прикордонні території Таїланду контролювали партизанські армії і комуністи.<br />Масивне втручання ЦРУ в регіон (насамперед до Лаосу) викликало різке підвищення попиту на опіум і організацію мережі по транспортуванню опіуму, очищенню на героїнових заводах і відправлення в торгові мережі Гонконгу і США. В таких обставинах повинні були обов'язково виникнути конфлікти, пов'язані з наркоторгівлею.</p> <p>У другій половині XIX століття, особливо після Берлінської конференції 1885, процес колонізації Африки придбав такий масштаб, що отримав назву «Гонки за Африку»; практично весь континент (окрім оставашихся незалежними Ефіопії і Ліберії) до 1900 був роздільний між рядом європейських держав: Великобританією, Францією, Німеччиною, Бельгією, Італією, свої старі колонії зберегли і дещо розширили Іспанія і Португалія. Також свої інтереси на африканському континенті мали США, що коштує виникнення держави Ліберія з проамерикансим урядом.<br />Перша англо-бурська війна (1880-1881), також відома як війна Трансваальськая — колоніальна війна Британії проти Трансвааля. Це перше зіткнення між британцями і трансваальскими бурою. Тихе патріархальне життя бурів було порушене в 1867 р., коли на межі Оранжевої республіки і Капськой колонії виявили найбільше в світі родовище алмазів. Тут виникла англійська колонія Південна Родезія — діамантова імперія промисловця Сесила Джона Родса, що став в 90-х рр. 19 ст. прем'єр-міністром Капськой колонії і що активно підштовхував Великобританію до війни з бурою.<br />У 1886 р. вже в Трансваале знайшли багатющі в світі золотоносні родовища. У країну хлинув потік приїжджих, головним чином англійців, що бажали працювати в гірничо-рудній промисловості. Війна почалася 16 грудня 1880 року вогнем трансваальских бурів в Почефструме, після того, як уряд Трансвааля оголосив про свою незалежність від Великобританії. З 22 грудня 1880 р. по 6 січня 1881 р. британські гарнізони на всій території Трансвааля виявилися обложеними. Бура одягалася в звичайний сільський одяг, який був нейтральним з африканським пейзажем, тоді як британська уніформа була все ще яскраво-червоною, що абсолютно контрастувало з африканським пейзажем. Це дозволяло бурі, будучи досвідченими стрілками, легко стріляти з укриття в британських солдатів навіть на великій відстані. У бурів була чудова артилерія[джерело не вказане 27 днів]. Як вважають деякі історики, перевага бурів полягала в їх персоною військовій тактиці. Бура віддавала перевагу хитрості і швидкості, тоді як англійці більше приділяли увагу дисципліні і побудові.<br /> Облога британських гарнізонів привела до битви Нік Лейнга 28 січня 1881 р., де британські сили спробували прорвати позиції бурів. Але, втративши 84 людини убитими (втрати бурів складали 14 убитих) англійці потерпіли поразку. Далі було ще декілька битв, в яких англійці також терпіли поразки.<br />Не бажаючи далі втягуватися у війну, англійський уряд Уїльяма Гладстона підписало перемир'я 6 березня 1881 року. У завершальному мирному договорі 23 березня 1881 р. англійці повернули бурі самоврядування в Трансваале, під теоретичним британським наглядом. У 1884 році було підписано Лондонську угоду. Ця угода підтвердила незалежність Трансвааля і встановила його західну межу.<br />Друга англо-бурська війна (1899—1902), війна Великобританії проти бурських республік — Південно-африканської республіки (Трансвааля) і Оранжевої Вільної держави (Оранжевої Республіки), що закінчилася перемогою Британської імперії. Війна завершилася підписанням 31 травня 1902 мирні договори в Преторії, по яких бура визнала анексію Трансвааля і Оранжевої Республіки Англією. Бажаючи зміцнити своє панування в Південній Африці, англійці в 1910 створили Південно-африканський Союз, до складу якого була включена територія колишніх бурських республік.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:05:56 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=16#p16 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=15#p15 <p>1. Вступ до курсу. Міжнародні відносини у II половині ХVШ ст.<br />Вирішальна роль в зовнішній політиці Европи належала п'яти державам; Франції, Англії, Росії, Австрії і Пруссії. Головна сфера боротьби між цими державами – роздроблена Італія і Німеччина, Польща і країни Балканського півострова, що знаходилися під владою Туреччини.<br />Протягом XVIII ст. головними конфліктами між європейськими державами були боротьба Англії і Франції за морську і колоніальну гегемонію, Австрії і Пруссії – за переважання в Німеччині, Росії – за вихід до Балтійського і Чорного морів, що зіштовхувало її перш за все з Швецією і імперією Османа.<br />Між «Славною англійською» 1688 р. і Великою французькою революціями близько 35 років доводиться на війни між Францією і Англією. Війна за іспанський спадок (1701-1714), війна за польський спадок (1733-1738), війна за австрійський спадок (17401748), Семирічна війна (1756-1763). Причому в орбіту цих воєн були втягнуті і інші держави.<br />Семирічна війна. До Семирічної війни (1756-1763) привели суперечності між Англією і Францією изза колоній в Північній Америці і Ост-індії, а також зіткнення інтересів Австрії, Франції і Росії з агресивною політикою прусського короля Фрідріха II великого (1712-1786).<br />У травні 1757 р., через рік після початку військових дій, 70тысячная російська армія рушила з Ліфляндії до Німану, зайняла Мемель, а в січні 1758 р. – Тільзіт і Кенігсберг. Східна Пруссія відійшла до Росії. Літом 1759 р. російська армія зайняла Франкфурт-на-Одере. 28 вересня (9 жовтня) 1760 р. був узятий Берлін, але незабаром залишений изза наближення великих з'єднань супротивника. Кампанія 1761 р. була для російської армії успішної, Пруссія терпіла поразки. Фрідріх II вже подумував про самогубство, але відбулося «диво». 25 грудня 1761 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна, і трон перейшов до Петра III (1761-1762), гарячому поклонникові Фрідріха II. Новий російський імператор Петро III 13 (24) квітня 1762 р. уклав мир з Пруссією і повернув їй всі завойовані території, а 29 травня (9 червня) – союз з Пруссією.<br />Частина російських військ приєдналася до колишнього супротивника. Зі сходженням на престол Катерини II російські війська було відкликано до Росії. У листопаді 1762 р. були підписані мир між Пруссією і Францією, перемир'я між Пруссією і Австрією, а в січні 1763 р. – мирний договір між Францією і Англією.<br />Європейські межі держав залишилися без змін: переділу підлягали колонії: Англія захопила у Франції Канаду, Східну Луїзіану, острови у Вестіндії і її володіннях в Індії, а у Іспанії – Флоріду. Франція позбулася всіх своїх володінь на Північноамериканському материку. Росія не отримала какихлибо територіальних вигод, але Пруссія, один з основних її ворогів, була знесилена.<br />Після Паризького світу 1763 р. впродовж майже трьох десятиліть континент був позбавлений від загальноєвропейської війни і від військових дій між головними європейськими державами. Це було наслідком встановлення мирних стосунків між Росією і Пруссією, до них приєдналася Австрія, що зберегла тісні зв'язки з Францією. Це відносна згода скріпляла участю в розділах Польщі.<br />Розділи Польщі. По першому розділу 1772 р. Пруссії відійшли Помор'я (Померанія), частина Великої Польщі, Австрії – Галіция, Росії – частина білоруських земель.<br />Другому розділу Польщі передувало наростання у зв'язку з революцією у Франції революційних настроїв в Европе і, зокрема, в Польщі. У 1791 р. в Польщі була введена конституція, яка, не дивлячись на ряд недоліків, була прогресивною і викликала роздратування монархів Европи. У 1793 р. Росія і Пруссія зробили другий розділ: Пруссії – відійшли польські землі, Росії – Білорусія і правобережна Україна. Другий розділ викликав незадоволеність патріотів Польщі. У 1794 р. почалося повстання в Польщі на чолі з Тадеушем Костюшко (1746-1817). Повстання було пригнічене, і це спричинило третій розділ Польщі (1795 р.): Австрія і Пруссія отримали польські землі, Росія – Курляндію, Литву, Західну Білорусію, Західну Волинь. В результаті розділів Мова Посполита як держава перестала існувати.<br />Розділи Польщі були, зрозуміло, реакційним актом, в яких російське самодержавство зіграло непристойну роль.<br />Русськотурецкая війна 1768-1774 рр. У 60х рр. XVIII ст. в Европе відбувалася складна політична гра. Ступінь зближення тих або інших країн визначався силою суперечностей між ними. Найбільш сильні суперечності у Росії були з Францією і Австрією. Австрія боялася посилення Росії на Балканах і в Польщі. У вересні 1768 р., підбурювана Австрією і Францією, Туреччина оголосила війну Росії. Якщо в XVII ст. Імперія Османа була грізною силою і вела загарбницьку політику в Европе і на Близькому Сході, то до другої половини XVIII ст. вона втратила свою минулу могутність і не проти була його повернути за рахунок Росії. У 1768 р. вона оголосила війну Росії, яка продовжувалася до 1774 р. Протягом перших трьох років військам Османа не вдалося взяти жодної перемоги. Два з численних поразок були особливо нищівними. Перше з них відбулося 2526 червня 1770 р., коли російська ескадра, обігнувши Европу, з'явилася в Середземному морі і під Чесмой отримала блискучу перемогу. Замкнуті в бухті всі ворожі кораблі, за винятком одного, були спалені. Російським флотом в Чесменськом битві командували адмірали Г.А. Спірідов (1713-1790) і С. К. Грейг (1735-1788). Місяць опісля відрізнився талановитий полководець П.А. Рум'янців (1725-1796) в битві при Кагуле, де російські війська нанесли османам нищівна поразка не дивлячись на значну чисельну перевагу супротивника.<br />У 1770-1774 рр. посилилася криза імперії Османа. Військові дії велися до причорномор'я і на Кавказі. Російська армія виключно успішно провела цю війну.<br />Літом 1770 р. в Молдавії російські війська під командуванням фельдмаршала П.А. Румянцева, розбивши ворога на берегах Ларги і Кагула, вийшли на Нижній Дунай. Не сподіваючись на допомогу ззовні, османы в 1772 р. погодилися вести мирні переговори. Головним пунктом розбіжностей було питання про долі Криму. Імперія Османа відмовлялася надати йому незалежність, тоді як Росія наполягала на цьому. Військові дії поновилися.<br />Російські війська зайняли Крим. У битвах під Туртукаєм, Гирсовом (1773) і Козлуджей (1774) війська під командуванням А.В. Суворова (1729/1730-1800) взяли крупні перемоги.<br />У липні 1774 р. в болгарському селенії Кючуккайнарджі був підписаний мирний договір, згідно якому Росії відходили землі між Бугом і Дніпром, включаючи морське побережжя, фортеці в Криму, а Кримське ханство оголошене незалежним. Торговий флот Росії отримав право вільного плавання через протоки.<br />Кримськиі питання.Основним питанням зовнішньої політики Росії в 80х рр. також був кримський. Дипломатична боротьба навколо нього не припинялася. У квітні 1783 р. Катерина II видала маніфест «Про ухвалення півострова Кримського, острови Тамана і всієї Кубанської сторони під Російську Державу». Це було подія великої історичної важливості. Кримський півострів – у минулому плацдарм Туреччини для нападу на Росію – тепер перетворювався на важливу стратегічну позицію Російської держави. З приєднанням Криму Росія міцніше влаштувалася на берегах Чорного моря.<br />Ще серйозніші тертя з Туреччиною виникли изза Закавказзі. Борючись з турецьким владицтвом, грузинський цар Іраклій II (1720-1798) визнав в 1783 р. протекторат Росії над Грузією. Російські війська вступили до Грузії.<br />Зовнішня політика Катерини II в 80е рр. З кінця 70х рр. Катерина II починає відходити від орієнтації на Пруссію в зовнішній політиці і шукати нові шляхи в європейських стосунках.<br />Англія прагнула привернути російські сили для участі у війні з Америкою, навіть обіцяла за це поступитися Росії островом Менорка. Але Катерина II не проявила прагнення битися за інших. Навпаки, у зв'язку з англоамериканской війною Росія 28 лютого 1780 р. виступила із знаменитою декларацією про морський озброєний нейтралітет. Цей акт встановлював право нейтральних судів зброєю захищати себе на морі і був направлений проти Англії, що прагнула господарювати в міжнародних водах.<br />Русськотурецкая війна 17871791 рр. З 1780 р. починається зближення Росії з Австрією на грунті загальних інтересів відносно Туреччини і Польщі.<br />Тим часом в правлячих кругах Туреччини піднялася нова хвиля антиросійських настроїв. У 1787 р. Туреччина пред'явила ультиматум з цілим рядом неприйнятних вимог. Ультиматум був знехтуваний, і почалася друга війна Русськотурецкая (1787-1791). Вона протікала у важкому для Росії міжнародному стані. В цей час оформився союз Англії, Пруссії і Голландії, направлений на підрив позицій Росії на Балтіке. Ці країни спровокували Швецію, і війна з нею в 1788-1790 рр. ослабила сили Росії, хоча мирний договір 1790 р. не вніс ніяких територіальних змін між Росією і Швецією.<br />Підтримку Росії в цей час подавала лише Австрія, і те незначними силами. Проте і ця війна показала перевагу російської армії.<br />У ці роки особливо виявився полководницький талант А.В. Суворова. У 1787 р. він завдає поразки туркам при облозі ними Кинбурна, потім в 1788 р. бере могутню фортецю Очаків. У 1789 р. Суворов взяв дві переконливі перемоги над супротивником, що багато разів перевершує в чисельності, при Фокшанах і на р. Римник, за що отримав титул графа Римникського.<br />У 1790 р. російська армія під його керівництвом оволоділа неприступною доти фортецею Ізмаїл. Російські війська знову перейшли Дунай і готові були йти на Константинополь. Туреччина була вимушена підписати з Росією мирний договір в Яссах 29 грудня (9 січня) 1792 р., підтверджуючий умови Кючуккайнарджійського миру, а також що визнає приєднання до Росії Криму.<br />Антифранцузька коаліція. В кінці 1795 р. Росія, Англія і Австрія уклали антифранцузьку коаліцію. У Росії почалася підготовка експедиційного корпусу для дій проти революційної Франції. Відправити його не вдалося изза смерті імператриці Катерини II.<br />Павло 1 (1754-1801) почав царювання із заяв про світ, але потім оголосив війну Франції і Іспанії після захоплення Мальти. У 1798 р. Росія увійшла до нової антифранцузької коаліції у складі Австрії, імперії Османа, Англії і Неаполя, і Павло I посилає Ф.Ф. Ушакова (1744-1817) і А.В. Суворова битися в Середземномор'ї і до Італії але незабаром, визнавши себе відданим союзниками, утворює лігу нейтральних країн, куди входять Пруссія, Швеція і Данія. У результаті відбувся крутий поворот в зовнішній політиці Росії, вона укладає мир з Францією. Павло I почав готуватися до походу до Індії, але в березні 1801 р. в результаті змови був убитий.<br />У XVIII ст., як і раніше в XVII ст., історія народів Сходу була нерозривно пов'язана з колоніальною політикою європейських держав. У цей період були закладені основи колоніальної системи, крупній торговій буржуазії, що відповідає інтересам. Якщо в XVII ст. перші кроки колоніальної політики компаній Остіндських були пов'язані з Нідерландами, то в XVIII ст. голландська компанія була вже не в силах зберегти своє монопольне положення і поступилася своїми позиціями Англії. Що обганяла Голландію в своєму розвитку, Англія у ряді торгових воєн завдала їй серйозних ударів. Англоголландськая війна 1780-1784 рр. привела до втрати Голландією ряду колоніальних територій і надання англійським судам має рацію проходити через індонезійські води. До цього часу Англія добилася значних успіхів і в Індії, розширила свої зв'язки з Близьким Сходом і Китаєм.<br />Колонізація Індії і Індонезії. Індія стала однією з арен англофранцузской боротьби за гегемонію. В період боротьби за австрійський спадок (1740-1748) англійська компанія, що спиралася на могутню підтримку міцніючої буржуазії, потіснила французів, але результат англофранцузской боротьби за Індію вирішила Семирічна воїна (1756-1763 рр.). Найважливішим етапом з'явилося захоплення і підпорядкування Бенгалії. Перемогу англійців забезпечили переваги озброєння, військовій організації, віроломство, інтриги, підкупи.<br />Пограбування Індії з'явилося важливим моментом первинного накопичення капіталу, прискорило початок промислового перевороту в Англії. Хоча ще значна частина Індії залишалася незалежною, в кінці XVIII ст. Англія захопила ключові позиції, європейські суперники були усунені. Перетворення величезного напівконтиненту на англійську колонію було забезпечене.<br />Гостра боротьба за володіння Індонезією однією з багатющих країн Сходу – розвернулася між Голландською і Британською компаніями Остіндськимі. Тут англійцям довелося поступитися. До середини XVIII ст. Голландія володіла майже всією Явою, а також іншими островами, але остаточно країна була скорена тільки в XIX ст.<br />Колонізація Австралії. Іншим шляхом йшла колонізація Австралії до того як Джеймс Кук (1738-1779) в 1770 р. обстежував східне побережжя п'ятого континенту, англійський уряд вирішив зробити нові землі местомом посилання засуджених, оскільки колишні місця посилання каторжан з Англії, Шотландії і Ірландії (американські колонії) після початку їх війни за незалежність виявилися «закритими». Перша британська колонія в Австралії – Новий Південний Уельс – була утворена в лютому 1788 р.<br />Важливим рубежем в розвитку колоніалізму сталі події кінця XVIII в.: промислова революція в Европе, війна за незалежність в Північній Америці 1775-1783 рр. і Французька революція 1789-1794 рр. Европа прагнула перетворити свої заморські володіння на ринки збуту промисловій продукції, джерело сировини і продовольства. Так почалося поступове втягування колоній в світові капіталістичні ринкові стосунки, що складаються.<br />Війна за незалежність в англійських колоніях Північної Америки. Війна за незалежність в Північній Америці була прямим наслідком наростаючих суперечностей між метрополіями і колоніями, особливо переселенськими, якими були американські колонії Англії. Колонії швидко набирали силу, прагнучи до економічної і політичної самостійності, метрополії ж продовжували бачити в них тільки джерела сировини і величезних доходів. У 1763 р. Англія заборонила, наприклад, самостійні переселення на землі, захоплені у Франції на Заході країни. Колоністи могли отримувати промислові товари тільки з Англії, по цінах, встановлених Англією, і продавати сировину тільки Англії.<br />В середині XVIII ст. в Північній Америці налічувалося 13 не залежних один від одного штатів (губерній), що підрозділялися на дрібніші адміністративні одиниці. Населення колоній перевищувало 1,5 млн. чіл. Всі найважливіші справи в окремих колоніях і дрібних округах вирішувалися в зборах всіх повнолітніх громадян, а в головних містах штатів – в зборах виборних представників від округів, зарахованих до цих штатів.<br />Колоніями управляли губернатори, що призначаються англійським королем. Британський уряд мало піклувався про потребу колоністів в далекій Америці і не надавав їм ніяких прав.<br />Самокорислива політика британського уряду, спроби насадити крупне землеволодіння, обмежити свободу підприємництва, свавілля губернаторів і королівських чиновників, насильницьке розміщення в американських колоніях зростаючих контингентів англійських військ, введення «гербового збору» – нового податку, яким обкладалися і торгові операції, і документи, і газети, і оголошення. Все це викликало різку незадоволеність англійських поселенців. Напруженість у відносинах між англійськими властями і колоністами вилилася в озброєне зіткнення в Бостоні між місцевим населенням і англійськими військами в березні 1770 р., в ході якого солдати убили декілька чоловік. У наступному, 1771 р. в Північній Кароліні англійські війська знову відкрили вогонь по мирному населенню.<br />Англійський уряд розраховував жорстокістю подавити суспільну незадоволеність в колоніях. Але це привело до прямо протилежних результатів. Так почалася війна північноамериканських колоній за незалежність. Її називають Першою буржуазною американською революцією. Вона звільнила американців від влади короля і англійської аристократії, встановила республіканський лад, що відкрив простір для буржуазного прогресу і приватної ініціативи. Але, з іншого боку, вона істотно відрізнялася від тих, що передували і подальших революцій, коли прогресивні сили знищували реакційні режими, але зберігалися єдина територія і єдина унітарна держава. В результаті війни за незалежність від Великобританії відкололася значна частина з населенням 2,5 млн. чоловік (населення Великобританії налічувало 10 млн. чіл.).<br />Деклорация незалежності. Другий континентальний конгрес у Філадельфії відбувся в травні 1775 р., представляв всі колонії, повсталі проти Англії, ухвалив рішення розірвати з нею стосунки і створити американську армію. У неї увійшли і раніше створені партизанські загони. Головнокомандуючим був призначений Джордж Вашингтон (1732-1799). На своєму важкому і відповідальному посту Вашингтон показав себе умілим полководцем, повним рішучості вести боротьбу до повного звільнення повсталих колоній від англійського гніту.<br />4 липня 1776 р. Конгрес прийняв Декларацію незалежності. Цим документом повсталі колонії проголошували себе вільними і незалежними державами, що об'єдналися в Сполучені Штати Америки. 4 липня щорічно святкується в США як День незалежності, хоча після підписання Декларації пройшло п'ять довгих подітий до остаточної перемоги американців у війні і сім років до підписання Паризького мирного договору.<br />Автором Декларації незалежності був наймолодший конгресмен 33летний Томас Джефферсон Проголосити незалежність Сполучених Штатів зовсім не означало забезпечити її на ділі. Для цього треба було ще пройти через важку, тривалу, таку, що йшла із змінним успіхом війну з Англією. Багато передових людей з різних країн, зокрема майбутній відомий социалистутопист Сен-симон (1760-1825), керівник польського визвольного руху Тадеуш Костюшко і ін., вже билися з «хлопцями свободи», як називали американських воїнів.<br />Результат війни. До найбільш важливих подій війни належить: битва при Саратоге в жовтні 1777 р., коли американські війська оточили і примусили здатися в полон шеститисячний експедиційний загін англійців, що вийшов з Монреаля в південному напрямі. Ця перемога не тільки додала упевненості молодої американської армії, але і стала приводом для укладення союзного договору між США і Францією, що і вирішило результат війни. Цей договір про дружбу, торгівлю, оборонний союз, підписаний з американського боку Франкліном, став першим офіційним визнанням нової держави. Крім того, він сприяв активному залученню європейських держав до війни проти Великобританії. У 1779 р. прикладу Франції послідувала Іспанія, а в 1780 р. – Голландія.<br />Французький флот розблоковував східні порти США, а у складі американських військ з'явилися регулярні частини і волонтери майже зі всіх країн Европи.<br />Спільними зусиллями американських, французьких, прусських воїнів британські війська були оточені і капітулювали 19 жовтня 1781 р. у Йорктауна. Це вирішило наперед результат війни.<br />3 вересня 1783 р. у Версалі були підписані мирні договори між воюючими державами, по яких США визнавалися незалежною суверенною державою.<br />Конституція США. Перемігши Англію, молода країна опинилася в украй складному положенні. Із зникненням військової небезпеки порвалися ті узи, які утримували разом 13 американських штатів. Ізза восьмилітньої війни погіршало фінансове і економічне положення країни. Щоб врятувати молоду державу, необхідно було встановити в країні закон і порядок.<br />У 1789 р. були вибрані перший Конгрес і перший президент. Основи суспільного і державного пристрою в США були закладені в ході війни за незалежність і закріплені згодом в Конституції, прийнятій в 1787 р. Конституція проголошувала Сполучені Штати федеральною державою, республікою, в якій вища законодавча влада належить Конгресу, а вища виконавча влада – президентові. Кожен штат був визнаний цілком самостійною державою, що володіє в межах своєї території повнотою законодавчої, судової і старанної влади і що управляється своїми виборними представниками. І у приватному, і в союзному пристрої штатів строго був проведений принцип розділення властей. Повна незалежність суддів виражалася в їх незмінності і в праві не застосовувати законів, що суперечать Конституції. При всіляких віросповіданнях, що існували в країні, дробилися на безліч сект, в США не було встановлено пануючій релігії і була допущена повна віротерпимість. Як видно, багато що в Конституції США було запозичено з ідей французьких просвітителів. У 1791 р. Конгрес прийняв десять поправок до Конституції, що увійшли до історії під назвою «Білль про права». Ці поправки проголошували свободу слова, зборів, друку, недоторканності особи і так далі «Білль про права» не відміняв в США системи рабовласництва, але вводив в молодій республіці основи буржуазної демократії.<br />Междунаоодниє відношення. На думку ряду новітніх американських дослідників, колоністи навряд чи добилися перемоги без допомоги європейських держав. Загальна сума субсидій, яку американці отримали від своїх союзників, в перекладі на вартість грошей в наші дні склала приблизно 2,5 млрд. дол., а самі витратили на боротьбу 1 млрд. дол.<br />Англія програла війну, вона втратила тимчасово і панування на морі. За Версальським (Паризькому) договором 1783 р. Англія визнавала незалежність колоній, Франція повернула собі деякі володіння у Вестіндії і Західній Африці. Флоріда, острів Менорка в Середземному морі були повернені Іспанії, Голландія була вимушена поступитися англійцям Цейлон.<br />До кінця XVIII ст. в більшості іспанських і португальських володінь в Америці також назріли революційні зміни.<br />Розвиток міжнародних відносин в XVIII ст. показав, наскільки крихким був світ. Конфлікти між європейськими державами за торгову і колоніальну гегемонію в основному вирішувалися у війнах. У суперництві європейських держав перемогу отримали найбільш передові в економічних відносинах, найбільш модернізовані країни. Недивно, що до XVIII ст. лідерство в колоніальних захопленнях перейшло до Англії.<br />Перший приклад нестійкої колоніальної системи показали північноамериканські англійські колонії, які від боротьби за політичні свободи перейшли до війни за незалежність від метрополії (американська революція 1775 р.), яка привела до утворення самостійної держави, – Сполучених Штатів Америки.<br />В центрі міжнародних відносин на європейському континенті були франкоанглийское суперництво за панування над колоніями, конкуренція між Пруссією і Австрією за гегемонію в Германії, боротьба Росії за вихід до Балтійського і Чорного морів. У XVIII ст. різко зросли експансія Росії і одночасно її престиж в міжнародній політиці. Більшість воєн XVIII ст. були коаліційними, але коаліції були не міцними.<br />Одночасно в зовнішній політиці ряду європейських держав почали складатися і реакційні риси, що особливо яскраво виявилися в ліквідації польської державності і у відношенні до Французької буржуазної революції.<br />2. Велика французька буржуазна революція та міжнародні відносини. Зовнішня політика країн світу в 1789-1815 pp.)<br />Передумови революції. У 1788-1789 рр. у Франції наростала общественнополитический криза. І криза в промисловості і торгівлі, і неврожай 1788 р., і банкрутство державної казни, розореної марнотратними витратами двору Людовика XVI (1754-1793), не були головними причинами революційної кризи. Головна причина, що викликала широке, таке, що охопило всю країну незадоволеність існуючим положенням речей, полягала в тому, що пануючий феодальноабсолютистский лад не відповідав завданням економічного, соціального і політичного розвитку країни.<br />14 липня 1789 р. озброєний натовп звільнив в'язнів Бастілії – фортеці в'язниці. Цей день став початком Великої французької революції. За два тижні старий порядок був знищений по всій країні. Королівська влада змінилася революционнобуржуазной адміністрацією, почала формуватися Національна гвардія. Очолила рух буржуазія. Загальний порив знайшов віддзеркалення в ухваленні Засновницькими зборами 26 серпня Декларації прав людини і громадянина. <br />Етапи Революції. Проте в ході Революції розстановка політичних сил в боротьбі за новий державний пристрій мінялася.<br />У історії Великої французької революції виділяють три етапи; перший – 14 липня 1779 – 10 серпня 1792; другий – 10 серпня 1772 – 2 червня 1793; третій, вищий етап революції – 2 червня 1793 – 27/28 липня 1794 року.<br />На першому етапі революції владу захопили крупна буржуазія і ліберальне дворянство. Вони виступали за конституційну монархію. У вересні 1791 р. Людовик XVI підписав вироблену Засновницькими зборами конституцію, після чого в країні встановився режим конституційної монархії; Засновницькі збори розійшлися, і почали працювати Законодавчі збори.<br />Глибокі суспільні потрясіння, що відбувалися в країні, підсилили тертя між революційною Францією і монархічними державами Европи. Англія відкликала з Парижа свого посла. Російська імператриця Катерина II (1729-1796) вигнала французького повіреного Жене. Іспанський посол в Парижі Іріарте зажадав свої вірчі грамоти назад, а іспанський уряд почав військові маневри уздовж Піренєєв. Був відкликаний з Парижа посол Голландії.<br />Австрія і Пруссія уклали між собою союз і оголосили, що перешкодять розповсюдженню всього того, що загрожує монархії у Франції і безпеці всіх європейських держав. Загроза інтервенції змусила Францію першою оголосити війну проти них.<br />Війна почалася з невдач для французьких військ. У зв'язку з важким положенням на фронті. 10 серпня 1792 р. відбулося народне повстання, яке очолила Паризька комуна. Почався другий етап революції. Паризька комуна стала в цей період органом паризького міського самоврядування, а в 1793-1794 рр. була важливим органом революційної влади. <br />20 вересня відбулися дві найважливіші події. Французькі війська завдали першої поразки військам супротивника в битві при Вальмі. Того ж дня в Парижі відкрилися нові, революційні Збори – Конвент.<br />На цьому етапі революції політичне керівництво перейшло до жирондистів, що представляють переважно республіканську торговопромышленную і землеробську буржуазію. Якобінці виражали інтереси революционнодемократической буржуазії, що виступала в союзі з селянством і плебейством.<br />21 вересня у Франції була проголошена Республіка (Перша Республіка). Девізом Республіки стало гасло «Свобода, рівність і братерство».<br />У Петербурзі революцію, що почалася, рахували по-началу повсякденним бунтом, викликаним тимчасовими фінансовими утрудненнями і особистими якостями короля Людовика XVI. C зростанням революції в Петербурзі почали побоюватися розповсюдження революції на всі абсолютистські для феодала країни Европи. Побоювання російського двору розділяли королі Пруссиії Австрії.<br />У 1790 році поміщений союз Австрії і Пруссії з метою військового втручання у внутрішні справи Франції, але обмежилися розробкою планів інтервенції і наданням матеріальної допомоги французькій еміграції і контрреволюційному дворянству усередині країни (Катерина позичила 2 млн крб. на створення найманої армії).<br />У березні 1793 підписана конвенція між Росією і Англією про обопільне зобов'язання надавати один одному допомогу в боротьбі проти Франції: закривати свої порти для французьких судів і перешкоджати торгівлі Франції з нейтральними країнами (Катерина II відправила російські військові кораблі до Англії для блокади французьких берегів).<br />В кінці 1795 року між Росією, Англією і Австрією був поміщений контрреволюційний потрійний союз (у Росії почалася підготовка 60-тыс. експедиційного корпусу для дій проти Франції).<br />Павло I, споряджений в серпні 1796 корпус в допомогу Австрії, не почав посилати, а своїм союзникам (Австрії, Англії і Пруссії) заявив, що Росія виснажена попередніми війнами. Росія вийшла з коаліції. Павло I на дипломатичному рівні намагався обмежити військові успіхи Франції.<br />У 1797 році Наполеон захопив Мальту — острів, що знаходився під особистим заступництвом Павла I, що спонукало Павла оголосити війну Франції і знову увійти до коаліції.<br />Питанням, що хвилювало тоді всіх, була доля арештованого короля Людовика XVI. Конвент вирішив судити його. Страта Людовика XVI послужила приводом для розширення антифранцузької коаліції, до якої увійшли Англія і Іспанія. У червні 1793 р. Конвент прийняв нову конституцію, відповідно до якої Франція оголошувалася єдиною і нероздільною Республікою; закріплювалися верховенство народу, рівність людей в правах, широкі демократичні свободи. Революційний уряд якобінців, очоливши і мобілізувавши народ, забезпечив перемогу над зовнішнім ворогом – військами європейських монархічних держав – Пруссії, Австрії і ін.<br />У жовтні 1793 р. Конвент ввів революційний календар. Початком нової ери оголошувалося 22 вересня 1792 р. – перший день існування Республіки. Місяць ділився на 3 декади, місяці отримали назву по характерній для них погоді, рослинності, плодам або сільськогосподарським роботам. Недільні дні скасовувалися. Замість католицьких свят вводилися свята революційні.<br />Підсумки Революції її значення. У 1795 г. була прийнята нова конституція, по якій влада перейшла до Директорії і двох рад – Ради п'ятисот і Раді старійшин. 9 листопада 1799 р. Рада старійшин призначила бригадного генерала Наполеона Бонапарта (1769-1821) командувачем армією. 10 листопада «законним чином був ліквідований режим Директорії, встановлений новий державний порядок Консульство, що проіснувало з 1799 до 1804 р. <br />3. Міжнародні відносини з Європі в І пол. XIX ст. Зовнішня політика країн у цьому періоді.<br />Після закінчення безуспішних загарбницьких воєн Наполеона в Европе в березні 1814 року після того, як союзники вступили до Франції, Англія, Росія і Франція (в особі Бурбонів) підписали договір довести війну з Наполеоном до перемоги і намітили основи післявоєнного пристрою миру. Після 1-го зречення Наполеона розділу країн антинаполеонівської коаліції ухвалили на Віденському конгресі основне рішення: Франція зберігалася у межах 1796 року; до Австрії переходили землі Північної Італії; Польща обробилася (вже в 4 раз) на 3 частини (ч – у Пруссії, Росії і Австрії; Англія отримала Мальту, Маврикій і так далі<br />Олександр 1 хотів утвердить привілейоване положення Росії, завдяки її військовим перемогам. Раніше роль Росії в Европе була незначна. Олександр 1 хотів, щоб Франція була противагою Пруссії, тому російський імператор не допустив розчленовування Франції. <br />9 червня 1815 року – останнє засідання Віденського конгресу.<br />Вересень 1815 року в Парижі Олександр 1, Франц 1 (Австрія), Фрідріх-Вільгельм 3 (Пруссія) підписують договір про Священний Союз, Англія братиме участь неформально. Росія – ініціатор Священного Союзу. Мета Священного Союзу – збереження міжнародного порядку, встановленого Віденським конгресом. У основі Священного Союзу – принцип легітимізму: підтримка законних династій. Оскільки законним династіям загрожували революції, то Священний Союз був проти революцій в окремих країнах. У зв'язку з цим за пропозицією Олександра 1 був узятий на озброєння принцип інтервенції: Священний Союз вводив війська в будь-яку країну, охоплену революцією.<br />Нестійкість «віденської системи» виявилася відразу після її створення. Учасники Священного союзу не зуміли перетворити його на інструмент ефективної протидії революційним процесам і форум дозволу спірних міжнародних проблем.<br />Ахенський конгрес 1818 р. лише розширив число великих держав до п'яти (пен-тархия), і саме ці п'ять країн (Англія, Росія, Австрія, Пруссія і Франція) вершили долями Европи в 20-х роках XIX ст.<br />Найсерйознішою проблемою, з якою зіткнулася пентархия незабаром після конгресу Ахейського, стала проблема нової революційної хвилі, що піднімалася. З 1819 р. у ряді країн Західної Европи (німецькі і італійські держави, Іспанія, Португалія і ін.) множилися виступи проти абсолютистських для феодала порядків.<br />Перший удар реакція обрушила на демократичний рух в німецьких державах (секретна австро-прусская конвенція 1 серпня 1819 р. в Теплиці про сумісні репресивні акції проти німецьких радикалів). Надії на обіцяних в 1813—1815 рр. в німецьких державах конституційні реформи «зверху» звалилися.<br />Інша ситуація склалася в Іспанії, Португалії і Неаполітанському королівстві в 1820 р. Там в результаті революцій, під натиском «знизу» були введені конституції.<br />Для визначення політики Священного союзу відносно цих революцій в жовтні 1820 р. в Троппау (Опава) був скликаний другий після Ахена конгрес, що продовжив в 1821 р. свою роботу в Лайбахе (Любляне). Центральне місце на конгресі, де брали участь представники Австрії, Росії, Пруссії, Англії і Франції, зайняло обговорення подій в Неаполітанському королівстві. Меттерніх запропонував використовувати австрійські війська для придушення Неаполітанської революції. Проте Англія і Франція, побоюючись порушення «європейської рівноваги» в результаті окупації Австрією значної частини Апеннінського півострова, спочатку виступили проти цієї акції.<br />Вирішальне слово тут належало Олександру I. Він дотримувався на перших порах концепції про Священний союз як «всеевропейской» організацію і був прихильником принципу консенсусу (єдність акцій) всіх головних його членів. Лише переконавшись, що Англія і Франція не почнуть протидіяти контрреволюційній акції Священного союзу в Італії, Олександр I санкціонував австрійську інтервенцію. Заздалегідь він отримав письмові гарантії Меттер-ніха, що його війська, подавивши неаполітанську революцію, негайно покинутий Південь Італії.<br />До кінця роботи конгресу в Троппау — Лайбахе реакційні творці Священного союзу спробували узаконити контрреволюційну доктрину втручання в справи інших держав. 12 травня 1821 р. була прийнята декларація трьох монархів (Росії, Австрії і Пруссії) про відкриту озброєну боротьбу Священного союзу з революційними рухами у всьому світі.<br />Священний Союз не був наднаціональним органом, це було політична угода країн, що мають загальні наміри і охочих діяти спільно. Конкретною формою реалізації СС були загальноєвропейські зустрічі на рівні монархів, менш важливі, – на рівні міністрів закордонних справ, на рівні послів. Основні результати діяльності Священного Союзу: у 20-гг подавили революцію в Іспанії, в Італії, Португалії і інших країнах. Росія подавила революцію в Угорщині (1849 грама).<br />Головним чином виникнення Священного Союзу пов'язане з тим, що Европа «втомилася» від постійних воєн, з тих пір після кожної великої війни почали створювати подібні організації. При Священному Союзі 40 років Европа не знала великої війни. <br />У всіх країнах Европи буржуазія була достатньо сильна, але при цьому ні в одній країні Европи буржуазії у влади не було (у окремих країнах їх допускали до влади разом з феодальною аристократією). Практично у всіх країнах буржуазні сили прагнули до влади реформістом шляхом і, по суті справи, підтримували політику Священного Союзу.<br />Для всієї Европи революція асоціювалася з терором, вбивствами, ліквідацією фінансової системи, з відкотом назад (до реставрації монархії). Після революції Франція продовжувала відставати від Англії, Німецькі держави почали обходити Францію.<br />Промисловцям була потрібна сильна державна влада в Европе, тому вони також підтримували Священний Союз (у всій Европе), а також вітали протекціонізм, щоб захистити власну економіку.<br />Підсумки діяльності Священного Союзу: близько 40 років миру в Европе, перехід на новий технологічний, економічний рівень. Кримська війна була громом серед ясного неба (всі звикли до світу). Війна почалася із-за порушення рівноваги, досягнутої після Віденського конгресу: Італія почала об'єднуватися, вплив Австрії падає, Пруссія починає політику об'єднання Німеччини; Франція і Англія – йдуть на Балкани.<br />До середини XIX століття революції 20-х, 30-х і 40-х років підірвали засади «віденської системи» і викликали її глибоку кризу. Проте повний її крах відбувся в 50-х роках із-за різкого загострення суперечностей у зв'язку з східним питанням, яке привело до війни між колишніми учасниками Священного і Четверного союзів.<br />4. Міжнародні відносини і зовнішня політика США (кінець ХVII ст. поч. XIX ст.)<br />США в деякій мірі виявилися залученими в бурхливі події, які потрясли Европу в кінці XVIII, – початку XIX століть. США і Франція мали розбіжності в своїй зовнішній політиці, зокрема із-за укладеного договору між США і Англією, а також із-за активної участі США в торгівлі з французькими колоніями. Стосунки США і Франції загострилися у зв'язку з «дипломатичною війною», а також із-за численних випадків захоплення американських торгових судів французькими під приводом наявності «військової контрабанди». США почали укріплювати свій військовий флот, проте війна між Францією і США не розвернулася повною мірою (стримуючі чинники: Англія і війська Суворова в Европе). Характеризуючи американську дипломатію першої половини ХIX століття, необхідно мати на увазі експансіоністський, загарбницький характер зовнішньої політики США в цей період, а також демократичні прикриття цієї політики на зразок «Доктрини Монро». Таку політику можна побачити відносно приєднання Луїзіани, а також Західної і Східної Флоріди.<br />Формальним приводом для послання 2 грудня 1823 р. президента Дж. Монро конгресу з'явилася полеміка американських і європейських газет про можливість озброєної інтервенції держав Священного союзу до Америки після того, як Іспанія знов звернулася до Священного союзу (листопад 1822 р., Веронський конгрес) за допомогою, цього разу проти США, наполягаючи на колективних військових санкціях в захист своїх колоній в Латинській Америці. Послання увійшло до історії як «доктрина Монро. «Доктрина Монро» свідчила, що Нове Світло (тобто Північна і Південна Америка) не може відтепер розглядатися як об'єкт колоніальної експансії. Не роблячи замах на існуючі колонії європейських держав, США заявили, що не допустять підстави нових колоній в Америці. Північноамериканські газети поспішили представити цю доктрину як своєрідний щит проти агресії Священного союзу в Нове Світло. Проте самокорислива сторона доктрини виразно виявилася незабаром після послання президента Монро. Вже в 1825—1826 рр. США намагалися анексувати іспанську колонію Куба. Доктрина знайшла конкретне втілення в остаточному відторгненні у Мексики Техасу в результаті американо-мексиканської війни 1846—1848 рр.<br />Кінець XVIII — перша половина XIX ст. були часом стрімкої територіальної експансії США. Напрям експансії визначався внутрішньополітичним співвідношенням сил: буржуазія і фермери прагнули захопити західні землі і Канаду, погляди плантаторів були обернені на південь і південний захід.<br />Покупка Луїзіани збільшила територію США майже удвічі, але ще до оформлення цієї операції туди спрямувався потік фермерів і плантаторів, що захопили землі по річці Міссісіпі. Наступною стала Флоріда. У 1810—1813 рр. була зайнята Західна Флоріда, що належала Іспанії. Озброєні американські поселенці, що вторглися, повалили іспанські власті і подали в конгрес заяву про «бажання населення» приєднатися до США. Прохання було задоволене. Потім настала черга Східної Флоріди. У 1818 р. генерал Е. Джексон під приводом переслідування індійців, які нібито отримували допомогу з іспанської території, захопив Східну Флоріду. Заднім числом анексія була оформлена як покупка.<br />Незабаром послідували подальші територіальні придбання. Ще в 20-х роках рабовласники почали вторгатися до Техасу і, привозячи з собою негрів-рабів, засновувати там плантації, а в 1836 р. вони проголосили рабовласницьку республіку. Спроби мексиканських військ запобігти відділенню були безуспішні. Незабаром Техас, рівний по території Франції, був анексований США. У 1846 р. Сполучені Штати розв'язали нову війну проти Мексики. Економічна і військова перевага США не залишала сумніву в її результаті. Американські війська розбили мексиканців і зайняли столицю місто Мехіко. За мирним договором Мексика, передавши США Нову Мексику, Північну<br />Каліфорнію і визнавши втрату Техасу, втратила половину своєї території. У 1853—1854 рр. Мексиці була нав'язана нова операція про примусовий продаж США обширної області в долині річки Джіли.<br />Експансія йшла і на північному заході. У 1846 р. США добилися від Англії визнання своїх домагань на територію орегона. У його приєднанні були зацікавлені перш за все фермери і буржуазія. До середини XIX ст. США досягли Тихого океану на всьому протязі від Канади ка Мексики. З 1776 р. площа США збільшилася в 8 разів.<br />Колонізація захоплених територій супроводилася відтисненням і масовим винищуванням корінного населення країни — індійців. Роз'єднані і погано озброєні племена, хоча і билися вельми мужньо, не змогли протистояти сильній державі.<br />Мрія про звільнення ніколи не покидала індійців, нерідко вона вдягалася в релігійну оболонку месіанських рухів, в яких поєднувалися проповідь відмови від всього, що принесла з собою «біла людина», і заклики до боротьби. Один з найбільш відомих подібних рухів очолив вождь Текумсе, що прагнув об'єднати індіанські племена. Проте повстання було пригнічене в 1811 р., Текумсе ліг в бою, а з його шкіри колонізатори зробили сувеніри у вигляді ременів.<br />У 30-х роках почалося переселення всіх індійців з східних штатів за річку Міссісіпі на «індіанську територію», яка представляла, по суті, величезну резервацію. Переселення, що проводилося примусово в етапному порядку, стало однією з найтрагічніших сторінок історії індійців. Мирне плем'я чироков, що мало свою конституцію, алфавіт, школи, газети, вимушено було поступитися силі; воно пройшло під конвоєм солдатів сотні миль на захід. На цій «дорозі сліз» ліг кожен четвертий. З анексією Техасу і Каліфорнії «індіанська територія» опинилася в кільці поселень білих. Безпрецедентна експансія, що продовжувалася впродовж життя багатьох поколінь, зробила вплив на самі різні сторони світогляду американців, сприяла формуванню міфів про національну вибрану. Ці теорії виразно позначилися в другій чверті XIX ст. в доктрині «Визначення долі», що затверджувала, що США зумовлено зверху панувати на Американському континенті і нести особливу місію в світі.<br />Дозріваючі широкі експансіоністські задуми знайшли вираз і у важливому політичному документі цього часу — доктрині Монро. Доктрині, проголошеній президентом Монро в 1823 р., передували чутки про загрозу інтервенції Священного союзу в країни Латинської Америки з метою відновлення іспанського колоніального панування. Доктрина була неоднозначна. У ній декларувалася протилежність республіканських принципів американських держав монархічним, таким, що розділявся лідерами Священного союзу, і висувалася ідея заборони подальшій колонізації Американського континенту європейськими державами. Доктрина висувала гасло «Америка для американців». Все це мало позитивне значення. Проте під пишною демократичною фразеологією послання Монро виразно переглядали експансіоністські тенденції, що визначалися внутрішніми законами розвитку капіталізму і рабства плантації США. Суть доктрини Монро розкривалася не стільки відносно США до європейських країн, скільки в політиці США в Найзахіднішій півкулі, яка намічалася як поле північноамериканської експансії. Саме ця межа виявилася головною в доктрині Монро, проголошене нею гасло «Америка для американців» незабаром почав звучати як «Америка для північноамериканців».</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:05:13 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=15#p15 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=14#p14 <p>5. Україна і ООН.<br />Органiзацiя Об'єднаних Нацiй була заснована у 1945 р. Головною метою її дiяльностi є пiдтримання мiжнародного миру i безпеки, розвиток дружнiх вiдносин мiж державами, налагодження мiжнародного спiвробiтництва у вирiшеннi проблем економiчного, соцiального, культурного i гуманiтарного характеру, а також сприяння у забезпеченнi прав людини та основних свобод.<br />Статут ООН, який було пiдписано 26 червня 1945 р., набув чинностi 24 жовтня 1945 р. Активну участь у розробцi Статуту ООН взяли представники України. <br />Пiсля проголошення незалежностi України участь в дiяльностi Органiзацiї Об'єднаних Нацiй було визначено одним з прiоритетних напрямiв зовнiшньої полiтики нашої держави.<br />Як одна з держав-засновниць ООН, Україна неухильно дотримується цiлей та принципiв Статуту Органiзацiї, робить суттєвий внесок в її дiяльнiсть у сферах пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, роззброєння, економiчного та соцiального розвитку, захисту прав людини, змiцнення мiжнародного права тощо.<br />За час свого членства в ООН Україна тричі обиралася непостійним членом Ради Безпеки (1948-1949, 1984-1985, 2000-2001 рр.), чотири рази - членом Економічної i Соціальної Ради (останній раз - 1993-1995 рр.). Представники України неодноразово обиралися на керівна посади головних комітетів сесій Генеральної Асамблеї.<br />Одним з найбільш важливих підтверджень визнання авторитету i роль нашої держави на міжнародний арені, послідовності та неупередженості її зовнішньої політики стало обрання України до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН на перiод 2000-2001 рр. Вперше як незалежна держава Україна є членом органу, на який покладено головну вiдповiдальнiсть за пiдтримання мiжнародного миру та безпеки у свiтi.<br />Кульмiнацiєю членства України в Радi Безпеки ООН стало її головування в цьому органi у березнi 2001 року. <br />Наша держава надає виключно важливого значення питанню реформування Ради Безпеки. Україна виступає за розширення членського складу РБ, пiдтримуючи збiльшення кiлькостi як постiйних, так i непостiйних членiв. Неодмiнною передумовою пiдтримки нашою державою будь-якого варiанту реформування РБ ООН є зaбезпечення адекватного рiвня представленостi в цьому органi країн Схiдноєвропейської регiональної групи. Позицiя України з цього питання базується також на розумiннi того, що iнститут права вето не вiдповiдає сучасним мiжнародним реалiям. Належна увага з боку України придiляється забезпеченню подальшого прогресу у посиленнi транспарентностi та вдосконаленнi методiв роботи РБ ООН.<br />Сьогоднi Україна є членом Комiтету з програми i координацiї, Спецiального комiтету з операцiй з пiдтримання миру, Комiтету з внескiв, Комiтету з використання космiчного простору в мирних цiлях, Комiтету з питань здiйснення невiд'ємних прав палестинського народу, Консультативного комiтету з навчання, вивчення, розповсюдження та ширшого визнання мiжнародного права, Комiтету з енергетики та природних ресурсiв, Комiсiї з роззброєння, Комiсiї з народонаселення та розвитку, Комiсiї з наркотичних засобiв, Виконавчої ради Програми розвитку ООН/Фонду ООН з питань народонаселення, Виконавчої ради Дитячого фонду ООН (ЮНIСЕФ), Виконавчої ради Мiжнародної органiзацiї працi, Ради керуючих МАГАТЕ. <br />Україна, як одна з держав-фундаторiв ООН, надає виняткового значення дiяльностi ООН з пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у цiй дiяльностi як важливий чинник своєї зовнiшньої полiтики.<br />Сьогоднi Україна є найбiльшим контрибутором до операцiй ООН з пiдтримання миру серед європейських країн та входить до 10 найбiльших держав-контрибуторiв свiту i бере участь в мiсiях ООН в Афганiстанi, Боснiї i Герцеговинi, Грузiї, Демократичнiй Республiцi Конго, Косово (СРЮ), Лiванi, Схiдному Тиморi, Сьєрра-Леоне, Хорватiї.<br />Як значний контрибутор до ОПМ ООН Україна виходить з того, що одним з важливих аспектiв миротворчих операцiй є досягнення належного рiвня захисту i безпеки їх персоналу. Враховуючи гостроту цiєї проблеми (за роки участi України в ОПМ загинуло 19 вiйськовослужбовцiв та близько 60 отримали поранення), Україна стала iнiцiатором Конвенцiї щодо захисту миротворчого персоналу ООН, яка набрала чинностi у сiчнi 1999 р.<br />Наша держава спрямовує значнi зусилля на розвиток спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiямиекономiчного та екологiчного напряму, залучення їх потенцiалу в соцiально-економiчних iнтересах України з метою прискорення iнтеграцiї нашої країни в свiтову систему господарства та вирiшення гострих проблем у сферi охорони довкiлля.<br />Необхiднiсть розв'язання зазначених завдань, якi мають ключове значення для затвердження та розбудови нашої держави, обумовила зростання ролi багатосторонньої дипломатiї як одного з найбiльш дiєвих iнструментiв реалiзацiї нацiональних iнтересiв України.<br />Головнi зусилля української дипломатiї на цьому напрямку спрямовуються сьогоднi на подальше ствердження функцiй мiжнародних органiзацiй як механiзмiв мобiлiзацiї, узгодження та координацiї зусиль мiжнародного спiвтовариства для розв'язання глобальних проблем свiтової економiки та довкiлля.<br />Завдяки активнiй позицiї України в мiжнародних органiзацiях наша країна отримала значну технiчну, матерiальну та фiнансову допомогу, зокрема, з боку Програми розвитку ООН (ПРООН), Глобального екологiчного фонду, МАГАТЕ, Мiжнародної органiзацiї працi (МОП), ЮНКТАД, ЮНIДО, Фонду ООН у галузi народонаселення (ЮНФПА), Мiжнародного союзу електрозв'язку (МСЕ), Всесвiтнього поштового союзу (ВПС), Всесвiтньої органiзацiї iнтелектуальної власностi та iнших. З 1993 року в Українi функцiонує Представництво ООН, пiд прапором якого здiйснюється цiла низка важливих проектiв i програм ООН, її органiв та спецустанов у галузi соцiально-економiчних перетворень, розвитку пiдприємництва, охорони природи, вирiшення актуальних демографiчних проблем. У липнi 2000 р. вiдбулася офiцiйна iнавгурацiя &quot;Будинку ООН&quot; в Українi, який зiбрав пiд свiй &quot;дах&quot; органи та установи ООН, якi здiйснюють свою дiяльнiсть в нашiй країнi (ЮНIСЕФ, ЮНФПА, УВКБ). Великi обсяги зовнiшньої допомоги Україна одержала для вирiшення складного комплексу завдань, пов'язаних з лiквiдацiєю наслiдкiв Чорнобильської катастрофи та облаштуванням колись депортованих народiв, у тому числi кримських татар.<br />Визнанням внеску та ролi України в мiжнародних органiзацiях стало обрання нашої країни до ряду функцiональних комiсiй ООН, керiвних органiв МОП, Програми розвитку ООН, ЮНФПА, Всесвiтньої туристичної органiзацiї, ВПС та iн.<br />Активну участь Україна бере у мiжнародному процесi щодо впровадження полiтики сталого розвитку з метою комплексного вирiшення завдань охорони довкiлля та економiчного зростання людства на глобальному рiвнi. <br />Iншим, не менш важливим питанням екологiчного напряму, є участь України в мiжнародному процесi iмплементацiї положень конвенцiй ООН у сферi охорони природи, зокрема, Рамкової конвенцiї ООН про змiну клiмату та Кiотського протоколу до неї, Стокгольмської конвенцiї про стiйкi органiчнi забруднювачi, Конвенцiї про бiорiзноманiття тощо.<br />Основними джерелами фiнансового забезпечення дiяльностi ООН є обов'язковi внески держав-членiв, розмiри яких визначаються у вiдповiдностi зi шкалою (ставкою) внескiв, що затверджуються Генасамблеєю. <br />6. Україна і її зовнішня політика на сучасному етапі (після 1991р.). Становлення і розвиток зовнішніх відносин з країнами СНД.<br />Стрімке визнання України на міжнародному рівні дало поштовх до ґрунтовної розробки її зовнішньополітичної концепції. Першою своєрідною програмою зовнішньополітичної діяльності незалежної України став виступ Голови її Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 2 вересня 1991 р. З високої трибуни ООН, насамперед, було проголошено вірність України принципам Статуту цієї організації, Гельсинкського Заключного акта та Паризької хартії і підтверджено намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу членом європейських структур. Зазначалось також, що Україна не має територіальних претензій до жодного із сусідів і виступає проти будь-яких територіальних зазіхань.<br />Одним із важливих завдань зовнішньої політики Україна визначила активну участь у зусиллях світового співтовариства з роззброєння. Україна виявила бажання стати безпосереднім учасником переговорного процесу про роззброєння. На особливу увагу, безумовно, заслуговує проблема ліквідації ядерної зброї. Взявши на себе 1990 р. зобов'язання дотримуватись трьох неядерних принципів (не приймати, не виготовляти і не набувати ядерної зброї), Україна висловила намір приєднатися до Договору про її нерозповсюджец-ня як неядерна держава. З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р. &quot;Про Основні напрями зовнішньої політики України&quot;. Він визначив головні національні інтереси України, завдання і принципові засади її зовнішньополітичної діяльності.<br />У прийнятому Верховною Радою документі зазначено, що з огляду на геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна має всі можливості стати впливовою світовою державою, виконувати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.<br />Зовнішня політика України спрямована на виконання таких найголовніших завдань:<br />1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.<br />2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.<br />3. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів.<br />4. Входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку,<br />підвищення добробуту народу.<br />5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України.<br />6. Надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.<br />7. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.<br />Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток відносин із такими групами держав: прикордонні держави, західні держави - члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азійсько-Тихоокеанського регіону Африки, Латинської Америки. <br />Геополітичне розташування України об'єктивно зумовлює її велику увагу в налагодженні тісних і взаємовигідних зв'язків, насамперед з країнами-членами СНД, які мають з нею спільні кордони - Росією, Білоруссю і Молдовою. Безумовно, основні напрями зовнішньої політики України і концепція розвитку відносин України з країнами СНД є пріоритетними і визначають відносини України з Російською Федерацією. &quot;Для України вони є стосунками особливого партнерства, оскільки від їх характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і в Російській Федерації, стабільність в Європі і в усьому світі&quot;.<br />Визначальний фактор українсько-російських відносин і стратегічності партнерства обох країн - їх географічна й історична схожість, спільні кордони. Для України Росія - необмежений російський ринок (у зовнішньоторговельному обігу України з країнами СНД і Балтії частка Росії становила 77%), основний постачальник енергоносіїв і один з головних кредиторів. У нас дуже близьке конституційне поле, багато в чому збігаються політичні системи і режими, структури і форми управління, взаємопов'язаний інформаційний простір. <br />Республіка Білорусь визнала Україну суверенною державою 24 грудня 1991 p., дипломатичні відносини встановлені 27 грудня 1991 р. Нові горизонти українсько-білоруських взаємин відкрились після підписання у Мінську 11 грудня 1998 р. президентами України і Білорусі Договору між Україною і Республікою Білорусь на 1999-2008 pp. Загалом українсько-білоруська співпраця розвивається без особливих проблем у різних галузях. Це пояснюється тим, що стратегічні інтереси, зокрема у сфері економічних відносин, здебільшого збігаються, і країни не мають ні територіальних суперечок, ні взаємної настороженості.<br />Молдова як прикордонна держава є також стратегічним партнером України. Важливе значення має Меморандум про врегулювання конфлікту в Придністров'ї, підписаний за активною участю України. У липні 1998 р. досягнута домовленість про юридичне оформлення українсько-молдавського кордону. Безсумнівно, зміцнення відносин з Україною допоможе Молдові продовжити просування до Європи і розв'язати проблеми Придністров'я, які є, мабуть, найбільшою перешкодою для нормального розвитку цієї країни.<br />Перспективні партнерські зв'язки склалися в Україні з пострадянськими державами Кавказського регіону - Вірменією, Грузією й Азербайджаном, які займають важливі геополітичні позиції на південному напрямі СНД. В умовах реформування ринкової економіки важливу роль вони приділяють зовнішньо-економічним зв'язкам на двосторонній основі, зокрема з Україною.<br />Незважаючи на відстані, динамічно розвивається співпраця України з пострадянськими державами Середньої Азії. Передусім висуваються питання економіного співробітництва, адже Середня Азія - це нафта, нафтопродукти, газ, кольорові метали, уран, феросплави, бавовна, яких потребує економіка України.<br />Республіка Казахстан є однією з перших країн, що визнала Україну незалежною державою 23 грудня 1991 р. Обидві країни надзвичайно зацікавлені в розвитку політичних, економічних добросусідських відносин: в Україні є те, чого не вистачає Казахстану, а в Казахстані чимало того, що необхідне Україні. <br />Українсько-киргизькі відносини. У минулому народи пов'язував так званий Степовий шлях - північна гілка відомого Шовкового караванного шляху зі Сходу на Захід. Цей шлях відроджується вже в нових умовах, нових історичних реаліях.<br />Українсько-киргизькі відносини певний час ґрунтувалися на Договорі про дружбу і співробітництво (квітень, 1991), де &quot;першим рядком визначено і підтверджено право обох народів розпоряджатися своєю долею, прагнучи до зміцнення і розвитку багаторічних економічних і культурних зв'язків, відносин дружби і всебічного економічного співробітництва&quot;. <br />Вагомим кроком у розвиток відносин між державами став візит Л.Кучми у Киргизстан. У жовтні 1997 р. Президенти уклали декларацію і домовились про створення спільних підприємств і розширення співробітництва в галузі енергетики, машинобудування, гірничорудній і золотовидобувній, хімічній і електротехнічній галузях, поставки сільськогосподарської продукції.<br />Республіка Узбекистан потенційно є однією з найбагатших країн Середньої Азії.&#160; Керівництво здійснює свій шлях розвитку і негативно ставиться до створення наднаціональних структур у СНД.<br />Чимало уваги приділено постачанню газу з Узбекистану в Україну в обмін на устаткування для освоєння нафто-газових родовищ, збільшення поставок бавовни для української текстильної та легкої промисловості. Постійно зростає українсько-узбецький товарообіг. Узбекистан для України є надійним партнером. <br />Туркменістан одним із останніх проголосив незалежність -27 жовтня 1991 р. - і навіть тривалий час жив за радянською конституцією та законами СРСР. <br />Перерва в українсько-туркменських відносинах виникла в зв'язку з несвоєчасною сплатою боргів, які були переоформлені у довготерміновий кредит для України (з 1996 р. з однаковими частками упродовж семи років), і через втручання &quot;російських&quot; газових концернів та небажання допустити створення спільного українсько-туркменського концерну.<br />Таджикистан - це найвіддаленіша країна СНД. Політично та економічно вона була малопривабливою через тривалу громадянську війну, з якої не так давно вийшла. На 1991 р. українці в Таджикистані посідали четверте місце за чисельністю - 125 тис. осіб, сьогодні їх залишилось 5 тис. Республіка Таджикистан визнала Україну незалежною державою 25 грудня 1991 p., дипломатичні відносини були встановленні 24 квітня 1992 р.<br />Українсько-таджицькі відносини почали налагоджуватись з 2001 p., після візиту Президента Таджикистану Е.Рахмонова до Києва і на Львівщину, де трагічно загинув і похований його рідний брат. Складність взаємовідносин полягає в тому, що Таджикистан залишається однією з найслабших у військово-політичному та соціально-економічному сенсі пострадянських республік, і Президент Е.Рахмонов не має іншого вибору, ніж орієнтуватися на Росію і погоджуватись на будь-які її умови.<br />Отже, незважаючи на всі суперечності й труднощі співпраці з країнами Співдружності, нинішнє керівництво не вважає інтеграцію України в європейські структури альтернативою її діяльності в межах СНД. Навпаки, стає цілком зрозумілим, що альтернативи традиційним відносинам з колишніми республіками СРСР ще не налагоджено. Певна одномірність коопераційних відносин - це не краще становище, але це реальність, яку треба брати до уваги. Основне для України у відносинах з країнами СНД і іншими державами - завжди і всюди відстоювати власні національні інтереси.<br />7. Європейський аспект зовнішньої політики України.<br />Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідає західний напрям зовнішньої політики. Один з провідних векторів - європейський. Європейський напрям зовнішньої політики України розуміється як встановлення і поглиблення дуже широких двосторонніх зв'язків із країнами континенту, як активна участь у виробленні майбутньої загальноєвропейської архітектури, співпраця з європейськими структурами тощо. <br />Намагаючись встигнути на всіх напрямах інтеграції, Україна розпорошує інтелектуальні та матеріальні ресурси, часто розв'язує другорядні, рутинні питання, залишаючи без належної уваги та ресурсного підкріплення насправді важливі питання. Західним державам належить провідна роль у сучасній міжнародній системі, зокрема у всесвітньому економічному комплексі та в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональними процесами. Розбудова стосунків із західноєвропейськими державами створить умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв'язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Геополітичну мапу і баланс інтересів на континенті неможливо врахувати без таких великих і високорозвинених країн - Німеччини, Великобританії, Франції та Італії, що заклали підвалини європейської цивілізації. Для України вони мають не лише самодостатнє значення як провідні партнери в галузі торгівлі, науково-технічних і культурних зв'язків, а й виразники українських інтересів у європейських інтеграційних структурах. У розвитку взаємовідносин між Україною та провідними західноєвропейськими державами можна виділити два етапи. Перший хронологічно відповідає початку 90-х років XX ст. У цей період між країнами не спостерігалося активної співпраці. Це певною мірою пояснюється тим, що відносини між ними лише зароджувалися і західноєвропейська спільнота не сприймала Україну незалежною державою та розглядала її через призму російських інтересів.<br />Другий етап у розвитку взаємовідносин хронологічно відповідає другій половині 90-х років XX ст. і продовжується донині. На цьому етапі стосунки між Україною та провідними державами Західної Європи значно активізуються, стають плідними, взаємовигідними для обох сторін. Значною мірою це сталося через розв'язання двох основних проблем, які домінували у відносинах із Заходом і, зокрема, західноєвропейськими країнами: відмова України від ядерної зброї та визнання її незалежності з наданням відповідних гарантій. Ці проблеми вирішені у комплексі: Україна відмовилась від статусу ядерної держави, а західні країни ; відповідь на зважену й послідовну політику України визнали її повноправним членом світового співтовариства і надали гарантії безпеки. Це можна пояснити і тим, що Європа вже усвідомила Україну як важливий геополітичний чинник загальноєвропейської безпеки, як новий ринок збуту і можливий вигідний економічний партнер.<br />Україна-Німеччина. Серед найактивніших партнерів України є об'єднана Німеччина, її геополітична роль визначається не лише високими і сталими темпами економічного зростання, а, насамперед, стабільним фінансовим становищем.<br />Безперечно, передумовою позитивного розвитку політичного співробітництва між Україною та ФРН є значний збіг інтересів і спільність позицій з проблемних питань сучасного міжнародного життя. Наочним прикладом саме такого розвитку відносин є успішна співпраця у сфері вивезення та знищення ядерної зброї, що була на території України. Плідно співпрацюють обидві держави і в межах багатосторонньої дипломатії. Регулярними стають політичні консультації з різних питань діяльності ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій і структур.<br />Обидві сторони підходять до питання розвитку відносин творчо, шукаючи нетрадиційних рішень. <br />Україна – Великобританія. Для сучасної України Великобританія - важливий стратегічний партнер. Як член &quot;великої сімки&quot;, Ради Безпеки ООН, вона є авторитетною державою, що має великий досвід міжнародного спілкування, професійну армію, кваліфікований дипломатичний персонал. Англія - визнаний лідер у банківських, фінансових, страхових сферах, світовій торгівлі, в неї унікальний досвід приватизації в промисловості, модернізації важкого машинобудування.<br />Налагодження тісніших зв'язків між двома країнами - важливий пріоритет британської політики. її інтерес до України виявився після приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Взаємовідносинам двох країн у першій половині 90-х років XX ст. була притаманна певна пасивність, хоч Великобританія і визнала Україну як незалежну державу однією з перших.<br />Водночас у цей період активним став розвиток українсько-британських офіційних контактів, практика обміну візитами на різних рівнях, хоча практичних результатів вони не дали.<br />Україна – Франція. Розвиток політичних, економічних та культурних відносин з Францією, незважаючи на те, що Україна особливо зацікавлена у них і що Міністерство закордонних справ традиційно скеровує у посольство до Парижа свої кращі дипломатичні кадри, відбувається не дуже активно. Тут позначаються традиційно добрі відносини Франції з Росією, бо у відносинах з Україною Париж зважав на позицію Москви.<br />Однак поступово процес розбудови відносин між країнами став набирати обертів, і нині можна констатувати: вони цілком прийнятні, створено необхідну основу для їх розширення та поглиблення, хоча, на жаль, вони не відповідають потенціалу обох країн. <br />Україна – Італія. На всіх міжнародних нарадах вона постійно висловлюється за незалежність і територіальну цілісність України.<br />Українсько-італійські стосунки, розвиваючись від встановлення дипломатичних відносин до тісного двостороннього співробітництва, набувають ознак стабільного партнерства.<br />Серед країн ЄС Німеччина й Італія займають провідне місце в зовнішньоторговельному обороті України. <br />Європейський вимір міжнародних відносин не обмежується групою країн. Практично з кожною західноєвропейською державою в України відносини мають значну перспективу розвитку.<br />Україна належить до Центрально-Східної Європи, тому приділяє значну увагу відносинам із державами регіону, які є своєрідним містком між Україною і Заходом. Співпраця з ними істотно розширює смугу стабільності миру довкола України, сприяє її утвердженню як впливової європейської держави. Різноманітні та тривалі взаємини України з державами регіону - важлива умова її інтегрування в європейське співтовариство й активної участі в регіональній і субрегіональній співпраці.<br />Становлення і розвиток відносин України з державами ЦСЄ, з огляду на низку історичних, геополітичних, культурних та інших факторів, мають свої особливості. Це, передусім, подібність соціально-економічних і політичних проблем, які доводиться розв'язувати на шляху докорінної трансформації суспільств; спільна зацікавленість у якнайшвидшому і повномасштабному залученні до європейських інтеграційних процесів; визнання тієї обставини, що, належачи географічно до згаданого регіону і беручи безпосередню участь у перетвореннях, які відбуваються в державах ЦСЄ, Україна є серйозним чинником східноєвропейського розвитку.<br />Україна – Польща. В зовнішньополітичній діяльності України стосовно держав Центральної Європи розбудові зв'язків із Республікою Польща належить чи не найголовніше місце. Таке ставлення до західного сусіда зумовлене не лише багатовіковою традицією українсько-польських взаємин, територіальною близькістю, спільними демографічними коренями та тісними культурними зв'язками, а, насамперед, спільністю політико-стратегічних інтересів, активним співробітництвом у всіх сферах суспільного життя між двома державами.<br />Україна належить до тих держав регіону, з якими Республіка Польща активно розбудовує відносини, виступаючи в уже згадуваній ролі посередника. Економічна співпраця між Україною і Польщею продовжує надалі активно розвиватися. <br />Україна – Румунія. Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних відносинах. Це зумовлено багатьма факторами, насамперед спільним кордоном (понад 600 км), різними можливостями стосовно налагодження взаємовигідної співпраці. Стратегічні пріоритети України і Румунії зумовлюються також спільними інтересами у контексті євроінтеґраційних прагнень. Можливо, саме процеси євроатлантичної інтеграції змусять країни по-сучасному підходити до проблем, які не треба передавати нащадкам.<br />Україна – Угорщина. Триває взаємовигідне економічне співробітництво, що після періоду стагнації в середині 90-х років XX ст. набуло нових обертів. Традиційною та плідною є співпраця в аграрному секторі. В світлі євроінтеґраційних устремлінь двох країн особливого значення набуває прикордонне співробітництво - один з елементів створення єдиної Європи.<br /> Україна – Туреччина. Співпраця з Туреччиною набуває для України особливого значення. Вона - найближчий сусід, історично пов'язана з Україною і належить до п'ятірки країн, з якими відносини останнім часом розвивались найінтенсивніше. Тому її проголошено стратегічним партнером України.<br />Отже, європейська інтеграція передбачає складний і тривалий процес внутрішнього реформування, а також реформування відносин із третіми сторонами. До інтеграційного процесу належать багато обов'язкових стадій, які має пройти будь-яка країна, що має намір навіть у майбутньому стати складовою єдиної Європи. Це стосується і України: зволікання не додає дивідендів, а лише ускладнює процедури узгодження. Сам процес інтеграції повинен допомогти Україні розвинути сильнішу економіку, підвищить ефективність системи демократії та рівень внутрішнього розвитку. Звичайно, сильна економіка, ефективне господарювання потрібні, незалежно від того, до якого союзу країна воліла б пристати. Радше навпаки: чим вищий рівень економічної динаміки продемонструє країна, тим бажанішим партнером вона зможе стати у міжнародних відносинах.<br />Загалом оцінюючи досягнення України у процесі європейської інтеграції, зазначимо, що відбулось часткове входження України до означених структур, закладено підвалини для подальшої інтеграції в європейський економічний простір і сферу безпеки.<br />8. Відносини між Україною та США: ретроспектива, сучасність, перспектива.<br />Україну як незалежну державу США визнали 26 грудня 1991р., дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1991р. Значення українсько-американських відносин обумовлюється насамперед тим, що мова йде про провідну державу, економічний та політичний потенціал якої визначально впливає на розвиток світових процесів.<br />У ході українсько-американських відносин виділяють певні етапи, своєрідні “припливи і відпливи”, кожен з яких віддзеркалює особливості внутрішньої та зовнішньополітичної ситуації в обох країнах та міжнародної ситуації в цілому. Нульовою, якщо не мінусовою точкою відліку можна вважати промову Президента США Дж. Буша, виголошену 1 серпня 1991р. у Києві, в якій він однозначно висловився за збереження СРСР і підтримку М. Горбачова. Безпрецедентним для США було те, що відправляючись з Москви до Києва, Дж. Буш показав текст цієї промови радянському керівникові. Для США це був період болісної переоцінки зовнішньополітичних пріоритетів. Державний департамент дотримувався “московоцентричної тенденції”, демонстрував фатальне нерозуміння глибинних процесів, що відбувалися на пострадянському просторі. З іншого боку, тверезомислячі політики, зокрема Р.Чейні, З.Бжезінський, Г.Кісінджер та інші усвідомлювали необхідність визнання державної незалежності України, встановлення з нею повномасштабних міждержавних відносин. Однак протягом майже всього періоду 1991 – 1993 рр. ці політики були в меншості. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Україною.<br />Отож головною метою ЗПУ на американському напрямі в цей період було здобути від США реальне визнання України як рівноправного партнера. 5 – 11 травня 1992р. відбувся перший офіційний робочий візит Президента України Л. Кравчука до США. В ході візиту юуло підписано низку документів, зокрема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу “демократичного партнерства” двох країн. Практика ж тодішніх українсько-американських відносин залишалася на тому ж рівні.<br />Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без’ядерного статусу. У засобах масової інформації США з’явилася серія тенденційних антиукраїнських публікацій. Майже до середини 1993р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України. США наполягали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь та приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Адміністрація Б. Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993р., постала перед дилемою: продовжувати політику Буша, чи шукати нові підходи до розбудови українсько-американських відносин. Після деяких сумнівів був обраний другий шлях. Важливу роль тут відіграли насамперед впливові представники Конгресу США.<br />У квітні 1993р. Держдепартамент виступив із заявою про необхідність і невідкладність “спільного подолання кризи довіри”. 9 травня того ж року Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спеціальним радником Державного секретаря США із зв’язків з новими незалежними державами С.Телботом. Він заявив про бажання американської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, підкреслюючи, що не тільки Білий Дім, а й уся адміністрація провели інтенсивний перегляд політики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити і підписати на найвищому рівні українсько-американську Хартію про партнерство, дружбу і співробітництво.<br />Отже, були закладені серйозні підвалини для надання українсько-американським відносинам принципово нового рівня. <br />Державний візит до США Президента Л. Кучми 19 - 23 листопада 1994р. започаткував якісно новий етап міжнародного співробітництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала “Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва”, підписана у Білому домі 22 листопада 1994р. Ставши без’ядерною державою, Україна здобула вагомий міжнародний авторитет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення партнерських відносин зі США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими із цього погляду були державний візит Президента США Клінтона до Києва 11-12 травня 1995р. та робочий візит Л. Кучми до Вашингтона 20 – 22 лютого 1996р. США – головний інвестор України. Складовими фінансово-економічної підтримки України є грантова допомога, кредити Ексімбанку, МВФ та СБ, гуманітарна допомога неурядових організацій (“Фонд допомоги дітям Чорнобиля”, “Фонд США – Україна” та ін.). Державним інструментом надання допомоги виступає Агентство міжнародного розвитку США, що має свій офіс у Києві.<br />Інтенсивно розвивається й військово-політичне співробітництво. Воно реалізується як на двосторонній основі, так і в рамках програми НАТО “Партнерство заради миру”. Загалом успішно розгортається співпраця України та США в освоєнні Космосу.<br />Перспективи українсько-американських відносин багато в чому залежать від наявності в Україні оптимального інвестиційного клімату, від динаміки її просування шляхом демократії та реформ. Водночас і не меншою мірою вони залежать від того, як наш партнер буде підтримувати політичний та економічний курс, обраний Україною.<br />Соединённые Штаты входят в первую пятёрку торговых партнёров Украины и находятся на втором месте по объёмам прямых зарубежных инвестиций. <br />На початку квітня 2005 Віктор Ющенко відвідав з п'ятиденним візитом США. На Україні цей візит характеризували як «історичний» і «тріумфальний». У перший же день візиту Ющенка провів переговори з президентом США Джорджем Бушем, по їх підсумках підписана сумісна заява «Повістка нового століття для українсько-американського стратегічного партнерства». У нім сказано, що США підтримують пропозицію офіційно запросити Україну до участі в «розширеному діалозі» по вступу в НАТО. В той же час США залишили без відповіді прохання України посприяти її вступу в ЄС, рахуючи це чисто європейським питанням. Буш і Ющенка оголосили і про початок енергетичного діалогу, мета якого — «диверсифікувати джерела забезпечення України енергією, понизити її енергетичну залежність і стимулювати конкуренцію в енергетичних секторах [країн] Євразії».<br />Масштабнейшая українська акція була організована в Вашингтоні у пам'ятника Тарасу Шевченку, відкритому в 1964 році як символ майбутньої незалежності України від СРСР. На зустріч з Ющенком до Вашингтона приїхали тисячі українців зі всіх американських штатів.<br />17 лютого 2006 після дев'яти років напружених переговорів США привласнили Україні статус країни з ринковою економікою, який Росія і Казахстан отримали ще в 2002 році. Євросоюз привласнив Україні ринковий статус 21 грудня 2005 року.<br />6 березня 2006 Україна підписала із Сполученими Штатами протокол про взаємний доступ на ринки, зокрема, про відміну мит на торгівлю різними видами техніки і устаткування, що повинне значно прискорити вступ України в ВТО.<br />18 листопада 2005 року сенат США підтримав відміну для України поправки Джексона-веника.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:04:45 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=14#p14 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=13#p13 <p>1. Українські землі у міжнародних відносинах під час литовсько - польської доби.<br />У ХІІІ – першій половині ХІV ст. продовжувачем державності Русі на її південно-західних землях та провідною силою опору іноземній агресії виступало Галицько-Волинське князівство. Жорстока поразка, завдана 1323 р. руським військам ординським ханом Узбеком, підірвала воєнну і політичну міць Галицько-Волинської держави. Смерть загиблих в бою князів&#160; Андрія та Лева припинила князівську&#160; династію Романовичів, які протягом більш як 120 років вели боротьбу за незалежність і державну єдність Південно-Західної Русі. Втрачаючи власне політичне значення, осередок української державності став предметом гострого суперництва Польщі та Литви. В результаті остання закріпила за собою Волинь, а польський король у 80-х рр.&#160; &#160;ХІУ ст. остаточно утвердив свою владу в Галичині. Буковина з середини ХІУ ст. опинилася в складі Молдавського князівства, Закарпаття ще раніше захопила Угорщина.<br />Вже за Міндовга (1230-1263) Литва включила в себе Чорну Русь, головне місто якої Новгород-Литовський (нинішній білоруський Новогрудок) на певний час став столицею держави. <br />В кінці 1350-х рр. Ольгерд зайняв Брянськ і просунувся на сіверські землі. У 1362 р. добровільно визнав владу Литви київський князь. Поповнені киянами литовські війська того ж року зайняли Переяславщину, на Правобережжі розбили невеликі орди подільських татар, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою, і зайняли Поділля.<br />Литовським успіхам в Україні сприяли феодальні усобиці в Золотій Орді (там в 1359-1361 рр. змінилося сім ханів<br />Приєднавши більшість сучасних українських, білоруських і частину російських земель, Литва стала великою феодальною державою, яку самі литовці називали Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське. Руські землі становили 9/10 загальної площі князівства і мали великий вплив на суспільно-політичне й культурне життя Литви. Руська мова тут стала мовою державною; чимало норм “Руської правди”, місцеві назви суспільних станів, урядових посад були сприйняті литовцями. Був відновлений адміністративно-територіальний устрій, характерний для Київської Русі. Територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні державні утворення.<br />Місцева руська знать мала майже ті самі права і привілеї, що й литовська. Однак на відміну від Київської Русі державна влада концентрувалася в руках великого литовського князя, який одноособово розпоряджався військовими силами і матеріальними засобами країни. Місцеві князі були лише дорадниками і виконавцями його волі, бо земельні володіння мав тільки той, хто служив великому князю. Українські удільні князівства користувалися самоуправлінням, але поширювалося воно лише на господарські відносини, суд, релігію і в жодному разі не на державну адміністрацію. Нарешті, у відновлених українських уділах – Київському, Переяславському, Чернігівському, Новгород-Сіверському та ін. князівську владу отримали не нащадки Рюриковичів, а сини і племінники литовського князя – Ольгердовичі.<br />Таким чином, хоча центральна влада постійно підкреслювала, що литовці “старовини не рушать і новини не вводять”, насправді відбулися суттєві зміни. Литовська держава не була державою українською. Значний на перших порах політичний вплив українських князів і бояр був обумовлений не організацією державних структур, а лише зближенням литовської і української знаті. Удільні Ольгердовичі використовували прагнення місцевих феодалів до автономії для протистояння централізаторській політиці Вільна. Зміцнення влади великого князя чи зовнішньополітична переорієнтація Литви за таких умов становили пряму загрозу державницькому становищу українських уділів.<br />Так воно і сталося після Кревської унії Литви з Польщею&#160; (1385 р.), коли значно посилилися польсько-католицькі впливи на литовську знать і, відповідно, опір руських аристократів. Енергійний великий князь Вітовт на початку 90-х рр. збройною силою усунув “за непослух” кількох удільних князів та передав їх володіння своїм прибічникам. Посилилась феодальна залежність селян та жителів міст. За словами сучасника, Вітовт тримав підвладні руські землі в “залізних кайданах”.<br />Однак плани великого литовського князя сягали ще далі. Скориставшись тим, що усунутий від влади в Золотій Орді хан Тохтамиш шукав притулку в Південній Русі, Вітовт домігся від нього зняття данинної залежності з руських земель, тим самим остаточно закріпивши їх за Литвою. Крім того, як стверджує один з літописців, “радився Вітовт з Тохтамишем, кажучи: “Я посаджу тебе в Орді на царство, а ти мене посади на Москві на великому княжінні на всій Руській землі”.<br />Честолюбні наміри литовського князя дорого коштували Україні. 12 вересня 1399 р. в гирлі Ворскли 80-тисячна русько-литовська армія разом з татарами Тохтамиша зазнала нищівної поразки від 100-тисячного війська хана Тимур-Кутлука. Ламаючи відчайдушний опір населення (вистояли тільки потужні фортеці – Кам’янець-Подільський, Кременець, Луцьк), ординці спустошили Київщину, Переяславщину, Поділля, Волинь. Так, за висловом одного з польських істориків, “ у потоках крові потонули мрії Вітовта про об’єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи”.<br />Однак згодом великий литовський князь все ж вирішив кілька важливих зовнішньополітичних завдань. Перемога в липні 1410 р. об’єднаних слов’янсько-литовських сил над Тевтонським орденом під Грюнвальдом завдала нищівного удару німецько-католицькій агресії, припинила її розгортання на південь і&#160; схід. У 20-х рр. завдяки дружнім стосункам з Ордою, Вітовт розширив кордони своєї держави аж до Чорного моря, зміцнив їх системою замків.<br />Посилення впливу католицької церкви, яка після Кревської унії стала державною, дискримінація та феодальні утиски руського населення викликали його зростаюче незадоволення. В 1430-1440-х рр. Русь охопило масове повстання проти литовсько-польського панування. Політичним прапором руху, основною силою якого були жителі міст та дрібна православна шляхта, стали “зрусілі” Ольгердовичі, які після смерті Вітовта боролися за великокнязівську владу з прихильниками пропольської орієнтації.<br />Обрання (1430 р.) великим литовським князем відомого своїми антипольськими поглядами Свидригайла Ольгердовича викликало польську збройну агресію на Волині і Поділлі. Розпочалася народна війна проти загарбників. Міщани Луцька під керівництвом воєводи Юрші, захисники Олеського замку на чолі зі старостою Іваном Преслужичем не тільки витримали облогу поляків, а й значно стримали їх наступ.<br />Налякані розмахом визвольної боротьби в Україні, великі литовські феодали у 1432 р. скинули Свидригайла й проголосили великим князем брата покійного Вітовта Сигізмунда Кейстутовича. Сигізмунд відновив унію з Польщею за зверхності її короля.<br />Майже всі руські землі – Вітебська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Полоцька, Волинь, Брацлавщина – не визнали влади Сигізмунда. Свидригайло оголосив ці території “Великим княжінням Руським”, а себе – його великим князем. Місцеві урядові посади все більше перебирала православна знать.<br />В політичній боротьбі удільної Русі цілком певно визначились дві протилежні тенденції: прагнення до повної автономії – і намагання литовських властей ліквідувати її. Все вирішували сила і єдність як українського суспільства, так і литовсько-польської унії, що відроджувалася.<br />Однак єдності у повсталої Русі не було. Після того, як польський король урівняв у правах з католиками тих православних аристократів, які стали на бік Сигізмунда, руська знать почала відмовлятися від боротьби. Внаслідок жорстокої поразки під Вількомиром 1435 р. та інших невдач Свидригайло зрікся титула великого руського князя. Вперта боротьба українського міщанства та шляхти була придушена збройною силою, але примусила власті зберегти Київське та Волинське удільні князівства. Привілей короля Казимира ІV 1447 р. розширив права всіх феодалів, звільнив їх від деяких державних повинностей, гарантував шляхті особисту недоторканність. Це послабило незадоволення українського служилого стану, шляхта слідом за князями і боярами все більше переходила від конфронтації з польсько-литовською владою до її підтримки. Таким чином було підготовлено остаточну ліквідацію удільного устрою – Волинського (1452 р.) та Київського (1470 р.) князівств. І хоча кияни двічі не пускали до міста призначеного їм воєводу Мартина Гаштовта, захистити втрачені залишки руської автономії це вже не могло.<br />З кінця ХV ст. особливу роль в житті українських земель починають відігравати сусідні держави – Московське князівство та Кримське ханство.<br />Московське князівство, остаточно звільнившись від монголо-татар (1480р.), вогнем і мечем приєднало основний масив великоруських земель і перетворилось на могутню централізовану державу. Великий князь Іван ІІІ “богом дарованим з діда-прадіда правом” проголосив себе “государем всієї Русі”. Підпорядкування всіх земель колишньої Київської Русі стало центральним завданням московської зовнішньої політики.<br />Протягом кінця ХV-ХVІ ст. відбулася серія війн за українські володіння Литви, в результаті яких Москва захопила Чернігівські і Сіверські землі, а значна частина українських та білоруських князів і бояр перейшла на службу до московського князя. Вони не без підстав сподівалися на те, що здобути “милості” в Москві легше, ніж відстояти власні інтереси в Литві. <br />В липні 1569 р. Литва та Польща підписали Люблінську унію, за якою було утворено нову державу – Річ Посполиту з одним монархом – королем польським і великим князем литовським одночасно, спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом.<br />Дуже ослаблена Лівонською війною з Московською державою та пропольською опозицією всередині країни Литва не змогла відстояти від зазіхань польської шляхти свої українські володіння. Всі вони перейшли до Польщі. <br />Після 1569 р. українські землі були розділені на сім воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське та Чернігівське (утворене 1635 р. після того, як “істинно польські” Чернігівщина та Сіверщина були відібрані у Москви). На їх території (крім Галичини) діяло не польське, а литовське право (Статути 1566 та 1588 рр.), великі міста керувалися положеннями магдебурзького права. Однак, незважаючи на це, польські феодали поширили своє панування на більшу частину України.<br />На&#160; час Люблінської унії та після неї для економічного та соціально-політичного життя українських земель найбільш характерними були такі явища:<br />1.&#160; &#160; &#160;Інтенсивне зростання великого феодального землеволодіння – насамперед на Волині, в Галичині (за станом на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів засереджувалося &#190; селянських господарств воєводства). Але й придбані внаслідок унії землі Придніпров’я король щедро роздавав магнатам, при цьому дещо перепадало й українській знаті. Так, черкаський староста князь Вишневецький випросив у короля привілей на “пустинь, звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю” до московського кордону – на 40-і роки ХVІІ ст. Вишневецькі мали тут 40 тис. селянських дворів, 56 міст і містечок.<br />2.&#160; &#160; &#160;Розвиток товарно-грошових відносин, втягування українських земель через Польщу в європейську торгівлю хлібом. Це зумовило появу і різке зростання фільварків, тобто власного господарства феодалів, спрямованого на виробництво хліба на продаж та власну переробку сировини і заснованого на постійній щотижневій панщині; зміцнення феодальної власності на землю.<br />3.&#160; &#160; &#160;Посилення феодального гноблення селянства внаслідок формування фільваркової системи, розвитку панщини, здачі феодалами своїх маєтків в оренду та під заставу, зменшення селянських наділів.<br />В 20-х рр. ХVІІ ст. панщина на Волині складала 4-5 днів, на Київщині – 2-3 дні на тиждень від господарства. 1588 р. ІІІ Литовський статут остаточно ввів кріпацтво; власник отримав право на власний розсуд регламентувати повинності селян.<br />4.&#160; &#160; &#160;Розширення території проживання українського народу, господарське освоєння Східного Поділля, Південної Київщини, Лівобережжя, початок колонізації Слобожанщини. На нових землях вдосконалювалась техніка землеробства, розвивались ремесла, торгівля. Сюди тікали селяни з усієї України, заохочені звільненням від повинностей і податків на 20-40 років у так званих “слободах”. Тут складався новий тип господарства, заснованого на вільній праці козака-власника або вільнонайманого робітника, формувалися економічні і соціальні підвалини майбутньої Визвольної війни.<br />5.&#160; &#160; &#160;Поглиблення суспільного поділу праці, зародження мануфактурного виробництва (ХVІІ ст.), розвиток старих і виникнення нових міст, особливо на Наддніпрянщині протягом другої половини ХУІ – першої половини ХVІІ ст. Гальмування процесів урбанізації всевладдям шляхти (заборона зовнішньої торгівлі для міщан, звільнення шляхти від мита і т.ін.). Дискримінація українського міщанства (обмеження при вступі до цехів, податкові пільги іноземцям, перешкоди у виборі місця проживання) та феодальна експлуатація городян (чинш, церковна десятина).<br />6.&#160; &#160; &#160;Розвиток започаткованої в ХІV-ХV ст. станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків (на відміну від класів, які відображають економічне становище певних соціальних груп). Протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. розмежування між основними станами – шляхтою, міщанством, духовенством, селянством стало спадковим і майже непроникним. Закріплена розвинутим кодексом законів (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) станова організація суспільства мала значний вплив на правову свідомість українців. Усвідомлення цінності закону, гарантії прав поєднувало їх із західноєвропейською правовою і політичною думкою. Московська держава, навпаки, формувалась як деспотична монархія, в якій воля царя є єдиним законом для підданих. В цій відмінності – корінь протиріч, з якими зіткнулись українці в стосунках з Москвою в часи Хмельниччини і пізніше.<br />7.&#160; &#160; &#160;Ополячення, окатоличення українських феодалів, викликане, з одного боку, появою більш привабливої західноєвропейської культурно-релігійної альтернативи, а з іншого&#160; - політикою національної дискримінації, яку проводив польський уряд. Це була фактична втрата українцями своєї аристократичної еліти, що жила за формулою “русин за походженням, поляк за національністю”.<br />8.&#160; &#160; &#160;Формування козацтва як окремого стану і поступове вироблення козацькою старшиною рис нової національної еліти.<br />2. Україна з міжнародних подіях часів української національно – визвольної революції (1648-1676 pp.).<br />Причини революції. <br /> Ліквідація пригноблення Польщею відповідала інтересам практично всіх класів і станів суспільства: селянства, міського населення, реєстрового і нереєстрового козацтва, старшини, нижчого православного духівництва, української дрібної шляхти, що і об'єднувало їх в роки революції.Проте найважливішу роль в розвитку революції грало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби. <br /> Національна революція почалася в 1648 г.и тривала до ліквідації державних інститутів в Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенко осінню 1676 р. Революція закінчилася поразкою. Відповідно до цього вони пропонують свою періодизацію. <br /> I період (лютий 1648 р. - червень 1652 р.) .Характеризуется найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Вітворена Українська держава дефакто боротьбу за незалежність, а селянська війна закінчується ліквідацією дореволюційної системи феодальних стосунків на селі. <br /> II період (червень 1652 - серпень 1657 р.) .Отмечается погіршенням геополітичного положення козацької України і активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Мови Посполитої і возз'єднання в межах держави всіх етноукраинських земель.У політичному розвитку намітилася яскрава тенденція затвердження монархічної форми правління в особі спадкового Гетьманат. <br /> III період (вересень 1657 - червень 1663 р.). Охоплює час різкого зростання соціально-політичної боротьби, яка вилилася в громадянську війну і розколола Україну на два <br />гетьманства. <br /> IV період (липень 1663 - червень 1668 р.). Ознаменований спробами польського і російського урядів поділити Українську державу і відчайдушною боротьбою нацио <br /> национальной-патриотических сил за збереження її єдності. <br /> V період (липень 1668 - вересень 1676 р.) .Приходится на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України, ліквідації державних інститутів на Правобережжя і поразку революції.<br />ПОЧАТКОВИЙ ПЕРІОД ВОЇНИ (1648-1649 рр.)<br />5 травня 1648 р. під Жовтими Водами і 26 травня під Корсунем повсталі взяли перші перемоги над польско-шляхетскими військами. Під впливом цих перемог повстала вся Східна Україна. Козаки, кре-стьяне і міщани організовували загони і полиці, жорстоко розправляючись з шляхтою.<br />20 вересня 1648 р. війська Хмельницького отримали нову перемогу під Пілявпамі. На початку січня 1649 р. В. Хмельніцкий повертається до Києва, де його зустрічають як «українського Мойсея» і визволителя від «ляхской неволі».<br />Нова битва відбулася у вересні 1649 р. під Зборовом. Подкуп-ленний польською стороною союзник Хмельницького кримський хан изменя-ет Хмельницькому і примушує його піти на угоду з поляками. По Зборовському трактату під владу гетьмана переходять три воєводства: Ки-евськоє, Чернігівське і Брацлавсько». Козацьке військо збільшується до 40 тисяч.<br />ПОДІЇ 1650-1653 рр.<br />Незадоволені Зборовським трактатом, обидві сторони готують но-вую війну. Б. Хмельніцкий укріплює дипломатичні стосунки з Кримським ханством, Туреччиною, Угорщиною, Росією. Починаючи з 1648 р., слідує одне посольство за іншим до Москви, Туреччини з просьбиц об помо-щи і союзі. У 1G51 р. в битві під Берестечком із-за зради кримського хана армія Хмельницького терпить жорстоку поразку. В результаті підписаний Білоцерківський мирний договір 1651 г.: під владою гетьмана залишається тільки Київське воєводство, козацький реєстр скорочується до 20 тис. Шляхта отримала право повернутися в свої маєтки. Угоду викликала сильна незадоволеність народних мас України. Боротьба з польськими військами продовжується. У 1652 р. в битві під Батогом Хмельницький розгромили польську армію. <br />ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ХОДІ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ<br />У 1648 р. між Україною і Мовою Посполитою поміщене Зборовськоє угода, що поклала початок формуванню української казац-кой державності.<br />ГОЛОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗБОРОВСЬКОГО ТРАКТАТУ<br />Збільшення реєстру війська запорізького до 40 тисяч; государст-венные посади повинні займати тільки православні: під владу гетьмана переходила територія 3-х воєводств: Київського, Чернігівського, Брацлавського; гетьман отримував в користування Чигирин з округом; питання про ліквідацію унії і церковного майна виносилися на найближчий сейм; Київський митрополит отримував місце в сенаті; всім повстанцям гарантувалася повна амністія: євреї і єзуїти нс мали права жити на Україні.<br />ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ<br />Територія України ділилася на 16 військово-адміністративних ок-ругов -- полків, на чолі яких стояли полковники, що є од-новременно ц головними адміністраторами. Полиці ділилися на сотні, в яких сотник виконував ті ж функції, що і полковник. Їм в управ-ление потрапляла&quot; полкова і сотенна старшина (осавул, писар, суддя, хорунжий). На чолі війська запорізького стояв гетьман, в руках якого со-средоточивалась вся військова, політична, судова, адміністративна влада. У управлінні йому допомагала генеральна старшина; 2 осавули, писар, суддя, обозний, хорунжий. Центром управління була генеральна військова канцелярія на чолі з генеральним писарем, При Богдані Хмельницькому цю посаду обіймав Іван Виговський. У міру необхо-димости гетьман збирав козацьку раду для обговорення найважливіших воп-росов життю війська. Наприклад, 7 червня 1651 р. в Білій Церкві соб-ралась козацька рада для обговорення завдань продовження боротьби проти польських військ після поразки під Берестечком;'8 січня 1654 р. в Переяславле козацька рада утвердила військово-політичний союз Украї-ни з Росією. Іноді збиралися старшинські раді (10 листопада 1652,г. у Чигирині така рада ухвалила рішення про напрям посольства до Москви).<br />ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ<br />Виникнення козацької держави на Україні привело до. зростанню його міжнародного авторитету і активізації дипломатичних отноше-ний з сусідніми країнами. Перш за все, потрібно було встановити союз з Кримським ханством, і Хмельницькому вдалося досягти цього, хоча і дорогою ціною (татари за військову допомогу отримали право забирати в полон (ясыр) селян, і в результаті вони погнали тисячі чоловік). Богдан Хмельницький активно втрутився в молдавські справи -- ка-зацкое військо на чолі з його сином Тімошем двічі (у 1G50 -- 1653 рр.) ходило до Молдавії. У тодішню столицю України -- Чигирин к Б. Хмельницькому прибували посли з Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Шве-циі. У ці роки склалася ціла школа талановитих українських дип-ломатов, серед яких велику роль зіграли Силуян Мужіловський, Даніло Грек, Іван Ковалевський, Юрій Пеміріч і керівник зовнішньої політики генеральний писар Іван Виговський. До цього часу старшина, що склалася в суспільний клас, з певними становими, економічними і політичними устрем-лениями, відсовує на другий план військову раду, прагнучи устра-нить рядове козацтво, козацьку «чернь» від впливу на політику і управління.<br />ВОДІННЯ УКРАЇНИ ПІД ПРОТЕКТОРАТ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ<br />Після численних прохань України про союз Земський собор в Москві 1 жовтня 1053 р. ухвалив рішення про ухвалення України під протекцію Російської держави. Для проголошення цього акту на Україну було напрямлено повноважне посольство, яке очолило Ст. Ст. Бутурлін.<br />ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА<br />8 січня 1654 р. в Переяславле відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники багатьох полків і станів (стар- шина, козаки, міщани, селяни, духівництво). На ній одностайно було ухвалено рішення про союз з Російською державою. Рішення Переяславської Ради були по-різному ухвалені на Украї-не. Конфлікт виник вже в самому Переяславле: коли козацька старши-на присягала цареві, вона зажадала, щоб царські посли також при-сягнули і від імені царя завірили козаків у виконання, перейнятих на себе зобов'язань по відношенню до України. На це послідувала відмова: посли заявили, що цар, як самодержець, не зв'язує себе присягою по відношенню до &quot;своїх підданих. Конфлікт завершився поступкою В. Хмельніцкого російським послам. Не захотіли прийняти присягу на вірність Росії полковники Іван Богун і Іван Сирко і полиці Уманьський і Брацлавський. Виникли хвилювання в Полтавському і Кропівнянськом полицях. Але в цілому в 117 містах України присяга пройшла спокійно.<br />«БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ»<br />26 березня 1654 р. цар. Олексій, Михайлович і Боярська дума утвер-дили «Статті Богдана Хмельницького» (так звані «Березневі стаття»), які визначили положення України в союзі з Росією: <br />-- гетьмана обирає військо і лише сповіщає царське прави-тельство; <br />-- гетьман і військо можуть зноситися з іншими державами, але з Полинів і Туреччиною під контролем царських властей;<br />-- реєстр визначався а 60 тисяч; <br />-- про збір коштів на утримання козацького війська і оплату старшин;<br />-- про збереження прав станів, світських і духовних; <br />-- про збереження в містах виборного управління і так далі <br />Богдан Хмельницький фактично зберіг положення незалежного глави держави.<br />ПОРУШЕННЯ ЦАРИЗМОМ ПЕРЕЯСЛАВСЬКИХ УГОД<br />Сторони по-різному оцінювали положення Переяславського соглаше-ния. Якщо Хмельницький і козацька старшина прагнули до розширення і зміцнення української автономії, то царський уряд прагнув розширити з часом свою участь у внутрішніх справах України, пре-вращая її поступово в звичайну провінцію Московського государ-ства.<br />Так вже в 1654 р. воно поставило в Києві сильний гарнізон, почавши будівництво для нього окремій фортеці і посадивши воєводу, який і став безпосереднім представником царської влади на Ук-раїне. Таких же воєвод Московський уряд мав намір ввести і у всі значні міста України, щоб передати їм адміністрацію збір податків. <br />ЗВ'ЯЗКИ УКРАЇНИ З ІНШИМИ ДЕРЖАВАМИ<br />Постійні порушення Москвою своїх зобов'язань перед Україною, безцеремонна поведінка царських військ на козацькій території, заклю-чение за спиною гетьмана миру з Польщею змусили Б. Хмельніцкого при-нять заходи до пошуку інших союзників. Колишні васали Польщі -- маркграфство Брапдепбург і королівство Пруссія, що отримали незалежність завдяки ослабленню Польщі у війні з Україною, погодилися вступити в союз з гетьманською державою. Крім того, підтримали Хмельницького Швеція, Семігородщина, Молдавія, Валахия частково -- Литва. Їх коа-лиция не встигла скластися в тісний політичний блок, а після смерті Б. Хмельніцкого в серпні 1657 року розпалася. Все ж таки гетьман перед своєю кончиною заявив представникам Олексія Михайловича, що його на-следник -- син. Юрій вільний від присяги, даної отцем в Переяславі і 1651 році.<br />ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ Б. Хмельніцкого<br />Сучасники порівнювали його с О. Бромселем і Англії, козацькі ле-тописцы вважали його за Мойсея, який вивів український народ з єгипетської неволі польської). Григорій Сковорода називав Хмельніц-кого «героєм і отцем вільності». <br />ГЕТЬМАН П. Дорошенко І СПРОБИ ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНИ<br />30 січня в селі Андрусово під Смоленськом Польща і Московська держава підписали угоду, але якому Правобережжя, зокрема на 2 роки -- м. Київ, залишалося за Польщею, а Лівобережжю відходило до царя. Після того чергового порушення Переяславських домовленостей козацька рада під Корсунем в 1669 р. схвалила вирішення гетьмана П. Дорошенко про перехід України під протекцію Туреччини. За допомогою турецької армії вони розгромили поляків і в 1672 р. в с. Бучач Польща відреклася від Подолії і інших регіонів Правобережжя. Проте жодна із сторін не збиралася відмовлятися від контролю над українськими землями. Росія направила на Правобережжі війська гетьмана Лівобережжя І. Самойловіча, щоб змусити II. Дорошенко от-речься від булави. У вересні. 1676 р. П. Дорошенко здався під Чигирином армії, що складалася з військ Москви і лівобережних кочівників.<br />3. Зовнішня політика України періоду Національно-визвольних змагань (1917-1921pp.).<br />У листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію більшовицької Росії про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Центральна Рада направила на переговори свою делегацію у складі В. Голубовича (голова), М. Левицького, М. Любинецького, М. Полозова, О. Севрюка, яка мала відстоювати інтереси незалежної, соборної Української Народної Республіки.<br />Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. <br />27 січня (9 лютого) 1918 р. в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир):<br />– Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина);<br />– Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну;<br />– Центральна Рада взяла на себе обов’язок поставити союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.<br />&#160; &#160;Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. <br />&#160; &#160;Росія, підписавши 3 березня 1918 р. мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпушено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки.<br />Протягом лютого-квітня 1918р. німецько-австрійські війська (450 тис. чоловік) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ.<br />Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити&#160; владу Рад&#160; робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв’язку з виконанням господарських зобов’язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Сподівання Ц Рена допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини і їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними та ілюзорними. В Україні було встановлено жорсткий німецько-австрійський окупаційний режим. Військова адміністрація&#160; „наводила порядок”, не зважаючи на українську владу, видавала власні нормативні акти, що мали чинність вУкраїні. Так, були запроваджені військові польові суди, які здійснювали судочинство і розстріли мирного населення за найменший непослух. В інтересах поміщиків головнокомандуючий німецькими військами видав наказ про повний засів земельних площ: селяни не мали права брати більше землі, ніж могли засіяти, і перешкоджати в засіві поміщикам. До Німеччини і Австро-Угорщини постійно відправлялися ешелони з реквізованім у голодуючого населеня хлібом, м’ясом, маслом, яйцями, цукром і промисловою сировиною. Все це викликало масове невдоволення населення українською владою, яка компрометувала себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю у здійсненні соціально-економічних перетворень. Центральна Рада втрачала авторитет серед населення і реальну владу в Україні.<br />Гетьманський режим: його внутрішня і зовнішня політика<br />Багато зробив гетьманський уряд і в царині зовнішній. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради, Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон „Про посольства і місії Української Держави”. Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.<br />Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв. Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні більшовиків, ні лідерів більшості українських політичних партій.<br />Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Посилення громадянської війни в Україні, боротьба проти її окупантів<br />Після повалення Гетьманату, 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу – свого роду парламенту, сформованому Директорією з селян, робітників та інтелігенції.<br />Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі – більшовики, на південному сході – російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому.<br />Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було єдності. Те, що перед тим об’єднувало членів уряду – боротьба проти гетьмана, – поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками Гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як „витвору гетьманату”. Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.<br />Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П’ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків – Богунська й Таращанська дивізії.<br />Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. Загострилося протистояння між членами Директорії. В. Винниченко складає з себе повноваження голови і виїжджає за кордон. Головою Директорії 11 лютого 1919 р. став С. Петлюра, який очолив боротьбу проти червоних і денікінських військ. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції – за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п’яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам’янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.<br />Навесні 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник – Біла армія на чолі з генералом Денікіним, якій щедру допомогу надала Антанта, зокрема Англія і США, поставивши їм сотні танків і гармат, тисячі гвинтівок, снарядів і патронів, різного воєнного спорядження. Оголосивши похід на Москву, білогвардійці зайняли Донбас, у червні – Харків та Катеринослав і розпочали наступ на Київ, за який з більшовиками вели боротьбу також війська Директорії та Української галицької Армії. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ і першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею – денікінці. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова.. Денікін віддав наказ виступити проти військ Директорії. <br />Проте вже у вересні 1919 р. Денікін віддав наказ дальшого наступу і не лише проти більшовиків, але й проти Директорії. Їм вдалося захопити майже всю Наддніпрянську Україну, встановивши тут жорсткий білогвардійський окупаційний режим, основним політичним спрямуванням якого було відновлення „єдиної і неділимої Росії”. На українських землях встановлювалася військова диктатура, яка сприяла відновленню влади колишніх багатіїв. Поміщики, що поверталися до своїх маєтків за допомогою каральних загонів відновлювали свою владу на землю. З селян стягувалися примусові контрибуції, разовий податок в у розмірі 5 пудів зерна з&#160; кожної десятини. Було відмінено 8-годинний робочий день і збільшено норми виробітку на промислових підприємствах та організаціях. До всіх противників режиму, політичних партій застосовувались жорсткі репресії. Масові арешти, розправи стали повсюдним явищем. Білогвардійці знову повернулися до політики шовінізму і русифікації: закривали українські школи, газети та журнали, забороняли видання літератури українською мовою, припинили діяльність Української АН тощо. У своїй злобі до українського народу вони дійшли до того, що знищили в Києві пам’ятник Т. Шевченкові. Така політика білогвардійців викликала відчайдушний опір народних мас, як прихильників радянської влади, так и УНР. Становище УНР особливо погіршилось, коли у вересні 1919 р. Українська армія опинилася в „чотирикутнику смерті” – між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 24 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР. <br />Більшовицький уряд в особі В. Леніна звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена. Восени 1920 р. було знищено останній оплот білогвардійських військ – сили П. Врангеля в Криму.<br />18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь – до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.<br />Зовнішня агресія<br />Визвольні змагання були пов'язані також з боротьбою проти масштабної зовнішної агресії:<br />1. Російські більшовики та їх місцеві помічники - 1917—1921 рр. (див. Українсько-більшовицька війна 1917—21).<br />Тоталітарні утворення більшовиків на території України:<br />&#61485; Українська Народна Республіка Совєтів<br />&#61485; Одеська Радянська Республіка<br />&#61485; Донецько-Криворізька Радянська Республіка<br />&#61485; Радянська Соціалістична Республіка Тавриди<br />&#61485; Галицька Соціалістична Радянська Республіка<br />&#61485; Українська Соціалистична Радянська Республіка<br />2. «Білi» (Добровольча армія генерала Дєнікіна) — з 31.08.1919 р. До взяття Києву 30.08.1919 військами УНР велись перемови щодо скерованих дій проти більшовиків. Домовитись не вдалося внаслідок великодержавницької позиції росіян, які наступним днем взяли місто.<br />3. Антанта (французький десант у Одесі, грудень 1918—березень 1919).<br />4. Польща — у 1918—19 рр. проти ЗУНР (див. Українсько-польська війна в Галичині 1918—19), 25.04.1920 уклала військовий союз з УНР щодо спільної боротьби проти Червоної Армії.<br />5. Румунія — у 1918—19 рр. проти ЗУНР.<br />Українсько-польська війна в Галичині 1918—19 — почалася 1. 11. 1918 збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Мончинського. Такі ж місцевого характету повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та ін. містах, переважно користуючися прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 українськими військовими частинами.<br />Активна військова підтримка польського повстання у Львові варшавським урядом і спричинила початок війни між Польщею і ЗУНР. Військову допомогу польському повстанню до кінця 1918 подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні вирішили у 1919 р. дивізії генерала Ю. Галлера, зформовані у Франції для війни з большевиками.<br />Бої у Львові тривали зі змінним успіхом до 21 листопада 1918, доки поляки не досягли чисельної переваги завдяки допомозі, що надійшла їм через Перемишль. Щоб уникнути оточення, командувач українських сил полковник Г. Стефанів наказав українським частинам у ніч проти 22 листопада 1918 залишити Львів. Поза Львовом бої з поляками затяглися на західних кордонах ЗУНР. Українці відбили Перемишль 4 листопада, але вже 11 листопада втратили його знову, що дозволило галицьким полякам тримати безпосередній зв'язок з Краковом і привозити підкріплення до Львова. Перші місяці після виходу зі Львова Начальна Кватира Галицької Армії використала для організації бойових груп, пізніше корпусів Галицької Армії (див. Укр. Гал. Армія). Уже в першій половині грудня існував польсько-український фронт від Тісної до Хирова і поза Перемишль до Львова, зі Львова до Ярослава і повз Любачів і Раву Руську до Белза і далі, на північ до Крилова на Холмщині.<br />З грудня 1918 Українсько-польська війна велася за володіння Львовом, який українці хотіли відбити, та на західному і північному фронтах, де поляки з початком січня здобули м. Угнів і Белз та оволоділи залізничою колією Ярослав-Рава-Руська, що їм давало базу для дальших операцій.<br />Після двох безуспішних наступів УГА на Львів у грудні 1918 і на початку січня 1919 Начальна Кватира УГА вирішила знищити залізниче сполучення між Львовом і Перемишлем (т. зв. Вовчухівська операція 15 лютого по 19. березня 1919). Дальшому успіхові наступу перешкодила Військова Місія Антанти під проводом А. Бартелемі, яка в прикрій для поляків ситуації зажадала перемир'я. 2 березня 1919 почалися знову воєнні дії, і 19 березня поляки вдруге опанували колію Львів-Перемишль. Нову пропозицію альянтів — Ради Чотирьох (демаркаційна лінія ген. Л. Боти) прийняла Начальна Кватира Галицької Армії, але відкинули її поляки і, не зважаючи на зобов' язання не вживати проти українців зформованої у Франції армії генерала А. Галлера, частину її (35 000) спрямовано на протиукраїнський фронт. У середині травня 1919 поляки почали загальний наступ на українські позиції в Галичині та на Волині й дійшли 25 травня 1919 лінії Болехів-Ходорів-Бібрка-Бузьк; деякі з'єднання УГА (1-ша гірська бригада і група «Глибока») втратили зв'язок з головними силами і були змушені перейти на Закарпаття. Тоді румунська армія захопила південно-східну територію ЗУНР. Це змусило Начальну Кватиру Галицької Армії відвести частини УГА в південно-східній трикутник Галичини, замкнений ріками Збруч-Дністер. Після короткого відпочинку й реорганізації українські частин під командуванням генерала М. Грекова, що тоді очолював УГА, вона 7 червня перейшла до наступу (т. зв. Чортківська офензива). Успішними боями відкинуто польські сили на лінію Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь, що викликало ентузіязм серед вояцтва й спричинило відмову Начальної Квартири Галицької Армії прийняти умови перемир'я та демаркаційну лінію, т. зв. лінію Дельвіґа.<br />Цілковитий брак боєприпасів примусив, однак, українські частини відступити на вихідні позиції в трикутник між Збручем і Дністром. Тому що дальша боротьба з близько 110-тисячною польською армією, яку Франція забезпечила всіма модерними воєнно-технічними засобами, була безнадійна, УГА 16-18 липня 1919 відступила за Збруч на допомогу УНР в її боротьбі з большевиками.<br />4. &quot;Українська карта&quot; у зовнішній політиці європейських країн з 1921 -1944 pp. Україна і розв'язання повоєнних проблем у Європі (1945-1949 pp.).<br />30 грудня 1922 РРФСР, УРСР, БССР і ЗСФСР уклали договір про створення СРСР.<br />У перші роки після Громадянської війни більшовики, стурбовані вираженою «русскостью» радянської адміністрації і партійних органів національних республік, зважилися на ширше залучення національних кадрів в партійні і радянські органи, а також дали зелене світло національно-культурним устремлінням інтелігенції національних територій. Ця політика отримала назву «корінення». Українізація, що проводилася в 1920-і роки в рамках цієї політики, привела до збільшення кількості українських шкіл і вузів, розповсюдженню української мови в раніше переважно русскоговорящих містах.<br />Радянська влада проводила політику українізації під гаслом «національна формою, радянська за змістом». Проте в кінці 1920-х років керівництво ВКП(б) із-за масових перегинів почало міняти загальний політичний курс — керівництво компартії України піддалося критиці за «націоналістичний ухил». В результаті терору в кінці 1930-х років були репрессированны українські письменники, представники творчої інтелігенції, адміністративні і технічні кадри, а сам процес пізніше, на сучасній Україні, був названий «Розстріляним Відродженням». Масові репресії кваліфікованих кадрів на Україні почалися за декілька лет[ до того, як це було проведено в решті регіонів СРСР. Пік боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припав на початок 1930-х років і був одним із следствий репресій проти українського селянства, що масово саботувало політику колективізації, що на практиці означала перетворення державою селян в своїх кріпосних.<br />1930-е роки стали вельми суперечливим періодом в історії України, в який вмістилися такі масштабні події, як колективізація, голодомор 1932-33 рр., індустріалізація і створення на Україні найбільших промислових центрів.<br />В цей час на Західній Україні, що увійшла до складу Польщі, здійснювалася політика полонізації. Провідниками цієї політики в Галіциі і на Волині стали польські осадники — переселенці в основному з числа відставних військових, разом зі своїми сім'ями що переселялися польськими властями в «Креси всходне». Кількість переселенцев-осадников обчислювалася сотнями тисяч. Для їх розселення у українців відбиралися кращі землі.[<br />З приходом до влади в Польщі в результаті державного перевороту 1926 року Юзефа Пілсудського тут встановився авторитарний режим, відомий як «санація». Політична опозиція переслідувалася правовими засобами і силовими методами. По відношенню до національних меншин проводилася політика «культурного придушення», яка восени 1930 переросла в масові репресії проти українського населення Галіциі і Волині («Пацифікація»). Підрозділи польської поліції і армії були введені в більш ніж 800 сів, було арештовано більше 2 тисяч чоловік, ліквідовані українські організації, спалено близько 500 будинків. Складовою частиною «пацифікації» стали українські погроми з боку польських угрупувань шовіністів. Польських властей, що чинили опір свавіллю, відправляли в польський концтабір Береза-картузськая. Справа дійшла до того, що в 1932 Ліга Націй засудила дії польського уряду по відношенню до українського населення.<br />У відповідь реакція українців на це етнічне свавілля не змусила себе довго чекати. У Західній Україні була сформована Організація українських націоналістів (ОУН), яка повела підпільну боротьбу проти польських властей. Терористами ОУН був убитий Броніслав Перацкий — міністр внутрішніх справ Польщі, прихильник жорстких мерів проти українців.<br />У 1938-39 автономна Підкарпатська Русь у складі Чехословакії була в результаті Мюнхенського договору і розділу Чехословакії захоплена Угорщиною.<br />23 серпня 1939 Вячеслав Михайлович Молотів (Ськрябін) і Іоахим фон Ріббентроп підписали Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом.<br />17 вересня 1939 року СРСР ввів війська на територію II Мови Посполитою, анексувавши її західні землі. На приєднаних до Української РСР територіях було утворено 6 нових областей: Дрогобицьку, Львівську, Тернопільську, Станіславськую, Волинську і Рівненську. 28 червня 1940 року для повернення Бесарабії, що входила до складу Румунії, на її територію була введена РККА.<br />У листопаді 1940 року, бессарабские повіти: Ізмаїл, Аккерманський(Белгород-днестровський) і Хотінський були приєднані до УРСР. Східне побережжя річки Дністер було приєднано до МССР.<br />УРСР в ООН (1945 - 1949 рр.).<br />Авторська концепція вимагає специфічного, тобто посутнього, а не фактографічного повернення до конференцій у Думбартон-Оксі та Сан-Франціско. Максимально уникаючи контекстуальних повторень змісту попереднього розділу, ми маємо на меті підтвердити крайню, переважно тотальну залежність делегації Української РСР від протиборства Москви й Вашингтона. Фактично частка української представленості вирішувалася керівництвом СРСР та США. Ситуація ускладнювалася тим, що створенню ООН передувала тривала політико-ідеологічна боротьба між представниками двох конкуруючих систем — соціалістичної та капіталістичної. З одного боку, вона продемонструвала високий потенціал і можливості продовження за мирних часів співробітництва між державами. З другого, біполярний світ із гостро вираженими вартісними позиціями постійно демонстрував свої небезпеки. Чимало з них брали свої витоки у прагненні Москви будь-що заручитися додатковими — білоруським та українським — голосами під час голосування в Об'єднаних Націях. З другого боку, на перебігові подій позначалася стійка й тривала протидія входженню цих союзних республік до числа засновниць ООН. Для СРСР від початку сама ідея ООН базувалася переважно на ідеї запобігання та мирного полагодження воєнно-політичних конфліктів. Керівництво КПРС вбачало у будь-яких інших формальних повноваженнях ООН, що розглядались у перебігу підготовки до конференції в Думбартон-Оксі, небезпеку відкритості світовому співтовариству. Тоталітарний режим Сталіна бачив у цьому загрозу своєму існуванню. Тим часом Сполучені Штати, керуючись принципами &quot;Божественного призначення&quot;, суть яких — &quot;сприяння демократизації суспільних відносин в інших країнах&quot;, від самого початку часто-густо демонстрували прагнення надати новостворюваній організації роль своєрідного світового координаційного уряду чи координатора відносин між державами. Певна річ, що тут передбачалася верховна роль США як &quot;взірця демократичних цінностей&quot;.<br />Головну роль у цьому була покликана відіграти так звана &quot;Рада міжнародних відносин США&quot;, її багатолітній керівник Дж.МакКлой (1953-1970) про функції керованого ним органу говорив так: &quot;Випади стосовно глобального уряду можуть бути добре документовані, але наприкінці двадцятого століття вони вже не подаються традиційною змовою у звичному розумінні підпільного зібрання злих людей за зачиненими дверима. Це, радше, &quot;діюча мережа&quot; однаково думаючих високопоставлених індивідуумів для досягнення спільної мети&quot;.<br />Позиція американських прихильників світового координаційного уряду була подана у первісному варіанті ще 15 грудня 1922 р. Саме тоді згадана вище Рада видрукувала у своєму журналі &quot;Foreign Affairs&quot; статтю з таким твердженням: &quot;Очевидно, що людство не прийде до миру і процвітання, допоки земля залишатиметься розділеною на 50 чи 60 незалежних держав і допоки не буде створена міжнародна система... Реальна проблема сьогодення полягає у створенні світового уряду&quot;. У своєму аналітичному виданні &quot;Study Number 7'' від 25 листопада 1959 р. Рада закликала створити &quot;новий міжнародний порядок як відповідь на світове прагнення до миру, соціально-економічних змін, міжнародного порядку, який би включав держави, що називають себе соціалістичними (комуністичними)&quot;. У тому самому році засновується Асоціація світової конституції й парламенту, котра невдовзі створила &quot;Діаграму світового уряду в рамках Конституції Земної Федерації&quot;. У практичному вимірі ідея світового координаційного уряду тісно пов'язана з появою ООН та участю в її формуванні СРСР і союзних республік. Так, у відповідь на прийняття Статуту ООН сенатор-демократ Г.Тейлор 24 жовтня 1945 р. вніс проект резолюції із закликом до верхньої палати Конгресу США виступити за створення світової республіки, включно з міжнародними поліційними силами. 1947 р. Американська освітня корпорація (The American Education Fellowship) закликає до &quot;встановлення справжнього світового порядку, в якому національний суверенітет буде підпорядковано світовій владі&quot;. У липні 1948 р. в журналі &quot;Foreign Affairs&quot; британець Ґ.Батлер надрукував статтю &quot;Новий світовий порядок&quot;, де, зокрема, закликав нації пожертвувати своїм суверенітетом, створити ефективний економічний і політичний союз, чітко визначити шлях до нового порядку як справжнього початку Об'єднаних Націй. Того самого 1948 року в США побачив світ проект Світової Конституції, виданий працівниками освіти. Його основна ідея: регіональні федерації є шляхом до світової федерації.<br />Очевидним за такого підходу є як заперечення появи нових національних держав, так і — ще більшою мірою — наміру мати справу з додатковими членами ООН, міжнародний статус яких важко визначити з достатньою точністю. Адже, як відзначав у своїй &quot;Історії Статуту ООН&quot; Р. Рассел, американський Державний департамент на початку творення ООН мав на увазі не стільки діяльність Секретаріату в її відомому сьогодні вимірі, скільки своєрідну політичну надбудову на чолі зі &quot;світовим посередником&quot; чи &quot;президентом ООН&quot;. Що стосується Радянського Союзу, а тим самим і Української РСР, то їхня позиція у цьому плані найбільш виразно представлена в &quot;Історії зовнішньої політики СРСР. 1945-1985 рр.&quot;, що вийшла в світ у Москві 1986 р. У цій фундаментальній роботі початку перебудови навіть не згадується створення Організації Об'єднаних Націй. Більше того, де-факто книжка провідних московських авторів розглядає координацію дій міжнародного співтовариства у перші повоєнні роки практично в одному контексті — скорочення озброєнь та відмови від ядерної зброї, якою на той час володіли тільки американці&quot;. Інший напрямок міжнародного співробітництва, важливий для СРСР тих часів, полягав у дискредитації &quot;імперіалістичної політики придушення суверенітету держав&quot; — відзначається у цій же праці.<br />Контроверсійна участь української дипломатії у формуванні й становленні ООН ще більше ускладнювалася проблемністю спроб узгодити позиції ідеологічно протилежних держав. Українська делегація у такій ситуації фактично підтверджувала свою залежність відвертою та постійною підтримкою Москви. Саме контроверсійність спричинилася до того, що було прийнято рішення про використання принципу одностайності під час голосування в Раді Безпеки. В іншому випадку, як стверджували у Москві, Києві та Мінську, добитися ефективності в прийнятті глобальних рішень на теми міжнародного миру та стабільності було б неможливо. Це й зрозуміло, оскільки будь-яке серйозне рішення, скажімо, західних членів РБ, на засадах більшості в разі обструкції СРСР чи Китаю не могло бути виконаним. І навпаки.<br />Не менш суттєві дискусії виникали і з приводу складу учасників установчої конференції Об'єднаних Націй. Фактичним приводом для згоди Заходу на прийняття УРСР у такій ролі стала позиція Рузвельта, переконаного, що &quot;Україна була слабкою ланкою в радянській системі&quot;. Принагідне зауважимо, що проблеми суверенітету, по-перше, активно висувалися багатьма західними опонентами СРСР як такі, що потребують свого розв'язання. По-друге, Москва мало приховувала намір прикритися членством УРСР і БРСР в ООН, щоб відвернути можливі закиди на адресу своєї національної політики.<br />Наведемо на підтвердження нашої тези низку зауважень і поправок до Статуту ООН, щодо яких Радянський Союз посідав переважно обструктивну позицію тільки тому, що їх вносили представники &quot;ворожого табору&quot;. Особливо цікавою з цього погляду здається глава &quot;Заходи щодо заснування міжнародного опікунства&quot;, подана делегацією Сполучених Штатів:<br />1. &quot;Організація створює під своєю владою систему міжнародного опікунства для управління й нагляду за такими територіями, котрі можуть бути взяті під опікунство наступними угодами.<br />2. Основні цілі опікунства полягають у наступному: (а) сприяти міжнародному мирові й безпеці; (б) сприяти політичному, економічному й соціальному розвиткові опікуваних територій та їхнього населення й послідовно готувати такі до самоуправління; (в) забезпечувати на опікуваній території звернення до громадян членів Організації, що не робить ніяких між ними відмінностей в області економічній чи якій-небудь іншій громадянської діяльності.<br />3. Система опікунства використовується тільки до таких територій, стосовно яких будуть вжиті заходи щодо встановлення опікунства: (а) до територій, які управляються в силу мандату; (б) до територій, які можуть бути відторгнуті від ворожих держав унаслідок війни; (в) до територій, що добровільно ставляться під опікунство державами, відповідальними за управління ними&quot;&quot;.<br />Вже з першого погляду зрозуміло, що за певних умов, надто в часах системного протистояння, кожен з цих пунктів якоюсь мірою міг бути віднесений до союзних республік СРСР. Адже політико-правовий аналіз союзного договору 1922 р. дав би достатні підстави для того, щоб порушити питання про легітимність входження республік до складу СРСР. Довелося б, можливо, говорити й про &quot;опікунство&quot;. В такому випадку постала б ціла низка додаткових проблем. Тим часом за умов тоталітарного ладу не могло бути й мови про саму можливість ініціювання Українською РСР такого роду змін. А до чого могло б привести таке започаткування західними країнами, важко навіть передбачити. Тим паче, що в пункті 10 американських пропозицій були такі слова: &quot;Генеральна Асамблея, а за її повноваженням — Опікунська рада, виконуючи свої функції, мають право обговорювати доповіді управляючої влади, приймати петиції, призначати розслідування та вдаватися до інших дій у межах їхньої компетенції, визначеної опікунськими засобами&quot;.<br />Підтримки з боку СРСР та УРСР не одержали й пропозиції Уругваю про те, що всі члени ООН &quot;зберігають свою повну незалежність і територіальну недоторканність, права, притаманні їхній повній суверенності&quot;. Фактично запобігаючи самій можливості такого тлумачення положень Статуту ООН, радянська делегація заручилася підтримкою США й Великобританії в тому, що принцип поваги рівноправ'я та самовизначення буде доповнений такою фразою: &quot;У цьому Статуті не міститься жодної з постанов, які уповноважують Організацію на втручання у справи, що за своєю суттю належать до внутрішньої компетенції відповідної держави&quot;. Відтак союзні республіки в складі СРСР автоматично виносилися за межі пунктів про самоуправління й незалежність. А в Статуті ООН, за який, врешті, проголосувала й делегація Української РСР, у цьому сенсі залишилися хіба що позиції про &quot;суверенну рівність усіх членів&quot; ООН (ст.2, п. 1).<br />На установчій конференції ООН, детально розглянутій у попередньому розділі, особливе невдоволення СРСР, УРСР та БРСР викликали пропозиції окремих країн вирівняти членів новостворюваної міжнародної організації у правах, незалежно від того, до якої Групи держав вони належать — великих, середніх чи малих. Причому відповідна пропозиція Австралії&quot; піддавалась обструкції під приводом того, що відбувалася нібито безпосередня підтримка таких пропозицій делегаціями &quot;імперіалістичних держав&quot;, насамперед США та Великобританії. Насправді ж про означену ініціативу австралійської делегації можна говорити хіба що в провокативному контексті. Адже заздалегідь було зрозуміло, що ні американці, ні, тим паче, представники СРСР не зацікавлені в тому, щоб відбулося таке вирівнювання. Системно й ідеологічно розколотий світ унеможливлював це.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:04:08 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=13#p13 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=12#p12 <p>10. Страхування та арбітраж в зовнішньоекономічній діяльності<br />Страхування зовнішньоекономічних операцій в Україні здійснюється комерційними страховими компаніями (державними, акціонерними, іноземними, змішаними, кооперативними і іншими), а також іншими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, в статутний предмет діяльності яких входять страхові операції (страхування). Вибір страхової компанії (страховика) здійснюється суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності самостійно.<br />Страхування зовнішньоекономічних операцій з боку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснюється в Україні на договірних початках і є добровільним, якщо інше не передбачене законами України.<br />Страхування зовнішньоекономічних операцій здійснюється в Україні щодо рисок, що існують в світовій практиці.<br />Страхування експортних кредитів, позик, окремих контрактів на постачання машин і устаткування, інвестицій як на території України, так і за її межами здійснюється спеціалізованим страховим акціонерним суспільством, контрольний пакет акцій якого належить уряду України.<br />Страхування експорту. Воно має два напрями внутрішнє і зовнішнє.&#160; &#160; &#160;Внутрішнє страхування здійснюється державою, що допомагає за рахунок бюджетних коштів перекривати частину рисок при крупних капіталовкладеннях в експортне виробництво.&#160; &#160; Здійснюючи зовнішнє страхування, держава за рахунок бюджету бере на себе частину політичних і комерційних рисок по експорту. До політичних ризиків відносяться війни, урядові переговори, різкі зміни політичної обстановки, страйки. Всі ці чинники або утрудняють, або взагалі зривають виконання контрактів. До комерційних ризиків відносяться коливання валютних курсів, банкрутства, зміни в митній і податковій системах. Завдяки страхуванню експортер відшкодовує майже всі втрати від рисок. Із страхування експортних операцій в країнах з ринковою економікою здійснюють державні організації, а так само фірми і корпорації, одержуючі дотації з бюджету. Страхові державні організації, як правило, забезпечують 80-90% сум операції по ставках значно нижчим, ніж приватні страхові фірми. Додатково до адміністративних і економічних методів регулювання і управління ВЕД в країнах з ринковою економікою проводиться організаційна, статистична, дослідницька і інформаційна робота. Здійснюється збір статистичних матеріалів, аналіз стану і оцінка перспектив ВЕД, видаються довідники. За допомогою посольств,&#160; торгових місій і представництв державні служби отримують комерційну інформацію, знаходять іноземних контрагентів.&#160; Встановленню взаємодії між контрагентами сприяють міжнародні симпозіуми, конференції, виставки і інші форми ознайомлення представників ділових кіл різних країн з досягненнями в економіці, науці, техніці.&#160; Види і форми спілкування з іноземним контрагентом.<br />Приклад<br />Страхованіє<br />морськоє страхування у розмірі суми инвойса плюс 10% повинно проводитися Продавцем. Для трюмного вантажу. З приватною аварією, що підпадає під 2 пункт 2 Правил транспортного страхування, включаючи пошкодження товару від крюка, масла питної води і іншого вантажу, а також розбивши пакетів розкрадання і непостачання.<br />Для палубного вантажу. З умовою застосування 2 пункт 3 Транспортних умов із звільненням від приватної аварії, якщо вона не була викликана посадкою судна на мілину, затопленням, пожежею, вибухом, зіткненням із зовнішнім об'єктом, включаючи непостачання, викид вантажу або його змив. Для всього вантажу. Претензії оплачуються, якщо складають до 0,5% страхової суми або 10 фунтів стерлінгів залежно від того, що менше. Зобов'язання страхувати від військових рисок покладається на Покупця.<br />Страхованіє<br />товар по цьому Контракту від заводу Продавця до межі застрахований Продавцем за свій рахунок. <br />Страхованіє<br />прі постачаннях товару на умовах СИФ Продавець страхуватиме товар від звичайних морських рисок в Інгосстрахе згідно правилам транспортного страхування вантажів Інгосстраха на фактурну вартість товару.<br />Товар може бути застрахований від інших рисок тільки за дорученням Покупця і за його рахунок.<br />Міжнародний комерційний арбітраж<br />Розвиток міжнародного підприємництва і неминуче виникаючі спори між учасниками комерційної діяльності підштовхнули до формування особливого механізму розгляду міжнародних комерційних суперечок, який полягає у вилученні такого роду суперечок з компетенції національних судів і передачу їх незалежним арбітрам, вибраним сторонами на підставі професійних якостей, для остаточного і обов'язкового для сторін вирішення. <br />Міжнародний комерційний арбітраж – це механізм розгляду цивільно-правових суперечок, ускладнених “іноземним елементом”, які виникають переважно при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Аналогом в нашій судовій системі міжнародному комерційному арбітражу є третейський суд, який підкреслює його недержавну природу. Таким чином, розгляд комерційних суперечок міжнародного характеру може здійснюватися судами, що входять в систему державних арбітражних судів (якщо не міститься обмеження в національному законодавстві), так і національними третейськими і міжнародними комерційними арбітражними судами, останні з яких створюються виключно для міжнародних комерційних суперечок.<br />Арбітражний порядок розгляду міжнародних комерційних суперечок має істотні переваги, що можна підтвердити його надзвичайно демократичним характером. Процедура арбітражного розгляду достатньо проста і не зарегламентирована великою кількістю норм. Проте подібний порядок розгляду суперечок пов'язаний з національною державною судовою системою по ряду процесуальних дій: здійснення примусових мерів по попередньому забезпеченню позову, виконання вирішень арбітражного суду і повноваженнями по відміні арбітражного рішення в певних випадках.<br />У практиці розрізняють два види арбітражу – арбітраж ad hoc (до випадку) і що постійно діє. Арбітраж, що постійно діє, створюється при торговельно-промислових палатах, біржах, союзах і інших організаціях, тоді як арбітраж ad hoc утворюється сторонами для розгляду конкретної суперечки. Існує більше 100 міжнародних комерційних арбітражів і найбільш відомими з них є Лондонський міжнародний третейський суд, Американська арбітражна асоціація (Нью-Йорк), Арбітражний суд Міжнародної Торгової палати (Париж) і ін.</p> mybb@mybb.ru (Iam) Mon, 22 Jun 2009 08:02:37 +0400 http://220609.mybb.ru/viewtopic.php?pid=12#p12